[Життя й революція. — 1928. — березень. — С. 111-126.]

‹‹   Головна    





Є. Літвінова. Дідусь Тарас
І. Пронін. В гостях у друга Т. Г. Шевченка
Б. Шевелев. Т. Г. Шевченко на Чернігівщині р. 1859.




Дідусь Тарас.



Іраклій Олександрович Усков, комендант Новопетрівської фортеці (пізніше перейменованої у форт Олександровськ), до якої 1850 року переведено з Оренбургу українського поета й художника Тараса Григоровича Шевченка, — мій рідний дід.

«Любимица Наташенька», про яку часто згадує в своїм щоденнику Т. Г. Шевченко, — моя рідна мати, Наталія Іраклієвна Ускова.

Зі слів бабусі моєї, Агафії Омелянівни Ускової, хочу розповісти коротенько про його життя.




* * *


 — Тарас Григорович був у нас, як у рідній сім’ї, усі його дуже любили й, звісно, всяким способом намагалися полегшити йому тягар неволі.

Та й не можна було не любити його. Він був такий добродушний, ласкавий, такий простий і добрий сам з усіма. А як инколи був веселий, як умів він дотепно жартувати, як умів комічно розповідати...

Найбільше він любив товариство моїх дітей, Наталі й Наді, з якими міг вовтузитися цілими годинами. Надя тоді була ще в пелюшках, він так втішно її «тютюшкав». Візьме її на оберемок, сам такий великий, незграбний, а бере так ніжно, обережно й носить і всміхається дитині, такою ясною любовною усмішкою.

А Наталя, твоя мати, коло нього всією душею впадала.

Побачивши його ще здалеку, вона бігла до нього, скільки духу, обхоплювала його руками; тягнула, шарпала, висла на шиї, а він, весело всміхаючись, садовив її собі на плечі, або гонився за нею по садку, вимовляючи якісь неймовірні звуки й удаючи, що він її хоче вкусити.

Прийдеш, бувало, у садок подивитися, де Наталя, почуєш сміх, вереск, отже десь тут, з Тарасом Григоровичем. У тіні під деревом лежить він, обличчя в траві, а Наталя, махаючи гілочкою, сидить у нього на спині, розкуйовджує йому волосся й дзвінко сміється.

Махнеш рукою і підеш. Їх кумпанія була нерозлучна й гонити Наталю до няньки не ставало духу.

Часто, набігавшись і вморившись, вони засинали під деревом мирним сном.

Звісно, життя в такій глушині, товариство, що живилося тільки місцевими брехнями, далеке від усього, що робиться навколо, а, головне, розуміння своєї неволі, — убійчо впливало на Тараса Григоровича.

Инколи він ходив, як хмара, нахмуривши лоба і сіпаючи свої довгі вуса. Тоді ми улаштовували гулянку, і цим щастило розважити його. /112/

Випивши, Тарас Григорович ішов у танок, декламував вірші, виголошував промови й співав українських пісень. Иноді доводилося трошки докоряти йому за пристрасть до вина. Він цього не любив і намагався в такі дні лежати в себе, а ми, розуміючи, чого він не йде, посилали йому обід служницею.

Але иноді він і сам приходив на кухню й таємничо розпочинав дипломатичні переговори з кухарем про обід. Помітивши, що Тарас Григорович любить природу й сумує без діла, твій дід, Іраклій Олександрович, дав йому кращу частину на свойому городі.

Тарас Григорович захопився своєю роботою й цілими днями, встаючи разом з сонцем, шпортався на грядках.

Наталя, звісно, була його першою помічницею. Вона, наприклад, робить ямки палицею, а він кладе в них горошинки чи біб.

Далі беруться поливати. Він з великою лійкою, Наталя з маленькою. Поливають до того, що дівчинка вся вимаститься й біжить додому мокра.

Овочі садили так серйозно й обоє так сопли носами, що я швидко йшла геть, щоб не розсміятися.

Иноді йшли в поле й поверталися звідти в вінках, щасливі й задоволені.

«Наташенька», як завжди називав твою матір Тарас Григорович, була його улюбленицею.

Метка, весела, з чорними кучерями, завжди скуйовдженими, з білими зубками й лукавими карими очима, реготуха й пустунка, вона скрізь все оживляла собою.

Підчас обіду, а обідав Тарас Григорович завжди в нас, Наталя, хоч на неї й суворо поглядав та погукував батько, вибиралася до Тараса Григоровича на коліна й пустотливо годувала його сама масними «пельменями», які він дуже любив.

 — Боюся я з смачними «пельменями» ззісти й твої пальчики, моя пустунко Наталко, — казав він, цілуючи її й садовлячи поруч на високе кріселко.

«Пельмені», що їх усі дуже любили, подавали звичайно в величезній мисці — «купелі», як жартуючи називав її Тарас Григорович, і наїдалися їх так, що довго потім не могли віддихатися.

Тарас Григорович казав, що «після них хоч і спиться, та циган сниться».

Підчас обіду завжди розмовляли. Тарас Григорович багато й докладно розповідав про себе, а Іраклій Олександрович частував його добрим вином і сигарами.

По обіді дід і Тарас Григорович ішли в садок до альтанки полежати й там зараз-же засинали.

«Розбійниця Наталка» йшла туди, сідала коло дверей і терпляче дожидалася, поки прокинеться її друг.

