Попередня     Головна     Наступна





Розділ VIII

ЗРИВ МАЗЕПИ З МОСКВОЮ. СОЮЗ УКРАЇНИ ЗІ ШВЕЦІЄЮ




1. Угода Мазепи зі Станиславом Лещінським


Укладаючи пляни визволення з-під московської влади шляхом угоди України зі Швецією, гетьман Мазепа добре розумів, що шлях до тої угоди дуже довгий і нелегкий. Коли півстоліття тому Б. Хмельницький та І. Виговський договорювалися зі Швецією, Україна, внаслідок національно-визвольної революції й мілітарної перемоги над Польщею, була незалежною державою, що провадила цілком самостійну зовнішню політику, вістря якої скероване було проти Польщі. Зовсім інша ситуація була на початку XVIII ст. Україна була під зверхньою владою московського царя й змушена була воювати проти Швеції на боці Москви. Тимчасом і Швеція, і Московщина були в союзі з Польщею: перша — з Польщею Станислава Лещінського; друга — з Польщею Авґуста II. Отже, шлях української політики до Швеції йшов через Польщу.

Цьому на перешкоді був союз авґустівської Польщі з Росією. Але ситуація різко змінилася, коли 1706 р., внаслідок Альтранштадтської угоди, Авґуст зрікся польської корони, Польща фактично перейшла до шведського табору й більшість польських маґнатів визнала короля Станислава Лещінського. Це, очевидно, підсилило пропольські («гадяцькі») настрої серед старшинської верхівки, але разом з тим збільшило небезпеку польських зазіхань на українські землі, яку Мазепа так ясно розумів. Саме в цей момент виникла потреба змінити дотеперішню тактику гетьманської дипломатії: зберігаючи льояльно зв’язок з Росією, посилити переговори зі Станиславом Лещінським, щоб, на випадок перемоги польсько-шведської коаліції, домовитися з Польщею про забезпечення державних прав України в системі Речі Посполитої; а водночас — і це було нове в політиці Мазепи — нав’язати стосунки безпосередньо зі Швецією. Останнє найбільш цікавило Гетьмана, але, ясна річ, вимагало якнайбільшої обережности і найсуворішої конспірації. Віднині шлях до Швеції йшов саме через станиславівську Польщу, і не дивно, що головним завданням гетьманської дипломатії в 1706-1707 рр. було завершити переговори зі Станиславом Лещінським, розпочаті ще десь у 1704 р., під час перебування Гетьмана на Правобережжі 1.

Ініціятива переговорів, мабуть, належала Лещінському або ж принаймні вийшла з прихильних до нього польсько-литовських кіл. Станислав Лещінський незабаром після своєї коронації, яка відбулася у Варшаві 4 жовтня 1704 р., надіслав (у жовтні того ж року) свого посланця, шляхтича Вольського, до Мазепи, який стояв тоді під Замостям. Гетьман, щоправда, не скористав з його пропозицій, затримав Вольського, а листи короля відіслав до Москви. Але в листопаді 1705 р. відновлюються зносини між Станиславом і Мазепою. Це, мабуть, [сталося] вже після Варшавської угоди 1705 р., яка м[іж] ін[шим] в пункті 8 передбачала повороту до Польщі втрачених нею «східних земель», себто, очевидно, Лівобережжя України (Гетьманщини). Гетьман, який перебував тоді в Дубні, близько познайомився і покумився в Білій Криниці (коло Кремінця) з княгинею Ганною Дольською (першого подружжя князя Вишневецькою), матір’ю князів Вишневецьких — Януша, воєводи краківського, й Михайла Сервація, гетьмана великого литовського. Княгиня була рідною 2 тіткою Станислава Лещінського, й вона стає головним посередником у дальших переговорах Гетьмана з королем Станиславом, а згодом і з Карлом XII, з яким Дольська була знайома особисто 3.

Нарвський договір 1704 р. [між Росією і Польщею] був підтверджений 30 березня 1707 р. (у формі взаємних ґарантій). Не відкриваючи тимчасом старшині своїх справжніх намірів, Мазепа договорювався з Лещінським про об’єднання України з Польщею й Литвою на засадах Гадяцької унії. Питання про це принципово вирішене було вже у вересні 1707 р. У шифрованому, як звичайно, листі княгині Дольської, одержаному Мазепою у Києві 16.IX. 1707 р. (через якогось волошина), був укладений також лист од Станислава Лещінського, в якому король обіцяв «прийняти козаків по-батьківськи та задовольнити їх бажання». Лист короля привіз із Саксонії, де був тоді Станислав, капелян княгині, ксьондз-тринітар, разом з «словесною информаціею, чтоб (Гетьман) намЂренное дЂло зачинал, пока войска шведскіе зближатся к границам украинским», а, крім того, той капелян, як писала княгиня Гетьманові, «привезл... и трактат в 12 пунктах для его, Мазепы, и цЂлого Войска Запорожского, по которой абы он вЂрного кого ей прислал, просила о тое» (лист П. Орлика до С. Яворського 4.

Ці переговори були завершені десь на початку 1708 р. укладенням формальної угоди між Гетьманом і королем Станиславом Лещінським.

Спеціяльно досліджував питання про ці українсько-польські переговори доктор Микола Андрусяк 5. Хоч, на нашу думку, він дещо переоцінює характер і значення угоди Мазепи з Станиславом Лещіпським, але ж можна погодитися з твердженням доктора Андрусяка, що на підставі цієї угоди Україна мала злучитись з Польщею як велике князівство, на таких самих основах, як Велике князівство литовське; в його склад мали ввійти Правобережжя та Лівобережжя з Сіверщиною. Добре поінформований Д. Апостол згодом (у грудні 1708 р.), вже в московському таборі, оповідав про те, що «привиліе тое (угода була подана в формі привілею короля Станислава на ім’я Гетьмана) мает в собЂ выраженье, упевняюче Украину вольностями, як в КоронЂ Польской, так и в Великом Князст†Литовском, жебы такими ж правами Украина щитилася и зоставала». Це й дало підставу російським урядовим колам, починаючи з маніфестів Петра I до українського народу восени 1708 р., обвинувачувати Мазепу в тому, що «намЂреніе его было отторгнуть Малую Россію от Россійской державы и паки подвести под иго польское» (слова Теофана Прокоповича); це обвинувачення було повторене в українській історіографії XIX—XX ст., зокрема в працях Костомарова і особливо Лазаревського. Годі й казати, що воно стало залізною тезою цілої совєтської історіографії 6.

Був ще один момент, який дуже прислужився ворогам Мазепи і України. Є відомості про те, що за угодою з Лещінським Мазепа мав одержати, разом з князівським титулом, у своє особисте володіння воєводства Витебське і Полоцьке на правах герцога курляндського, васаля Речі Посполитої. За іншими відомостями (донос Кочубея), це мав бути титул князя чернігівського. Можливо, що, справді, про це було договорено, але чи дає це підставу російським чи москвофільського напрямку історикам вважати Мазепу за аґента польської політики на Україні, якогось «зрадника українського народу», що віддав його інтереси «на поталу панської Польщі». Безперечно, ні. Така умова була цілком у дусі того часу, та й сам Мазепа був зовсім не байдужий до всяких життьових благ і зовнішніх гонорів. Але ж що нового й реального давала йому особисто угода з Лещінським? Майже нічого. Мазепа тоді вже був князем Священної римської імперії 7 і, як такий, мав особливі, загальновизнані в Европі, права і привілеї. А володіння (можливо, тимчасові) в межах Речі Посполитої, ще й з такими широкими правами володаря, як герцоґ курляндський, мусіли забезпечити інтереси Мазепи та його однодумців на випадок перемоги ворожої сторони, себто Росії. Дуже цікаво, що ці володіння намічалися на білоруському терені, ще й пограничному з Росією. Хтозна, які ще далекосяглі пляни (може, й поєднання українсько-білоруських земель — стара українська державна традиція княжої доби й часів Хмельниччини) мав на увазі Гетьман, складаючи цю угоду.

Та найголовніше те, що угода зі Станиславом Лещінським була тільки важливим тактичним маневром Мазепи, що мав неабияке значення для тогочасної української політики. Передусім ця угода виводила Україну з антишведської коаліції й бодай формально забезпечувала її від воєнної руїни на випадок переможного руху шведів на схід.

