Попередня     Головна     Наступна




Частина Шоста

МОВА РУСЬКОЇ ПРАВДИ




І.


Студіювання мови Руської Правди в цілому ще й не починалось. Наукова увага фільольоґів до цієї пам’ятки не йшла далі спорадичного цитування окремих слів і то тільки з тексту найстаршого списку Синодальної Кормчої Книги 1282 р. Найбільш уваги цьому спискові присвячував О. Шахматов у своїх загальних працях з історії т.зв. „русскаго языка”, 198 а зокрема в студії про новгородські грамоти. 199 Такі самі приклади з Руської Правди подибуємо і в О. Соболевського, 200 В. Яґіча, 201 Б. Ляпунова, 202 О. Потебні 203 й інш. Але з цих спорадичних і випадкових прикладів дослідник не може мати жодного уявлення про мову пам’ятки навіть і вищезгаданого списка Синодального.

На мову Руської Правди в стислому розумінні перші звернули увагу видавці та коментатори цієї пам’ятки. І серед таких, не студій, а спроб, тільки визначаються палеоґрафічно-фільольоґічні коментарі Калайдовича і Строєва, 204 Лубенського. 205 Варта уваги і праця Дієва 206 і правника Мрочека-Дроздовського. 207

Але вперше з науково-фільольоґічним критерієм до мови Руської Правди підійшов О. Соболевський. 208 Правда, то не була спеціяльна моноґрафічна студія мови пам’ятки в цілому, то була тільки рецензія на фільольоґічні розяснення Мрочека-Дроздовського. А проте це вже був науковий трактат визначного мовознавця, що вказував уже нові перспективи в освітленні деяких мовних особливостей пам’ятки. О. Соболевський у цій праці обмежився розясненням тільки тих слів, що зустрічаються в тексті окремих списків Правди: господа, мятельникь, поконъ, сути, скотъ, тивуничь, тыльснь, олекъ, нова й інш. Тому це не була всебічна студія мови пам’ятки, а тільки екскурси в семантику поодиноких слів, і лише в деяких випадках з’ясовував і питання фонетики чи морфольоґїї слова.

Другим ученим мовознавцем, що студіював і мову Руської Правди, був Є. Карський. Я маю на увазі дві праці вченого: (1) „Особенности языка и письма рукописного сборника XV в., именуемаго лЂтописью Аврамки”, 209 (2) Русская Правда по древнЂйшему списку, Ленинград 1930. Вже із самих назв його праць бачимо, що вченого цікавила мова Руської Правди не в усіх її списках, як пам’ятки в цілому, а тільки мова окремих її списків: Синодального 1282 р. й Авраамки 1495 р. Перша наведена праця Карського, крім того, не уявляє спеціяльну студію списку Руської Правди, а є студією цілого літопису й тим самим мова Правди займає принагідне місце. Вже важнішою є друга праця Карського, яка опрацьовує мову Синодального списка Руської Правди (найстаршого). Складається вона із двох частин: (1) із принагідних приміток до окремих слів самого тексту списка, що розяснують деякі малозрозумілі поодинокі слова тексту Синодального списка Правди з погляду фонетичного чи морфолоґічного; (2) із студи мови списка в цілому. Ця остання частина в передмові до видання тексту Руської Правди обіймає всього п’ять сторінок; тому вона є дуже побіжна й складається в найзагальнішім зарисі із палеоґрафічних заміток про самий список, його фонетику, морфолоґію і складню; а в кінці студії додається й короткий словничок тих слів, що могли б викликати деякий сумнів у значенні слова. Не буду спинятись на деталях вищезгаданих праць, на їх поодиноких філолоґічних спостереженнях, бо це все роблю тоді коли обговорюю окремі питання з мови пам’ятки.

Оце і вся наукова література, що виучувала й розробляла мову Руської Правди. ЕЕ 3 цього огляду роблю той висновок, що ця література є дуже обмежена числом і неповна обсягом; властиво це тільки початок студіювання мови Руської Правди і не скоро воно буде в такім стані, щоб можна було сказати, що мова Руської Правди є досліджена. А без такого докладного дослідження мови пам’ятки неможливо вести дальші студії Руської Правди, щодо інтерпретації окремих статтей її, сенсу їх та правного розуміння. Коли дослідники і брались за ці останні студії, то натикались на величезні перешкоди, бо, не бувши філолоґами, ставали перед непереможними труднощами об’єктивного зрозуміння й витлумачення того чи іншого вислову й вирішували цілком суб’єктивно на основі тільки персонального розуміння чи зверхного навіть особистого враження. Через це саме маємо дуже багато різних поглядів та інтерпретацій окремих статтей Правди, які одна другу навіть виключають. А це все випливає з того, що мова тексту Руської Правди ще не є вивчена й не досліджена. ЄЄ

Процес розвитку тексту Руської Правди був дуже довгий і складний; він відбувався протягом восьми століть. Цей процес творення тексту Руської Правди особливо цікавим був до XIII стол.: Ярославова грамота, текст Короткої й Широкої Правди творився й викінчувався в Київі й на Київській землі, і тільки потім вже готовий переходив до Новгороду, де тільки законсервовувався. Коли ж у Новгороді виникала тенденція самостійно витворити свій текст Руської Правди, то виникла нещаслива третя редакція. На великий жаль текст Руської Правди з Київської землі не заховався. Бурхлива історія України не зберегла ні одного рукопису з текстом Руської Правди. Старший текст дійшов до нас тільки в новгородських списках із новгородськими діялектичними прикметами мови. Тому цілком природньо повстає важне питання, чи є в існуючим тексті списків сліди київської староукраїнської мови із усіма прикметами її мовних особливостей? А це питання можна вирішити тільки при синтетичнім огляді якнайбільшої кількости списків Правди, взявши на увагу найхарактеристичніші прикмети тексту всіх списків і редакцій та кодексів пам’ятки. На великий жаль, тепер такої аналізи мови перевести ще неможливо, бо правдиве вивчення мови тексту кожного списку фактично тільки почалось; тоді як тільки після такого переведення аналізи палеоґрафічної та мовної тексту Руської Правди можливий повний синтетичний огляд мови Руської Правди в цілому і в її найстарших мовних прикметах, що характеризують мову оригіналу кожного кодексу Руської Правди. Тому природньо і мій огляд не буде ані всебічний, ні вичерпуючий. Я питання тільки ставлю, як гіпотезу.





