Попередня     Головна     Наступна         Примітки





Михайло ДРАГОМАНОВ

ШЕВЧЕНКО, УКРАЇНОФІЛИ Й СОЦІАЛІЗМ



І

Із одної печі, та не одні речі. Шевченко вже не «безумний патріот». Шевченко ніколи й не був «сепаратистом». Шевченко — ворог Росії й Польщі й козако-український республіканець. Шевченко — ворог Росїі. Шевченко — мирний патріот. Шевченко пророк «своєї хати й своєї мудрості», яка вберега од «джуми нігілізму». Шевченко — не соціаліст і не революціонер, а законний австрійський поступовець. Шевченко не «современный украинофил». Шевченко нігіліст і соціаліст. Шевченко — Христос і Беліал 1. Шевченко для посвячених і непосвячених. Так завше з пророками.


Шевченко настільки великий чоловік для українства, що зовсім не диво, коли на його так часто оглядаються українці й неукраїнці, коли зайде розмова про українську справу. Лихо тільки, що досі ніхто не зваживсь докладно розсудити об тім, що таке справді Шевченко сам по собі й у свій час, а всі, хто бравсь писати про нього перш усього думали про себе, і кожний повертав Шевченка, як йому на той час було треба, та глядячи на те, перед ким говорилось про українського кобзаря.

Найбільш разючий примір такого повертання показав один із найближчих приятелів Шевченка, д. Куліш, який у 1857 — 61 pp. виславляв Шевченка як навіки славного громадянина, поета й навіть «першого історика» України («Эпилог к «Черной раде», 1857; «Чого стоїть Шевченко яко поет народний», 1861), а в 1875 — 77 pp. знайшов У ньому тільки «пьяную музу, поддержанную худшими, а не лучшими умами своей родины» («История воссоединения Руси». — «Казаки по отношению к обществу и государству») 2. В цьому примірі крутіння Шевченка діло доходить до явного скандалу тільки через те, що його робить один, той самий чоловік. Тільки ж подібно, як Д. Куліш, повертали Шевченка по-своєму й інші люди одної, тієї ж самої партії, яка вважала Шевченка своїм пророком, — українофільської партії в Росії й в Австрії. Так, українофіли, приятелі Шевченка в Росії, говорячи про нього, налягали більш усього на те, що він не єсть або й не був «крайовий патріот», а інакше сказати, не має або й не мав того, що в Росії зветься «українським сепаратизмом».

В 1857 році, коли українолюбство ледве розправляло крила, підбите в 1847 р., та ховалось під захист московського слов’янолюбства, д. Куліш в «Эпилоге к «Черной раде», напечатаному в московській «Русской беседе» 1857 p., навіть іще не смівши назвати Шевченка по імені, й заговорив про цього «величайшего поэта южнорусской поэзии, певца людских неправд и собственных горючих слез» ось як:

«Называют его безумным патриотом; а между тем он-то и нанес первый удар тому вредному местному патриотизму, который поднимает на ходули своих аттестованных историею героев и отворачивает глаза от доблестей соседнего народа, — тому патриотизму, который полагает свою славу не в успехах благоденствия целой страны, а в торжестве какой-нибудь партии или даже нескольких лиц, иногда, очевидно, во вред всему народонаселению... (??). Так! он доходил до безумия в излиянии своего гнева на беззакония людские; он был неистов, когда призывал небо и землю против тех, кого считал виновником страдания ближнего. Но кто же осудит поэта за то, что, поддавшись невыносимой боли сердца, он не соблюдал меры своим воплям?..»

Через кілька років д. Костомаров, другий товариш Шевченка по карі 1847 р., вже казав в українському місячнику, що в Шевченка ніколи й не було гріхів «безумного патріотизму». По слову д. Костомарова:

«Ни великорусы без малорусов, ни последние без первых не могут совершать своего развития. Одни другим необходимы; одна народность дополняет другую; и чем стройнее, уравнительнее, взаимодейственнее будет совершаться такое дополнение, тем нормальнее пойдет русская жизнь. Шевченко, как поэт народный, чувствовал это и уразумел, и оттого-то его понятия и чувства не были никогда, даже в самые тяжелые минуты жизни, осквернены ни узкою, грубою неприязнью к великорусской народности, ни донкихотскими мечтаниями о местной политической независимости: ни малейшей тени чего-нибудь подобного не проявилось в его поэтических произведениях». («Воспоминание о двух малярах». — «Основа», 1861, IV, 53).

З малими одмінами слова д. Костомарова завше говорились українофілами в Росії, коли йшла прилюдна розмова про Шевченка. Ми самі говорили трохи подібне в «Неделе» 1847 р. і в «Киевском телеграфе» 1875 р. І таке говорилось зовсім не з нещирості, а через те, що коли декому з українофілів у Росії справді не хотілось виступати «сепаратистами», звісно, кожному по своїй причині (д. Костомаров, напр., виступав у своїх наукових творах після 1857 р. з думками про «федеративные начала» в усіх Русях; інші прямували до всесвітніх соціалістичних думок), то їм не хотілось і признатись навіть і для себе, що їхній «пророк» був коли-небудь «українським сепаратистом».

