[Макс Вебер. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. — К., 1998. — С. 192-263.]

Попередня     Головна     Наступна

Макс ВЕБЕР

«ОБ’ЄКТИВНІСТЬ» СОЦІАЛЬНО-НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ

І

Усі ми знаємо, що наша наука ¹, як і інші науки (за винятком хіба що політичної історії), об’єктом яких є інститути і процеси культури, історично походить з певних практичних міркувань. її найближчою і на перших порах єдиною метою була розробка оцінних суджень про ті чи інші політико-економічні заходи, здійснювані державою. Вона була «технікою» майже в тому самому розумінні, у якому в галузі медицини є клінічні дисципліни. Відомо, що таке становище поступово змінювалось, хоча принципового розмежування між пізнанням «сущого» і «того, що повинно бути сущим», так і не відбулося. Трапилося це як через упевненість у тому, що господарські процеси підпорядковані незмінним законам природи, так і через думку про те, що вони підлягають однозначному принципові еволюції, і, отже, «те, що повинно бути сущим», збігається в одному випадку із незмінно «сущим», а в іншому — з тим, що неминуче «постає». Внаслідок пробудження історичного інтересу в нашій науці запанувало поєднання етичного еволюціоналізму з історичним релятивізмом, яке ставило за мету позбавити етичні норми їхнього формального характеру, щоб шляхом віднесення усієї сукупності культурних цінностей до сфери «морального» визначити зміст останнього і тим самим вивищити політичну економію до рівня «етичної науки», яка ґрунтується на емпіричних засадах. Коли на всій сукупності можливих культурних ідеалів було поставлено штамп «морального», специфічне значення етичних імперативів було втрачене, тоді як «об’єктивна» значимість /193/ цих ідеалів ніскільки не посилилась. Ми не ставимо зараз за мету принципове розмежування різних поглядів, а тільки звертаємо увагу на те, що й на сьогодні ця не досить чітка позиція зберігається, що й зараз серед практиків поширена (що цілком зрозуміло) думка, згідно з якою політична економія складає — і мусить складати — оцінні судження, виходячи при цьому із суто «економічного світогляду».

Наш часопис, який представляє спеціальну емпіричну дисципліну, змушений (ми зразу наголошуємо на цьому) з принципових міркувань неґативно поставитись до такої думки, оскільки ми дотримуємося погляду, що у коло завдань емпіричної науки не входить створення обов’язкових норм та ідеалів, з яких потім можна було б вивести рецепти для практичної діяльності.

Що ж випливає із сказаного? Безумовно, це не означає, що оцінні судження взагалі не можуть мати місця в науковій дискусії, оскільки врешті-решт вони ґрунтуються на певних ідеалах і тому є «суб’єктивними» за своїм походженням. Адже вся практика й сама мета нашого часопису постійно дезавуювали б таке твердження. Критика не утримується від оцінних суджень. Питання полягає лише ось у чім: яке ж тоді значення наукової критики ідеалів та оцінних суджень, яка її мета? Це питання вимагає детальнішого розгляду.

Міркування про останні елементи осмислених людських вчинків пов’язане насамперед із категоріями «мети» і «засобу». Ми in concreto * воліємо чогось або «задля його власної вартості», або ж розглядаючи як засіб для досягнення якоїсь мети.

* Конкретно (латин.). — Прим. перекл.

Науковому дослідженню насамперед і безумовно доступне питання про відповідність засобів поставленій меті. Оскільки ми (у межах своїх знань) здатні встановити, які саме засоби відповідні, а які не відповідні цій меті, ми можемо зважити шанси на те, якою мірою за допомогою певних засобів, котрі є у нашому /194/ розпорядженні, взагалі можливо досягти певної мети, і водночас критично оцінити, враховуючи історичну ситуацію, саму постановку мети, визначивши її як практично осмислену або, навпаки, позбавлену сенсу в даних умовах. Ми можемо також встановити, якщо досягнення наміченої мети видається нам можливим (звичайно, тільки в межах нашого знання на даний час), які наслідки матиме застосування потрібних засобів поряд з евентуальним досягненням цієї мети, оскільки все у світі взаємопов’язане. Потім ми надаємо дійовій особі можливість зважити, яким буде співвідношення оцих непередбачених наслідків із передбаченими нею наслідками своїх дій, тобто відповідаємо на запитання, яким «коштом» буде досягнуто наміченої мети, маючи на увазі ймовірне заперечення інших цінностей. Оскільки здебільшого кожна мета чогось «коштує» або може коштувати, люди, які мають почуття відповідальності, не повинні нехтувати можливістю зважити, як будуть співвідноситись цілі і засоби певних дій, а надати таку можливість — одна з найголовніших функцій критики за допомогою техніки, яку ми тут розглядаємо. Стосовно ж рішення, яке буде прийнято на підставі цього зважування, — то вже завдання не науки, а самої людини, яка наділена волею; вона зважує і вибирає поміж цінностями, про які мовиться, так, як підказує їй власна совість і світогляд. Наука може тільки допомогти їй усвідомити, що всяка дія (а за деяких умов — і бездіяльність) зводиться, зрештою, до зайняття певної визначеної ціннісної позиції, і тим самим — чого сьогодні особливо охоче не помічають — до протиставлення іншим цінностям. Зробити вибір — особиста справа кожного.

Що ми можемо запропонувати тому, хто здійснює такий вибір, — це лише знання, які допоможуть йому зрозуміти значення того, чого він прагне. Ми можемо навчити розібратися у взаємозв’язку між тими цілями, яких він прагне і між якими вибирає, насамперед шляхом виявлення тих «ідей», що складають основу — фактичну чи уявлювану — конкретної мети, та логічного зв’язку і подальшої еволюції /195/ цих ідей. Адже немає жодного сумніву в тому, що одне з найістотніших завдань будь-якої науки про культуру та пов’язане з нею людське життя — відкрити духовному розумінню суть таких «ідей», навколо яких справді або ймовірно точилася чи й досі точиться боротьба. Це не виходить за межі науки, яка прагне «упорядкувати думкою емпіричну дійсність», хоча засоби, що слугують такому тлумаченню духовних цінностей, досить далекі від «індукції» у звичайному розумінні цього слова. Безперечно, таке завдання, принаймні частково, виходить за межі власне економічної науки з її загальноприйнятим розподілом на спеціальні дисципліни: мова йде про завдання соціальної філософії. Бо влада ідей в соціальному житті протягом усієї історії була — і продовжує залишатися — настільки могутньою, що наш часопис не може обходити це питання; ба більше: воно завжди перебуває у колі його найважливіших завдань.

Науковий розгляд оцінних суджень полягає не лише в тому, щоб сприяти розумінню і співпереживанню цілей, яких ми прагнемо досягти, та ідеалів, що лежать у їхній основі, але і в тому, аби критично судити про них. Проте ця критика може мати лише діалектичний характер, тобто вона здатна лише формально-логічно судити про той матеріал, що лежить в основі історично даних оцінних суджень та ідей, перевіряти ідеали з погляду на те, наскільки внутрішньо несуперечливими є наші прагнення. Такого роду критика, ставлячи перед собою вказану мету, здатна допомогти людині осягнути суть тих останніх аксіом, які лежать в основі її прагнень, і точні масштаби цінностей, якими вона несвідомо керується або мусила б керуватися, якби хотіла бути послідовною. Довести до свідомості ці масштаби, які знаходять своє вираження у конкретних оцінних судженнях, — це останнє, на що здатна наукова критика, доки вона не переходить у сферу спекуляції. Чи повинен суб’єкт при судженні визнавати свою причетність до згаданих ціннісних /196/ масштабів, — це вирішує він сам, це справа його доброї волі й совісті, а не проблема емпіричного знання.

Емпірична наука нікого не здатна навчити того, що він повинен робити; вона вказує лише на те, що він може, а за певних умов — і на те, що він хотів би зробити. Це правда, що світогляди різних людей постійно проникають у сферу наших наук, навіть у нашу наукову арґументацію, щоразу затьмарюючи її чистоту; що внаслідок цього з’являються розбіжності в оцінці переконливості наукових доказів — навіть там, де йдеться про встановлення звичайних каузальних зв’язків між фактами, — оскільки від цього залежать шанси реалізувати свої ідеали, тобто збільшується або, навпаки, зменшується можливість здійснити певні бажання. Звичайно, і редакторам, і співробітникам нашого часопису в такому розумінні теж «не чуже ніщо людське». Але визнавати звичайну людську слабкість — це зовсім не те, що вірити, ніби політична економія є «етичною» наукою, яка на ґрунті власного матеріалу творить ідеали або, застосовуючи до цього матеріалу загальні етичні імперативи, встановлює конкретні норми поведінки. Правда й те, що ми відчуваємо як щось «об’єктивно» цінне саме ті найглибші складники «особистості», ті вищі, останні ціннісні судження, які визначають нашу поведінку і надають сенсу та значення нашому життю. Адже обстоювати їх ми можемо лише в тому випадку, коли вони видаються нам значимими, такими, що походять з найвищих життєвих цінностей; коли вони формуються у боротьбі з життєвими явищами, що їм протистоять. Звичайно, гідність «особистості» полягає в тім, що для неї існують цінності, з якими вона узгоджує своє життя, — хай навіть в окремих випадках вони існують виключно у глибині індивідуального духу: тоді індивідові важливо «реалізувати» себе в таких інтересах, значимість котрих він мусить визнати як цінність, як ідею, що нею він керується. Спроба утвердити свої оцінні судження назовні має сенс лише в тому випадку, коли передумовою цього є віра у цінність. Та судити про /197/ значимість тих цінностей є справою віри, можливо, також завданням спекулятивного розгляду і тлумачення життя та світу, але, безумовно, не предметом емпіричної науки в тому розумінні, якого ми тут дотримуємося. Для такого розмежування важливим є не той емпірично встановлений факт, що — як це часто вважають — названі цілі протягом історії змінюються і стають предметом дискусій. Адже навіть найусталеніші висновки нашого теоретичного — природничо-наукового чи математичного — знання, цілком так само, як і поглиблення та рафінування людської совісті, є продуктом культури. Якщо ми безпосередньо звернемося до практичних проблем господарської і соціальної політики (у звичайному значенні цього слова), то виявиться, що є назліченна кількість окремих практичних питань, при вирішенні яких люди одностайно переконані в тому, що певні цілі є само собою зрозумілими; досить згадати хоча б надзвичайні кредити, конкретні завдання соціальної гігієни, добродійність або такі заходи, як фабрична інспекція, арбітраж, біржа праці, значна частина законів про охорону праці, де питання зводиться, очевидно, лише до засобів для досягнення мети. Але якщо ми навіть приймемо видимість очевидності за істину (за що наука завжди розплачуватиметься) і будемо розглядати ті конфлікти, до яких неминуче призведе спроба практичної реалізації таких цілей, як суто технічні питання доцільності (що подекуди було б помилковим), — то ми незабаром переконаємось, що навіть оця видимість очевидності реґулятивних ціннісних масштабів одразу ж зникає, тільки-но ми від конкретних проблем добродійно-поліцейського нагляду за добробутом і господарством перейдемо до питань економічної та соціальної політики. Адже ознакою соціально-політичного характеру проблеми якраз і є те, що вона не може бути розв’язаною лише на основі суто технічних міркувань, які випливають із чітко визначених цілей, і що сперечатися можна і треба про самі реґулятивні масштаби цінностей, бо ця проблема підноситься до рівня загальних питань /198/ культури. Причому йдеться тут про зіткнення не лише (як ми схильні сьогодні вірити) «класових інтересів», а й світоглядів; звичайно, це жодною мірою не заперечує справедливості судження, що на світогляд кожної людини, поряд з іншими чинниками, значною мірою впливає те, наскільки вона пов’язана з «інтересами свого класу» (коли вжити таке, лише з першого погляду однозначне, поняття). Та в будь-якому разі не випадає сумніватися, що, чим «загальнішою» є проблема, про яку йде мова (тут це означає: чим далі сягає її культурне значення), тим менше піддається вона однозначному розв’язанню на матеріалі досвідного знання і тим більшу роль відіграють тут останні, глибоко особисті аксіоми віри та ціннісних ідей. Існує наївна думка, яку поділяють і деякі спеціалісти, що завдання практичної соціальної науки полягає насамперед у розробці «принципу» та арґументації його наукової значимості, на основі чого можна було б вивести точні норми для розв’язання конкретних практичних проблем. Якої б ваги у соціальній науці не мав «принциповий» розгляд практичних проблем, тобто зведення несвідомо сприйнятих оцінних суджень до їхнього ідейного змісту, якими б серйозними не були наміри нашого часопису приділяти їм особливу увагу, — все ж знаходження спільного знаменника для наших практичних проблем у вигляді певних загальнозначимих останніх ідеалів не може бути завданням ні нашої, ані якої завгодно емпіричної науки; це було б завдання не лише практично нерозв’язне, а й абсурдне. І як би ми не ставились до обґрунтованості й характеру переконливості етичних імперативів, з них, як і з норм конкретно зумовленої поведінки окремої людини, безперечно, не можна вивести однозначно обов’язкового культурного змісту, і ця неоднозначність тим більша, чим ширшим є зміст, про який іде мова. Лише позитивні релігії (точніше секти, які постають на догматичних засадах) здатні надавати змістові культурних цінностей вагомості безумовно значимих етичних заповідей. За їхніми межами культурні ідеали, що їх індивід волів би /199/ здійснити, та етичні обов’язки, які він мусить виконати, принципово різняться між собою. Доля культурної епохи, що скуштувала плоду з дерева пізнання, полягає у необхідності зрозуміти, що сенс світобудови не розкривається її дослідженнями, якими б досконалими вони не були; що ми самі мусимо надати їй сенсу; що «світогляди» ніколи не можуть бути продуктом знання, яке розвивається, і, отже, ті вищі ідеали, які нас найдужче надихають, в усі часи знаходять своє вираження лише у боротьбі з іншими ідеалами, котрі для інших людей будуть такими ж святими, як і наші для нас.

Тільки оптимістичний синкретизм, що іноді виникає як результат релятивістського розуміння історичного розвитку, може дозволити собі не рахуватися з неймовірною серйозністю такого стану речей, вдаючись при цьому або до теоретичних викладок, або ж ухиляючись від його практичних наслідків. Само собою зрозуміло, що в окремих випадках суб’єктивний обов’язок практичного політика може полягати як у посередництві між прихильниками протилежних поглядів, так і в переході на якийсь один бік. Але до наукової об’єктивності це не має ані найменшого стосунку. «Середня лінія» ні на йоту не ближча до наукової істини, аніж ідеали крайніх правих чи лівих партій. Зрештою, про інтереси науки найменше піклуються там, де не хочуть помічати неприємних фактів і життєвих реальностей в усій їхній гостроті. «Архів» вважає своїм безумовним завданням боротися з небезпечним самообманом, ніби ті практичні норми, які мають наукову значимість, можна здобути шляхом синтезування окремих партійних точок зору або шляхом побудови їхньої рівнодіючої, бо така позиція, що веде до релятивізації і маскування власних ціннісних масштабів, є далеко небезпечнішою, аніж попередня наївна віра партій у можливість наукового «доведення» їхніх догм. Здатність розрізняти знання та оцінні судження і виконувати свій науковий обов’язок — бачити істину, віддзеркалену у фактах, — та обов’язок /200/ практичний — відстоювати свої ідеали, — ось те, у чому ми хотіли б бачити найближче своє завдання. Абсолютною відмінністю на всі часи — і це якраз найважливіше для нас — було і є те, чи спрямована арґументація до наших почуттів, нашої здатності запалювати конкретними практичними цілями, формами і змістом культури, — а якщо йдеться про значимість етичних норм, то до нашої совісті, — чи вона розрахована на нашу здатність і потребу думкою впорядковувати емпіричну дійсність у такий спосіб, який може претендувати на значимість як емпірична істина. Це положення залишається в силі назважаючи на те, що, як ми побачимо далі, вищезгадані «цінності» у сфері практичного інтересу мають і завжди матимуть вирішальне значення з погляду того напрямку, в якому йтиме впорядкувальна діяльність у галузі наук про культуру. Правильним був і буде той факт, що методично коректна наукова арґументація у сфері соціальних наук, коли вже прагне досягти своєї мети, мусить визнаватися за правильну і китайцем, точніше кажучи, до цього слід прагнути, коли навіть, за браком матеріалу, цього ніколи не можна досягти. Окрім того, логічний аналіз ідеалу, його змісту й останніх аксіом, висвітлення тих логічних і практичних висновків, які випливають з нього, мусять, якщо вони переконливі, бути значимими і для китайця — хоча він може залишатися «глухим» до наших етичних імперативів, а також може (і, звичайно, буде) відкидати сам цей ідеал і ті конкретні оцінки, що випливають з нього, не відкидаючи при тому цінності власне наукового аналізу. Зрозуміло, що наш часопис не ігноруватиме постійних і неминучих спроб однозначно визначити сеис культурного життя. Навпаки, спроби такого роду — це один з найважливіших результатів саме нашого культурного життя, а за певних умов вони стають однією з найважливіших його рушійних сил. Ось чому ми уважно слідкуватимем за ходом «соціально-філософських» міркувань також і в цьому розумінні. Ба більше: ми досить далекі від поширеної думки, що розгляд /201/ культурного життя, який прагне вийти за межі теоретичного впорядкування емпіричної дійсності і тлумачити світ метафізично, вже в силу тільки цієї обставини не здатний розв’язувати пізнавальні завдання. Питання про те, до якої сфери слід віднести завдання подібного роду, є, звичайно, питанням теоретико-пізнавальним, а тому мусить і може у даному випадку залишитись нерозв’язаним. Для нашого дослідження важливо встановити лише одне: часопис у галузі соціальних наук у нашому розумінні мусить, оскільки він займається наукою, бути місцем, де шукають істину, яка претендує на те, щоб (згадаймо наш приклад) і в сприйнятті китайця мати значимість теоретичного впорядкування емпіричної дійсності.