Виряджаючи восени 1707 р. своїх посланців до Саксонії, Гетьман, за його словами Орликові (17 вересня 1707 р.), зробив це для того, «чтоб там видя якую колвек мою к себЂ инклинацію, по непріятелску c нами не поступали, и огнем и мечем бЂдной Украины не зносили» 8.

Далі це торувало Гетьманові шлях до безпосередніх переговорів зі Швецією. Відомо, що Карл XII спочатку дуже обережно, ба навіть неґативно поставився до справи переговорів з гетьманом Мазепою 9, який був загальновідомий як прихильник царя Петра та його зовнішньої політики. Так чи інакше, Мазепа щільно пов’язував українсько-польську угоду зі своїми плянами союзу зі Швецією. У своєму третьому листі до Мазепи (липень 1706 р.) княгиня Дольська просила Гетьмана, іменем Станислава, «чтоб дЂло намЂренное зачинал, надежен будучи скорого себЂ цЂлым войском шведским c Волыня суккурсу и всЂх желаній своих, чого тилко претендовати будет, неотрицательного исполненія, обЂщая на тое прислать ассекурацію Станислава и гваранцію короля шведского» (Орлик). Що Мазепа надавав особливого значення шведській ґарантії, стверджує також Нордберґ. Оповідаючи про посольство Мазепи до Станислава в жовтні 1707 р., він каже, що Гетьман згоджувався перейти на сторону Станислава «wenn er nur von des Konigs in Schweden Beystand und Hülfe versichert wäre».

Договір Мазепи зі Станиславом Лещінським, ясна річ, дуже вплинув на ставлення шведського короля до пропозицій з боку Гетьмана. Будь-що-будь, позиція українського уряду мала безпосередньо велике значення для Швеції. З одного боку, перехід Мазепи на бік Швеції позбавляв Петра I допомоги українського війська, яке з самого початку Північної війни билося на різних фронтах проти шведів. З другого боку, це створювало загрозу запіллю й комунікаціям російської армії. Але основне, зі шведського погляду, полягало у нібито «добровільному» приєднанні України до Польщі, якій це обіцяв Карл XII року 1703, в разі відмовлення її від будь-якого зв’язку з антишведською коаліцією.

Окрім того, договір з Польщею забезпечував, на всякий випадок, бодай мінімум політичних вимог України (Велике князівство руське в системі Речі Посполитої). Нарешті, договореність з Лещінським давала певні атути Мазепі в його внутрішній політиці, власне у справі відносин Гетьмана й старшинської верхівки. Відповідаючи соціяльним та політичним інтересам і прагненням старшинської аристократії, договір Мазепи з Польщею, ще не реалізований (а Мазепа, очевидно, і не думав про його реалізацію), зв’язував старшинську верхівку з Гетьманом, обеззброював її щодо нього, застерігав інтереси гетьманської влади супроти політичних вимог старшинської опозиції, яку цим договором Гетьман міг тримати в руках і щодо Москви, і mutatis mutandis щодо Польщі.

Отож, треба визнати, що договір з Лещінським як дипломатичний інструмент був дуже вигідний для гетьмана Мазепи, і не його вина, що дальший хід подій позбавив Гетьмана можливости скористатися з наслідків цієї дуже тонкої, майстерної дипломатичної гри.




2. Українсько-шведський союз


Союз України зі Швецією мав за собою поважну історичну традицію — і то традицію добру. Українські державні діячі, й насамперед гетьман Мазепа, докладно знали про дружні стосунки України зі Швецією в часи Богдана Хмельницького й Івана Виговського (в перший — догадяцький — період його гетьманування), стосунки, що завершилися формальним союзом цих держав. Саме «послЂдуючи и наслідуючи Антецессора своего, славной памяти, валечного Гетмана Богдана Хмельницкого, который з НаяснЂйшим королем Шведским... Каролем Десятым, единомысліем и промыслами военными... согласуючися, не меншую мЂл в замыслах своих помочь» (преамбула до Бендерської конституції), гетьман Мазепа скерував українську зовнішню політику на шведський тор. Ідея українсько-шведського союзу, хоч і призабута була в період Руїни, проте не зникла з українського політичного копу й з новою силою відроджується в часи Мазепи.

Перші спроби гетьмана Мазепи нав’язати безпосередні зносини з Карлом XII, як відомо, належать до 1706 р. Отже, після Варшавської угоди 1705 р., коли шведська армія загрузла була на терені Польщі й Саксонії, Мазепа міг спокійно вичікувати й навіть гальмувати хід українсько-польських переговорів. Але Альтранштадтська угода й неминучий похід Карла XII на Росію висували питання про долю України на порядок денний української і міжнародньої політики. Карл XII віддавна, а особливо після завоювання Польщі й Саксонії, задумував похід проти Москви. Від цього походу взагалі, й зокрема від того чи іншого його напрямку (через Україну чи обминаючи її), багато залежало для України й політики гетьмана Мазепи. Це питання набуває особливої актуальности в 1707 р. і, в зв’язку з тим, пожвавлюються українсько-шведські (так само, як і українсько-польські) переговори.

Перебуваючи у Жовкві (з квітня 1707 р.), Гетьман дуже цікавився тим, що поробляє й задумує шведський король. Як казав Мазепа Орликові, він посилав тоді до Саксонії ректора Вінницького єзуїтського колеґіюму ксьондза Заленського розвідати, чи скоро шведське військо вирушить у похід. Ще у Жовкві, як признавався Мазепа Орликові (у жовтні 1707 р.), доповідав він цареві: коли король шведський і Станислав розділяться, і перший ніде на Московську державу, а другий на Україну, тоді не можна буде оборонитися від польських і шведських військ з пашим (українським) безсилим військом, виснаженим і знеможеним від частих походів і битв. Незважаючи на це, він, Гетьман, буде зберігати вірність цареві доти, доки не побачить, з якою силою прийде король Станислав до українських кордонів, і який успіх будуть мати шведські військові сили.

Це оповідання Орлика (в листі до С. Яворського) має тим більшу вагу, що воно загалом збігається з тим, що казав Гетьман Кочубеєві в травні 1707 р.: він, мовляв, знає від «достовірних людей», що король шведський має вирушити із Саксонії до Польщі, а звідти просто на Москву; коли б цар, уступаючи, пішов десь набік, то Карл XII і далі, незважаючи на це, буде триматися напрямку на столицю Московської держави, щоб поставити там іншого царя, як це він учинив і в Польщі. А під Київ має йти король Станислав з польським військом та шведською дивізією Реншильда. Гетьман просив царя, щоб дав йому на цей випадок допомогу, але Петро відмовив, отже, доведеться єднатися зі Станиславом.

У вересні (11 ст. ст.) 1707 р. був у Гетьмана в Києві (як подає Кочубей) вінницький ректор Заленський, який у розмові з вищою старшиною («знатными особами») запевняв, що їм нема чого боятися, бо «швед не на вас готується, але на Москву». Це відповідало плянам Гетьмана, бо забезпечувало йому найвигіднішу, на його думку, для України позицію «вільних рук», конкретно — озброєного невтралітету в боротьбі між Швецією й Росією 10.

На нашу думку, в цю гру був ув’язаний ще один партнер, з яким так чи інакше мусіли числитися інші учасники ворожої Петрові I коаліції. Зокрема це торкалося української сторони. Ідея українського невтралітету в 1708 р. мала, мабуть, якийсь контакт з тими зв’язками, що існували тоді між Мазепою й московською політичною (боярською) опозицією. Ці зв’язки тим цікавіші, що майже все гетьманування Мазепи пройшло в умовах московського панування на Україні, і певна залежність Гетьмана від московських політичних чинників та політичної боротьби, яка точилася тоді в Москві, була неминуча. На жаль, ми мало знаємо про московські зв’язки Мазепи, і взагалі історія московської боярської опозиції Петрові I дуже мало досліджена.