Але терпець її швидко уривався, тоді вона навшпинячках підкрадалася до нього й кінчиком волохатої травиці починала йому лоскотати в ніздрі.

Через хвилину, на втіху їй, ніс Тараса Григоровича починав мор-/113/щитися, пчихав і Наталка, дзвінко регочучи, швидко вибігала з альтанки. .

Увечері, поклавши дітей спати, я й дід виходили в садок посидіти або блукали з Тарасом Григоровичем до пізньої ночи й слухали його українських сумних пісень.



* * *


Тарас Григорович дуже багато спав. З одного боку, не було ніякого дуже спішного діла, а з другого, — і це правдивіше, — у сні він хотів забутися.

Устаючи дуже рано, він кільки разів лягав удень у своїх улюблених місцях.

Крита альтанка з шкляними вікнами підчас дощу й куточок у тіні під вербами, недалеко від нашого дому, були його резиденцією, — про це знали всі. Коли його особливо діймала журба, він блукав сам один навколо фортеці, безумно мріючи про волю й утеплюючи безнадійно сумний погляд у море, чи не з’явиться на обрії пароплав чи вітрильний човен, чи не привезе йому листа, або якоїсь звістки.

З якими радісними вдячними сльозами читав він нам листи від своїх друзів. Він увесь змінявся, очі спалахували вогнем, а бідне серце надією.

Улюблені вірні друзі не залишали його, вони клопоталися за нього, де було можна, писали йому часто й сердечно, і допомагали йому матеріяльно.

Дід теж завжди з охотою давав йому грошей, отже він у фортеці не був у матеріяльній скруті. Тарас Григорович палко любив природу, музику й співи. Співи він міг слухати годинами, в якомусь вдячно-молитовному настрої.

Слухаючи сумні мотиви України, він плакав. Журба діймала його смертельно.

Він з якоюсь пристрастю любив свою Україну й не міг спокійно слухати її пісень, її мови. Усе обличчя йому змінялося, серце билося, як пташка в клітці, він готовий був зараз-же, як брата, обняти й притиснути українця до своїх грудей.

Цілими ночами иноді просиджував він на свойому городі, милуючись природою, бідною природою фортеці, чарівно перетвореною місячним сяйвом та його власною фантазією в дивну казку.

Він забував тоді все й, милуючись яскравими блискотливими зірками, перелітав туди, де було для нього життя й любов.

Наталю він учив українських пісень, і дівчинка, маючи від природи добрий слух і чистий дзвінкий голос, заливалася ними, втішно перекручуючи слова й захоплюючи Тараса Григоровича.

Иноді ввечері він розповідав Наталі казки, гарні, фантастичні. Дівчинка сиділа в нього на колінах, не ворушачись, роззявивши рота, як вороненя, і не зводила з нього очей.

А як він любив квіти! Прості, польові маки, ромашку, волошки, дзвіночки. Вінки, букети й цілі кошики незабудок, що їх приносили йому Наталя та нянька, радісно захоплювали його. Він встромляв у них своє перейняте захватом обличчя й на повні грдуи вдихав їх ніжні пахощі. /114/

Коло своєї улюбленої альтанки він насадив багато сонячників. Їхні яскраво жовті віночки нагадували йому хутірці на Україні.


Що-до зовнішности, то Тарас Григорович не був гарний; постаттю громіздкий і манерами грубоватий. Але все це прикрашувала добродушна усмішка, правдива мова, лагідність, інтелігентність його душі.

З дідом вони були великі приятелі.

Як комендант фортеці й, виходить, особа відповідальна, він не міг ставитися недбайливо, але як козак і українець сам, він усією душею любив і жалував його й всім серцем допомагав, щоб тягар заслання йому не так тяжко було терпіти.

Дивлячись на їхні приязні взаємини, усі в фортеці були певні, що Тарас Григорович приходиться близьким родичем Іраклієві Олександровичу.

Ця певність мала не маловажне значення, діда твого всі дуже поважали й боялися. Він був суворий, немилостивий для провин, не любив вискочків і нахаб, ненавидів улесливість.

Полюбив Тараса Григоровича за його милу простоту й рідку правдивість, за скромність і якусь майже дитячу добродушність та ласку. Він не дозволяв його кривдити й у чім тільки можна було полегшував йому становище.

Дістаючи через Іраклія Олександровича всі свої листи, Тарас Григорович завжди читав йому листи від своїх приятелів. Найчастіше писали йому Лазаревський, Щепкін та графиня Толстая. Її він характеризував, як святу людину, його захисницю.

Писати він почав аж останнього року, коли прийшла надія, що його швидко звільнять. Настрій піднявся, з’явилося бажання жити й працювати.

Малював він багато, можна сказати, всіх і все, що йому цікавіше впадало в очі. Уживав для малювання сепію й це виходило дуже гарно. Малюнки були ретельні й художні і дивували життьовістю та бездоганною правдою. Види фортеці чергувалися з куточками нашого саду, портретами знайомих, просто гарних голівок то-що.

Що-до релігії, то він був своєрідний: він мав бога в душі, і бачив бога в усьому вищому й прекрасному: у людині, в музиці, в малярстві, а, головне, в природі.

До церкви він майже не ходив, ставлячись до служби критично. Із священниками завжди заводив суперечки, називаючи їх «вузьколобими», а їхні проповіді — «теревенями».

Завжди воював проти поміщиків, із зненавистю ставився до офіцерства й аристократії, яку називав «гнилою».