А в ті ж самі часи в Галичині люди, які звали себе учениками й Шевченка, й Костомарова з Кулішем, вихваляють Шевченка, власне, як пророка козако-української республіки й повстання проти Москви (а перше говорилось — і Польщі) («Вечерниці» 3, 1862; «Мета», 1863). Ще в 1872 р. д. Ом. Партицький у книжці «Провідні ідеї в письмах Т. Шевченка» говорив, напр., таке:

«В поезії «Кавказ», зверненій проти Росії, заповідається одверте повстання проти Росії («Пров [ідні] ід[еї...]», XVIII). Козацтво й черкеси — то (для Шевченка) два головні представителі волі й слави...» (там, 15). Ненависть Шевченка до царів, викликана історичними і сучасними споминами, має власний свій корінь в успособленню й характері українця. Поняття волі, за котру стільки крові полито, в умі українця не знає границі. Вже такий нахил того люду, що збивається більше на форми республіканські, ніж на форми монархічні. З тої причини в Шевченка навіть добрі й тихі (??), ба навіть біблійні, царі не дізнають пощади» (тамо ж, 17).

В 1877 р. д. Партицький знов казав, що «Шевченко був одвертим противником Росії і її панування над Україною» («Газ [ета] шк [ольна]», 1877, ч. 9), і всякий логічний чоловік мусив спитати: а Польщі? — а далі й: а Австрії, наслідниці Польщі в Галичині й помічниці тамошнього польського панства?

Рідко хто з галицьких народовців всмілювавсь держатись на логічному козацько-українському народовстві й республіканстві. З 1866 р. «молода» галицько-українська партія постаршала й прийняла до себе декого з старших, та ще й людей «із становиськом», а за приводом совітника й віце-маршалка Лавровського, пароха Качали 4, директора Ільницького 5 й ін. почала було не тільки миритись із австро-польською урядовою системою, а й сама ставати урядовою. Показалась потреба установити й урядовий погляд на Шевченка, якого раз уже партія признала за свого апостола.

Почалось із того, що в галицьких народовців із Шевченка почала спадати його неприхильність до Польщі, до магнатства, а зосталась тільки неприхильність до Москви. На прилюдних відчитах висувались уперед такі речі, як «Сон» (1870 p.), a такі, як «Гайдамаки», ховались назад. (Дехто робив подібне ж і в Росії, тільки навиворіт). Єсть такі, напр. редактор півурядової «Газети школьної», які й досі стоять на такому переполовиненню «апостола самостійності Русі-України». Другі ж, чесніші й логічніші, люди думали вправитись із ним інакше: вони попробували заплющити очі зовсім на політично-соціальний, а особливо на «гайдамацький» бік «Кобзаря». Розбираючи «Неофітів», д. Згарський 6 каже, що «Кобзар наш... поставив нам великим, святим приміром образ терплячих за віру мучеників, християнських нововірців. Ні жовчию, ні местию не дише зболіле серце нашого віщого. Не зазиває він земляків своїх до кровавої помсти на розпинателях, а до непоколебимої віри в правду» («Правда», 1868, 235). Другий критик Шевченка в газеті галицьких народовців львівський професор університету Ом. Огоновський 7 не згоджується з цими словами д. Згарського, признається, що Шевченко говорив-таки в «Неофітах» про месть і т. ін. Та все-таки в його «Критико-естетичному погляді на деякі поезії Шевченка», а особливо в промові, яку держав проф. Огоновський в XII роковини Шевченка на зборі, на якому були й вищі урядники галицькі, поляки, Шевченко малюється перш усього «патріотом», який клопочеться найбільш усього об тім, щоб в українців була «своя хата, своя воля, своя мудрість!» Патріот той, звісно, любить народ, хоче волі йому, плачеться на неволю, та все-таки чоловік досить смирний, який проповідує «резиґнацію», який радий обіймати й ворогів своїх, і т. ін. Не терпить чоловік той найбільше «чужої мудрості», через яку пропала й Україна слідом за Росією. По словах д. Огоновського:

«Шевченко радить землякам, щоб із наукою завітала в них мудрість своя, а не чужа, німецька. До прийняття мудрості німецької пани-українці не були ще приспособлені, а опроче культура чужа могла б таких недолюдків зробити каліками моральними, позаяк вони ні мови рідної, ні історії не знали... Розуміється, що такі недоуки, полизавши дещо німецької філософії, всяку віру в Бога мусили втратити. От і джерело сучасного нігілізму, що в деяких верствах вищого й середнього товариства в Росії неначе джума пагубна шириться» («Правда», 1873, 30 — 31).

Легко зрозуміти, що заховати політично-соціальний бік писань Шевченка було важкенько. Коли не в Галичині, то деінде, а на нього мусили звернути більшу вагу. Між іншим, це сталось у Цюріху в 1873 p., коли там зібралось чимало українців і москалів із Росії, поляків і кілька русинів із Австрії.

