Попередня     Головна     Наступна





14. ПЕРЕХІД (I)
ВІД ПРОТОУКРАЇНСЬКОЇ ДО ДАВНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ДОБИ


1. Хронологія

2. Головні напрями розвитку фонологічної системи під протоукраїнську добу

3. Формування української мови як єдності

4. Писемна мова давньоукраїнської доби як свідчення фонологічного розвитку української мови

5. Відмежування давньоукраїнських пам’яток

6. Основні писемні пам’ятки давньоукраїнської доби

7. Завваги щодо використання давньоукраїнських текстів як фактичного матеріалу для історичної фонології української мови

ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ





1. ХРОНОЛОГІЯ


Періодизація історії постання й розвитку звукової та фонемної систем української мови ґрунтується в цій книзі на цілковито зовнішньому чиннику — характері писемних свідчень. Зміни в їхньому характері не визначали фонологічного розвитку й не визначалися цим останнім. Проте вони мають чималу вагу для вченого, який мусить пристосовувати власну методику до матеріалу, що зазнає змін; засяг відомостей, що їх ми маємо для різних періодів, залежить від ґатунку самих наявних свідчень та від способу їх використання. (Щодо спроби періодизації, побудованої на внутрішніх закономірностях фонологічної еволюції, — див. 62.1).

Одначе позамовну природу чинника, покладеного в підмурок такої періодизації, не варто переоцінювати. За змінами в характері пам’яток стоять зміни в типі літературної мови (якщо така є) й у ставленні людей до цієї мови, що спричиняються подіями суспільного життя й культурно-політичними реаліями. Усе це може й собі впливати (зазвичай, опосередковано) на саму природу мовної еволюції, наприклад, сприяючи діалектному дрібненню або національному об’єднанню, спричиняючи міґрації людності, полегшуючи або утруднюючи спілкування, активізуючи або вповільнюючи контакти з носіями іншої мови (мов) тощо. Отже, навіть фонологічний розвиток підлягає, врешті, впливові цих умов та чинників.

Перехід від доісторичної до давньоукраїнської доби уреальнюється внаслідок появи писемних текстів, а відтак і запровадження першої літературної мови. Це сталося наприкінці X ст., дарма що в Україні з тих часів не збереглося жодної пам’ятки. Найдавніший відомий текст (якщо не брати до уваги кількох незначних ґрафіті, що з’являються десь із 1042 р., а також монет, викарбуваних князем Володимиром після його навернення у християнство приблизно між 990 і 1015 рр., з їхнім рудиментарним текстом) датується наступним сторіччям — Ізб. 1073 1. Деякі недатовані пам’ятки (особливо Гр. Бог. XI ст.), якщо судити з їхнього правопису, передують йому в часі. Отже, історичний період у розвитку української мови починається, у ґрунті речі, з середини XI ст.



 1 Щодо найдавнішого датованого кириличного тексту (Остр. Єв. 1056-1057) — див. 14.5.



Колискою першої літературної мови в Україні був Київ з його церковними та політичними установами. Літературна мова не могла не зазнати докорінних змін із занепадом Києва, що намітився в середині XII ст. і вочевиднився в ході захоплення та зруйнування міста спочатку князем Андрієм Боголюбським (1169 р.), згодом половцями, що їх провадив князь-вигнанець Рюрик (1203 р.), і нарешті татарами під проводом хана Батия (1240 р.). Традиція писемної мови, однак, збереглася і навіть розквітла на коротший час (XII-XIII ст.) на Волині та в Галичині. Її остаточний занепад збігся в часі з недовгим пануванням угрів, а потім і тривалішим пануванням ляхів у Галичині внаслідок троїстих — польсько-угорсько-литовських — воєн у 1340—1387 рр., захоплення литовцями Києва (бл. 1362 р.), Поділля (бл. 1363 р.) і скасування ними в період з 1387 по 1393 р. майже всіх місцевих спадкових князівств. За кінцеву дату давньоукраїнського періоду, нехай дуже умовну, може правити 1387 р., коли почалося довготривале панування Польщі над Львовом і Галичем, а центр Волині Луцьк підпав під владу литовського правителя — князя Витовта. За цього підходу, давньоукраїнська доба тривала від трьох до чотирьох століть, як і протоукраїнська доба (від VII до XI ст.).






2. ГОЛОВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ ФОНОЛОГІЧНОЇ СИСТЕМИ ПІД ПРОТОУКРАЇНСЬКУ ДОБУ


Порівняння успадкованої від праслов’янської мови системи голосних (див. 2.2) з наслідками її розвитку під протоукраїнську добу (див. 13.7) засвідчує радикальне зменшення їхньої кількості. З 14 повноцінних голосних фонем, а також двох нефонологічних носових голосних і чотирьох "функціональних дифтонгів" типу еar, oal укупі 20 голосних — ця система скоротилася до 9 одиниць. Це сталося внаслідок злиття ę з а, oн з u та дедифтонгізації функціональних дифтонгів, але, передусім, унаслідок утрати фонологічних просодичних ознак часокількості та тону. Втрата складних голосних була ще однією характерною рисою цього процесу.

Рівнобіжно зі зменшенням кількості голосних звуків і голосних фонем склад приголосних зростав. На місці первинної системи з 15 приголосних (див. 2.3) наприкінці передісторичної епохи постає система з 31 або 30 приголосних, що мала три новопосталі ряди пом’якшених приголосних, середньопіднебінних та африкат, що навзаєм накладалися між собою:





 2 Коли йдеться про v та j, їх узято в дужки з огляду на їхній напіввокалічний статус, натомість r’ — з огляду на його ствердіння в деяких говірках.



Склад приголосних зріс так сильно внаслідок палаталізаційних процесів. У деяких випадках м’якшення не було фонологічним (с’ та середньопіднебінні), але частіше все-таки виникала опозиція за м’якістю/твердістю.

Зберегли чинність і успадковані обмеження щодо складової структури: склади закінчувалися на голосний, являючи собою сполуки типу СС + V, CCC + V, але найчастіше — C+V. До винятків належали, з одного боку, склади, що закінчувалися на r або l (лише після ъ або ь, як у вълкъ), а з другого — склади, що містили сам-один голосний звук (о-, и- на початку слова: осєнь, унъ ’юний’). Кількість скупчень приголосних дещо зменшилася через занепад t та d перед l у середині слова, але суттєвих змін у цьому зв’язку не відбулося.

Деякі звукозміни сприяли посиленню внутріскладової гармонії, що вимагала м’яких або пом’якшених приголосних перед голосними переднього ряду й непом’якшених приголосних перед голосними непереднього ряду; до їх числа належать суцільне м’якшення приголосних перед е· (ě) та слабким ь й утрата j- перед о та u в початкових складах. Зародження двоскладової гармонії голосних спостерігалося в дистрибуції е та о в залежності (по говірках) від голосного в наступному складі (пьшоно проти пьшєниця), у ході формування повноголосу й, можливо, у звуженні е та о перед складом зі слабким єром (див. 20.5).

Однак двоскладова гармонія е та о означала часткове порушення засади внутріскладової гармонії, згідно з якою звук о не міг стояти після м’яких та пом’якшених приголосних. Цей принцип був порушений в усіх континуантах праслов’янських приголосних перед j, унаслідок чого пом’якшені приголосні почали також передувати голосним заднього ряду, а всі приголосні перед а < ę (мАсо) зазнавали м’якшення. Це була відчутна проломина в системі внутріскладової гармонії, яка хоч і була надалі чинна, але не могла вже, як давніше, усувати порушення такого типу (як їх усувано, приміром, у процесі праслов’янського знеогублення (переходу в передній ряд) голосних заднього ряду після м’яких та пом’якшених приголосних, наприклад, *morjo- > морıє У широкому розумінні цим була започаткована суперечність між двома тенденціями. Крім того, збереження фонологічно релевантного наголосу (за усунення часокількості та тону) суперечило законам, що визначали структуру складів та слів у пізньопраслов’янський період, — як їм суперечило, зрештою, вже й самé зростання кількості приголосних фонем при зменшенні набору голосних фонем.

Таким чином, звукозміни в протоукраїнських діалектах були внутрішньо суперечливими: почасти продовжуючи тенденції, властиві пізньопраслов’янському періодові, вони запроваджували водночас нові явища, зорієнтовані зовсім інакше. Тож зміни в давньоукраїнській мові, якими зведено нанівець принцип відкритості складів та внутріскладової гармонії, заповідалися ще у протоукраїнські часи, незважаючи на те, що задавнені тенденції (пізньо)праслов’янського походження тоді ще не перестали діяти.






3. ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ЯК ЄДНОСТІ


Накопичення тенденцій (нашкіцованих у 5.7), що згодом стали характеристичними для української мови, вкупі з частковим збереженням пізньопраслов’янських тенденцій у внутрішньому розвитку протоукраїнських говірок, супроводжувалося поступовим формуванням специфічних діалектних об’єднань, що склали в майбутньому сукупність українських діалектів. Ступінь незалежності кожної звукозміни, що заторкнула протоукраїнські діалекти, щоразу зазначався у кожному попередньому розділові. Усе це можна стисло підсумувати, з певними спрощеннями, у вигляді такої таблиці:





 3 ± показує, що відповідну зміну поділяла частина українських діалектів або що вона поділялася лише частково, наприклад, білоруська мова, як і українська, знає перехід kv у cv, але на противагу українській, не має жодних випадків збереження kv. У підрахунках такі випадки беруться за "1,5".

 4 (+) позначає зміну, що її поділяно з українською мовою, але згодом усунено в певній мові в дуже ранні часи (доісторичні або на самому початку історичної доби). Такі випадки рахуються як "1".




З наведених 23 змін, або ознак, тільки дві є наявні виключно в протоукраїнських діалектах. З цих двох одна (sk перед голосними переднього ряду) характеризувала київсько-поліську групу протоукраїнських діалектів, а друга (ě) датується найпізнішим часом. Решта ознак є спільні з деякими суміжними слов’янськими (прото)мовами, хоча жодна, за винятком ū1 > у, не є спільна з усіма одразу 5. Ближче за всі мови до протоукраїнської стоїть протобілоруська (17,5 з 23), а далі таким порядком: російська (15,5), болгарська (9,5) та польська зі словацькою (по 7,5 кожна). Українську мову єдиним цілим на цій історичній стадії робила не кількість унікальних змін, але їх своєрідне сполучення. Оскільки спільні зміни були, принаймні почасти, започатковані на спільному (праслов’янському) ґрунті, відцентрові сили виявлялися у своєрідності їхнього співіснування. Не меншу вагу має майже повна відсутність цілком тотожних ізоглос. Виняток становлять лише ізоглоси 12, 13 та 17, що об’єднують протоукраїнські діалекти з проторосійськими й протобілоруськими, та ізоглоси 19 і 20, що об’єднують протоукраїнські діалекти з усіма суміжними слов’янськими, але перетинають протоболгарську зону. Це перетинання ізоглос надзвичайно типове для доби розпаду праслов’янської єдності з її нестабільністю та формуванням нових мовних меж.

У цьому зв’язку слід зазначити, що сила ізоглос протоукраїнської епохи поділила український терен. Можна припустити існування на той час численних діалектів. Початковий Київський літопис перелічує або згадує слов’янські племена, з яких частково або повністю могли жити в Україні такі: сіверяни довкруж Чернігова, поляни довкола Києва, уличі (з тиверцями) з самого початку між нижніми бігами Дніпра та Дунаю, дуліби (або бужани) на Волині, деревляни між Горинню та Дніпром на південь від Прип’яті, вірогідно білі хорвати в карпатському реґіоні та, можливо, дещиця дреговичів у верхо- і середньоріччі Прип’яті. Теоретично можна припустити, що кожне плем’я мало свої діалектні особливості. Утім, для сучасного дослідника вони так чи так є втрачені 6.



 5 Є й інші нововведення останнього типу, але вони не внесені до таблиці через те, що сталися після праслов’янської доби, хоч і були спільнослов’янські.

 6 Хіба що за винятком теперішніх середньополіських говірок (між Дніпром та Горинню), які можуть бути продовженням племінного діалєкту деревлян, зважаючи на те, що цю територію найменше зачепили пізніші міґрації людності.

 * Географічні назви подаються, як правило, в їх сучасній формі; міста позначено для загальної орієнтації, незалежно від часу їхнього заснування.