II.


Неповноголосі чи редуковані як нескладові ъ і ь, так і напівкороткі ъ, ь в тексті всіх списків Руської Правди знаходяться в стані повного занепаду (упадку), починаючи від тексту списків XV в. аж до кінця XVIII в. З цього становища особливо таким занепадом ъ і ь відзначається текст списків Скороченої Правди: 210 мстити, кто, мстя, князю, что, мертвецЂ, всядеть, сводъ, пса, много, истцу, истопится, огнь, ждуть, начнуть, иноземцу, ртЂ, свободными, правду, отчимъ, задницею, меншему, о холопст†і багато інших, як у пні слова, так і в наростках і закінченнях. В кінці слова ъ і ь хоч ставляться послідовно, але тільки по традиції, відзначаючи тільки ствердлість чи мягчення цього чи того приголосного. Той самий процес констатують і списки XVII і XVIII ст. Широкої й Короткої Правди, і списки XVI і XV вв. Наприклад голважнь у багатьох списках навіть XV в. у тексті списків XIII і XIV вв. читаємо: голважень (сп. 3, 8) чи голваженъ (сп. 72); ω свержении, свержеть (майже всі списки), а в списку ч. 8 (Синодальний 1282 р.) читаємо: съвержеть (стаття 20); всядеть (навіть такі списки: 3, 72, 75), а в списку ч. 8: въсядеть; ждати (сп. 3, 72, 73 й інш.), а в сп. 8: жьдати; оукрадше (майже всі списки), а сп. 8: оукрадъше; оуведше (майже всі списки), а в сп. 73: оуведъше; ω татбЂ (всі списки), а в сп. 8: ω татьбЂ; о взыскании, взыщеть (всі сп.), а в сп. 8, 73: възыщеть.

Із численних прикладів я спостерігаю, що чим ближче до первісного тексту Широкої Правди (1-а редакція), а також чим самий список старший, тим яскравіше помічається первісна сонантність ъ і ь; наприклад: вервьноую, що читаємо в переважаючій більшості списків XIV і XV вв., у списках XVI в. маємо вервеноую або веревную; і цей факт свідчить про те, що ь був напівкороткий сонант в тексті старших списків XIII, XIV і XV вв. Те саме я спостерігаю і в вислові: вирьвноую (сп. 8 — XIII в.), виревноую (сп. 3 — XIV в. і сп. 4 — XV в.); і тільки в пізнішім тексті списків XVI-XVII вв. читаємо або вировноую, або вирное, вирную — себто з повним викривленням значення терміну вервьноую від вьрвь чи вирьноую від вира, із заникненням ь або повним проясненням його. Ще такі приклади: по вьрви нынЂ (сп. 8), а всі інші списки: по верви нынЂ; за ремьствьника, о ремьствьницЂ (сп. 8), а всі інші: за ремественика, о ремественицЂ, лише в однім спискові XV в. (ч. 5) читаємо: а за ремствика — такий вислів я пояснюю тим, що переписувач викривав значення слова, а цим самим і його форму.

Єсть в Широкій Руській Правді два варіянти, 211 на які я особливо звертаю увагу. Перший: 212 мене (сп. 72 XIV в., 80 XV в. і інш. старші сп.), мьнЂ (сп. 8 XIII в.), мнЂ (сп. 3 XIV в.), мнЂе (XV в.), мнЂе (XV, XVI, XVII вв.), мние (XVI в.), мЂне (XV-XVI вв.), а решта списків це слово просто опускають. Другий варіянт: 213 мене (XIV, XV, XVI, XVII вв.) — в найбільшій кількості списків; мьнЂ (сп. 8 XIII в.), мЂне — в тих самих списках, що й перший варіянт; меньши (сп. XVI в.), менти (сп. XV-XVI вв.) З цих прикладів видно, що в найстаршім спискові XIII в. читаємо мьнЂ, зате мене в сп. XIV-XVII вв., а далі мЂне (два сп. XV в. й один XVI в.), мнЂ(читати: мный, XV в.), мнЂе (XV-XVII вв.): але ці самі списки цих двох останних варіяцій у другім варіянті мають менши, а список Троїцький XIV в. перший раз ужив форми мнЂ, а другий раз мене. Із цілої низки цих приклади я спостерігаю як поруч себе розвивались дві форми: (1) мьнЂ (x мьнє — mbnje) 214, мнЂ — мнЂ” — мнЂе — мние; (2) із тої стародавньої форми, але чоловічого роду: мьнь, 215 коли ь ставав складовим поруч форми мнЂ (сп. 3 XIV в.), в якій ь заник, розвинулась друга форма: мене, яка прищепилась у найбільшій кількості списків і трималася найдовше, а з неї в деяких старших списках під впливом кінцевого j або змягченого н повстала форма мЂне; в деяких списках поруч мнЂе повстала форма мьньши, що через вокалізацію складового ь і втрату нескладового ь дало форму: меньши і менши. 216 Появу цієї останньої можна пояснити тим, що уламок мнЂи стародавньої мьнє почав уже відмирати за рахунок: мьньши, що запанувала в пізнішій і сучасній мові. Таким чином, форми мьнє і мьнь є форми старословянські і навіть прасловянські, що мали місце в стародавній київській мові і в оригіналі Широкої Правди.