В ті ж самі XII роковини Шевченка, коли читав свою промову проф. Огоновський у Львові, в Цюріху кілька русинів із Галичини зібрались теж святкувати роковини Шевченка, і д. С. С.8 виставляв як «головні признаки руського (українського) характеру, спільні з польським індивідуальність і сильну любов родини», напроти тих німців, які, дивлячись на цюріхських «росіян», уважали й русинів «eine russische Fraction von nihilistisch-kommunistischen Färbung» (це мусить бути московська партійка нігілістично-комуністичної барви). Для того, хто знав тодішнє життя слов’янської молодіжі в Цюріху і польський музей гр. Плятера на цюріхському озері, де директором був звісний д. Духинський і де намальовано на стіні картину Східної Європи, на якій було написано, що «туранська Московщина» має ознаки: неволю й комунізм, а «арійська Польща з Руссю» — волю й індивідуальність, хто знав, як неприхильно дивилась більша частина цюріхських поляків на студентів і студенток із Росії, на їх «нігілізм, соціалізм, космополітизм» і т. ін., для того тільки й стане ясною промова галицького оратора в Цюріху. Газета галицьких українофілів напечатала слова його без усякої уваги. Коли ж у тому самому Цюріху серед «росіян» (яких половина була з України) прочитана була стаття про Шевченка з поглядами, подібними до тих, яких держиться д. С[ір]ко, то редакція «Правди», даючи про те звістку, прибавила: «З деякими поглядами в[исоко] п[оважного] дописувателя, які годі нам тепер враз із одмінними нашими поглядами спеціально наводити, ми не годимося» («Правда», 1873, 340 — 344, 473). Телеграма ж, яку послала в спомин про Шевченка як «співця справи мужицької» цюріхська молодіж «малорусская и великорусская» до одного з товариств галицької молодіжі, так і не попала в печать.

Звісно, як не всилюйсь, а трудно було зробити з Шевченка смирненького уніатського попика й чиновника під австро-польським урядом, як трудно було повернути й українське народовство на щось середнє між чиновницькою австрійською вірноконституційністю à la «Слово» 9 й магнатською державноправністю «à la о. Качала». І скоро довелось і народовцям галицьким накладати ясніші барви на сіренький образ, яким намалював Шевченка д. Огоновський. В промові д. Вол. Барвінського 10 в XIV роковини смерті Шевченка (1875 р.) Шевченко виступав уже більшим поступовцем, хоч усе-таки таким, що за малим помістився б в рамці австрійських порядків і тільки не містивсь у «московських». Звісно, й для д. Волод. Барвінського Шевченко — немов «історичний дух нашої народності», й через те, почавши говорити про Шевченка, д. Барвінський сходить на перегляд історії «Русі-України».

Цю ж Русь-Україну ось як високо ставить д. Барвінський: «Коли на заході доперва французька революція з кінцем XVIII віку мстить знехтовані досі права людськості й стає переломом для прав свободи одиниці, свободи віри, мислі й слова, Русь-Україна вже в першій половині XVII віку, отже, більше як о 100 літ уперед, розпочинає це велике діло всесвітньої культури». Тільки ж Україна хоч так випередила Францію й увесь «захід», а «довговікова борба нашого народу зовсім далека від комуністичних і соціалістичних переворотів, які проявились на заході. Ідеал нашого народу не перечить природного устрою суспільності. Він не йде до комуністичного зрівняння всіх багатств, ані до соціалістичного зрівняння всіх людей після одної міри. Народний ідеал не перечить конечності витворення різних верств (клас) суспільності, але домагається зовсім свобідного, нічим не упривілейованого переходу кожної одиниці з одної верстви в другу, свобідного розвою всіх моральних і матеріальних сил кожної одиниці. Цей ідеал — це ненарушима підстава неустанного здорового життя економічного і морального — так у народі, як і в цілій людськості. Соціальна борба України так далека від комуністичних і соціалістичних тенденцій, як далека її борба народна й релігійна від народної й релігійної нетолеранції».

По словах оратора, Україні не судилося вдержатись із своїми ідеалами. Вона «упала разом із Польщею (sic!) перед престолом чужого сусіда» і осталась позаду ходу, на який ступили другі народи після французької революції, заснула, аж поки не розбудив її Шевченко й не звернув на стару дорогу. Тільки ж тепер українці д. Барвінського не стануть поновляти старої Січі, воєнної, — «грубої сили», а заложать «моральну Січ — щирого патріотизму» й спокійно можуть сказати своїм сусідам: «Не страхайтесь нас! Ми не йдемо до революції, ми не шукаємо переворотів, ми йдемо законною дорогою, в нас нема ні слова неправди (?). Не страхайтесь — ми не спроневіримось завіщанню Тараса Шевченка... він кличе до нас: «обніміться, брати мої, молю вас, благаю!» Так говорить українофіл-оратор і кінча стихами Шевченка, оберненими до його ж:


...............жива

Душа поетова святая...

І ми, читая, оживаєм

І чуєм Бога в небесах!


Дд. Огоновський, С. С., Барвінський і інші недурно згадували про «нігілізм», «соціалізм», «комунізм», «революцію» й т. ін., яких би то нема в Шевченка й у його духовних синах. Ці згадки показують, що на Україну насувалась нова хвиля європейських думок, на цей раз більше через Московщину, яка, маючи в собі все-таки центр із людьми, по-європейському вивченими в Петербурзі, багато в чому випередила Україну. То була хвиля матеріалістичних і соціалістичних думок. Хвиля та застала й на Україні російській, і в Галичині вже міцний культ Шевченка, якому вже кланялись не самі тільки українофіли «Правди», а й «москалофіли» «Слова», й рутенці «Друга», й самого «Руского Сіона», так само як Христу кланяються й лютеранці, й папівці, й святійший синод петербурзький, і кланялись якийсь час і деякі соціалісти.