На сьогодні ще простежується, до того ж досить чітко, розподіл між двома основними реґіонами: Поліссям (північ) та Галичиною (південь і південний захід). Київ увіходить загалом до поліської діалектної зони, як і Волинь, — за єдиним винятком зміни "південного" типу ě > (див. 13.7), що нею охоплено, здається, й Київ. Поділля, ймовірно, тяжіло до Галичини, однак це можна виснувати радше з огляду на пізніший стан тамтешніх говірок (зумовлений, можливо, подальшими міґраціями людності). Судячи з усього, Полісся характеризувалося збереженням kv перед ě2, наявністю sk перед голосними переднього ряду, зміною дж на ž, а також ę на е в ненаголошених складах і еa на о перед складами з голосними заднього ряду, збереженням іе як рефлексу ě, тимчасом як Галичина не знала цих змін, окрім ě > іe з подальшою монофтонгізацією, датованою ще доісторичними часами, що в її висліді постав голосний е·.

Безсумнівно, київсько-поліська та галицько-подільська діалектні групи почали формуватися ще за доісторичної доби; однак тепер уже годі з’ясувати, чи це сталося внаслідок усунення (поглинення) племінних діалектних відмінностей, чи внаслідок їх недопущення від початку. В усякому разі, дві реконструйовані діалектні групи зазнали чимало спільних процесів, хоча немає жодних підстав говорити про втрату ними власної тотожності.

Племінне підґрунтя київсько-поліських діалектів очевидне: сіверяни та деревляни утворювали осердя групи; поляни, дуліби й, можливо (маргінально), дреговичі — її периферію. Ситуація з галицько-подільською групою менш очевидна. Нічого, крім досить сумнівної назви, не відомо про білих хорватів. З другого боку, хоча уличі вважаються дуже великим плем’ям, по них немає жодного сліду в місцях їхнього розселення за історичної доби, окрім хіба що кількох поодиноких топонімів між гирлами Дністра й Дунаю. На цих теренах панували тюркомовні кочові племена. Заведено твердити, що під тиском цих кочовиків основний загал уличів рушив на північний захід уздовж Богу та Дністра (Шахматов, Зілинський). Якщо пристати на цю думку, то подільські та галицькі говірки сягають своїм корінням мови уличів, а первинне діалектне розмежування було не між північчю та південним заходом, але між північчю та півднем, племенами, що заселяли землі на південь від Прип’яті й у пониззі Десни, та уличами. Менш переконливе є інше припущення, а саме, що уличі не дійшли до кінця у своєму переміщенні вздовж Карпат і їхня мова продовжується нині лише в гуцульських говірках, тимчасом як інші карпатські діалекти сформувалися на основі говірок білих хорватів.

Особливий випадок становить Закарпаття. Заселення в X ст. деякими протоукраїнськими племенами, що зазнавали тиску з боку печенігів, південних схилів Карпат (сьогоднішньої Закарпатської обл. 7), а можливо й земель, розташованих трохи далі на захід і на південь (за Шахматовим, уличі дісталися аж Семигороду), — то є тільки припущення, але аж ніяк не доведений факт.



 7 Згідно із сучасною класифікацією діалектів, мова йде про середньозакарпатські говірки. Наявність гуцульських говірок на сході області, як і лемківських на заході, є, певна річ, наслідком значно пізнішого осадництва (див. 62.5 та 3).



У найдавніших угорських пам’ятках із цієї місцевості трапляються слов’янські географічні назви, хоча переконливих протоукраїнських рис у цих записах не виявлено. Щоправда, співвідношення між уг. Munkács, Ungvár, Lonka та укр. Мукáчево, У́жгород, Луг (на схід від Сигота) свідчить, що тут повинні були мешкати слов’яни, й у такому разі цими слов’янами могли бути протоукраїнці (в період до деназалізації носових голосних, тобто до середини X ст.). Друга хвиля українських поселенців, зігнаних половцями зі своїх місць у середині XI ст., принесла сюди географічні назви з компонентом рус- (Orosz-, Ruthenus тощо), рясно представлені в пізніших угорських пам’ятках (з 1214 р. 8) та в топонімах. Цей компонент відрізняв нових поселенців і їхні осади від давніших мешканців (Нідерле), які були прийшли сюди до того, як ця назва поширилася за межами первинних місць розселення полян 9.


 8 Раніші згадки про Ruthenici, розпорошені по середньовічних пам’ятках, починаючи від 1031 р., є сумнівні щодо їхнього значення та/або віднесеності.

 9 Додатковим доказом на користь раннього поселення протоукраїнців на Закарпатті можна було б уважати наявність протетичного j- у місцевому слові ярúч ’їжак’ (від рум. aríci), який постав у пізньопраслов’янські часи; такий протетичний j- перед а в більшості діалектів не є типовим для пізніших періодів (Врабіє).



Щоправда, прихід цілої хвилі протоукраїнських поселенців на Закарпаття в X ст. викликає певні сумніви. Контакти через Карпати напевне могли бути лише незначними. Попри це, звукозміни, що сталися в межичассі на північ і на схід від Карпат, віднаходяться в історичні часи також і на Закарпатті — і чи не єдиний виняток тут становить збереження голосного ω (який не перейшов в у), якщо цей ω відбиває архаїчну стадію в зміні ū1 > у (див. 5.2). Отже, припускаючи появу першої хвилі протоукраїнських переселенців у Центральному Закарпатті в X ст., слід також погодитися з тим, що ця місцевість прийняла усі фонологічні інновації внаслідок другої хвилі переселення з-поза гір у середині XI ст., після остаточної втрати степових земель.

Друга велика міґрація людності з Наддніпрянщини, зокрема й із Києва, припадає на історичну добу, бувши спричинена розореннями міста та країни в ході половецьких наїздів, міжусобиць і насамкінець татарської навали 1240 р. Якщо освічена частина суспільства міґрувала на північний схід, на російські землі, то простолюд здебільшого шукав пристановища та захисту в лісових та гірських районах, розташованих на північ, північний захід та захід від середнього Подніпров’я — краю, що потерпав найбільше. Ці міґрації, певна річ, мусили спричинити помішання діалектів, уодностайнення мови та поширення фонологічних інновацій з півдня на північ і зі сходу на захід; але через обмеженість свідчень практично неможливо зреконструювати в подробицях ці процеси. Тільки у випадку звукозміни о < а можна пов’язати з міґрацією людності поширення цього звука о на захід, у ті говірки, що спочатку не знали цього переходу (див. 9.8). Наприкінці давньоукраїнської доби, завдяки відносному покращанню життєвих умов під литовською зверхністю, вочевидь, почався зворотний рух — заселення Київщини й суміжних земель, хоча розпал його припадає на пізніші — середньоукраїнські — часи.

Нарешті, заслуговує на згадку ще одна міґрація людності, що справила вплив — в історичному плані — на деякі українські говірки. На відміну від інших тогочасних переселень, ця міґрація була на значну міру свідомо зініційована галицькими та волинськими князями. У першій половині XIII ст., після приборкання ятвягів, балтського племені, що населяло землі, розташовані північніше від Прип’яті (Густ. літоп. про ятвягів у записі за 1281 р.: "яко отсєлЂ прєсташа быти"!), та успішних воєн із литовцями закладено нові міста на захоплених землях Холмщини, заселення яких заохочувалося князем Данилом Романовичем. Це спричинилося до постання в районі Берестейщини та Холмщини змішаного діалекту, з багатьма виразними південно-західними рисами, що вплинуло, вочевидь, на північно-західні говірки в цілому, зокрема й на підляські. Як наслідок, на відміну від середньополіських і більшості східнополіських говірок, західнополіські говірки не належать до "чистого" північноукраїнського типу (див. також 62.4).

Інші чинники подальшого зміцнення прото- й давньоукраїнської діалектної цілісності — це політичне об’єднання країни за князів Володимира, Ярослава, Володимира Мономаха та ін., а також єдність Церкви. Однак проникнення централізованої держави й навіть Церкви у приватне життя було радше поверхове, місцеві володарі зберігали права на свої князівства, а ступінь централізації навіть у часи найбільшого її розвою — зрештою, недовготривалого — був невисоким. Опріч цього, українські терени не відмежовувалися від білоруських та російських кордонами якихось поважних державних утворень. Отже, ці чинники відігравали хіба що другорядну роль в об’єднанні протоукраїнських діалектів і формуванні української мови як одного цілого.

Певне значення мали також контакти з рештою слов’янських земель. Найщільнішими були зносини між Києвом та Турово-Пинським князівством, яке з географічного погляду правило за міст між протоукраїнськими та протобілоруськими діалектами. Підтримувано також жваві політичні та культурні контакти з російськими землями (Новгород і пізніше Суздаль, Володимир, Рязань), хоча й без помітного обміну людьми. Паралельні процеси на кшталт однакової рефлексації (наголошених) носових голосних чи постання повноголосу (як, зрештою, і низка дрібніших) відбивають цю спільність, що її, втім, не можна брати за повну тотожність у фонологічному розвитку. Зносини з ляхами, обмежені й другорядні в доісторичні часи, стали тіснішими під давньоукраїнську добу, надто з такими прикордонними містами, як Червень, Белз і Перемишль, що неодноразово переходили з рук у руки, і поготів, коли вся Галичина підпала під зверхність Польщі. Однак у протоукраїнські часи не було жодних звукозмін, характерних лише для протоукраїнських та протопольських діалектів, і з-поміж наявних збігів у фонетичній і фонологічній еволюції частина є випадкові, а частина охоплює значно більшу територію, що до її складу входили, серед інших, і ці дві мови. Зі словаками прямих зносин не було, за винятком хіба що Закарпаття — під кінець давньоукраїнської доби. Контакти з болгарами відбувалися на двох рівнях. З одного боку, вочевидь, існувало змішане протоукраїнсько-протоболгарське населення в Семигороді, який у XIII ст. межував із зоною болгарського впливу, а також, можливо, у пониззі Дунаю, звідки — наявність периферійних контактів між обома мовами. З другого боку, певний різновид болгарської мови використовувався як мова Церкви та літератури в цілій країні, де, мабуть, налічувалося й чимало болгарських священиків (див. 4), хоча на фонологічний розвиток говірної мови це ледве чи могло вплинути. Нарешті, якщо білі хорвати в Карпатах належали до племені, більша частина якого залишила цю місцевість і заснувала Хорватію на північному заході Балкан, то його рештки мусили бути поглинуті протоукраїнським осадництвом. У такому разі можна було б говорити про протохорватський субстрат у місцевих говірках. Однак це практично не має жодного значення, оскільки протохорвати мусили були залишити Карпати (якщо все це відповідає правді) щонайпізніше в VI-VII ст., а на той час не могло ще виробитися жодних або майже жодних власне хорватських ознак. Тож протохорватсько-протоукраїнські контакти могли зоставити по собі лише деякі антропологічні сліди, але аж ніяк не мовні. З-поміж неслов’ян лише з уграми та особливо з тюркомовними племенами зносини могли бути довготривалими й відносно інтенсивними. Угри до того, як рушити в бік своєї теперішньої батьківщини в Середньому Подунав’ї та над Тисою (бл. 905 р.), де їхні контакти з українцями, обмежені районом Закарпаття, могли мати хіба що периферійний характер, були протягом певного часу в IX ст. південними сусідами протоукраїнських племен. Тут контакти могли бути глибшими. На жаль, тривалість перебування угрів у південноукраїнських степах не з’ясована й майже ніяких даних про це не існує. Скоріше за все, воно не перевершувало двох десятиріч. Із-поміж тюркомовних племен вирізняються хозари, які тримали під своїм пануванням у IX ст. протоукраїнські племена полян і сіверян, жваво торгувавши з рештою протоукраїнських племен, а після поразки від Русі (бл. 969 р.) частково осіли на українських землях, наприклад, у Чернігівському князівстві. Крім того, мають бути згадані печеніги (перше воєнне зіткнення з Руссю 915 р., останнє 1036 р.), половці та споріднені чи поглинені ними племена 10 (перше зіткнення з Руссю 1055 р.).



 10 Наприклад, торки (згадуються в 985-1116 рр.), ковуи (1151-1184), берендЂи (кінець Х-XII ст.) і чьрни клобуци, які згадуються наприкінці XI ст. (можливо, родова назва всіх перелічених вище племен).