Звичайно, видавці часопису не можуть раз і назавжди заборонити собі та своїм співробітникам висловлювати у формі оцінних суджень ті ідеали, які їх надихають. Одначе з цього випливають два важливі зобов’язання. Одне з них полягає в тім, щоб у кожен конкретний момент з усією чіткістю довести до власної свідомості і свідомості своїх читачів, які ті масштаби, що ними ми будемо вимірювати дійсність і виводити з них оцінні судження, замість того щоб (як це нерідко буває), хаотично змішуючи цінності різного роду, пробувати уникнути конфліктів між ідеалами, «давши що-небудь кожному». Коли суворо дотримуватись цієї вимоги, то винесення певного практичного судження може не лише не зашкодити науковим інтересам, а навіть навпаки, дати користь. Так, у науковій критиці законодавчих та інших практичних пропозицій виявити мотиви законодавця або ідеали письменника, якого критикують, у їх повному значенні і в наочній, зрозумілій формі можна лише шляхом конфронтації тих цінностей, на яких вони ґрунтуються, з іншими, і найкраще — з їхніми власними цінностями. Усяка раціональна оцінка чужого воління може бути лише критикою, яка виходить із власних «світоглядних» принципів; поборювання чужого ідеалу можливе лише на ґрунті ідеалу власного. Отож у кожному /202/ конкретному випадку слід не лише встановлювати і піддавати науковому аналізові ті останні ціннісні аксіоми, на яких ґрунтується практичне воління, а й наочно показувати їхнє відношення до інших ціннісних аксіом, так само як і давати «позитивну критику» цих аксіом у логічному викладі.

Таким чином, на шпальтах нашого часопису, зокрема при обговоренні законів, поряд із соціальною наукою — теоретичним упорядкуванням фактів — слово мусить бути надане і соціальній політиці — викладові певних ідеалів. Звичайно, ми не маємо ніякого наміру видавати подібні дискусії за «науку» і будемо пильнувати, аби такого змішування і плутанини не було. Інакше це вже не наука. Тому друга фундаментальна вимога наукової об’єктивності полягає в тому, щоб чітко дати зрозуміти читачам (і, повторюємо, насамперед самим собі), на чому (і де) мислячий дослідник замовкає, поступаючись місцем воліючій людині; де арґументи звернені до розуму, а де — до почуттів. Постійне змішування наукового пояснення фактів та оцінних міркувань залишається найпоширенішою, але і найшкідливішою рисою досліджень у нашій науці. Усе, що тут сказано, спрямоване саме проти такого змішування, та зовсім не проти служіння ідеалам. Відсутність переконань і наукова об’єктивність не мають між собою нічого спільного. «Архів» ніколи не був — принаймні за своїми намірами — і не повинен бути ані ареною полеміки з певними політичними або соціально-політичними партіями, ані місцем, де вербують прихильників чи противників політичних або соціально-політичних ідеалів: для цього існують інші органи. Специфіка часопису з моменту його постання полягала і, наскільки це залежатиме від редакції, завжди полягатиме в тому, щоб на його сторінках зустрічалися у межах суто наукової роботи непримиренні політичні противники. Наш часопис не був у минулому «соціалістичним» органом і не має наміру бути віднині органом «буржуазним». Його співробітником безперешкодно може стати кожен, хто хоче брати участь у науковій дискусії. «Архів» не /203/ може бути ареною «заперечень», реплік та відповідей на них; але він нікого, у тому числі й своїх співробітників та видавців, не захищає від об’єктивної наукової критики, якою б гострою вона не була. Той же, кого це не влаштовує, хто вважає, що працювати з людьми, ідеали яких не збігаються з його власними, неможливо і в сфері наукового пізнання, — нехай краще залишається осторонь.

Проте не можна не визнати (ми не хотіли б тут впадати в самообман), що сьогодні така вимога, на жаль, часто пов’язана з більшими практичними труднощами, аніж це одразу видається. По-перше, можливість відверто обмінюватися думками зі своїми противниками на нейтральній території (громадській чи ідейній), як свідчить досвід, всюди (а в умовах Німеччини — особливо) наштовхується на психологічні бар’єри. Цей факт, будучи ознакою фанатизму і партійної обмеженості, нерозвиненості політичної культури, вже сам по собі мусить викликати серйозну протидію. Для нашого ж часопису він стає ще небезпечнішим, оскільки в галузі соціальних наук поштовхом до постановки наукових проблем є, як це засвідчує досвід, практичні питання; таким чином, вже саме визнання того, що певна наукова проблема існує, перебуває у прямому зв’язку із волінням нині сущих людей. Тому на шпальтах часопису, який покликаний до життя спільним інтересом щодо конкретної проблеми, будуть постійно зустрічатися автори, чия особиста зацікавленість проблематикою пояснюється тим, що певні конкретні умови перебувають, на їхню думку, в суперечності з тими ідеальними цінностями, в які вони вірять, або прямо загрожують таким цінностям. Близькість споріднених ідеалів об’єднає тоді постійних авторів часопису і сприятиме залученню нових людей; це надасть часописові — принаймні при розгляді практичних проблем соціальної політики — певного «характеру», бо таким буде неминучий наслідок співпраці людей, наділених живим сприйняттям, оцінна позиція яких стосовно проблем суто теоретичного плану ніколи не може бути повністю елімінована; у /204/ критиці ж практичних пропозицій і заходів така позиція знаходить — за наявності згаданих передумов — своє законне вираження. «Архів» почав виходити в світ у той час, коли певні практичні проблеми, пов’язані насамперед із «робітничим питанням» в успадкованому нами значенні слова, займали першорядне місце у дискусії з питань соціальних наук. Ті особи, для яких проблеми, що цікавлять часопис, були пов’язані з найвищими і найважливішими для них ціннісними ідеями і які завдяки цьому стали його постійними авторами, були з тієї ж причини прихильниками розуміння культури, яке повністю або частково відповідало цим ціннісним ідеям. Усім відомо, що часопис, який рішуче заперечував себе як провідника певної «тенденції», проголошуючи з цією метою суворе обмеження суто «науковими» питаннями і настійно запрошуючи до співробітництва «представників усіх політичних партій», мав, незважаючи на це, саме зазначений «характер». Такий характер творився зусиллями кола його постійних співробітників. Ці люди, за всіх відмінностей їхніх поглядів, були об’єднані спільністю мети, яку вони вбачали у збереженні фізичного здоров’я робітників, можливості сприяння більшому поширенню в робітничому середовищі матеріальних і духовних благ нашої культури; засобом для цього вони вважали поєднання державного втручання у сферу матеріальної зацікавленості з подальшим вільним розвитком існуючого державного і правового порядку. Якими б не були їхні погляди на формування майбутнього суспільного устрою, — для сучасності вони приймали капіталістичну систему, і не тому, що вважали її ліпшою за попередні форми суспільного устрою, а тому, що дивились на неї як на практичну необхідність, вважаючи, що всі спроби вести проти неї рішучу боротьбу матимуть своїм наслідком не ширше прилучення робітничого класу до благ культури, а гальмування цього процесу. В тих умовах, які склалися сьогодні в Німеччині (детальніше пояснювати їхню суть тут немає потреби), цього не можна було уникнути тоді, як не можна уникнути /205/ й зараз. Ба більше, саме така ситуація безпосередньо сприяла успіхам наукової дискусії, і масовість участі в ній стала для нашого часопису мало не чинником сили, а за обставин, що склалися, можливо, навіть однією з підстав його права на існування.

Не підлягає сумніву, що формування такого «характеру» наукового часопису могло б скласти загрозу його об’єктивності й науковості, і це мусило б статися, якби добір співробітників свідомо вівся однобічно — у цьому випадку формування такого «характеру» практично було б рівнозначним наявності «тенденції». Видавці журналу цілком розуміють відповідальність, яку покладає на них такий стан справ. Вони не мають наміру ані планомірно міняти характер «Архіву», ані штучно консервувати його шляхом навмисного обмеження кола співпрацівників ученими певних партійних поглядів. Редакція приймає характер часопису як певну даність, сподіваючись на його подальшу «еволюцію». Яким стане його характер у майбутньому, як він, можливо, видозміниться внаслідок неминучого розширення кола наших співробітників, — це насамперед залежатиме від тих осіб, котрі увійдуть до цього кола, прагнучи служити науці і дотримуватись тих вимог, які ставитиме часопис. Залежить це також і від розширення проблематики, яку часопис має намір висвітлювати.

Останнє зауваження підводить нас до ще не розв’язаного питання про обмеження предмета нашого дослідження. На нього не можна дати відповіді, не зачепивши й тут питання про природу пізнавальної мети у сфері соціальних наук. Досі, принципово розмежовуючи «оцінні судження» і «досвідне знання», ми виходили з передумови, що в галузі соціальних наук фактично має місце безумовно значимий тип пізнання, тобто теоретичного упорядкування емпіричної дійсності. Ця передумова тепер сама стає для нас проблемою, оскільки нам належить визначити, у чому ж може полягати в нашій галузі об’єктивна «значимість» істини, до якої ми /206/ прагнемо. У тому, що це проблема не вигадана, а справді має місце, може переконатися кожен, хто спостерігає за боротьбою методів, «основних понять» і передумов, за постійною зміною «точок зору» і постійним перетворенням «понять», які використовуються; хто розуміє, яка на позір неосяжна безодня усе ще пролягає між теоретичним та історичним баченням (один студент, що складав іспити у Відні, бідкаючись, твердив, що є «дві політичні економії»). Що ж ми називаємо об’єктивністю? Саме це питання ми спробуємо тут пояснити.

II

Від часу свого виникнення часопис «Архів» розглядав об’єкти, які він досліджував, як соціально-економічні явища. Хоча ми не бачимо сенсу в тому, щоб давати тут визначення понять і меж окремих наук, все ж мусимо хоча б у загальній формі пояснити, що це означає.

Та обставина, що наше фізичне існування, так само як і задоволення наших найвищих ідеальних потреб, повсюдно наштовхується на кількісну обмеженість і якісну недостатність необхідних зовнішніх засобів, що для такого задоволення потрібна планомірна підготовка, праця, боротьба із силами природи та об’єднання людей у суспільство, — ця обставина є (у найзагальнішому розумінні) тим основним моментом, з яким пов’язані всі явища, що їх іменуємо «соціально-економічними» у найширшому значенні цього слова. Якість певного явища як «соціально-економічного» не є чимось, притаманним йому «об’єктивно». Вона зумовлена радше спрямованістю нашого пізнавального «інтересу», який формується в межах специфічного культурного значення, якого ми надаємо тому чи іншому явищу в кожному окремому випадку. В усіх випадках, коли явище культурного життя у тих частинах, на яких ґрунтується для нас його специфічне значення, прямо або опосередковано пов’язане з вищезгаданим основним моментом, воно містить, — або, у кожному разі, може містити — соціально-наукову проблему, тобто /207/ завдання для тієї дисципліни, предметом якої буде розкриття усього значення вказаного основного моменту.

У межах соціально-економічної проблематики ми можемо виділяти окремі явища та їхні комплекси, норми, інституції тощо, культурне значення яких для нас полягає насамперед у їхньому економічному аспекті; вони цікавлять нас — як, наприклад, події на біржі чи у банківській справі, — серйозно цікавлять нас лише під таким кутом зору. Це, як правило, має місце (хоча й не обов’язково) тоді, коли йдеться про інститути, зумисне створені для досягнення якої-небудь економічної мети. Такі об’єкти нашого пізнання можна у вузькому значенні цього слова назвати «економічними» процесами та інститутами. До них долучаються й інші, які, звичайно (як, наприклад, події релігійного життя), насамперед цікавлять нас не з погляду їхнього економічного значення, але які за певних умов набувають значення саме під таким кутом зору, оскільки мають наслідки, цікаві для нас із економічного погляду, — тобто «економічно релевантні» явища. І, нарешті, серед не «економічних» у нашому розумінні явищ є й такі, економічний вплив яких нас взагалі не цікавить або ж цікавить дуже незначною мірою (як, приміром, спрямованість художнього смаку певної епохи), хоч явища такого роду іноді можуть у певних своїх специфічних аспектах зазнавати більшого або меншого впливу економічних мотивів — такий випадок, скажімо, має місце, коли йдеться про соціальне розшарування публіки, яка цікавиться мистецтвом; це економічно зумовлене явище. Так, зокрема, той комплекс стосунків між людьми, норм і зв’язків, що визначаються цими нормами, який ми іменуємо «державою», є явищем «економічним» з погляду його фінансового устрою. Тією мірою, якою держава впливає на господарське життя законодавчим або якимось іншим чином (навіть тоді, коли вона свідомо керується у своїй політиці далеко не економічними мотивами), вона є «економічно релевантною»; тією ж мірою, якою її поведінка та специфіка /208/ визначаються економічними мотивами і в інших, не лише «економічних» аспектах, вона є «економічно зумовленою». Із сказаного стає зрозумілим, що, з одного боку, сфера «економічних» явищ має досить нечіткі межі і що, з іншого боку, «економічні» аспекти явища зовсім не є «зумовленими лише економічно» і мають не лише «економічні наслідки»; що взагалі певне явище набуває економічного характеру лише тією мірою і лише доти, доки інтерес спрямовується виключно на те значення, яке воно має для матеріальної боротьби за існування.

Наш часопис, як і загалом соціально-економічна наука з часів Маркса і Рошера ², має справу не тільки з «економічними», й «економічно релевантними» та «економічно зумовленими» явищами. Сфера такого роду об’єктів охоплює (у розмитих межах, які залежать від спрямованості наших інтересів) усю сукупність культурних процесів. Специфічні економічні мотиви — тобто мотиви, які у своїй значимій для нас специфіці закорінені у вказаній основоположній сфері, — діють всюди, де задоволення хай навіть нематеріальних потреб пов’язане із застосуванням обмежених зовнішніх засобів. їхня сила скрізь визначала і перетворювала не лише форми задоволення культурних потреб, у тому числі найглибших, але й їхній зміст. Побічний вплив соціальних стосунків, інститутів і груп людей, що перебувають під тиском «матеріальних» інтересів, поширюється (часто неусвідомлено) на всі без винятку культурні явища, аж до найтонших відтінків естетичних та релігійних почуттів. Події повсякденного життя не меншою мірою, аніж «історичні» події у сфері високої політики, колективні та масові явища, так само як і окремі дії державних мужів чи індивідуальні звершення у галузі літератури й мистецтва, стають об’єктом такого впливу, тобто є «економічно зумовленими». З іншого боку, сукупність усіх явищ та умов життя у межах історично даної культури впливає на формування матеріальних потреб, на спосіб їхнього задоволення, на утворення груп матеріальних інтересів і на засоби здійснення влади, /209/ а отже, й на хід економічного розвитку, тобто стає «економічно релевантною». Тією мірою, якою наша наука зводить у процесі каузального аналізу економічні явища культури до індивідуальних причин — економічних чи не економічних за своїм характером, — вона прагне до «історичного» пізнання. Тією ж мірою, якою вона досліджує один із специфічних елементів культури — елемент економічний в його культурному значенні, у межах найрізноманітніших культурних зв’язків, — вона прагне до інтерпретації історії під специфічним кутом зору і створює певну часткову картину, попереднє дослідження для повного історичного пізнання культури.

Хоча соціально-економічна проблема постає не скрізь і всюди, де економічні моменти виступають як причина або наслідок, а лише там, де проблематичним стає якраз значення цих моментів і де точно встановити його можна лише методами соціально-економічної науки, — попри все, царина соціально-економічного дослідження залишається майже неосяжною.

Наш часопис ще раніше обмежив сферу своєї діяльності, відмовившись від цілого ряду дуже важливих соціальних галузей нашої науки — таких, зокрема, як дескриптивна економіка, історія господарства у вузькому понятті і статистика. Іншим органам передано також вивчення питань фінансової техніки й технічних проблем — формування ринку та ціноутворення в сучасному ринковому господарстві. Сферою досліджень «Архіву» були певні констеляції інтересів та їхні конфлікти, що виникли внаслідок провідної ролі в господарстві сучасних культурних країн інвестованого капіталу, — у їхньому сьогоденному значенні та історичному становленні. При цьому ми не обмежувались висвітленням практичних та еволюційно-історичних проблем, пов’язаних із «соціальним питанням» у вузькому понятті, — тобто ставленням сучасного робітничого класу до існуючого суспільного устрою. Звичайно, одним з основних наших завдань мусило бути наукове висвітлення причин зростання у 80-х роках XIX ст. /210/ інтересу до цього спеціального питання. Проте, що більше практичний розгляд умов праці ставав предметом законодавчої діяльності та публічних дискусій також і в нас, то більше центр ваги наукової роботи зміщувався у бік виявлення загальніших зв’язків, до яких належать і ці проблеми, тому перед нами поставало завдання проаналізувати всі культурні проблеми, які виникли внаслідок своєрідності економічних засад нашої культури і тому сучасні за своєю специфікою. Незабаром часопис справді почав історично, статистично й теоретично досліджувати різноманітні як «економічно релевантні», так і «економічно зумовлені» аспекти життя й інших великих класів сучасних культурних народів у їхньому взаємозв’язку. І коли ми зараз визначаємо як безпосередній предмет зацікавлення нашого часопису наукове дослідження загального культурного значення соціально-економічної структури спільного життя людей та історичні форми її організації, то ми лише тримаємось того напряму інтересів, що вже склався. Саме це, і ніщо інше, мали ми на увазі, давши часописові назву «Архів соціальних наук». Така назва охоплює історичне й теоретичне вивчення тих проблем, практичне розв’язання яких є справою «соціальної політики» у найширшому понятті. Ми вважаємо, що маємо право вживати термін «соціальна» у тому його значенні, яке визначається конкретними проблемами сучасності. Якщо називати «науками про культуру» ті дисципліни, що розглядають події людського життя з погляду їхнього культурного значення, то соціальна наука в нашому розумінні належить до цієї категорії. Незабаром ми побачимо, які принципові наслідки випливають із цього.

