Попередня       Головна       Наступна





Себастіян КЛЕНОВИЧ

Народився близько 1550 року у м. Каліші, походив із міщан. З юних літ оселився у Львові, згодом переїхав до Люблина, де служив у міському уряді. Був люблинським бургомістром. Деякий час вчителював у Замойській школі. Поету належить чотири твори: два латинською мовою: «Роксоланія» (1584) та «Звитяжство богів» (1587), і два польською: «Фліс» («Лісосплав») (1598) і «Гаман іудеїв» (1600). За твір «Перший виступ проти єзуїтів» зазнав гонінь і був доведений до голодної смерті в 1602 році. У поемі «Роксоланія» («Roxolania») автор не тільки заманіфестував свою любов до української землі, а й умістив своє дерево (клен) у алегоричному образі Роксоланії — лісі.





РОКСОЛАНІЯ

1584 р.


Хай же ліси, якщо пісня про них, будуть консула гідні.

Вергілій

Найщедрішому та найяснішому сенатові славної львівської громади вірш-присвята автора


О сенате славний, мужів достойних

Зборе, що в пошані у мене завжди,

Це тебе львів’яни — громада людна —

Слухають радо.


Тож прошу: взірець цей моєї праці,

Котру я тобі присвятив, прийми вже

Ти як дар з обличчям погідним нині,

Хоч і маленький.


Про ліси та звичаї різні русів,

Про ведмедів, отих вихованців лісу,

Про міста, та вежі, й людські хатини

Шлю свою працю.


Навіть і високі монархи наші

Часто теж дешеві дари приймали,

Лиш були б і воля, і серце щире

В тих, хто дарує.


І не завжди цінні дари приносять

Богу, хоч всевладний володар світу,

Бо ж богів і гілка, і дим кадила

Можуть вблагати.


У карнавку тільки монетку мідну

Бідна жінка з Єрусалима вклала,

А тобі було до вподоби, Христе,

Щире бажання.


Тож прийми ти пісню, сенате славний,

Нині із серцем, благаю, щирим,

Як ту гілку Бог і царі приймали,

Дар цей маленький.




І

Музи, співайте про русів, про випаси їх благодатні

Й села, що щастя знайшли в цій життєдайній землі.

Ниви, багаті дарами Церери, оспівуйте нині

Й землю, що наших іще не обманула надій.

Також про славні ліси розкажіть, геліконські богині,

Блага в краю цім вони щедро дарують усім.

Всюди меди дістають із дуплянок: на дубі верхів’я

Вкрите жолуддям рясним, знизу, в дуплі, жовтий мед.

Слово скажіть і про руські міста, що під небом арктойським,

Де понад ними пливе луком Гелíке своїм.

Спершу про Львів, те священнеє місто, про звичаї русів,

Потім згадайте гладкі стада худоби без вад.

Славте Замостя, що швидко зростає під радісним небом,

Тут і домівка нова, музи, для вас піднялась 1.

Замки, храми високі, і вежі, що вперлися в небо,

Й світлі розкішні доми тут возвеличимо ми.

Тож, пієриди священні, подайте поетові силу,

Шлях покажіть, вас прошу, в хащах безмежних, глухих.

Може, земля арголідська приваблює вас своїм чаром, —

Знайте, що чари свої має і наша земля,

Чи джерело животворне, відкрите копитом Пегаса,

Чи до вподоби вам смак Беллерофонтових вод?

Є теж джерела у нас, де вода життєдайна вирує,

Єсть і такі, де вона завжди холодна шумить.

В русів річок не бракує, що широко в’ються полями,

Риби всілякої скрізь водиться вдосталь у них.

Може, до вас усміхається мило Парнас лавроносний,

Тінь посилаючи вам з вічнозелених вершин.

Гори Менальські, богине, повір, є й у нашій країні,

З подивом дивиться Русь наша на Альпи свої.

Глянь на вершинного Лева: гора височить в піднебессі,

Й там, на вершині оцій, замок піднявся увись.

Завжди, коли дощові чорні хмари затягують небо

Й дощ починає густий лити неначе з відра,

Наша гора тії хмари густі грозові розтинає

Шпилем своїм, і вода з шумом стікає по ній,

Блискавки грізні приймає на себе, і гонить всі хмари,

І не боїться громів Зевсових зовсім вона.

Саме отут, під горою, богині, ви можете жити,

Поки призначений шлях пройдемо ми до кінця.

Тут Аполлон-покровитель проміння ясне посилає,

Також проводить він сам бажані зміни років.

Зими та холод не завжди терзають безжалісно русів,

Лютий північний мороз — гість непостійний у них.

Зникне лиш сніг — аквілони тікають і еври приходять,

Блага тоді золоті руська приносить земля.

Тільки відступить Борей, то Фавоній повітря шле тепле,

Сонце промінням своїм гонить ізвідси мороз.

Зими й морози скрипучі в цей край Козерог засилає,

Снігом страшенно густим землю він скрізь замете,

Бик же, лиш зійде над ним, зігріває поля плодоносні,

Разом приходить із ним радісна й мила весна.

Потім вже Лев появляється й Рак у сарматському небі,

Жовте колосся тоді золотом криє поля.