Деякі люди «нових думок» на Україні тим більше могли пристати до культу Шевченкового, що справді між їхніми думками й Шевченковими було більше ниток, ніж між Шевченком і «Словом» або «Р[ускім] Сіоном» 11, та й самими українофілами «Просвіти» 12 й «Правди», які, не вважаючи на їхні акафісти Шевченкові на своїх зборах, боялись пускати з нього хоч що-небудь у мужицтво. Тут же появилось празьке видання «Кобзаря», в якому багато, особливо противуцерковних, віршів показалось у печаті перший раз. Видавці попробували пустити ці вірші не тільки в панство, а й у мужицтво, поробивши маленькими книжечками одбитки таких речей, як, напр., «Марія» *.



* Замітимо при нагоді, що ця проба «пропагандного» видання Шевченка зроблена була без системи, як можна бачити й з того, що вибрано було й як зведено докупи в цих «метеликах» із Кобзаря (1. «Сотник», «Марина», «Титарівна»; 2. «Княжна», «Варнак», «Петрусь»; 3. «Неофіти», «Марія»; 4. «Відьма»), так із того, що навіть таку річ, як «Неофіти», напечатано було без усякого пояснення цілком невідомих мужикам речей. Нарешті, це видання, зроблене в 1876 p., дало сконфіскувати аж у 1877 році товариство «Січ» 15, яке поставило на йому свою фірму, а нічого не зробило проти тієї цілком беззаконної конфіскати!



Потроху в деяких кружках на Україні й у Галичині стали проходити думки про Шевченка, дуже подібні до тих, які виложені в статті д. С[ір]ка *.

Звісно, і в Росії, і в Австрії знайшлось багато людей, які або не мали прихильності ні до нової української партії, ні до підновлених і підбавлених творів Шевченка, або налякались, коли б і їх не зважено за членів нової, небезпечної партії, або й те й друге вкупі. От і почали — навіть прославлені шевченколюбці, або вигороджувати Шевченка (й себе) з нової партії, або ділити його писання на вівці й козл[ищ], або винуватити цілком і Шевченка й нову партію, або бормотати таке, що й второпати не можна.

Цікаво, що один із перших прокурорів нової партії, очевидячки, колишній українофіл, тільки, здається, ще «доосновський» козакофіл, д. Z., автор прокурорської, коли не жандармської, статті в катковському «Русском вестнике» — «Современное украинофильство» (1875 р., ч. II) 13, попробував виділити Шевченка од таких «нігілістів і інтернаціоналістів в українофільській шкурі», як, напр., автор статті «Література російська, великоруська, українська й галицька» 14, поставивши їм у батьки з старших українців не Шевченка, а Костомарова, «представителя отрицательной, можно сказать, разлагающей школы украинских писателей». «Как вы смеете, — кричить цей старий українофіл на «современных», — как вы смеете зачислять в ваши ряды таких людей, как Гоголь, Максимович, Метлинский, Квитка, Котляревский, людей очень неравных по таланту, но сходных в том, что любовь их к своей родине и языку нисколько не мешала им быть истинно русскими, любить искренно общее отечество и ставить общее выше частного! ** Шевченко и другие (?) истинно художественные таланты не принадлежат вашим рядам».

Трошки вище той же д. Z., який сердиться на «костомаровську школу» за те, що вона виступа й у історії України проти старшини козацької за «чернь», яка буцім була гірше для України, ніж польське панство, Шевченка зве «лучшим сыном Русо-Украйны».

Незабаром далеко славніший українофіл, «основський» корифей д. Куліш, виступивши проти «нігілістів і соціалістів» «современных» і козацьких часів, уже назвав і Шевченка «худшим, а не лучшим сыном своей родины», бо, по його словах, тільки «худшие, а не лучшие умы его родины поддержали» його «пьяную музу».



* Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя («Громада», ч. 4, ст. 39 — 99, Женева, 1879).

** А згадати при нагоді, в Котляревського, Квітки та й у самого Гоголя в «Вечерах на хуторе» «москалененавидение» було далеко більше, ніж у «современных интернационалистов в украинофильской шкуре». Тільки й того, що при всьому тому Котляревський, Гоголь і т. ін. були вірнопідданими! А таких тонких речей, як «общее» та «частное», в ті часи люди й не знали.



В Галичині комедія з нігілізмом, соціалізмом і Шевченком справлялась подібно, тільки по-своєму. В Росію рідко заходять галицькі часописи, а деякі зовсім не заходять, і через те ми думаємо, що не зайве буде розказати про цю комедію трошки більше.

В Галичині ця комедія стала тим жвавішою, що там у 1877 р. лучились два судові процеси проти соціалістів, кількох українців і одного поляка, прокураторія зробила кілька обшукань по хатах у русинів і навіть у деяких товариствах, як «Академ [ический] кружок», «Просвіта» й ін. Звісно, як деморалізована публіка галицька, польська й руська. Всі партії й партійки кинулись доносити одні на одних: ти, ви, мовляв, джерело соціалізму й нігілізму! У «Слова» таким джерелом виходили поляки й українофіли, у польських газет — «Слово» й попівство руське та Москва. Галицькі українофіли перелякались і почали звертати нігілізм і соціалізм на саму «Москву».

«Соціалізм і нігілізм, — писав молодий професор гімназії Євг. Желехівський 16, якому довелась немала роль в комедії з нігілізмом і Шевченком, — соціалізм і нігілізм розширені тільки в північній Росії, котра переповнена тайними стоваришеннями й закинена множеством того рода часописами й книжками. Усилля північних новаторів розширяти свою пропаганду також на Малу Русь не осягнули результату. Вони видали вправді пару книжечок на малоруському язиці й позискали кількох людей; але загал русинів так на Україні, як і в Галичині, виступив рішуче проти сеї пропаганди й зірвав із тими людьми всякі зношення. Доказом того українські органи в Росії (які?!) й львівська „Правда"» («Рускій Сіон», 1877, № 10).