Безперечно, виділення соціально-економічного аспекту культурного життя істотно обмежує коло наших тем. Нам, звичайно, скажуть, що економічна, або, як її не зовсім точно називають, «матеріалістична» точка зору, з якої тут розглядатиметься культурне життя, є «однобічною». Це справедливо, але така однобічність зумисна. Переконаність у /211/ тому, що завдання проґресивного наукового дослідження — позбутися однобічності економічного розгляду шляхом розширення його «до меж» загальної соціальної науки, свідчить про нерозуміння того, що «соціальна» точка зору, тобто вивчення стосунків між людьми, дозволяє більш-менш чітко розмежувати наукові проблеми тільки у випадку, коли сама ця точка зору характеризується якимось особливим змістовним предикатом. В іншому разі її об’єктом буде не лише предмет філології або історії церкви, а взагалі всіх дисциплін, котрі займаються таким найважливішим конститутивним елементом культурного життя, як держава, і такою найважливішою формою нормативного його реґулювання, як право. Те, що соціально-економічне дослідження займається «соціальними» відносинами, так само не дає підстав вважати його необхідною стадією розвитку «суспільних наук» загалом, як і вивчення явищ життя не перетворює його в галузь біології, а вивчення процесів на одній з планет не робить його частиною майбутньої, вдосконаленої та достовірної астрономії. В основі поділу наук лежать не фактичні зв’язки між «речами», а «мислені» зв’язки між проблемами: там, де за допомогою нового методу вивчається нова проблема і, отже, виявляються істини, які відкривають нові точки зору, там виникає нова «наука».

І не випадково, коли перевіряємо можливість застосування поняття «соціального», нібито загального за своїм змістом, стає очевидним, що його значення має особливий, специфічного відтінку, хоч у більшості випадків досить невизначений характер. Фактично його всезагальність є наслідком саме оцієї невизначеності. Коли розглядати це питання у «всезагальному» значенні, воно не може дати нам ніяких специфічних точок зору, які могли б розкрити значення тих чи інших елементів культури.

Відмовляючись од застарілого погляду, ніби всю сукупність явищ культури можна дедукувати із констеляцій «матеріальних» інтересів як їхній продукт або функцію, ми все ж вважаємо, що аналіз /212/ соціальних явищ та культурних процесів з погляду їхньої економічної зумовленості та впливу був і (при обережному застосуванні та свободі від догматизму) залишиться у найближчому майбутньому творчим і плідним науковим принципом. Так зване «матеріалістичне розуміння історії» як «світогляд» або як спільний знаменник при каузальному поясненні історичної дійсності слід якнайрішучіше відкинути; проте економічне тлумачення історії — одна з найсуттєвіших цілей нашого часопису. Це потребує дальшого пояснення.

Так зване «матеріалістичне розуміння історії» у давньому ґеніально-примітивному сенсі «Маніфесту комуністичної партії» ³ займає сьогодні голови лише любителів та дилетантів. У їхньому середовищі все ще побутують своєрідні уявлення, ніби потреба каузального пояснення історичних явищ може бути задоволеною лише тоді, коли — де б це і як не було — можна виявити (чи начебто виявити) роль економічних чинників. У такому випадку вони вдовольняються найхиткішими гіпотезами та найзагальнішими фразами, оскільки йдеться про їхню догматичну потребу вбачати в економічних «рушійних силах» «справжній», «єдино істинний», «завжди в кінцевому рахунку вирішальний» чинник. Втім, тут немає чогось виняткового. Майже всі науки, від філології до біології, час від часу претендують на те, що вони є не лише спеціальним знанням, а й «світоглядом». Під впливом величезного культурного значення сучасних економічних перетворень і, зокрема, виняткового значення «робітничого питання» на цей шлях природним чином потрапляв невикорінний монізм будь-якої некритичної свідомості. Тепер, коли боротьба націй за світове панування у галузі політики й торгівлі стає дедалі гострішою, ця риса знаходить вияв і в антропології: віра в те, що всі історичні події «в кінцевому рахунку» визначаються грою природжених «расових якостей», набула значного поширення. Некритичний опис «народного характеру» поступився місцем ще менш критичному творенню власних «суспільних теорій» на «природничо-наукових» /213/ засадах. У своєму часописі ми ретельно слідкуватимемо за розвитком антропологічних досліджень, оскільки вони мають значення для наших поглядів. Слід сподіватися, що той стан науки, за якого можливе каузальне зведення культурних подій до «раси» — що свідчить тільки про відсутність у нас справжніх знань (так само як раніше пояснення знаходили у «середовищі», а до цього — в «обставинах часу»), — буде поступово подолано завдяки застосуванню точних наукових методів. Досі роботі фахівців найбільше заважали уявлення ревних дилетантів, нібито вони можуть дати для розуміння культури щось вагоміше, щось специфічно інше, аніж розширення можливості надійно зводити окремі конкретні культурні явища історичної дісності до їх конкретних історично даних причин за допомогою точного, здобутого в ході спостереження під специфічним кутом зору матеріалу. Тільки тією мірою, якою вони здатні запропонувати нам це, їхні висновки становлять для нас інтерес і кваліфікують «расову біологію» як щось більше, аніж продукт властивої нашому часові гарячкової жадоби теоретизувати.

Така ж сама справа і з економічною інтерпретацією історичних явищ. Коли, після періоду безоглядних переоцінок цієї інтерпретації, тепер доводиться ледь не боятись того, що її наукова значимість недооцінюється, то це є наслідком тої безприкладної некритичності, якою відзначалась економічна інтерпретація дійсності як «універсальний» метод дедукції всіх явищ культури (тобто усього, що є для нас істотним): вважалося, що всі вони в кінцевому рахунку зумовлені економічно. У наш час логічна форма згаданої інтерпретації буває різною. Там, де суто економічне пояснення наштовхується на труднощі, існує безліч засобів зберегти його значимість як основного причинного моменту. Це можна зробити, скажімо, таким чином, що всі явища історичної дійсності, які не можна вивести з економічних мотивів, саме тому вважатимуться випадковими, незначними для науки. За іншого способу поняття /214/ економічного розширюється до таких меж, що сюди потрапляють усі людські інтереси, будь-яким чином пов’язані із зовнішніми засобами. Коли ж історично доведено, що реакція на дві в економічному відношенні однакові ситуації була все-таки різною — внаслідок відмінності політичних, релігійних, кліматичних та безлічі інших неекономічних детермінантів, — то з метою збереження переваги економічного чинника решту моментів зводять до історично випадкових «умов», де економічні мотиви є «причинами». Зрозуміло, проте, що всі ці «випадкові» з економічного погляду моменти також відповідають своїм власним законам і що для того розгляду, який досліджує їхню специфічну значимість, економічні умови так само можна вважати за «історично випадкові», як з економічного погляду — інші умови. Улюблений спосіб врятувати, попри все, виняткову значимість економічного чинника полягає в тому, що константний взаємовплив окремих елементів культурного життя розглядається в межах каузальної або функціональної залежності одного елемента від інших, точніше, всіх інших від одного — економічного. Якщо певний не економічний інститут виконував історично якусь «функцію» на службі економічних класових інтересів, тобто підлягав їм; якщо, приміром, деякі релігійні інститути можуть бути використані (і використовуються) як «чорна поліція», — вважається, що їх було створено виключно для цієї функції, або ж — цілком метафізично — доводиться, що на них вплинула «тенденція розвитку», закорінена в економіці.

У наш час фахівцям не треба пояснювати, що таке тлумачення мети економічного аналізу культури почасти було наслідком певної історичної констеляції, яка спрямовувала науковий інтерес на певні економічно зумовлені проблеми культури, почасти ж — науковим віддзеркаленням невгамовного адміністративного патріотизму, і що сьогодні воно принаймні застаріло. Зведення до одних лише економічних причин не можна вважати в будь-якому розумінні вичерпним у жодній з ділянок культури, /215/ зокрема і в галузі «господарських» процесів. У принципі історія банківської справи якого-небудь народу, де пояснення побудоване лише на економічних мотивах, так само неможлива, як і «пояснення» Сикстинської мадонни соціально-економічними засадами культурного життя періоду її створення; і таке «пояснення» буде в принципі не більш вичерпним, аніж виведення капіталізму з тих чи інших перетворень релігійної свідомості, які відігравали свою роль у генезі капіталістичного духу, або виведення якогось політичного утворення з географічних умов. У всіх цих випадках вирішальним для рівня значимості, якої слід надавати економічним умовам, є те, до якого типу причин слід зводити специфічні елементи даного явища, яким ми у конкретному випадку надаємо значення, важливого для нас. Право однобічного аналізу культурної дійсності під певним специфічним «кутом зору» — у нашому випадку під кутом зору її економічної зумовленості — вже суто методично ґрунтується на тому, що звична спрямованість уваги на виявлення впливу якісно однорідних причинних категорій і постійне застосування одного й того ж понятійно-методичного апарату дає дослідникові усі переваги розподілу праці. Такий аналіз не можна вважати за щось «довільне», доки він є результативним, тобто доки він дає знання зв’язків, цінних із погляду каузального зведення історичних подій до їхніх конкретних причин. Проте однобічність і недієвість суто економічної інтерпретації історичних подій становить лише окремий прояв принципу, значимого для пізнання культурної дійсності загалом. Пояснити логічну основу, на якій це ґрунтується, і загальні методичні наслідки, що звідси випливають, — головна мета даного викладу.

Не існує ніякого абсолютно «об’єктивного» наукового аналізу культурного життя або (що, можливо, означає щось вужче, але для нашої мети, звичайно, не щось істотно інше) «соціальних явищ», який був би незалежним від особливих і «однобічних» точок зору, згідно з якими їх вибрано як об’єкт /216/ дослідження, проаналізовано й розділено на складові частини (що може декларуватись або припускатися, бути усвідомленим або неусвідомленим). Причина цього полягає у специфіці пізнавальної мети будь-якого соціально-наукового дослідження, яке прагне вийти за межі суто формального розгляду норм — правових і конвенційних — соціального життя людей.

Соціальна наука, якою ми хочемо займатися, — це наука про дійсність. Ми прагнемо зрозуміти дійсне життя, яке нас оточує, в його своєрідності, взаємозв’язок і культурну значимість окремих проявів його в їхньому сьогоднішньому вигляді, а також причини того, чому воно історично склалося саме так, а не інакше. Щойно ми намагаємось осмислити той образ, в якому життя безпосередньо постає перед нами, воно пропонує нам нескінченну багатоманітність явищ, які виникають і зникають послідовно або одночасно, «всередині» нас і «поза» нами. Абсолютна нескінченність такої багатоманітності залишається незмінною за своєю інтенсивністю й тоді, коли ми ізольовано розглядаємо окремий «об’єкт» її (наприклад, конкретний акт обміну); коли ми робимо серйозну спробу вичерпно хоча б описати це «одиничне» явище в його індивідуальних складниках, а не те щоб осягнути всю його каузальну зумовленість. Тому будь-яке можливе пізнання нескінченної дійсності кінечним людським духом ґрунтується на мовчазному припущенні, що в кожному окремому випадку предметом наукового пізнання може виступати лише обмежена частина дійсності, що тільки її слід вважати за «істотну», тобто «варту знання». Але за яким принципом виокремлюється ця частина? Тривалий час вважали, що і в науках про культуру вирішальну ознаку слід зрештою шукати в «закономірній» повторюваності певних причинних зв’язків. Зміст «законів», що їх ми здатні пізнати в неозорій багатоманітності явищ, мусить, з цього погляду, бути єдино істотним для науки. Щойно ми встановили «закономірність» причинного зв’язку (нехай навіть засобами історичної індукції) /217/ як безумовно значиму або зробили її безпосередньо зримою очевидністю для нашого внутрішнього досвіду, — як кожній знайденій таким чином формулі підпорядковується будь-яка кількість однорідних явищ. Та ж частина індивідуальної дійсності, яка залишається незрозумілою після виділення «закономірного», вважається ще не проаналізованим залишком, який пізніше, у ході вдосконалення системи «законів», буде приєднано до неї, — або ж цю частину просто ігнорують як щось «випадкове», а тому науково неістотне, оскільки воно «не пізнається за допомогою законів» і, отже, не належить до «типу» явищ, що вивчаються, а може бути предметом хіба що «пустої цікавості». Таким чином, навіть представники історичної школи постійно повертаються до того, що ідеалом усякого, в тому числі й історичного пізнання — хай навіть він спрямований у далеке майбутнє! — є система наукових тверджень, з яких може «дедукуватися» дійсність. Один видатний природознавець висловив припущення, що таким фактично недосяжним ідеалом подібного «препарування» культурної дійсності можна вважати «астрономічне» пізнання життєвих процесів. Ми також докладемо своєї праці, незважаючи на те, що згаданий предмет уже привертав до себе увагу, і зупинимося на цьому конкретніше. Насамперед стає зрозуміло, що «астрономічне» пізнання, про яке йде мова, зовсім не є пізнанням законів, що «закони», які тут використовуються, узяті як передумови дослідження з інших наукових галузей, зокрема з механіки. У самому ж процесі пізнання ставиться питання: до яких індивідуальних наслідків приводить дія таких законів на індивідуально структуровану констеляцію, — бо ці констеляції мають для нас значимість. Кожну індивідуальну констеляцію, що її нам «пояснює» або передбачає астрономічне знання, можна, звичайно, каузально пояснити як наслідок іншої, попередньої, такої ж індивідуальної констеляції; і як би далеко ми не сягали у сивий туман минулого, дійсність, для якої значимі закони, завжди залишається індивідуальною, такою, що її /218/ однаковою мірою не можна вивести із законів. Той «первісний» космічний стан, який не мав би бодай трохи індивідуального характеру або мав би його меншою мірою, ніж космічна дійсність теперішніх часів, — це очевидне безглуздя. Та чи не зустрічаємо в нашій науці рештки подібних уявлень або у вигляді відкриттів природного права, або у вигляді верифікованих на основі вивчення життя «первісних народів» уявлень про якийсь «первинний стан» вільних від історичних випадковостей соціально-економічних стосунків на зразок «примітивного аграрного комунізму», «сексуального проміскуїтету» тощо, з яких потім у формі якогось гріхопадіння у конкретність постає індивідуальний історичний розвиток? Висхідною точкою інтересу у сфері соціальних наук, безсумнівно, виступає дійсна, тобто індивідуальна структура соціокультурного життя, що нас оточує, в її універсальних, але не позбавлених індивідуальності зв’язках, та в її становленні з інших, також індивідуальних за своїм складом станів культури. Очевидно, тут наявна така ж сама ситуація, яку вище ми пробували пояснити за допомогою астрономії, користуючись при цьому прикладом чи крайнім випадком (звичайний засіб логіків), хоча специфіка об’єкта тепер більш визначена. Якщо в астрономії наш інтерес спрямований на суто кількісні, доступні точному вимірові зв’язки між небесними тілами, то в соціальних науках нас насамперед цікавить якісне забарвлення подій. До того ж у соціальних науках йдеться про роль духовних процесів, «зрозуміти» які у співпереживанні — зовсім інше за своєю специфікою завдання, аніж те, що його можна було б розв’язати (якби дослідник прагнув до цього) за допомогою точних формул природничих наук. І все ж різниця між ними виявляється не такою принциповою, як здається на перший погляд. Природничі науки, коли не брати до уваги чисту механіку, також не можуть обійтися без якісного аспекту; з іншого боку, і серед представників нашого фаху набула поширення думка (хоча й хибна), що фундаментальне, принаймні для нашої культури, /219/ явище товарно-грошового обігу допускає застосування кількісних методів, а тому його не можна осягнути за допомогою законів. Зрештою, чи будуть розумітися як «закони» й ті закономірності, яких не можна виразити чисельно, оскільки до них неможливо застосувати кількісні методи, — залежить від того, наскільки вузько чи, навпаки, широко розуміти поняття «закону». Стосовно ж особливої ролі «духовних» мотивів, то вона, в усякому разі, не виключає встановлення правил раціональної поведінки; ще й сьогодні поширене уявлення, нібито завдання психології полягає в тому, щоб відігравати для окремих «наук про дух» роль, аналогічну математиці, — тобто розкладати складні явища соціального життя на їхні психічні умови й наслідки, зводячи ці явища до найпростіших психічних чинників, які потім можна класифікувати за типами і досліджувати у їхніх функціональних зв’язках. Цим самим була б створена якщо не «механіка», то хоча б «хімія» соціального життя, ґрунтована на психічних засадах. Чи дадуть коли-небудь такого роду дослідження якісь цінні або (що не одне й те саме) прийнятні для наук про культуру результати, — ми тут розглядати не будемо. Але для питання про те, як можна шляхом виявлення закономірної повторюваності досягти мети соціально-економічного пізнання у нашому розумінні — тобто пізнання дійсності в її каузальних зв’язках, — це не має ніякого значення. Припустімо, що коли-небудь чи то завдяки психологічним, чи то якимось іншим методам вдалося б проаналізувати всі відомі і всі можливі у майбутньому причинні зв’язки явищ спільного життя людей і звести їх до якихось простих останніх «чинників», а потім за допомогою неймовірної казуїстики понять і суворих закономірно значимих правил вичерпно їх осмислити, — який би з цього був наслідок для пізнання історично даної культури або навіть її окремого явища, наприклад, капіталізму у процесі його становлення та його культурному значенні? Як засіб пізнання — не більше і не менше — це могло бути щось на зразок довідника з /220/ органічної хімії для біогенетичного дослідження тваринного й рослинного світу. У тому й іншому випадку було б зроблено, безумовно, важливу й корисну попередню роботу. Але і в тому, і в іншому випадку з подібного роду «законів» та «факторів» не можна було б дедукувати реальності життя, і не тому, що життєві явища криють у собі ще якісь вищі, таємничі «сили» («домінанти», «ентелехії» чи як би ще їх не називали), — це питання окреме, — але просто тому, що для розуміння дійсності нам важлива констеляція, в якій ми знаходимо ті (гіпотетичні!) «чинники», згруповані в історичне, значиме для нас явище культури, і коли б ми забажали «каузально пояснити» таке індивідуальне угруповання, нам неминуче довелося б вдаватися до інших, таких самих індивідуальних угруповань, за допомогою яких ми, використовуючи такі (звичайно ж, гіпотетичні!) поняття «закону», пояснили б її. Встановити згадані (гіпотетичні!) «закони» і «чинники» було б для нас тільки першим серед багатьох інших завдань, які мусили б привести до бажаного результату. Наступним завданням було б провести аналіз і логічно викласти історично дане індивідуальне угруповання цих «чинників» та зумовленої ним, значимої у своєму роді взаємодії, а насамперед пояснити підстави й характер цієї значимості. Це можна розв’язати, тільки використавши попередні дані, отримані внаслідок розв’язання першого завдання, одначе загалом воно є цілком новим і самостійним завданням. Третє завдання полягало б у тому, щоб вивчити, сягаючи у далеке минуле, становлення окремих значимих для сьогодення індивідуальних властивостей цих угруповань, історично пояснити їх, виходячи з попередніх, також індивідуальних констеляцій. Нарешті, ймовірним завданням була б оцінка можливих майбутніх констеляцій.

