Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
Олександр Лотоцький
Олександр Гнатович Лотоцький — знаний історик церкви і церковного права, економіст, письменник, поет і публіцист, визначний громадський і державний діяч.
Лотоцькі належали до давнього боярського і військово-земянського роду, відомого з XV ст. і спорідненого з князями Друцькими, Соколинськими, Юрагами-Гедройцями 1.
Олександр народився 9 березня 1870 р. в с. Брониці біля Могилева на Поділлі у сім’ї православного священика Гната Лотоцького. За словами сина, батько був «одною з кращих постатів людських» серед усіх, кого він зустрічав у своєму житті. Гнат Лотоцький учився разом із С. Руданським та А. Свидницьким, його «національне почуття було щире, природне» 2. У родиш завжди звучала виключно українська мова.
Мати — дочка відомого протоієрея Северіяна Дложевського, вихованка приватного польського пансіону — жваво цікавилася національним життям, політикою, регулярно читала газети і «мала свою власну думку». Як згадував О. Лотоцький: «громадянські риси вдачі моєї мами сприяли ранньому пробудженню у мене інтересу до громадського життя» 3.
Олександр дуже рано навчився читати. Особливо тягнувся хлопчик до українських книг або російськомовних книг про Україну. У досить багатій дідовій бібліотеці Олександр найбільше уподобав «Рассказы о Южной Руси» Щебальського, які дали йому «перші підвалини історичної свідомости». Великим святом для хлопця був подарунок батькові від місцевого дідича — князя Вітгенштейна частини його бібліотеки — книг із богослов’я, гуманітарних наук і класичної літератури.
Діставши початкову домашню освіту, 10-річний Олександр був відданий до духовної повітової школи у Шаргороді. У своїх спогадах Лотоцький з гіркотою згадує про ті часи: «Рука російського самодержавного режиму раз назавше убила в сьому глухому кутку всі творчі елементи життя... Се був типовий зразок, того національного сну, яким спала Україна; живчик її життя бивсь у більших осередках та й то ледве помітно, а решта української землі спала і, здавалося, — непробудно» 4.
1 Токаржевський-Карашевич Ів. Олександер Лотоцький як дипломат // Лицар праці і обов’язку: Зб. присв., пам’яті проф. Олександра Лотоцького-Білоусенка. Торонто; Нью-Йорк, 1983. С. 57.
2 Лотоцький О. Сторінки минулого. Варшава, 1932. Ч. 1. С. 7.
3 Там же. С. 9.
4 Там же. С. 16.
У 1881 р. Гнат Лотоцький переїхав на інший приход — у с. Білоусівку, і Олександр був переведений до другого класу тульчинської школи. Тоді у повітові духовні школи почали призначати вчителями випускників не семінарій, а духовних академій, в основному росіян («для обрусения края»). Однак це не похитнуло національне самопочуття Олександра — він продовжував читання українських книжок, тепер уже з бібліотеки волосного писаря Громовецького. Особливо велике враження на хлопця справили «Хмари» І. Левицького, і в першу чергу образ Радюка, який став зразком для наслідування. Невимовний захват у хлопця викликав повний «Кобзар», Шевченка (двотомне празьке видання), що, як зауважував пізніше Лотоцький, «зробив на мене вражіння найсильніше за все, що я взагалі коли читав».
По закінченні повітової школи у Тульчині у 1884 р. за рекомендацією вчителів Олександр був прийнятий до Подільської духовної семінарії у Кам’янці. Цей заклад вирізнявся деякими проявами українства: перший рік викладання велося рідною мовою, були заведені українознавчі дисципліни. Викладачі семінарії підтримували в ній національний дух. Особливо виділялися Митрофан Симашкевич, який був чудовим етнографом-краєзнавцем, та члени його гуртка — М. Багинський, М. Яворовський, І. Біленький, С. Дложевський (дядько О. Лотоцького), В. Якубовський, К. Стиранкевич і найбільш відомий пізніше Юхим Сіцінський. Проте з наступом реакції та виходом нового уставу про семінарії кращі вчителі були звільнені і життя завмерло. Устав, зокрема, суворо регламентував користування лише деякими книгами зі «шкільної бібліотеки», і потрібно було прикласти максимум зусиль, аби читати щось поза межами приписів. О. Лотоцький у споминах детально описує цей період 5.
У 1889 р. у «Подольских епархиальных ведомостях» з’явився друком перший вірш Лотоцького. В цей час великий вплив на Олександра мав його швагер — священик Іван Самгородський. Розмови з ним були «якимось бенкетом інтелігентної думки, що сміливо намагалася розв’язати «прокляті питання» б. Малашівці, в яких служив Самгородський, стали для Олександра «духовними Афінами».
Того ж року, будучи учнем п’ятого класу семінарії, Олександр змушений був покинути Кам’янець і переїхати до Грузії, де в Тифліській семінарії викладав його старший брат Віктор. Останній почав втрачати зір, і йому треба було допомагати у роботі. У Тифліській семінарії, де Олександр продовжив своє навчання, він зблизився з грузинською молоддю. «Гаряче почуття національне» грузинів усіх станів та прошарків припало до душі Лотоцькому. На горі св. Давида він не раз вів палкі розмови зі своїми грузинськими друзями про необхідність союзу України і Грузії, щоб «звільнитися спільними силами з-під московської неволі». Тоді ж Олександр почав перекладати українською мовою поезії Акакія Церетелі та Іллі Чавчавадзе.
Влітку 1890 р., коли вже зовсім сліпий брат переїхав до батьків, Олександр перевівся до Київської семінарії. Київ справив на нього незабутнє враження. Навіть через 40 років воно було свіжим у пам’яті: «Свята Софія з пам’ятником Богдана на її площі, Золоті ворота Ярославові, Володимирова Десятинна церква, золотобанний Михайлівський монастир, церква... традиційного просвітителя України апостола Андрія, Хрещатик, Братський монастир — огнище української культури, собор Івана Мазепи, Аскольдова могила, обвіяна легендами та славними споминами, Київська Лавра — все се такими сильними вражіннями було витиснуто в душі моїй, що й досі, як живі, стоять ті картини передо мною в світлі тодішнього ясного літнього дня, в рожевому мареві молодого відчування». Оглядаючи Київ, Лотоцький шукав у книгарнях українські книги. Однак лише в одній крамниці побачив «Кобзар», але «серце стислося болем»: «наче з живого тіла немилосердним ножем повирізувано з тексту найдорожчі речі» 7.
5 Записки семінариста О. Лотоцького // ЦДЇА України у м. Києві. Ф. 1225, од. 1.
6 Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 1. С. 33.
7 Там же. С. 48, 49.
Олександр відразу став членом семінарської громади, яку організував Лука Скочковський. Значення цієї громади для розвитку української ідеї та її поширення серед молоді було непересічним. Члени громади мали унікальну, як на той час, можливість нелегально знайомитися з галицькими виданнями — «Правдою», «Зорею», «Ділом». «Національна праця громади, що полягала в рефератах на національні теми, — згадував Лотоцький, — мала для того часу поважне значіння, — вона... дала нам переконаних, готових діячів, коли настала дванадцята година» 8. Великий вплив на семінарську громаду мали О. Кониський та В. Антонович, з якими Лотоцький познайомився і згодом досить близько зійшовся. Ці два «титани нового українського відродження» відіграли велику роль у духовному зростанні Лотоцького. Згодом провід у громаді перебрав молодий М. Грушевський, що став живим зв’язком між нею та старшими товаришами.