III.


В тексті найстаршого списка Руської Правди зустрічаю тъгда  217 і тогда218 Всі інші списки мають тільки тогда. Повстає питання, яка форма є основна в Руській Правді, а яка пізніша і в наслідок якого процесу (чи тільки фонетичного) сталась заміна однієї форми другою. Над виясненням цього питання застановлявся і Б. Ляпунов, 219 правда з іншого приводу і в іншій пам’ятці. На думку цього останнього дослідника ці дві форми: тъгда і тогда існують поруч і в старословянських пам’ятках: в Марийському, Зоґрафському, Остромирському євангеліях та інш. Далі, Ляпунов, сконстатувавши, що ці обидві форми заховують і всі інші словянські мови, як чеська, польська, словінська, болгарська й інш., приходить до висновку, що ці обидві форми існували і в прасловянській мові. Таке твердження Б. Ляпунова доповнюється розясненнями О. Шахматова, 220 який виходить із того положення, що в словах слабонаголошених ъ і ь могли випадати ще в загальнословянську добу. Так, на думку останнього дослідника, пояснюються форми tъgDA і tоgDA, що вийшли безпосередньо із tъgъDA.

Отже, О. Шахматов обидві форми зводив до однієї старшої (з прасловянської доби) від якої вони повстали фонетично.

В пізнішій добі староукраїнських пам’яток, себто в XII-XIII вв. переважала форма тьгда і тільки пізніше запанувала форма тогда. Це дає привід Б. Ляпунову поруч поставити і друге твердження, що пізніша форма тогда повстала тільки із старшої тъгда; а в 4-ій примітці стор. 51 знов твердить, що староруська мова знала ці обидві форми: з ъ і з о. 221 У двох учених три різні погляди. Не входжу в розгляд їх, а особливо в занадто теоретичне припущення О. Шахматова. Вважаю, що найправдоподібніше, як свідчать і старословянські пам’ятки, припустити обидві форми, але в староукраїнській мові пануючою була форма тъгда. Руська Правда у своїм найстаршім спискові перевагу цієї форми і зафіксувала, заховавши її і в ориґіналі Широкої Руської Правди. 222 Коли ж у пізніших списках запанувала форма тогда, то це вплив тієї новгородської мовної традиції, в якій текст Широкої Руської Правди законсервувався.

Та сама доля виявилась і в історії частки й показового заїменника тъ і то та частки нъ і но в Короткій і Широкій Руській Правді. Може ні в одній стародавній українській пам’ятці не вживається цих енклітик так часто, як у Руській Правді з огляду на її спеціяльний стисло-правничий стиль та призначення. Так, наприклад, найстарший хронолоґічно список Синодальний вживає тъ 15 разів, нъ — 25 разів, а то аж 149 разів; но — немає зовсім. Список Пушкінський (ч. 72 XIV ст.) то вживає 137 разів, тъ — немає зовсім, a нъ — лише один раз, зате но аж 20 разів.


Список Троїцький XIV в. (ч. 3): то — 175 разів; но — 27 разів; тъ — 1 раз.

Список Археоґрафічної Комісії (ч. 73): то — 150 разів; но — 18 разів; тъ — 1 раз.

Список Карамзінський (ч. 80): то — 186 разів; но — 31 разів; тъ і нъ немає зовсім.


Всі інші списки Руської Правди знають тільки то і но.

Б. Ляпунов ще року 1892-ого 223 вважав форму то старшою від тъ і пояснював останню впливом тъгда. В пізнішій нераз уже згадуваній праці 224 той самий учений вже переконаний, що тъ є окрема форма поруч то, як окремою є нъ поруч но. Дослідник вважає, що в таких односкладових частках як тъ і нъ, ъ не переходив в о мабуть завдяки їх проклітичному вживанню без наголосу, але ъ і не зникав тільки тому, що ці частки все таки займали самостійне становище в мові, як наприклад займенники. Ця більша їх самостійність, на думку вченого, і привела до того, що в пізнішу добу нъ прояснилось в но. І в цім питанні, як і в попереднім, Б. Ляпунов не вийшов із суперечного погляду: з одного боку — окремі, паралєльні форми тъ і то; нъ і но, а з другого — ъ прояснюється в о (фонетичний процес, а не заникнення форми з ъ і поширення форм з о).

Катеґоричніше твердження є О. Шахматова, 225 який твердив, що в односкладових словах, як наприклад тъ, нъ, нь, сь, — ъ і ь з огляду на те, що на них падав наголос, пізніше переходили в о, е.

Щодо долі цих форм в Руській Правді, то факт заникнення в пізніших списках тъ і нъ я не вважаю явищем чисто фонетичним, як наслідок прояснення ъ в о, тільки заміною одної форми (тъ, нъ) Другою (то, но), які справді від найдавніших часів могли існувати поруч навіть і в ориґіналі Ярославової грамоти, Короткої Руської Правди і в Широкій Руській Правді, і то з перевагою форм з ъ над формами з о. Тільки з часом, під впливом іншої мовної традиції (новгородської) в пізніших списках переважила форма з о, перед якою поступились до повного зникнення форми з ъ.





IV.


