Попередня       Головна       Наступна

ДМИТРО ТУПТАЛО

Народився в м. Макарові на Київщині (інші дані — в Києві) у грудні 1651 року в родині козацького сотника Сави Туптала. Світське ім’я Данило. Учився спершу вдома, а в 1662 — 1668 роках — у Київській колегії. В 1668 році постригся в ченці в київському Кирилівському монастирі, прийнявши ім’я Дмитра. З 1675 року — ієромонах Густинського монастиря біля Прилук, згодом — у Чернігові, входив до Чернігівського культурного осередку. Перебував певний час у Вільні та Слуцьку. З 1679 року — в м. Батурині, але в 1683 році бачимо його в Києво-Печерському монастирі, де взявся за працю складання «Четьї-Міней». Знову повертається до Батурина (1686), а з 1692 року — в Києві: був ігуменом ряду монастирів. У 1702 році призначений ростовським митрополитом, після чого до його прізвища додалося Ростовський. Помер у Ростові 28 жовтня 1709 року. Автор багатьох релігійно-дидактичних книг, двох драм, поезій, склав літописа «Від початку світобудови до Різдва Христового», залишив «Денні записки». Писав книжною українською та словенською мовами.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ВІРШІ КІНЦЯ XVII — ПОЧАТКУ XVIII СТ.

З КНИЖКИ

«РУНО ОРОШЕНЕ»

Чернігів, 1697 року

ПРО ГЕРБОВИЙ МІСЯЦЬ, ЗОРЮ  ¹ ТА ПРО РУНО ОРОШЕНЕ

Гедеону ² іноді образ цей наслідний —

Місяць, Зоря і руно, — він бува побідний.

Це орошене руно напророкувало,

Бо Зоря і Місяць тут його орошало.

Що ж бо Місяць і руно значать і Денниця ³?

Перемоги образ це — Марія Дівиця.

А як Місяць і Зоря тут руно оросять,

То Мазепі на врага знак побід приносять.

ІЗ «КОМЕДІЇ НА ДЕНЬ РІЗДВА ХРИСТОВОГО»

від початку XVIII століття

[ПРО ЗОЛОТИЙ ТА ЗАЛІЗНИЙ ВІК]

Омильна надія

Що, Натуро Людськая, й чому нарікаєш,

Таж-бо ліпшої в світі від тебе немає,

Образ Божий тримаєш і ним володієш,

Ліпотою й красою хіба не світлієш?

Все тобі впокорилось, що є на землі цій,

Що літає, і ходить, і плаває в світі,

Все поклалось покірно в твої нині ноги,

Нарікати не варто, радій лише з того.

Натура

Все мені покорилось, але смерті дана,

Бо в раю зогрішила — печаль несказанна.

Надія

Не відчаюйсь, Натуро, на мене надійся,

Возведи свої очі, навкруг озирнися,

Певна будь, Золотий вік для тебе послужить,

Мир у брань не оберне і лук не напружить,

Любов, Тихість, Незлобність з тобою пребудуть,

А Фортуна і Радість незмінені будуть.

Натура

Коли так, то й чудово, печаль відганяю,

Веселюся я радо, танцюю і граю.

Золотий вік, Мир, Щастя і Радість навколо,

І не буде на серці печалі ніколи.

Золотий вік

Споглядай, о Натуро людська, на маслину ^а,

І побачиш не війни, а мирну годину.

 ^а Маслина — символ миру Божого.

Любов

Я, Любов, цим союзом до тебе позвуся,

Мене матимеш, все ти візьмеш — прислужуся!

Тихість

Хай у Тихості серце твоє веселіє,

Тож і виразка злобна у нім не боліє.

Незлобність

Із Незроб’ям на тебе ніхто не постане,

Порадій, злоба люта тебе не поранить.

Радість

Вчуй солодкоголосу ти гру інструменту,

А почуєш, ніколи не взнаєш ляменту.

Фортуна

Пробувай, о Натуро, на радість багата,

Поки коло Фортуни не спиниться раптом.

Натура

Доброденнії зараз часи наступили,

Чую радіснотворні пісні ваші милі,

Сталось так, як Надія колись провіщала,

З Золотим мені віком радіть обіцяла.

В Золотім віці рада я в надрах Фортуни,

Весели мене, Радість, наладь свої струни!

(Наладнує, тут і Міркування приходить)

Міркування

Я вловила напевне вість несамовиту,

Через зміни і Радість ясну буде збито,

Подивися, як змінність все переплітає,

Тож біду доброденьству уже посилає.

Вже, Надіє, тебе ця біда уловила,

Коли ти Міркування тверезе зломила.

Як Надія омильна, чи ж не спокушають,

Чи ж словес лесих хіттю бува не хапають?

Вчуй, що вік той Залізний захоче сказати,

Золотий вік чи зможе йому протистати?

