Попередня     Головна     Наступна






Борис ГРІНЧЕНКО

ЛИСТИ З УКРАЇНИ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ



І

Сумно, сумно стане тому, хто подивиться тепер по нашій Україні! Вся країна розбилася на два виразні табори — панів та мужиків, інтелігенцію та народ. Першими іменами звуть сі табори мужики, а другими — пани.

Розрізнило їх багато речей: і соціальні обставини, і економічні, і просвітні. І правами, і заможністю, і просвітою (хоча здебільшого тільки позверховною) відрізнився пан од мужика. Та додається ще одна річ, і ся річ розрізняє їх украй: пан зрікся своєї національності.

Еге, пан забув, або не хоче пам’ятати, що він — українець. Він одкидає від себе все українське, часом силкується навіть виявляти себе більшим москалем, ніж самі москалі, а мову свою зневажає як жаргон. Пани її не хочуть знати, а коли й знають дещо, то випадком, без власного бажання.

Мужик... Мужик, заклопотаний щоденною борнею за шматок хліба, не думає про національні питання. Історії своєї він не знає та й не може знати: наші патріоти її досі не спромоглись написати, а переказів самих не стає, та й ті вже забуваються, а подекуди так і зовсім забулися. Тим наш мужик не знає навіть свого національного імені. Він тільки знає, що він не москаль, не турок, не німець, але хто саме він — Бог його знає.

Ми — мужики, ми хахли! — каже так, мовби існувала така нація з мужиків, з хахлів. Правда — ні, не нація! Мужик навіть не знає, що є нації, що можуть існувати нації. Все, до чого він дорозумувався, се віра. Жидівська віра, турецька віра — се трохи підходить під назвища жидівський народ, турецький народ. Але ж не зовсім і підходить, бо часом можна почути від нашого мужика і такі речі: «та вони ж французи — німецька віра». Таким побитом, плутаниця страшенна, плутаниця до того, що спершу навіть здається мужикові чудним, як скажеш йому, що всі французи розмовляють тільки по-французькому. Звісно, бувають і гарні винятки, але тільки — винятки.

Так ось, мужик думає так, що в нашому краї живуть мужики та пани. Мужики роблять мужицьку роботу, одягаються і говорять по-мужичому. Пани роблять панську роботу, одягаються і говорять по-панському. Мужик пана не любить, глузує з нього, але ж і заздрить йому. Він бачить, що пан має більші права і більший достаток і — як здається мужикові — мало що робить, бо розумова робота у мужика не робота. Зрозуміло, що й мужикові хотілося б такого життя. І мужик думає собі так, що задля того, щоб такого життя зазнати, треба так робити, як пани. Ось він скидає свою одежу і бере начебто панську; кидає свою мову і балакає начебто по-панському...

Що з сього виходить? Те, що мужик переймає у пана (звісно, скільки може й розуміє) позверховність і, звісно, вкупі з нею і такі гарні речі, як розпуста і т. ін. А проте, власне, і не в панів він се переймає: до пана все ж через лад високо задля нього. Тим переймання йде від лакеїв та від куховарок.

З’являється цілий шар суспільний: перевертні.

Що ж робить інтелігенція в сей час? Три речі: або нічого не робить, а тільки «заживає життя», або змосковлює народ, або, в ліпшому випадкові, згорне руки й каже зітхаючи: нічого не вдієм — так уже нам судилося: москалями статися.

Про перших я, звісно, не говоритиму. Про других же скаджу кілька слів. Москалізаторами у нас бувають і найгидкіші обскуранти, і найрадикальніші радикали... Перші обмосковлюють нас во ім’я «єдінава нєдєлімава русскава народа» (і в ім’я власної кишені, бо мають за се добру плату), а другі в ім’я сього найрадикальнішого радикалізму, що не може погодитися з такою застарілою річчю, як національність. Правда, вони силкуються розповсюджувати свої ідеї не волапюком, а все ж таки національною мовою — московською, та вони сього не помічають. Не помічають вони й того, що, нищачи українсько-руську національність, вони саме тим нищать один з найдужчих опозиційних елементів і таким побитом додають сили своїм же ворогам — обскурантам.