В дальшім загальнім огляді ъ і ь маю можливість ствердити, що чим старші списки тексту Руської Правди, тим сильніше в них відбивається мова київського ориґіналу її. Вже списки не тільки XVII, XVI вв. але й XV стол. констатують з одного боку повний занепад нескладових ъ, ь, але й вокалізацію півкоротких ъ, ь і тільки в рідких випадках можна зустрінути стародавню (XI-XII вв.) форму цього чи того слова. Так наприклад, у Карамзінськім спискові XV в. знаходжу: оусъхнеть, въсядеть, възметь, съзва, възяль, въскладають, сътворити, въсхощеть, татьбы, лоньськыхъ, боярська, дворьскаго, начьнуть, холопьство, тиоуньство, лоньщина, києвьскаго. В спискові Археоґрафічної Комісії теж XV-ого в. цих прикладів вже трохи більше, бо текст його належить до першої редакції Широкої Руської Правди: сътворити, събрашася, вервьноую, съсадная, гривьнЂ, истьця, оусъхнеть, попьхнеть, оуведъше, възметь, въсЂдана, холопье, боярськыи, възыщеть, въ гостьбоу, съзвавь, воиньскыи, людьстии, коньчавъше, възмогуть, хътя, тиунъство. Приблизно стільки прикладів знаходжу і в Троїцькому спискові XIV-ого в.: мьстити, мьстя, головничьство, съсадная, истьця, истьцю, лоныцину, гостьбу, киевьского, тысячьского, бЂлогородьского, переяславьского, послушьство, въньметь, бортьную, межьныи, подътнеть, възложить, холопьство, тивуньство, а въдачь, по придатъцЂ. Ту саму картину бачу і в тексті списка Пушкінського XIV-ого в.: неповиньнаго, безаконьно, страньнолюбечь, мьзды, истиньны, корчьмьствоують, вервьную, къто, истьця, попьхнеть, черньци, гостьбу, въведеть, обьльнии, усътавиль, послушьство, боярьска, дворьскаго, възложить, възьмуть, въда, шедъше, приємьлеть.

Оглядаючи ці рештки давних форм, констатую такі їх мовні прикмети:


(1) Півголосні ъ і ь у пнях слів попадаються дуже рідко: оусьхнеть, попьхнеть, оуведъше, коньчавъше, къто, мьстити, въньметь, черньцы, мьзды, обьльнии, усътавиль, начьнуть і інш.

(2) Найбільше заховалось давніх форм із приїменниковими приростками: въз-, вън-, съ-, въ-: възметь, възяль, въскладають, въсхощеть, възыщеть, възмогоуть, въньметь, съзва, съзвавь, сътворити, съсадная, въдачь, въведеть, въсядеть.

(3) В закінченнях ъ і ь після приголосних залишаються постійно й показують мягчення чи ствердіння його; щодо наростків, то ъ постійно заховується в дієприслівниках минулого часу перед ш: оуведъше, коньчавъше, шедъше й інш.; в наростках -ьб-: гостьбы, татьба; -ьн-: бортьную, межьныи, вервьную, обьльнии, начьнуть; в наростках -ьск- ь заховується послідовно і в складовому, і в нескладовому положенні: боярьска (складова позиція), див. боярескь кілька разів у тому самому спискові Пушкінському; дворьскаго, воиньскыи, києвьского, тысячьского, бЂлогородьского, переяславьского; заховується ь і в наросткові -ьств-: холопьство, тиоуньство, головничьство, послоушьство й інш.; і в цім випадкові складовість ь була різна, і наближався він до повного сонанту, коли перед ним стояв шипучий ж, ч, ш. Можна зустрінути ь і в словах із наростком -ьц-: истьця, истьцю, черньци, коньчавше й інш.

Але найяскравіше сонантність ъ і ь визначається в тексті списку Руської Правди XIII-ого ст. (список Синодальної бібліотеки 1282 р.) Наприклад у пневій позиції: търгоу, поръвЂть, върти, бърть, дъчери, кърмилъ, кърмить, дължьбити, плъдь, роусьская, мьстити, вьрвь, вьрви, ωвьнъ, ωвьсъ, ремьствьницЂ, -ка, -ницю, кльпалъ, истьца, начьнеть, правьдоу, потьнеть, пьхнеть, рьци, жьдати, додьржать, лоньщиноу, овьцю, смьрдомъ, оупьлю, кльпати, ωльгова, трьтьяго, кръвь, пьрвои, вьсе, дьржать, чьє, жьдоуть, обьль, ωтьцимъ, задьницею, ωтьнь, мьншемоу, крьнеть і інш.

В приїменникових приростках: сь-, въ-, въз-: съвъкоупивъшеся, съсадная, съвержеть, съметная, въсядеть, съведитеся, възметь, съводъ, съвязана, въсЂдано, възищеть, съзвавъ, възложить, възмогоуть, въземьши, възворотять, въженеть, съроубять, сърЂзить і інш.

В наросткових складах чи в кінці слова ъ і ь залишаються окрім приїменників в, при якому в п’ятьох випадках ъ немає; при е і при к — по одному випадкові.

В орудному відмінкові в кількох випадках ь замінюється ъ; таких випадків у всьому тексті останнього списку я відзначив лише десять. В решті випадків стоїть правильно ь аж 23 рази; так само правильно стоїть ь в місцевому відмінкові. Таке назверх поплутання ъ і ь в орудному відмінкові, на думку дослідників, 226 є дуже давне; спорадична заміна в орудному відмінкові ь на ъ (мь на мъ) зустрічається в давних старословянських пам’ятках: Зоґрафське євангеліє, Савина книга, Марийське євангеліє, Ассеманова євангеліє, Супрасльський збірник, Синайська псалтир, й Остромирова євангеліє. Із цього факту деякі дослідники 227 виводять твердження, що більша кількість цих пам’яток вказує на вимову ближчу до -мъ ніж давнішу до -мь, або що ці дві форми зредукувались в один середини сонант під впливом губного приголосного м, що дуже рано почав був лабіалізуватись 228 і таким пізніше прийшов майже до всіх словянських мов. І така лабіалізація м пізніше передалась майже всім словянським мовам. Це свідчить про те, що звук м почав був лабіалізуватись найраніше від усіх губних приголосних, може навіть у добу загальнословянську. Але поруч із лабіалізованим -мъ існував і попередній мягкий -мь; тому повної його затрати не було, а -мь і мъ вживались поруч ще перед розділенням на окремі словянські мови, правда при певних умовах: в залежності від наголосу, від звуків, перед яких стоїть -мь і від положення слова в реченні. 229 І оця давня прикмета, яка безперечно мала місце і в староукраїнській київській мові, прикмета тільки спорадичної і неорґанічної лабіалізації -мь мусіла відбитись і в ориґіналі Короткої і Широкої Руської Правди і, як прикмета оригіналу, відбилась у найстаршому спискові його.