Взагалі-ж з людьми він дружив легко, був довірливий, приязний і незлопам’ятний.

Траплялися з ним иноді інциденти, через пристрасть до спиртних напоїв. Отак якось раз він був на гулянці в великому товаристві й одному підпилому офіцерові заманулося негідно пожартувати. Він угостив його, уже теж на підпитку, горішками, що кози залишають у степу.

Тарас Григорович хоч і був веселий, але зразу розібрав у чім річ /115/ і вирішив відповідно помститися. Шевченко любив куховарити. Його знали, як доброго кулінара, що готував особливо смачні різні підлеви.

І ось, через де-який час він запросив до себе цього офіцера в гості й почастував його дуже смачною стравою з райдерева, з якого добувають рицинову олію.

Покуштувавши смачної страви, офіцер раптом почув, що йому недобре, швидко попрощався й ледве добіг додому.

Всі і все цікавило Тараса Григоровича. Цікавість до всього в нього була величезна. Застій у фортеці він сподівався зараз-же надолужити, видершись на волю. Накинутися на всіх і на все, як казав він не раз дідові.

А поки що, разом з дідом робив фотографічні знимки й читав книжки з його досить гарної бібліотеки.




* * *


Бабуся моя, Агафія Омелянівна Ускова, була дуже гарна й чарувала своїм поводженням з кожним.

Тарас Григорович, самотній, викинутий з оточення своїх друзів, прихилився всім серцем до родини Ускових, полюбив їхніх дітей і, сам того не помічаючи, піддався чарам красуні Агафії Омелянівни.

Ретельно й довго ховався він від неї з своїм почуттям.

Бабуся моя була гарною матір’ю, любила чоловіка й була дуже чутливою доброю людиною.

Почуття Тараса Григоровича вона зразу помітила й зрозуміла.

Релігійна й високоморальна, вона оточила сироту-вигнанця піклуванням і теплою щирою приязню.

Йому-ж хотілося кохання справжнього, але він не мав його...

На нього напала меланхолія й він почав частіше випивати.

Бабуся моя була до нього уважна, ласкава, намагалася непомітно розвіяти тяжкий настрій, причину якого вона розуміла краще, ніж хто инший.

Вона благала його не пити...

Якось раз зібралося в Ускових велике товариство на гулянку.

Тарас Григорович впросив мою бабусю дозволити йому їхати на возі, куди поклали кошика з харчами, посуд з самоваром, горілку й вино... Вона згодилася, але, усміхнувшись, сказала:

 — Глядіть-же!

Дорогою Тарас Григорович випив трохи не все, що було, і лежав на возі, як мертвий. Кінь зайшов у канаву й спокійно пасся, а віз стояв поперек дороги.

Там його й найшли гості, що пішли його розшукувати.



* * *


Сім років животіння в забутім далекім форті, загалом десять найкращих і без повороту відібраних від життя, могли-б людину озлити до краю й він міг занепасти морально. Але з ним цього не сталося.

Ніжні струни його чутливої душі звучали й відгукалися, як і раніш, і скільки ласки було в його погляді, скілько тепла в його мові.

Суворо критикуючи все, завдяки великій начитаності, різнобічному знанню й спостережливості, він, разом з тим, міг захоплюватись, як дитина, й розчулюватися до сліз. /116/

У день від’їзду Тараса Григоровича з фортеці в мого діда були сердечні проводи.

Не обійшлося й без сліз і з тої, і з тої сторони, але це були сльози радости за повернену йому волю.

 — Коли він поїхав, — казала моя бабуся, — ми всі дуже засумували, нам усім бракувало його, як найдорожчого члена родини.

Тарас Григорович теж не забував родини Ускових. Він писав їм довгі докладні листи, завжди з особливою сердечністю запитуючи про свою улюбленицю «Наташеньку», що у відповіді свого батька завжди клала для дорогого доброго дяді «Тараса Горича» картинки чи квіти.


Є. Літвінова.











В гостях у друга Т. Г. Шевченка.


„Целую вас всех и Катю, и няню, и в особенности больших друзей моих, Наташеньку и Наденьку“. (З листа Т. Шевченка з 17/II — 1858 р.).


 — Я до тебе з проханням: чи не можеш ти в Міськраді поклопотатись про мою знайому. Сімдесят років має, бідна, самотня. Заробляє хліб рукоділлям... За кімнату платила 3 карб. За новим тарифом повинна платити 14, але не може. Становище безпорадне й злиденне.

Це прохання дружини трохи дратує: неприємно, коли почуваєш, щj прохання ґрунтовне, але твого впливу не досить, щоб його виконати.

Я відмовився клопотатися.

Через тиждень те-ж саме прохання, але з новим мотивуванням:

— Ти любиш Тараса Шевченка? Ну то чи не можеш ти допомогти людині, яку поет уважав за свого друга?

 — Та що ти кажеш?!

 — Бабуся, за яку я прохаю вдруге, великий друг Шевченків. Я читала власноручного поетового листа...

Це вже була сенсаційна новина.

 — Як, у нашому місті є автограф великого українського поета?

 — Не тільки справжній лист, але кільки речей пензля Тараса Шевченка. Я бачила на власні очі.

Новина ставала незвичайною. Серед обивателів нашого міста є друг великого Шевченка. І бабуся, його друг, бідна, самотня. Їй нікому допомогти. Адресу її!

Я пішов з візитою до Надії Іраклієвни Смоляк.