Треті, ті, що зітхають, зовсім уже нічого не варті. Правда, якби вітер віяв не з півночі, а з півдня, то вони б, може, й інше почали балакати. Але ж проти вітру вони стояти не можуть. Се ті, про яких казано, що вони ні холодні, ні теплі...

Є, правда, ще четверта купочка інтелігентна на Вкраїні Наддніпрянській. Се — українські націонали, українські патріоти _ не ті, що вміють тільки зітхати, а ті, що вміють і рук до діла прикладати.

Се маленька, дуже маленька купочка. Се майже одиниці, і тільки останніми часами сих одиниць усе більшає та більшає. Але ж вони, ті одиниці, своїми лицарськими змаганнями підняли вгору наш досі затоптаний національний стяг; се від них Україна-Русь мусить сподіватися добра...

Але темний у них шлях, і мало єднання проміж ними самими. Мало спільності, мало солідарності. Індивідуалістична вдача перемагає. І се страшенно шкодить ділові.

Таке сумне становище нашої суспільності доводить до того, що в нас щодня робляться такі речі, що у всякого іншого народу вони кожного обурили б, а в нас уважаються за звичайні. Ось, напр., з ч. 122-го сьогорічнього «Одесского вестника» дізнаємось ми, що в українському університетському місті має відбутися тридцятирічний ювілей просвітньої діяльності жінки харківського банкіра Христини Алчевської. Автор статті про се доводить, що ся діяльність зовсім не тридцятирічна, а двадцятирічна; що ся діяльність була непродуктивна, що зовсім не заробила того ювілею; що, нарешті, сей ювілей є єдино тільки «самовосхваление и самопропагандирование» самої ж таки Христини Алчевської.

Так каже д.Несміянов, автор тієї статті. Отже, йому нітрохи не здається дивною та річ, що мусила б найбільше кожного здивувати. А річ ось яка:

Тридцять років назад подружжя Олексія та Христину Алчевських можна було побачити як щирих та палких членів української громади в Харкові. З того часу багато змінилося, і зовсім в іншому становищі бачимо ми тепер Христину Алчевську. Тридцять років уже поминуло, як зреклася вона свого рідного краю і працює досить щиро, щоб змоскалити наш народ. Вона заводить московські школи на Вкраїні, читає та розповсюджує московські книжки поміж українським народом і доводить у своїх писаннях, що сей народ чудово розуміє всю московську літературу по-московському. Не згодимося з д. Несміяновим, скажемо так, що Христина Алчевська мала щирий замір послужити просвіті. Але що ж вийшло з того? Вона тридцять років деморалізувала народ і, думаючи, що служить просвіті, послужила темній темряві, послужила ідеї пожирання меншого більшим. Та й не самий народ вона деморалізувала: погані приклади деморалізують й інтелігенцію, а Христина Алчевська давала поганий приклад, бо її вчинок був — ренегатство, зрада.

І ось тепер святкується дивний, нечуваний ніде в світі ювілей: святкується тридцять років ренегатства!

І се не здається нікому дивним — се у нас щоденщина. А тим часом треба б уже зрозуміти всю вагу таких фактів. Треба б уже зрозуміти, що зрада завсігди буде зрадою, хоч якою там нехай себе закриває гарною начебто метою. Треба зрозуміти, що кинути роботу для рідного краю і піти на роботу до його гнобителів — не е тільки звичайна відміна в пересвідченнях, а е справжня цілковита зрада. А оцього саме у нас досі й не зрозуміли. І такі люди, як Христина Алчевська, своїм прикладом збивають з пантелику й інших, деморалізують, як я вже сказав, нашу інтелігенцію.