Особливо щільні й багатобічні були взаємини з половцями: постійні сутички й руйнівні наїзди з обох боків не були перешкодою для жвавої торгівлі, воєнного союзництва, осадництва та винародовления бранців, змішаних шлюбів в усіх суспільних верствах тощо. Обопільний вплив протоукраїнської людності та половців був глибоким, а двомовність набула, ймовірно, великого поширення. Половців розвіяла татарська навала 1234-1240 рр., що її наслідком було загарбання всієї України мало не на ціле століття. Хоча татари не оселялися на захоплених землях й осаджували тільки нечисленне намісництво, зносини з ними — ворожі чи дружні (друге рідше) — мали неабияку вагу, а відтак і двомовність знов-таки не була чимось винятковим.

На жаль, про мову половців і татарських завойовників є обмаль відомостей, а про мову (мови?) печенігів — практично жодних. Поза тим, як це ведеться при контактуванні між собою неспоріднених мов, коли навіть і розвиваються якісь спільні риси, то неможливо довести, що вони не є випадковими збігами. При цій конкретній нагоді зринає спокуса пов’язати з протоукраїнсько-угорсько-тюркськими контактами тенденцію до двоскладової гармонії в протоукраїнському слові у вигляді повноголосу, дистрибуції е та о в залежності від характеру голосного в наступному складі, а також пристосування е та о до слабкого єра в наступному складі. Утрата фонематичного статусу тону та часокількості в системі вокалізму також могла бути стимульована контактами з тюркськими мовами. Утім, якщо й існував унутрішній зв’язок між зазначеними протоукраїнськими та тюркськими фонологічними процесами, то не було тотожності в їхньому перебігу. Тюркська гармонія голосних визначається голосним у початковому складі й охоплює ціле слово (хоча спостерігаються й випадки двоскладової гармонії, як-от гармонія губних у туркменській мові); натомість у протоукраїнських діалектах гармонія голосних обмежувалася двома складами й мала зворотний напрямок (хіба що за винятком повноголосу). Коли говорити про часокількість голосних, то її втрата відбувалася в тюркських мовах якраз протягом VI-Х ст., а отже це таки могла бути спільна зміна, а не просто вплив наявного в одній мові стану на розвиток другої.






4. ПИСЕМНА МОВА ДАВНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ДОБИ ЯК СВІДЧЕННЯ ФОНОЛОГІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ


Коли йдеться про доісторичну добу, головний матеріал дослідникові постачають українські діалекти та факти інших слов’янських мов, що досліджуються за допомогою порівняльного методу, а також аналіз запозичених українською мовою чужомовних слів. Щодо можливості використання текстів давньоукраїнської доби для реконструкції протоукраїнської мови — див. завваги в 14.7.

З розвитком письма й появою писемних пам’яток, починаючи з середини XI ст. і без значних перерв до кінця періоду, можна б гадати, що основне джерело відомостей відтепер становитимуть тексти, де буде відображено стан і розвиток фонетичної та фонематичної систем. Таке сподівання справджується, одначе, тільки частково — з огляду на специфіку літературної мови, на орфографічні традиції та на тогочасну правописну систему в цілому.

Літературну мову запроваджено в Україні вкупі з християнською культурою. Ця мова не була свідомо створена на певному національному ґрунті; йшлося про мову слов’янської християнської Церкви, а також культури й освіти, що їх несла з собою ця Церква. Староцерковнослов’янська, пізніше церковнослов’янська, мова призначалася для всіх слов’ян християнського віросповідання. Хоча первісне підґрунтя цієї мови було македонське, її створено — й допасовано — для вжитку моравами, згодом — болгарами та сербами. Якщо й припускалися якісь місцеві відхилення, то лише в її загальних рамцях; цих відхилень, зрештою, годі було уникнути, але це був наслідок чи то надмірного завзяття тубільних проповідників (у широкому розумінні цього слова), що прагнули якнайдієвіше впливати на свою паству, чи то невігластва частини мовців. Однак ніхто не мав заміру зазіхати на єдність літературної надмови, культивуючи лише місцевий варіант. Фактично церковнослов’янська мова прийшла на Україну в її болгарському різновиді. Моравська традиція на той час зійшла нанівець, а зв’язки з Македонією та Сербією були відносно слабкі. Про болгарських церковників в Україні майже нічого не відомо: літопис, як правило, замовчував їхню присутність; якщо й згадувалися чужоземні підвалини Руської Церкви, то престижніше було посилатися безпосередньо на Візантію. Проте в країні мусило-таки бути чимало болгарських священиків та дрібнішого духівництва, а також значна кількість привезених книг. Говорити про історію в умовному способі — марна річ, однак на той час дійсно-таки існували передумови поширення єдиного східного варіанту церковнослов’янської мови від Ладоги до Преслава й Охриду з залежними від них землями. Утрата політичної незалежності Болгарією 972 р. та занепад македонської державності після 1018 р., за умов фактичного припинення культурного життя в цих країнах під візантійським пануванням, поклали край зв’язкам Русі з задунайськими теренами. Новозапроваджена літературна мова швидко опинилася в руках місцевого духівництва й новоспечених писарів. Не дивина, що вони попервах були приголомшені багатством, яке припало їм у спадок. Ніхто з них не мав бажання піднести власну говірку до рівня писемної мови, для всіх них церковна мова була священною. Але вони не могли впоратися з надміром правописних можливостей, наявних у церковнослов’янській мові 11, якщо



 11 Відмінності стосувалися не тільки правописних можливостей, вони заторкували також морфологію, синтаксу та словництво. Проте в контексті цієї книги нас цікавлять ті ознаки мови, що мають безпосереднє відношення до фонології.



порівнювати її з їхньою рідною. Церковнослов’янська мова болгарської редакції передавала носові голосні й у багатьох текстах африкату дз, чужі київському або галицькому мовцеві. Низка спеціальних літер для грецьких звуків (ф, θ) або для наслідування грецьких правописних особливостей (ω, ψ, ξ, v, и, і) мали рацію буття в практично двомовній Македонії та для двомовної, у цілому, інтелектуальної еліти в Болгарії, але аж ніяк не в умовах Русі. До того ж церковнослов’янська мова мала деякі особливості, що були або геть чужі для киян і галичан (сполуки приголосних žd i št, складотворчі сонанти r і l), або ж виступали у словах чи словоформах, непридатних, з тубільного погляду, для вияву таких рис (брак повноголосу там, де він мав бути; нерозрізнення, принаймні на письмі, первинних сполук типу СъrС і СС; вживання є замість Ђ у закінченнях м’якої відміни — ґен. одн. жін. роду, ном. мн. жін. роду, ак. чол. і жін. роду тощо).

У найдавніших пам’ятках, що дійшли до наших днів, можна помітити, до чого призводили ці особливості. Їхній ефект був двоїстий. Або переписувач, спантеличений цими начебто зайвими вишуканостями, безпорадно плутав їх із рефлексами власної говірної мови й утрачав контроль не лише над правописом, а й над самим змістом копійованого тексту (як наслідок, безладного, місцями часто незрозумілого, поки його не порівняти з грецьким першовзором), або ж він сліпо й по-рабському наслідував первопис, прозраджуючи свою рідну мову лише поодинокими похибками письма. Перший варіант цілком ясно представлений у Гр. Бог. XI ст., за ілюстрацію другого до певної міри може правити Ізб. 1073, де досить поправно відтворено жд і шт, нестягнені прикметникові форми на -аıєго, -оуоумоу, -ыихъ, -Ђємь, а також сполуки СС і (друга рука) сполуки СС на місці тубільних сполук СъrС. Усе це — типові ознаки початкового, досистемного періоду писемної культури.

Однак уже в Ізб. 1073 — за умови порушених зв’язків із Болгарією — чи не вперше знаходить вияв прагнення якось удосконалити громіздкий правопис запозиченої мови, передусім у тих морфологічних категоріях, де така потреба була найочевидніша (інстр. одн. чол./сер. роду на -ъмь проти ст. ц. сл. -омь, 3 ос. одн. і мн. на -ть або Ø проти ст. ц. сл. -тъ), а також безвідносно до морфології, вживаючи юс малий (А) у позиції після приголосного і ıа в позиції на початку складу, обидва зі звучанням (j)a. До цього типу пам’яток — щоразу з багатьма власними відмінностями — належать також Кир. Єрус. XI ст., Син. Патер. XI ст., Панд. XI ст. та ін.

Тенденція до вдосконалення письма тривала. В Ізб. 1076 обмежено вжиток юса великого (ж) і жд. Тільки в Гр. Бог. XI ст. і Панд. XI ст. відтворюється характерне для болгарської мови поплутання ě та (j)а; Ізб. 1073 також містить деякі сліди цього явища, але в пізніших пам’ятках його вже немає (за винятком коренів ěd-, ěx- і слова нынЂ). Арх. Єв. 1092, Мст. Єв. 1117 і частково Юр. Єв. 1128 виявляють схильність до сполук типу СъrС і ž замість СС і žd. У Єв. Гал. 1144 зрезиґновано з ужитку ж, поширено використання ıє замість -иıє в іменниках сер. роду, а також сполук типу СъrС, хоча розрізнення А і ıа, як і перехід від сполук типу СС до сполук типу СreС чи від жд до ж у цій пам’ятці реалізується тільки принагідно й аж ніяк не систематично. Добр. Єв. 1164 вже не містить юса великого, а А і ıа постійно розрізнюються в залежності від їх позиції в складі; тут-таки водиостайнено на місцевий зразок закінчення відзайменникових прикметників, утворених від і *jь (-ого, -ому, -ыхъ, -ымь й т. ін.). Якщо у Хр. Ап. XII ст. ще переважають сполуки СrěС, то в Златостр. XII ст. вони трапляються тільки залишково 12.



 12 Навіть у Панд. XI ст. і Єв. Гал. 1144 переважають форми типу СreС, хоча напис тубільного, а не болгарського походження на хресті Євфросинії Полоцької має дрЂво! У XIV ст. відновилося написання через СС, можливо, під новим болгарським впливом (наприклад, Лавриш. Єв. 1329, Фл. Пс. 1384, Бер. Hank. XIV ст., Библ. Ап. XIV ст.).



У цілому, в середині XII ст. правопис і писемна мова, в основних своїх фонетичних і граматичних рисах, на півдні Русі були вже добре усталені й унормовані, наскільки це вможливлювали тогочасні умови й рівень освіченості. Деякі риси церковнослов’янського письма відкинуто (Ж, СС, жд), інші частково або повністю пристосовано до місцевої вимови (написання СъrС), решту підпорядковано досить довільним правилам уживання (А, частково шт < tj, повноголос). Виґолекс. і Hank. XII / XIII ст., Іп. сказ. 1212, Єв. Євс. 1283 віддзеркалюють, зокрема, цей етап відносної систематизації, який настав після часів анарXIї та рабського копіювання церковнослов’янської мови болгарської редакції. Згодом з’явилися й інші місцеві зміни, як-от "новий ять" (див. 20.1).

Оцінюючи цю еволюцію, треба мати на увазі, що вона не була спричинена націоналістичними устремліннями чи прагненням звільнитися від традиції, побудувавши літературну мову на місцевих особливостях. Наскільки відомо, не було програмових намагань писати говірною мовою чи закріпити на письмі місцеву вимову (щодо можливого застереження — див. 14.6.8). Уся еволюція відбувалася в рамцях традиції, заради підтримання її життєвості, завдяки поступовому (й неквапному) усуненню тільки тих рис, які справляли враження "неприродних" та/або мали невмотивовану — на позір — дистрибуцію. Що сáме видавалося "неприродним" та невмотивованим, залежало від того, до якої суспільної верстви належав писар та яким був його культурний рівень. Під кінець цього періоду еволюції ніхто вже не писав жд та Ж, хоча, судячи з усього, дехто кохався в уживанні неповноголосих сполук або шт < tj, убачаючи, мабуть, у цьому прояв найвищої вишуканості. Місцевий процес постання "нового ятя" мав достатню силу, щоб знайти віддзеркалення в пам’ятках, натомість деяким іншим звукозмінам, вочевидь, бракувало суспільного престижу, через що їх було не заведено вживати на письмі (наприклад, це значною мірою стосується переходу о > > u в новозакритих складах — див. 21.2).

Тепер уже не відтворити тогочасної соціальної оцінки місцевих звукозмін; ми можемо лише здогадуватися про неї на підставі того, що ввійшло в писемні пам’ятки, а що — ні.