Ще з догетьманських своїх часів Мазепа мав великі зв’язки і впливи в урядових колах Москви й серед московської аристократії, які ще посилилися, коли він став гетьманом. І офіційне становище його, і персональний авторитет робили Мазепу дуже атрактивною політичною фігурою як для правлячої, так і особливо для опозиційної московської верхівки. Зрештою, Гетьман мав у руках дуже міцні засоби, які завжди добре впливали на гумор московських достойників. Українська генеральна старшина вже на еміґрації, після смерти Мазепи згадувала, що Гетьман «видав великі суми своїм приятелям на Московщині, що з ним кореспондували, завжди інформували й робили заходи в царя в його справах» 11. Не дивно, що, коли Мазепа перейшов на бік Швеції, Петро І мав велику підозру на багатьох своїх вельмож. Прусський посланець у Москві Кайзерлінґ писав своєму королеві 31 (20) січня 1709 р., що цар «absonderlich nach unvermuhteten Abfall des Mazepa die Treue fast aller seiner Kneesen und Boiaren in Zweyffel zu ziehen anfanget». Особливо серйозні й, мабуть, небезпідставні підозріння Петро мав щодо фельдмаршала, боярина Бориса Петровича Шереметєва, давнього товариша зброї і приятеля Гетьмана. Шереметєв був одним з найвидатніших представників московської політичної опозиції того часу (традиційне уявлення про неї, як про суто реакційну старобоярську опозицію реформам Петра I, не витримує поважної наукової критики), що покладала свої надії на царевича Олексія Петровича, й тільки вчасна смерть фельдмаршала врятувала його від трагічної долі спільників нещасного царевича. Шереметєв, так само як і Мазепа, був кумом княгині Дольської. Якось 1706 р. у Львові, під час урочистого бенкету в якогось польського маґната, Шереметєв попередив Дольську про інтриґи Меншікова, якому забажалося гетьманської булави, й при цьому сказав, що «и мы сами много терпим (од царя й Меншікова), да молчать принуждены». Петро був переконаний, що Шереметєв був замішаний у справу Мазепи.

Є підстави думати, що саме Шереметєв попередив Гетьмана восени 1708 р. про підозру на нього, Гетьмана, з боку царя. А втім Шереметєв не був одинокий 12. Справа царевича Олексія, що виникла трохи пізніше, яскраво свідчить, що великобоярська опозиція в Московщині почалася давно, і в часи шведського наступу на Москву являла поважну загрозу для петровського уряду. Саме на цю опозицію числив Карл XII у своїх плянах детронізації Петра. Великий стольник Валахії К. Кантакузен навесні 1708 р. повідомив Мазепу, що турецький посол, який їздив у Польщу до Станислава й шведського короля, чув, як Станислав похвалявся, що в нього є приятелі в Москві. Українські лідери могли бути зв’язані з московською опозицією також через вище духовенство України й Московщини, що було переважно українського походження. Досить згадати імення таких приятелів Мазепи, як митрополит ростовський Дмитро Туптало, митрополит рязанський Стефан Яворський, місцеблюститель Московського патріяршого престолу, а особливо митрополит київський Йоасаф Кроковський, близький конфідент Гетьмана, який згодом був заарештований у справі царевича Олексія й, очевидно, отруївся, побоюючись помсти Петра. Будь-що-будь, традиція українських зв’язків з московською опозицією того часу зберігалася на Україні далеко пізніше й знайшла яскравий вислів в «Історії Русів» 13.

Ще більше пожвавлюються таємні зносини Мазепи з Карлом XII в 1708 р. Недарма 1 березня 1708 р. французький посол у Варшаві Бонак писав міністрові закордонних справ Франції де Торсі: «На Україні панує ворожий настрій, і там дуже бажають приєднатися до шведів, щоб вирушити на Москву». Французька дипломатія взагалі була непогано обізнана з пересправами Мазепи й Швеції. 19 серпня 1708 р. Балюз писав з Варшави: «Сюди доходять деякі чутки, що є зв’язки між козаками, в особі їх гетьмана, із шведами». Вістки про це ширилися в Польщі, зокрема в оточенні польного коронного гетьмана Адама Сєнявського, який тримав сторону Авґуста II і Москви. Дійшли вони й до московського резидента в Польщі (авґустівській) А. Дашкова, який повідомляв про це Ґоловкіна і бідкався пізніше, що «моя правда была, престрегал я о том доволно; что ж, когда не изволили тому вЂрить» (початок грудня 1708 р.).

Деякі дослідники вважають, що переговори Мазепи з Карлом XII завершилися формальною угодою між Україною й Швецією, яка нібито була укладена в лютому або березні 1708 р. в м. Сморгоні (на Білорусі). Проте немає жадного сумніву, що це могло бути тільки прелімінарне погодження між Гетьманом і королем, а не формальний договір двох держав, якого, мабуть, не було аж до самого вступу Карла XII на територію України і з’єднання з ним гетьмана Мазепи. Можна думати, що ні Карл XII, великий полководець, але доволі пересічний політик, ні тим паче Мазепа, що до кінця не хотів в’язати собі рук, не форсували справи остаточної (формальної) угоди, обмежуючися лише попереднім погодженням. До того ще при цьому виключалося посередництво польського короля Станислава Лещінського. Те, чого прагнув Мазепа (незалежність України), аж ніяк не вкладалося в рамці польських інтересів і договору, укладеного між Гетьманом і Станиславом Лещінським. Всі відомі нам зносини між Мазепою і шведським королем до самого вступу шведів на територію України провадилися через польські капали. Годі сумніватися, що всякі спроби Гетьмана дістати від Карла XII визнання української державної незалежности повинні були натрапити на рішучий опір з польського боку, та й, зрештою, це суперечило б союзному договорові між Швецією і Польщею. Навіть коли Карл XII і Мазепа зустрілися на Україні й між ними була укладена формальна угода, вона до кінця залишилася оповита великою таємницею, безперечно, з огляду передусім на Польщу й Станислава Лещінського. А перед вступом шведів на Україну між Мазепою і Карлом, очевидячки, існувала лише принципова згода у формі шведської ґарантії українсько-польської угоди.

Це цілком підтверджується оповіданнями авторитетних шведських сучасників, зокрема секретаря похідної канцелярії Карла XII, Йозефа Цедергельма (Cederhielm), в листі до його брата Ґермунда 10 листопада (шведського стилю 14) 1708 р. про першу зустріч посланців Гетьмана з королем. За словами Цедергельма, «Його величність милостиво погодився на пропозицію Мазепи, через що з’єднав собі чимало видатніших генералів і інших достойників (козацьких). Над тим непотрібно було багато часу задумуватися, бо вже протягом кількох років велися таємні переговори, і вони були немалою причиною того, що Й. В. повернувся в цей бік. Цими справами займався король Станислав, особливо через княгиню Дольську, матір князя Вишневецького, яка підтримувала й направляла кореспонденцію з Мазепою». Це цілком відповідає всім іншим джерелам (зокрема, відомостям Орлика), що дають матеріял для з’ясування цієї справи. «Тому-то, — продовжує Цедергельм, — того ж вечора були вислані посланці з відповіддю, що К. В. згоджується взяти полководця (Гетьмана) і Військо Запорозьке під свою руку і протекцію».

Українська історіографія вважає, що існувало дві угоди Мазепи з Карлом XII: перша угода, яка була укладена в 1708 р., чи перед вступом шведського війська на Україну, чи після того (це більш правдоподібно), і друга, укладена в кінці березня 1709 р., коли на бік Швеції перейшло Запоріжжя на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Автентичні тексти обох угод до нас не дійшли, й тому можемо реконструювати їх лише частково, на підставі інших авторитетних джерел.

За словами П. Орлика (в меморіялі «Déduction des droits de l’Ukraine» — «Вивід прав України», складеному 1712 p. 13, зміст угоди 1708 р. був такий: Україна і землі, до неї прилучені, мають бути вільними й незалежними; король шведський зобов’язується оберігати їх від усіх ворогів; зокрема, король має вислати туди негайно помічні війська, коли того буде вимагати потреба та коли цього будуть домагатися гетьман та його Стани (Etats). Усе завойоване на території Росії, але колись належне «руському» (українському) народові, має бути повернене до Князівства українського; Мазепа мав бути князем українським або гетьманом довічним; після його смерти Генеральна Рада («Стани») мала обрати нового гетьмана; король шведський не має права привлащати собі ні титула, ні герба Князівства Українського. Нарешті, для забезпечення цієї угоди і в інтересах безпеки (шведського війська) на території України на весь час війни передаються шведам міста Стародуб, Мглин, Батурин, Гадяч і Полтава.