Постукався. Двері відчинила сама Надія Іраклієвна.

Висока, з чудовими, ще молодими карими очима, поважна бабуся. Волосся, як сніг. У молодості, очевидно, була красунею.

Вона мене знає й знає, чого я прийшов.

 — Заходьте, будь ласка.

Манери, мова високопробної інтелігентки.

Кімната, за яку Надія Іраклієвна зобов’язана платити 14 карб., а платити неспороможна, дхне старістю. Насамперед впадають у око дрова. Цілі поліна, як на дривітні. Коли-б, заходячи в кімнату, зачепити ногою долішнє поліно, вони можуть придушити. Поруч і по кутках старе шмаття. Шмаття розвішано на протягнутій мотузці. Шмаття валяється по кутках. На однім столі примус та різний старий мотлох. Примус старенький і, мабуть, чадить. Другий стіл, власне, не стіл, а ящик, — спідня частина буфету, — вкрито стареньким килимом. Виникає тривожна дум-/118/ка: і десь тут переховуються коштовні реліквії. Дрова, примус, шмаття і... Шевченкові картини, його власноручний лист.

 — У вас, мабуть, нема иншого приміщення на дрова?

 — Так. А в тім, і старість примусила їх скласти тут. Мені важко було-б носити їх далеко. До того-ж, инколи, потрошку нездужаю... Сідайте, будь ласка, ось тут. Цей стілець хворий. Я сама на нього... Не турбуйтеся, я звикла до нього.

Ми сідаємо коло стола-ящика. Розмова швидко переходить на Тараса Григоровича.

 — Насамперед, вам треба показати листа Тараса Григоровича, мій (як це тепер кажуть? мандат, здається?), виходить, мандат на право говорити про поета, а вам мені вірити.

Бабуся шукає в кутку коло ліжка, виймає з кошика згорток, перегортає його й подає мені сірувато-синього, майже вицвілого аркуша звичайного поштового формату.

Досить виразне знайоме Шевченкове письмо.

Листа написано до батька Надії Іраклієвни, Іраклія Олександровича Ускова, коменданта Новопетрівського форту, де Шевченко відбував, як салдат, політичне заслання.

Навожу листа цілком:


Многоуважаемый Ираклий Александрович!

Письмо ваше от 7-го января получил я 15 февраля, за которое приношу Вам искреннюю благодарность. И за письмо старого моего друга, черноморца Кухаренко, приношу такую же Вам искреннюю благодарность. Сердечно радуюсь благополучию Вашему, Агафий Емельяновны и здоровью моих милых и малых друзей, Наташеньки и Наденьки. Наденька, я думаю, уже бегает. Как-бы мне хотелось се потютюшкать. А моя умница красавица Наташенька вспоминает ли своего друга, дядю Тараса Горича? Сердечно жалею, что не могу ничем я ей напомнить о себе. Нижний Новгород без ярмарки настоящая деревня. Хуже, потому что обыкновенные сельские продукты дороже, нежели в селе. Город просто сам по себе дрянь. Семь лет в Новопетровском укреплении мне не казались так длинны, как в Нижнем эти пять месяцев. Это значит перепутье. На рождественских святках приезжал ко мне в гости из Москвы мой старый друг, Михайло Семенович Щепкин (известный актер). Теперь я думаю отдать ему, старику, визит. Он мне сделал честь, какой не многие удостоились от знаменитого старца. На будущей неделе думаю оставить навсегда Нижний Новгород. Прожить до весны под Москвой у сына Щепкина, а весною, если не разрешат мне, жить в столицах, поеду в Харьков, в Киев, в Одессу и за границу. Бог с ними и со столицами. Деньжонок теперь уже накопилось столько, что безбедно можно прожить года три за границей. А там, что бог даст. Не погиб в неволе, не погибну на воле — говорит малороссийская песня.

Какова у вас зима нынешний год? Здесь ужасно много снегу, а морозов сильных еще не было. (Да, кажется, и не будет. Больше 15 градусов не было). Письмо мое вы получите не ранее праздника воскресения Христова. То я и поздравляю вас с этим светлым праздником и от души целую вас всех, и няню, и в особенности больших друзей моих Наташеньку и Наденьку. Пошли /119/ им бог здоровья. Прощайте, многоуважаемый Ираклий Александрович, не забывайте искреннего Вашего Т. Шевченка.

Поздравляю Агафью Емель.яновну с прошедшим днем ангела.

Пришлю Вам из Москвы какую-нибудь хорошую книгу . . . . . . 1) сердечно жалею, что я не мог из . . . . . . . сделать предполагаемого употребления. Если получу к тому времени фотографический портрет свой из Петербурга, сделанный по моему рисунку, то и портрет пришлю. А Вы мне пришлите собственного изделия портреты друзей моих Наташеньки и Наденьки. А письмо Ваше адресуйте на имя Михаила Семеновича Щепкина в Москву, в контору Императорских театров.

Целую Жуйкова с благоверной, и Бурцева с благоверною-же, а старого паливоду Мостовского без благоверной три раза целую.


Нижний Новгород.

1858.

Февраля 17.



1) Один рядок викреслено.



 — Лист цей до мого батька Іраклія Олександровича. Великі приятелі Тараса Григоровича ми: Наталя — моя старша сестра, і я. Це про мене думає поет, що я вже бігаю. Мене хотілося-б йому «потютюшкати»...