5. ВІДМЕЖУВАННЯ ДАВНЬОУКРАЇНСЬКИХ ПАМ’ЯТОК


У більшості пам’яток, писаних кирилицею в XI-XIV ст., не зазначено, де й ким вони створені (навіть дат бракує). Частина з них містить відомості такого ґатунку, але навіть до них треба ставитися обережно і критично. Місце написання пам’ятки не обов’язково визначає, який місцевий варіант мови (в межах спільноруського взірця) у ній застосовано. Автори та/або переписувачі могли походити не з тієї місцевості, де, за наявними даними, створено пам’ятку. Відомо, наприклад, що деякі князі, перебравшися до Новгорода, привозили з собою "власних" церковників із Києва (Волков), і текст, написаний у Новгороді, міг бути київським за своєю мовою. З другого боку, тексти могли створюватися на замовлення з інших місцевостей. Юр. Єв. 1128 була, без сумніву, замовлена новгородським Святоюріївським монастирем; але чи була вона написана в Новгороді, чи в Києві, столиці країни, — невідомо. Хрест Євфросинії Полоцької був замовлений з-поза Полоцька. Деякі ґрафіті у Київському Святософійському соборі могли бути зроблені вихідцями з інших міст, навіть із-поза меж Русі. Тільки знаючи, де, коли й ким (вихідцем із яких теренів) була написана пам’ятка, можна почуватися певно. Іншими словами, мовні особливості при визначенні приналежності тексту важать більше, ніж прямі вказівки в самому тексті.

Ці риси визначаються на підставі текстів, чиє походження не викликає сумнівів, а ще більшою мірою — на підставі порівняння з тим, що відомо взагалі про історію мови та/або діалекту певної місцевості. Іншими словами, порівняльний метод, який мав першорядне значення у вивченні доісторичного періоду, зберігає свою вагу і для давньоукраїнської доби; однак тепер його слід застосовувати не тільки безпосередньо, але й для визначення реґіональної приналежності писемних пам’яток. Укласифіковані в такий спосіб, пам’ятки стають незамінним джерелом відтворення проміжних стадій у розвитку ознак, відомих і з інших джерел, а інколи дають змогу відстежити ознаки, які в подальшій еволюції певного діалекту загубилися за пізнішими нашарованнями. Так, ми знаємо, що в українській мові е, за яким ішов слабкий ь, змінився на і; велика кількість давньоукраїнських пам’яток містить у таких випадках неетимологічне написання ě (Ђ) : сЂмь і т. ін. Це дозволяє дослідникові визначити такі тексти як давньоукраїнські. Оскільки відомо, що ě тоді в більшості говірок звучав як е·, тексти дозволяють зреконструювати таку проміжну стадію: е > е· (> і). Ба більше, цей "новий ять", трапляючися в усіх позиціях, де сьогодні на місці е виступає і, з’являється, крім того, ще й в інших позиціях, наприклад, у 3 ос. одн. типу нєсЂть, суч. несé. Ці позиції, загублені в пізнішому розвитку мови, можуть і мусять бути відтворені на підставі самих лише пам’яток.

Отже, з практичного погляду дуже важливо відмежувати давньоукраїнські пам’ятки від решти текстів, писаних кирилицею, де, ким і для кого б вони не були складені. Повертаючися до згаданих прикладів, можна виснувати, що Юр. Єв. 1128, замовлена Новгородом, але написана мовою, що не мала жодних новгородських ознак, могла бути давньоукраїнською пам’яткою, навіть якщо складено її в Новгороді, — бо робив це не новгородець. Хрест Євфросинїї Полоцької 1161 р. з його новим е — явно давньоукраїнський текст; деякі ґрафіті в Київському Святософіївському соборі — давньоросійські, а відтак не можуть бути використані в історії української мови.

Таким чином, навіть коли бракує записів у рукописах або інших вказівок на походження пам’ятки, територіальну приналежність рукописів XI-XIV ст. найчастіше можна визначити на підставі їхніх мовних і палеографічних ознак. (Опис палеографічних ознак виходить поза межі предмета цієї книги).

Болгарські пам’ятки як староцерковнослов’янської доби, так і після відновлення болгарського царства можна розпізнати досить легко: під староцерковнослов’янську добу в них етимологічно правильно вживано юси (а в середньоболгарський період їх у деяких позиціях взаємозаміняли); ці пам’ятки містять žd, št < dj, tj, написання типу СС — як для етимологічної сполуки СъrС, так і для сполуки типу СС; повноголос у них ніколи не трапляється, а рівнобіжником давн. укр. СеrеС є СС з е; Ђ у деяких позиціях плутається з ıа; ъ і ь можуть бути взаємозамінні.

Давньосербські тексти, не надто поширені на Русі, найлегше розпізнати з огляду на поплутання в них ę та е й пізніший перехід першого звука в другий (незалежно від наголосу), а також поплутання ъ та ь (з перевагою останнього).

Відмежовувати давньоукраїнські тексти від давньоросійських набагато складніше, хоча в більшості випадків таке відмежування є реальне — на підставі певних ознак, що з-поміж них декотрі поширюються на цілий період і на всі реґіони, тимчасом як інші мають хронологічні чи географічні обмеження. Давньоруські тексти, писані на новгородських та псковських землях, відмежувати від давньоукраїнських дуже легко, оскільки їм — у порівнянні з праслов’янською мовою — притаманні деякі разючі інноваційні ознаки місцевого походження (див. нижче); тексти, що походять із Ростовського, Суздальського та Володимирського князівств, можна розпізнати через брак рис, характерних для давньоукраїнських пам’яток.

Типові ознаки давньоукраїнських текстів такі: в основному правильне вживання Ђ, який лише зрідка плутано з є (але є в корені тєлєс-); жч < zdj, zgj; поплутання vъ- з и- перед приголосним на початку слова; у київсько-поліських текстах r < r’; збереження sk перед ě та деякими іншими голосними переднього ряду; протягом майже століття (з 1125 р.) вживання и (й невживання ы) після k, g, x (на російських землях ця ознака також постала, але щойно з середини XIII ст.). Декілька особливих написань окремих слів теж є прикметою давньоукраїнських пам’яток: къдє, сьдє (проти давн. рос. къдЂ, сьдЂ); скьрбь; тільки в Києві до занепаду єрів — золоба проти давн. рос. (і гал.-под.) зълоба. Деякі риси, навіть якщо вони віднаходяться в пам’ятках, писаних деінде, мають у давньоукраїнських більшу частотність; до них належать такі: тенденція до переходу ъ і ь наприкінці слова відповідно в у та і, якщо наступне слово, не відокремлене паузою, починається з j- (поставилы и ıєси — Hank. XIII ст.); позначення м’якості прасл. l’ і п’ частіше в давньоукраїнських текстах, ніж у давньоросійських. З 1164 р. типовою прикметою давньоукраїнських текстів стає вживання "нового ятя" на місці е перед складом із занепалим ь.

З усіх цих давніших ознак (датованих часами до 1164 р.) хіба що дві останні можуть віднаходитися в давньоросійських пам’ятках — чи то з Ростовсько-Суздальських, чи то з Новгородсько-Псковських земель, — але траплялися вони в давньоросійській мові далеко рідше. Опріч цього, новгородські тексти можна розпізнати з огляду на частіше вживання в них т. зв. "другого повноголосу" (тип вьрьхъ — див. 18.3), спорадичне поплутання ě з і, написання жг (< прасл. zdj, zgj) і, передусім, найбільш разючу ознаку — поплутання č і с. Псковські тексти, які дійшли до нас, у ґрунті речі, щойно з XIV ст. (починаючи з 1307 р.), також характеризуються поплутанням c і č та написанням жг, але до того додається ще поплутання ž з z, š з s, а також (як і в давньоукраїнській мові) и- з vъ-.

Давньобілоруська мова цієї доби представлена доволі бідно, а наявні пам’ятки походять зазвичай із півночі країни (з Полоцька — починаючи з 1264 р., зі Смоленська — починаючи з 1229 р.), тимчасом як південнобілоруські діалекти, найцікавіші, якщо мати на оці розв’язання проблем поблизького київсько-поліського наріччя, — майже не зафіксовані. Північнобілоруські тексти характеризуються такими ознаками, як спорадичне поплутання ě та е, и- та vъ-, č та c і відносно частішим, ніж деінде, написанням о замість е після задньопіднебінних (наприклад, хочомъ 1 ос. мн. — Полоцьк, кін. XIII ст.).

На підставі зазначених особливостей давньоукраїнські пам’ятки можуть бути з достатньою певністю виокремлені з корпусу тогочасних кириличних рукописів, якщо, звісно, обсягу самого тексту вистачає для вияву цих рис 13.



 13 Таке застереження пояснюється тим, що жодний текст не виявляє всіх цих рис систематично. Зазвичай вони виступають як відхилення від традиційного правопису (тобто змодифікованого церковнослов’янського), а отже, в короткому тексті можуть і не оприявнитися.



Визначення реґіональної приналежності пам’ятки не є можливе за таких обставин:

1. Якщо переписувач ретельно копіював церковнослов’янський ориґінал, він міг допускати у своєму рукописі лише такі мовні "відхилення", що були узаконені у спільноруському варіанті церковнослов’янської мови, уникаючи при тому всіх вужчих місцевих ознак. Такою є, наприклад, Євангелія, написана в 1056-1057 рр. для новгородського посадника Остромира, — пам’ятка, що містить зовсім небагато відхилень від церковнослов’янської мови болгарської редакції (подекуди ж замість жд, вряди-годи ч замість шт = št, повноголос), але з-поміж них — жодного суто новгородського чи суто київського. Предметом довготривалої (й у ґрунті речі — нерозв’язної) суперечки було питання, чи текст писався в Новгороді, де мешкав замовник, чи в Києві — на його замовлення. Щоправда, такі випадки не є надто цікаві з погляду обраної в цій книзі тематики. Навіть якщо приналежність пам’яток такого ґатунку буде визначено, вони все одно нададуть обмаль посутніх відомостей (якщо взагалі нададуть) для історичної фонології української мови. Тому до уваги вони взагалі не братимуться.


2. Численнішими й водночас вагомішими є ті рукописи, в яких сполучаються ознаки двох (або кількох) реґіонів. Це трапляється, коли текст складався або переписувався в одному реґіоні, а потім переписувався (удруге) деінде. Попередній аналіз ґрунтувався на припущенні, що давньоукраїнські тексти копійовано з церковнослов’янського ориґіналу або писано на місці. Однак насправді текст часто писався в якомусь одному давньоруському князівстві, а потім переписувався в іншому. Так було, можливо, з Ряз. Корм. 1284. Хоча її переписано в Рязані, вона містить обмаль місцевих ознак, і є всі підстави долучити її до числа давньоукраїнських пам’яток. Іншу ситуацію можна проілюструвати Єфремовською Кормчою XII ст. Поплутання č і c та використання о як рефлексу ъ перед j характеризують її як новгородський текст. Водночас ця пам’ятка містить такі разючі давньоукраїнські та власне київські риси, як написання скьрбь, тєлєс- (поряд із тЂлєс-), ск перед Ђ. Написано її, вочевидь, новгородським писарем, і київське підґрунтя прозирає крізь досить значне нашаровання його власного мововжитку. До давньоукраїнських рис в Іпатському літописі можна в багатьох випадках "докопатися", але вони знов-таки вкриті грубим шаром російських ознак, занесених північноросійським переписувачем (переписувачами) щойно пізніше, на початку XV ст.

Такі багатошарові тексти можна використовувати для потреб історичної фонології української мови лише відцідивши "внесок" переписувачів-чужинців. Почасти таке відцідження себе виправдовує, в інших випадках — ні. У випадку з Єфремовською Кормчою такий підхід не спрацьовує: вона належить до тих досить численних церковних пам’яток (у цьому випадку — юридичного характеру), які взоровано на церковнослов’янському ориґіналі. Таких текстів є чимало, тому ця пам’ятка навряд чи додасть щось суттєве до наявних відомостей про відповідний тип писемної мови. Її доцільніше записати як новгородську. Зовсім інша ситуація з Іп. літоп. Це єдиний літопис українського походження, в якому мова давньоукраїнського тексту надається до відтворення (Лавр. літоп., переписаний у Суздалі або Нижньому Новгороді, сильно поросійщено навіть у його київській частині). До того ж Іп. літоп. віддзеркалює, принаймні частково, мову західноукраїнських земель, відносно бідно представлену в корпусі давньоукраїнських джерел, що збереглися. Якби ми відмовилися від використання цього тексту, це позбавило б нас вартісного, а подеколи й унікального, джерела інформації. Тому варто зреконструювати підставовий шар, усуваючи пізніші нашарування, внесені поза межами країни. Отже, критерій прийняття чи неприйняття "мішаного", багатошарового тексту має досить утилітарний характер: наскільки добре той чи той жанр представлено відносно "чистими" пам’ятками, яку кількість нових відомостей можна видобути з тієї чи тієї пам’ятки.