Б.Д. Крупницький слушно зауважив, що в меморіялі Орлика договір «поданий... здається, або в трохи прикрашенім, або однобічнім вигляді, бо нічого не говорить про третього партнера — Польщу. Ясно, що Орлик під час своєї дипломатичної акції в Туреччині (перша половина 1712 р.) якраз підкреслював незалежність України, як осібного партнера, і це мусіло вплинути й на його історичну вказівку з часів Мазепи». І Крупницький зі свого погляду послідовно каже про «шведсько-польсько-український альянс».

Року 1709, вже на еміґрації, після смерти Мазепи, у меморіялі, складеному в Бендерах 26 вересня (ст. ст.) 1709 р., український екзильний уряд просив короля Карла XII (пункт III), щоб він «зволив знову прилюдним письмом потвердити під іменням нового гетьмана своє запевнення, що далі воюватиме з москалями й не входитиме в мирові переговори доти, доки руський (український) народ, скинувши ярмо теперішньої неволі, не вернеться до колишньої своєї свободи»; а в разі перемоги — «щоб тоді не виключено нашого державного інтересу з договорів і не порушено меж нашої батьківщини аж до ріки Случ, які так простягаються від часів Хмельницького й потверджені мировим договором»; а найголовніше, щоб король зволив «у тому самому прилюдному письмі забезпечити нас, щоб сусідні володарі не намагалися підбити нашу батьківщину збройною силою, або яким-небудь способом, і знівечити права на волю».

Друга українсько-шведська угода (Крупницький вважав її за єдину формальну угоду українсько-шведського союзу) була укладена між гетьманом Мазепою і кошовим отаманом К. Гордієнком — з одного боку, і королем Карлом XII — з другого боку, 8 квітня (нов. ст.) 1709 р. у Великих Будищах. Доповнюючи угоду 1708 р., вона говорить лише про те, що шведський король зобов’язується не укладати мирової угоди з царем, доки не визволить з-під московської влади України й Запоріжжя (решта пунктів цієї угоди має технічний характер).

Можна, справді, захопитися чудовою дипломатичною грою Мазепи. Головна ставка Гетьмана — союз зі Швецією, і як тактовно, обережно, глибоко конспіративно веде він переговори з Карлом XII! Ніхто, навіть найближчі і найбільш довірені помічники Гетьмана, нічого не знали про ці переговори й про справжній їх зміст. До самого кінця гетьманування Мазепи, до його смерти, вища старшина не знала по суті нічого в цій справі. «Знаємо бо добре, — писала козацька старшина в Бендерах 26 вересня 1709 р. до Карла XII, — що прийняти опіку св. королівського маєстату зневолило ясновельможного гетьмана Мазепу прагнення, щоб руський народ скинув московське ярмо і був вільний, але до сьогодні невідомі нам скриті думки й таємні наміри того самого нашого гетьмана: на яких основах почав він здвигати цю велику будівлю, в якому устрою хотів поставити нашу батьківщину, звільнивши її від московської неволі й тиранства, та якими законами задумував скріпити ненарушеність Війська Запорозького. Тому Військо Запорозьке звертається з проханням до св. королівського маєстату виявити йому наміри згаданого нашого гетьмана щодо цього, якщо він виявив їх св. королівському маєстатові, і щодо них запевнив його королівський маєстат».

Мазепа був реальний політик, «ношеный и искусный птах» (за його власним виразом). Вік, багатолітній життьовий досвід чільного державного діяча, глибоке знання міжнародньої політики тогочасної, складна політична ситуація України, — все примушувало старого Гетьмана діяти мудро і обережно. Мазепа добре знав, що панівною силою на Україні тоді було московське військо, а з другого боку, Гетьман чудово розумів, що, незважаючи на антимосковські настрої й домагання більшости вищої старшини, він ніяк не може ні опертися на неї в своїх політичних заходах, ні навіть просто довіритися своїм помічникам. Тому він надавав особливого значення міжнародньо-політичним чинникам і зв’язкам. З погляду конче потрібної конспірації це було зрозуміло. Але воно крило в собі велику небезпеку для дальшого розвитку української політики, що й виявилося в такій трагічній формі в 1708-1709 рр. і пізніше, вже на еміґрації.

Але в той же час Гетьман робить усе, щоб вгамувати загарбницькі апетити Польщі, веде далекосяжні переговори зі Станиславом Лещінським про федерацію України з Польщею, що хоч було тактичним маневром і, будь-що-будь, «тільки часовою комбінацією» (Д. Дорошенко), але все ж пов’язане було з великим політичним та ідеологічним риском. Мало того, Гетьман напередодні свого зриву з Москвою мобілізує всі свої зовнішньополітичні зв’язки і впливи. Він намагається заручитися допомогою з боку Криму, Туреччини, Молдавії та Валахії, православної ієрархії Близького Сходу, донських інсурґентів на чолі з наступником отамана Булавина— Ігнатом Некрасовим 16, нарешті, навіть з боку тих кіл московської знаті, що були в опозиції політиці Петра I. Все це робилося не тільки на широку міру, але й вийнятково майстерно. Навіть гра Мазепи з Петром була не дрібними хитрощами «зрадника», а складною дипломатичною грою, де Гетьман передусім і понадусе ставив інтереси України.




3. Старшинська опозиція і виступ Кочубея


Відповідаючи на заклик Станислава Лещінського скоріше починати «замышленное дЂло», Мазепа писав 19 жовтня (ст. ст.) 1707 р.: «У нас на Україні і начальні і підначальні, і духовні і мирські особи, подібно до різних коліс, не перебувають у єдиномислії і згоді: ті схиляються до протекції московської, другі — до турецької, третім смакує побратимство з татарами — з вродженої антипатії до поляків... Того ради, потрібно перше постаратися привести до єдиномислія військо і весь народ на Україні по обох боках Дніпра». Справді, політичне життя України того часу було дуже далеке від «єдиномислія».

Передусім це стосується провідної верстви Гетьманщини. Незважаючи на спільність соціяльно-економічних, станово-політичних і навіть національно-державних інтересів, не кажучи вже про те, що майже вся вища старшина була між собою споріднена або посвоячена, старшинській аристократії Гетьманщини дуже бракувало єдности думки і дії. Не тільки природні відміни особистих, фамілійних і групових, а також льокальних інтересів, що породжувало різні, часто-густо протилежні політичні погляди, симпатії, орієнтації та концепції, але й звичайнісінька амбіція, заздрість, еґоїзм, дріб’язкові інтриґи і чвари 17 — все це створювало загальну атмосферу недовір’я й непевности, в якій дуже важко було Мазепі здійснювати свої широкі загальнонаціональні пляни.

Та ще важливішою і небезпечнішою була справа взаємин Гетьмана й старшинської аристократії. На жаль, це питання ще мало розроблене в історичній науці. Воно мало свою досить довгу історію і традицію. Бендерська конституція 1710 р., що була безперечною перемогою старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом, згадувала, як «нЂкоторіи Войска Запорожского Гетмани, привлащивши собЂ неслушне и безправне самодержавную владзу, узаконили самовластіем такое право: «так хочу, так повелЂваю» (sic volo, sic iubeo), через якое самодержавіе, гетманскому урядови неприличное, уросли многіе в отчизнЂ и Войску Запорожском нестроенія, прав и вольностей разоренія, посполитые тяжести, насильные и накупные урядов войсковых распоряженья, легкое старшины енеральной, полковников и значного товариства поваженье». Це була проблема взаємин, змагання, навіть боротьби володаря-гетьмана зі зверхнім станом — козацькою аристократією, проблема, mutatis mutandis, досить актуальна в тогочасній Европі (зокрема у Франції). На Україні гетьман як голова держави став над козаччиною, а козацька старшина перетворилася на зверхній стан України. Змагання й боротьба між ними намічаються ще за Б. Хмельницького (особливо в останні місяці його життя), починаються відкрито за Виговського, загострюються за Многогрішного й особливо Самойловича, а свого вершка осягають за Мазепи.