 — Батько мій, Іраклій Олександрович Усков, був комендантом Новопетрівського форту, де відбував заслання поет і маляр-художник Тарас Шевченко.... Батько приїхав до форту з Орської фортеці, куди його перевели з Київу. У Київі він був за ад’ютанта в графа Перовського, а хто був цей граф — я не знаю.

 — Моя мати, Агафія Омелянівна Ускова, у дівоцтві Колосова, круглою сиротою виховувалася до 15 років у шведській родині Шарнбергів, що жили в Київі. До 15 років вона розмовляла тільки по шведському й по німецькому, а російською мовою зовсім не володіла. Ми потім часто сміялися над її російською вимовою. Російської мови вона вивчилася, коли з родини Шарнбергів переселилася до родини Матвія Яковлевича Ускова, що жив теж у Київі. Матвій Яковлевич був рідним дядьком мойому батькові. Батько, одвідуючи родину дядька, познайомився з красунею Агатою, як тоді називали мою матір. Він був на сімнадцять років старший за неї. Як згадувала моя мати, їй не хотілося дружитися з моїм батьком, тим більше, що вона захоплювалася одним молодим шведом. Проте, справа склалася так, що вона з Іраклієм: Олександровичем одружилася.

З Київу Ускови переїхали до Орської фортеці. Коли мойого батька призначили за коменданта Новопетрівського форту (це було за 4 роки до мого народження), хтось із знайомих повідомив мою матір, що вона зустріне в Новопетрівському не зовсім звичайну людину. Здається, мою матір просили, щоб вона приголубила нещасного поета, що мучиться в жахливім засланні.

Чи знали мої батько й мати про Шевченка, коли жили в Київі, напевно сказати не можу, але думаю, що знали. І батько, і мати були люди добре освічені, кияни, а я потім довідалася, що в сорокових роках Шевченкове ім’я вже греміло на Україні. Про нього не могли не знати мої батьки. А в тім, так чи так, вони прибули до Новопетрівського фор-/120/ту, знаючи про засланого поета. Батькові через його службу було відомо, що Шевченкові найсуворіше царським наказом заборонено брати в руки оливця й пензля.

Батько мені казав, що заборона ця сталася через те, головно, що художник намалював дуже погану карикатуру на царя. Як саме було намальовано царя, — батько мені не сказав. Я була молода, а за тих часів не годилося розповідати молоді про такі речі.

Іраклій Олександрович і Агафія Омелянівна приїхали до Новопетрівського з дитиною, моїм братом Мітьою.

Спершу мій батько був обережним у відносинах із засланцем, але незабаром два добрих серця відчули одне одного. Комендант і рядовий салдат заприязнилися. Шевченка дуже швидко стали трактувати в нашій родині, як свого, рідного. Що-дня він бував у комендантовім домі, обідав там і що-вечора приходив пити вечірній чай.

Поет надзвичайно любив дітей. А обставини його життя ще більше сприяли тому. Ось я вам покажу потім його малюнки. Ви побачите, яка місцевість була навколо форту. Після Київу й столиць, де перед тим жив Тарас Григорович, жити в Новопетрівському форті було нестерпимо. Безлюддя, глушина... Зрозуміло, що родина ласкавих і освічених людей, якими були батько й мати мої, прихилила до себе поетове серце. Дитина Мітя став улюбленцем Шевченковим. І раптом сталося велике горе: Мітя третього року життя помер. Це був страшний удар і для моєї матери, і для Тараса Григоровича. Мати зробилася болізно-нервовою.

Агата Омелянівна замолоду була дуже гарною жінкою. Це, а також безлюддя, ласкаве ставлення моєї матери до поета, спільне горе, призвело до того, що серце поетове запалало: Тарас Григорович закохався в мою матір.

Мені потім стало відомо, що поет характеризував мою матір дуже похвально. Ось гляньте.

Надія Іраклієвна подала мені брошюру з назвою «Пам’ятки по Т. Шевченкові в родині Ускових. Іван Брик, Львів». І я прочитав Шевченкового листа до одного його приятеля: «Я покохав її чисто, високо, всім серцем і всією вдячною моєю душею.. Се кохання непорочне». І далі: «Яке чудове, дивне сотворіння, се найліпше перло».

 — От бачите. Мати мені натякала, коли я підросла, що вона дала відсіч поетовому коханню. Мій батько був гарний, добрий, чудового характеру людина, а мати, як свідчив сам поет, високоморальна. Отже взаємини між трьома людьми через поетове почуття не були зіпсовані нітрохи.

Через рік після смерти брата народилася моя сестра Наталя. Їй і судилося стати головною улюбленицею Тараса Григоровича в нашій родині. Поет буквально нянчився з нею. У Наталі була нянька киргизка. Їй і посилає Шевченко свій поцілунок у цім листі, що ви прочитали.

У родині, крім няньки, жила її сестра Катя, гарна дівчина. (Ви побачите далі її портрет, що намалював Тарас Григорович не зовсім звичайним способом). Катя була в родині на правах вихованки. Поет обох сестер киргизок любив, як брат, і він, і вони, і всі Ускови по суті була одна родина, десь загублена в пустелі, якою був форт та природа навколо нього. /121/

Мені потім розповідали, яка зворушлива була любов Шевченка до моєї сестри. Бачите, як він називає її у своїм листі: «а моя умница, красавица Наташенька вспоминает ли своего друга дядю Тараса Горича». Дівчинка не вимовляла «Григорьєвича», у неї виходило «Горича». Цей друг Тарас Горич, як казала моя мати, так добре розповідав про рідну Україну, такі робив цяцьки й так гарно співав дівчинці українських пісень, що Наталя то плакала, то сміялася в його обіймах. Поет частенько сам клав дитину спати й бувало не піде доти, поки вона не засне.