Українофільська газета «Правда» кілька разів за 1877 р. сказала те ж саме. В статті «Прояви соціалістичні між українцями й їх значення» (написав Будеволя 17, автор статті про Шевченка в «Вечерницях») «Правда» напечатала великими буквами, «що українські соціалісти є причепи до соціалістів московських, попхнуті туди російським правлінням». У статті «Лжепророки» «Правда» признається, що галицькі народовці:

«Поклали пункт тягості на придніпрову Україну, піддались добровільно під духову супремацію і гегемонію братньої інтелігенції з-над Дніпра, бо там була гідна репрезентація нашої ідеї, підтримувана научним трудом такого Костомарова, Антоновича, або таким об’явом чесного і дорогого рідного слова такого Вовчка, Куліша, Стороженка, Нечуя й інших».

«Так було, — каже «Правда», — аж донедавна. Аж не з’явились лжепророки — нові гетьмани... експлуататори народу й України, що засіли чванливо на горах чужих, де нема ніяких тюрем, де тобі губи кулаками не заткають і в такій ліберальній формі висисають кров народу, буцім в ущасливлення його, за котре вони при такім тоненькім розумі, яким вони величаються, не зуміють сказати, коли воно буде і яке воно буде! Сотки рублів видають на вигідне життя по метрополіях чужих, сотками оплачують далекі дороги, сотки видають на публікації, з яких та поміч народові, що з торішнього снігу» й т. д. «Коли б, — каже дальше галицький український орган, — придніпрянька інтелігенція узнала проводирство таких лжепророків, ми б тоді, хоч із страшним, пекучим болем у серцю, мусили б узяти розбрат із тою інтелігенцією, хоч так нам дорогою, а цілу одвічальність за це мусили б зложити перед історією на лжепророків!»

Тільки ж, каже публіцист «Правди», «ми знаємо напевно, що загал інтелігенції придніпрянської далекий від того, щоб віддатися в найми (!) лжепророкам», — і почина й кінча добивати лжепророків соціалізму на Україні іменем українофільства й стихами Шевченка!

«Правда» мала коли не резон, то повід писати таке, бо, минаючи навіть те, що вона сама була підновлена, а «Товариство імені Шевченка» 18 було заложене на гроші, прислані з України в 1873 p., коли вже галицькі народовці доволі показали себе на тій дорозі, на яку вони стали слід за совітником, віце-маршалком і банкіром Лавровським 19, навіть у 1875 — 77 pp., коли вже вона виступила проти соціалізму, і в самому 1878 p., після всього того, що було понаписувано в «Правді», до неї слались писання людей «із придніпрянської інтелігенції», яка, звісно, належить до духовної церкви Шевченка.

Духовні сини тієї церкви у Львові не стали на показаних вище словах. Після арештів у Львові вони так і такими словами почали одхрещуватись од нігілізму, соціалізму й революції і від тих, кого в ній обвинувачувано, одхрещувались раніше, ніж іще сказала своє слово прокураторія, що зарані передавали в руки прокураторії земляків своїх. Мало того. Автор «Провідних ідей в письмах Т. Шевченка», тепер впорядчик «Газети школьної» у Львові, пригадав нові вини лжепророків соціалізму в Галичині, вини й перед українською громадою, й перед австрійським начальством. Він перепечатав із «Руского Сіону» лист, очевидячки, написаний теж галицьким народовцем *:



* «Рускій Сіон» — перш усього орган вищого попівства львівського і вже через те ультрамонтанський. Тільки ж від часів, коли при «Правді» розсилались виборчі маніфести о. Качали (1873 p.), показались видніші нитки між ультрамонтанами й галицькими народовцями-українофілами. «Р[уській] Сіон» став печататись у типографії Тов. ім. Шевченка, не раз хвалив «Правду» й народовців, особливо в часи нагону на нігілістів і соціалістів. Нам самим траплялось чути навіть од світських галицьких народовців, що унія — саме Українська віра, бо вкупі і православна, і не московська! А між молодшим попівством галицьким народовців і українофілів масті «Правди» вже набралось чимало.