В інших наросткових складах ъ зустрічається в дієприслівниках минулого часу перед ш: съвъкоупивъшеся, оукрадъше, коупивъше, въземъши, погоубивъши, помостивъше й інш. В наростках -ьб послідовно затримується ь: татьбы, -ьба, гостьбоу, дължьбити. В наросткові -ьд: правьда, -вьдоу. В наросткові -ьн: вирьникоу, ремьствьниць, -ьника, -ьницю, потьнеть, клЂтьныи, конечьняго, борътьноую, межьныи, начьноуть, начьнеть, бортьнои, домашьнымь, обьльныи, свободьными, но свободьнымь, мостьникоу (3 рази), съ задьницею, до полоугривьны, гривьнЂ й інш. В наросткові -ьск: роусьская, кыєвьского, бЂлогородьского, переяславьского, боярьского, дЂтьчьскомоу.

В цих наросткових позиціях ь можна відзначити властиво дві його позиції: складову і нескладову. Першу можна бачити в таких прикладах, де він прояснився, наприклад -ьн: помоченого, гривенъ; -ьск: боярескъ 230 аж два рази; щодо ь нескладового, то він підтверджується в таких прикладах: вирникоу, правдоу, начнеть; сюди я відношу і такі приклади, як дЂчькыи і дЂтьчьскомоу. На останньому прикладі спинюсь: коли я приглядаюсь до цього слова в тексті інших списків, то бачу: дЂтьскомоу (11 списків), дЂтьскии (9 списків), дЂцьского (З списки), дЂцьскомоу, дЂцки, дЂчьскии (13 списків), дЂчьскомоу (4 списки), дЂческыи, дЂтескыи. В цих прикладах первісний наросток: *тьск цьск зглядно новгородський чьск — ческ, нарешті Ђцки. Цей асиміляційний процес (із *тьск через -цьск в -цк) на думку О. Потебні міг відбуватись у звязку з ь231 а це могло статись тільки тоді, коли ь в дальшім розвиткові цього наростку зовсім занепадав. 232 І це останнє я спостерігаю в тексті найстаршого списку: дЂчькыи із дЂцькыи; тут ь означав тільки зм’ягченість приголосного, а не складовість; у другім прикладі Ђ/ть/чьскомоу) міг визначати напівскладовість. З цього всього випливає, що ця форма ориґіналу Широкої Правди заховалась не в найстаршім спискові XIII в., а в пізніших списках, починаючи від списка Троїцького XIV в. Іншими словами, коли ь був повноскладовий сонант, то тоді була така форма: дЂтьскыи; коли ж ь був напівскладовий, то -цьск (-чьск); повний занепад півголосного сонанту ь давав -цк-. Той самий процес розвитку ь я бачу і в слові: -тысячького (-цьк-).

В наросткові -ьств-: головничьство, ремьствьницЂ, -ьвствьника, — ьвствьницю, о послушьствЂ, — шьства, холопьство (3 рази), тиоуньство й інш. В наросткові -ьц: истьца, -ьцю, черньчи, коупьць, коупьцю, чюжеземьць і інш. Отже сонантна прикмета ъ і ь властива київській староукраїнській мові відбилась уповні і в ориґіналі Руської Правди.





V.


У звязку з неповноголосними ъ і ь спинюсь на окремих словах Руської Правди, які потребують окремого вияснення.

Український видатний мовознавець О. Потебня, спостерігаючи живу українську мову, завважив, що на меч у ній поруч живе дві назви: меч і міч. Український дослідник із цих двох форм за основну вважав форму мечь, у залежність від якої поставив форму міч; але разом із тим Потебня з’ясував на прикладах, що в українській мові існує й форма меч, як пізніший рефлєкс форми мьчь. Таким чином Потебня визнав, що обидві сучасні форми меч і міч повинні мати, окремо кожна й свою праформу: *мьчь і *мечь. 233 Коли останню (*мечь) на підставі численних пам’яток ученому можна було довести легко (*мечь мЂчь міч) то першу (*мьчь), якої староукраїнські пам’ятки не знають, дослідникові прийшлось припустити на підставі тільки глибоких спостережень та інтуїтивних здогадів.

О. Соболевський пізніш констатує теж дві відмінні форми цього слова (мьчь і мечь), але підкреслює, що староруській мові питома тільки форма: мечь234

Ці самі дві форми констатує й Облак, і вказує на те, що вони обидві запозичені словянами із старонімецької мови; на його думку німецька форма (ґотськ. mêkja, acc. mâki) ближча до словянської форми мечь. Вияснюючи історію цього слова, Облак, крім словінської форми та інш. словянських мов, зазначає й українську форму міч та білоруську — міеч. 235

О. Шахматов гадав, що ці останні форми (укр. міч і білор. міеч) в порівнянні з такими формами, як піч із основної форми печь, пізнішого походження. Так само О. Шахматов уважав пізнішою й форму мЂчь давньоукраїнських пам’яток та Іпатієвого Літопису. 236

На цім питанні докладніш спиняється Б. Ляпунов. Спинившись на фактах староруських пам’яток, починаючи від Остромирського євангелія, дослідних констатує, що всі ці пам’ятки знають тільки одну форму, — мечь. Але форми інших відмін цього слова свідчать про те, що е ніяк не можна виводити із ь (цебто із форми мьчь), бо цьому суперечить не тільки присутність е в інших відмінах: меча, мечЂ, мечемь і т.д., але й факти давних пам’яток чеських, польських і старословянських (Марийська євангелія, Зоґрафська євангелія й інш.). Правда, Б. Ляпунов, за порадою М. Халанського, звернув увагу й на форму мьчь із найстаршого списка Руської Правди; 237 але вчений не повірив у те, що ця форма правдива, — він уважав її за друкарську помилку, й через це саме її відкинув. Звернувшись же до давних сербських пам’яток, дослідник натикається на цю саму форму мьчь в сербській Троянській притчі: мьчьнъ і в сербськім словникові Данічіча: мьчь, мьчоу прЂдаше. В сербській мові Б. Ляпунов знаходить і другу форму: мечь.