Невдало склалося життя поетової улюблениці. Невдале одружіння з великосвітнім офіцером-кірасиром Менделем. Кинула його. Зійшлася з якимсь Зорянкою, що її кинув. Живучи з Зорянкою, Наталія Іраклієвна втратила чудові подарунки-пам’ятки про поета: чудовий портрет свій з собачкою, що намалював Тарас Григорович, з його написом: «Милой умнице Наташеньке на память от дяди Тараса Шевченка» і книжку, яку сам Тарас Григорович дістав як подарунок від якоїсь столичної князівни, теж за написом поета, змісту якого не пам’ятаю.

З листопаду 1856 року в Ускових народилася я, другий «великий друг Тараса Григоровича», що мене «тютюшкав». Я була, як казали, дивною дитиною, бо ніколи не плакала. Тарас Григорович і моя хрещена мати навіть просили мою матір, щоб вона неодмінно їх покликала, коли я заплачу, хоч-би це коли трапилося. Ця особливість, тоб-то не плакати, збереглася в мені досі. Я останніми роками пережила багато горя. Бачите, як я живу. Сподіваюся одного: мій батько Іраклій Олександрович помер, маючи 71 рік віку. (Помер у Москві 1882 року). Мати моя, Агата Омелянівна, яка, як я вже казала, була на 17 років молодша за батька, пережила його рівно на 17 років, отже померла теж маючи 71 рік. Мені 71-й рік. Гадаю, що й я дістала в спадок цю особливість Ускових вмирати, маючи 71 рік віку. А в тім, у мене є нескінчена справа: мені треба передати Шевченкові реліквії його народові. На превеликий жаль, я не можу просто віддати їх Україні, я повинна продати їх і уторговані гроші поділити на 3 частини: собі на похорони, Лизаветі Володимирівні та Ганні Павлівні. Так треба...

Я відвернулася від справи. На чому я спинилася? Так, я не плакала, коли була дитиною, і потім не пригадую, щоб я плакала. Тарас Григорович, казали, любив мене тютюшкати, любив, може, якраз за це. Поетові самому в житті трапилося багато горя й нераз це може йому подобалося веселе, що не плакало, дитя.

Я, звісно, не пам’ятаю Тараса Григоровича. Коли він 1857 року виїхав з Новопетрівського форту, скінчивши заслання, мені було тільки дев’ять місяців. А що я з батьками виїхала з форту 1865 року, тоб-то коли мені було 8 років, то я дуже добре пам’ятаю й форт, і все навколишнє, і де-які обличчя, серед яких жив Шевченко.

Ось 15 фотографій, що їх зробив мій батько. Брикові, мабуть, казали, що фотографії зробив Шевченко, але я думаю, що це не так... Батько був завзятий аматор-фотограф і фотографував аж до смерти, коли вже був на відставці, Тарас Григорович, здається, через своїх столичних знайомих виписував приладдя для фотографування мойому батькові. Навряд чи він міг виписувати для себе. Фотографічне приладдя коштувало тоді дуже дорого, а засланець Шевченко не був багатий. Може він допо-/122/магав батькові фотографувати ці краєвиди. Батько й Шевченко були великі приятелі. Мені відомо, що батько й Тарас Григорович садили при форті садка, допомагаючи один одному. Я пам’ятаю цей сад ще маленьким, молоденьким. Потім я чула, що в тій пустелі, де був форт, розрослася справжня оаза, звісно, вже після того, як ми виїхали з Новопетрівського... Ну, так ось... На одній фотографії ви бачите коло нашого дому будку. Батько подарував її Тарасові Григоровичу на літнє житло, щоб було де поетові читати й малювати та щоб менше йому доводилося бути в касарні.

Батько мій, хоч була царська заборона, дозволив Шевченкові малювати. Звісно, він ризикував дуже. Перед цим комусь з військового начальства дуже дісталася за такий дозвіл Шевченкові, але батько не побоявся. Він так любив поета-художника, що не міг не дозволити йому провадити своє улюблене діло. І Шевченко малював.

Навіть більше, я потім догадувалася, що батько співчував і Шевченковим політичним поглядам. У цім ось листі від поета про якусь книжку (батько через обережність викреслив тут цілий рядок) видно натяк на якусь небезпечну, мабуть, книжку. А в тім, це в мене й матери були тільки здогади. Батько мені про це не казав нічого.

Найулюбленішою розвагою й за Шевченка й потім були гулянки. Поїдуть, бувало, в степ, де є вода. Там, звичайно, розташовані киргизькі будки. Здається, дуже багато пили, й Тарас Григорович теж.

У насадженому саду батько наказав викопати землянку. У тім краї літом буває велика спека. Землянку цю батько подарував Тарасові Григоровичу жити в ній улітку. У ній поет ховався від спеки й працював. Шкіряну канапу й шкіряну подушку, що йому подарували мої батьки, я потім бачила в цій землянці й добре пам’ятаю. Вони були завжди холоднуваті, коли на них лягти. Тарас Григорович тут малював і писав при свічці.