«Соціалісти на Русі. Читаємо в «Рускім Сіоні», ч. 18: «В послідніх роках ділано зі сторони російських соціалістів старання, щоби перенести соціалістичну пропаганду також на Україну й Галичину. Они з’єднали собі навіть на Україні для своїх теорій одну дуже знамениту особистість, п. Драгоманова, професора Київського університету, занимавшего на полі науки й літератури дуже важне становисько. Виступлення цього мужа в цій пропаганді могло бути дуже шкідливим, тим більше, що, будучи одним із провідників малоруського руху в закордонській Русі, мав він на тамошню інтелігенцію незвичайний вплив. Однако ж розвага й здоровий розум Русі побідили. Русь не пішла на цю нову небезпечну дорогу, на яку її спровадили усилувано, й оставила п. Драгоманова. Вона показала наглядно, що їй і не сниться о напрасних переворотах, маючи вести до осуществлення якихсь безмисльних утопій, з котрими ніяке порядочне общество стояти не може, але що стоїть кріпко на вікових засадах людськості, й стремить до получшення свого биту на дорозі природнього й законного розвою. По тій причині не лишалось п. Драгоманову нічого, як під пресією уряду оставити Росію, де всякий вплив стратив. Він удався до Галичини й шукав тутки поля до свого ділання. Вже перед тим був він тут знаний, стояв із многими людьми в літературних зношеннях і мав для своїх праць наукових багато почитателів. Однако ж Галичина станула мов один муж напротив його нових соціальних теорій. Надармо грозив Драгоманов, що скомпрометує їх товариства, іменно: «Просвіту», «Товариство імені Шевченка», єсли йому не послідують. В одвіт на все тоє зірвали всякі зношення з п. Драг [омановим] і виповіли в своїх виданнях місце для його праць, котрі почали прибирати небезпечний характер. Не осягнувши своєї цілі, опустив п. Драгоманов Галичину, а виїжджаючи за границю, зав’язав стосунки з кількома академіками, наміряючи зробити їх орудіями своєї пропаганди. Молодці дали увлечись: чи не свідомі добре діла, чи, може, інтересувала їх новість, чи в кінці схлібляло їм те, мати до діла з таким славним чоловіком. На щастя, вдалося правительственим органам відкрити цю переписку вже в початках і запобігти всім можливим наслідкам. Сожаліємо за тими молодими людьми, котрі, може, й несвідомо пустились бездоріжжям і тим самим загородили собі в нашім краю будучність; однако ж, із другої сторони, вважаємо то щастям, що зараз із початку запобіжено злому й здержано його розширення. Молодіж наша буде тепер осторожною, а ми віримо, що навіть обвинені гірко десь жалують свого нерозважного кроку».

До цих слів д. Партицький, на той час товариш предсідателя в «Просвіті» і, значить, чоловік, який міг знати добре хоч те, чи справді хто-небудь «грозив» «Просвіті» чим-небудь, додав од себе такі слова:

«Справа соціалістична представлена в «Рускім Сіоні» в цілості правдиво. З нашої сторони додамо тільки, що особа п. Драгоманова є і досі ще для нас загадочна. Єсли правительство російське знало, що п. Драгоманов є небезпечним соціалістом, так дивно, чому його, як інших соціалістів, не повезено на Сибір, а позволено йому їхати до Галичини і тут розвивати чинність, небезпечну і для самої Росії. Книжки соціалістичні, друковані п. Драгомановим і призначені до Росії, звичайно, доходять тільки до Львова і тут у готелю англійськім розпаковуються з таким гуком і стуком, що зараз увесь Львів і всі консули російські о цілім небезпечнім транспорті знають. Рівночасно з транспортом книжок приходять до Галичини безчислені листи від п. Драгоманова, з його ж підписом на конверті, і, очевидно, у всіх адресатів відбуваються ревізії, бо правительство діланням п. Драгоманова направду затривожене. А тим часом під претекстом якогось соціалістичного руху відбувається на цілій Україні, дійсно, якби який суд страшний. Нам доносять очевидці, а дневники віденські в цілості тоє підтверджають, що в Харкові, Полтаві, Києві і майже по всіх селах українських відбуваються так численні арештування, що донині около 10 000 (!!!) русинів перевезено на Сибір. Дійсно, п. Драгоманов є або тільки простим оруддям у руках ворогів Русі, або чинить у добрій вірі, але по-дурному. В однім і в другім випадку чинність його є небезпечна і для Русі шкідлива».

От таким-то людям, які спосібні були це все понаписувати, довелось справляти і в 1877 р. звичайну службу в роковини апостола й пророка божого Тараса, і в такий час, коли поліція почала хапати тих із богомольців того ж апостола, які признались і до сатани соціалізму. Тонка нитка шевченколюбства в Галичині мусила ввірватись. Перш рвонули її з того боку, який і досі є найлогічніший, коли не найрозумніший в Європі (і через те й досі найміцніший!) — з ультрамонтанського!

Почалось у маленькому місті, в Станіславові. В 6 ч. «Газети школьної» 1876 р. появилася звістка з цього міста, що там «члени філії «Просвіти» святкували річницю смерті вічнопам’ятного нашого поета Тараса Шевченка». «Не знаєм, оскільки інформації наші опираються на правді, досить, що катехит семінарії учительської в Станіславові мав заказати ученикам семінарії брати уділ на тім вечорі поминальнім. Єсли зважимо, що той вечір головно був устроєний учителями Станіславова (між якими тепер стало кілька «народовців-українофілів»), то заказ отого катехита був би лиш обв’явом ревності зовсім підозрительного рода» *.

Катехит (Н. М. Огоновський) не змовчав і, згадавши, що ще недавно сам папа благословляв редактора одної польської газети «давити лібералізм, а найбільше той, що, окутуючись у полотно уміркованості, змагається лучити Христа з Беліалом», написав до «Р[уского] Сіону» відповідь, у якій каже, що він нікому не заказував іти на вечір Шевченка, бо не знав, що він буде, а коли би я був знав, то:

«Заявляю публічно, що єсли би я був знав, що в Станіславові устрояється вечер в пам’ять Шевченка, то був бим ученикам моїм з кафедри заказав уділ в тім же брати, хоть би го і всі здешні учителі разом устроювали».



* Останні слова д. катехит зрозумів так, що про його питають: «Чи не москаль він?» «Газ[ета] шк[ольна] » не згодилась, та тільки не пояснила, що то значить «ревность підозрительного рода».