Прийде колись час, що процвіте життя українське пишним цвітом. Отоді озирнемося ми назад, щоб побачити, який шлях пройшли. Тоді згадаємо ми наших діячів, розберемо, хто робив добро, а хто зло. Виразно тоді поділимо їх на дві частини: на тих, що віддали своє життя за рідний край, і тих, що продали свій рідний край.

Але ж се ще буде. А поки що — кажу — все це навіть не дивує, а де вже там, щоб обурювало! А мусить дивувати, мусить обурювати! Мусимо сказати голосно нашій молоді: дивіться, як не треба робити! Дивіться і згадайте поетове слово про тих перевертнів, що пособляють і останню полатану сорочку здирати з матері-України! Стережіться такого, стережіться зради, бо немає і не буде більшого гріха над зраду! Немає і не буде більшого грішника, як той, хто продав свій рідний край! Він живе так-сяк, поки сумління не прокинулося, а як прокинеться... Що йому тоді зостається? Нічого, опріч страшної, пекельної свідомості, що він пішов Юдиним шляхом.

Але ж найгірше мусимо ми ще сказати. Що в Харкові знайшлося стільки перевертнів, що забажали славити ренегатство, — в сьому нема нічого дивного, — ми вже до сього звикли. Але оце ще нечувана річ: ми чули (і, здається, сьому правда), що в тому комітеті, що завідував усім святкуванням, був членом один з тих, хто звав себе досі українським патріотом і працював (хоча і по-московському) в літературі начебто задля вкраїнської ідеї. Якщо сьому правда, то, мабуть, сей добродій думає, що пані Алчевська і вкраїнський патріотизм живуть не на одній улиці, — тим можна піти славити першу, не заходячи до другого. Ми одначе хотіли б не вірити сій звістці, ми хотіли б, щоб як-небудь виявилось, що вона цілком неправдива... Бо як ні, то що ж се визначає?...





II


Такі факти, про які я казав у першому своєму листі, тільки й можливі там, де справжня національна інтелігенція така мала і така безсила, лінива та несолідарна поміж себе, як у нас. Мала ж наша національна інтелігенція до того, що коли її рівняли до всієї частини українсько-руського народу, яка живе на Вкраїні Наддніпрянській (нехай і не двадцять, а менш мільйонів), то здаватиметься вона просто нарізними одиницями, оазами серед пустині. Правда, останніми часами інтелігенція збільшилася: там, де були одиниці, стають уже купки, але все ж і сього надзвичайно мало.

Та не таке б ще горе було, якби ся інтелігенція була іншою. Ми саме кажемо про її недбале лінивство та про недбалість до гуртової роботи. Серед сієї інтелігенції, як дужі дуби високі серед молодого тонкого молодняку, визначаються то там, то інде лицарські постаті невтомних та щирих борців за рідний край. Сі працюють, б’ються з усієї сили, і тільки їх великодушним учинкам мусимо дякувати за все те, що вже маємо. Загал же більше любить балакати, ніж робити. Залюбки балакають про те, що, мов, «бідна, бідна заплакана мати! Нема кому їй і добро вчинити, нема кому пособити!» Але зараз же до сього додають: «Та й як його пособиш при таких обставинах? Адже...» І почне тут перелічувати, які то тяжкі обставини. Обставини тяжкі, се правда, але вони стають ще тяжчими з того, що всі ці добродії сими балаканнями тільки й виявляють свій патріотизм. Не тільки якої повсякчасної систематичної упертої пращ, але навіть і невеликої грошової жертви (а се, звісно, річ легша, ніж щоденна праця без надії не тільки на заробіток, але й на славу) від них мало можна сподіватися. Ся ледачість доходить навіть аж до кумедного. Ми, наприклад, знаємо з досить певного джерела, що комітет той, що мусив видати Квітчині твори, кілька років тяг се діло та проминав, не друкуючи книг, цензурні терміни, і все це тільки тим, що не було — коректора! Не менш характеристичний і той факт, що до останнього часу за того зовсім було невідомо, кого ми втратили в Руданському; і тільки тоді вже, як твори його потрапили до Вкраїни Наддністрянської, в Галичину, тільки тоді вони побачили світ, тільки тоді почала виявлятись перед нами симпатична постать сього поета-патріота. Правда, дещо з його творів (напр., його історичні поеми), мабуть, не могли б побачити світ на Вкраїні Наддніпрянській, але мало не всі «співомовки», ліричні вірші та переклад «Слова про війну Ігореву» могли б цілком виявитися друком і в нас. Так самісінько занехаяли ми й інших своїх літературних діячів, і до того, що деяких з них знаєш тепер тільки з того, що про них писано в д. Огоновського або навіть і в д. Петрова.