Прийде Вага, матір осені, — холод приносить з собою,

Та, селянине, на рік досить в коморі добра.

Тож нехай Фама, гігантів сестра лихослівна, замовкне,

Зовсім у нашій землі лютих морозів нема.

Каже неправду, що ниви біліють від снігу постійно

Й сковані льодом лежать протягом року луги.

Бреше вона, що від стужі суворої землі не родять,

Що перемерзлі поля плугом не можна зорать.

Наші плоди і по ріках бурхливих пливуть аж до моря,

І по морях їх везем в різні країни чужі,

Навіть далека Германія наш урожай споживає,

Всюди його океан возить по хвилях своїх.

Скрізь на зелених лугах випасають худобу веселу,

М’ясо із наших волів в землях далеких їдять.

Тож ці дари не приходять з полів, скутих вічним морозом,

Блага такі лиш дає сонцем зігріта земля.

Ну ж, поспішайте сюди, Мнемозінині дочки камени,

Щоб ви самі вочевидь край наш пізнати змогли.

Бачу: вже Кліо злетіла до нас сюди з ясного неба,

Разом із нею прибув хор геліконських дівиць.

Ось ріка Бистриця котить у руслі своїм тихі хвилі,

Гребля спиняє лише їх у глибоких ставках,

Далі спокійно біжить біля Люблина й тут мимоволі

Місту для вжитку дає воду солодку свою.

Частка тече до ставка, а інша до вежі прямує:

Вежа, напившись, назад воду оцю віддає.

Звідси по трубах міцних мідяних аж до мурів доходить:,

Саме її подають спритно колеса туди.

Берег один вкрили лози густі, що їх легко стинати,

Сосни на другім шумлять, хвойними пахне довкіл.

В плесі ріки болотистий латук осоку обнімає,

В тихій воді височить зелень густа рогози.

Саме цей берег зелений над тихою річкою музи —

Хор геліконських дівчат — місцем обрали своїм.

Ліру, і плектр, і кіфару дзвінку принесли, і мистецтво

Кожна своє почала на інструменті своїм.

Тут, на зеленій травичці, немов на застелених ложах,

Сіли богині гуртом, славлять долину в піснях.






II


Лісу камени бояться, не радо вступають до нього,

Всі невідомі стежки треба розглянути їм.

Саме в цю мить аркадійський божок, і дворогі сатири,

Й гамадріади сюди разом усі прибули:

Нам показати хотіли по черзі ліси щонайближчі,

Де проживає та Русь, що простягається тут.

Ходить по лісі віщун незвичайний, за ним ідуть музи,

Русине, подив твої в них викликають ліси.

Всюди, куди божества лісові та сатири водили,

В густозарослих лісах стежку боги віднайшли.

Сліду людського не знайдеш у них, а звіриних багато,

Зрідка у хащах густих можна узріти птахів.

Тільки якщо без вожатого підеш — заблудиш напевно,

Справжній, скажу, лабіринт Дедалів стріне тебе.

Ми пробираємось далі, а музи навкіл споглядають,

Все, що побачать вони, в серці затямлять як слід.

А примічають вони, аоніди, усе, що ліс дикий

Виплекав і береже в нетрях зарослих своїх:

Різні породи дерев і жителів урвищ лісистих,

Трави високі, в яких може сховатись табун.

Довго блукали вони, вже набридла їх серцю мандрівка,

І захотілося всім, втомленим, десь відпочить.

Втім, їх бажанню назустріч прийшла сама доля щаслива:

Близько у спеку страшну трапився затінок їм.

Вільхи в долинах росли, на узвишшях дуби красувались,

У піднебесся п’ялось їхнє зелене гілля.

Тут із вершини крутої струмок розливав свої води,

Шум і дзюрчання його всюди наокруж неслось.

І соловейко в тернистім кущі десь виспівував пісню,

Голос приємний з куща зрадив того співака.

Сотні він звуків в ефір посилає з маленького горла,

Ротик роздувши дзвінкий, милі виводить пісні.

Тут же йому вторували шпаки, та не вийшла в них пісня,

Рівно ж і в щигля, який пісню дзвінку затягнув.

Горлиця (рідко гніздо її знайдеш) також туркотіла,

Навіть плодючий деркач голос тремтячий подав.

Раптом дрозди у повітрі, мов хмара страшна, пролетіли

Й збилися в купу вгорі, начебто куля неслась,

Співом своїм голосним вони пестили ніжне повітря;

Часто прохожий ставав їхній послухати спів.

Врешті вже пісня одна залунала всіх жителів лісу,

Трудно пізнати було, скільки звучить голосів.

Саме отут розмістилась громада богів тих рогатих:

Фавни, сільвани, до них бог аркадійський підсів.

Музи ж не сіли із ними, годилось їм бути окремо:

Слід непорочним минать завжди розпусних богів.

Вибрали місце на зрубанім дубі, і, сівши, мистецтво

Кожна своє почала на інструменті своїм.

Першою Кліо нечувану пісню заграла на флейті

І на мотив лісовий грала мелодії всі.

Пісню хвалебну співали всі музи спочатку по черзі,

Потім, змінивши цей лад, знов повторяли її.