«Відомо загально, що межи молодіжжю шкільною шириться чимраз більше «невірство», а по крайній мірі, бодай апатія до релігії. Усилія катехитів, хотя би і найусерднійші, суть по більшій часті безплодні вже по тій причині, що неопитна, а фантастична молодецька виображня для «ложних пророків» черезвичайно восприємчива. Одно єще було отрадою нашою, що в нас не було ще до сих пор контррелігійних писем в язиці руськім. Тепер однако і тії появилися, а то вроді поезій Шевченкових!! Прошу переглянути особливо II том «Кобзаря» Шевченкового, виданого в Празі 1876, котрий «Просвіта» з таким запалом межи молодіж розпространяє, а убідиться ч[ільна] редакція, скільки там богохульних єресей і нігілістичеської гнилі. (Важнійші уступи наводжу в дописі)».

«Треба в самій річі діло неучтивих людей в належитім світлі представити і здискредитувати, бо гідра погана піднесе ще з більшою гордістю голову свою».

«„Газ[ета] школьна“ і п. редактор знають безсумнівно, що я русин, но і священик заразом, — що мні повірене от в[исоко] преосв[ященого] архієрея релігійно-моральне образовання молодіжі шкільної, що я одвічальний за тую должність, на мене вложену перед Богом, моїми властями духовними, моїм народом і совістю моєю. А позволить собі п. редактор сказати, що не то катехит-священик, но і кожний учитель, чоловік совісний, не повинен допустити, щоб молодіж брала участь во вечері, де Шевченко ставляється «ідеалом всякого совершенства», «перейм громадянином», де заохочуються присутствуючі до читання і ізучення творів великого поета, котрий писав, правда, прехороші річі, но писав ось як:


На апостольськім престолі

Чернець годований сидить... і т. д.


А на іншім місці:


Світе тихий!.. і т. д.


Що ж доперва сказати о «поемі» «Марія», де о таінственому воплощенію сина божого поет от як говорить:


.............уже зірниця

На небі ясно зайнялась;

Марія встала та пішла

З глеком по воду до криниці,

А гость (Арх[ангел] Гавр[иїл]) за нею,

І се в ярочку догнав Марію...»


Як бачите, д. H. M. Огоновський поставив свою думку просто й ясно. Того ніяк не можна сказати про тих, хто виступив на оборону Шевченка. «Правда» пробувала було подивитись на д. Огоновського згори вниз, та сама не посміла витримати свої очі. В статті «Образок руського ультрамонтанства» (ч. 7, 1877) вона одповіла катехитові, що «стійкість поетів і їх заслуга не міряються після їх віри в догмати», але тут же з’їхала не тільки на те, що Шевченко оступавсь за «закованих братів», що й «християнство піднялось за нижчими», на те, що катехит Огоновський, «нападаючись на Шевченка, показав, що він не піймає головної сторони християнства і, хоронячись за горду тіару, забуває на вбогий Віфлеєм», а й на те, що Шевченко мав право не знати догмату «неомильності папи», що він писав Марію в 1859 p., цебто раніше, ніж Пій IX сотворив догмати «таїнственого воплощенія» (який говорить про безгрішний рід Марії, а зовсім не Христа). Це все тим уже не йде до речі, що в поемі «Марія» Шевченко виступив за границю не тільки ультрамонтанства або католицтва, а й християнства!

Ще гірше стали перед сміливим катехитом інші народовці, дд. Желехівський і Партицький. Д [обродій] Желехівський, учитель із Станіславова і член філії «Просвіти», яка урядила споминки Шевченка, перш усього не згоджується, щоб між молодіжжю була нерелігійність; напроти, каже, «молодіж наша зберігає в собі великі задатки релігійності» (тоді як «Правда» признається, що «невірство дуже обгортає молодіж», тільки, каже, «причина того не постала ні з часу заснування «Просвіти», ні задля празького видання «Кобзаря»). Д[обродій] Желехівський каже далі, «що молодіжі небезпечно подавати в руки антирелігійні письма, на тоє згодимося, певно, всі, однако ж цей закид не можна робити ані Шевченкові, ані „Просвіті“». «Шевченка, — каже д. Ж [елехівський], — хвалять і російські писателі, і мало знайдеться між поетами більш релігійних від нього», — на доказ чого й приводить виписки як із російських писателів, так і з Шевченка.

«Коли ж, мовляв, і виступив Шевченко проти тих, хто скривляв завіти Христові, і виривалось йому слово, котре читателя разити може і з котрим тяжко згодитись, то це походить не з злої волі, але з надміру ревності... Правда, що в письмах Шевченка находиться пару утворів, з котрими не згодимося, але вони не кидають ще злої тіні на поета. Єсли в поемі «Гус» виступає він проти папи, в двох чи трьох місцях неприязно виражається о єзуїтах, то цього упереджування годі йому яко православному (тільки!) взяти за зле... Додам єще й тоє, що таких уступів дуже мало і що всі вони не мають великої стійности, бо писані тоді, коли дух Шевченка тяжкою неволею вже зломлений був».