Осібну групу складають пам’ятки, написані за межами України, які були в ній переписані, але дійшли до нас у ще пізніших списках з інших місцевостей. Так стоїть справа з «Руською правдою»: скомпонована, судячи з усього, в Новгороді, вона була привезена київським князем Ярославом 1019 р. до Києва й пристосована до місцевих звичаїв та, ймовірно, мови (коротка редакція), а відтак, вже після смерті князя 1054 р., переглянута його спадкоємцями («Руська правда» Ярославичів). Попри це, доступними є лише пізніші російські списки цієї пам’ятки (перший — 1282 р.). Українська мова була в цьому випадку тільки другорядною сполучною ланкою, загубившися в пізніших копіях настільки, що по ній і сліду нема. Імовірний тоненький проміжний український шар міг існувати в текстах церковнослов’янського (зазвичай, болгарського) походження, що збереглися в пізніших російських, білоруських і навіть українських редакціях, як-от: «Пролог», «Шестоднев», «Фізіолог», «Християнська топографія» Козьми Індикоплова, «Повість про Варлаама та Йоасафа», «Александрія», «Повість про Акира Премудрого», більшість апокрифів, можливо Георг. Ам. (список XIV ст.) тощо. Деякі тексти навіть і складалися в Києві, але були настільки добре стилізовані під церковнослов’янську мову, що українські риси, навіть якщо такі й були, легко вигублювалися в пізніших російських списках, радше — списках зі списків. Серед них — «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Пчела» XIV ст., Йос. Фл. XVI ст. (якщо його перекладено в Києві), «Діяння Діґеніса Акріта» та деякі інші. Крім того, важить, чи пізніший неукраїнський переписувач обмежувався переписуванням як таким, чи заходжувався ретельно редаґувати текст. Києво-Печерський патерик, написаний, принаймні частково, 1226 р. в Києві, існує не тільки у тверській копії 1406 р., але й у київській редакції 1460-1462 рр. Проте обидві так дбайливо зредаґовано, що жодна не може правити за джерело для давньоукраїнської фонології. У цьому разі найкраще їх знехтувати; якщо ці тексти й можна використовувати, то надзвичайно обережно, а науковець мусить бути готовий до того, що отримає по копіткому просіюванні матеріалу якусь сумнівної вартості мізерію. Якщо дивитися на справу реалістично, наслідки такої роботи можна буде вважати прийнятними тільки тоді, коли їх підперто іншими джерелами; тож вони додають дуже мало до нашого знання, а відтак їх можна не враховувати.

Отже, найціннішими джерелами були б тексти, писані місцевою мовою і збережені в давньоукраїнських первописах, — однак таких джерел практично не існує. На другому місці — приступні в ориґіналі пам’ятки, якщо не писані, то бодай переписані в Україні під давньоукраїнську добу місцевим різновидом церковнослов’янської мови; далі — тексти українського походження, що містили досить багато місцевих ознак і зберегли їх у пізніших списках. Решта пам’яток має другорядне значення. Оскільки жоден із текстів не писався (або не дійшов до нас) місцевою говіркою, усі вони потребують попереднього загального аналізу, щоб визначити ставлення автора та/або переписувача до реалій тогочасної говірної мови, і щойно на цьому тлі можна оцінювати релевантність конкретних явищ.







6. ОСНОВНІ ПИСЕМНІ ПАМ’ЯТКИ ДАВНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ДОБИ


* * * Майже всі тогочасні тексти писалися церковнослов’янською мовою болгарської (якщо тут немає інших вказівок) редакції, що зазнавала змін, про які йшлося в 14.5. До них належать такі пам’ятки, укласифіковані за жанрами 14:


1. Євангелії, здебільшого Євангелії-апракос і деякі Євангелії-тетр: Арх. Єв. 15 (щонайпізніше 1092 р.), ймовірно, київська; кирилична частина Реймс. Єв. (кінець XI ст. або початок XII ст.), порівняно невеликий уривок, що має (через свій яскраво виражений сербський характер) невелику вартість; Мст. Єв. (щонайпізніше 1117 р.), писана для новгородського князя, але, можливо, в Києві; Юр. Єв. (між 1117 і 1128 рр.), писана, судячи з усього, в Києві, але для Святоюріївського монастиря в Новгороді; Єв. Гал., писана, можливо, в Галичі (1144 р. — але останні аркуші 229-260 дописано десь на століття пізніше); Добр. Єв. 1164, писана в Києві; Тип. 7, Єв. № 6 Московської Синодальної друкарні, XII ст., писана, можливо, в Києві; Ґр. ур. — уривок з Євангелії-апракос XII ст.;



 14 Цей перелік не є повний. Деякі пам’ятки ще й досі не оприлюднено і взагалі не досліджено. Їх ми не включали до списку. До нього ввійшли вже досліджені тексти, які ми розглядаємо в книзі. Проте всі позиції, важливі для досліджуваної проблематики знайшли, слід сподіватися, своє місце в цьому переліку.

 15 Щодо пояснення скорочень — див. список джерел за абеткою («Давньоукраїнські пам’ятки») у вибраній бібліографії наприкінці цього розділу.



Город Єв. XIII ст., писана, ймовірно, на півдні Волині; Лавр. Єв. (I-II) — два уривки з Євангелії, писаної, можливо, в Галичині у XIII ст.; Гал. Єв. 1288 (щонайраніше 1266 р., щонайпізніше 1301 р.), писана в Галичині; Єв. Євс. 1283, писана, можливо, в Перемишлі або Холмі; Тип. 6, Єв.№ 5 Московської Синодальної друкарні, XIII ст., писана, можливо, в Києві; Холм. Єв. XIII або XIV ст., писана, можливо, у Холмі; Путн. Єв. XIII ст., писана, ймовірно, на Буковині; Єв. Полік. 1307, писана, можливо, на Волині; Лавриш. Єв., писана до 1329 р., можливо, у київсько-поліській діалектній зоні; Єв. Верк. (перша половина XIV ст.), писана, судячи з усього, в Києві; Луц. Єв. XIV ст., писана на Волині.


2. Інші тексти Святого Письма: Пс. Бичк. XI ст. — фраґмент Псалтиря, писаного, можливо, в Києві; Хр. Ап. XII ст. — Апостол, писаний, можливо, в Галичині; Ур. Ап. XIII ст. — уривок з Апостола, писаний, імовірно, в Києві; Библ. Ап. XIV ст. — 36 аркушів з Апостола, писаного, найімовірніше, в Галичині; Фл. Пс. 1384, писаний у Луцьку.


3. Казання, коментарі до церковних текстів, релігійні пісні тощо: Гр. Бог. XI ст., можливо, сер. XI ст. — судячи з усього, найдавніший текст, що містить 13 слів св. Григорія Назіянзина, написаний, імовірно, в Галичині писарем, який погано розумівся на тексті, а тому припустився багатьох помилок і перекручень; Кир. Єрус. XI ст. — повчання Кирила Єрусалимського, написані, можливо, в Києві; Панд. XI ст. — пандекти Антіоха, писані, ймовірно, в Києві; Бес. Гр. Вел. XII ст. — коментар Григорія Великого до Євангелії, моравської редакції, переписаний, можливо, в Галичині; Златостр. XII ст. — слова Йоана Златоуста, писані, можливо, в Києві; Острожн. ур. середини XII ст. — фраґменти з Канонів св. Димитрієві та Пресвятій Діві, писані, можливо, в Києві; Hank. XII або XIII ст., що має також назву «Октоїх Віденський», — фактично антологія, що містить переважно церковні гімни з домішкою уривків з Євангелії, Апостола й Канонів (сюди слід додати Бер. Hank., пізніший, XIV ст., текст того самого змісту, але зі Служебником, дописаним на берегах, що походить, можливо, з північно-західної частини українського Полісся); Тріодь Мойсея Грішного, киянина, XII-XIII ст., написана (за винятком аркушів 222-257), імовірно, київським писарем, який мешкав у Новгороді; Ірм. Григ. кін. XII — поч. XIII ст. — церковні гімни, писані десь в Україні, але, мабуть, не в Києві і не в Галичині; Хіл. — інший ірмологій, написаний, можливо, на Волині у XIII ст.; Лавр. XIII ст. (III) — невеликий уривок із Тріоді, написаної, можливо, в Галичині; Мукач. Тр. XIII ст. — невеликі уривки з Тріоді, писаної, можливо, в Галичині; Іп. сказ. (до 1212 р.) — коментар Іполіта Римського до книги Даниїла, писаний, імовірно, в Києві; Сл. Єфр. Сир. бл. 1284 р. — слова Єфрема Сирина, написані, можливо, в Києві (у цей текст входить повчальне "послання" Георгія Зарубського); Хут. Служ. — Служебник із Хутинського монастиря поблизу Новгорода, можливо, копія давнішого київського тексту, зроблена в XIII-XIV ст.; Арх. ЛЂств. XIII-XIV ст. — Ліствиця до Раю, трактат Йоана Ліствичника про духовне вдосконалення, писаний десь в Україні, можливо, на Волині; Панд. 1307 — пізніший текст Антіоха, написаний в Києві або на Волині (у Володимирі?); Єфр. Сир. 1300 — 1325 — фраґменти зі слів Єфрема Сирина, написаних у Києві або на Волині й пізніше скопійованих, можливо, в Перемишлі.


4. Житія святих або уривки з них: Син. Патер. XI ст. — розповіді (Йоана Мосха) про Сирина та інших чорноризців, написані в Києві; Passio Condr. — cep. XI ст., уривок, архаїчний за мовою та правописом, написаний, можливо, в Києві; Acta РТ — початок XII ст., уривок з Acta Pauli et Theclae, архаїчний за мовою та правописом, місце написання визначити важко; до Усп. зб. XII ст., що містить серед іншого житія Бориса, Гліба та св. Феодосія і був написаний у Києві, увійшли й численні казання, складені, ймовірно, там-таки; Виґолекс. кін. XII ст., житія св. Нифонта та Феодора Студита, написані в Україні, можливо, в Києві; Жит. Сави XIII ст. — житіє Сави Освященного, складене, можливо, в Києві; Любл. Прол. сер. XIV ст. — фраґмент із Пролога (київського або північноукраїнського походження).


5. Церковні статути тощо: Студ. XII ст. (1179?) — монастирський статут, можливо, новгородська копія з київського ориґіналу XI ст.; Ряз. Корм. 1284 — Фотієві правила з доповненнями, копія, ретельно зроблена в Рязані з київського первопису.


6. Збірники різноманітних текстів, переважно повчального спрямування: Ізб. 1073 — копія з церковнослов’янського (болгарського) ориґіналу, зроблена для князя Святослава Київського; Ізб. 1076 — складений і написаний у Києві.


7. Хроніки та літописи: Йос. Фл., можливо, сер. XI ст. (копія XVI ст.) — переклад (як гадають, київського походження) повісті «ω полонєніи ІЄроусалима» — з місцевими правописними особливостями, який, щоправда, має обмежену вартість для давньоукраїнської доби через пізніші зміни; Георг. Ам. XIV ст. — переклад візантійської хроніки Георгія Амартола, зроблений, можливо, в Болгарії (або, менш імовірно, болгарином у Києві), привезений до Києва в XI ст. і приступний у списку XIV ст., в якому проміжні київські риси вже майже непомітні; Іп. літоп. — зроблена бл. 1425 р. російська копія давньоукраїнського ориґіналу (знайдена в Костромі), що містить Найдавніший (Початковий) Київський літопис, Київський літопис (1117-1200) і пізніші Галицький та Волинський літописи (1200 -1292); після усунення деяких північноросійських ознак, наприклад, написання Ђ на місці сильного ь, ця пам’ятка виявляє, нехай нерегулярно, чимало давньоукраїнських особливостей. За своєю мовою Іп. літоп. хитається між місцевою редакцією церковнослов’янської мови та говірною давньоукраїнською мовою, причому вибір мовних засобів обумовлюється стилістичними чинниками.