Противенці, поглянь, як війну сотворяють,

І побачиш, що Радість у Плач обертають.

Залізний вік (До Любові)

Що в Натурі людській ти оце витворяєш?

Чи мене, що міцніший за тебе, не знаєш?

Не утримаєш Звабу в правиці ти сущу,

Як залізную кулю свою раптом пущу.

Глянь: і злото, й залізо вдаряє однако,

Ти од мене не ліпша, тож віруй двояко.

Золотими часами людей уловляєш

В свої сіті, а що ти залізних не знаєш?

Я поєдную купно залізо і злото,

Нехай знає Натура, що злото — болото,

Тож союзу такого ніяк не розплести,

Ти вовіки зі мною життя будеш вести.

Брань

Ти на в’янучу маєш надію маслину.

Посічуть її брані мечі в цю годину,

І не скажеш: «У мирі навік пробуваю!»

Я у корінь маслини меча забиваю.

Ненависть (До Любові)

Чом, Любове, віщаєш життя усім любе,

Чи не знаєш, як легко деруть мої зуби?

Ярість (Зі стрілою до Тихості)

Кажеш ти, через Тихість не буде ранима,

Але Ярість стрілою поранить і зримо.

Злоба (До Незлобності)

О, Незлобо, навіщо Натуру звабляти?

Від вужа Злоби годі її врятувати.

Як жало в неповиннім ягняті вгрузає,

Що із нього узяти, коли погибає?

Плач (До Радості)

Свої, Радосте, струни усе ти ладнаєш,

А про плату сльозами чому забуваєш?

Радість — сладість? Плач платом ^а тобі повертаю,

Що слізьми омочився, і струни вкриваю.

 ^а Плат — хустина.

Заздрість (До Фортуни, її мова про Коло)

Перестань же, о Коло, точитися марно.

Ним Натура людськая заводиться дармо,

Не зламався ще крук мій, до пекла тручає —

Хай Натура Фортуну, яка є, пізнає.

Із крутіння Фортуни не матиме сили,

Бо не втримати Коло, яке покотили.

Натура

О проклятості лютість в марнотному світі,

Чи ж облудній Надії ще й віру живити?

Чом думками ясними мене заповняла?

Я вже Радість сьогодні на Плач поміняла,

Коли Злоті Залізні віки побивають,

А маслину у брані мечем розсікають.

Усе змінне навколо, непевність при тому —

У житті моїм горе, прокляття у всьому.

Тож нічого від смерті правдивіш не знаю,

Гроба жду, а краси я вінця викидаю.

Йду, навколо печалі оточують, біди.

Всі

За тобою, Натуро, ідем купно слідом.

Смерть

Го! Го! Го! Пораділа я смерті Адама,

Царювала щасливо аж до Авраама ⁴,

А по тому і досі привільно царюю,

Над людським родом, сильна, постійно паную.

І царів, і князів я в свої кладу ноги,

Сильні воїни тліном стають в мене многі,

Всі бояться, бо всіх я цією косою

Підтинаю, як квіти у полі з росою.

Я і сильна, і славна — і так навік-віки,

Без остатку стравляю жінки й чоловіки.

Це Натура людськая належно пізнала,

Мою силу прозрівши, із трону устала,

З голови вінець красний вона ізтрутила

І мені, застрашившись, його уручила.

На престол сяду, маю вінець той по праву,

Хай побачать у Смерті безсмертную славу.

Життя

О спинись, не торкайся людського ти трону,

Бо тобі не належить вдягати корону.

Я — Життя, тож приходжу людей оживляти

І на віки одвічні життям сподобляти.

Ну, а ти царювати не кидайсь без суду,

Іди геть, забирайся в ганьбі ж звідусюду!

Владу маю живити, також і мертвити,

Чи життю навік-віки, чи смерті вручити.

ПРИМІТКИ

Перекладено із книжної української мови: «Про гербовий місяць» за виданням: «Руно орошенноє». — Чернігів, 1697; «Про Золотий та Залізний віки». — В. Резанов. Драма українська. — Т. IV. — Київ, 1927 — С. 91-95.

 ¹ Йдеться про атрибути герба Івана Мазепи: місяць, зорю, входив сюди й двораменний хрест, який виступає в образі орошеного руна. Руно — золота овеча шкура, що її вивезли із Колхіди аргонавти Стародавньої Греції.

 ² Гедеон — біблійний персонаж; в давній поезії виступав образом звитяжця. В Біблії до Гедеона прикладають слово «меч»: «Меч Гедеонів».

 ³ Денниця — зоря. Богородиця в ті часи вважалася захисницею воїнів і бачилася як символ перемоги.

 ⁴ Авраам — біблійний персонаж, іудейський патріарх. До Авраама — це до XI століття до нашої ери.

Попередня       Головна       Наступна