Гетьман Мазепа був, може, найбільш послідовним, глибоко переконаним прихильником міцної гетьманської влади на засадах властивого тоді передовим європейським країнам абсолютизму. Мазепа чудово розумів, що тільки сильна гетьманська влада, незалежна від боротьби старшинських партій та фамілійних угруповань, може боронити державно-національні інтереси України і супроти Москви, і супроти інших претендентів на українські землі. Він мав перед собою готовий зразок, знайомий йому безпосередньо ще з часів його юнацьких подорожей закордоном. Блиск царювання Короля-Сонця (Людовика XIV) було видко далеко за межами Франції, й не могли не помітити його в Батурині, надто ж такий володар, як гетьман Мазепа. Саме Людовик XIV з належними поправками на українські традиції й глибокий державний і філософський розум Мазепи міг бути для нього таким взірцем. Гетьман уважно стежив за європейською пресою, зокрема читав французькі газети. Недарма Балюз підкреслює «почуття пошани, яке володар Мазепа виявляв до особи Його Величности (Людовика XIV), про якого багато розпитував мене й якому прохав засвідчити свою пошану й відданість. Це не звичайна тільки куртуазія, питома п. Мазепі, — додає Балюз, — а відповідає, видко, дійсності: в залі його замку, де висять портрети чужоземних володарів, на найвиднішому місці висить гарний портрет Його Величности».

Одним із важливих питань у відносинах Гетьмана й вищої старшини, яке дуже цікавило обидві сторони, була справа наступства по Мазепі. Гетьманові, як і майже всім його попередникам, властива була ідея спадковости гетьманської влади, хоч династичні можливості бездітного Мазепи були, звичайно, обмежені. Спочатку ми не помічаємо в нього династичних аспірацій. Але незабаром Мазепа почав думати про закріплення гетьманської булави за своїми близькими родичами — небожами. Великі надії покладав Гетьман на Івана Обидовського, безперечно, здібну людину й хороброго полководця, якого Гетьман зробив полковником ніженським і здобув для нього в Москві звання стольника й маєтки на Московщині (в Рильському і Ковельському повітах) і на Слобідській Україні. Старшина, яка спочатку називала молодого Обидовського «блазнем», пізніше змінила свою думку й згадувала (1709), що Обидовський був «дорожчий для гетьмана та славніший для нас заслугами (ніж Войнаровський)». Але Обидовський помер передчасно (1701) й відтоді Мазепа переніс усю свою увагу та ласку на другого племінника — Андрія Войнаровського. Він дає йому високу освіту (в Києво-Могилянській академії), наближає після закінчення науки до державних справ, дає почесні і відповідальні (зокрема військові) доручення, шукає йому доброго подружжя тощо. Громадська опінія і на Україні, і за кордоном уважала Войнаровського за ймовірного спадкоємця не тільки Мазепиного майна, але й гетьманської булави. Щоправда, Мазепа заперечував це перед старшиною (у вересні 1707 р.), але вона не дуже йняла цьому віри й надалі підозрівала в Гетьмана династичні наміри, до яких вона ставилася цілком вороже.

Вже після смерти Гетьмана, коли в Бендерах між генеральною старшиною і Войнаровським виник спір за спадщину Мазепи (яку старшина вважала за частину Генерального скарбу), старшина закидала покійному Гетьманові, що він, «всупереч давнім законам... панував на Україні самовладно», й подала доволі довгий реєстр надужить Мазепи. Коли ж Войнаровський зауважив, що він дивується, як «освободителя батьківщини проголошують її гнобителем», старшина заявила, що «москалі й гетьман наложили ярмо на неї», а на запитання Войнаровського, чому ж вона не донесла про це своєчасно королеві (Карлові XII), відповіла, що тоді не було ще те на часі, бо «інакше треба б почати подвійну війну, одну з москалями, а другу з гетьманом, а тепер вона, визволена з московського ярма, про це доносить». І це казали найближчі співробітники покійного Гетьмана, його політичні однодумці — Ломиковський, Горленко, Орлик... 18

Цей барвистий епізод яскраво свідчить про велике напруження у відносинах між Гетьманом і цілою старшинською верхівкою, зокрема напередодні зриву з Москвою. Звичайно, Мазепа був добре поінформований про настрої старшини, і, забезпечуючи насамперед інтереси своєї батьківщини, він не міг не думати при цьому й про свої власні інтереси, навіть персональну безпеку. Цей момент мусимо мати на увазі, щоб правильно оцінити дії Мазепи в такій відповідальній і «огненосній» справі, як таємні переговори зі Швецією, що тоді перебувала в стані війни з Росією, а тим самим фактично і з Україною.

Що Гетьманові справді загрожувала велика небезпека від старшинської опозиції, яскраво свідчить виступ проти Мазепи генерального судді Василя Кочубея.

Кочубей, старий канцелярський ділок (з часів Брюховецького), і Мазепа були знайомі ще з Чигирина, де Кочубей був у Генеральній канцелярії «овшем не подлій» (Дорошенко навіть мав на думці з ним поріднитися). Згодом, вже на Лівобережжі, обидва були дуже близькі особи до Самойловича й разом брали активну участь у підготові Коломацького перевороту, який зробив Мазепу гетьманом, а Кочубея (перед тим реєнта Генеральної канцелярії, себто помічника генерального писаря, яким був тоді досить безбарвний Сава Прокопович) — генеральним писарем. Але незабаром Мазепа й Кочубей опинилися в різних таборах, і дуже цікаво, що генеральний писар злигався з численними прихильниками колишнього гетьмана Самойловича й брав участь і в інших акціях старшинської опозиції проти Мазепи, зокрема у справі Петрика. Обидва — і Кочубей, і Мазепа — датують початок своїх розходжень 1691 р. (отже, втечею Петрика на Запоріжжя). У своєму доносі на Гетьмана Петрові I 1708 р. Кочубей писав: «Обиды претерпЂваю от самаго гетмана Мазепы, от лЂта 1691 даже и до днесь...». У свою чергу Мазепа писав Кочубеєві 1707 р.: «Чрез лЂт шестьнадцать прощалося и пробачалося великим и многим вашим смерти годним проступкам...» 19.

Дуже цікаву характеристику своїх відносин з Кочубеєм зробив Мазепа в недавно опублікованому листі до Меншікова 1708 р., коли Гетьман довідався про донос Кочубея 20. Хоч цей лист треба брати cum grano salis, але загалом фактична сторона історії відносин між Гетьманом і генеральним суддею подана в ньому вірно. «Кочубей, — писав Мазепа, — исконный мой есть враг, который от начала уряду моего клопотливого гетманского всегда мнЂ был противный и разные подо мною рвы копал, совЂтуя непрестанно з враждебниками моими, якіи уже инныи давно, a инныи в недавнем времени поумирали и ищезли. Писал он на мене пашквильные подметные писма, а будучи писарем енеральным, имЂючи у себе печать войсковую и подписуючи руку мою часто, понеже я, для хирокгричной болЂзни, не всегда могу подписовати листов и универсалов, повидавал был лживые нЂкоторые, под именем моим рукою его подписанные и под печатью войсковою, письма. За якое проступство велЂл был я его за крЂпкой взять караул. Потом и в другий раз он же Кочубей, по приказу моему, взят же был за караул в той власне час, як блискій его кревпый проклятый Петрик до Орды Кримской передался и великой мятеж в народЂ малороссійском учинил, о котором были не ложныи сведЂтели, от полковника Миргородского присланіи, что его он, Кочубей, з Жученком, тестем своим, на тот час бывшим полковником Полтавским, до СЂчи и до Криму выправили...».

Але кожного разу Мазепа не тільки пробачав Кочубеєві й мирився з ним, а навіть уживав заходів, щоб очистити його в очах московського уряду. Кочубей був надто поважною і впливовою особою, мав широке коло родичів, свояків і приятелів, які займали визначні становища на Україні 21. Сам Мазепа казав, що він «свободными... их, Кочубея и Искру, учинил от достойной казни по многому и неотступному прошенію многих духовных и мирских особ, найпаче же на моленіе слезное отца пастыра и благодЂтеля моего великого... митрополита Кіевского Варлаама (Ясинського), и покойной матушки моей, такожде милосердствуя о жонах и дЂтЂх, плачущих и рыдающих...». Це було так, але, крім того, Гетьмана в’язали з Кочубеєм та його родиною — і то, мабуть, з давніх часів — близькі і дружні зв’язки 22. Припускаю можливість романа Мазепи з Любов’ю Фед[орівною] Кочубей, традиція якого збереглася в родині Кочубеїв ще на початку XIX ст.