8. Грамоти: Гр. бл. 1130 може бути київською або новгородською її видали київський князь Мстислав і новгородський князь Всеволод, а стосується вона маєтків у Новгородському князівстві; на підставі доволі консеквентного позначення пом’якшеного п’ (за одним-єдиним винятком) і, можливо, кількох синтаксичних грецизмів її можна вважати витвором київського писаря з канцелярії князя Мстислава 16; Гр. після 1349



 16 На підставі форми изоостанєть з подвоєним о О. Соболевський вважав її "безсумнівно південноруською", тобто українською.



(Казимир), писана галицьким писарем (Розов 2); Гр. 1352, Волинь (Розов 3); Гр. 1359, Перемишль (Розов 5); Гр. з Лаврова (поблизу Луцька) до 1363, з церковнослов’янськими рисами (Розов 4); Гр. 1366, Перемишль (Розов 6); Гр. 1366, можливо, з Луцька (Розов 7); Гр. після 1366, Волинь (Розов 1); Гр. 1368, Львів (Розов 8); Гр. 1370, Львів (Розов 9); Гр. зі Смотрича на Поділлі, 1375 (Розов 10); Гр. 1376-1450, Холм (Розов 11); Гр. з Бохура (поблизу Перемишля), 1377 (Розов 12); Гр. 1378, Перемишль (Розов 13); Гр. з Бродова (поблизу Острога), 1385 (Розов 14); Гр. бл. 1386, невідомого походження (Розов 15); Гр. 1386, Львів (Розов 16). Три грамоти пізнішого списку віднаходяться в Іп. літоп.: дві — князя Володимира Васильковича (до 1287), одна — князя Мстислава Даниловича (до 1289). Грамоти галицького князя Лева (1264-1301) — пізніші підробки, окрім, можливо, однієї (в копіях 1445, 1557 і 1564 рр.). Мова грамот майже не містить церковнослов’янських елементів (якщо не подано застережень) 17. З реґіонального погляду, найкраще репрезентована Західна Україна, а також Волинь.



 17 Канцелярська мова Галичини та Луцька могла розвинутися безпосередньо з місцевої говірки під відчутним впливом чеської канцелярської мови, але без будь-якого церковнослов’янського. Втім, перевірити це припущення неможливо, оскільки всі ці грамоти належать до пізньої давньоукраїнської доби і немає жодних свідчень про давніші особливості канцелярської мови в Галичині та на Волині.




9. Написи: ґрафіті в Київському Софійському соборі, починаючи приблизно з 1042 р.; ім’я та титул королеви Франції Анни на французько-латинській грамоті (1063); чернігівська гривьна (XI ст.) з написом благального змісту; київський напис-ґрафіто XII ст. (у печері на Панкратіївському узвозі поруч із Печерським монастирем); напис на келисі чернігівського князя Володимира Давидовича (до 1151); напис київського майстра на хресті полоцької княгині Євфросинії (1161); знак на литві київського майстра (бл. 1240).

Спеціально слід виокремити написи на монетах та печатках. Монети карбувалися князями Володимиром після Хрещення (бл. 990-1015) і Святополком (1015-1019), а також Болеславом I, королем Польщі, у зв’язку з його виправою на Київ (1018-1019). Тексти на монетах, обмежені трьома фразами на зразок Владимиръ на столЂ (~столє), а сє єго срєбро, Иисусъ Христосъ з варіюваннями, а також ім’ям Болєславь, часто спотворювалися через примітивну техніку карбування і брак майстерності. Тексти Володимира — церковнослов’янські, тексти Святополка допускали деякі місцеві риси. Печатки, особливо вищого духівництва, мали написи грецькою мовою; печатки, оформлені по-слов’янському, що найраніші з них датуються кінцем X ст., містили коротенькі тексти, зазвичай благального та/або антропонімічного характеру і мало чим можуть прислужитися фонології давньоукраїнської мови. Чимало текстів стерлося, спотворилося або ж, бувши карбованими, зазнали перекручення через скорочення чи недосконалість вироблення; багато які з них не піддаються розшифруванню.

На сьогодні не знайдено давньоукраїнських текстів, у яких би місцева говірка мала свідоме й послідовне відбиття. У церковних текстах, що складають основну частину того корпусу, що його ми маємо тепер, її цілком свідомо уникали, літописи дійшли до нас у пізніших списках, а грамоти, які рясніють специфічними зворотами, притаманними цьому жанрові, насичені своєрідною лексикою. Навіть графіті, монети та печатки, які, зрештою, дають обмаль текстового матеріалу, були скорше церковнослов’янськими за мовою, ніж власне давньоукраїнськими. Однак, урахувавши зміни у ставленні до запровадженої в Україні церковнослов’янської мови, а також розвиток правопису, тогочасні пам’ятки можна використовувати як доконечний і вартісний матеріал для історичної фонології української мови.

Щодо чужомовних джерел — див. 29.6 і 13.






7. ЗАВВАГИ ЩОДО ВИКОРИСТАННЯ ДАВНЬОУКРАЇНСЬКИХ ТЕКСТІВ ЯК ФАКТИЧНОГО МАТЕРІАЛУ ДЛЯ ІСТОРИЧНОЇ ФОНОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ


Більшість непорозумінь, що мають місце в історичній фонології української мови, є наслідком атомістичного підходу до давньоукраїнських пам’яток: дослідник, зацікавлений постанням котроїсь риси в сучасній українській мові, шукав написань, які б її відбивали в одному чи кількох давньоукраїнських текстах і, якщо знаходив, уважав їх за доказ того, що ця риса існувала під добу створення аналізованого тексту. Описки, помилки й часто-густо власні хибні прочитання (природні при упередженому погляді) сприймалися як достотні мовні факти. Як наслідок, процеси звукозмін висмикувалися з відповідного фонологічного контексту; їхнє реалістичне історичне витлумачення робилося неможливим, а цілій концепції історичної фонології загрожувала небезпека перекручень.

Заходжуючися коло давньоукраїнського тексту, треба, передусім, розглядати кожну пам’ятку як систему, маючи на оці її мовну приналежність і специфіку застосованих правописних правил або звичок. Якщо текст є церковнослов’янський, то до уваги варто брати лише ті явища, які не властиві цій мові. Наприклад, написання типу боура замість боуря нічого нового для дослідження проблеми ствердіння r’ в українській мові не дають, оскільки аналогічні явища трапляються так само в церковнослов’янських текстах болгарської редакції. В якомусь тексті, скопійованому з сербського (церковнослов’янського) ориґіналу, написання типу памєть не доводять переходу ę > е в північноукраїнських говорах, оскільки в сербсько-хорватській мові кожний носовий ę змінювався на е. Проте відкидання ознак, властивих вихідній мові, не є абсолютним правилом: ця загальна засада з огляду на регулярність та частотність може бути порушена. Якщо стверділий r трапляється частіше, ніж у церковнослов’янських текстах, або якщо він також трапляється у словах, не властивих церковнослов’янській мові, то все це вкупі — а не тільки окремо взяті випадки — може правити за аргумент на користь припущення, що звук r’ був ствердів у мові давньоукраїнського писаря. При визначенні вірогідності текстового матеріалу важить також загальна характеристика пам’ятки: чи це ретельно написаний текст, чи ні? Чи писар розумів те, що списував, а чи копіював механічно? Чи багатьох помилок він припустився і якого ґатунку? Чи дотримувався він традиції у своєму ставленні до тексту, чи ні?

Можна виробити формулу, яка б ураховувала всі ці фактори. Однак жодна формула не в змозі передбачити всіх імовірних випадків чи ситуацій, на які можна натрапити в пам’ятці з багатошаровим письмом. Типологія текстів — річ можлива й бажана, але жодна типологія не передбачить усіх комбінацій; навіть за найвищої вірогідності узагальнень щодо давніх пам’яток кожна з них має властиву лише собі неповторність, тому дослідник значною мірою покладатиметься на власний досвід і чуття історичної реальності. Його науковий підхід завжди міститиме елементи мистецтва.

Коли загальне уявлення про характер пам’ятки вироблено, рутинна техніка полягатиме в усуненні всіх чужомовних рис, представлених у ній (хоч би тільки потенційно), тобто їх треба вилучити або ж — якщо це виявиться неможливим — аналізувати з надзвичайною обережністю; далі слід визначити й усунути всі писарські помилки й недогляди; нарешті — вилучити всі традиційні написання. Все, що залишиться (якщо залишиться), може правити за мовні інновації, відбиті в пам’ятці. Ба більше: їх можна вважати вірогідними лише в тому разі, якщо вони відтоді траплятимуться менше-більше регулярно в пізніших пам’ятках, часово наближених до неї, — зрозуміло, коли не постане якась особлива причина їхнього браку (притлумлення). Якщо в котрійсь пам’ятці знайдено певну ознаку, яка знову зрине щойно кількома століттями пізніше, то йдеться радше не про мовну інновацію, а про індивідуальне відхилення, що його причини належить з’ясувати.

Мовлячи загально, явні, всеохопні правописні нововведення є переконливішим доказом фонологічної інновації, ніж випадкові відхилення від традиційної орфографії. Однак при цьому могли спрацьовувати й соціальні чинники, що не підлягають певному відтворенню. Вряди-годи деякі фонетичні ознаки табуйовано на письмі. Наприклад, зміна е > е· досить легко ввійшла в орфографію, як і ствердіння r’, тимчасом як е > о — ні. Перехід t’ > c’ (ć) був досить безпроблемно прийнятий давньопольською орфографією, але в білоруському правописі його невідь-чому уникалося впродовж століть. Чинниками при цьому могли бути співвідношення задавненого та нового підходів у колі книжників певної доби; соціальний статус територіального діалекту або соціолекту в якому зародилася певна ознака; пріоритетність у правописних змінах; такі технічні моменти, як наявність графічних засобів у азбуці на позначення нововведення (наприклад, е· < е можна було легко віддати за допомогою букви Ђ, яка позначала подібний звук, але зміна о· < о, що припала, судячи з усього, на той самий час [див. 21.2], не мала відповідної літери, оскільки ні о, ні (о)у для цього не годилися, й тому звук о· передавався, як правило, згідно з етимологією, через о), а також сила інших непростих і часто майже невловних чинників, що діяли в конкретному суспільстві в той чи той час.

Таким чином, правописне нововведення може слугувати певним свідченням мовної інновації, якщо воно не випливає з орфографічної традиції усіх тих мов, на яких ґрунтується мовна будова дотичного тексту, і надалі віднаходиться в низці пізніших пам’яток. Та якщо однієї з цих передумов — або й усіх (у виняткових випадках) — бракує, то це може, хоча й не конче, поставити під сумнів фактичну наявність інновації. Отже, в цьому разі дослідник, який гадає, що інновація все-таки ввійшла в мову, повинен переконливо витлумачити брак цих передумов. Відстань між повною прийнятністю та повною неприйнятністю є досить велика, тому найчастіше доводиться мати справу не з реаліями, а з імовірностями різного ступеня. Як ці ймовірності сполучаються одна з одною, складаючи цілісний образ історичного розвитку, — то є додатковий критерій величезної ваги.

Перша фіксація фонологічного нововведення в пам’ятці звичайно відстоїть у часі від його постання в мові; такий розрив може подеколи бути тривалим. Проте, якщо ми не маємо інших засобів визначення хронології зміни (запозичення з інших мов у давньоукраїнські діалекти або літературну мову чи навпаки, відносна хронологія), дослідник не годен виміряти цю часову відстань і мусить уважати, що перша дата появи інновації в пам’ятці приблизно збігається в часі з самою фонологічною зміною.

Наведені завваги стосуються використання давньоукраїнських пам’яток як джерела відомостей про інновації в мові, а також того, як ці пам’ятки використовуватимуться у книзі надалі. Їхнє застосування було зовсім іншим у попередній частині, присвяченій протоукраїнському періодові, де найдавніші українські пам’ятки розглядалися як одне ціле, а ознаки, представлені в них систематично, попри те, що не відповідали церковнослов’янській традиції (ба й узагалі не були церковнослов’янськими), — як такі, що розвинулися до появи найдавніших збережених пам’яток, тобто в доісторичні часи. Той підхід — статичний, або систематичний, — контрастує з динамічним, що застосовуватиметься в дальшому викладі.












ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ



Відмежування давньоукраїнських пам’яток


1. Schachmatov Al. «Beiträge zur russischen Grammatik». ASPh 7, 1884.

2. Соболевский А. «Источники для знакомства c древнекиевским говором». ЖМНП 237, 1885.

3. Владимиров П. «Обзор южно-русских и западно-русских памятников письменности от XI до XVII ст.» ЧОНЛ 4, 1890 (окреме видання — Киев, 1890).

4. Kolessa A. «Dialektologische Merkmale des sūdrussischen Denkmales ’Žitije sv. Savy’». ASPh 18, 1896.

5. Кримський А. «Деякі непевні крітерії для діялєктольоґічної клясифікації старо-руських рукописів». НЗб. Груш. (Передрук у вид.: Кримський А. Твори в п’яти томах 3. К., 1973).

6. Розов В. «Трилогія проф. А. Кримського». ЗНТШ, 78, 1907.

7. Розов В. «Исследование языка южнорусских грамот XIV и первой половины XV века». КУИ 1913, 53.

8. Дурново Н. «Русские рукописи XI и XII вв. как памятники старославянского языка». 4-6, 1924-1927.

9. Дурново Н. «Славянское правописание X-XII вв.» Sl 12, 1933.










Давньоукраїнські пам’ятки


Перелічено лише ті джерела, які були наведені в 14.6. Вони подаються у скороченні за абеткою (на відміну від 14.6, де вони розподілені за жанрами, а в межах жанру перелічуються за хронологією); тільки графіті та інші написи подаються під одним заголовком. Кожне гасло складається з двох частин: П(ублікація) та Д(ослідження мови). ПД позначає поєднання публікації тексту та його дослідження в тій самій позиції. Якщо видрукувано частину тексту, це позначається як Ф(раґмент(и)). Під П подається найкраща доступна публікація. Якщо вона надається до використання в лінгвістичному дослідженні, то супроводжується знаком "+"; натомість "±" означає наявність певних застережень, а "-" — непридатність для досліджень у галузі історичної фонології. Для публікацій у періодичних виданнях та збірниках наведено лише прізвище редактора, рік і число періодичного видання. Якщо дослідження видрукуване в періодичному виданні, подається лише прізвище вченого й вихідні дані періодичного видання, тобто назва журнальної статті, як правило, не подається. Посилання на Соболевського без дальших уточнень стосуються його книжки Очерки по истории русского языка. Киев, 1884 (до того в: КУИ); посилання на Горського, Невоструєва стосуються книжки: Горский А., Невоструев К. Описание славянских рукописей Московской Синодальной Библиотеки 1, 2 (1-3). М., 1855-1869 (передрук у п’яти книгах — Wiesbaden, 1964). Для цього видання цифрові посилання стосуються нумерації текстів. Теперішнє місцеперебування ориґінальних текстів, що зберігаються в бібліотеках та архівах СРСР, можна визначити, звірившися з такими виданнями, як: Предварительный список славяно-русских рукописей XI-XIV вв., хранящихся в СССР Н. Шеламанової, Археографический ежегодник за 1965 год. М., 1966 і Словарь древнерусского языка XI-XIV вв. Введение, инструкция, список источников, пробные статъи (за ред. Р. Аванесова). М., 1966. Стислу характеристику давньоукраїнських текстів можна знайти у словниковій частині Енциклопедії українознавства (за ред. В. Кубійовича). Париж; Нью-Йорк, 1955 -; Дурново Н. Введение в историю русского языка (2-ге вид.). М., 1969 (1-ше вид. — Brno, 1927) і Kiparsky V. Russische historísche Grammatik 1. Heidelberg, 1963. При посиланні на зібрання Московської бібліотеки ім. В. Леніна може стати в пригоді Каталог русских и славянских пергаментных рукописей XI-XII вв. Н. Тихомирова (Гос. Ленинская библиотека, Записки отдела рукописей 25 (1962), 27 (1965), 30 (1968)). Обзор [...] П. Владимирова, наведений вище, цілком покривається для періоду XI-XIV ст. цими працями. Ще й досі не застаріла праця І. Срезневського Древние памятники русского письма и языка (2-е вид.). СПб., 1882 — стисла характеристика текстів з усіх давньоруських місцевостей з наведенням прикінцевих писарських приписок.



Арх. Єв. — Архангельська Євангелія 1092 (знайдена в Архангельську). П: Архангельское евангелие 1092 г. М., 1912 (фоторепродукція) +. Д: Дювернуа А., ЖМНП 199, 1878; Карский Е., РФВ 69, 1912 (передрук у вид.: Карский Е. Труды по белорусскому и другим славянским языкам. М., 1962); Trautmann R., LF48, 1921; Дурново H., SI 2, 1924; Бузук П., ЗІФВ 12, 1927; Соколова М., ИРЯС 3, 1930; Бутина К. Записки отдела рукописей (Гос. Лен. библиотека) 25,1, 1962; Жуковская Л. Памятники древперусской письменности. М., 1968 та Источниковедение и история русского языка. М., 1964.

Арх. ЛЂств. — Ліствиця "архівська", XIII-XIV ст. ФД. Соболевский А., РФВ 12, 1884 +.

Бес. Єв. Гр. — «БесЂды на Евангеліе» папи Григорія Великого,

XII ст. Ф: Соболевский А., Материалы и исследования в обпасти славянской филологии и археологии. СПб., 1910 +; Д: Копко П. Исследование о языке «Бесед на евангелия» (св. Григория Великого папы римского) памятника южнорусского XII века. Львов, 1909; Mareš E, 57 32,1963.

Библ. Ап. — Апостол з Библа поблизу Перемишля, XIV ст. ПД: Kopko R, DS 51, 1,1912+.

Виґолекс. — Виґолексинська збірка (Житія Нифонта та Феодора Студита), кінець XII ст. П: ПДПИ 2 (7), 1880 ±; Выголексинский сборник (за ред. С. Коткова). М., 1977 +; Д: Соболевский А., РФВ 12, 1884; Судник Т., УЗИСл 27, 1963.

Гал. Єв. — Євангелія, переписана десь у Галичині між 1266 і 1301 рр., можливо, 1288 р. Ф: Срезневский И., Сб. ОРЯС 12, 1875 та 15,1877; ФД: Соболевский +.

Георг. Ам. — «Книгы временныи и ωбразныıа Геωргиıа Мниха» (Хроніка Георгія Амартола), переклад XI ст. у списку XIV ст. ПД: Истрин В. Хроника Георгия Амартола в древнем славянорусском переводе 1-3. Пг., 1920, 1922; Л., 1930 (передрук — München, 1972) +. Д: Дурново Н., Лавров П., 574,1926; Dostál А., 5/32,1963.

Город. Єв. — Євангелія з Городища (або Бучацька Євангелія), XIII ст. ФД: Колесса О. Науковий ювілейний збірник, присвячений Т. Масарикові 1. Прага, 1925 +. Д: Свєнціцький І., ЗНТШ 105,1911.

Гр(амоти).

а) 1130 р. П: Маркс H., TMAO 24, 1914; після того неодноразово, зокрема й у вид.: Shevelov G., Holling F. A Reader in the History of the Eastern Slavic Languages (2-е вид.). New York, 1968 +; Д: Винокур Е, ВСЯ 6,1962; Isačenko A., ZSPh 35, l, 1970.

б) XIV ст. П: Розов В. Українські грамоти 1. К., 1928 +; Д: Розов В., КУИ 1907; Дем’янчук В., ЗІФВ 16, 1928; Kuraszkiewicz W. Gramoty halicko-wołyńskie XIV-XV wieku. Studium językowe. Kraków, 1934, також ByzSl 4 (2), 1932.

в) в Іп. літоп. ПД: Генсьорський А., ІДжВ 4,1969.

Гр. Бог. XI ст.-13 слів Григорія Богослова, XI ст. П: Будилович А., XIII слов Григория Богослова в древнеславянском переводе по рукописи Имп. Публичной Библиотеки. СПб., 1875 (виправлення в праці: Фалев И., Юв. Собол.) ±. Д: Будилович А., Исследование языка древнеславянского перевода XIII слов Григория Богослова по рукописи Имп. Публичной Библиотеки, XI в. СПб., 1871; Фалев И., Юв. Собол.


Графіті. Написи.

а) ім’я та титул королеви Франції Анни. П: Prou M., Recueil des actes de Philippe I er roi de France (Chartes et diplomes relatifs à l’histoire de France 1). Paris, 1908 +; Vossler K., Berneker E., ASPh 42, 1929 +. Д: Gamillscheg E., ZSPh 4, 1927; 5, 1928; також 8, 1931; Vasmer M., ZSPh 4, 1927 i 8, 1931; Thomson A., ZSPh 5, 1928; Ekblom R., Spmkuetenskapliga Sälbkapets i Uppsala Förhandlingar 1928-1930; Vossler R., Berneker E., ASPh 42,1929; Чехович K., Слово (Львів) 1937; Черных П., Доклады и сообщения (МГУ, филол. факультет) 3, 1947; Мельников E., Sl 28,1959 та Славянское языкознание. М., 1959; Melin Е., ScSl, 1965; Iivainen L, ScSl 12, 1966.

б) інше. П: Срезневский И., «Пещера Ивана Грешного и Феофила». Изв. Имп. Археолог, общества II, 1. СПб., 1881; Рыбаков Б., Русские датированные надписи XI-XIV веков. М., 1964 +; Кирпичников А., «Древнейший русский подписной меч», Сов. арх. 1965, 3; Высоцкий С., Древнерусские надписи Софии Киевской XI-XIV вв. 1. Киев, 1966 +; Висоцький С., «Граффіті та спорудження Київської Софії». УІЖ 1966, 7; Высоцкий С., «Граффити золотых ворот в Киеве». Сов. арх. 1967, 1; Висоцький С., «Нові знахідки давньоруських граффіті». УІЖ 1968,5 та Давньоруські написи Софії Київської XI-XIV ст. K., 1968; Поппе А., «Граффіті й дата спорудження Софії Київської». УІЖ 1968, 9. Бібліографія: Орлов А., Библиография русских надписей XI-XV вв. (2-ге вид.). М.; Л., 1952; Д: Сотникова М., Вспомогателъные исторические дисциплины 3. Л., 1970; Подольская Н., Исследования источников по истории русского языка и письменности. М., 1966 та ВЯ 1972, 3.

Ґр. ур. — уривок з Євангелії з Ґраца, XII ст. ПД: Birkfellner G., WSJb 17, 1972 +.

Добр. Єв. Добрилова Євангелія, 1164 р. ФД: Соболевский; Д: Ljapunov В., Юв. Jagić; Малкова О. Исследования по лингвистическому источниковедению. М., 1963, ИОЛЯ 25, 3, 1966, також Русская историческая лексикология. М., 1968.

Єв. Верк. — Євангелія Верковича, XIV ст. Д: Никольский А., РФВ 32,1894.

Єв. Гал. — Євангелія Галицька, 1144 р. Ф: Горский, Невоструев 20 +; П: Амфилохий, Четвероевангелие Галичское 1144 г., 1-2. М., 1882-1883 та Четвероевангелие галичское 1144 года исправленное по древним славянским памятникам согласно греческому подлиннику. М., 1885-;

Ф: Воскресенский Г. Древне-славянское евангелие от Марка. Сергиев Посад, 1894 ±. Д: Ягич В., Сб. ОРЯС 33, 2,1884; Le-Juge V. Das galizische Tetroevangelium v. J. 1144 (Inaugural-Dissertation). Leipzig,1897; Дурново H., SI l, 1922; Блохина Е. Проблемы исторического языкознания 1. Л., 1976.

Єв. Євс. — Євангелія Євсевієва, 1283 р. Д: Соболевский А., ЧОНЛ 12, 1898; Голоскевич Г., Иссл. РЯЗ (2), 1914.

Єв. Полік. — Євангелія Полікарпова, 1307 р. Ф: Горский, Невоструев 21; ФД: Соболевский +.

Єфр. Сир. — уривки зі слів св. Єфрема Сирина в копії, зробленій в пергамінових листках (можливо, в Перемишлі 1300-1325 рр.). ПД: Гординський Я., ЗНТШ 126-127,1918 +.