Затягти до якої роботи, хоч би й тільки кабінетної, нашого «вкраїнського патріота» досить таки важкенько. Правда, якщо він літерат, то він списує чимало паперу по-московському, але по-своєму... Тут, звичайно, безліч перешкод, і одна з них та, що за вкраїнські писання ніякий кат не платитиме; друга та, що вкраїнське писання треба писати по-вкраїнському, а мови своєї патріот наш не сказати, щоб не знав, але так знає, що написати не може; а третя та, що, мовляв, що ж його зробиш, — однак цензура заборонить, так нащо ж і писати!

Ми проминаємо першу причину — грошові рахунки — бо що ж уже тут скажеш про це — самий ох, та й годі! Зате побалакаємо про другу. Еге, се правда, що наш патріот мови своєї не знає. Вчився він по-московському, а з українською мовою «знайомився» тільки з деяких книжок, переважно белетристичних. Часом, може, трошки й постудіював який етнографічний збірник. Тепер він мову знає так, що сяк-так, з багатьма москалізмами, зможе написати яке оповіданнячко, але щодо наукової речі, то се вже ні! Ми знаємо, напр., такий характеристичний факт. Лагодився (кілька років назад) один український альманах до цензури. Лагодили його люди такі, що вже не першина їм літературна робота, а один з них дак навіть слави зажив деякими своїми науковими роботами (правда, писаними по-московському). Так вони й хотіли до вкраїнської белетристики додати кілька наукових статей по-московському, а проміж ними етнографічні матеріали з коментарями, дуже легенькою мовою писаними. — Гарно було б, — промовлено до них, — якби хоч коментарі до сих етнографічних матеріалів були по-вкраїнському. Чому ви сього не зробили? Хіба боїтесь, що так цензура не дозволить?

— Ні, — каже патріот, — цензура б, може, й дозволила, та в нас, бачите, ніхто настільки мову не знає, щоб змогти висловити все те по-вкраїнському.

Я наводжу сі слова по-вкраїнському, але сказано їх було по-московському, бо сей патріот, як і більшість наших патріотів, балакає, звісно, по-московському. Дітей теж учать по-московському. Спитайте, нащо так робить, то відмовить:

— Та, знаєте, ніяково якось... Підростуть, то самі навчаться.

