Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня       Головна       Наступна





МЕЛЕТІЙ СМОТРИЦЬКИЙ

ЛИСТ ДО ВОЛИНСЬКОГО ЧАШНИКА ЛАВРЕНТІЯ ДЕРЕВИНСЬКОГО

1628 року, вересня 28



Милостивий пане чашнику волинський!


Зичив би я у тій справі, про яку твоя милість зволив мені писати, усно із твоєю милістю розмовитися, оскільки достатньо в листі годі вияснити. Коли буде на те воля твоєї милості, це може легко статися, бо до Дерманя від Луцька недалеко. Але що можна листом подати, пером побесідую із твоєю милістю, бо добре є твоя милість свідома у цій справі, а щодо мене й любовно, як твоя милість зволиш пригадати. Дивуюся багатьом із милостей ваших, що наче ніколи тієї справи не тільки не відали, але ніби ніколи про неї й не чули, і так у тім за неї на мене нападаєте, і що б воно діялося, запитуєте. Але досить було б, як твоїй милості самому, так і наміснику моєму отцю Йосипу 1, а передусім преосвященному нашому пану, його милості, і пану отцю архімандриту печерському 2 та й деяким іншим, самих себе в нутрі запитати: як тут у нас усіх мало не щоденна від серця до Господа Бога пісенька була: «О дай нам, Господи Боже, щоб русь із руссю до порозуміння прийшла, аби ми вже більше [ніколи] до умалення та винищення народу нашого, особливо в стані шляхетському, не приходили». Частократ щодо цього бувала у милостей ваших поміж себе, православних послів, на численних сеймах мова, аби до того способи могли якісь винайти. Трактувалося те, як крізь сон, у Вільні перед трьома літами. Публічно був намовлений поміж милостями вашими на минулому сеймі, в році 1627, відбутому приватно, спосіб зносин поміж собою зобабіч певних осіб, про що обіцяв був милість твоя для усної розмови побачитися зі мною, як мені про те отець із Варшави звідомив. Недавно милість твоя у тій справі зволив писати до пана Тризни, кухмістра Великого князівства Литовського; скільки тих мов та голосів бувало по всій Руській землі в тій-таки справі мало не від шести літ, а однак усі тепер начебто про те не знають, не відають, мене одного питаєте: «Що це воно діється?» Кожному із вас суддею власне сумління, воно і свідок і науськувач.