Очевидно, що для досягнення названих вище цілей наявність ясних понять і знання таких (гіпотетичних) «законів» була б вельми цінним пізнавальним засобом, хоча тільки засобом; до того ж у цьому розумінні вони просто необхідні. Але навіть використовуючи /221/ таку їхню функцію, ми у певний вирішальний момент виявляємо межу їхнього значення і, встановивши її, доходимо висновку про безумовну своєрідність дослідження у сфері наук про культуру. Ми назвали «науками про культуру» такі дисципліни, які прагнуть пізнати життєві явища в їхньому культурному значенні. Саме ж собою значення явищ культури та його підстави не можуть бути виведеними, обґрунтованими і поясненими за допомогою найдосконалішої системи законів і понять, оскільки це значення передбачає співвідношення явищ культури з ідеями цінності. Поняття культури є поняттям ціннісним. Емпірична дійсність є для нас «культурою», оскільки ми співвідносимо її з ціннісними ідеями (і тією мірою, як це ми робимо); культура охоплює ті, і лише ті елементи дійсності, які, з огляду на віднесення до цінності, стають значимими для нас. Нікчемно мала частка індивідуальної дійсності несе на собі відбиток нашого інтересу, зумовленого ціннісними ідеями; лише вона є значимою, бо у ній виявляються зв’язки, важливі для нас внаслідок співвідносності їх з ціннісними ідеями. Тільки завдяки цьому і оскільки це має місце, даний елемент дійсності в його індивідуальній своєрідності набуває для нас пізнавального інтересу. Але визначити, що саме буде значимим для нас, ніяке «неупереджене» дослідження емпірично даного, звичайно ж, не може, — навпаки, якраз встановлення значимого для нас — це та передумова, в силу якої щось стає предметом досліджень. Значиме як таке не співпадає, як правило, із жодним законом як таким — і тим менше, чим загальнозначимішим буде цей закон. Бо специфічне значення, яке має для нас той чи інший елемент дійсності, полягає зовсім не в тих його зв’язках, що спільні для нього і для багатьох інших. Віднесення дійсності до ціннісних ідей, які надають їй значимості, виявлення і впорядкування елементів дійсності з погляду їх культурного значення — це щось абсолютно несумісне з гетерогенним йому аналізом дійсності за допомогою законів та упорядкування її в загальних поняттях. Ці два /222/ різновиди мисленого впорядкування дійсності не перебувають між собою в обов’язковому логічному взаємозв’язку. Вони можуть іноді збігатись, але слід остерігатися небезпечної за своїми наслідками помилкової думки, ніби такого роду випадковий збіг міняє що-небудь у їхній принциповій відмінності. Культурне значення певного явища, скажімо, обміну в товарно-грошовому господарстві, може полягати в тому, що воно набуває масового характеру, — і це справді є фундаментальним компонентом сучасного культурного життя. У такому випадку завдання полягає якраз у тому, щоб зробити зрозумілим культурне значення того історичного факту, що згадане явище відіграє саме цю роль, дати каузальне пояснення його історичного виникнення. Дослідження загальної суті обміну і техніки грошового обігу у товарно-грошовому господарстві — дуже важлива (і необхідна) підготовча праця. Проте вона не лише не дає відповіді на питання, яким же чином історично обмін набув сьогоднішнього фундаментального значення, але й не пояснює того, що цікавить нас насамперед, — культурного значення грошового господарства, того, що загалом тільки й цікавить нас у техніці грошового обігу, задля чого взагалі й сьогодні існує наука, яка вивчає цей предмет. Відповідь на це питання не виводиться із жодного загального «закону». Типові ознаки обміну, купівлі-продажу тощо цікавлять юриста; наше ж завдання — проаналізувати культурне значення того історичного факту, що обмін став тепер масовим явищем. Коли мова йде про його пояснення і ми пробуємо зрозуміти, чим же соціально-економічні відносини нашої культури відрізняються від аналогічних явищ стародавніх культур, де обмін мав такі самі типові якості, як і зараз, коли ми пробуємо зрозуміти, у чому ж полягає значення «грошового господарства», — тоді в дослідження вводяться принципи, цілком гетерогенні за своїм походженням; при цьому ми використовуємо як засіб викладу поняття, які винесли з вивчення типових елементів масових явищ економіки, — тією мірою, якою в них містяться значимі /223/ компоненти нашої культури. Проте, яким би точним не був виклад цих понять і законів, ми з їхньою допомогою не лише не досягнемо мети нашої праці, але й основне питання: що ж саме мусить стати матеріалом для утворення типових понять? — ніколи не зможемо розв’язати «неупереджено», а тільки залежно від того значення, яке мають для культури певні складові частини нескінченної різноманітності, яку ми іменуємо «грошовим обігом». Адже ми прагнемо до пізнання історичного, тобто значимого в індивідуальній своїй своєрідності явища. І вирішальним при цьому є таке: тільки коли ми вважаємо, що кінечне число з нескінченної повноти явищ може бути значимим, ідея пізнання індивідуальних явищ може набути логічного сенсу. Навіть коли уявити, що ми найдосконаліше знаємо всі «закони» явищ, ми безсилі перед питанням: як взагалі можливе каузальне пояснення індивідуального факту, якщо навіть будь-який опис найменшого відтинку дійсності ніколи не можна вважати повністю вичерпаним? Число й характер причин, які визначають ту чи іншу індивідуальну подію, завжди є нескінченним, а в самих речах немає тієї ознаки, яка б дозволяла виділити з них єдино важливу частину. Серйозна спроба «неупередженого» пізнання дійсності мала б своїм наслідком лише хаос «екзистенціальних суджень» про незліченну кількість індивідуальних сприйнять. Проте можливість такого результату ілюзорна, оскільки при ближчому розгляді виявляється, що в дійсності кожне окреме сприйняття складається з незліченної кількості компонентів, які не можна вичерпно відобразити в судженнях про сприйняття. Порядок у цей хаос вносить лише та обставина, що у кожному випадку нас цікавить і має для нас значення тільки частина індивідуальної дійсності, бо тільки вона співвідноситься з ціннісними ідеями культури, з якими ми підходимо до дійсності. Лише певні сторони нескінченно різноманітних окремих явищ — ті, яким ми приписуємо загальне культурне значення, — мають для нас пізнавальну цінність, лише вони /224/ виступають предметом каузального пояснення. Проте і в каузальному поясненні маємо ту ж проблему: вичерпне каузальне зведення будь-якого конкретного явища в усій повноті його реального існування не лише неможливе практично, але й не має сенсу. Ми виокремлюємо тільки ті причини, які в кожному окремому випадку можуть бути зведені до «істотних» компонентів даного явища: каузальне питання там, де йдеться про індивідуальні явища, — це питання не про закони, а про конкретні каузальні зв’язки, не про те, під яку формулу слід підвести явище як окремий випадок, а про те, до якої індивідуальної констеляції його слід звести; інакше кажучи, це питання зведення. Скрізь, де мова йде про каузальне пояснення «явища культури», про «історичного індивідуума» (ми користуємося тут виразом, який починає-приживатися в методології нашої науки і в своєму точному формулюванні вже використовується логікою), знання законів причинної зумовленості не може вважатися метою і виступає лише як засіб дослідження. Знання законів полегшує нам зведення компонентів явищ, які мають у своїй індивідуальності культурну значимість, до їхніх конкретних причин. Тією (і лише тією) мірою, якою знання законів сприяє цьому, застосування його має цінність у пізнанні індивідуальних зв’язків. І чим «загальнішими», тобто абстрактнішими будуть закони, тим менше вони годяться для каузального зведення індивідуальних явищ і тим самим (побічно) для розуміння значення культурних процесів.

Який же висновок випливає із сказаного?

Звичайно, це не слід розуміти так, що в галузі наук про культуру знання загального, утворення абстрактних родових понять, пізнання закономірностей і спроби формулювати зв’язки на основі «законів» взагалі не мають наукового виправдання. Навпаки, якщо каузальне пізнання історика розуміти як зведення конкретних наслідків до їхніх конкретних причин, то значиме зведення якогось індивідуального результату до його причин без застосування /225/ «номологічного» знання, тобто знання законів каузальних зв’язків, взагалі неможливе. Чи слід приписувати окремому індивідуальному елементу дійсності in concreto каузальне значення в реалізації того наслідку, про каузальне пояснення якого йшлося, можна, у разі сумніву, вирішити лише тоді, коли ми спробуємо оцінити вплив, якого ми, як правило, чекаємо, відповідно до загальних законів, від даного компонента зв’язку та від інших компонентів цього комплексу, які взято тут до уваги; отже, йдеться про визначення адекватного впливу окремих елементів цього причинного зв’язку. Наскільки історик (у найширшому розумінні цього слова) здатний впевнено здійснити таке зведення за допомогою набутої власним життєвим досвідом і методично вишколеної уяви і наскільки він використовує при цьому висновки інших спеціальних дисциплін — у кожному випадку вирішується окремо. Проте всюди, а отже, і в сфері складних економічних процесів, надійність такого причинного зведення буде тим більшою, чим повніше і глибше наше знання загальних законів. Те, що при цьому завжди, в тому числі і в усіх без винятку так званих «економічних законах», йдеться не про «закономірності» в точному, природничо-науковому розумінні, а про «адекватні» причинні зв’язки, відображені у певних правилах, про застосування категорії «об’єктивної можливості» (яку ми тут не розглядатимемо), — в жодному разі не применшує значення даного висновку. Треба тільки завжди пам’ятати, що встановлення таких закономірностей — то не мета, а засіб пізнання; а чи є сенс у тому, щоб виражати формулою у вигляді «закону» ту закономірність причинного зв’язку, яка добре відома нам із повсякденного досвіду, — це в кожному конкретному випадку є питанням доцільності. Для точних природничих наук важливість і цінність «законів» тим більша, чим вони загальнозначиміші; для пізнання ж історичних явищ у їхніх конкретних умовах найзагальніші закони, які найбільшою мірою позбавлені змісту, є, як правило, найменш цінними. Адже, що більшою буде /226/ значимість родового поняття — його обсяг, — то далі воно відводитиме нас від повноти реальної дійсності, бо для того, щоб містити в собі загальні ознаки якнайбільшого числа явищ, воно мусить бути абстрактним, тобто бідним за своїм змістом. В науках про культуру пізнання загального ніколи не має самоцінного значення.

Із сказаного вище випливає, що «об’єктивне» дослідження явищ культури, ідеальною метою якого було б зведення емпіричних зв’язків до «законів», не має жодного сенсу. І зовсім не тому, що, як часто доводиться чути, культурні чи духовні процеси «об’єктивно» меншою мірою відповідають законам. Причина криється насамперед у тому, що, по-перше, знання соціальних законів ще не є знанням соціальної дійсності; воно є лише одним із багатьох допоміжних засобів, які потрібні нашому мисленню для цієї мети. По-друге, пізнання культурних процесів можливе лише тоді, коли воно ґрунтується на тому значенні, яке має для нас життєва дійсність, індивідуально структурована у певних окремих зв’язках. В якому саме розумінні і в яких саме зв’язках знаходить це свій прояв, нам не здатний відкрити жоден закон, бо вирішальними тут є ціннісні ідеї, під кутом зору яких ми у кожному конкретному випадку розглядаємо культуру. «Культура» — це той кінечний фрагмент позбавленої сенсу нескінченності явищ світу, який, з погляду людини, має сенс і значення. Це стосується і того випадку, коли людина може бути ворогом якоїсь конкретної культури або ж вимагатиме «повернення до природи». Бо й таку позицію вона може зайняти, лише співвідносячи певну конкретну культуру зі своїми ціннісними ідеями і вважаючи її «надто поверховою». Така суто формально-логічна теза мається на увазі, коли мова йде про логічно необхідні зв’язки «історичних індивідів» з «ціннісними ідеями». Трансцендентальною передумовою всіх «наук про культуру» буде не те, що ми вважаємо певну — чи взагалі будь-яку — культуру цінною, а те, що ми самі є культурними людьми, маємо відповідну здатність і волю, які /227/ дозволяють нам свідомо обрати відповідну позицію щодо світу і надати останньому сенсу. Яким би цей сенс не був, він є основою наших суджень про певні явища дійсного людського життя і змушує нас ставитися до них (позитивно чи неґативно) як до чогось значимого для себе. Яким би за своїм змістом не було це ставлення, згадані явища матимуть для нас культурне значення, яке і зумовлює науковий інтерес до них. Говорячи в термінах сучасної логіки про зумовленість пізнання культури ідеями цінності, ми сподіваємось, що це не стане підставою глибоко помилкового висновку про те, ніби для нас культурне значення мають лише ціннісні явища. До культурних явищ проституція належить аж ніяк не менше, ніж релігія чи гроші, і всі вони належать сюди лише тому і лише остільки, оскільки їхнє існування та форма, якої вони історично набули, прямо чи опосередковано зачіпають наші культурні інтереси, збуджуючи прагнення до пізнання з точок зору, ґрунтованих на ціннісних ідеях, що надають значимості тому фрагментові дійсності, який мислиться у цих поняттях.

Звідси випливає, що пізнання культурної дійсності завжди буде пізнанням з цілком специфічних, особливих точок зору. Коли ми вимагаємо від історика чи соціолога як елементарної передумови уміння відрізняти важливе від неважливого і, здійснюючи таке розмежування, ґрунтуватися на якійсь певній точці зору, то це лише означає, що він повинен свідомо чи несвідомо співвідносити явища дійсності з універсальними «цінностями культури» і, залежно від цього, виділяти зв’язки, значимі для нас. Коли іноді доводиться чути, що такі точки зору «надасть сам матеріал», то це наслідок наївного самообману вченого, який не помічає, що він з самого початку, завдяки ціннісним ідеям, неусвідомлено застосованим до матеріалу дослідження, виділив із абсолютної нескінченності крихітний її фраґмент як те, що для нього є єдино важливим. Саме в такому завжди і скрізь, свідомо й несвідомо здійснюваному виборі окремих, особливих «сторін» тих чи інших подій і /228/ знаходить свій прояв той елемент наукової праці в галузі наук про культуру, на якому ґрунтується поширене твердження, що «особистий» момент наукової праці і є власне тим, що у ній цінне, і що в кожній розвідці, вартій уваги, має відчуватися «особистість» автора. Очевидно, що без ціннісних ідей дослідника не було б ані принципу, необхідного для відбору матеріалу, ані справжнього пізнання індивідуальної реальності; і якщо без віри дослідника у значення певного змісту культури будь-які його зусилля, звернуті на пізнання індивідуальної дійсності, будуть просто позбавлені сенсу, то спрямованість його особистої віри, відбиття цінностей у дзеркалі його душі нададуть спрямованості і його роботі. Ті ж цінності, з якими науковий ґеній співвідносить об’єкти свого дослідження, здатні визначити і «сприйняття» цілої епохи, тобто відігравати вирішальну роль у розумінні не тільки того, що є «цінним», але й того, що вважається значимим чи незначимим, «важливим» чи «неважливим».