А діти підростуть та й зовсім одкинуться від рідного краю через своє московське виховання. А коли й не відкинуться, то все ж мови не знатимуть. Вони завикли змалку балакати тільки по-московському, вчились по-московському; живучи в місті, чують круг себе саму московську мову, — все ж це вкупі робить їм московську мову ріднішою за українську. І якщо людина почне потім навіть учити рідну свою мову, то завсігди — і в розмові, і в писаннях — вона хоч і вживатиме вкраїнські слова, але становитиме їх по-московському, конструкція фрази буде московська, через те, що дух мови української тій людині чужий, через те, що людина та хоч і балакає, хоч і пише по-вкраїнському, але думає по-московському. Винятків у нас дуже небагато. Ось через віщо мова у наших сьогочасних письменників часто й густо вкраїнська тільки зверху. Старі наші письменники писали краще від нас. Правда, вони вживали чимало москалізмів у лексиці (їм не ставало слів), зате конструкція фрази, синтаксис був у них кращий. Се й зрозуміло. Здебільшого ті письменники були або попи, або пани — себто люди, що жили досі серед народу і, самі не помічаючи того, так звикли до вкраїнської ходи в мові, що вже не могли сього позбутися часом і в своїх московських писаннях. Тепер же трохи інакше. Наша вкраїнська інтелігенція живе здебільшого по містах, село бачить інколи та не надовго, чує круг себе саму московську мову — се все робить такий вплив, що людина й сама не помічає, як форми чужі, московські стають їй мов своїми, вона починає вважати їх за свої і вживати в рідній мові. Через се мова, звісно, не кращає.

Торік у «Правді» зауважено галицьким письменникам про те, що вони через лад підхилилися (в мові) під чужий влив. Непогано було б зауважити, се також, і нашим письменникам. Д. Чайченко, правда, дещо про се каже, але мало. Тим часом ся річ вимагала б ширшого розгляду. Безперечна річ, що галицькі помилки в мові шкодять нашій мові навіть і на Вкраїні Наддніпрянській, бо є вже люди й тут, що переймають їх у Галичині та й собі вживають. Але безперечна також і та річ, що і ті помилки в мові, які роблять письменники з України Наддніпрянської, мають вплив і на письменників з України Наддністрянської, особливо в Галичині. Хоча не можемо не сказати, що з боку мови російські вкраїнці взагалі все ж стоять далеко вище за галицьких. Буковинські вкраїнці пишуть мовою взагалі чистішою, ближчою до спільного вкраїнсько-руського кореня, ніж галицькі. Деякі, напр., писання Данила Млаки (прозаїчні) мовою мало чим відрізняються від писань російських українців. Зате вірші і в галичан, і в буковинців — ніде правди сховати — не можна читати у нас, і се не через ті чи інші невживані в нас слова чи форми, а власне через наголоси: вони часом дуже відмітні від наших. На се треба неодмінно звернути увагу та якось полагодити справу.

Таке сумне становище нашої мови в нас. Та се ще нічого було б, якби хоч усі українсько-руські діячі у нас писали, хоч і не зовсім гарною, але все ж українсько-руською мовою. А то деякі з них лінуються просто навчитися своєї мови настільки, щоб могти нею писати. От, наприклад, уся наука в нас, навіть рідна історія — по-московському. В старовину могли казати, що до таких речей ще наша мова не виробилась. Тепер уже сього казати не можна. Зате кажуть тепер, що цензура нічого наукового по-вкраїнському не пускає. Сьому правда, але правда також і те, що був час, коли цензура таки пускала наукові вкраїнські твори; от пустила ж вона історичні книжки Левицького, Драгоманова, географічні книжки Гамаліїні та інші. Коли так, то пустила б і інші. А чого не пустила б, те знайшло б собі місце в Галичині чи на Буковині. Правда, досі діло стояло так, що не все могло побачити світ і в Галичині. Зносини з нею були невеликі, часом не відала людина, куди і як вдатися. Ну, та се не велике горе, а важливіша перешкода була та, що не було засновано свого власною видавництва в Галичині (чи на Буковині), вдавалися ж здебільшого до галицьких редакторів. Ті ж часто відкидали навіть і путящі праці, і праці ті гинули. З багатьох прикладів наведу один. Д. Я.Ш. послав у Галичину чималу роботу: «Дещо про Україну наших часів та її поводатарів», але роботу сю не надруковано. Частину її («Освіта на Україні») надруковано вже в кінці 1885 р. в «Зорі» з приміткою, що всієї роботи не можна надрукувати, бо поки вся робота лежала надрукована, «цифри і факти, на котрих построєні були виводи автора, вже застаріли і змінилися», тим просять автора переробити знову свою «многоважну працю». Зрозуміла річ, що автор її не переробив — раз, мабуть, через те, що се робота зовсім не легенька, а вдруге тим, що, мабуть, не був певний, щоб і перероблену роботу не спіткала така доля, як і неперероблену. Таким побитом, робота загинула. Таких прикладів можна було б набрати чимало, і особливо стара «Зоря» виявляла себе тим, що друкувала часом зовсім нікчемні речі, відкидаючи інше, і се тяглося більш-менш аж доти, доки д. Василь Лукич узяв її до своїх рук і зробив путяще видання замість археологічних паперів.