У цьому теперішньому році 1628, в шостий тиждень Великого посту, коли ми з’їхались у міській маєтності Печерського монастиря, їхні милості отець митрополит та єпископи луцький і холмський, його милість отець архімандрит 3, а з ними і я, трактуючи про ту ж таки матерію згоди русі із руссю, доглянули пильну потребу собору, на зібрання якого мене просили й доручили писати через приватні листи преосвященного й публікувати, що б на ньому мало обговорюватися, а коли прийшло до речі, то вони всі — в дрова і заодно із іншими вістять, що, мовляв, ніколи про ту річ не намовляли та й не відали начебто, і мене не по-вітцівському, не по-братерському відступилися, всьому народу руському в підозру віддали, не допустили мені дати щодо того на соборі справування і в оборону того мого твору жодного слова сказати не дозволили, проголосивши його від початку до кінця безбожним. У такому разі що мав чинити, мусів так танцювати, як грано; побачив, що все діялося непорядно, а насильно, не від єпископів, а від попів, через що вирішив непорядно із непорядними вчинити. Твору того мого єпископи не читали, не екзаменували; два попи собором, як хотіли, керували 4; звадники, коли не за їхнім умислом ходили, лаяли; що вони намовили й писали, те нам, владикам, як німим та сліпим, до підпису приносили. До такого безчиння уряд руської церкви прийшов, що єпископів та писання їхні не єпископи, але священики екзаменують, вони ж їх декретують, відтак і на скинення єпископів голосують. Коли ж на їхні подані кондиції зволити не захотів, у церкві Печерській на святковій утрені такий галас на мене вчинили, що, побоюючися ґвалту від простого люду, мусив згодитися з ними, вирішив не свою душу там покласти, при правді Божій пощадивши, але упередити біду, котра мала на нас за тим наступити, віддаючи Господу Богу те, що він сам те зло свого часу усмирить і вдарує, щоб прийшли вони до тями. А за тим, маючи мене в своїй волі, твора мого прокляли без жодного визначення в ньому доброї чи лихої речі: адже викляли ті блуди та єресі нових наших богословів, означені там через мене, то це добре сталося, бо на них те заперечення церковною наукою засвідчене; адже ж кляли те, що Зизаніїв 5 наших блуди та єресі віри нашої залишили догматами віри; адже, нарешті, кляли й те, то мали б оголосити своє третє тих догматів віри визнання і поміж народ наш пустити, аби більше у наші дні, як у темній ночі, не сліпували. Відтак я, з того такого «порядного» собору, прибувши додому, мислив не про себе (бо мені й жити, і вмерти все одно, тільки б у Господі), про анатему, а про безбожну й відкинену нашу православну віру, тож, бажаючи ту справу винести на собора і порядно виставити, послав був протестацію до Луцького гроду через свого слугу Крилосовського, а не через того, кого твоя милість у своєму листі зволив назвати; той-бо, якось на ярмарку бувши, трапився, — і чинив це не для того, аби ту єпископську зневагу і ґвалтовний на мене наступ доводив я, щоб побудити до того народ мій, а особливо милостей ваших, шляхту, котрої ще є в тому Волинському воєводстві значне гроно, аби запитували: «Що то є?», — а для того, аби прочитали те писання і захотіли приглянутися до заведеної справи і до явних єретицтв, запущених до віри нашої, та й зважили б: чи є в ній щось непотрібне або й безбожне. Однак, коли [та протестація] в Луцьку прийнята не була, занехаяв те, зізволивши радше про те перед усім руським народом протестуватися на той непорядний собор, бувши на ньому укривдженим. Так оце тепер перед твоєю милістю через свого листа протестую, а решту Господу Богу на справлений залишаю, учинивши те, що мав учинити. А що в творі моєму (як волиш мені писати) не звідомляю того, навіщо до старших мандрував 6, сказав у ньому, що про те хотів приватне самим єпископам і старшим церковним нашим звістити, бо мені того зголошувати не випадало, але за тим нерядом до того так і не зміг прийти. Отож, коли соборно від них не буду вислуханий, у тому сумління моє примусить, бо те опублікувати мушу з неславою нашої східної церкви, адже йдеться про нашу церкву й душі нас усіх. А що милість твоя мову свою й мою зволяєш пригадати через те саме слово, що твоя милість іновірним його назвав, скажу, що коли б про з’єднання із ними у вірі дбав, то сумління і правдивість віри моєї того не допустили б мені, якби щось (кажу це на слово твоєї милості) єретицького через писання мої своєю рукою утверджував у церкві роду, але певне утверджую: коли б чисту віру предків моїх блудами та єресями занечищував би — відкидаю те благодаттю Божою, а переступників у тому перед лицем всієї Божої церкви з’явити хочу. Благочестивий, бо є розоритель і переступник, який розоряє від себе набудовані на Божий маєстат зведені блюзнірства, блуди та єресі і в тому чинить себе переступником. Милістю Божою солодощ світу, про яку зазначаєш у листі твоєї милості, не ушкодить мене — навчився я з Божою благістю мати багато й терпіти нестатки, але не для ласощів цього світу, але для солодощу у майбутньому віці це чиню, бо узброююся супроти Богові бридких та нечуваних у церкві святій руській у святих предках наших блудів та єресей; миліша мені низька келія із крайкою хліба та води, аніж теперішнє у високих будинках достатнє мешкання, бо та є безпечна, а тут турботливо. Але ношу це для тієї, котра мене від самих пелюшок донині носить і по весь вік мій носитиме. Але вже вийшло із заранку й до заходу сонця година хилиться (як зволив писати до мене), отож невже при схилі віку мого маємо допустити нашу руську церкву або й усю східну, щоб єресями заразилася й обезчестилася (не дай того, Боже, бо при тому вже кінця світу треба було б стерегтися), щоб на старість свою єресями та блудами зараженою та обезчещеною не стала: з тієї причина я і видав свою «Апологію» і на світ пустив, аби остерегти від того нашу руську церкву, щоб з’явити відтак блуди та єресі Зизаніїв наших, прошу й напоминаю народ наш, аби їх, як пекельних виродків, остерігався. Церкви ж руської, яка мене із води та духа народила і за архієрея в собі мати мене зізволила, як милої матері моєї, турбувати вже не мислю, і не дай того мені, Боже! Турбував її тоді, коли в ній єресі насаджував, тепер же їх із неї з моєї частки викоренивши, вже, за поміччю та ласкою Христа мого, її в мирі з мого боку полишаю і сам заспокоєне в ній своє сумління ношу; не покину її ніколи, але душу свою в ній і при ній, задля правди її, за Божою поміччю покладу.

Але про те на цей час на листа милості твоєї любовної моєї бесіди досить, інше для усної розмови, дасть Бог, полишаю. Далі твоїй милості ознаймовую, що на ту суму, яку твоя милість зволиш пригадувати, справив твоїй милості те добро, про яке милість твоя у мене передоцим не згадував, а я теж про нього із слушної причини мовчав. Щодо книг та апаратів вистерігаю те, аби про них ті, чиї вони є, не шкодували, — не зміг я спорядити їхнього реєстру через від’їзд отця Антонія, однак спорядити його хочу і, дасть Бог, сам у Києві пану отцю Йосипу, намісникові моєму віленському, віддам, коли нам, згідно домови, належало б, тож кінчаючи, пильно прошу твою милість від мене [прийми подяку] за любов твою, яку в цьому листі своєму зволиш висвідчувати. Не зменшуй праці з його милістю паном Олександром Пузиною 7, якому при віншуванні всього доброго, поклона свого архієрейського віддаю, — навідайте мене в Дермані, вчините те, милість ваша, частково для мене, друга й богомольця свого, частково для добра церковного, де і те, ваша милість, зможеш одержати, що від святійшого патріарха привіз для твоєї милості. За чим це звичній милостивій ласці та любові твоєї милості пильно віддаю.


Із Дермані, року 1628, вересня, 26 дня.

Милості твоїй, моєму милостивому пану, всього добра зичливий богомолець та слуга


Мелетій Смотрицький, архієпископ полоцький, архімандрит віленський та дерманський рукою власною












ПРИМІТКИ


Перекладено з книжної української мови за виданням: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. — T. I. — K., 1883. — С. 317-322.


 1 Тобто Й. Бобриковичу, наміснику й ректору віленському.

 2 Тобто Петру Могилі.

 3 Тобто Й. Борецький, І. Борисович, І. Іполитович та П. Могила.

 4 Тобто А. Мужиловський та Л. Зизаній.

 5 Зизаніїв було два, брати Стефан та Лаврентій; тут маються на увазі: непримиренні прихильники православ’я.

 6 Тобто їздив на Схід до патріархів.

 7 Пузина Олександр — волинський шляхтич, один із фундаторів Луцького братства, активний захисник православ’я.
















Попередня       Головна       Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.