Отож пізнання у науках про культуру, як ми його розуміємо, поєднане із «суб’єктивними» передумовами тою мірою, якою воно цікавиться лише тими елементами дійсності, що певним чином — бодай побічно — пов’язані з явищами, котрим ми надаємо культурного значення. Незважаючи на це воно є, звичайно, суто каузальним пізнанням у такому самому розумінні, як і пізнання значимих індивідуальних явищ природи, що мають якісний характер. До тих багатьох перекручень, які викликані вторгненням у науки про культуру формально-юридичного мислення, недавно додалася спроба принципово «спростувати» «матеріалістичне розуміння історії» за допомогою низки таких нібито переконливих висновків: оскільки все господарське життя мусить розвиватися у певних юридичних і конвенційно реґульованих формах, то будь-який економічний «розвиток» неминуче набуває форми прагнення до створення нових правових форм, отже, його можна зрозуміти виключно під кутом зору моральних максим, а тому він за своєю суттю відрізняється од /229/ будь-якого розвитку в природі ⁴. Внаслідок цього пізнання економічного розвитку за своїм характером є «телеологічним». Не зупиняючись тут на багатозначному понятті «розвитку» в соціальних науках і на логічно не менш багатозначному понятті «телеологічного», ми вважаємо за необхідне вказати лише на те, що такий розвиток принаймні «телеологічний» не в тому розумінні, яке в це слово вкладають прихильники даного погляду. За повної формальної ідентичності значимих правових норм культурне значення нормованих відносин, а відтак і самих норм може бути цілком різним. Коли б ми вдалися до фантастичного прогнозування майбутнього, то можна було б уявити собі, наприклад, «усуспільнення засобів виробництва» теоретично завершеним без того, щоб при цьому постали якісь свідомі «прагнення» реалізувати згадану мету, та без того, щоб наше законодавство зменшилося чи поповнилося хоча б на один якийсь параграф. Звичайно, статистика окремих нормованих правових відносин зазнала б докорінних змін, частина їх зменшилася б до нуля, значна частина правових норм практично втратила б свою вагу, і їхнє загальне культурне значення змінилося б до невпізнання. Тому з позицій «матеріалістичного» розуміння історії існували б усі підстави виключити міркування de lege ferenda *, оскільки головною його тезою була якраз неминуча зміна значення правових інститутів. Той, кому скромна праця каузального розуміння історичної дійсності видається за надто примітивну, нехай краще не займається нею, проте замінити її будь-якою «телеологією» неможливо. «Мета» у нашому розумінні — це таке уявлення про результат, яке стає причиною дії; і так само як ми рахуємося з будь-якою причиною дії, що дає значимий результат, так само рахуємося і з цією. Специфічне ж значення саме цієї причини полягає лише в тому, що наша мета — не тільки констатувати дії людей, а й зрозуміти їх.

* У зв’язку із зміною закону (латин.). — Прим. перекл. /230/

Безперечно, будь-які ціннісні ідеї є «суб’єктивними». Між «історичним» інтересом до сімейної хроніки та інтересом до розвитку найважливіших явищ культури, однаковою мірою спільних для нації і для всього людства від глибини століть і аж до наших днів, існує нескінченна ґрадація «значень», послідовність ступенів яких для кожного і для нас різна. Видозмінюються вони, звичайно, й залежно від характеру культури та ідей, які панують у людській свідомості. Але з цього зовсім не випливає, ніби дослідження в галузі наук про культуру дає тільки «суб’єктивні» результати, у тому розумінні, що для однієї людини вони значимі, а для іншої — ні. Змінюється лише міра інтересу, який вони викликають або не викликають у людей. Інакше кажучи: що саме стає предметом дослідження і наскільки глибоко це дослідження проникає у нескінченне плетиво каузальних зв’язків, — визначають ті ціннісні ідеї, які панують у даний час і під впливом яких перебуває дослідник. Що ж до питання «як?», тобто методу дослідження, то панівний погляд, звичайно ж, стає визначальним для утворення допоміжних понятійних засобів, проте спосіб його використання тут, як і завжди, пов’язаний з нормами нашого мислення. Наукова істина є саме те, що хоче бути значимим для всіх, хто прагне істини.

Один незаперечний висновок, що випливає звідси, — це повна безглуздість погляду, поширеного навіть у колах істориків, нібито метою, хай і віддаленою, наук про культуру мусить бути створення замкненої системи понять, у якій дійсність може бути представлена у певному остаточному розчленуванні і звідки її нібито можна було б знову дедукувати. Без кінця і краю плине у вічність потік явищ, які не піддаються виміру. У щораз нових формах і новому забарвленні постають проблеми культури, які хвилюють людей; розмитими залишаються межі того, що у вічному й нескінченному струмені індивідуальних явищ набуває для нас сенсу і значення, стає «історичним індивідом». Змінюються ті теоретичні зв’язки, у межах яких цей /231/ «історичний індивід» розглядається і осягається науковою думкою. Висхідні позиції наук про культуру будуть і в майбутньому змінюватись доти, доки китайське заціпеніння духовного життя не стане загальною долею людства і не відучить їх ставити питання до завжди однаково невичерпного життя. Система в науках про культуру, навіть просто як чітка, об’єктивно значима, фіксована систематизація проблем і галузей знання, якими покликані займатися ці науки, — то просто безглуздя. Наслідком такого роду спроби могло б бути лише перерахування багатьох специфічно виокремлених, гетерогенних і несумісних одна з одною точок зору, з погляду яких дійсність для нас була і є «культурою», тобто чимось значимим у своїй своєрідності.

Після цих досить тривалих пояснень можна, зрештою, звернутися до питання, яке при розгляді «об’єктивності» пізнання культури цікавить нас із методологічного погляду: якими є логічна функція і структура тих понять, що ними користується наша — як і кожна інша — наука? Або, коли поставити питання точніше, звертаючись безпосередньо до розв’язуваної проблеми: яке значення теоргі і утворення теоретичних понять для пізнання культурної дійсності?

Політична економія була, як ми вже бачили, принаймні за своїм походженням, насамперед «технікою», тобто розглядала явища дійсності під однозначним (хоча б із зовнішнього боку), надійно фіксованим, практичним ціннісним кутом зору — з погляду зростання «багатства» підданих держави. З іншого погляду, вона з самого початку була не лише «технікою», оскільки виступала складником могутньої єдності природно-правового і раціоналістичного світогляду XVIII ст. Специфіка ж цього світогляду з його оптимістичною вірою в те, що дійсність можна теоретично і практично раціоналізувати, істотно впливала на пізнання, стаючи на перешкоді усвідомленню того факту, що точка зору, якої ми дотримуємось як чогось само собою зрозумілого, має проблематичний характер. Раціональне /232/ розуміння соціальної дійсності не тільки постало у тісному зв’язку з розвитком природничих наук, а й залишилося близьким йому з погляду наукового методу. У природничо-наукових дисциплінах практична ціннісна точка зору, орієнтована на безпосередньо технічно корисне, із самого початку була тісно пов’язана з успадкованою від античності і щодалі міцнішою надією на те, що на шляху генералізуючої абстракції та емпіричного аналізу, орієнтованого на встановлення закономірних зв’язків, можна досягти «об’єктивного» (тобто вільного від цінностей) і разом з тим цілком раціонального (тобто звільненого від усіх індивідуальних «випадковостей») моністичного пізнання дійсності як певної системи понять, метафізичної за своєю значимістю і математичної за своєю формою. Такі тісно пов’язані з ціннісними поглядами дисципліни, як клінічна медицина, або ще більшою мірою ті дисципліни, які звичайно іменують «технологіями», перетворилися на суто практичне «вміння». Цінності, яким вони мали служити, — здоров’я пацієнтів, технологічне вдосконалення конкретного виробничого процесу тощо, — для кожної з них були незаперечними. Засоби ж, які вони застосовували, були і могли бути лише використанням закономірностей та понять, відкритих теортичними науками. Тому всякий принциповий проґрес в утворенні теоретичних дисциплін був або міг бути також і проґресом практичних. За ясно визначеної мети, проґресуюче підведення окремих практичних питань (певної клінічної ситуації чи технічної проблеми) як окремих випадків під загальнозначимі закони, тобто поглиблення теоретичного пізнання, було безпосередньо пов’язане з розширенням техніко-практичних можливостей і тотожне їм. Коли ж сучасна біологія підвела під поняття загальнозначимого принципу розвитку й ті компоненти дійсності, які цікавлять нас історично, — тобто саме в такому, а не якомусь іншому становленні, — і це, як вважали (хоча й безпідставно), дозволило підпорядкувати все суттєве в об’єктах загальнозначимим законам, — тоді, здавалося, настали «сутінки /233/ богів» для всіх ціннісних поглядів у всіх науках. Адже, оскільки й так звані «історичні» події становили певну частину дійсності, а принцип каузальності (передумова усякої наукової праці) нібито вимагав розчинити все існуюче у загальнозначимих «законах», оскільки, зрештою, величезні успіхи природничих наук, які поставились до цього принципу з усією серйозністю, були очевидними, — то, здавалося б, ніякого іншого сенсу наукової роботи, аніж відкриття законів існуючого, взагалі не можна собі уявити. Тільки «закономірне» може бути, з наукового погляду, суттєвим в усіх явищах, що ж до «індивідуального» , то його можна взяти до уваги лише як «тип», тобто як певну ілюстрацію до закону. Інтерес же до індивідуального явища як такого за «науковий» інтерес не вважався.

Тут неможливо показати той могутній зворотний вплив, що його здійснила ця оптимістична впевненість, властива натуралістичному монізмові, на економічні науки. Коли ж соціалістична критика й праця істориків почали виявляти проблематичність ціннісних поглядів, що досі вважалися безсумнівними, то значні успіхи біологічних наук, з одного боку, та вплив геґелівського панлогізму — з іншого, стали на заваді тому, щоб у галузі політичної економії було чітко усвідомлене співвідношення між поняттям і дійсністю в усьому його значенні. Результатом — у тому аспекті, який нас цікавить, — стало те, що, попри могутню протидію німецької ідеалістичної філософії з часів Фіхте, пропри намагання німецької історичної школи права та історичної школи політичної економії протистояти натискові натуралістичних догм, — натуралізм все ж (а почасти і внаслідок сказаного) в його найсуттєвіших моментах ще й досі не вдалося подолати. Це стосується насамперед і досі не розв’язаної проблеми співвідношення між «теоретичними» та «історичними» дослідженнями у нашій галузі.

Ще й зараз «абстрактні» теоретичні методи різко й непримиренно протистоять у сфері нашої науки емпіричному історичному дослідженню. /234/ Прихильники їх застосування цілком вірно усвідомлюють методологічну неможливість підміни історичного пізнання дійсності формулюванням законів чи, навпаки, виведення «законів» у строгому значенні цього слова з простої послідовності історичних спостережень. Щоб вивести закони (а що саме це мусить бути вищою метою науки, — для них незаперечне), прихильники абстрактно-теоретичних методів виходять з того, що ми завжди переживаємо взаємодії людських дій в їхній прямій та безпосередній реальності, а отже, вважають вони, здатні пояснити перебіг цих дій з аксіоматичною очевидністю і таким чином відкрити «закони», що лежать в їхній основі. Єдино точна форма пізнання — формулювання безпосередньо очевидних законів — є також, на їхню думку, і тією єдиною формою пізнання, яка дозволяє робити висновки і щодо явищ, котрі безпосередньо не спостерігаються. А тому, як вони переконані, побудова абстрактних і, отже, суто формальних тверджень за аналогією з тими, що існують у природничих науках, — це (принаймні щодо основних явищ господарського життя) єдиний засіб духовного оволодіння різноманітністю суспільного життя. Незважаючи на принципове розмежування між номологічним та історичним знанням, що його першим і єдиним запровадив свого часу творець цієї теорії ⁵, сам він тепер виходить з того, що твердження абстрактної теорії мають емпіричну значимість, оскільки допускають виведення дійсності із законів. Звичайно, йдеться тут не про емпіричну значимість абстрактних економічних тверджень як таких, а про те, що коли розробити відповідні «точні» теорії на основі усіх взятих до уваги чинників, то в сукупності цих абстрактних теорій мусила б міститися справжня реальність речей, тобто усе те в дійсності, що варте пізнання. Точна економічна теорія виявляє дію одного психічного мотиву; завдання ж інших теорій — розробити відповідним чином усі інші мотиви в наукових положеннях гіпотетичної значимості. Тому інколи доходили цілком фантастичного висновку, нібито результатами теоретичної роботи — /235/ абстрактними теоріями в галузі ціноутворення, оподаткування, ренти тощо, — за уявною аналогією з теоретичними висновками фізики, можна скористатися для виведення з даних реальних передумов певних кількісних результатів, тобто точних законів, які мають значимість для реальної дійсності, оскільки господарство людини при заданій меті за своїми засобами «детермінується» однозначно. При цьому не бралося до уваги те, що для отримання такого результату в будь-якому, хай навіть найпростішому випадку ми мусили б узяти як «дану» і вважати відомою нам всю історичну дійсність в цілому, з усіма її каузальними зв’язками, і що, коли кінечному духові стало б доступним таке знання, важко було б уявити, в чому ж тоді полягає пізнавальна цінність абстрактної теорії. Натуралістичне марновірство, нібито у таких поняттях можна створити щось схоже до висновків точного природознавства, мало своїм наслідком те, що сама суть цих теоретичних побудов не була правильно усвідомлена. Вважалося, що мова йде про психологічну ізоляцію певного специфічного «прагнення», прагнення людини до наживи, або про ізольований розгляд специфічної максими людської поведінки — так званого «господарського принципу». Прихильники абстрактної теорії вважали за можливе спиратися на психологічні аксіоми, у відповідь на що історики стали вдаватися до емпіричної психології, аби довести у такий спосіб неприйнятність цих аксіом і описати перебіг економічних процесів за допомогою психологічних засобів. Ми не будемо тут займатися критикою віри у значення такої систематичної науки, як «соціальна психологія» (котра, щоправда, тільки створюється), як майбутньої основи наук про культуру, зокрема політичної економії. Існуючі на даний момент — часом блискучі — спроби психологічної інтерпретації економічних явищ у кожному разі свідчать, що до розуміння суспільних інститутів слід іти не від аналізу психологічних якостей людини, що, навпаки, висвітлення психологічних передумов і впливу інститутів передбачає добре знання структури /236/ цих інститутів та науковий аналіз їхніх взаємозв’язків. Лише за цих умов психологічний аналіз може у певному конкретному випадку виявитися досить цінним засобом поглиблення нашого знання про історичну культурну зумовленість і культурне значення суспільних інститутів. Те, що нас цікавить у психічній поведінці людини в контексті її соціальних зв’язків, завжди специфічним чином виокремлюється, залежно від специфічного культурного значення тих зв’язків, про які йде мова. Маються на увазі різнорідні й дуже конкретні за своєю структурою психічні мотиви та зв’язки. Соціально-психологічне дослідження означає детальний розгляд окремих, багато в чому несумісних за своїм типом елементів культури з погляду їхнього можливого тлумачення і розуміння шляхом співпереживання. Таким чином, відштовхуючись від знання конкретних інститутів, ми приходимо до глибшого духовного розуміння їхньої культурної зумовленості та культурного значення, замість того щоб виводити їхній зміст із законів психології або прагнути пояснити їх за допомогою елементарних психологічних явищ.

Малопродуктивною виявилася й тривала полеміка з питань психологічної виправданості абстрактних теоретичних конструкцій, значення «прагнення до наживи», «господарського принципу» і т. ін.

У побудовах абстрактної теорії є лише видимість «дедукції» з основних психологічних мотивів, насправді ж ми, як правило, маємо справу просто з особливим випадком формоутворення понять, яке властиве наукам про культуру і певною мірою необхідне їм. Вважали б за корисне схарактеризувати таке утворення понять дещо детальніше, бо таким чином ми підходимо до принципового питання про значення теорії в галузі суспільних наук. При цьому ми раз і назавжди відмовляємося судити про те, чи відповідають самі теоретичні утворення, які ми наводимо (або ж маємо на увазі) як приклади, тій меті, якій вони мають служити, чи є вони об’єктивно доцільними. Питання ж, скажімо, про те, до яких меж слід сьогодні розвивати «абстрактну теорію», — це, /237/ по суті, питання економії наукової праці, яка спрямована також і на розв’язання інших проблем. Адже й «теорія граничної корисності» сама підлягає «законові граничної корисності» ⁶.