Звісно, иноді багато згадаєш при нагоді. Але ось зразу згадати, коли оце треба, не згадується...

Надія Іраклієвна задумалася.

 — Тепер гляньте на картини:, що їх намалював Тарас Григорович. Їх вісім. Шевченко малював наперекір царській забороні, з дозволу мого батька... Картин було більше. Мені розповідали, що частину їх Тарас Григорович з Новопетрівського забрав з собою. Одну, найкращу, портрет Наталі, загублено, як я вже казала. Ці, їх передав мені батько, чудово збереглися...

Надія Іраклієвна почала вибирати із згортка Шевченкові акварелі, починаючи з «менше цікавих».

На цих акварелях намальовано: Новопетрівський форт здалеку, дім коменданта форту, форт від моря, ніч у киргизькім степу з будками й киргизький степ по заході сонця.

Я не великий знавець малярства, але майстерність, настрій художників мене захопили. Так ось де сім найтяжчих років провів великий поет, ось де сумувала його душа по рідній Україні. Сама тільки журба душі поетової. Ось малюнок клітки, де мучився в неволі сокіл, поет-революціонер, безпритульний, Енгельгардтів кріпак, властитель дум тодішньої /123/ української молоди, приятель Брюлова, Жуковського, Костомарова й Щепкіна.

А ось портрет Іраклія Олександровича Ускова, начальника й друга художника-салдата. Портрет виконано оливцем та аквареллю. Намальовано ретельно й офіційно. З картини, проте, дивиться найдобріша людина. Цей справді не міг відмовити художникові забутися від журби в бенкеті оливця на папері. Такі добрі прості обличчя не належать жорстоким характерам, салдатам, для яких форма й присяга все. І він сам позував художникові. Він просто дивився на його «злочини» крізь пальці й був співучасником цього «злочину».

А ось киргизка Катя. Це вже справжня картина. Дівчина тримає свічника, щоб там, за вікном, у пустелі бурхливої ночи подорожанин, заблукавши, не загинув без провідного вогника. Такий звичай у киргизьких дівчат. Яскраве світло свічника цілує чудове обличчя дівчини й просвічує крізь тонку тендітну руку, яка затуляє полум’я від вітру. У цім вогнику щось символічне. Він в особі Агати Омелянівни, Каті, Наталі й Наді допоміг Шевченкові не загинути в дикім степу. Він грів його в суворім засланні.

Нарешті сама Агата з Наталею на руках. Тюремна муза поетова. Що Джіоконда на полотні для Леонардо да-Вінчі, що Лаура в сонетах для Петрарки, те Агата на картоні для Шевченка. Про. це каже картина. Її малювало саме серце поетове. Кожний штрих картини виконано сепією, найдрібнішими крапками — порошинками фарби, кожна найдрібніша деталь вбрання, листя винограду — на жардиньєрці, кожний волосок матери й ніготок дитини змальовано з безкрайою любов’ю. Дивує не тільки геніяльний пензель, але й багато праці, любовно витраченої на п’ятистах квадратових центиметрах картону.

У куточках картин в червоній обвідці червона монограма Т. Ш.

З насолодою ще раз перечитую листа Тараса Шевченка до своїх друзів, з яких жива ось тільки ця, з білою, як сніг, головою й карими молодими очима, семидесятилітня бабуся.

Я низенько вклоняюся їй коло порогу вбогої кімнати, коло складених дрів і знову думаю:

 — А що, як пожежа? І те, чим може пишатися перший ліпший музей СРСР...


І. Пронін.












Т. Г. Шевченко на Чернігівщині р. 1859.



У Чернігівському історичному архіві зберігається справа канцелярії Чернігівського губернатора «По отношению С.-Петербургского Обер-Полициймейстера об учреждении полицейскаго надзора за назначенным в Академики Тарасом Шевченком» з року 1859 (таємний стіл; почат. 5 червня 1859 р., закінч. З вересня 1859 р.; на 7 аркушах, за реєстром ч. 2402).

Справа ця стосується до подорожи Т. Шевченка на Україну р. 1859, а саме подорожи до губерень Київської, Чернігівської та Полтавської, куди поет, в цей час «признанный за успехи в гравировании назначенным в Академики» 1), виїхав наприкінці травня місяця згаданого року на термін 5 місяців «для поправления здоровья и рисования этюдов с натуры».

З огляду на те, що Т. Шевченко в цей час підлягав за царським наказом суворому поліційному догляду, обер-поліціймейстер м. Петербургу, повідомляючи Чернігівського губернатора про подорож Шевченка, прохав встановити за Шевченком поліційний догляд підчас перебування його на Чернігівщині й повідомляти, про наслідки цього догляду.

5 червня р. 1859 наказ обер-поліціймейстера був одержаний у Чернігові й 9 червня того року Чернігівський губернатор зробив відповідне розпорядження про Шевченка Чернігівському поліціймейстеру й по повітах — городничим та земським ісправникам.

З вересня р. 1859 Чернігівський губернатор одержав рапорт Кролевецького городничого з 31 серпня т. р. під ч. 342 з повідомленням, що Шевченко 26 серпня т. р. «проследовал» через м. Кролевець назад до Петербургу, а саме, переночувавши в Кролевці й одержавши з Кролевецької скарбниці подорожну від Сівська до Кром 2), виїхав на Москву, пробувши у Кролевці тільки 11 годин. Инших повідомлень з місць губернатор не одержував і на цьому згадана справа кінчається. Отже справа ця фіксує тільки тимчасове перебування Шевченка в Кролевці.