Року 1698 (у січні місяці, немов відбувся в Свято-Троїцькій церкві Батурина) Мазепа одружує з донькою Кочубея свого улюбленого небожа Івана Обидовського. Року 1700 Кочубей одержав високий уряд генерального судді (першого). Романтична пригода Мазепи з донькою Кочубея Мотрею в 1704 р. утворила прірву між родиною Кочубея й Мазепою, а проте й надалі — і не лише про людське око — не перервалися добрі стосунки між ними, гучні бенкети, інтимні бесіди, щирі розмови Мазепині. Занадто багато спільних думок, інтересів, справ, врешті, спільних таємниць і гріхів зв’язували цих двох людей. Не раз після того (1702, 1706 і 1707 рр.) Кочубей править уряд наказного гетьмана. Року 1705 Чернігівський колеґіюм нове видання книги «Зерцало от писанія Божественного» присвятив Кочубеєві, «яко первеньствующему по его рейментарской милости» (себто після гетьмана). Разом з тим ішло дальше збагачення Кочубея, розширення його родинних і особистих зв’язків з іншими представниками старшинської верхівки. Але десь у глибині, в інтимному оточенні Кочубея зростала ворожнеча й ненависть до Гетьмана, нагромаджувалося всілякі матеріяли, чутки, плітки, переказувалися необачні слова Гетьмана, який міг іноді не критися перед Кочубеєм, хоч і не підпускав уже його до таємних своїх акцій.

Чи то особисті рахунки з Мазепою й стара жадоба гетьманства 23, чи, може ще більше, політичні розходження між Кочубеєм, прихильником кримської концепції, й Гетьманом, який тоді нібито схилявся в бік Польщі, спонукали Кочубея до одвертого виступу проти Гетьмана. Восени 1707 р. і на початку 1708 р. Кочубей, підтриманий частиною полтавської (на чолі з І. Іскрою) і слобожанської старшини 24, а також духовенства (полтавського і, можливо, декого з Києва), сповіщає московський уряд про таємні пересправи Гетьмана з Польщею. Спочатку на ці повідомлення в Москві не звернули уваги. Петро вже звик до численних доносів на Мазепу, які залишалися недоведеними. Недарма цар сказав колись, що «не вірив би й янголові, якщо доніс би про надужиття Гетьмана». До того ж Гетьман мав своїх людей серед керівних осіб московського уряду. Отже, в доносі Кочубея Петро вбачав нову інтриґу проти Гетьмана, льояльного до нього, дуже небажану й навіть небезпечну в умовах воєнного часу. На думку царя, Кочубей та Іскра були інспіровані Д. Апостолом, якого Петро вважав старим ворогом Мазепи.

Однак, незважаючи на те, що цар заспокоював Гетьмана, Мазепа був дуже збентежений виступом Кочубея та Іскри. «ВидЂлем его, Мазепу, великою боязнію одержимого», — згадував про цей час Орлик. Гетьман на якийсь час припиняє зносини з Карлом XII і Станиславом Лещінським. Тоді ж Гетьман відібрав від старшини ключі від державної скарбниці (де зберігалася також державна печатка). Проте Гетьман, очевидно, не хотів роздмухувати справу. Він рішуче відмовився арештувати Апостола й вислати його до московських слідчих, як того вимагав Петро, і взагалі боронив його від підозри. Так само затримав він у себе інших осіб, видачі яких вимагав московський уряд 25. Були тільки заарештовані деякі полтавські родичі Кочубея та Іскри 26. Мало того, Мазепа через Апостола попередив Кочубея й Іскру, щоб дати їм можливість уникнути московського слідства й втекти до Криму. Сконфіскувавши маєтки Кочубея, Мазепа дав 4 000 дукатів «на життя Кочубеїхи». 27

Але Кочубей та Іскра були певні, що доведуть провину Мазепи, і добровільно поїхали до Смоленська, а звідти до Витебська, де тоді перебувала Похідна канцелярія царя. Під час слідства Кочубей, Іскра та їхні спільники зазнали тяжких тортур і змушені були зректися своїх обвинувачень проти Гетьмана. Цар наказав скарати Кочубея і Іскру на смерть, і вони були страчені 14 липня 1708 р. в козацькому таборі під м. Борщагівкою (біля Білої Церкви).

Дорого коштувала Мазепі справа Кочубея — й не лише самого страху. Довелося йому й розщедритися: цареві було дано 2 000 дукатів, Меншікову 1 000 й шість великих срібних бутлів, Ґоловкінові — 1 000, Шереметєву 500 і срібне начиння, Шафірову (підканцлер) — 500, князю Долгорукому — 600, а Степанову (секретареві Посольського приказу) — 100 дукатів.

Виступ Кочубея справив велике враження на Україні. Гетьман повідомляв московський уряд, що в Кочубея є чимало «сродников... которых де много есть знатных людей и при нем, гетманЂ... и во всЂх полках». «От Кочюбея проносятся вредителные гонору моєму розглашенія в народЂ.., — писав далі Гетьман, — козаки, ходя собраніем, и пьяни и тверезы переговаривают и говорят о нЂкаких противных чести моей плевелах, от Кочюбея розсЂянных». Але справа була не тільки в «розглашеніях». В м. Оленівці челядника генерального обозного Ломиковського, що вимагав підводи, «старшина тамошняя била и из мЂстечка, отнявши лошадь, выгнали с таковыми выговорами: полію уже вашего, гетманчики, панства, пріЂдет де на вашу всЂх погибель Кочюбей!». Були «в простом народЂ» чутки й про те, що Іскра повернеться гетьманом.

Виступ Кочубея примусив Гетьмана відкрити деякі свої карти вищій старшині, яка давно вже наполягала на тому, щоб Гетьман зірвав з Москвою. Саме в цей час (навесні 1708 р., в Білій Церкві) Мазепа повідомив найвпливовіших осіб із старшини — Ломиковського, Горленка, Апостола і Зеленського (Орлик знав про це раніше) про свої переговори зі Станиславом Лещінським і зустрів з їхнього боку підтримку («были контентны»). Гадаємо, що в цю справу були втаємничені деякі представники вищого українського духовенства, зокрема новий київський митрополит Йоасаф Кроковський і архимандрит Батуринського Крупицького монастиря, колишній ректор Київської академії Гедеон Одорський.

Старшинська опозиція не скористалася з виступу Кочубея та Іскри не лише тому, що він не вдався й що вона зв’язана була на той час з Гетьманом спільними інтересами в царині зовнішньої політики. Немає сумніву, що на таке ставлення старшини мало вплив загострення соціяльної боротьби на Україні під той важкий і тривожний час. Сама старшина вже на еміґрації пояснювала свою тодішню пасивність тим, що «вона не хотіла бунтувати війська».

Дійсно, у другій половині 1708 р. на Україні скрізь було неспокійно, б жовтня 1708 р. Гетьман писав Ґоловкінові: «Во всЂх городах и селах внутренне начинает разширятися между народом непостоянным от гультяев и пьяниц смятеніе, которые великими компаніями по корчмам c ружьем ходячи, вино насильно берут, бочки рубят и людей побивают». Так було в м. Лубнях і Лубенському полку: в селі Городищі, маєтку лубенського полкового осаула А. Петровського, в селах Лозовках і Будищі, маєтках Лубенського Мгарського монастиря, де посполиті «не тилко до тоей обители жадного не хотят отдавати послушенства, леч еще побунтовавшися и нашедши розбойничим способом на монастир, розграбовали» 28, та інших місцевостях. Такі ж заворушення були в полках Полтавському, Гадяцькому, Миргородському, Прилуцькому і Переяславському. У Полтаві заколотники забили писаря Лозинського 29; в Гадячі напали на замок, і гетьманський господар, лише вдавшися до зброї, примусив їх відступити. У Миргородському полку вибилися з послушенства селяни с. Аврамівки, яке належало Я. Апостолові, племіннику полковника Д. Апостола. Навіть «в смирнЂйших полках» (Чернігівському, Ніженському і Стародубівському) «начинаетца то ж зло внутреннее вкоренятися». У Чернігівському полку з Сосниці «сын обозного генерального ясаула от гультяев c худобою своею в ночи ушол». «Бунтовничо поступали» піддані Глухівського Петропавлівського монастиря 30. У Стародубі «шевцы и кравцы, и все поспольство... в домЂ войта тамошнего, учинивши c дубьем нападеніе, склеп отбили, вины ренскіе и секты (шампанське вино), в земли закопаные, повыбирали, а иных дворах бочьки c вином побрали ж». У Мглині «сотника тамошнего смертным боєм били, в тюрмЂ три дни держали, й естьли бы товариство той сотни не свободили его, то мог бы и смертію пострадать; там же и арендарев хотЂли убить, естьли б в лЂсы не уходили». Розрухи охопили й низку сіл Стародубівського полку (Чехівка, Карбівка, Савостяни тощо). Таке саме було і в багатьох інших місцях.