Як один із кращих випускників семінарії, Лотоцький був призначений до навчання за державний кошт у Київській Духовній академії. Однак під час підготовки до останнього іспиту Олександр захворів і змушений був цілий 1891 рік провести з батьками у с. Білоусівці.
Цей час став важливим етапом для Лотоцького — етапом першого впровадження у практику теоретично виплеканої національної ідеї. Олександр продовжив збирання та запис пісень і казок, «розвиваючи смак до художньої сторони духовного життя народу». Багатство цих скарбів вразило Лотоцького, і звідси пішли сюжети його численних казок та поезій. Разом із братом Олександр запровадив у сільській школі вечірні заняття з дорослими, де читав їм твори українських письменників, вів уроки з природознавства, моралі, співу. Частину слухачів Лотоцький за півроку навчив читати, писати, рахувати, призвичаїв брати книги зі шкільної бібліотеки. То був його перший внесок в українську справу.
У 1892 р. Лотоцький став студентом Київської Духовної академії. У своїх споминах він писав: «На поріг вищої школи вступив я вже національно свідомим... Родинне суто українське оточення, стихійний вплив українського села дали ті підсвідомі підстави, на яких виростала національна думка» 9. Символічно, що наміри Лотоцького почали здійснюватися у стінах, зведених Мазепою, і мрія гетьмана про незалежну українську державу, почерпнута ще в дитинстві з поеми Пушкіна «Полтава», стала гаслом життя Олександра Лотоцького.
На курсі, де навчався Лотоцький, з українського гуртка був лише Сергій Липківський. Однак в самій Академії існувало ціле українське товариство.
Наприкінці XIX ст. КДА славилася значною кількістю визначних учених і професорів. Зокрема, історію руської церкви (у цьому курсі вивчалася і церква на Україні) викладав проф. І. Малишевський, автор капітальної праці про александрійського патріарха Мелетія Пігаса. Як згадував Лотоцький, «знання мав він великі, але се був архив багатих історичних відомостей, не систематизованих в одному історично-філософічному фокусі» 10.
Але найбільший вплив у Академії мали дві принципово різні фігури, антиподи в науці та громадській діяльності — професори С. Голубєв та. М. Петров.
Голубєв написав двотомову працю «Митрополит Петр Могила и его сподвижники». Він використав і запровадив до наукового обігу силу архівних матеріалів, але всі знали, що цінні документи професор «випозичав» без повернення з архівних збірок. У житті Голубєв відзначався «хворобливою реакційністю, а з погляду національного — українофобством» 11.
8 Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 1. С. 60.
9 Там же. С. 97.
10 Там же. С. 122.
11 Там же. С. 126.
На противагу йому — «з найбільшою пошаною увага кожного українця мусить спинитися на особі проф. М. І. Петрова», росіянина, що перейнявся інтересами України і досліджував українську літературу, культуру, освіту, створив багатий церковно-археологічний музей при КДА» Дві його капітальні праці з історії української літератури були для свого часу унікальними. Лотоцький так писав про нього: «Заслугу М. Петрова для України не можна міряти лише тим трудом, що поніс він, як автор даної розправи («Очерки по истории украинской литературн». — В. У.), зазнав він за неї багато прикростей, що надають його заслузі характер горожанської мужности в обороні української національної справи» 12. За публікацію його книги КДА отримала велику нагінку від Синоду. Особливу цінність становлять праці та публікації документів М. Петрова з історії КДА. У 25-літній ювілей своєї професорської діяльності Петров подарував студентам по примірнику «Очерков украинской литературы в XIX в.». Лотоцький часто відвідував Петрова, дискутував з ним. «Ті розмови були дуже цінні для мене, — згадував Лотоцький, — даючи мені багато відомостей бібліографічного і архивного характеру».
Отже, в стінах КДА Лотоцький дістав добрі знання, навички наукової праці, в ньому розвинувся сталий інтерес до історії церкви на Україні.
На вакаціях Лотоцький із братом і батьком подорожував по Україні, головним чином Поділлям. «Я використовував всі подорожі для розмов з священиками, учителями, дяками на теми українські». Одночасно він досліджував місцеві архіви, книжкові колекції, збирав етнографічний матеріал, зокрема кількасот пісень 13. На підставі архіву Браїлівського та Богуславського монастирів пізніше були написані цінні розвідки 14, а матеріали сільських церковних архівів (записи парафіяльних братств XVIII ст.) передані до єпархіального музею. Лотоцький розшукував літературний архів С. Руданського, і йому пощастило знайти кілька рукописів.
Поступово збиралася і власна колекція Лотоцького. Відомий український історик О. Лазаревський передав йому «велику пачку консисторських документів, які були викинуті при ремонті надбрамної башти Софійського собору, де переховувалася частина консисторського архіву» 15.
Лотоцький почав складати свою колекцію з матеріалів по історії церкви, яка з часів навчання в Академії стала основним предметом його наукових занять. Ще на третьому курсі він взяв у проф. І. Малишевського тему про устрій української церкви. Лотоцький написав статтю українською мовою, яка вийшла у «Записках НТШ» У Львові 16. Вже тоді він думав про кар’єру вченого, хоча й вагався. У листі до Бориса Грінченка Олександр — тоді вже студент останнього курсу КДА (листопад 1895 р.) — писав: «Куди прихилити свою голову, — планів багато, — але се все здебільшого одне маріння». Далі він оповідав про своє захоплення науковою працею про моральний стан духовенства XVIII ст.17 Однак саме ця перша значна наукова праця, а точніше її публікація у зарубіжному часописі, принесла великі неприємності: Рада Академії не лише не допустила захисту кандидатської праці Лотоцького, але й не видала матрикули, було винесено присуд про небажаність праці Лотоцького, як неблагонадійного, на педагогічній ниві. Саме тому, скінчивши Академію зі званням кандидата богослов’я влітку 1896 р., Лотоцький не зміг одразу влаштуватися на роботу. Подільський архієпископ Димитрій Сабикін спочатку обіцяв примістити Лотоцького у Кам’янці, але коли довідався про інцидент у КДА, відмовив у посаді.
12 Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 1. С. 127.
13 ЦДІА України у м. Києві. Ф. 1225, од. 42 — 43.
14 Лотоцкий А. Очерк истории Виннице-Браиловского женского монастыря // Там же. Од. 3.
15 Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 1. С. 145.
16 Лотоцький О. Суспільне становище білого духовенства на Україні і в Росії // Зап. Наук. тов-ва ім. Шевченка. 1896. Т. 21.
17 ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. III, од. 38624, арк. 3.
Ще у стінах Академії Лотоцький почав наукову співпрацю з В. Антоновичем та його учнями. Спочатку це була робота над біографічним словником діячів — українців та чужинців, що зробили якийсь внесок до української справи. Керував роботою сам професор при допомозі М. Грушевського. Лотоцький очолював групу, яка опрацьовувала біографії церковних діячів. Праця була здійснена до літери О, але через виїзд Грушевського до Львова затяглася і врешті так і не була видрукована, хоч і залишила приємні спомини. М. Грушевський, тоді професорський стипендіат, допомагав Лотоцькому та іншим студентам складати плани самоосвіти, давав цінні поради щодо тем рефератів і пошуку джерел, заохочував до літературної співпраці у газетах та популярних виданнях, позичав книги з власної бібліотеки.