Таким побитом, нашим письменникам (себто письменникам з України Наддніпрянської) неодмінно треба було (та й тепер треба) заснувати в Австрії своє самостійне видавництво. Тільки до сього ми ще не дорозумувалися...

Так чи інак там, але все ж можна сказати одне: мусять українські письменники писати по-українському, а не по якому іншому. Тим ми цілком згоджуємося з золотими словами, що промовив у 2-му числі «Зорі» сьогорічньої д. Іван Степовик, пишучи посмертну згадку про Потебню: «Гірко нам кидати грудку такої землі на свіжу могилу, та ще й земляка, та правда й ідея повинні завжди бути над усе. Годі сподіватися Україні користі від московських, німецьких (і всяких інших чужомовних — додамо) творів про Україну. Хіба вже не задосить посіяно нашими батьками на московській ниві?»

Се великоправдиві слова, і треба звернути на них увагу нашим землякам, треба, щоб не заробити потім гіркого, важкого докору від рідного краю. А сей докір може бути, бо, пишучи помосковському, ми побільшуємо московську літературу — отже, побільшуємо силу тим людям, які намагаються відняти в нас нашу національність; бо, пишучи по-московському, ми спиняємо нашу літературу, не виробляючи нашої мови; бо, пишучи по-московському наукові речі, ми саме тим даємо змогу казати, що української науки нема і не може бути, а через те всякі спроби в сьому напрямку є річ непотрібна і заборони варта. Нам можуть казати: гляньте, он усі ваші вчені люди, ваші Костомарови, Потебні, писали і пишуть по-московському — значить, інакше й бути не може. Еге, ми певні, що не віднято б у нас тепер цензурними заборонами українську науку, якби наші вчені люди аж із самого початку почали писати не по-московському, а по-українському. Коли вони сього не зробили, то тим дали нашим антагоністам до рук зайвий шанс у борні, і одвічальність за се мусить лежати на них.





III


Звісно, не всі і не всюди люди однакові. Проміж ледачим, недбайливим загалом української інтелігенції трапляються винятки, гарні винятки. Але й їх діяльності, як взагалі всій нашій діяльності, шкодить одна велика страшенна вада: наша несолідарність, наше невміння задля інтересів громадських зректися інтересів вузьких, особистих. Куди не глянь, всюди бачиш, яку велику шкоду чинить ся річ. Ми до того не солідарні проміж себе, до того індивідуалістичні, що часом і найпростішого діла гуртом не можемо зробити. Скоро зійдемося до якого спільного діла, зараз уже й починає виявлятися неоднаковість у поглядах, а далі і у вчинках. Найдрібніші питання, про яке там ться чи цця в глаголах, викликають часом спірки, цілі дебати, немовби се була річ першорядної ваги. Дедалі — антогонізм проміж членами одного якого-небудь, навіть і невеличкого, гуртка, що стоїть коло якої праці, виявляється все більш та більш і доходить нарешті до того, що гурток сей розпадається, і діло гине.