І розлилася врочисто їх пісня у лісі лункому,

Ехо вторила, і ліс вже замовчати не міг.

Крик піде лісом, якщо закричить сильним голосом Стентор,

Пошепки скажеш будь-що — пошепки ліс відповість.

Як відбиваються в дзеркалі форми, так пісня в долинах;

Музи лиш пісню почнуть — спів у долині луна.

Тільки вагались, чи спершу співать про ліси, чи про замки,

Чи то про руських людей, чи то про звичаї їх?

Тут Аполлон припинив суперечки та всякі вагання

Й голосом божим тоді так він звернувся до них:

«Сестри, без сумніву, спершу ліси нам створив Бог всевладний,

Духів у них поселив, щоб берегли ці місця,

Міст не було ще тоді, на цих землях ліси виростали,

Ще і людей не було, всюди ліси вже росли.

Ліс тут з’явився раніше, ніж «Русь», цього краю імення,

Ліс уже був, а цей край Руссю назвали пізніш.

Потім і люди сюди прибули — це кращі нащадки

Батька Яфета, і край цей заселили вони.

Зви оце плем’я Яфета, як хочеш: бастарни (це назва колишня),

Чи іллірійці, чи теж можеш сарматами звать,

Чи то оті гамаксобії, що на возах проживали 2.

Можеш назвати і так, не заперечу тобі,

Тільки скажу, що від прадідів Русь свою назву виводить,

Русів нащадки усі всюди признали її.

Отже, і цих, хоча й інші ще є, нам за прикладом предків,

Милий читачу, тепер русами слід називать.

Прадіди русів пройшли мимо вод Меотійського моря 3

Й сіли в холоднім краю, там, де лютує Борей.

Там же, під Воза сузір’ям, оселі свої заснували,

Поруч врожайні поля: кожен отримав наділ.

Мурами згодом міста укріпили надійно; закони

Й звичаї предків своїх ще й зберігають тепер.

Спершу отож про ліси та міста заспіваємо пісню,

Звичаї ж їхні й права — скажем про них під кінець».

Думка сподобалась музам. Як Феб закінчив свою мову,

Хор геліконський затих: брата пораду прийняв.

Зараз же пісню свою повели про ліси та угіддя —

Все намагались вони вкласти у ритми дзвінкі.

Хором вітали і руські великі ліси, і діброви,

Тут же завдання своє виконать швидко взялись.






III


Скажемо спершу: ліси неосяжні займає Русь славна,

Ген до литовських угідь землі доходять її,

Тягнуться пущі густі до московських суворих просторів,

Краю немає й кінця руським безмежним лісам.

Скований снігом і льодом міцним океан відділяє

Царство Борея страшне від володінь всіх Русі.

Альпами Бог відділив від Авсонії 4 руську країну,

Понт сам Евксінський — кордон східний, від гетів лихих.

Жодних западин, гористих околиць ніде не побачиш,

Всюди, де оком зирнеш, рівна земля на Русі.

Різні породи дерев у розкішних лісах процвітають,

Всякі в них знайдеш плоди й для будівництва усе:

Тут і гіллясті дуби, і багаті живицею сосни,

Явір, модрина струнка, всюди ростуть ясени,

Тиси зелені, осики і вільхи в місцях болотистих,

Верби плакучі, гнучкі й родичка їхня — лоза.

Часто зустрінеш і клена, — легкі топорища із нього, —

(Дерево це і мені прізвище миле дало) 5,

Також тополі листаті, кущі й на них ягоди дикі,

Густо ліщина тонка, дикий буяє кизил,

З липами разом дуби та буки, що пнуться до неба, —

Можуть дерева і нам знадобитись на все.

Ніжні біліють берізки, їх пруття грозить синяками,

Добрі сусіди ростуть — ясен із в’язом гнучким.

Тут селянин і чепігу, й соху собі вирізать може,

В силі мистецтво його гнути колеса із них.

Мажі скрипучі сокирою тешуть з дерев цих селяни,

Здібний теж русин зробить возик селянський легкий.

В мажах селянських не знайдеш ти жодного цвяха з заліза,

Дерево тільки одне служить для всього у них.

З дерева роблять кілочки та їх уживають до всього,

В русів заліза нема, дерева — вдосталь у них.

Дивно, у них і колеса без ободів роблять залізних,

З дерева гнуть ободи замість залізних вони.

Ось коли хтось собі воза захоче зробити чи плуга,

То поступає отак руський тоді селянин.

В лісі, де повно всіляких дерев, оглядає уважно

І вибирає такі, що до вподоби йому.

Чи то рівненьке та довге, придатне на дишло до воза;

Чи то стинає на вісь дуба, що має сім стіп.

Часом шукає криве, — а такі є не з власної волі, —

Зробить чепігу нову русин для плуга свого.

Іноді зріже струнке на чепігу, то сам вигинає:

Там, де природа без сил, вміння поможе йому.

Часом цього сам не робить, тоді він наказує слугам,

Квапить лінивих «майстрів», словом картає своїм:

«Гей, на горі там, — кажу вам, — пригніть молодого дубочка,

Що материнських гілляк ще не досяг він вершком.

Дерево важко нагнути, коли вже погорджує вітром

І глузувать почина з рук і мистецтва твого».