Проте найбільший вплив на становлення світогляду Лотоцького здійснювали В. Антонович і О. Кониський. Останній був «організаційним осередком тодішнього українського життя». За словами Лотоцького, «все життя Кониського нероздільно сполучене з життям України. Я не знав людини, що більше, ніж він, жила життям Батьківщини, страждала її горем, була щаслива з її щастя. Можна любить Україну так, як її любив Кониський, але більш, як він, — любить не можна» 18.
У Києві Олександр зустрів жінку, яка стала його вірною супутницею на усе життя. 21 липня 1896 р. він одружився з Німфодорою Мефодіївною Руденко. Це подружжя можна назвати зразком людської вірності й кохання.
Після невдалих пошуків роботи на ниві освіти за порадою О. Кониського Лотоцький влаштувався у Київську палату Державного контролю. Це різко змінило його життєвий шлях. Спочатку Лотоцький працював у касовому відділі, і з вимоги управителя Ніколаєва йому довелося самотужки освоїти усі тонкощі економіки та фінансів. Пізніше Лотоцький так оцінюватиме цей період свого життя: «Се було дуже щасливою обставиною для мене, що я попав так випадково у міністерство, найбільш далеке от політики, та під начало до людини, що так терпимо ставилась до чужих поглядів» 19.
18 Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 1. С. 175 — 176.
19 Там же. С. 155.
У цей час створюється гурток людей, яким на довгі роки судилася спільна праця на терені українства. До нього увійшли, крім О. Лотоцького, С. Єфремов, В. Доманицький, Ф. Матушевський, В. Дурдуковський, Д. Дорошенко, що започаткували в Києві українське видавництво «Вік». Тоді ж Лотоцький став членом управи загальноукраїнської безпартійної організації — попередниці ТУП (1897 — 1900 рр.).
Громадська діяльність Лотоцького київського періоду поширювалася також на український театр. Крім численних статей, критичних оглядів у пресі Лотоцький виступив редактором збірки «Корифей украинской сцены», де вмістив свої статті про М. Кропивницького, М. Старицького та І. Тобілевича.
Але найбільшою справою даного періоду була боротьба Лотоцького за українську книжку, яку він проводив у двох напрямках: створення українських видавництв та книгарень і написання власних творів українською мовою. Першою була книжечка «Батьків гріх», видана «Киевской Стариной». Затим виникла ідея заснування вже згадуваного видавництва «Вік». Спочатку видавалися окремі брошури-«метелики», згодом були підготовлені два томи творів ї. Нечуя-Левицького та три томи праць О. Кониського. Була задумана ціла серія українських класиків — «Українська бібліотека». Нарешті, вийшов збірник вибраних творів українських поетів під назвою «Вік», з портретами та короткими біографіями авторів.
Для того часу це було унікальне видання, власне, своєрідна антологія української поезії. А біографії авторів із портретами взагалі були нечуваною річчю, яку вдалося вмістити лише завдяки хитрості, оминувши цензора.
Мало хто знав, скільки сил і нервів коштував Лотоцькому цей збірник. Дивним було те, що перешкоджала не лише цензура, але й самі поети, які бачили збірник інакше, і неодмінно — з власними віршами на початку. Олександр Гнатович не писав про це у своїх спогадах, однак збереглися його листи. Так, у червні 1900 р. він повідомляв П. Стебницькому: «Скажу Вам, що такі «свідомі» українські поети, як Олена Пчілка та Леся Українка, зверталися до київського цензора і збіралися йти до губернатора, щоб заборонено було випускати «Вік». Сі мерзенні вражіння до сего часу не осіли на дні моєї душі, і я не можу зараз говорити про всю сю справу спокійно». Коштів було мало, друкарня затримувала роботу. «Чужі люди співчували, а «свої» то звичайно надсилали такі листи, що їм оставалося лиш вертати гроші, там були і обвинувачування у шахрайстві, і загрожування судом» 20 .
На щастя, справу вдалося владнати. Збірник побачив світ і миттєво розійшовся. Книжку було оцінено «як першу наочну в зразках історію української літератури під обухом московської цензури» 21, а прибуток від неї створив фінансову основу видавництва «Вік».
Власне, задля справ видавництва Лотоцький у 1900 р. прийняв пропозицію про переміщення по службі у Державному контролі до Петербурга. Вія пояснював це так: «Потрібно було в Петербурзі людину, що провадила б постійні зносини з цензурою, переговорювала, пояснювала, штурхала, натискала, бо без того найбільші зусилля видавництва пропадали марне... тож... важливішим мотивом для... сеї справи були потреби видавництва «Вік», що стало для нас на той час головним завданням нашого життя» 22.
Підбиваючи підсумки літературно-наукової діяльності Лотоцького у перший київський період (1892 — 1900 рр.), не можна не відзначити її плідності та широти напрямів.
Літературна праця Лотоцького почалася ще на студентській лаві, і його «хрещеним батьком» у цій справі був О. Кониський. Так з’явилася низка статей про подорожі по Поділлю у «Правді» (1893 — 1895). У «Зорі» (1893. № 19) та «Киевской Старине» (1900. № 6) вийшли дві статті про протоієрея Василя Грегулевича. Кілька статей з історії церкви були надруковані у київських та подільських «Епархиальных ведомостях». Затим (під різними псевдонімами) вийшов ряд творів красного письменства — «Батьків гріх», «Заручини», «Сестра», «Сільський сатирик», низка поезій у «Правді» (1891. № 9; 1894. № 11; це була перша і остання спроба — інші авторські поезії були спалені чи залишилися иеопублікованими) . У «Правді» (1893. № 1, 7; 1894. № 4) та «Літературно-науковому віснику» (1898. № 6) публікувалися переклади Лотоцького з грузинських поетів (Чавчавадзе, Церетелі, Ерістова, Джавідешвілі, Іванідзе, Гуріелі та ін.). З 1898 р. Лотоцький постійно друкується у «Літературно-науковому віснику» (рубрика «З Російської України»).
Одночасно Лотоцький під керівництвом М. Петрова, І. Малишевського, В. Антоновича та О. Лазаревського займався науковою працею, насамперед історією церкви. Першою в цьому напрямі була кандидатська праця про становище духовенства у XVIII ст., що вилилась у низку статей 24. У петербурзькому часописі «Образование» (1899. № 4 — 6) вийшла стаття про церковні школи на Поділлі, яка набула значного розголосу. Серію статей про духовні школи опублікував московський часопис «Вестник воспитания» (1900. № 3).
20 ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. III, од. 52498, арк. 1 зв. — 2 зв.
21 Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 1. С. 263.
22 Там же. С 263 — 277.
23 ЦДІА України у м. Києві. Ф. 1225, од. 22, 23.
24 Лотоцький О. Руководство для сельских пастырей // Зап. Наук. тов-ва ім. Шевченка. 1897. № 28, 33, 34; 1898. № 17 — 18; 1899. № 37 — 39; Його ж. Суспільне становище білого духовенства на Україні і в Росії в XVIII ст. // Там же. 1898. Т. 21; Подол. епарх. ведомости. 1898. № 36 — 39; Православ. Благовестник. 1899. № 2.