В абстрактній економічній теорії ми маємо приклади синтезу, що їх звичайно називають «ідеями» історичних явищ. Така теорія пропонує нам ідеальний образ тих процесів, які мають місце на ринку в товарно-грошовому господарстві за умов вільної конкуренції і суворо раціональної поведінки. У цьому мисленому образі окремі зв’язки й процеси історичного життя об’єднані у певний, позбавлений внутрішніх суперечностей космос мислених зв’язків. З погляду свого змісту згадана конструкція має характер утопії, створеної шляхом мисленого посилення деяких елементів дійсності. її відношення до емпірично даних фактів дійсного життя полягає насамперед у тому, що, коли зв’язки, представлені в описаній вище конструкції в абстрактній формі (тобто процеси, пов’язані з «ринком»), якоюсь мірою проявляють себе або ж вважаються за значимі, — ми спроможні, зіставляючи їх з ідеальним типом, з прагматичною метою показати їхню своєрідність і пояснити її. Такого роду метод може бути евристичним, а для визначення цінності явища навіть необхідним. У процесі дослідження ідеально-типове поняття — це засіб для винесення правильного судження щодо каузального зведення: воно — не «гіпотеза», але здатне вказати напрямок, яким мусить іти утворення гіпотез. Не дає воно нам і зображення дійсності — але надає для цього однозначні засоби вираження. Таким чином, це поняття є «ідеєю» історично даної господарської організації сучасного суспільства, яка створена відповідно до тих самих логічних принципів, за допомогою яких була сконструйована як певне «генетичне» поняття ідея середньовічного «міського господарства». У такого роду конструкції поняття «міського господарства» вибудовується не лише як усереднений вираз сукупності всіх тих господарських принципів, які були фактично наявними в усіх містах, що стали /238/ об’єктом вивчення, а також і як «ідеальний тип». Він створюється шляхом однобічного посилення однієї або ж кількох точок зору і створення множини одиничних явищ, які існують дифузно і дискретно: тут більше, там менше, а десь і взагалі не існують. Внаслідок своєї відповідності певним однобічно виділеним точкам зору ці явища здатні складати єдиний мислений образ. У реальній дійсності такий мислений образ в його понятійній чистоті ніде не можна виявити емпіричним шляхом, він є утопією, і завдання історичного дослідження полягає в тому, щоб у кожному окремому випадку встановити, наскільки дійсність близька до такого мисленого образу чи далека від нього, якою мірою можна, отже, вважати, що характер економічних відносин у тому чи іншому місті відповідає поняттю «міського господарства». За умов обережного застосування цього поняття воно досить специфічно сприяє досягненню мети і наочності дослідження. Так само можна (наведемо ще один приклад) створити як утопію «ідею ремесла», взявши ті певні ознаки, що існують у ремісників усіх часів і народів, довівши їх до певної логічної межі, поєднавши їх в єдиному, несуперечливому, ідеальному образі. При цьому згадані риси буде співвіднесено з тим мисленим змістом, який вкладений у це поняття. Можна також спробувати далі зобразити суспільство, де всі галузі господарської, навіть усієї духовної діяльності підпорядковано максимам, які є результатом застосування того самого принципу, що лежить в основі піднятого до рівня ідеального «ремесла». Ідеальному типові «ремесла» можна у подальшому, абстрагуючи певні риси сучасної великої промисловості, протиставити — як антитезу — ідеальний тип капіталістичного господарства і, виходячи з цього, спробувати намалювати утопію «капіталістичної» культури, тобто культури, де панують лише інтереси реалізації приватних капіталів. У такому ідеальному типові було б зібрано разом і піднесено в їхній своєрідності до рівня позбавленого суперечностей (для нашого розгляду), ідеального образу ті окремі риси сучасного /239/ матеріального й духовного культурного життя, які на сьогодні існують у дифузному вигляді. Це й було б спробою створення «ідеї» капіталістичної культури; чи вдалася б така спроба і яким саме чином — питання окреме. Цілком ймовірно, ба більше, немає жодного сумніву в тому, що можна створити досить численні утопії такого ґатунку, жодна з яких не повторюватиме іншу, і, звичайно ж, жодної з них не можна буде виявити в емпіричній дійсності як різновиду реального суспільного устрою — і водночас кожна з цих утопій претендує на те, щоб бути втіленням «ідеї» капіталістичної культури, і претензії кожної обґрунтовані настільки, наскільки в ній справді відображені відомі, значимі своєю своєрідністю риси нашої культури, які взято з дійсності та об’єднано в ідеальному образі. Адже наше зацікавлення тими феноменами, що виступають для нас як явища культури, завжди пов’язане з їхнім «культурним значенням», яке виникає внаслідок співвідносності їх з найрізноманітнішими ціннісними ідеями. Тому, так само як існують різноманітні погляди, виходячи з яких, ми можемо розглядати явища культури як значимі для нас, — так само при виборі зв’язків, що їх буде використано при творенні ідеального типу, можна керуватися досить різними принципами.

В чому ж полягає значення такого роду ідеально-типових понять для емпіричної науки у нашому розумінні? Насамперед підкреслимо, що слід повністю відмовитись від погляду, нібито ці «ідеальні» в суто логічному розумінні мислені утворення мають обов’язковий характер і є «взірцевими». Адже йдеться про конструювання зв’язків, які нашій фантазії видаються досить вмотивованими і, отже, «об’єктивно можливими», а нашому номологічному знанню — адекватними.

Той, хто дотримується думки, ніби пізнання історичної дійсності мусить або може бути «неупередженим» відображенням «об’єктивних» фактів, — не надаватиме ідеальним типам ніякої цінності. І навіть той, хто усвідомив, що в реальній дійсності не /240/ існує «неупередженості» в логічному розумінні і що навіть найелементарніші свідчення актів і грамот здатні набувати будь-якого наукового значення тільки у співвідносності зі «значимістю», а отже, з «ціннісними ідеями» як останньою інстанцією, — той вже сам вважатиме, що сенс таких конструйованих історичних «утопій» полягає лише в їхній «наочності», яка може становити небезпеку для об’єктивного історичного дослідження, а найчастіше дивитиметься на них просто як на штукарство. Справді, а priori взагалі ніколи не можна встановити того, чи йдеться про чисту гру думки, чи про плідне в науковому відношенні утворення понять; тут також існує лише один критерій: якою мірою це сприяє пізнанню конкретних явищ культури у їхньому взаємозв’язку, причинній зумовленості та їхньому значенні. Не мету, а тільки засіб слід вбачати в утворенні абстрактних ідеальних типів. При уважному розгляді концептуальних елементів в історичному зображенні дійсності одразу ж виявляється, що, як тільки історик зробить спробу вийти за межі простої констатації конкретних зв’язків і встановити культурне значення хай навіть найелементарнішої індивідуальної події та «охарактеризувати» її, він оперуватиме (і мусить це робити) поняттями, які можна точно й однозначно визначити лише в ідеальних типах. Хіба можуть такі поняття, як «індивідуалізм», «імперіалізм», «феодалізм», «меркантилізм», «конвенціоналізм» та безліч понятійних утворень такого роду (за допомогою яких ми, осмислюючи дійсність та осягаючи її, прагнемо підпорядкувати її собі), за своїм змістом бути визначені шляхом «неупередженого» опису якогось одного конкретного явища або ж шляхом абстрагованого поєднання рис, спільних для багатьох конкретних явищ? Мова, якою історик пише свої праці, містить сотні слів, які позначають невизначені, зумовлені потребою вираження, мислені образи; їхні значення можна тільки зримо відчувати, але не можна ясно осмислити. У незліченній кількості окремих випадків, особливо у сфері політичної історії, яка прагне відображати /241/ події, невизначеність змісту понять не завдає, безумовно, ніякої шкоди ясності викладу. Адже тут цілком досить, щоб у кожному випадку можна було відчути те, що уявляється історикові. Можна також задовольнитись і тим, що часткову значимість змісту поняття подумки уявляють в її відносній значимості для даного випадку. Проте, що глибше мусимо усвідомлювати значимість явища культури, то настійнішою стає потреба мати справу з чіткими, не лише частково, а всебічно визначеними поняттями. Дефініція такого синтезу в історичному мисленні за схемою genus proximum, differentia specifica *, звичайно, була б повною нісенітницею — аби пересвідчитись у цьому, досить спробувати це зробити. Такий спосіб встановлення значення слова практикується лише у догматичних науках, що оперують силогізмами.

* Найближчий рід, видові ознаки (латин.). — Прим. перекл.

Простого, «описового» поділу згаданих понять на їхні складники також не існує; має місце лише видимість цього, оскільки справа полягає в тому, яку саме із складових частин вважати за істотну. Спроба ж дати генетичну дефініцію змісту поняття завершується тим, що зберігається лише форма ідеального типу у вказаному значенні слова. Цей тип є мисленим образом, та не є ані історичною, ані тим більше «справжньою» реальністю. Ще менш придатний він для того, щоб бути схемою, під яку явище дійсності можна підвести як окремий випадок. За своїми значеннями часто це радше ідеальне граничне поняття, з яким реальну дійсність — аби зробити чіткішими певні значимі компоненти її змісту — слід зіставляти, порівнювати. Такі поняття — це конструкції, за допомогою яких ми відтворюємо, використовуючи категорію об’єктивної можливості, ті зв’язки, що їх наша орієнтована на дійсність і науково вишколена фантазія розглядає у своїх судженнях як адекватні.

У такій функції ідеальний тип є насамперед спробою охопити «історичні індивідууми» або їхні окремі складові частини генетичними поняттями. /242/ Візьмімо, наприклад, такі поняття, як «церква» і «секта», їх можна, класифікуючи, розподіляти на комплекси ознак; при цьому не лише межа між ними, а й зміст обох понять виявляться нечіткими. Якщо ж ми прагнемо осягти поняття «секти» генетично, тобто в його співвідношенні з відомим важливим культурним значенням, яке «сектантський дух» мав для сучасної культури, то певні ознаки обох понять наберуть істотного значення, оскільки вони перебувають в адекватному причинному зв’язку з тим впливом, про який мовилось вище. Але тоді ці поняття стануть ідеально-типовими, оскільки в повній понятійній чистоті згадані явища або взагалі не зустрічаються, або ж зустрічаються дуже рідко. Тут, як і всюди, будь-яке не чисто класифіковане поняття віддаляє нас од дійсності. Однак дискурсивна природа нашого пізнання і та обставина, що ми осягаємо дійсність лише в ланцюжках мінливих уявлень, постулюють таке стенографування понять. Наша фантазія може, звичайно, часто обходитись без таких точних концептуальних формулювань як засобу дослідження; однак для викладу, який прагне бути однозначним, застосування їх на терені аналізу культури подеколи абсолютно необхідне. Той, хто це повністю відкидає, мусить обмежитись лише формальним, скажімо, історико-правовим аспектом культурних явищ. Космос правових норм, безперечно, можна чітко визначити у поняттях, зберігши водночас (у правовому розумінні!) його значимість для історичної дійсності. Проте соціальна наука у нашому розумінні має справу з його практичним значенням. Досить часто це значення можна чітко усвідомити лише шляхом співставлення емпіричного даного з ідеальним граничним випадком. Коли ж історик (у найширшому розумінні цього слова) не робить спроби формулювання такого ідеального типу, сприймаючи його як «теоретичну конструкцію», непридатну чи непотрібну для конкретної пізнавальної мети, — то в результаті, як правило, виявляється, що цей вчений, свідомо чи мимоволі, застосовує інші схожі конструкції, не даючи їм /243/ чітких формулювань і не розробляючи в логічному аспекті, або ж залишається у сфері невизначених «відчуттів».

Але ніщо не може бути небезпечнішим від ґрунтованого на натуралістичних уявленнях змішування теорії та історії — чи то у формі віри в те, ніби в теоретичних побудовах зафіксовано «справжній» зміст, «суть» історичної реальності, чи то у спробі використати ці поняття як прокрустове ложе, в яке втискують історію, чи то, нарешті, у формі гіпостизації «ідей» як «справжньої» реальності, прихованої за плином явищ, як реальної «сили», що діє в історії.

Можливо, останнє найнебезпечніше, оскільки під «ідеями» епохи ми звикли розуміти насамперед ті думки та ідеали, які панували над масами або над тими людьми певної епохи, які мали найбільший історичний вплив і завдяки цьому були значимі як компоненти її культурної своєрідності. Сюди можна додати, що між «ідеєю» у розумінні практичної або теоретичної спрямованості думки та «ідеєю» як конструйованим нами в ролі концептуального допоміжного засобу ідеальним типом певної епохи існує відповідний зв’язок. Ідеальний тип окремого суспільного стану, який твориться шляхом абстрагування низки характерних соціальних явищ епохи, може — і так справді часто буває — уявлятися сучасникам тим практичним ідеалом, здійснення якого слід прагнути, — або принаймні максимою, яка реґулює певні соціальні зв’язки. Саме так стоїть справа з «ідеєю» «забезпечення продовольством» і рядом канонічних теорій, зокрема з теорією Томи Аквінського, у їх відношенні до ідеально-типового поняття «міського господарства» середніх віків, яке ми використовуємо сьогодні (про це йшлося вище). І насамперед це стосується славнозвісного «основного поняття» політичної економії — поняття господарської «вартості». Від схоластики аж до Марксової теорії уявлення про щось «об’єктивно» значиме, тобто таке, що мусить бути, поєднується з абстракцією, в основу якої покладено елементи емпіричного процесу ціноутворення. Ідея, згідно з якою /244/ «вартість» матеріальних благ мусить реґулюватися певними принципами «природного права», відіграла величезну роль у розвитку культури (не лише в добу середньовіччя) і зберігає своє значення й понині. Вона інтенсивно впливала і на емпіричне ціноутворення. Однак що саме розуміють під цим теоретичним поняттям і що може розумітися взагалі — це можна чітко та однозначно осягнути тільки за допомогою строгих, тобто ідеально-типових понять; тут варто було б замислитися тим, хто схильний іронізувати над «робінзонадами» абстрактної теорії, утримавшись від кпинів хоча б доти, доки вони зможуть запровадити щось ліпше, тобто більш очевидне. Каузальне відношення між історично констатованою ідеєю, яка володіє умами людей, і тими компонентами історичної реальності, з яких можна абстрагувати відповідний цій ідеї ідеальний тип, може, звичайно, набувати якнайрізноманітніших форм. Важливо тільки в принципі пам’ятати, що це речі абсолютно різні за своєю природою. Але сюди додається ще таке: самі «ідеї», що панують над людьми певної епохи, тобто дифузно діють у них, ми можемо — якщо йдеться про якісь складні мислені конструкції — осягнути з усією концептуальною чіткістю тільки у вигляді ідеального типу, оскільки емпірично вони існують у свідомості невизначеного й мінливого числа окремих індивідів, набуваючи тут найрізноманітніших відтінків за формою і змістом, за ясністю і суттю. Наприклад, ті складники духовного життя окремих індивідів певної доби середньовіччя, які можна розглядати як «християнську віру» цих індивідів, були б (звичайно, якби ми змогли їх відтворити) хаосом нескінченно диференційованих і досить суперечливих зв’язків думок та почуттів — незважаючи на те, що середньовічна церква зуміла домогтися високого рівня єдності віри і звичаїв. Та коли спитаємо себе, що ж саме в цьому хаосі було справжнім «християнством» середніх віків, яким змушені постійно оперувати як певним чітко визначеним поняттям, що ж саме вважати за те справді «християнське», яке ми віднаходимо в /245/ середньовічних інститутах, то виявиться, що й тут ми в кожному окремому випадку використовуємо створену нами суто мислену споруду. Вона буде поєднанням догматів віри, норм церковного права й моральності, правил способу життя і незліченних окремих зв’язків, що їх ми самі об’єднуємо в одну «ідею», витворюючи таким чином синтез, досягти якого без застосування ідеально-типових понять ми не змогли б взагалі.