Той лише може навчити його піддаватися легко,

Хто молодняк нагина, щоб був корисним йому [...]





VI


Досі оспівував руські ліси я у ритмах простеньких,

Зараз співати настав час і про села, й міста.

Передусім із міст руських здобув собі славу велику

Львів, скрізь відомий, святий, руського роду краса,

Місто спокою мого, я тобі присвятив свою працю!

Давньої віри красо, здрастуй, вітаю тебе!

Ти пустослівних пророків вже здалека першим рознюхав

І перед лихом отим брами свої зачинив.

Вовк той 6, хоч в шкуру овечу прибрався, не зміг обманути,

Зразу пізнав ти чуму навіть у масці такій.

Завжди на стражі у місті стоїть отець архієпископ,

Котрий духовним чинам право церковне дає.

Славний владика заразу оцю уже в зародку знищив,

Не допустив, щоб по всім тілі вона розповзлась.

Місту приходить на поміч сенат із мужів благородних,

Так що підступна чума вступу не має цілком.

Львове священний, скеле марпейська, хай щастить тобі завжди,

Віру стару бережи, не залишай у біді.

Храми прекрасні, відомі у світі, й обитель святая,

Замок і мури, вали й вежі — це сила твоя.

Замок, обпершись на мури й піднявшись у вись піднебесну,

З скелі стрімкої грозить, здалека видно його.

Саме сюди пієрид привела моя пісня тужлива,

Легше їм тут, хоч нема гір лавроносних у нас.

Давню гостинність пізнали, скрізь місто усе оглядають,

Хвалять закони святі, звичаї, віру й церкви

Й радо гукають: «Оселе милесенька, здрастуй іще раз,

Держить це місто твоє блага земель багатьох».

В місті твоєму скрізь можна зустріти оті всі багатства,

Котрі в сусідніх краях бачимо сям або там.

Ти між двома лежиш зонами: в першій — там вічні морози,

В другій постійно пече сонце, неначе вогонь.

Хто розташований ближче земель тих, що снігом покриті

Вічним, де дикий Борей владу тримає міцну,

В тебе, проте, є плоди, що під Змієм ростуть вогнедишним,

Спалений край цей тобі шле добровільно дари.

Також північна земля, хоч в снігах спочиває глибоких,

Блага, що виросли там, Львове, тобі посила.

Камені справді коштовні та золото, з гір видобуте, —

Досить у тебе скарбів саме із двох тих світів.

Гори високі твої сягають до хмар темно-синіх,

Також будівель дахи аж до небес піднялись.

Трійцю святу отут вельми шанують у храмі прекраснім,

В храмах священних твоїх — царські багатства та блиск.

Є ще у місті святиня «Синаксис» 7: цю назву достойну

Тіло Христове святе їй, тій святині, дало.

Дуже суворий статут бернардинів від них вимагає

Скромності й міри в усім їхнім чернечім житті.

Зовсім вони не вибагливі, завжди відтяті від світу,

Носять рудаві плащі, як вимагає статут,

Ходять по жебрах, і сором — це плата за їжу жебрацьку,

Благоговійно ченці всі споживають її.

Моляться Богу удень та вночі, славословлять в молитвах,

Звикли проводить без сну навіть і ночі свої.

Часто бичують кнутами до крові своє грішне тіло,

Муки й наругу страшну терплять та всяку нужду.

Також сюди вірменин пелехатий завозить зі Сходу

Пахощі різні свої й всякий на продаж товар.

Тут і шовки, і тканини з бавовни, нитки золотисті

Й срібні, і теж килими (турки їх люблять також),

Ірис південний, кора цинамону, імбиру коріння,

Стебла, які наш народ троща пахуча назвав,

Перець і ревінь, яким у народі лікують печінку,

Купиш мускатний горіх, купиш дівочий шафран.

В місті осіли вірмени, свої залишивши оселі,

Люди кмітливі вони, талановитий народ.

Речі церковні сюди привезли та своїх ієреїв,

Церкву, як звичай велить, побудували собі.

Також і руси живуть тут, населення грецької віри,

І за обрядом своїм храми будують святі.

На передмістю бруднім проживають невірні євреї,

У неохайних хатках їхніх — і бруд, і сміття.

Плем’я смердюче вони, розвівається, наче від цапа,

Сморід постійно від них, завжди обличчя бліді.

Їх синагога реве голосами разюче дзвінкими,

Все там змішалось у ній: галас, молитва і крик.

Зробить із чорного біле народ цей, із правди — неправду,

Прагне, аби із небес падала манна йому.

Що ж поробляє, спитаєш, єврей у славетному місті?

Що виробляє той вовк серед отари овець?

Славні міста у заставу дає, позичає всім гроші,

З них же проценти дере, сіє усюди нужду.

Наче той шашіль, що точить могутні дуби поступово,

Чи оті черви, що вмить все перетворять у гниль,

Мовби тихесенька п’явка, що кров п’є людську невідчутно

Й силу й життєвий запал нишком в людей відбира,

Як ось іржа роз’їдає залізо, а міль одежину,

Так і нероба єврей нищить, руйнує усе.