В цілому ареал публікацій Лотоцького на терені церковної історії у цей період був досить широкий. Це і матеріали з історії Поділля, і біографії діячів церкви, і праці про становище, структуру та діяльність церковних організацій, братств та ін.; численні рецензії на праці відомих істориків церкви — Є. Голубинського (ЗНТШ. 1894. Т. 4; 1895. Т. 7), Ф. Титова (Там же. 1894. Т. 4), О. Петрова (Там же. 1895. Т. 5), М. Петрова (Там же. 1898. Т. 22), на церковно-релігійні видання — «Труды КДА» (ЗНТШ. 1895. Т. 7), «Литовские епархиальные ведомости» (Там же. Т. 6).
Статті з громадянської історії та літератури торкалися життєписів окремих діячів науки і літератури — І. Роллє, Т., Шевченка, В. Аскоченського, І. Некрашевича та ін.
Усі ці наукові інтереси та літературні жанри залишаться основними на протязі усього життя вченого, письменника, поета.
У Петербурзі Лотоцький вступив на службу до Департаменту кредитового контролю. Тут він мав складати загальні огляди діяльності кредитових установ, що являли собою цілі економічні трактати. Це змусило Лотоцького зайнятися економічною самоосвітою, яка потребувала дуже багато зусиль. До того ж він мав переглядати усю новітню літературу з питань фінансів, кредиту, економіки і реферувати її. Лотоцький захопився цією роботою і дуже в неї заглибився, особливо у матеріали з реформи Державного та Валютного банків. Близько трьох місяців Лотоцький лише здобував собі належну кваліфікацію економіста. Невдовзі йому було вже доручено скласти проект зміни закону про акціонерні компанії. Паралельно Лотоцький писав спеціальні статті на вказані економічні теми. Це забирало майже весь час, і, щоб встигати щось робити на громадській ниві, доводилося працювати ночами.
Згодом Лотоцькому доручили писати записки державного контролера по річних звітах Селянського, Дворянського і Державного банків. Він згадував: «Праця над сими записками задовольняла мене не лише інтелектуально, але й морально, бо висловлювалися тут думки, які я щиро поділяв, — позиція контролю — позиція критики — якраз виправдувала критичний напрям зауважень з боку державного контрольора» 25.
О. Лотоцький звернув на себе увагу неабиякими здібностями і отримав підвищення — посаду заступника генерал-контролера. Його керівник ліберально ставився до «українофільських» уподобань підлеглого і не звертав уваги на численні доноси членів «Союза русского народа». А у 1911 р. Лотоцькому навіть доручили написати історичний нарис до 100-ліття встановлення державного контролю. Вчений переглянув в архіві до 30 тис. справ і 3 тис. використав для цієї праці. Однак через поспіх довелося видати скорочений варіант на 300 сторінок 26.
25 Лотоцький О. Сторінки минулого. Варшава, 1933. Ч. 2. С. 169.
26 Государственный контроль (1811 — 1911). СПб., 1911; Лотоцкий А. И. История государственного контроля // ЦДІА України у м. Києві, ф. 1225, од. 103.
Паралельно на прохання Синоду Лотоцький, як знаний автор статей із духовної освіти, зайняв посаду члена учбового комітету в Синоді в час підготовки реформи духовних шкіл.
Однак попри блискуче світське життя, театри, зустрічі тощо життя Лотоцького та його сім’ї у Петербурзі було, за його словами, «у повній мірі життя та чужині», «звідки розпромінюються усі поланки пригноблення». Відпочинок був лише влітку, коли Лотоцький з С. Єфремовим подорожували до Фінляндії, у Новгород, на Ладозьке озеро та Валаам.
Петербург спершу пригнічував Олександра Гнатовича: «На всю столицю немає грамотних українців, а все «малороссы, говорящие по-русски». Дратувала й необхідність витрачати час на другорядні речі: «У сьому капосному Петербурзі вся біда та лихо обсідають мене та не дають робити те, що хотілося б».
Через неможливість національного виховання дітей у Петербурзі Лотоцькому довелося зайнятися і цією справою — спершу задля потреб власної сім’ї: він робив переклади, писав дитячі оповідання, казки і навіть віршики. Згодом справу дитячого виховання перебрала Софія Русова (у неї був син Юрко, одноліток доньки Лотоцького Оксани). Лотоцький ж продовжував працювати на ниві дитячої літератури і був співорганізатором видавництва «Мальовані казочки».
Усе це навіювало спомини про власне дитинство, про батьків, рідне Поділля. Із Сергієм Єфремовим Лотоцький їздив у відпустку на Україну, у Києві вони зустрічалися з друзями, вчителями, зокрема з В. Антоновичем. Знайомі, колеги і друзі приїздили також до Петербурга. Тут Лотоцького відвідували Русови, Ф. Вовк, М. Славінський, А. Кащенко, П. Саладилов, Ф. Матушевський, Є. Чикаленко, О. Самковський, О. Колесса, І. Раковський. Дуже часто у Лотоцьких гостював М. Грушевський.
Як згадував Лотоцький, коли М. Грушевський зупинявся на його квартирі, «наче сніп проміння падав тоді на наше життя. Бо в тій людині з утлим тілом душа була така многогранна, з таким невичерпним джерелом ініціятиви й енергії, так перейнята святим неспокоєм, що життьової її сили вистарчило б не на одного чоловіка... Він не жив, а горів, і се не тимчасовий був спосіб його життя, а постійний» 27.
Часто у Петербурзі гастролювали українські театральні трупи, які мали велику популярність. Лотоцький писав: «Треба взагалі сказати, що український театр був одним з найбільш чинних засобів національного усвідомлення українців в Петербурзі, як і всюди, де він дотикався української душі» 28.
27 Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 2. С. 155,
28 Там же. С. 211.
У Петербурзі Лотоцький перебував під постійним наглядом охранки. Але надто неприхована його участь в українських організаціях, виступи у легальних органах та урядових установах убезпечили вченого від таємних вислідів та обшуків.
Найбільш важливою громадською справою, яку Лотоцький робив у Петербурзі, була боротьба за україномовні рукописи. В його домі була «ціла канцелярія в справах цензурних», Лотоцький сам розмовляв з кожним цензором, надокучав, доводив, просив, вимагав. Він навіть використовував своє службове положення і ходив до цензурного комітету виключно у мундирі Державного контролю з погонами військового зразку. Лотоцький «пробивав» твори І. Нечуя-Левицького, «Пальмове гілля» А. Кримського, численні твори Грінченків та ін. Особливо багато працював він з виданнями рідного для нього видавництва «Вік» (70 книг для народного читання, 23 томи «Української бібліотеки», 9 томів творів українських письменників, 21 книга з серії «Наші справи», 13 томів інших друків).
Майже відразу по приїзді до Петербурга Лотоцький активно включився у діяльність «Благотворительного общества издания общеполезных и дешевих книг», став його секретарем. Разом із П. Стебницьким він клопотався про дозвіл українських видань у Києві, Одесі, Чернігові та інших містах. Це була дуже складна й нервова справа, тому сучасники називали обох амбасадорів української книги «страстотерпцями». Завдяки їм вийшла у світ перша українська енциклопедія — «Украинский народ в его прошлом и настоящем». У цілому Товариство видрукувало понад мільйон книжок і залучило до свого складу більше тисячі членів.