Логічна структура систем понять, у яких ми відображуємо такого роду «ідеї», та їхнє відношення до того, що нам дане безпосередньо в емпіричній дійсності, звичайно ж, дуже різняться між собою. Простіша справа там, де йдеться про випадки, коли над людьми панують і впливають на перебіг історичних подій якісь теоретичні положення (чи хоча б одне з них), що їх можна висловити у формулах, — як, наприклад, вчення Кальвіна про предетермінізм або моральні постулати, що допускають чітке формулювання; тоді «ідею» можна розкласти в ієрархічну послідовність думок, які логічно випливають з таких теоретичних положень. Одначе й тут часто нехтують тією обставиною, що, яким би значним не був суто логічний вплив думок в історії (яскравим прикладом цього може бути марксизм), все ж емпірично, історичним шляхом фіксовані процеси в людських головах слід розуміти як такі, що зумовлені радше психологічно, аніж логічно. Ідеально-типовий характер такого синтезу історично впливових ідей чіткіше знаходить свій прояв тоді, коли вищенаведені основні положення й постулати взагалі не живуть — чи вже не живуть — в умах тих індивідів, які керуються думками, що логічно випливають з цих постулатів або асоціативно викликаються ними, оскільки «ідея», котра колись була покладена в їхню основу, або вже відмерла, або ж від самого початку сприймалась лише у тих висновках, що випливають з неї. І ще з більшою чіткістю характер згаданого синтезу як «ідеї», що створена нами, знаходить свій прояв тоді, коли наведені фундаментальні положення із самого початку або не повністю /246/ усвідомлювались (чи взагалі не усвідомлювались), або принаймні не знайшли свого втілення у формі чітких мислених зв’язків. Коли ж ми все-таки здійснимо процедуру такого синтезу, що досить часто буває і мусить бути, то така «ідея», — наприклад, «лібералізму» певної доби, «методизму» чи якогось не досить продуманого різновиду «соціалізму», — виявиться чистим ідеальним типом такого ж самого ґатунку, як і синтези «принципів» якоїсь господарської епохи, що з них ми виходили. Чим ширшими будуть зв’язки, про які мовилося вище, і чим різнобічніше їхнє культурне значення, тим більшою мірою тяжіє узагальнений, упорядкований виклад їх у системі понять і думок до ідеального типу і тим важче тут можна буде обійтися якимось одним поняттям такого роду; тим природнішими й необхіднішими будуть намагання та постійні спроби усвідомити нові аспекти значимості, конструюючи нові ідеально-типові поняття. Усі пояснення «суті» християнства, наприклад, є ідеальними типами із завжди й неминуче дуже відносною та проблематичною значимістю — коли дивитись на них як на історичне відображення емпіричної реальності. Навпаки ж, коли застосувати їх насамперед як концептуальні засоби для порівняння та зіставлення з ними дійсності, то вони матимуть евристичну цінність для дослідження і таку ж велику систематичну цінність для викладу матеріалу. У цій своїй функції вони абсолютно необхідні. Одначе такого роду ідеально-типовим уявленням властива ще одна риса, яка надає їхньому значенню складнішого характеру. Вони прагнуть бути, без усвідомлення цього, ідеальними типами не тільки в логічному, а і в практичному розумінні, тобто стати «зразками», які (коли повернутися до нашого прикладу) вказують на те, чим, з погляду дослідника, мало б бути християнство, що саме в ньому є «істотним» для дослідника, таким, що має неминущу цінність. Коли наявна — свідомо, а частіше неусвідомлено — така ситуація, тоді ідеальні типи містять в собі ідеали, з якими дослідник співставляє християнство як з цінністю. /247/ Ті ж завдання й цілі, на які він при цьому орієнтує свою «ідею» християнства, можуть бути — і завжди будуть — досить відмінними від тих цінностей, з якими співставляли це вчення перші християни у добу, коли воно зародилося. У такому своєму значенні ідеї, звичайно ж, будуть вже не просто логічними допоміжними засобами, з якими порівнюється і якими вимірюється дійсність, а ідеалами, з висоти яких виноситимуться про неї оцінні судження, що вводяться у зміст «поняття» християнства. Саме завдяки тому, що тут ідеальний тип претендує на емпіричну значимість, він проникає у сферу оцінного тлумачення християнства, полишаючи при цьому царину емпіричної науки, — це вже особиста позиція людини, а не побудова ідеально-типового розуміння. Незважаючи на таку принципову різницю, в історичних дослідженнях дуже часто трапляється змішування цих двох докорінно відмінних значень «ідеї». Воно вже дуже близьке, коли історик починає розвивати свої власні «погляди» на якусь історичну особу чи епоху. На противагу Шлосеру, який, дотримуючись принципів раціоналізму, прагнув застосувати незмінні етичні масштаби, сучасний, вихований в дусі релятивізму історик, намагаючись, з одного боку, зрозуміти епоху, яку він вивчає, «зсередини», а з іншого — винести своє «судження» про неї, відчуває потребу в тому, щоб узяти масштаби свого судження із самого «матеріалу», тобто щоб ідея в розумінні «ідеалу» виростала з ідеї в розумінні «ідеального типу». Естетична привабливість такого роду спроб завжди призводить до того, що межа між цими двома сферами постійно розмивається, внаслідок чого маємо половинчастість, коли, не відмовляючись від оцінних суджень, намагаються разом з тим ухилятися од відповідальності за них. Тим часом елементарним обов’язком самоконтролю вченого і єдиним засобом запобігти непорозумінню буде чітке розмежування між порівняльною співвідносністю дійсності з ідеальними типами у логічному значенні цього слова та оцінними судженнями про дійсність, виходячи з ідеалів. /248/ «Ідеальний тип» у нашому розумінні (ми змушені це повторити), на відміну від оцінного судження, є чимось абсолютно індиферентним, таким, що не має нічого спільного з будь-якою, окрім суто логічної, «досконалістю». Існують ідеальні типи публічних будинків та ідеальні типи релігій; щодо перших, то можуть бути ідеальні типи таких із них, які з погляду сучасної поліційної етики можна вважати технічно «доцільними», і таких, що прямо протилежні цьому. Ми змушені тут відмовитись од детального розгляду найскладнішої і найцікавішої проблеми — питання про логічну структуру поняття держави. Зауважимо тільки таке: спитавши себе, що саме в емпіричній дійсності відповідає ідеї «держави», ми виявимо незліченну множину дифузних і дискретних людських вчинків та пасивних реакцій; зв’язків, які впорядковані фактично або юридичним шляхом; які за своїм характером або одиничні, або повторювані; зв’язків, які ґрунтуються на ідеї, вірі у відносини справді значимі або такі, що мусять бути значимими, та у відносини панування-підпорядкування одних людей іншими. Така віра почасти є духовним надбанням, яке дістало розвиток у думці; почасти ж вона тільки неясно відчувається і пасивно сприймається у різних своїх відтінках людьми, котрі, якби вони справді чітко мислили «ідею» як таку, зовсім не потребували б жодного «загального вчення про державу», що мусить з неї виводитись. Наукове поняття держави, яким би чином його не формулювали, завжди буде синтезом, котрий створюється нами з певною пізнавальною метою. Одначе, з іншого боку, сам цей синтез також є абстракцією тих мало усвідомлюваних синтезів, які творяться у головах історично існуючих людей. Але конкретний зміст, якого «держава» тієї чи іншої епохи набуває у таких синтезах сучасників, знову ж таки може стати зримим тільки завдяки орієнтації на ідеально-типові поняття. Немає ніякого сумніву в тому, що спосіб, яким творяться такі, завжди з логічного погляду недосконалі синтези сучасників, їхні «ідеї» держави (як, скажімо, німецька метафізична ідея /249/ «органічної держави» на противагу «діловим» американським уявленням), має першорядне практичне значення. Інакше кажучи, й тут практична ідея, що мусить бути значимою і мислиться як така, та конструйований з пізнавальною метою теоретичний ідеальний тип розвиваються паралельно, щораз виявляючи схильність переходити одне в одне.

Вище ми свідомо розглядали «ідеальний тип» насамперед (хоч і не виключно) як мислену конструкцію, створену для вимірювання й систематизації індивідуальних, тобто значимих у своїй винятковості зв’язків, — скажімо, таких, як християнство, капіталізм тощо. Це робилося для того, аби спростувати поширене уявлення, нібито у сфері явищ культури абстрактно типове ідентичне абстрактно родовому, що насправді не так. Не маючи змоги проаналізувати часто згадуване тут і значною мірою дискредитоване неправильним вживанням поняття «типове», ми вважаємо (і про це свідчить увесь попередній виклад), що утворення типових понять в розумінні вилучення «випадкового» також має місце саме у сфері «історичних індивідів». Звичайно, й ті родові поняття, які ми постійно віднаходимо як складові частини історичного викладу та конкретних історичних понять, можна шляхом абстракції і посилення певних істотних для них концептуальних елементів перетворити на ідеальні типи. Саме це частіше за все є найважливішим практичним застосуванням ідеально-типових понять; кожен індивідуальний ідеальний тип вибудуваний з концептуальних елементів, родових за своєю природою і переформованих в ідеальні типи. Так само і в цьому випадку знаходить свій прояв специфічна логічна функція ідеально-типових понять. Звичайним родовим поняттям у значенні комплексу ознак, спільних для ряду явищ, буде, наприклад, поняття «обміну» — коли абстрагуватися від значення його компонентів і просто аналізувати звичайне слововживання. Якщо ж співставити це поняття із «законом граничної корисності» й утворити поняття «економічного обміну» як економічного раціонального процесу, то останнє, як /250/ і всяке логічно цілком розвинене поняття, міститиме судження про «типові» умови обміну. Воно набуде генетичного характеру, ставши завдяки цьому ідеально-типовим з логічного погляду, тобто відійде від емпіричної дійсності, яку можна буде лише порівнювати, співставляти з ним. Те ж саме стосується й так званих «фундаментальних» понять політичної економії: у генетичній формі їх можна розвивати тільки як ідеальні типи. Різниця між звичайними родовими поняттями, які просто об’єднують загальні риси емпіричних явищ, та родовими ідеальними типами (такими, зокрема, як ідеально-типове поняття «суті» ремесла), у кожному конкретному випадку, звісно, мало відчутна. Проте жодне родове поняття як таке не має «типового» характеру, а суто родового «середнього» типу взагалі не існує. Там же, де, як, приміром, у статистичному обстеженні, мова йде про «типові» величини, мається на увазі щось більше, аніж середній тип. Що частіше ми говоримо про звичайну класифікацію процесів, які мають місце в дійсності як масові явища, то більшою мірою йдеться про родові поняття; і навпаки, що більше набувають концептуальної форми складні історичні зв’язки, виходячи з тих компонентів, які складають основу їхнього специфічного культурного значення, — то більшою мірою поняття або система понять матимуть характер ідеального типу. Бо мета ідеально-типових понять полягає саме в тому, щоб якнайповніше донести до свідомості не родові ознаки, а навпаки, своєрідність явищ культури.

Та обставина, що ідеальні типи, зокрема й родові, можуть бути застосовані й застосовуються, є цікавою з методичного погляду у зв’язку з іще одним моментом.

Досі ми, по суті, розглядали ідеальні типи тільки як абстрактні поняття таких зв’язків, які, перебуваючи в потоці подій, постають перед нами «історичними індивідами», що розвиваються. Одначе тут виникає певна складність, оскільки поняття «типового» досить легко може бути використане як знаряддя на службі натуралістичного упередження, згідно з яким /251/ метою соціальних наук є редукція дійсності до «законів». Адже цілком можливо сконструювати й ідеальний тип «розвитку», і така конструкція може мати в окремих випадках досить вагоме евристичне значення. Але при цьому виникає досить серйозна небезпека того, що будь-яка межа між ідеальним типом і реальною дійсністю може зникнути. Можна, зокрема, дійти такого теоретичного «висновку», що при суворо «ремісничій» організації суспільства єдиним джерелом нагромадження капіталу мусить бути земельна рента. Виходячи з цього, можна, мабуть, сконструювати (ми не перевірятимемо тут правильності такої конструкції) зумовлений цілком зрозумілими простими чинниками — обмеженістю земельних угідь, ростом людності, припливом благородних металів, раціоналізацією способу життя — ідеальний тип перетворення ремісничого господарства на капіталістичне. Чи є історичний розвиток у своїй емпіричній даності справді таким, яким його зображує наведена конструкція, можна встановити лише за допомогою цієї конструкції як евристичного засобу, а саме: порівнюючи ідеальний тип із «фактами». Коли ідеальний тип побудовано «правильно», але фактичний процес не відповідає ідеально-типовому, це означає, що ми здобули докази того, що середньовічне суспільство в деяких своїх рисах не було суворо «ремісничим» за своїм характером. Коли ж ідеальний тип було вибудувано евристично «ідеальним» способом (чи мало це місце у нашому прикладі і яким саме чином, ми тут не розглядатимемо), то він виведе дослідження на шлях чіткішого осягнення цих не пов’язаних із ремеслом складників середньовічного суспільства в їхній своєрідності та історичному значенні. Коли ідеальний тип дозволяє дійти такого висновку, то можна вважати, що він досяг логічної мети саме завдяки тому, що проявив свою невідповідність дійсності. У цьому випадку він був перевіркою гіпотези. Такого роду процедури не викликатимуть методологічних заперечень доти, доки усвідомлюють, що ідеально-типова конструкція, з одного боку, та історія — з іншого, це речі, /252/ які належить чітко розрізняти, і що в даному випадку згадана конструкція виступала лише засобом здійснити, відповідно до наперед складеного плану, значиме зведення історичного явища до його дійсних причин, яке видається нам можливим за нинішнього рівня нашого знання.

Чітко бачити різницю, про яку йшлося вище, часто заважає, як свідчить досвід, одна обставина. Ідеальний тип чи ідеально-типовий розвиток іноді — для кращого розуміння — пробують пояснити, використовуючи як наочний засіб емпіричний матеріал історичної дійсності. Небезпека такого загалом цілком законного методу полягає в тому, що історичне знання виступає тут служкою теорії, тоді як мусить бути навпаки. Теоретик часто схильний розглядати таке відношення як само собою зрозуміле або ж, що ще гірше, просто підганяти одну до одної теорію та історію, не вбачаючи між ними ніякої різниці. Ще небезпечнішими будуть ці спроби тоді, коли ідеальну конструкцію розвитку пробують штучно поєднати з понятійною класифікацією ідеальних типів певних культурних утворень у рамках генетичної класифікації (наприклад, пробують вивести форми ремісничого виробництва від «замкнутого домашнього господарства», а релігійні поняття — з «принагідно витворених божків»). Послідовність типів, що її отримують, вибираючи ознаки понять, виступає тоді як необхідна, закономірна історична послідовність. Логічна послідовність понять, з одного боку, та емпіричне впорядкування того, що мислиться у понятті, в його просторових, часових і причинних зв’язках, — з іншого, виявляються настільки переплетеними одне з одним, що спокуса вчинити насильство над дійсністю, аби зміцнити реальну значимість конструкції, стає майже непереборною.

Ми свідомо уникаємо звернення до найважливішого для нас зразка ідеально-типової конструкції — концепції Маркса, — щоб не ускладнювати ще більше наше дослідження інтерпретаціями Марксового вчення і не випереджати події, оскільки наш журнал має за мету постійно давати критичний /253/ аналіз усієї літератури про цього великого мислителя і всіх праць, які продовжують його вчення. Ось чому тут ми лише констатуємо, що всі специфічні марксистські «закони» і конструкції процесів розвитку (тією мірою, якою вони вільні від теоретичних помилок) мають ідеально-типовий характер. Кожен, хто будь-коли працював, застосовуючи марксистські поняття, добре знає, яким важливим є неповторне евристичне значення цих ідеальних типів, якщо використовувати їх для порівняння з дійсністю, — так само як знає й те, наскільки небезпечними можуть вони бути, коли вважати їх за емпірично значимі чи навіть реальні (тобто, по суті, метафізичні) «рушійні сили», «тенденції» тощо.

Щоб проілюструвати безмежне плетиво концептуально-методичних проблем, які постають у науках про культуру, досить глянути на таку шкалу: родові поняття; ідеальні типи; ідеально-типові родові поняття; ідеї як емпірично притаманні історичним людям мислені зв’язки; ідеальні типи цих ідей; ідеали, з якими історик співвідносить історію; теоретичні конструкції, де як ілюстрації використано емпіричні дані; історичне дослідження, що використовує теоретичні поняття як граничні ідеальні випадки. Сюди слід також додати можливі різноманітні складніші випадки, які ми можемо лише назвати, — такі, як різні мислені побудови, відношення яких до емпіричної реальності безпосередньо даного у кожному окремому випадку буде вельми проблематичним. У нашій статті, мета якої — тільки вказати на проблеми, ми змушені відмовитись од серйозного розгляду практично важливих методологічних питань, таких, як відношення ідеально-типового пізнання до пізнання закономірностей, ідеально-типових понять — до понять колективних, і т. ін.

Незважаючи на всі ці пояснення, історик буде, як і раніше, наполягати на тому, що панування ідеально-типової форми утворення понять і конструкцій можна вважати за специфічний симптом молодості наукової дисципліни. З таким твердженням можна було б якоюсь мірою погодитись, щоправда, зробивши з цього дещо /254/ інші висновки. Візьмімо кілька прикладів з інших наук. Звичайно ж, засмиканий школяр, так само як і філолог-початківець, уявляє собі мову насамперед «органічно», тобто як надемпіричну, підпорядковану нормам цілісність; тоді завдання науки полягатиме в тому, аби встановити, що слід вважати правилами мовлення. Перше завдання, що його звичайно ставить перед собою філологія, — це логічно опрацювати «писемну мову», звівши її зміст до певних «правил», як це було зроблено, скажімо, в Academia della Crusca. Коли ж сьогодні один провідний філолог твердить, що, навпаки, об’єктом філології мусить бути «мова кожної окремої людини», то ставити так питання можна лише після того, як у писемній мові вже наявний відносно чіткий ідеальний тип, яким можна оперувати (приймаючи його хоча б як мовчазну передумову) при вивченні нескінченної багатоманітності мовлення; без цього дослідження буде позбавлене меж та орієнтації. Аналогічним чином функціонують конструкції у природно-правових та органічних теоріях держави, або ж — коли згадати ідеальний тип у нашому розумінні — такою буде теорія античної держави у Бенжамена Констана; це мовби гавань, в якій дослідники змушені перебувати доти, доки навчаться належним чином орієнтуватися у безмежному морі емпіричних даних. Зрілість науки знаходить свій реальний прояв у здатності долати ідеальний тип тією мірою, якою він мислиться як емпірично значимий або як родове поняття. Проте використання, наприклад, дотепної конструкції Констана для унаочнення певних аспектів античного державного життя в його історичній своєрідності цілком виправдане і в наші дні, коли при цьому не забувати про ідеально-типовий характер такої конструкції. Існують науки, яким дарована вічна юність, — до них належать всі історичні дисципліни, перед якими у потоці культури, що вічно плине вперед, завжди постають нові проблеми. І чи не найістотніша з них — це тимчасовий характер усіх ідеально-типових конструкцій і водночас постійна необхідність творення нових. /255/

Знову й знову робляться спроби виявити «справжній», «істинний» зміст історичних понять, і кінця тим спробам не видно. Тому цілком закономірно, що синтези, якими користується історія, завжди будуть або тільки відносно визначеними поняттями, або, коли є потреба надати концептуальному змістові однозначності, поняття ставатиме ідеальним типом і, отже, теоретичним, тобто «однобічним», поглядом, що здатний висвітлити дійсність, коли останню співвіднести з ним, але, зрозуміло, непридатний для того, аби бути схемою, яка цілком і повністю підпорядковує собі дійсність. Адже жодна із мислених систем, без якої ми не можемо обійтись, прагнучи осягнути якусь важливу складову частину дійсності, не може вичерпати собою нескінченного багатства останньої. Усі вони є лише спробами на даному рівні нашого знання і за наявних у нашому розпорядженні понятійних побудов додати порядку в хаос тих фактів, які входять у коло наших зацікавлень. Мислений апарат, що його було створено у минулому шляхом мисленої обробки, а точніше, мисленого перетворення безпосередньо даної дійсності й підпорядкування її поняттям, які відповідають рівневі пізнання та спрямуванню інтересів тієї доби, завжди протистоятиме тому, що ми спроможні й хочемо здобути з дійсності на шляху нового пізнання. У такій боротьбі реалізується проґрес досліджень у науках про культуру. Його результатом є процес постійної видозміни тих понять, через які ми намагаємося осягнути дійсність. Ось чому історія наук про соціальне життя була і є постійним чергуванням спроб мислено впорядкувати факти методом побудови понять; розкласти образи, які постали внаслідок такого впорядкування, шляхом розширення і зміщення наукового горизонту, — і спроб утворити на цій новій основі нові поняття. Тут знаходить відображення не безпідставність спроб творити системи понять взагалі: будь-яка наука, в тому числі й описова історія, працює за допомогою комплексу понять своєї доби, — а лише та обставина, що в науках про людську культуру творення понять залежить /256/ від місця цієї проблеми у даній культурі, і воно може змінюватись залежно від змісту самої культури. В науках про культуру відношення між поняттям і тим, що пізнається за його допомогою, таке, що будь-який синтез має тимчасовий характер. Цінність спроб витворити широкомасштабні понятійні конструкції у нашій науці полягає, як правило, саме в тому, що вони виявляють межі тих точок зору, які покладено в їхню основу. Найдалекосяжніші успіхи у сфері соціальних наук пов’язані, по суті, із зміщенням практичних культурних проблем і набувають форми критики утворення понять. Одне з найважливіших завдань нашого часопису — служити меті такої критики, а також дослідженню принципів синтезу в галузі соціальних наук.