Безліч приватних маєтків не раз зруйнував хитромудро,

Часто й державне майно нищив цей спритний лихвар.

Розуму вчились, хоч пізно, обдерті євреєм монархи,

Прийде в державу єврей — стогне печально вона.

Стріне державу це лихо — лежить, наче тіло безкровне,

Крові і сили тоді зовсім у неї нема.

Отже, чумою цією гордуй, моя Таліє мила,

А проклинати — це гріх! Роде невірний, прощай!

Досить! Лишаємо це, а вернімось до гарного міста,

Треба як слід довести працю свою до кінця.

Тут необхідно згадати сенат і службовців, закони,

Замки та брами усі, львівські прекрасні доми,

Рівно ж і вас, величаві двори королів савроматських 8,

Гідний Юпітера дім, блиском сіяє там трон,

Розкіш володарів, місце розваг серед мурів надійних,

Бачить там кожне вікно сонця проміння ясні.

Веж височенних шпилі гостроверхі зірок досягають,

їхні ж основи в землі бачать пекельну ріку.

Там тихоплинні години рахує годинник на вежі,

В стуках постійних його зміни у часі звучать.

Важіль годинника крутить усі коліщата зубчасті

Й точно вимірює він час, що тікає кудись.

Вуха ласкає годинник своїм передзвоном подвійним,

Всяк раз нагадує нам: часу частинка пройшла,

Наче говорить, що втрачений час повернути не можна,

Й завжди повчає, що він — річ дорога для усіх.




2


Час вже прийшов і Замостя згадати, як виникло місто,

Сам його Бог до життя кличе знаменням своїм.

Землю копають, підвалини вже закладають усюди,

Світять яскраво йому зорі Сатурна з небес.

Вже для Меркурія ринки будують, Вертумн їм сприяє,

Матиме Майїн синок тут володіння свої 9.

Сяє Юпітер ласкаво, й Атрея іде з терезами,

Бачимо, ратушу нам ставлять для радних міських,

Де пануватимуть завжди Феміда та Правда і будуть

Суд справедливий вершить радні достойні в судах.

Марс, бог війни, оточив нині мурами місто надійно,

Тож побоїться на місто рушити ворог тепер.

«Тут відпочить мені мило, — сказав, — про Замостя подбати,

Остерігайтесь тепер війни із Марсом вести».

Міста початок потрібно шукати у сивім минулім,

Нині будинки оті, бачиш, громадні ростуть.

Гетів могутні війська тут зазнали поразки страшної,

Скити його обійшли, не зачепили цілком.

Отже, всевишні, уже Януса храм тепер зовсім закрийте,

Житиме Марс тут, свою службу воєнну скінчив.




3


Києве славний, могутня столице князів древньоруських,

Безліч ти бачиш іще пам’яток старовини:

Скрізь на левадах тут видно каміння зруйнованих мурів,

Залишки давніх руїн травами вже поросли.

Дехто гадає, що тут слід шукати фрігійськую Трою,

Та, як на мене, пустий звук — оця видумка їх.

Де оті ріки сьогодні, які б фарбували так вовну,

Як твоя, Ксанфе, колись чиста вода для пиття?

Ну ж, покажи Сімоентові води та Іди джерела,

Саме отам, біля них, древняя Троя була.

Ти на плечах своїх, Києве, видержав орди татарські,

Відсіч не раз ти давав скиту, що луком гордивсь.

Часто ще й зараз на мури твої вороги нападають,

Нині гасають кругом орди на нивах твоїх.

Ниви і сіє, і жне селянин, не лишаючи зброї,

Завжди йому сагайдак з стрілами муляє бік.

Часто він жниво привозить додому, відібране кров’ю,

Й вдома, аби зберегти, кров проливає не раз.

Також бувало, лишав він сніданок, бо ворог з’явився,

Ворогу жінка його часто варила обід.

Дике це плем’я татарське, що звикло розбоєм живитись,

Зараз на села твої робить набіги страшні.

Вже переходити вбрід Бористенові води навчились,

Хоч і глибінь його вод з морем зрівнятись могла б.

Палять скрізь села й усіх, кому взятись за зброю хвороба

Чи, може, вік не дає, з луків вбивають вони.

Скачуть на конях швидких, наче вихор, і стріл уникають,

Мчать, а куди їх несуть коні та кінський порив,

Аж на їх головах голених вітер чуби розвіває,

Завжди багрово блищить шия від бритви у них.

Наче цибуля, що зверху чубок червоніє ріденький,

Решта головки її гола, не вкрита нічим,

Так і ти, варваре, чуб свій плекаєш, в косу заплітаєш,

Бриті ж місця голови вкриті волоссям рідким.

В них, у татарів, на верхній губі виростає волосся,

Довгі також з двох сторін вуса звисають униз.

Лиця без заросту в них, а на бородах пух лиш збривають,

Тож безбородих татар приймеш не раз за бабів.

Знайте всі люди, що Київ на Чорній Русі важить стільки,

Скільки для всіх християн Рим стародавній колись.

Є на Русі в нас чимало чудес, є й у Києві славнім,

Ними гордиться й усім радо покаже він їх.