Паралельно Лотоцький був співробітником «Общества имени Т. Г. Шевченка для вспомоществования нуждающимся уроженцам Южной России, учащимся в высших учебных заведениях Санкт-Петербурга». Найбільшою спільною справою обох товариств було перше видання повного «Кобзаря». Втім, продаж цього видання (спершу дорогих примірників, а потім дешевих) призвів до протесту Лотоцького і виходу його з управи Товариства. Лотоцький вважав, що Шевченка потребують у першу чергу прості люди, заради яких, власне, й видавався «Кобзар». Лотоцький різко виступив і проти В. Короленка, який протиставляв «романтизм» Шевченка «реалізму» Некрасова і Тургенєва.
Окрему сторінку діяльності Лотоцького у Петербурзі складає його боротьба за скасування указу 1876 р. про заборону української мови.
У 1904 р. Лотоцький і П. Стебницький склали обгрунтовану записку з цього питання, яку підписав відомий письменник Данило Мордовець (Мордовцев). Записка була, надіслана до Міністерства внутрішніх справ та Головного управління 26 грудня 1904 р. Лотоцький ж особисто передав листа голові Кабінету міністрів С. Вітте. Справа була оперативно розглянута міністрами, і Кабінет виніс рішення запитати думку Академії наук, Київського і Харківського університетів, Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора. Дане рішення 21 січня 1905 р. затвердив цар.
Отож, питання було переведене до Академії наук. Керівник філологічного відділення О. Шахматов склав комісію з прихильників української мови — акад. Ф. Фортунатова, акад. Ф. Корша, уродженця України історика О. Лаппо-Данилевського, зоолога В. Зеленського та ботаніка А. Фамінцина, а також неодмінного секретаря — акад. С. Ольденбурга. До участі в її роботі були запрошені і члени петербурзької української громади, в тому числі Лотоцький. Ретельно опрацювавши багато документів, Академія наук рішуче виступила за відміну указу 29. Однак на цьому справа не завершилася. 17 жовтня 1905 р. делегація у складі О. Лотоцького, О. Русова та А. Снарського добилася прийому у С. Вітте, і той пообіцяв сприяти справі. Нові правила щодо вживання української мови у друці вийшли вже 24 листопада 1905 р.
Значну роль відіграв Лотоцький і у виданні україномовного Євангелія. У грудні 1904 р. від імені Видавничого товариства було зроблене відповідне подання до Синоду, однак відповідь була негативна. Тоді петербурзькі українці звернулися до Академії наук, і О. Шахматов поставив питання перед С. Вітте та міністром В. Плеве. Була створена академічна комісія на чолі з акад. Ф. Коршем та О. Шахматовим, до якої увійшли і члени української громади у Петербурзі, в тому числі Лотоцький. Від Синоду справу вів архієпископ Парфеній (Левицький). Два роки працювала комісія. Врешті Євангеліє було видане, однак із поправками Парфенія, які він не узгодив з комісією.
Із часом Лотоцький налагодив тісні контакти у петербурзьких політичних та наукових колах і широко повів пропаганду української справи у російських виданнях. Зі створенням української фракції Державної думи Лотоцький активно допомагав її місії. На його квартирі, що стала «кухнею всіх тодішніх українських політичних актів», часто збиралися члени Думи і українська громада Петербурга для підготовки меморандумів, протестів тощо.
Олександр Лотоцький став членом ТУП від самого початку його організації (1908 р.). Згодом він сприяв створенню «Молодого ТУП». Саме тоді він познайомився з Дмитром Дорошенком і подав йому ідею скласти покажчик українознавчої літератури та української «народньої літератури» (популярних видань). За рекомендації Лотоцького Дорошенко став секретарем органу української фракції Думи — «Украинского вестника».
З кінця 1905 р. у Петербурзі почав діяти український клуб «Громада», головною функцією якого було заслуховування рефератів на українські теми. Лотоцький читав тут доповіді з історії української літератури, а у 1910 — 1912 рр. його було обрано головою клубу. Ця робота поглинала майже весь вільний час і приносила, крім задоволення, й багато неприємностей. У такі скрутні хвилини Олександр Гнатович писав: «Раніше в столиці все ж був якійсь мінімум волі слова, а тепер сиплються і тут усякі бічі та скорпіони не згірш богоспасаємого Київа» 30.
29 Матеріали з питання про український правопис. Листування з Грушевським, Грінченком, Михальчуком, Житецьким, Стебницьким. 1904 — 1907 рр. // СПб. Від. арх. РАН. Ф. 134, оп. 4, од. 289; Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 2. С. 327 — 381; Пріцак О. Роль О. Лотоцького в заходах для зневажнення указу заборони українського слова з 1876 р. // Лицар праці і обов’язку. С. 111 — 114.
30 ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. НІ, од. 43271, арк. 2 зв.
Однак труднощі не спиняли Лотоцького. Незабаром на базі клубу почав функціонувати нелегальний вільний український університет. Проте його діяльність була розкрита і у березні 1917 р. клуб та університет припинили своє існування.
Інтенсивні громадські виправи Лотоцького у Петербурзі проходили у тісному зв’язку з Києвом. Одним із його постійних кореспондентів залишався Б. Грінченко, діяльність якого на користь українства Лотоцький високо цінував. З іншого боку, слід зауважити, що відносини Лотоцького з «Радою» та її видавцем Є. Чикаленком не склалися. На думку Олександра Гнатовича, причиною цього була «глибока різниця в поглядах на потреби і способи народнього видавництва», яка виключала співпрацю Лотоцького у газеті. Взагалі принциповість була невід’ємною рисою Олександра Гнатовича, і це принесло йому велику повагу сучасників.
У петербурзький період (1900 — 1917 рр.) наукова, публіцистична та літературна діяльність Лотоцького була дуже різнобічною. У зв’язку з роботою у Державному контролі він серйозно займався економікою та опублікував низку статей про аграрні відносини, дрібний кредит та кооперацію. Окремим напрямом інтересів Лотоцького залишалася освіта, зокрема оборона української мови у школі (С.-Петербург, ведомости. 1902. № 158; Вести, воспитания. 1906. № 7; 1913. № 6; Рус. школа. 1907. № 12). Важливе місце серед наукових дослідів Лотоцького продовжували займати історія церкви, народні релігійні звичаї та обряди, церковна освіта, історія монастирів тощо. Вийшли його статті про народне шанування Миколи-Чудотворця (Подол. епарх. ведомости. 1901. № 51; Странник. 1903. № 11), про іконопис (Странник. 1902. Кн. 10), про український переклад Євангелія (Церков. вестник. 1903), про пасхальні яйця (Новости. 1903. № 95; Церковн. ведомости. 1903. № 14 — 15),про побут старого духовенства (Рус. Старина. 1904. Кн. 10), про церковний розкол за Петра I (Странник. 1904. № 1), про благочинницьку діяльність приходського духовенства XVIII ст. (Там же. 1904. № 2), про Григорія Сковороду (Вестн. воспитания. 1905. № 4), про святки та ворожіння на Україні (Странник. 1905. № 12), про церкву в Галичині та на Буковині (Укр. жизнь. 1914; Речь. 1914). Численні статті про українське духовенство та церкву публікувалися в «Историческом вестнике».
Цілий ряд публіцистичних статей Лотоцького торкалися сучасних політичних проблем, діяльності української громади у Петербурзі, стану українознавства (Вестн. воспитания. 1907. № 7; Рада. 1910. № 115), думської тактики українських депутатів, закриття «Просвіт» (Укр. жизнь. 1912. № 1), становища приєднаної у 1914 р. Галичини. Окремою книгою двічі вийшли історико-етнографічні нариси «Галичина, Буковина, Угорская Русь» (М., 1914, 1915). Тричі видавалася написана спільно з П. Стебницьким брошура «Украинский вопрос» (М., 1915, 1916, 1917). Низку статей Лотоцький присвятив українському театру та його діячам (М. Кропивницький, І. Тобілевич), українським композиторам (М. Лисенко).