Згадаю ще, що й проф. І. Огієнко на 148 ст. своєї „фонетики церковно-словянської мови” 1927 р. подає дві форми для церковно-словянської мови: мечь і мьчь, чому в українській відповідають міч і меч. Огієнко подає цілу низку таких подвійних форм.

Таким чином, узявши на увагу проникливу вказівку О. Потебні про рефлекс форми мьчь тільки в українській мові, Б. Ляпунов приходить до висновку, що форма мьчь питома тільки українській і сербській мові, а форма мечь властива всім словянським мовам. І вони, Ці обидві форми існували одночасово від найдавніших часів. 238

Але форма мьчь у найстаршому спискові Руської Правди, після фотомеханічного опублікування її Є. Карським, 239 вже не є друкарська помилка, а безперечний факт. І Шахматов вважає її формою оригіналу Руської Правди, що була занесена до неї з живої київської мови XI ст. 240 Цей факт повністю підтверджує глибоке помічення О. Потебні про те, що ця форма є споконвічного староукраїнського походження.

Ну, а форма мечь? W. Vondrák зазначає, що ця форма теж старословянська, що існувала поруч форми мьчь. 241 В найстаршому спискові Руської Правди поруч мьчь маємо також: мечемь, мечникъ. Всі інші списки Руської Правди знають тільки мечь, мечемъ, мечникъ; в інших пам’ятках поруч цих маються ще форми: мЂчь242 мЂчьнымь243

Коли думка Облака правдива, що форма мечь запозичена з німецької мови (ґотськ. mêkja, а сучасна німецька мова, зазначу від себе, знає metzeln — рубати, тяти мечем), то тим самим і з’ясовується її повстання в загальнословянській мові та в усіх окремих словянських мовах, почавши від давньоцерковно-словянської (чи староболгарської) мови.

Форма мечь (х-mekjb) в староукраїнській мові дала форму мêчь (під час заникнення ь — вузьке здовжене е), що пізніш дала дифтонг іе: міечь (мЂчь), а ще пізніше міч, що жива й тепер. 244

Щодо форми мьчь, то згідно з думкою О. Потебні, вона дала в українській мові спочатку мечь, а після заникнення ь в кінці слова в сучасній мові — меч. Так я уявляю собі ґенезу цих обох форм: мечь і мьчь в історичній перспективі розвитку української мови. Обидві вони в пам’ятках вийшли із прадавньої живої народньої мови, обидві перетерпіли в ній відповідно до її законів розвитку певні зміни й обидві дали два рефлекси (міч і меч) в сучасній українській мові, що й дотепер живуть одна поруч одної в народній і літературній мові.





VI.


Переходжу до вияснення іншого слова. У спискові XIII в. є ім’я Къснячько. Це ім’я так само висловлено і в багатьох списках, крім Троїцького (ч. 3), де читаємо: Коснячько, а в списку Археоґрафічної Комісії (ч. 73): Коснячьско, в списку Пушкінському (ч. 72): Коснячко, в списку ч. 5: Коснячек, в сп. ч. 6: Костячко. В 1-ім Новгородськім літопису (Синодальний список XIII в.) це ім’я читаємо: Къснятинъ, Къснятина, Къснятине, й інш. 245 Цю саму форму з пнем Къснят- зустрічаємо і в старословянській пам’ятці, в Супраслськім збірнику: въ Къснятини градЂ; КъснятинЂ града епискоупъ; Къснятинь градъ246 Отже в такій формі основа цього імени є дуже давня й сягає аж до самих початків словянської і староукраїнської мови. Паралельно до цієї основи існувала ще й друга основа цього імени: в Остромирському євангелії читаємо: Костянтиня града. Цю останню форму імени Ляпунов виводить із латинського імени Constantinus. 247 Кульбакін із більшим правом виводить із грецької мови: κωσταντινος. 248 З цього випливає, що къ- найстаршого списка Руської Правди вийшло із ко- але не фонетичною дорогою, а через зміну під впливом давньої української народної фонетики (порівняти дієслово: КъснЂти). 249 Таким чином, Къснятинъ є форма пізніша від Костянтин і повстала вже на словянському, скорше, на староукраїнському мовному ґрунті, коли разом із В. Вондраком уважати, що Супрасльський збірник, найстарший із усіх пам’яток, де зустрічається форма Къснятинъ, був списаний із болгарського оригіналу українцем.  250 Це твердження видатного славіста я приймаю і тому форму Къснятинъ вважаю витвором староукраїнської мови. Це своє твердження підпираю цілим рядом подібних форм цього імени з Іпатієвського літопису: Кснятинъ (два рази), Коснятину, Кснятко і Ксняткови, Коснячь, Коснячьковъ. А коли ще взяти й назву міста в Галичині: Снятин із Къснятинъ і Снятиньскии, а ці назви зустрічаються в галицькій грамоті від 1398 р., 251 то все це для мене є безперечним доказом, що всі ці слова вийшли із живої староукраїнської мови, де ім’я власне з грецького Костятинъ під впливом народної фонетики: КъснЂти перетворилось у Къснятинъ. Цілком природньо це ім’я власне під впливом інших здрібнілих імен на , а також через основу Кьснят- і Късняч- ставало здрібнілим і давало майже одночасно дві форми імени власного: Къснятко і Коснятко, Къснячько і Коснячько. І це останнє ім’я: Къснячько найшло своє місце в ориґіналі Широкої Руської Правди і в найстаршім (XIII в.) списку її, а Коснячько в тексті всіх інших редакцій і списків Руської Правди. 252 Тим більше, що здрібнілі ймення на -ко, на думку Кульбакіна і В. Сімовича є найстарші з усіх здрібнілих імен на 253