Жит. Сави — «Житіє Савы Освященнаго», XIII ст. П: Помяловский И. Житие св. Савы Освященного, составленное св. Кириллом Скифопольским, в древнерусском переводе. СПб., 1890 (= ОЛДП96) +. Д: Будилович А., РФВ 25, 1891; Мочульский В. K истории малорусского наречия. Одесса, 1894 (також Записки Новороссийского университета 62, 1894); Kolessa A., ASPh 18,1896; Виноградов В., Юв. Собол., а також Памятники древнерусской письменности, язык и текстология. М., 1968.

Златостр. — Златоструй (слова Йоана Златоуста), XII ст. Ф: Срезиевский И., Сб. ОРЯС 1, 1867 ±; Изергин В., Сб. ОРЯС 81, 1906 +; Соболевский А., ИОРЯС 11,1,1906 +; Малинии В. Десять слов Златоструя XII в. СПб., 1910 +; Д: Малинин В. Исследование Златоструя по рукописи XII века Имп. Публичной библиотеки. Киев, 1878.

Ізб. 1073 — Ізборник князя Святослава. П: Изборник великого князя Святослава Ярославича 1073 года. СПб., 1880 (фотолітографічне видання. Передруковано — Wiesbaden, 1965: Monumenta Linguae slavicae dialecti veteris 3) + (виправлення в: Schachmatov AL, ASPh 6, 1882); Д: Розенфельд А., РФВ 41, 1899; Masing L., ASPh 8-9, 1885-1886; Еленски Й., ГСУ 54 (1) 1959-1960, також Езиковедско-етнограски изследования в памет на Ст. Романски. София, 1960.

Ізб. 1076 — Ізборник 1076 р. П: Голышенко В., Дубровина В., Демьянов В., Нефедов Г. Изборник 1076 года. М., 1965 +. Д: Шимановский В. K истории древнерусских говоров. Варшава, 1887; Смирнов А., РФВ 19, 1888; Jagič V., ASPh 11, 1888; Кульбакин С., ЖМНП 315, 1898; Lunt H. Studies in Slavic Linguistics and Poetics in Honor of B. O. Unbegaun. New York, 1968; Rott-Żebrowski T. Pismo i fonetika Izbornika Swiatoslawa z 1076 roku. Lublin, 1974, а також Slavistický sborník olomoucko-lublinský. Praha, 1974.

Іп. літоп. — Літопис Іпатський, список 1425 р. П: Полное собрание русских летописей 2. СПб., 1908; друге видання — М., 1962 ±. Д: Никольский А., РФВ 41-42, 1899; Свєнціцький І., ВСЯЛ 2, 1949; Генсьорський А. Галицько-Волинський літопис. К., 1961, також ВСЯЛ 4, 1955 та ДМУМ, 1959.

Іп. сказ. — «Иполита съказаніе о антихристЂ», до 1212 р. П: Невоструев К. Слово св. Ипполита об антихристе в Славянском переводе по Чудовскому списку XII в. М., 1868 та Срезневский И. Отч. Увар. 15, 1874 ±

(виправлення у вид.: Голышенко В. Изучение русского языка и источниковедение. М., 1969); Д: Голышенко В., УЗ (Моск. гор. педагог, институт) 73, 1959, а також Историческая грамматпика и лексикология русского языка та Изучение русского языка и источниковедение. М., 1969.

Ірм. Григ. — ірмологій Григоровича, XII-XIII ст. ФД: Соболевский.

Йос. Фл. — «Слово [...] Іωсипово ω полоненій ІЄр(оу)с(а)л(и)ма» Йосифа Флавія, переклад до 1262 р. у списку XV ст. П: La prise de Jérusalem de Josèphe le Juif 1-2 (за ред. В. Істріна, А. Вайана). Paris, 1934 +. ПД: Мещерский Н. Значение древнеславянских переводов для восстановления их архетипов (На материале древнерусского перевода «Истории иудейской войны» Йосифа Флавия). М.; Л., 1958 ±.

Київ.-Лавр. Єв. — Євангелія Києво-Печерського монастиря, бл. 1350 р. Ф: Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови. К., 1924 +.

Кир. Єрус. — Огласительные слова Кирилла Иерусалимского, XI ст. Ф: Горский, Невоструев 114 ±.

Лавр. Єв. — два уривки з Євангелії та один з Тріоді, знайдені в Лаврові поблизу Старого Самбора, XIII ст. ПД. Колесса О., ЗНТШ 53, 1903 +.

Лавриш. Єв. — Євангелія Лавришівського монастиря, до 1329 р. ФД. Свенцицкий И., ИОРЯС 18, 1, 1914. Д: Friedelówna T. Ewangeliarz Ławryszewski. Wrocław, 1974, а також SFPS 11, 1972.

Луц. Єв. — Луцька Євангелія, XIV ст. ФД. Соболевский. Д: Бузук П., 36. КДІУМ; Баньчеровський Я., StSlHg 17, 1971.

Любл. Прол. — люблинський уривок із Пролога, середина XIV ст. ПД: Лось Я., Сб. ОРЯС 67, 1900 +.

Монети. П: Толстой И., Древнейшие русские монети великого княжества Киевского. СПб., 1882 +; Gumowski M., Corpus nummorum Poloniae 1. Kraków, 1939 (див. 40, 41; табл. III, № 37-41) +.

Мст. Єв. — Євангелія князя Мстислава, 1117 р. або раніше. Ф: Воскресенский Г., Древнеславянское евангелие. Евангелие от Марка. Сергиев Посад, 1914 +. Д: Билярский П., ИОРЯС 10, 2, 1861-1863; Карский Е., РФВ 34, 1895 (Передрук у вид.: Карский Е. Труди по белорусскому и другим славянским языкам. М., 1962); Жуковская Л., Восточнославянские языки, источники их изучения. М., 1973.

Мукач. Тр. — уривки з мукачівської Тріоді, XIII ст. ПД. Paňkevyč L, ByzSl 15, 1954 +.

Острожн. ур. — фраґменти з Канонів св. Димитрія та Пресвятої Діви (з Острожниці поруч із Великим Березним на Закарпатті), перша половина XII ст. ПД: Paňkevyč I. JaSb 5, 1951 +. П: Paňkevyč L, ByzSl 18,1957 +.

Панд. — пандекти Антіоха XI ст. Ф: Бодянский О., ЧОИДР 1914, 2, а також окремим виданням: Пандект монаха Антиоха. М., 1913 ±. ФД: Амфилохий. Исследование о Пандектах Антиоха XI в., находящихся в Воскресенской Новоерусалимской библиотеке. М., 1880 -. Д: Копко П., ИОРЯС 20, 3-4, 1915.

Панд. 1307 — пандекти Антіоха, 1307 р. Д: Панькевич І., ЗНТШ 123-124, 1917.

Печатки. П: Япин В. Актовые печати древней Руси Х-XV вв., 1. М., 1970 +; Лихачев Н. Материалы для истории византийской и русской сфрагистики, 1. Paris, 1928.

Пс. Бичк. — Псалтир Бичкова (фраґмент), XI ст. П: Срезневский И., Сб. ОРЯС 17, 1,1874 ±. Д: Том I. X., StSIHg 19, 1973.

Путн. Єв. — Євангелія Путнянська (Буковина), XIII ст. П: Kałużniacki Ae. Monumenta linguae palaeoslovenicae collecta et in lucern edita 1. Evangelium Putnanum. Wien, 1888 +.

Реймс. Єв. — Євангелія Реймська, бл. XI ст. П: Leger L. L’évangéliaire slavon de Reims dit Texte du sacre. Reims; Prague, 1899 +. Д: Паплонский И., ЖМНП 58, 1848; Соболевский А., РФВ 18, 1887; Jagić V, ASPh 21, 1899; Leger L., Notice sur l’évangéliaire slavon de Reims dit Texte du sacre. Reims; Prague, 1899 та Notes complémentaires sur le texte du sacre (évangéliaire slave). Reims, 1901; Shevelov G. Y., Xenia Slavica (Юв. Ružičic). The Hague, 1975.

Ряз. Корм. — Рязанська кормчая, 1284 p. Ф: Срезневский И., Древние памятники русского письма и языка. СПб., 1882. Д: Ягич В., Сб. ОРЯС 33 (2), 1884 (с. 100-102); Блохина Е., Юбилейная научно-методическая конференция Северо-Западного зонального объединения кафедр русского языка. Л., 1969, а також Вестник Ленинградского университета 14 (3), 1969.

Син. Патер. — Синайський патерик, XI ст. П: Голышенко В., Дубровина В., Синайский патерик. М., 1967 +. Д: Дубровина В., Исследования по лингвистическому источниковедению. М., 1963; Иванова Т. Проблемы современной филологии (Юв. Виноградов). М., 1965, також ИОЛЯ 30, 1971.

Сл. Єфр. Сир. — слова Єфрема Сирина, 1284 р. (за Соболевським — 1492 р.); Ф: Срезневский И., Сб. ОРЯС 1 (VI) 1867; Соболевский.

Соф. написи — див. Ґрафіті.

Студ. — Студійський статут, XII ст. Ф: Горский, Невоструев 380 +; Ищенко Д. Источники по истории русского языка. М., 1976 +. Д: Menges K. Die Sprache der altrussischen Ubersetzung des Studion-Typikon. Gräfenhainichen, 1935 (Дисертація); Ищенко Д. Исследования источников по истории русского язика и письменности. М., 1966.

Тип. 6 — Євангелія № 5 Московської Синодальної друкарні, XIII ст. ФД: Соболевский +.

Тип. 7 — Євангелія № 6 Московської Синодальної друкарні, XII ст. ФД: Соболевский +.

Тр. Мойс. — Тріодь Мойсея Грішного киянина, кінець XII або поч. XIII ст. Д: Соболевский А., ЖМНП 237, 1885.

Ур. Ап. — уривок з Апостола, XIII ст. ПД: Волков Н., РФВ 24, 1890 +.

Усп. зб. — «Успенский сборпик» (збірка Успенського собору в Москві), кінець. XII ст. П: Успенский сборник XII-XIII вв. М., 1971 +. Д: Билярский П., ЗИАН 2,1862; Попов А., ЧОИДР 1879-1880; Šaxmatov A., ASPh 5,1881; Соболевский А., ЖМНП 237, 1885 (с. 353 і далі); Лукьяненко А., РФВ 58,1907; Попова И., РФВ 69-71, 1913-1914; Aitzetmüller R. Anzeiger für slavische Philologie 4, 1970.

Фл. Пс. — Псалтир, що зберігається в Biblioteca Medicea Laurenziana у Флоренції, 1384 p. ФД: Verdiani C., RicSl 3, 1954.

XIл. — ірмологій Хіландарського монастиря, XIII ст. П: Jakobson R. Monumentu musicae Bizantinae V B. Copenhagen, 1957 +.

Холм. Єв. — Євангелія Холмська XIII-XIV ст. ФД: Соболевский.

Хр. Ап. — Христинопільський Апостол, XII ст. П: Kałużniacki Ae. Actus еріstolaeque apostolorum palaeoslovenice, ad fidem codices Christionopolitani saeculo Xll scnpti. Wien, 1896 +, і Маслов C., ИОРЯС 15, 4, 1910 +. Д: Колесса О., НЗбУВУ 1. Прага, 1923.

Хуг. Служ. — Служебник Хутинського монастиря (поблизу Новгорода), XIII або XIV ст. Ф: Горский, Невоструев 343 ±; Соболевский.

Юр. Єв. — Євангелія, замовлена новгородським Юрієвим монастирем, 1117-1128 рр. ФД: Амфилохий. Описание Юрьевского евангелия 1118—1128 г. Воскресенской Новоерусалимской библиотеки. М., 1877 —. Д: Буслаев Ф., ФЗ 18, 1879; Жуковская Л. Проблемы современной филологии. М., 1965 та Исследования источников по истории русского языка и писъменности. М., 1966.

AT — Acta Pauli et Teclae, поч. XII ст. ПД: Jagić V, ASPh 6,1882 +.

Hank. — Кодекс фон Ганкенштайна, збірка XII-XIII ст. Ф: Воскресенский Г., Сб. ОРЯС 31, 1883 ±; Строев П. Описание памятников древнерусской литературы, хранящихся в публичных библиотеках Германии и Франции. М., 1841-; ФД: Smal-Stockij S., SB 110, 1886 +; Д: Соболевский; Jagić V, ASPh 10, 1887; Кисілевський К., ЗНТШ 161, 1953.

Passio Condr. — Passio S. Condrati, cep. XI ст. ПД: Jagić V, ASPh 6, 1882 +.

Tot I. X., StSlHg 21, 1975+.














Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.