Глибоко там під землею побачиш великі печери,

Знайдеш гробниці старі, в них древньоруських князів,

Теж Лібітіна останки героїв у них зберігає

Там, попід шаром найнижчим цих величезних печер.

Жодна вже гниль, нам здається, не може їх тіл розложити,

Довгі століття вони в трунах під склом вже лежать.

Подив великий у всіх викликають підземні печери,

Руки якого митця тут їх зробити могли?

Тягнуться ген під землею й, здається, кінця їм немає,

Й, щоб збудувати такі, грошей замало в царя.

Вірю, однак, я ще й іншим скажу, що їх можна зробити,

Зовсім причини нема, щоб дивуватися тут.

Є у нас ріки, що зверху землі собі русла проклали,

Є і такі, що пливуть десь у глибинних шарах.

Часто вода висихає у ріках і русла зникають,

Часто вода пробива річище інше собі.

Тільки долинку якусь на шляху своїм річка зустріне —

Тут же негайно старий змінює шлях на новий.

Теж під землею всі ріки течуть за таким же законом,

Стрінуть печеру нову — тут же міняють свій біг.

Витечуть води з печери — уже висихає печера,

Шлях пробивають новий — сохне печера стара.

Тільки якщо шар твердий під землею й не тріскає скоро,

Довго склепіння тоді й давні печери стоять.

Так, я гадаю, постали у Києві руські печери,

Шану глибоку тепер їм на Русі віддають.

У давнину під землею десь жилка води протікала,

Нині в колишнім руслі тільки печера сама.

Згодом струмок цей швидкий десь пропав в Ахеронтовйх водах,

Тож залишили його води печеру суху.




4


Про Кам’янець іще скажем. Хто ж оспівати спроможний

Славу, сусідо, твою й мури, цю скелю міцну?

Також в твердому суцільному камені висікли брами,

Міста творець — не рука, тільки природа сама.

Сила природи тебе збудувала, не геній людини,

Ні теж мистецтво її, сам ти собі був творцем.

Мури твої захисні з однієї камінної брили,

Кріпость твоя — це одна скеля гігантська, міцна.

Ні, не людина її збудувала, а Бог створив кріпость,

Візьме людина її, тільки якщо схоче Бог.

Місто відвічне як світ наш, який споконвіку існує,

А зародилось воно ще до появи людей.

Світ лиш старітись почне і настануть нищівні пожежі,

Згинуть дощенту тоді місто та мури його.

Мури твої появились раніше, ніж в інших оселях,

Згинуть останні вони після загибелі всіх.

Хай же людей не бояться вони, а богів лиш небесних,

Буде з тобою твій Бог — місто лишиться цілим.

Тільки він виступить проти, дарма захищатимеш мури,

Знищити зможе отой, хто збудував їх колись.

В місті єпископська катедра з давніх-давен процвітає,

І катедральний собор в мурах сіяє твоїх.




5


Хто б поминув тебе, Луцьку, що гідний камен геліконських,

В місті обличчя святе бачиш владики свого.




6


Хто замовчав би про Бузьк, що його дві ріки омивають,

Буг наш прекрасний його, води розливши, обняв.




7


Слід тут згадать і Сокаль старовинний, його древню славу,

Хоч не достойний того через поразку сумну.

Славний у місті є храм Богородиці Діви Марії,

Що, непорочна, Христа-Бога на світ привела.




8


В багнах Городно, зарослих довкіл, журавлів тьму виводить,

Безліч годує птахів Стир, хоч холодна ріка.




9


Тут ще згадаємо Белз, що в страшних болотах потопає,

Там воєвода сидить, славний на округ увесь.




10


Я в своїх віршах тебе, Прометеєве місто, згадати

Мушу; Перемишель — так звуть у народі тебе.

Сяну солодка вода твої мури ласкає надійні,

В тебе єпископських дві катедри завжди було 10.




11


Є на Русі багатющі джерела кухонної солі,

Солі чимало із них тут добувають собі.

Славиться в русів копальнями солі містечко Дрогобич,

Звідси розвозиться сіль всюди по руській землі.




12


Холм ще згадаю, що здалека брилами крейди біліє,

Тут добувають її всюди, куди лищ не глянь.

Холмський єпископ від міста Холма зберіг давній лиш титул,

Крім того титулу, він більше нічого не мав.




13


Потім єпископ з Холма в Красностав переніс своє місце,

Давній лише залишив титул єпископський свій.

Кажуть, що зрізані сосни в околиці тій кам’яніють,

Сам же не бачив, отож лиш повторяю, що чув.

В місті прекрасний ставок, що розлив свої води наокруж,

Назву постійну свою кріпость веде від ставка.

Греблю прорвавши, ріка Вепр, мов море, довкіл розлилася,

Луки близькі залила, вже підливає ліси,

А на затоплених нивах вирує вода в чорториях,

Творить розливи, і в них риба усяка кишить.

В вільних розливах усі можуть рибу ловити лускату,

Вдосталь її там, усім вистачить, хто б захотів.

Спостерігав я не раз, що у вільних річках повно риби,

Гине в озерах вона, де нема права ловить.

Отже, у річці, яка протікає, всі можуть ловити:

В ріках, у спільних, пливуть також і спільні дари.