Ще є одне слово в Широкій Руській Правді, що також є звязане із долею неповноголосних ъ і ь, котре і тепер ще не є в науці зясоване. Я маю на увазі слово обьль, обель, обиль... В найстаршому спискові Синодальної бібліотеки XIII в. цей вислів є написаний ось як: ωбЂль254 обьль255 ωбЂльныи256 ωбьльныи257 ωбьлноє258 В спискові Пушкінськім XIV ст.: обель, обьлнии, обельныи, обелноє; в Троїцькім списку XIV в.: обель, обелныи, обелныи, обелноє; у списках від XV в. до XVII в. в переважній більшості: обель, крім одного списка XVI в., в якому: обле259 в інших обель, обиль (сп. 73, 75), обильнии (переважно XV в.), ωбелмыи, й об/е, Ђ/л/ь/ныи, обильноє, обелмоє, інш. сп. обелноє. Отже це слово зводиться до таких основних його варіянтів: обьль, обель, ωбЂль, обель, обле; а як прикметник, то — ωбьльныи, обьлнии, обел/ь/ныи, обил/ь/ныи, обелмыи.

Цей вислів І. Срезневський 260 виводив із обьло — σφαιφα — шар, куля; наприклад у Івана Єкзарха Болгарського: плать обьла — півкуля, небо; у збірнику Святослава 1073 р.: качьство єсть... бЂлота, чрьнота, обьло... Далі обль у І. Срезневського — в повну власність: обьлЂ -навколо: глаголють небеси обьлЂобходити землю и объносити (Іоанн Єкзарх Болг.). Нарешті у Срезневського: обьлыи — круглий, цілковитий, повний; повний раб.

Те саме тлумачення (круглий, товстий, повний) наводить і Даль. 261 Таке тлумачення приняли всі дослідники та інтерпретатори Руської Правди: Мрочек-Дроздовський, 262 В. Серґеєвич,  263 Владимирський-Буданов, 264 Дьяконов, 265 Максимейко й інші правники. Не заперечив такого тлумачення й О. Соболевський в рецензії на працю Мрочека-Дроздовського. 266 Але останним часом заперечив таке тлумачення цього слова С. Шелухін. 267 Останний дослідник із фаху правник, не заглиблюючись у філолоґічні студії над цим висловом, впрост із плеча відкинув тлумачення Срезневського й усіх згаданих істориків права, що пішли за Срезневським, і визначив для цього слова інший пень: бЂл-, біл- та інше значіння, а власне: (1) обілений, чистий, свобідний від зобов’язань (від основного прикметника: білий; 268) (2) обільний від обільє (чеське obili) в значенні — хліб, багацтво. 269 Коли ж я, автор цих рядків, на одному із наукових засідань правничого факультету Українського університету в Празі виступив із гострою критикою такої інтерпретації проф. С. Шелухіна і в доказ навів низку грамот, які до того С. Шелухінові не були відомі, й котрі цілковито його поглядам заперечували, то шановний опонент, списавши в мене ці грамоти, в новому докладі -відповіді на наступному засіданні, а потім і в друкові, 270 ще категоричніше настоював і в опублікованій праці настоює на своєму попередньому твердженні. Це примушує мене докладніше розглянути це питання із філолоґічного становища, не вдаючись у полємику із автором нової теорії.

Правда, одне лише зазначу, що проф. С. Шелухін зіґнорував основну форму цього терміну: обьль, обель, обЂль і заснував свою теорію тільки на прикметниковій формі: обельныи, обЂльныи, обильныи, залишивши основу, як суто правничий термін доби оригіналу Широкої Правди, без уваги. До цього додам, що Є. Карський у своїм словнику, доданому до своєї студії мови Руської Правди, тримається зовсім погляду і тлумачення Ізм. Срезневського. 271 Карський там наводить: „обьль, обьльнымъ — цілком, в повне рабство, цілковитий”. Щоб бути вичерпуючим, наведу з цього приводу інтерпретацію Дубенського: 272обель, ежели по Синодальн. сп. правильные: обЂлъ, то корень етому слову — бЂл-, откуда: бЂлыи, бЂлити, ωбЂлити; выраженіе — бЂлая земля в отношеніи к владЂльцу — значит крЂпкая господину: обЂлъ или обЂльныи холоп — полныи; по Судебнику и Уложенію — докладныи или крЂпостной, крЂпкій господину, холопъ”. 273 Далі, на думку Дубенського рабъ, обель, челядинъ це є сіноніми. 274 Нарешті обель це є той закуп, якого „господинь обманом передаеть в раби,” видавши його за свого холопа. 275Холопъ обьлныи” це є „холопъ обЂльныи”, себто повний, закріпощений, інш. словом „паробокь”. 276 Німецький дослідник Л. Ґец, спираючись на інтерпретацію Ізм. Срезневського, а за цим останним на Серґеєвича, 277 Ясінського, 278 зазначає, що обель „значить повний невільник у протилежність до напівневільника”. 279