1) У всіх урядових паперах цього часу так іменовано Шевченка. Твердження М. Чалого, що підчас цієї подорожи в паперах про Шевченка писалося «строго наблюдать за отставным солдатом» (курсив наш. Б. Ш.) Т. Шевченком» (М. Чалый. Жизнь и произведения Т. Шевченка. Киев, 1882. Стор. 142), не відповідає дійсності.

2) Оригінал цієї подорожної зберігається в Чернігівському держ. музеї у рідділі Шевченка. Текст її подаємо також серед документів.



Але на підставі инших даних, ми можемо сказати, що у Чернігівського губернатора не було повних інформацій з повітів про перебування /125/ Шевченка на Чернігівщині. Так, наприклад, з книги М. Чалого «Жизнь и произведения Т. Шевченка» (стор. 151) видно, що Шевченко перед від’їздом до Петербургу був і в Конотопському повіті на Чернігівщині у Лазаревських, де познайомився з матір’ю своїх давніх друзів, Хведора та Микайла Лазаревських.

Можна припустити, що Шевченко підчас згаданої подорожи був ще в якому-будь місці на Чернігівщині, але це не трапило в поле зору поліції, як і перебування Шевченка на Конотопщині.



* * *


С.-Петербургского Обер-Полициймейстера.

Канцелярия.

27 мая 1859 года

№ 219


Господину Черниговскому Гражданскому Губернатору


Состоящий по высочайшему повелению под строгим надзором Полиции, обучающийся в Императорской Академии Художеств и признанный ныне за успехи в гравировании назначенным в Академики, Тарас Шевченко, с разрешения Президента Академии, Ея Императорского Высочества Государыни Великой Княгини Марии Николаевны, отправляется на пять месяцев в губернии: Киевскую, Черниговскую и Полтавскую, для поправления здоровья и рисования этюдов с натуры.

Выдав Шевченко, 25 сего Мая за № 208, свидетельство на свободный проезд в означенные губернии, я имею честь уведомить об этом Ваше Превосходительство и покорнейше просить, не изволите ли признать возможным сделать распоряжение к учреждению за Шевченком, во время проживания его во вверенной Вам губернии, помянутого надзора, о последствиях которого меня уведомить.

По болезни Свиты Его Величества Генерал-Майора Графа Шувалова Полициймейстер, Полковник (підпис).


Правитель Канцелярии (підпис).




* * *


9 Июня 1859 г.

№ 462 Г. Черниговскому Полициймейстеру.

№ 463 Г.. „ Земскому Исправнику.

№ 464 Г. Нежинскому Городничему.

№ 465 Г. „ Земскому Исправнику.

№ 466 Г. Борзенскому Городничему.

№ 467 Г. „ Земскому Исправнику.

. . . (из подлинника) . . . с натуры, и получил от С.-Петербургского Обер-Полициймейстера свидетельство 25 мая за № 208 на свободный проезд в означенные губернии. /126/

Получив о сем отношение С.-Петербургского Обер-Полициймейстера, предписываю В. Высокоблагородию, в случае приезда Шевченко в город №, учредить за ним полицейский надзор, о последствиях которого мне донести.




* * *


Секретно.

Его Превосходительству Господину Черниговскому Гражданскому Губернатору и Кавалеру


Кролевецкого Городничего


РАПОРТ.


Вашему Превосходительству имею честь донести, что сего 26-го Августа проследовал чрез Кролевец обратно в Санкт-Петербург Академик Тарас Шевченко, по свидетельству Санкт-Петербургского Обер-Полициймейстера, выданному с разрешения президента Академии Ея Высочества.

Шевченко, как из означенного свидетельства видно, уволен в губернии: Киевскую, Полтавскую и Черниговскую на пять месяцей (sic!), для снятия этюдов с натуры, в городе Кролевце ночевал и пробыв всего И часов, получил по отзыву моему из Кролевецкого Уездного Казначейства подорожную от Г. Севска до Г. Кром — уехал по тракту на Москву.


Городничий (підпис).




* * *


№ 342.


«31» Августа 1859 года. С донесением о времени выезда из города Кролевца Академика Шевченко.

По Указу 1) Его Величества Государя Императора Александра Николаевича Самодержца Всероссийского и прочая, и прочая, и прочая.

От города Севска до г. Кром Академику Тарасу Шевченко с будущим из почтовых давать по две лошади с проводником, за указанные прогоны без задержания дана в городе Кролевце 1859 года Августа 26 дня. С сей подорожной за 110 верст 1 руб. 10 коп. взято за бланк 30 коп.

Черниговский Гражданский Губернатор в звании Камергера Двора Его Величества Действительный Статский Советник Шабельский.


За Казначей (підпис).

Бухгалтер (підпис).


На звороті така помітка: «от Кошелевки до Вольбуевой 27-го августа по полудни в ½ 8 ч. Смотритель Лебедев».



1) Текст подорожної Шевченка з музею Чернігівського.


Подав Борис Шевелев.






[Життя й революція. — 1928. — березень. — С. 111-126.]











‹‹   Головна    


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Іносе:   У літературних творах інколи можна натрапити на застарілий нині східноукраїнський прислівник іносе «хай так, гаразд, згоден, зрозуміло». Його вживали переважно з метою підкреслити простомовність персонажів . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.