Далі д. Желехівський спускається до такої школярської оборони своєї партії:

«Одповім єще на злобний закид, будьто би товариство «Просвіта» насилу пхало молодіжі том II празького видання (в котрім, власне, ті мрачні уступи находяться). Позволю собі дати о. Огоновському в сім згляді одне важне пояснення. Празьке видання уряджене в той спосіб, що всі перли Шевченкової музи поміщені в першім томі і, властиво, цей тільки том призначений для загалу. В том другий входять твори слабші, проти російському правительству вимірені, межи ними також і мрачні уступи; він призначений лиш для тих, котрі спеціально студіям о Шевченку оддаються. З сеї-то причини напечатаний том II в далеко меншім числі, і хотя й менший об’ємом, коштує дорожче. Єсли ж уже висока ціна (том І: 2 злр., том II: 3 злр.) немного дала би купців з-поміж молодіжі, то заховувала «Просвіта» (як довідуюся) ще і ту осторожність, що том І продавала кожному, том II же тільки старшим людям. Таким чином розпродала «Просвіта» том І цілком, коли тим часом том II ще і досі в значнім числі у неї находиться *.



* І тому майже все видання вивезено в Росію.



Щодо засад, яких «Просвіта» придержується, то знає се кожний, хто бодай трохи з нею ознакомлений, що поставила собі найважливішою цілею ширити в народі релігійність і моральність. Се видно аж надто у всіх її виданнях, сего перестерігає вона і при комісовій розпродажі чужих книжок. Єсли же у Станіславові дісталися через неувагу деякі примірники другого тому межи учеників, то не винувата сему «Просвіта», але неосторожність нас самих, засідавших в філії общ [єства] Качковського».

Подібно ж викручується й «Газета школьна» (ч. 8 — 11), добавляючи до резонів д. Желехівського ще й такі, що буцім «Світе тихий» вийнято з поеми «Гус», тоді як у празькому виданні ясно помічено: «Ці вірші у «Правді» 1873 р., ч. 15 надруковані як часть поеми «Гус» (писана в 1845 p.), але у власному рукопису Шевченка вони означені датою 1860 р.» 20 В кінці, мов, для того, щоб показатись найприхильнішим до церкви, д. Партицький, слід за о. А. Торонським 21 із «Р[уского] Сіону», доносить на книжку «Байки-небилиці», видану друкарнею Білоуса в Коломиї з народними казками про Бога, святих, попів і т. ін., як про таку, в якій є «много такого, що вірі й моральності є шкідливе!»

Редакція ультрамонтанського «Р[уского] Сіону», печатаючи лист д. Огоновського, сказала сама, що «соглашаємось взагалі з поглядом д. Желехівського на Шевченка», і, подаючи раду, що «добре б було зробити таке видання, в якім би лиш вибрані моральні й релігійні твори того ж поета предкладали молодіжі», сподівалась, що «знайдуться уміркованіші люди, котрі тих кількох роз’ярених погодять». Нам же здається, що згода може настати й просто між «самими роз’яреними», бо самі дд. Желехівський і Партицький недалеко одійшли від катехита Огоновського, який сам каже, що Шевченко написав «прехороші речі», хоч писав і «єретичні». І справді, д. Партицький, як ми бачили, погодивсь із ультрамонтанами як у нападі на «Байки-небилиці» (яких багато взято з наших «Малорусских (народних) преданий и рассказов»), так і в поході проти «соціалістів на Русі».

Щодо Шевченка, то згода між галицькими народовцями, такими як дд. Партицький і Желехівський, і попівством зводиться на те, що Шевченко був і ангел, і аггел. Та ж сама думка трошки інакше говориться в «Правді» і в листі д. Желехівського, цебто, що не всі твори Шевченка зрозумілі й приступні для молодіжі і для народу (ad usum populi), так само як і біблія, і що деякі твори апостола Русі-України треба залишити тільки для старших і для «спеціально студіюючих». Один Шевченко вийшов для посвячених, другий — для профанів!

Так-то крутили на всі боки українофіли в Росії й Австрії свого пророка, аж поки в Росії його прокляв найближчий його приятель, а в Австрії його поділено надвоє. Так завше й буває з «пророками», на яких їх обожателі не дивляться об’єктивно й історично, а тільки абсолютно.

Як же мало думали говорити так про Шевченка навіть найрозумніші, найбільш звичні до історичного способу думання земляки його, показує, напр., стаття д. Костомарова «Воспоминание о двух малярах», у якій ми читаємо такі слова: «Шевченко был избранник народа в прямом значении этого слова; народ как бы избрал его петь вместо себя... Шевченко сказал то, что каждый народный человек сказал бы, если б его народное чувство могло возвыситься до способности — выразить то, что хранилось на дне его души... Шевченко возвеститель народных дум, представитель народной воли, истолкователь народного чувства».

Те, що в д. Костомарова говорилось усе-таки світською мовою, те в Галичині вже просто перекладалось на церковну — і Шевченко звавсь і в промовах, і в телеграмах, які посилались щороку в день його смерті, «святим мучеником, пророком і апостолом Русі-України». А звісно, що ніхто так не мучиться, як святі, пророки й апостоли, од тих, хто їм кланяється. Починається з того, що кожне слово пророка стає святим, не розбираючи, коли, як, при чому воно сказане. Далі кожний вірний примазує до святих слів свої, святить словами пророка кожну свою думку, вибирає з тих слів, що йому треба, перекручує їх. Появляється купа Петрів, Павлів, Симонів-волхвів 22. Тонкі люди з вірних починають ділити науку на тайну і явну. Починається таке, що й справді святий не розібрав би, коли це якому вірному самому захочеться стати пророком або привидиться йому Діоклеціан у жандармському мундирі. Тоді пророк стає посланцем не Єгови, а Сатани, тоді ікона пророча летить у болото! Sic semper prophetis! 23





Продовження праці:
Частина II (перша половина)
Частина II (друга половина)
Частина III









Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.