Особливо стурбований був український уряд становищем на півдні Гетьманщини й на Запоріжжі, де ще діяли рештки булавинців. Загони

Перебийноса (800 чол.) і Молодця (1 000 чол.), що складалися здебільшого із запорожців та донців, а також з утікачів-селян, «над берегом ДнЂпровым плутаются и людей разбивают». Ці загони раз у раз збільшуються, бо до них «как вода, гультяйство плывет отсюда», — писав Гетьман Ґоловкінові.

Щоправда, деякі з цих розрухів та заколотів сталися трохи пізніше, коли воєнні дії вже перенеслися на територію Гетьманщини й коли, в зв’язку з драстичними змінами, поробленими Москвою в українському уряді та місцевій адміністрації, ослабла сила й авторитет української влади, а натомість зросла воля й сваволя окупаційного московського війська, яке часто-густо байдуже дивилося на антистаршинські виступи місцевого населення. Не виключено також, що Мазепа, повідомляючи московський уряд про ці розрухи й неспокій на Україні, свідомо перебільшував їх розміри. (Гетьманові треба було перекопати царя, що його, Гетьмана, присутність на Україні за таких обставин конче потрібна). Але, будь-що-будь, внутрішнє становище на Україні напередодні приходу шведів було надзвичайно напруженим і неспокійним.

Так, «єдиномислія» на Україні тоді не було. І це були дуже недобрі авспіції для гетьмана Мазепи і Української держави напередодні грядучих подій.












ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ VIII


 1 Станислав Лещінський писав до французького уряду 22 листопада 1708 р.: «я працюю з Мазепою п’ять років» над справою угоди між Україною і Польщею.

 2 Мабуть, не рідною, а або двоюрідною тіткою, або кузиною (так каже Токаржевський-Карашевич; Крупницький називає просто тіткою).

  Про відносини кн. Дольської й гетьмана Мазепи — див. цінну розвідку д-ра Омеляна Пріцака — «Іван Мазепа і княгиня Анна Дольська» («Мазепа. Збірник», т. II, «Праці Українського Наукового Інституту», т. XLVII, Варшава, 1939, с. 102-117).

 4 Відомий лист з 1 червня 1721 р. гетьмана Пилипа Орлика до його старого київського вчителя і протектора Стефана Яворського, митрополита Рязанського, опублікований в журналі «Основа», 1862, X, листопад (октябрь (так!)) «Ист[орические] акты», с. 1-28, хоч і вимагає певного критичного ставлення до себе (з огляду на мету й обставини його написання), залишається, на думку української історіографії, першорядним джерелом до історії таємних українсько-польських і частково українсько-шведських переговорів Мазепи.

 5 Цінна розвідка д-ра М. Андрусяка «Зв’язки Мазепи з Станиславом Лещінським і Карлом XII» опублікована в «Записках Наукового Товариства ім. Шевченка», том CLII, ч. I, Львів, 1933.

 6 Див. В.Е. Шутой, Борьба народных масс против нашествия армии Карла XII. 1700-1709. Москва, 1958, с. 63 sq., 251-254.

 7 Титул князя Священної римської імперії Мазепа одержав 1 вересня 1707 р.. на рекомендацію царя Петра I. «За титул князя римського цісарства» Мазепа дав 3000 дукатів цісареві (через Меншікова), як згадувала пізніше вища старшина. Після смерти Мазепи цей титул мав перейти до А. Войнаровського. Але виготовлений для Мазепи цісарський диплом (і князівський герб) не був висланий («nulla expeditio), в зв’язку з наступними подіями та смертю Гетьмана, а за іншими відомостями, через те, що Мазепа нібито не вніс до цісарської скарбниці належних вплат. Гетьман мав підозру, що цар хоче його «уконтєнтовать княженіем Римскаго государства», щоб легше здійснити московські пляни проти Української держави. Лист Мазепи (в німецькій мові, з власноручним підписом Гетьмана) до цісаря Йосифа І — без дати (десь перед 1.IX.1707) в справі надання князівського титулу опублікований буде в праці Theodor Mackiw, Mazepa im dichte der Zeitgenössischen Deutschen Quellen, Verlag Ukraine, München, 1960 (sic!), c. 76-77 і фото частини листа (початок і частина підпису) на с. 29-30 (коректурний примірник). Цікавий підпис Мазепи в цьому листі: «Johannes Mazepa Ihro Zaarischen Maýestät geheimber (sic!) Rath und General, Ritter des Musskowittschen Ordens S. Andreae, der Zaporowischen Cosacken Fürst und Feedherr».

 8 Ця традиція позначилася і в славнозвісній «промові Мазепи» 1708 р., наведеній в «Історії Русів»: «ВидЂлся я (Мазепа) c обойми воюющими королями шведским и польским, и все искусство мое употребил пред ними, убЂдить перваго о покровительст†и пощадЂ отечества нашого от воинских поисков и разореній в будущее на него нашествіе...»

 9 Про це оповідає добре поінформований Ґ. Нордберґ, який навіть каже, що Карл XII аж до вересня 1708 р. «не хотів нічого про це думати».

 10 Автор «Історії Русів», якому була відома традиція мазепинської доби, а може й деякі документи чи писання мазепинців, визначає позицію Гетьмана в 1708 р., як «неутралитет». У згаданій вище «промові Мазепи» Гетьман нібито казав: «не должны мы воевать ни со шведами, ни с поляками, ни c великороссіянами, а должны, собравшись c воинскими силами нашими, стоять в приличных мЂстах и защищать собственное отечество свое, отражая того, кто нападет на него войною...». Далі Гетьман казав, що, під час переговорів з Карлом XII, він «в разсужденіи Великоросіи... изпросил у него неутралитст...». М.С. Грушевський визнає можливість подібних плянів у Мазепи. Не відкидаючи того, що такі бажання могли бути в керівників тогочасного українського уряду, треба зазначити, що реальна дійсність не давала для того відповідних передумов.

 11 Взагалі Мазепа, за словами вищої старшини в Бендерах, «безліч гроша викинув на дарунки цареві, його синові й сестрі, вельможам польським, литовським, московським та їх жінкам... Послам від вельмож польських, литовських і московських у своїх приватних справах давав Гетьман багато дарунків через усі роки свого панування».

 12 Відгуком цих українських зв’язків Б.П. Шереметєва є позитивне ставлення до нього автора «Історії Русів». Спираючися на старе оповідання про те, як Шереметєв 1708 р. врятував «граждан» м. Новгорода-Сіверського від царського гніву і помсти, «Історія Русів» називає Шереметєва «спасителем невинности» й каже, що «память его пребудст незабвенна и досточтима в НовгородЂ в роды родов». Про це докладніше в нашій статті «Історія Русів» і фельдмаршал Б.П. Шереметєв», що входить до збірки «Студії над «Історією Русів» (рукопис).

 14 Хоч П. Орлик запевняв С. Яворського, що «жаден з министров ани о измЂнЂ Мазепы не вЂдал, ани его ни в чом не перестерегал», але традиція цих зв’язків і зносин була дуже поширена на Україні й дійшла до автора «Історії Русів». Посилаючися на «преданіе народное, взятое от приближенных с Мазепою особ», оповідає «Історія Русів» таке: «Многіе при том (мова мовиться про сутичку царя з Мазепою й образу при цьому Гетьмана) бывшіе... бояре, недоброжелательствовавшіе государю за перемЂны государственныя, а больше за погибших в бунты своих родственников, сочли случай оный божественным даром мщенія и утвердили Мазепу в его отважном намЂреніи обЂщаніями своими о их помощи». У «промові Мазепи» Гетьман нібито казав про те, що «бояре его (Петра I), не зараженные еще нЂмещиною и помнящіс кровь их родственников обо всем том (мова мовиться про переговори Мазепи з Карлом XII і Станиславом Лещінським) извЂстны и со мною согласны». А вмираючи, Мазепа нібито «велЂл к себЂ подать ларчик с бумагами и оные при себЂ сжег, сказав предстоящим: «пусть один я буду несчастлив, а не многіе, такіе патріоты, о которых враги мои, может быть, и не думали, или и думать не смЂли...». Це, звичайно, вже літературна леґенда, але джерела її, безперечно, давнього походження.