У Петербурзі Лотоцький продовжував займатися Т. Шевченком, пропагуючи його творчість серед російськомовної людності (Новости. 1901. № 56; 1903. № 56; С.-Петербург. ведомости. 1902. № 55; 1903. № 55; Южн. записки. 1905. № 9; Наша газета. 1909. № 47, 50). Писав він також про С. Руданського (Киев. Старина. 1902. № 2), Г. Квітку-Основ’яненка (Новости. 1903. № 216), Д. Мордовця (Журн. для всех. 1905. № 8), І. Котляревського (Там же), О. Олеся (Літ.-наук. вісник. 1909. № 7), давав загальні огляди української літератури (Рус. мысль. 1907. Кн. V). Ряд біографічних статей ученого були присвячені аналізу українознавчої діяльності Ф. Корша (Укр. жизнь. 1915. № 3 — 6), М. Грушевського (Там же. 1916. № 12) та ін.
У Петербурзі Лотоцький під псевдонімом Білоусенко опублікував чимало своїх книг для дітей і видав чудову хрестоматію дитячої україномовної літератури «Вінок» (1905, 1911).
Після Лютневої революції петроградська українська громада у березні створила Українську національну раду, головою якої було обрано Лотоцького. Затим він був делегований на перший Український національний конгрес у Київ. У травні 1917 р. за призначенням Тимчасового уряду Лотоцький їде на Західну Україну як губернатор Буковини й Покуття. Сучасники згадували, що тут він проявив унікальні здібності адміністратора і організатора, за що його цінувало і довго згадувало місцеве населення. З відступом російських військ Лотоцький у січні 1918 р. ліквідував у Костянтинограді своє управління. Покинувши російську армію, він приїхав до Києва, де відразу був призначений генеральним писарем Генерального секретаріату Української Центральної Ради. Затим навесні 1918 р., після повернення УЦР до Києва, Лотоцький короткий час був державним контролером в уряді УНР.
Після встановлення гетьманату Павла Скоропадського Лотоцький як представник Українського національно-державного союзу в середині жовтня 1918 р. був призначений міністром сповідань замість В. Зіньківського. На цій посаді він боровся за автокефалію української православної церкви, і йому вдалося переконати Раду міністрів на чолі з Ф. Лизогубом в її необхідності. За згодою Кабінету на засіданні Всеукраїнського церковного собору 12 листопада 1918 р. Лотоцький виступив із заявою від уряду, в якій рішуче проводив ідею автокефалії. «Основна засада української держави, — говорив він, — полягає в тому, що в самостійній державі має бути і самостійна церква. Цього однаково вимагають інтереси і держави, і церкви. Ніякий уряд, що розуміє свої державні обов’язки, не може погодитись на те, щоб осередок церковної влади перебував в іншій державі... Таким чином, автокефалія української церкви — це не лише церковна, але й національно-державна наша необхідність».
Однак через два дні після виступу міністра була оголошена грамота Скоропадського про федеративний союз України з Росією і зміну Кабінету міністрів. Справу автокефалії довести до кінця не вдалося.
З приходом до влади Директорії питання про автокефалію постало знову. 1 січня 1919 р. був опублікований «Закон про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви», який базувався на програмі Лотоцького. Цей закон, за словами єпископа Анатолія (Дублянського), мав для України таке ж значення, як і проголошення IV універсалом УНР 22 січня 1918 р. державної незалежності України 31.
Не випадково саме Лотоцького уряд Директорії в січні 1919 р. призначив послом до Туреччини, головним чином із метою добитися визнання автокефалії УПЦ Константинопольським патріархом. Ця місія не увінчалася успіхом через вакантність до 1922 р. патріаршого престолу. Однак тут Лотоцький виявляє неабиякий хист дипломата. Він відразу піднімає над будинком українського посольства синьо-жовтий прапор замість російського і всю свою енергію спрямовує на здобуття визнання України іноземними представництвами. Спочатку Лотоцький зустрів відчутний опір, не без участі свого демісованого попередника Суковкіна, але з часом справа налагоджувалася. Через своє добре знання богословських наук, зокрема канонічного права, Лотоцький зміг здобути прихильність і у Вселенському патріархаті. Тут завдяки тонко обгрунтованій аргументації посол довів чинність автокефалії УПЦ. До цього схилялися найвищі церковні достойники, але без патріарха вони не могли остаточно вирішити цю справу 32.
31 Анатолій (Дублянський). еп. Проголошений автокефалії УПЦ 1 січня 1919 р. в Києві і роля в цьому О. Лотоцького // Лицар праці і обов’язку. С. 141.
32 Звіт про діяльність посольства за січень 1919 — березень 1920 р. // ЦДАВО України. Ф. 4465, оп. 1. од. 1031.
Напружена державно-політична діяльність Лотоцького після повернення до Києва не давала змоги активно працювати на терені науки та літератури. У 1918 р. вийшло лише кілька його популярних праць: «Життя Іісуса Христа» (К., 1918), «Північний вогник. 1898 — 1918» (Книгарь. 1918. № 9), дві читанки у чотирьох частинах — «Вінок», читанки для маленьких дітей «Весна» та «Баю-баю». Але навіть у Туреччині Лотоцький намагається писати. У першу чергу це були рекламні видання про Україну та статті про українсько-турецькі відносини. Дві публікації були присвячені пам’яті Ф. Матушевського та акад. О. Шахматова. У 1921 р. в «Українській трибуні» та «Волі» вийшло більше 10 статей Лотоцького на політичні теми.
Окупація Туреччини військами Антанти, наступ більшовиків на Україну змусили Лотоцького у березні 1920 р. кинути посольські обов’язки і виїхати до Відня як емігрант. Становище родини Лотоцьких на еміграції спочатку було дуже тяжким. Глава сім’ї змушений був найматися нічним сторожем на фабрику. Мешкала родина у двох малесеньких кімнатках. Нарешті, у 1922 р. Лотоцький був запрошений на посаду доцента історії канонічного права УВУ в Празі. Тут учений відновлює свою наукову діяльність. У 1925 р. з’являється кілька його серйозних розвідок з історії початків українського церковного права, які були високо оцінені відомим чеським професором К. Кадлєцем.
Працювати в галузі української церковної історії у Празі було надзвичайно важко — не було ні архівних матеріалів, ані книг, навіть багатотиражних часописів. Це примусило Лотоцького звернутися до Української Академії наук у Києві з проханням допомогти деякою літературою 33. Невідомо, що відповіло (і чи відповіло) дослідникові керівництво УАН, однак із подібними проханнями він більше до Академії не звертався.
33 ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. I, од. 23758, арк. 1 — 1 зв.