Можна ловити привільно птахів у небесних просторах,

Бо заборони немає там на пташок нічиїх!

Тож якщо можна ловити птахів нічиїх, то хто сміє

Заборонити ловить риб нічиїх у річках?

Озеро — власність народна, довкіл його — берег постійний,

Річка — це рів, де тече вічно бурхлива вода.

Люди річок не копають, постійних озер не рихтують:

Власність природи хіба можна не дати комусь?

Згадувать більше не буду я міст, хоч годиться згадати,

Є ще багато таких, котрі достойні камен,

Щоб не набридло тобі, бо, може, кудись поспішаєш,

Отже, читачу, прийми вірші про ці лиш міста [...]

Скрізь на Русі зберігають закони та звичаї предків,

Руси і далі ідуть шляхом дідів і батьків,

Звичаї ті, що зі Сходу взяли, зберігають ретельно

І бездоганно, скажу, віру свою бережуть.

Проти порядків таких виступає весь світ католицький,

Часто засуджує їх, навіть погрожує він,

Саме за те, що нащадки, прості й легковірнії руси,

Всім заповітам батьків вірні й виконують їх.

Подиву гідні ті довгі пости, що побачиш у русів,

Завжди тверезі вони напередодні всіх свят.

Їжу просту споживають: звичайно, це овочі й фрукти,

Словом, усе, що поля й сад невеликий дають.

Ріпу, капусту, гриби та салати їдять під час посту,

Квас п’ють тоді — основний в русів щоденний напій,

А молока або м’яса в пісні дні не можна вживати,

їсти дозволено лиш страви без всяких жирів.

Тож за той час збережуть молоко та телятко маленьке,

Буде теж приріст в хлівах, стада худібки зростуть.

Зовсім інакше невірні живуть: вони попускають

Горлу своєму віжки й шлунку свободу дають.

Тож у той день, у який нам годиться лиш плакати гірко,

В день той, коли ти помер, Христе, в скорботний той час

Зменшити їжу ганебному череву нашому треба,

Втіхи від м’яса аби, сите, не мало цілком;

В день, отой саме, невірні влаштовують пишні бенкети,

Страви багатші тоді, ніж споживають щодня.

Тільки погасне у печах вогонь, вимивають до блиску

Кухню: тут повно лежить м’яса й страв різних смачних.

В русів братами вважають не тільки споріднених кров’ю,

З’єднує їх не лише спільність родинних зв’язків.

Вірність у дружбі взаємній єднає їх як побратимів,

Вірності клятву дають, руки стискають при тім.

Дружба єднає сестер, якщо подадуть собі руки,

Навіть міцніша стає дружба від кровних зв’язків.

Часто буває, що при вівтарях обіцяють дружити

Вічно з собою й тоді клятву, звичайно, дають.

Щодо розлучень подружжя, то русин є вільна людина,

Рідко розходиться той, хто побратимом назвавсь.

Кажуть, що спритну крадіжку вони не вважають ганьбою,

Вдасться «відкрасти» назад — вчинком прекрасним назвуть [...]

Врешті, я ще розповім про плач-голосіння у русів,

Як-то справляють вони похорон рідних своїх.

Щойно останнє дихання з покійника вуст відлетіло

Та життєдайне тепло з тіла назавше втекло,

Вже голосільниця плач-голосіння за плату виводить,

Найнята жінка оця плаче за мужем чужим.

Тре свої очі та сльози із них витискає за гроші,

Голос печальний і жаль, наче скорботна, вдає.

Платне її голосіння відбилось в повітрі відлунням,

Куплені сльози з очей ллються, неначе струмок,

А голосільниця плаче та пісню сумну затягає

І, плачучи, разом з тим так промовляє тоді:

«Мій чоловіче нещасний, помер ти, о мій найвірніший,

В вічну обитель ідеш, звідки нема вороття.

Хто в опустілій цій хаті хазяїном буде для діток?

Хто обробляти поля буде врожайні як слід?

Хто буде пасти худібку та мед добувати з дуплянок?

Кошики хто поплете для моїх добрих сирів?

Дивно, чому ти помер, нерозумний! Хіба недостаток

Змусив тебе? Чи ж колись голод пізнав ти в житті?

Хліба чимало збирав на полях, і город родив добре,

Дома багато добра завжди в коморах лежить.

Сім пар волів доросли до ярма, запрягати вже можна,

Ще п’ятдесят без ярма вільно гуляє в лісах.

Ввечері двадцять корів подоїтись приходять додому,

Стільки ж добірних удень досить дають молока.

Ціла завуджена свинка звисає під дахом хатини,

В нашій коморі стоять сиру повненькі діжки.

Досить курей є у нас, кудкудакання чути частенько,

В гніздах з соломи несуть яйця щоденно вони.

Також і гуси ведуться, тихенько несуться в соломі,

Хитро у гніздах своїх яйця ховають усі.

Бджоли приємно дзижчать над дуплянками в нашім садочку,

Жовту вощину вони з медом для нас бережуть.

Хто ж мою шию нещасну обніме своїми руками,

Хто овдовілу тепер візьме в обійми свої?

Далі без тебе життя моє буде безкраїм нещастям,

В мене не буде цілком втіхи без тебе тоді.