 14 Різниця між шведським і старим стилем була один день (пізніше).

 15 «Вивід прав України» («Déduction des droits de l’Ukraine») 1712 р. знайшов проф. І. Борщак, який опублікував його (ориґінал і український переклад) з своєю передмовою в журналі «Стара Україна», Львів, 1925, I-II. Українській переклад передруковано з нашою передмовою у «Віснику», 1954, ч. 5 (67), Ню-Йорк, с. 11-14.

 16 Цікаво, що частину своїх скарбів (17 тисяч дукатів) Мазепа відіслав на схованку на Дін.

Повстання бахмутського козацького отамана Кіндрата Булавина проти Москви (жовтень 1707 — липень 1708 р.), в якому взяли участь також запорозькі козаки, охопило Донщину, Слобідську Україну і деякі повіти Південної Московщини. У травні 1708 р. Булавин був обраний донським отаманом, і повстання створило велику небезпеку для московського уряду, надто ж в умовах загрози шведського наступу з Заходу. Англійський посланець у Москві Вітворт сповіщав свій уряд, що, на думку багатьох, «цар, зважаючи на сучасні обставини, дасть згоду й поступиться вимогам Булавина». Але Москва мобілізувала проти повстанців 32-тисячну армію на чолі з кн. В. Долгоруким і спритно використала внутрішні розходження на Дону, що послабило позицію Булавина. З наказу царя, гетьман Мазепа змушений був (на слушну думку покійного Б.Д. Крупницького, з огляду на виступ Кочубея та Іскри проти Гетьмана) вислати проти повстанців Полтавський полк (з артилерією) і компанійський полк Юрія Кожуховського, що й допомогло царському урядові приборкати повстання. Хоч Булавин загинув (він вкоротив собі віку або був підступно забитий — Е.П. Под’япольська (Восст[ание] Булавина. 1707-1709. Москва, 1962.) твердить про вбивство Булавина), окремі загони повстанців діяли ще до листопада 1708 р. (Под’япольська доводить, що це і в 1709 р. Вона вважає це повстання за «крестьянскую войну» (типу Разина й Пугачова)), а рештки їх на чолі з Ігнатом Некрасовим подалися в турецькі володіння, на Кубань, де ще довго завдавали турбот московському урядові. Їхні нащадки жили в Туреччині до наших днів, коли частина їх переселилася до USA (1963).

 17 Дуже характеристичний з цього погляду лист полковника Київського Константина Мокієвського до Гетьмана (к. 1700 р.), опублікований нами в розвідці «Нові матеріяли до історії повстання Петра Іваненка (Петрика)» (Авґсбург, 1949, с. 7-11).

 18 Цей вийняткової ваги матеріял — акти Бендерської комісії 1709 р., призначеної Карлом XII для розгляду справи про спадщину Мазепи, опублікував (на жаль, не в латинському ориґіналі, але в українському перекладі, а властиво переказі, загалом досить вільному, але не вільному від деяких помилок) покійний акад. М. Возняк у статті «Бендерська комісія по смерті Мазепи» («Мазепа. Збірник», т. І. Праці Українського Наукового Інституту, том XLVI, Варшава, 1938, с. 107-133).

 19 Про це докладніша — див. нашу працю «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», Київ, 1929.

 20 Цей лист з архіву Меншікова опублікував проф. Г. Георгієвський 1940 р. у статті «Мазепа и Меншиков. Новые материалы», вміщеній в «Историческом Журнале», Москва, 1940, ч. 12, с. 80. Передруковано в нашій праці «Нові матеріяли до історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», с. 6-7. Подані в цьому листі факти підтверджуються також іншими документальними матерія лами.

 21 Немає сумніву, що Гетьман мусів числитися з широкими фамілійними та родинними зв’язками Кочубея, зокрема в Полтаві. Василь Кочубей і Іван Іскра були одружені з доньками старого й заслуженого полтавського діяча, кол. полковника полтавського — Федора Жученка, й обидва мали велику й впливову рідню в Полтавському полку (Черняки, Кованьки, Заліські, Буцькі, Старицькі, Козельські та інші). Старший син генерального судді — Василь був зятем полковника миргородського Д. Апостола. Доньки Кочубея були одружені: Марія з сином полковника ніженського Степана Забіли; Катерина — з сином генерального судді (другого) Василя Чуйкевича (який також мав чимало родичів у Полтаві); Прасковія — з сином генерального хорунжого Івана Сулими. Нарешті, Кочубей посвоячився з Мазепою через шлюб своєї доньки Ганни з І. Обидовським.

 22 Питання про взаємини Мазепи й Кочубея та його родини залишається ще не цілком з’ясованим. Окрім громадсько-політичного значення, ці взаємини мали ще особистий, інтимний характер, і не лише в зв’язку з романом Мазепи і Мотрі Кочубеївни, молодшої доньки генерального судді й хрещениці Гетьмана. Немає сумніву, що великий вплив на ці взаємини мала владна й честолюбна судіївна — Любов Кочубей. Недарма писав Мазепа Кочубеєві, вже ворогові: «не можеш, правду рекши, нЂкогда свободен быти от печали, a барзЂ своего здоровя певен, поки з серца своего бунтовничого духу не выблюнеш, которій, так разумЂю, не так з уломности натуральной, яко з подусти женской, в себЂ имЂеш, и если ж, з Бозкого презрЂнія, тебЂ и всему дому твоему зготовалася якая пагуба, то не на кого иншого нарЂкати и плакати, тилко на свою и женскую проклятую пиху, гордость и високоуміе имЂеш».

 23 Чутки про те, що Кочубей шукає булави, ходили віддавна. В одній київській приватній збірці нам довелося (1942) бачити старовинний портрет Василя Кочубея з написом «Гетман Василь Кочубей».

 21 Маємо на увазі близькі стосунки полтавської і слобідської старшини, а також ролю Охтирського полковника Федора Осипова в справі Кочубея.

 25 Гетьман писав Ґоловкінові, що арешт Апостола міг би викликати «мятеж и бунт... понеже его, полковника миргородцкого в войску всЂ почитают и любят». До того ще Апостол «с генералными особами як и c полковниками спріятелился, понеже Ломиковскій обозный и Чуйкевич судья и прилуцкій полковник (Д. Горленко) близкіе ему по сынах своих и по его миргородского полковника дочерях сваты, Лубенскій (Д. Зеленський) — дядя, НЂжинскій (Л. Жураковський) — швагер, и другіе c ним близки».

Так само Гетьман відмовився видати московським властям військового канцеляриста Івана Чарниша (майбутній генеральний суддя), який «всЂвал многіе плевелы к возмущенію народа Малороссійского» і «посягл еще и на честь» Гетьмана.

 26 Думка Уманця, що Мазепа послав [...] (?), щоб улегшити Кочу бею втечу до Криму, знаходить підтвердження в листі 21. VI. 708 р. [Ф. Гребіна]* до [до А. Стильма] дуже важливо і переконливо свідчить, що Мазепа хотів зберегти життя Кочубею та Іскрі. [* Далі два рядки дуже нерозбірливим почерком. (Прим. ред.).]

 27 Про це — див. документи, опубліковані в статті А. Востокова «Полтавскій полковник Йван Черняк» — «Кіевская Старина», 1889, IX, с. 1-17.

 28 Збірка рукописів проф. Н. Д. Полонської-Василенко (у Києві), «Акти Мгарського монастиря» (копія).

 29 Це був Роман Лозинський, «писар полтавський», «писар городовий полтавський», «писар мЂский полтавський», «писар маестрату полтавського», «писар» (1692-1708; з перервами в березні 1694, е жовтні 1699 — лютому 1700).

 30 Відділ рукописів Державної Публічної Бібліотеки УРСР, збірка Київського університету св. Володимира, №174, арк. 18 (універсал гетьмана І. Скоропадського 10.I.1709 р.).













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.