Отже всі дослідники не з’ясовують саму мовну структуру слова, а визначають тільки його значення. Я зверну увагу головно на форму слова в його історичнім розвиткові. З цього становища необхідно розглянути: обьль, обель, обелъ, обЂль, обле. Щоб вияснити, яка з цих усіх є форма найстарша, бо дослідники брали різні: Срезневський — обьль, Дубенський — обЂль, Серґеєвич, Ясінський і Ґец — обель, С. Шелухін — обильний, то розгляну ці всі форми. У формі обЂль Ђ, на мій погляд, не може бути основною, бо тоді не була б зрозуміла форма обьль, а особливо форма обле. А на основі цих двох останних форм: обьль і обле роблю той висновок, що найстаршою є форма обьль, із якої послідовно й орґанічно виводяться форми: обель, в якій ь в закритому складі прояснився в е й обле, в якій ненаголошений ь скоротився до нескладового, а на його місці прояснився кінцевий ь. Форма ж із Ђ пояснюється або помішанням із е (на півночі), або вийшло із ь через е, що в закритому складі звузилось і здовжилось із нахилом до і280 тому маємо: обиль і обЂль. Так само пояснюється і прикметникова форма обельныи, обильныи і обЂльныи. Отже, із історичної перспективи найстаршою формою можна вважати лише одну форму: обьль, із якої повстали чи шляхом фонетичним, чи діялектичним усі інші форми, як похідні і тим самим пізніші. І ця форма обьль є і формою ориґіналу Широкої Руської Правди.

Але Ізм. Срезневський у своєму історичному словнику не з’ясовує, чому із обьло могла повстати форма обьль, учений тільки цю залежність останньої від першої констатує, правда в досить неясній формі. Справді, цю залежність їх безпосереднє вивести тяжко, але, все таки, деякі прикмети показують, що вона є. Так Вондрак визначує форму облъ із індогерманського оb-vlъ, що значить круглий (“rund”) vgl. lit ар-vаІùb  281 із таким розясненням: in der komposition verliert auch die präposition объ (обь) regelmäszig den Halbvokal vor b. welches selbst verloren gent обладати (об-ьл...); облакъ (об-ъл...) 282 У Лескіна про це висловлено коротше: „група -bv- втрачає другу складову частину; найчастіше це буває підчас сполуки з приїменником об-, наприклад: ob-velko obelko, ст. -болт.: облЂко; ob-volko. obolko, ст. болг.: облако”. 283 Кульбакін про цей самий процес ще коротше: „При объ (обь), быть может, еще в прасл. было об-, почему в др. -ц. -сл. пам’ятниках находим ...об-лЂко (ob-vl.. .) 284

Таким чином усі вищезгадані славісти для прасловянської доби констатують дві паралєльних форми: объ і обь, які в ту саму прасловянську добу ъ або ь перед v втрачають; але так само випадає і v. Цей самий процес, видно, має місце і в нашім слові: обьль, або, як показує В. Вондрак: -обл. Незрозуміла в цій формі лише поява ь в обьль Руської Правди. Але цю наявність ь в обьль можна пояснити тільки теорією Ф. Фортунатова 285 в той спосіб, що в певній позиції в слові ь або ъ стають нескладовими і навіть зникають; але таке слово із заниклим ь, ъ могло бути перенесене в інше положення, де таке заникнення неповноголосних ь, ъ (сонантів) фонетично не було оправдане. Такі форми з рухомим ь і ъ були особливо можливі в приїменниках: об-, от-, въз- із обь, оть, възъ. В тих випадках ь і ъ набирали характеру складового сонанту. Оцей останний процес і вбачаю я в тексті оригіналу Широкої Руської Правди в формі обьль у найстаршу київську добу розвитку української мови.

Підсумовуючи свої замітки і спостереження тільки в однім питанні про неповноголосі (редуковані) ъ і ь в Руській Правді, я приходжу до висновку, що:

(1) чим старший текст Руської Правди або чим старший список її, тим текст їх стисліше заховує основну, сонантну властивість цих редукованих звуків;

(2) чим текст Руської Правди або список її пізніший, тим сильніше втрачає він сонантну властивість цих звуків, тим яркіше ці останні заникають і тим виразніше текст Руської Правди прибирає в вимові тих звуків або тих, що на місці їх повстали, місцевих новгородських діялектичних властивостей (або інших, московських);

(3) сонантна природа ъ і ь в найстаршім тексті або спискові його зовсім відповідає природі цих неповноголосих звуків, яка панувала в староукраїнській мові XI-XII ст.

(4) цей факт свідчить про те, що чим ближчий є текст Руської Правди До ориґіналу чи найстаршого тексту її, тим природа неповноголосих ъ і ь сильніше наближає текст Руської Правди до староукраїнської мови київської княжої доби.

На закінчення своєї студії, подаю головний висновок, що випливає із моїх дослідів і спостережень над текстом Руської Правди.

Руська Правда, одне із найвидатніших явищ української культури, права й української правосвідомості. В усіх її кодексах вона була чинним і діючим правом більше як 700 літ, і переросла всіх сучасників в стародавнім письменстві: і літописи, і Четьї-мінеї, і Слово о Полку Ігореві, і навіть найпопулярніший Патерик Печерський.

І це вона зробила не красою своїх образів, картин чи стилю, а лише ідеєю втілення своєї Правди і справедливости в реальні відносини життя, яке вона орґанізувала, виховувала і навчала та підносила до ідеалу народнього правосуддя. Такою була Руська Правда протягом цілої своєї історії і розвитку.

Світить своєю правдою вона й тепер, як зразок для нової української Правди, що ляже в основу українського державного відродження, так як в основу дальшого державного розвитку за часів Ярослава, а особливо Володимира Мономаха, лягла стара й вічно нова Руська Правда.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли хтось з наших сучасників уживає назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступає по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Пошук помилок тимчасово відключено на цьому дзеркалі.