Празький період у житті Лотоцького тривав недовго — лише сім років. За цей час науковий доробок ученого поповнився вагомими здобутками. Лотоцький видав конспект лекцій із церковного права, статті про церковні устави князів Володимира та Ярослава, цикл статей про церковний устрій, єдність і національний елемент у християнстві. У Львові та Варшаві в 1923 — 1928 рр. вийшло кілька популярних книг Лотоцького з історії Старого та Нового Заповіту, «Катехизм», короткі нариси історії та сучасного стану церкви на Україні. Писав учений і на теми громадянської історії, втім, переважно як популяризатор історії України. Це були статті та окремі публікації про Наполеона та Україну, Шевченка як національного поета тощо. Особливе місце у творчості дослідника продовжувала займати історія книги та її поширення на Україні. Цінними розвідками стали статті Лотоцького про своїх видатних сучасників — П. Стебницького, С. Смаль-Стоцького, В. Доманицького, С. Петлюру, С. Єфремова, П. Чижевського, В. Антоновича, В. Симиренка. У Празі Лотоцький почав писати і видавати невеликими уривками власні спогади. Тоді ж ним було написано чимало книг для дітей.
Велика кількість публікацій Лотоцького в емігрантській пресі стосувалася актуальних проблем політичного життя: про церковні справи на Україні, про переговори у Лозанні, про українську державність, про українську інтелектуальну еміграцію тощо.
Однак, незважаючи на таку широку публікаторську діяльність, життя у Празі мало задовольняло Олександра Гнатовича. Часу і можливостей для фундаментальної праці не було, як і впевненості у завтрашньому дні: УВУ щодалі перебував на грані закриття.
Нова перспектива постала ще у 1925 р., коли Лотоцького запросили на професорську посаду до Варшавського університету. Вчений дав згоду і з 1926 р. мав почати виклади. Однак переїзд до Варшави з різних причин відкладався — лише у 1929 р. родина Лотоцьких покинула Прагу назавжди. Почався новий період у житті та творчості вченого. Він посів кафедру церковного права Православного богословського відділення Варшавського університету. Спочатку Олександр Гнатович був єдиним україністом на факультеті, затим йому вдалося перевести з Праги професора В. Біднова, який почав читати лекції з загальної історії християнської церкви та літургики.
У 1930 р. виникла можливість створення Українського наукового інституту у Варшаві. Його основним організатором і першим директором став Лотоцький. Із притаманною йому енергією він зосередив тут кваліфіковані кадри і створив значний центр української науки. Діяльність УНІ порівнювали лише з діяльністю НТШ за часів головування М. Грушевського. І дійсно: Інститут за дев’ять років видав 50 цінних наукових праць. Особливе значення серед них і сьогодні мають 13-томове видання творів Т. Шевченка (з 16 запланованих), двотомова праця «Автокефалія», том «Діяріуша Пилипа Орлика», два томи збірника статей «Мазепа», праці з економіки та демографії України. Для УШ Лотоцький придбав архів М. Драгоманова, з якого вийшов один том.
Роботу в УНІ вчений поєднував із викладацькою діяльністю у Варшавському університеті. Завдяки йому понад 200 українських священиків дістали систематичні знання з історії церкви та релігійної думки на Україні (професор читав курс історії православних слов’янських та румунської церков).
Крім того, Лотоцький стояв біля витоків ще однієї надзвичайно важливої справи: навесні 1932 р. з його ініціативи у Варшаві була створена спеціальна «Комісія перекладу Св. Письма та книг богословських». У результаті її діяльності були видані «Літургія св. Йоана Золотоустого», Псалтир, «Божественна літургія св. Василія Великого», «Літургія Раніш Освячених Дарів св. Григорія Двоєслова», Малий требник, Служебник, «Господа нашого Ісуса Новий Заповіт». Лотоцький уклав також кілька підручників Закону Божого українською мовою для початкових шкіл: «Священна історія Старого Заповіту», «Священна історія Нового Заповіту» (під псевдонімом О. Білоусенко).
Учений брав активну участь у церковно-громадському житті. У червні 1930 р. він був членом української групи на передсоборному зібранні, яке готувало собор православної церкви у Польщі. Коли в листопаді 1931 р. в Луцьку виникло Товариство ім. митрополита Петра Могили, Лотоцький прийняв його запрошення і прочитав ряд лекцій на тему «Церковна соборність». Слід відзначити, що вчений був проти швидких і рішучих змін в устрої церкви і закликав спиратися на канонічні засади та національні традиції.
Лотоцький займався також політичною діяльністю. Від 1926 до 1938 р. він був членом уряду УНР та заступником прем’єра, брав участь у роботі «Українського Центрального Комітету», Українського воєнно-історичного товариства, допомагав Лізі поневолених Росією народів «Прометей», студентським організаціям (Українська студентська громада, «Запоріжжя»), співпрацював із редакціями політичних часописів («За незалежність», «За державність», «Ми»). У 1938 р. Лотоцький виголосив промову на «академії» з приводу 950-ліття хрещення Русі, організованій «Українським Центральним Комітетом».
Великий авторитет Лотоцького сприяв тому, що у 1937 р. польські урядові кола запропонували йому місце в сенаті за умови прийняття польського громадянства. Лотоцький відмовився через останню обставину 34. Між тим частина варшавського українського студентства звинувачувала Лотоцького та його інститут у надто тісних контактах з польським урядом, науковцями та церковними колами. Ці. контакти дійсно мали місце, однак їхньою головною метою був розвиток українофільських тенденцій серед польської громадськості.
34 Гловінський Є. О. Г. Лотоцький // Мета (Мюнхен). 1959. № 3/30.
Коли Олександр Гнатович переїхав до Варшави, йому було майже 60 років. Однак саме тут він найбільш плідно займається наукою і створює свої основні фундаментальні праці з історії церкви.
Двотомова праця «Автокефалія» (Варшава, 1935, 1938) мала метою обгрунтувати канонічні засади автокефалії та показати історію виникнення, практику розвитку та устрій автокефальних православних церков. У першому томі з’ясовувалися догмати церковного устрою, принципи єдності християнської церкви та поняття соборності. Автор розкривав форми соборності (собор, його склад, участь єпископів, кліру і мирян, голосування та постанови; братства і виборні засади у церкві, виборча практика в різних церквах), історичний розвиток соборної засади та еволюцію церковних канонів і церковного устрою. В книзі аналізувалися церковно-правові та державно-правові основи автокефалії, зміст і умови автокефальності, конституція автокефального устрою церкви. У другому томі поданий синтетичний нарис історії автокефальних церков. Розглядалися поняття митрополії і патріархату, Історія окремих патріархатів (Константинопольського, Антіохійського, Александрійського, Єрусалимського), містилися короткі огляди історії кіпрської, синайської, грузинської, новогрецької церков. Особливо детально описана історія болгарської церкви, з’ясовуються її слов’янські засади та візантійські впливи, статус і доля Болгарського патріархату. Так само детально досліджується історія сербської, румунської (волоської, молдавської) церков. У книзі вміщений також загальний нарис головних подій з Історії української церкви, її генези та боротьби за самостійність від початків християнства на території України аж до середини 20-х років нашого століття. Автор аналізує становище церкви на усіх етнічних землях України в умовах її розчленування. Окремо виділені розділи про церковне життя в СРСР та УРСР та про українські церкви на еміграції. Том завершується нарисами про нові церкви (албанську, естонську, латвійську, литовську, фінляндську) та про становище церкви у Чехо-Словаччині.
Відомо, що автор почав працю і над третім томом, який мав бути присвячений виключно історії Української православної церкви та її автокефальним змаганням. Цей рукопис не був завершений і, як вважають, загинув під час війни.