Керуючись висновками, які випливають зі сказаного вище, ми дійдемо до того пункту, де часом виникатимуть розбіжності між нашою позицією і поглядами окремих визначних представників історичної школи (вихованцем якої вважає себе й автор). Останні відверто або ж не виказуючи цього стоять на думці, ніби кінцевою метою, призначенням усякої науки є впорядкування її матеріалу в систему понять, зміст яких поповнюється, поступово вдосконалюючись, зі спостережень над емпіричними закономірностями, створення гіпотез та їхня верифікація доти, аж доки це призведе до виникнення «завершеної», а отже, дедуктивної науки. З цього погляду й індуктивні дослідження сучасних істориків — це лише зумовлена недосконалість нашої науки, попередня праця. Природно, з такого погляду немає нічого більш сумнівного, аніж створення й застосування чітких понять, які поспішно претендують на досягнення мети далекого майбутнього.

Принципово несправедливою таку позицію можна було б вважати, тільки стоячи на ґрунті античносхоластичної теорії пізнання, яка й досі має глибокі корені у мисленні основної маси фахівців, що належать до історичної школи; метою поняття, вважають вони, є відображення «об’єктивної» дійсності, її «представлення»; звідси щораз нові й нові вказівки /257/ на нереальність усіх чітких понять. Той же, хто до кінця обміркує основну ідею сучасної теорії пізнання, яка йде від Канта і за якою поняття є і можуть бути лише мисленими засобами для духовного опанування емпірично даного, — той не побачить у факті, що чіткі генетичні поняття неминуче будуть ідеальними типами, ніякої підстави для відмови від них. Для такого вченого співвідношення між поняттям та історичним дослідженням набере зворотного характеру: будь-яка кінцева мета видасться йому логічно неможливою, поняття ж будуть не метою, а засобом для досягнення мети — пізнання значимих з індивідуального погляду зв’язків. Якраз тому, що зміст історичних понять необхідним чином змінюється, їх треба кожного разу якнайчіткіше формулювати. Дослідник прагнутиме до того, щоб при застосуванні понять завжди чітко акцентувався їхній характер як ідеально мислених конструкцій, а історію не сплутували з ідеальним типом. Оскільки за неминучої зміни провідних ціннісних ідей розробити справді чітко визначені поняття, які б вважалися кінцевою метою, неможливо, такий дослідник віритиме, що якраз на шляху утворення чітких і однозначних понять для окремої точки зору постає можливість ясно усвідомити межі їхньої значимості.

Нам вкажуть на те (і ми вже раніше з цим погодились), що в кожному окремому випадку достатньо чітко виявити конкретний історичний зв’язок, не співвідносячи його з визначеними поняттями. І тому вважатимуть, що історик у нашій галузі здатний, так само як і дослідник у галузі політичної історії, говорити «мовою життя». Звичайно! До цього можна тільки додати: при такому методі дуже ймовірно, що чітке усвідомлення погляду, згідно з яким явище, що розглядається, набуває значимості, буде справою випадку. Ми, як правило, не маємо таких сприятливих умов, як дослідник політичної історії, який співвідносить свій виклад з однозначним (або таким, що видається однозначним) змістом культури. Кожен суто описовий виклад подій завжди має до певної міри художній характер. «Кожен бачить те, що /258/ носить у своєму серці»; значимі ж судження завжди передбачають логічну перебудову побаченого, тобто застосування понять. Можна, звичайно, приховати їх in petto *, і часто у цьому буде навіть якийсь естетичний шарм; одначе це криє в собі небезпеку дезорієнтації читача, а іноді може підірвати віру самого автора у зміст і плідність його міркувань.

* В душі (im.). — Прим. перекл.

Та чи не найсерйознішою небезпекою була б відмова від створення чітких понять у сфері практичних, економічних і соціально-політичних міркувань. Нефахівцеві важко навіть уявити, до якої плутанини призвело, наприклад, застосування терміна «цінність», цього злощасного дитятка нашої дисципліни, більш-менш однозначного змісту якому можна надати лише ідеально-типовим шляхом, або ж вживання таких виразів, як «продуктивно», «з народногосподарського погляду» і т. ін., що взагалі не піддаються чіткому концептуальному аналізові. Причому все лихо в тім, що вживаються запозичені з повсякденної мови колективні уявлення. Аби нас зрозуміли й нефахівці, візьмемо таке відоме ще зі шкільної парти поняття, як «сільське господарство», у тому значенні, яке воно має у словосполученні «інтереси сільського господарства». Візьмімо спочатку «інтереси сільського господарства» як емпірично визначені, більш-менш чіткі суб’єктивні уявлення окремих індивідів, що господарюють, про їхні власні інтереси; залишимо при цьому поза розглядом незліченні конфлікти інтересів господарів, які розводять племінну худобу, виробляють продукти тваринництва, вирощують зерно і розширюють кормову базу, займаються горілчаним виробництвом і т. ін.

Якщо не кожній людині, то бодай фахівцеві добре відомий той заплутаний клубок суперечливих ціннісних відношень, які тут тільки приблизно уявляються. Перерахуємо лише деякі з них: інтереси землеробів, які мають намір продати своє господарство, а тому зацікавлені у швидкому зростанні цін на землю; прямо протилежні інтереси тих, хто хоче /259/ придбати, збільшити або орендувати ділянку; інтереси тих, хто хоче зберегти своє добро для нащадків із престижних міркувань і, отже, зацікавлений у стабільності землеволодіння; протилежні прагнення тих, хто в своїх власних інтересах та інтересах своїх дітей прагне, щоб земля перейшла до кращого господаря або — що не одне й те ж — до покупця з найбільшим капіталом; суто економічний інтерес «найдбайливіших» у приватногосподарському розумінні господарів, які зацікавлені у вільному товарообміні; протилежний цьому інтерес певних панівних верств у збереженні успадкованої політичної та соціальної позиції свого стану і тим самим відповідного «статусу» своїх спадкоємців; соціальні інтереси непанівних верств сільських господарів, котрі зацікавлені в тому, аби звільнитися від вищих верств, які тиснуть на них; подекуди протилежне згаданому прагнення знайти серед представників вищих верств вождя, який діяв би на користь їхніх економічних інтересів. Перелік можна було б продовжувати безмежно, хоча ми будували його у загальних рисах і не прагнули до точності. Ми не торкаємося тої обставини, що з більшістю згаданих «егоїстичних» інтересів можуть поєднуватися, комбінуватися, ставати їм на заваді чи відволікати їх убік найрізноманітніші суто ідеальні цінності; ми нагадуємо лише про те, що, ведучи мову про «інтереси сільського господарства», ми, звичайно, маємо на увазі не лише ті матеріальні та ідеальні цінності, з якими самі землероби пов’язують свої «інтереси», але й ті почасти зовсім гетерогенні їм ціннісні ідеї, з якими ми співвідносимо сільське господарство.

Такими будуть, наприклад, виробничі інтереси, пов’язані із зацікавленістю у наданні населенню дешевих і, що не завжди одне й те саме, якісних продуктів харчування, — при цьому можуть виникати найрізноманітніші колізії між інтересами міста й села, а інтереси покоління сучасників зовсім не обов’язково мусять збігатися з імовірними інтересами майбутніх поколінь; демографічні інтереси (насамперед зацікавленість у зростанні чисельності /260/ сільського населення), пов’язані чи то з «державними» інтересами, питаннями політичної влади або внутрішньої політики, чи з іншими ідеальними, різними за своїм характером інтересами: наприклад, очікуваним впливом зростання чисельності населення на своєрідність культури даної країни, — ці демографічні інтереси здатні, зі свого боку, зайти в суперечність із різними приватногосподарськими інтересами усіх верств сільського населення чи навіть з інтересами всієї його маси на даний момент. Мова може йти також про зацікавленість у певному соціальному розшаруванні серед сільських жителів у зв’язку з тим, що цей чинник можна використати як засіб політичного або культурного впливу, — такий інтерес, залежно від його спрямованості, здатний зайти в суперечність із усіма можливими, найбезпосереднішими інтересами як окремих господарів, так і держави загалом сьогодні і в майбутньому. І, нарешті, що ще більше ускладнює справу: держава, з інтересами котрої ми схильні пов’язувати ці та багато інших схожих окремих інтересів, часто може бути ширмою, що приховує дуже складне переплетіння ціннісних ідей, з якими ми співвідносимо державу в кожному окремому випадку, — таких, приміром, як суто військові інтереси зовнішньої безпеки; забезпечення панівного становища династії або певних класів всередині країни; збереження і зміцнення формальної державної єдності нації задля неї самої або для того, щоб зберегти певні об’єктивні, досить різні за своїм змістом культурні цінності, які ми уявляємо як об’єднаний у державу народ; зміна соціального устрою держави відповідно до певних, також досить різних культурних ідеалів. Очевидно, що коли б ми лише спробували вказати на все те, що об’єднується спільною назвою «державні інтереси», з якими ми можемо співвідносити «сільське господарство», то це завело б нас надто далеко. Наведений приклад, а ще більше наш сумарний аналіз досить грубий і елементарний. Нехай нефахівець сам спробує аналітично (і ґрунтовнішим способом) проаналізувати поняття «класових інтересів робітників», /261/ і він побачить, яке переплетіння суперечливих інтересів та ідеалів робітників, з одного боку, й тих ідеалів, орієнтуючись на які, ми розглядаємо становище робітників, — з іншого, міститься в ньому. Неможливо подолати ті лозунги, які проголошують у ході боротьби інтересів, суто емпірично підкреслюючи їх «відносний» характер. Лише формулювання ясних, чітких понять для різних можливих точок зору — це той єдиний шлях, здатний вивести за межі порожніх фраз. Обстоювання «вільної торгівлі» як світогляду або значимої норми — безглуздя, одначе нашим дослідженням у галузі торговельної політики (незалежно від того, якими її ідеалами прагне керуватися та чи інша людина) завдало великої шкоди те, що ми не оцінили належним чином евристичної цінності давньої життєвої мудрості найбільших комерсантів світу. Лише завдяки ідеально-типовим концептуальним формулам стає справді зрозумілою специфіка тих точок зору, які розглядаються в кожному конкретному випадку, оскільки їхня своєрідність розкривається шляхом конфронтації емпіричного матеріалу з ідеальним типом. Використання ж недиференційованих колективних понять, які вживаються у повсякденній мові, маскує, як правило, нечіткість мислення або волі і є лише знаряддям сумнівних хитрощів та завжди — засобом перешкодити правильній постановці проблеми.

Ми завершуємо наші міркування, метою яких було тільки одне — вказати на ту часто майже незриму межу, яка відокремлює науку й віру, і сприяти розумінню сенсу соціально-економічного пізнання. Об’єктивна значимість усякого емпіричного знання полягає в тому (і лише в тому), що дана нам дійсність впорядковується за категоріями, які у певному специфічному розумінні є суб’єктивними, оскільки, будучи передумовами нашого пізнання, вони пов’язані з передумовою цінності тієї істини, яку може нам дати лише досвідне знання. Для кого ж така істина не становить цінності (адже віра у цінність наукової істини є продуктом певної культури, а не дана нам від природи), — ми засобами нашої /262/ науки навряд чи можемо чимось зарадити. Щоправда, марною була б спроба шукати іншої науки, котра дала б те, що може дати лише остання: поняття і судження, які не є емпіричною дійсністю і не віддзеркалюють її, але дозволяють належним чином мислено упорядкувати. У галузі емпіричних соціальних наук про культуру можливість осмисленого пізнання того, що суттєве для нас у нескінченному плині явищ, пов’язана, як ми бачили, з неминучим використанням специфічних у своїй особливості поглядів, що зрештою співвідносяться з ідеями цінностей, які, як складники осмислених людських дій, можна емпірично констатувати й переживати, однак значимості яких емпіричним шляхом обґрунтувати не можна. «Об’єктивність» соціально-наукового пізнання ґрунтується насамперед на тому, що емпірично дане завжди співвідноситься із ціннісними ідеями, які надають йому пізнавальної цінності, проте ніколи не здатні бути підставою для емпірично неможливого обґрунтування значимості пізнання. Притаманна усім нам у тій чи іншій формі віра у надемпіричну значимість останніх, найвищих ціннісних ідей, у яких ми бачимо сенс нашого буття, не лише не заперечує нескінченної мінливості тих конкретних точок зору, що надають значення емпіричній дійсності, а й містить її в собі. Життя в його ірраціональній дійсності і ті можливі значення, які в ньому приховані, невичерпні, тому конкретні форми віднесення до цінності не можуть не бути плинними, підпорядкованими постійному рухові у незвідане майбутнє людської культури. Світло, випромінюване такими вищими ціннісними ідеями, осяває якийсь один із мінливих фраґментів ґрандіозного хаотичного потоку подій, що струмує крізь час.

Із усього цього не слід, звичайно, робити висновок, нібито завданням соціальних наук мусить бути постійне «полювання» на нові точки зору і понятійні конструкції. Навпаки, ми цілком рішуче наголошуємо, що головна мета утворення понять і їхньої критики полягає в тому, щоб, поряд з іншими засобами, слугувати пізнанню культурного значення /263/ конкретних історичних зв’язків. І в нашій галузі також є, кажучи словами Ф. Т. Фішера, «прихильники фактів» і «прихильники суті». Невгамовну жадобу до фактів, притаманну першим, можна задоволити лише матеріалами актів, фоліантами статистичних звітів та анкетами — дотепність нових ідей недоступна їхньому сприйняттю. Інтелектуальне гурманство других має своїм наслідком втрату смаку до фактів унаслідок безперервних пошуків більш «дистильованих» ідей. Справжня ж майстерність — серед істориків, скажімо, нею блискуче володів Ранке — знаходить свій прояв якраз у тому, що відомі вже факти співвідносяться з відомими вже поглядами, і внаслідок цього постає щось нове.

В епоху спеціалізації праця в галузі наук про культуру полягатиме насамперед ось у чому: після того як шляхом постановки проблеми дослідник виділить певний матеріал і встановить свої методичні принципи, він дивитиметься на обробку цього матеріалу як на самоціль, не перевіряючи пізнавальної цінності окремих фактів шляхом свідомого співвіднесення їх з останніми ціннісними ідеями і загалом не думаючи про те, що саме виділення згаданих фактів зумовлене цими ідеями. І так мусить бути. Одначе колись настане мить, коли барви пригаснуть: виникнуть сумніви у значенні тих точок зору, зміст яких раніше не був предметом рефлексії, в сутінках загубиться шлях. Світло, випромінюване великими проблемами культури, примеркне вдалині. Тоді й наука змінить свою позицію та свій понятійний апарат, щоб з вершин людської думки осягнути плин світових подій. Вона звірятиметься із тими сузір’ями, які тільки й можуть надати науковій роботі сенсу і спрямувати її у вірному напрямку:

...А мрія знов у серці заясніла:

За ним, за ним летіти дню навстріч,

Лишаючи позаду себе ніч,

Над мною — небо, піді мною — хвилі... *

* Гете. Й.-В. Фауст — К.: Дніпро, 1981. — С. 45. (Переклад М. Лукаша). /264/

Попередня     Головна     Наступна