Горе нещасній, вже сон нескінченний закрив твої очі,

Вже не поможуть тобі ці ось скорботні слова.

Тож ти навіки прощай, спочивай у могилі сном вічним,

Зараз не чуєш мене, став ти глухим і твердим».

Так над покійним вона голосила, простягшись на гробі,

І повторяла слова ті без упину вона.

Часом небіжчика друзі близькі до попа йдуть з проханням, —

Це лиш буває, якщо друг їх покійний — багач, —

Щоб цей нестрижений піп написав чи послання скорботне,

Чи на прощання такі вголос слова заспівав:

«Дав тобі, Петре, ключі від небесного царства всевладний

Неба володар Христос: ключником царства зробив.

Ти відчиняєш і ти зачиняєш небесні палаци,

Врата небес стережеш, вхід у божественний храм.

Тут між живими не стало вже нашого друга Івана:

Вийшов в далекую путь, щоб приєднатись до вас.

Добра, побожна людина, Іван шанував свою церкву,

Грецьку він віру любив, завжди тримався її.

Петре, ти знаєш цього чоловіка, прийми його в небо,

Будь же, як сторож дверей, добрим для нього, пусти.

Як буде йти до небес крізь повітря прозоре, то, Петре,

Хай же щасливо до зір дійде, — йому поможи!

Дай, щоб Івана попутні вітри занесли аж до неба,

Там під покров свій прийми, Петре, благаю тебе,

Бо ж за життя особливо побожно молився до тебе

І догодити хотів завжди в усьому тобі,

Довго попостив, і тіло тим постом морив задля тебе,

І заборонених страв зовсім не брав він до вуст.

Отже, як тільки прибуде й застукає в двері Олімпу

Й буде стояти Іван в вас під дверима, як гість,

Голосом благоговійним до тебе у небі промовить, —

То вже жорстоким не будь сторожем біля воріт.

Голосом ніжно-ласкавим спитай його, Петре, як звати,

Й, тільки тобі відповість, вислухай та поможи.

Він не оратор, а з нього був добрий оратай у полі,

Тож за смиренні слова гостро його не суди.

Також і ти красномовним не був, коли сіті у воду

Сам запускав, — це було власне заняттям твоїм,

Став ось великим тоді, бо признав ти єдиного Бога

Голосом щирим, простим, Петре, у серці своїм.

Тож, як рибалка, люби рільника, ви обидва подібні,

Щирі серця та Христос — ось що єднає обох.

Будеш читати слова ці, згадай тоді й наші обіти,

Петре, прийми, я прошу, ти чоловіка цього.

Душу пізнай ти його, що з посланням моїм туди прийде,

Допоможи й помісти в царстві небеснім її».

А на дорогу священик дає невеличку монетку,

Щоби далекий свій шлях легко покійник пройшов,

Щоб за проїзд через Стікс заплатити мав чим отой русин

І до всевишніх доплив, до єлісейських полів.

В русів є звичай, щоб душам небіжчиків їжу носити

Й ставити їм на гробах різну гарячу їду,

Вірять-бо руси, що запах їх тіні легкі споживають,

Вірять, аж смішно, що теж м’ясо ті душі їдять.

Видно, священик забув попросити, аби Петро душі

Праведні руські завів аж до небесних зірок.

Руси отим, які будуть у царстві небесному жити,

Ще на землі, на гробах, роблять, хоч пізно, бенкет.

Тим я завершую вже свою пісню про звичаї русів,

Тут і кінець я зроблю, друже читачу, прощай!











ПРИМІТКИ


Перекладено з латинської мови за виданням: Roxolania. — Краків, 1584.

 

 1 Йдеться про Замойську школу, яка постала в часі написання поеми; пізніше Ян Замойський відкрив тут академію (1594). Замостя подається в системі українських міст, відповідно й академія мала обслуговувати Русь. І справді, тут багато вчилося української молоді.

 2 Маємо перечислення давніх народів, що свого часу заселяли землі України; факти взято з «Повісті врем’яних літ».

 3 Тобто Азовського моря.

 4 Авсонія (Авзонія) — Італія.

 5 Маємо тут вказівку, що рід Кленовичів — український.

 6 Йдеться про протестантів.

 7 Синаксис — місце святого життя, монастир: йдеться про Бернардинський монастир у Львові.

 8 Маються на увазі польські королі. Загалом Сарматія — поетична назва Річі Посполитої, що складалася з Польщі, Литви та Русі; часом Сарматією називали тільки Польщу; Україну тим поетичним іменем звали також, як частину Річі Посполитої.

 9 Майїн син Меркурій. Майя — богиня весни; отже, віститься, що це місто — ніби син весни, місто великих перспектив. Йдеться також про ремесла й торгівлю в місті: «Для Меркурія ринки будують»; є тут і суд.

 10 Тобто вселенська: римо-католицька і православна.








Див. також: Себастьян Кльонович. Роксоланія (фрагменти в перекладі М.Білика).









Попередня       Головна       Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Іносе:   У літературних творах інколи можна натрапити на застарілий нині східноукраїнський прислівник іносе «хай так, гаразд, згоден, зрозуміло». Його вживали переважно з метою підкреслити простомовність персонажів . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.