Унікальною працею Лотоцького була книга «Українські джерела церковного права» (Варшава, 1931), яка по-новому висвітлювала устрій української церкви і заперечувала думку про нерозмежованість історії церкви в Росії та Україні, про відсутність у них специфічних особливостей. Автор поділив джерела церковного права на внутрішні (які визначала сама церква) та зовнішні (які подавала світська влада). До внутрішніх джерел автор відносив Святе Письмо, богослужбові книги, символічні книги, канонічні кодекси, соборні постанови (з 1147 р.), патріарші грамоти, канонічні трактати, полемічну літературу, устави церковних установ, акти обрання на церковні посади, тестаменти. До зовнішніх джерел Лотоцький відносив церковні устави, князівські уставні грамоти та ханські ярлики, грамоти литовських великих князів, польських королів і російських царів, законодавчі акти, юридичні трактати в оборону прав церкви. Окремо розглядалися відповідні документи російської доби: «Духовний регламент», «Устав Духовних Консисторія» тощо. Цінними є розділи, присвячені аналізу документації конгрегацій та державних угод (Зборівська, Гадяцька, «Статті Богдана Хмельницького»), гетьманської документації. Завершував книгу розгляд закону про церкву від 1 січня 1919 р.
Історії церкви та церковного права були присвячені також інші праці О. Г. Лотоцького 35. Окрім того, вчений продовжував писати на актуальні політичні, культурологічні теми, висвітлювати життя української еміграції. Кілька статей він присвятив сучасникам — С. Петлюрі, Є. Лукасевичу, Я. Бодуену де Куртене, М. Грушевському, В. Біднову. Ряд статей та розвідок популярного характеру вчений, як і раніше, присвятив Тарасу Шевченку 36.
35 Лотоцький О. Г. Церковно-правові основи автокефалії // Ελπις. 1931. Кн. 5. С. 58 — 71; його ж. Патріярші грамоти / ( Тризуб. 1931. № 285 — 286; його ж. Церковна соборність. Луцьк, 1932; його ж. Український Архиєратикон. Варшава, 1932; його ж. Początki organizacji kościelnej na Rusi // Ελπις. 1934, № 2; його ж. Автокефалія української православної церкви // Укр. загал. енцикл. 1935. Ч. 28; його ж. Kościół Rosyjski na drodze do rewolucji. Warszawa, 1937; його ж. Справа православиости анатемування гетьмана Івана Мазепи // Мазепа. Варшава, 1938. Т. 2. С. 57 — 68.
36 Лотоцький О. Державницький світогляд Т. Шевченка. Львів, 1937; йога ж. Поезії Тараса Шевченка під російською цензурою. Львів, 1937 та ін.
У 1937 р. у Празі вийшло друком оригінальне дослідження Лотоцького про епістолярну спадщину П. Куліша та М. Драгоманова. Цінними в науковому та історіософському плані були також стаття «Схід і Захід у проблемі української культури» (Сучасне і минуле. Львів, 1939. Ч. 2) та збірка «На ріках Вавилонських» (Львів, 1938).
Явищем в українській мемуаристиці новітньої доби стали тритомові спогади Лотоцького «Сторінки минулого» (Варшава. 1932 — 1934), які охоплюють значний проміжок часу і містять цінні матеріали про розвиток національних рухів, спомини про видатних українських діячів, революційні події в Росії та Україні тощо. Окремо були опубліковані спогади Лотоцького про його дипломатичну місію в Туреччині 37.
Олександру Лотоцькому довелося пережити початок війни і бачити окупацію Варшави. Під час обстрілу загорівся дах будинку, де мешкав професор. Лотоцький, переносячи свій архів, рукописи та книги до льоху, застудився і захворів на запалення легенів. Невдовзі — 22 жовтня 1939 р. — він помер. Спочатку Олександр Гнатович був похований біля дружини на варшавському кладовищі Волі. У 1971 р. син ученого Борис Лотоцький переніс прах батьків до головного українського кладовища в Америці у Баунд-Брук.
О. Г. Лотоцький вирізнявся надзвичайною широтою наукових, літературних, громадсько-політичних інтересів, які концентрувалися навколо історії і сьогодення українського народу, оборони його національної справи. Всі його праці характеризувалися конкретністю, базувалися на першоджерелах та фактах, у них була повністю відсутня декларативність чи упереджена політизація. Д. Антонович називав Лотоцького «лицарем української книги», за яку він боровся 45 років як за символ національного відродження.
Феномен різнобічності Лотоцького криється не лише у його природних обдаруваннях, а й у величезній працездатності. Сучасники згадували, що вчений завжди «мусив бути господарем свого часу». Його невгамовна творча енергія і титанічна щоденна праця можуть зрівнюватися лише з М. Грушевським.
Лотоцькому довелося пережити дві епохи і стати містком між народниками та новою генерацією. Він належав до людей, які вміли синтезувати в собі старе і нове. «По натурі людина дуже добра, — згадував його швагер І. Токаржевський-Карашевич, — показував він дуже суворого, здається, щоб не стати занадто м’яким... Вороги його могли переконатися, що він ніколи не думав про помсту за заподіяну йому та його близьким кривду. Найвищою карою в нього було, коли він від когось відвертався, і було це завжди за якесь порушення засад, які він вважав непорушними» 38.
37 Лотоцький О. Г. В Царгороді. Варшава, 1939.
38 Токаржевський-Карашевич І. Олександер Лотоцький як дипломат. С 63.
Значення наукової та літературно-публіцистичної спадщини Лотоцького важко переоцінити. Найкраще це підтверджується постійними посмертними перевиданнями його творів. Це «Українські джерела церковного права» (Баунд-Брук, 1983), «Сторінки минулого» (Баунд-Брук, 1966), «Український Архієратикон» (Баунд-Брук, 1983), окремі праці про автокефалію (1971 р.), «Наша віра» (1956 р.), спогади і статті про Симона Петлюру (1951, 1957, 1976 рр.), досліди про Т. Шевченка (1961 р.). Не піддаються обліку численні перевидання казок і оповідань Лотоцького (Білоусенка) — «Лисичка-сестричка», «Пригоди Вовка-Неситого», «Понад рідним краєм», «Зайчик-Побігайчик» та ін.
На черзі вже давно постало перевидання основних праць Олександра Лотоцького на батьківщині, його духовне повернення на українську землю.
Архів. Згідно з численними згадками у споминах Лотоцького, його доеміграційний архів у Петрограді був знищений більшовиками. Однак значна частина архіву все ж збереглася і у 1950-х роках була передана до Києва. На даний час архів Лотоцьких зберігається у ЦДІА України у м. Києві (ф. 1225). Це особисті матеріали, документи, учнівські та студентські роботи, рукописи статей та наукових праць, оповідань, рецензій, перекладів, віршів. Окрему групу складають листи та записники Лотоцького, записи фольклору та етнографічні матеріали, численні матеріали про громадські рухи та суспільне життя, томи газетних вирізок за окремими темами.
Архів Лотоцького емігрантської доби, як вважали сучасники, загинув або був конфіскований під час німецької окупації. Останнім часом неофіційні дані стверджують, що архівні матеріали Лотоцького та УНІ зберігаються у варшавському Головному архіві давніх актів. Решту матеріалів родина Лотоцьких нещодавно передала до Інституту української археографії в Києві.
Бібліографія: Лотоцькі Олександр і Борис. Друковані праці Олександра Лотоцького (1891 — 1983) // Лицар праці і обов’язку. С. 120 — 156.