Ось через віщо у нас так мало зроблено досі. Ось через віщо гарні починання кінчаються здебільшого нічим, а часом так і злом. Ось через віщо царює в нас ренегатство. Еге, я насмілююсь сказати і на тому обстоюватиму, що якби у нас було більш солідарності, якби кожен не почував себе таким одиноким, якби він знаходив собі підмогу та підпору в якій громадській групі, то не доходив би він так скоро до безнадійності і не покидав би він через сю безнадійність рідного поля, щоб іти на чуже. Доктор Штокман у Ібсена каже, що найдужчий той, хто зостається сам, усіма покинутий. Доктор Штокман, невважаючи на ті прозаїчні обставини, серед яких ми знаходимо його в драмі, — се сам Ібсен, се геній, обурений на дурноголовий загал. І він каже правду, але ся правда годяща тільки геніям або у всякому разі надзвичайним людям. Звичайна ж людина так жити й робити не може, їй треба підпори, їй треба знати, що вона не сама, а спирається на таку чи іншу громадську організацію. Досить знати, що се є, щоб стояти міцно в борні (якщо взагалі можемо боротися), і досить знати, що сього нема, щоб, і силу маючи, зневіритись, дійти до безнадійності і... до зради свого діла.

І саме це у нас і робиться.

Але відкіля ж се? Чому ми не досягнемо хоч такої-сякої гармонії в поглядах та в учинках, хоч такої-сякої солідарності?

Насамперед, мабуть, тому, що українець взагалі натура індивідуалістична. А друге, ось чому. Власне, у нас нема української інтелігенції, а є тільки нарізні українські інтелігенти. Через віщо се, видко буде зараз, скоро ми придивимось до того, як у нас люди доходять до національного самопізнання.

Інтелігенція вся у нас змоскалена. Вчиться вона по-московському, читає по-московському, завсігди говорить сама і завсігди чує круг себе мову тільки московську; рідну ж мову в мужичих устах вважає за «хахлацкій жаргон». Історичних українських традицій ніяких — замість них або московський патріотизм, або нічого не вартий хисткий та мінливий лібералізм, або просто ніщо: їсть, п’є, спить, читає, ходить у театр людина, та й годі, та й більш нічого, ніяких принципів. Відкіля ж тут візьметься національне самопізнання? Як дійде до нього людина? Звичайно робить се Шевченко або яка інша вкраїнська книжка. Прочитає людина, і як ще не зіпсована, світла, щира, то спиниться. Вразить її краса, правда. Почне думати... Почує, може, випадково, яке прихильне слово про те, над чим спинилася... Прокидається і в самої прихильність. Якщо обставини не будуть ворожі виразно такому напрямку, то раз розбуджена думка ітиме й далі тим же шляхом; здебільшого ж обставини бувають ворожі, і думка потроху завмирає і, нарешті, зовсім умира.

Але якщо не вмре, то росте. Людина зацікавлюється, починає читати вкраїнські книжки. Починає вчити мову. Граматик, словарів, що надавали б вони якусь єдність нашій літературній мові, у нас досі нема. Вчиться людина сама з книжок. Які перші книжки потрапляють їй до рук, ті зроблять, запевне, і найбільше враження, бо вони ляжуть підвалиною в тих студіях. Добре, як книжки писані мовою гарною, а якщо ні? От, напр., зараз таку людину, не свідому нашої літературної справи, вразять результати порівняння двох мов: московської (що вона її так-сяк хоч практично знає) і вкраїнської. Зараз здається людині, що московська мова така вироблена, а вкраїнська — зовсім ні. Почне людина дошукуватися вкраїнських слів на всякі розуміння абстрактні тощо, а замість того, щоб вчитися мови з народних творів, з Шевченка, вдається до словарця, доданого до перекладу Андерсенових казок, або до «Словниці» д. Піскунова, бо там ті терміни знаходить, хоча й такі чудернацькі, як патильотар (палітурник), секотерень (зшиток), оскалина (гримаса) тощо. Зрозуміло, які основи мовні собі положить український націонал, так вчачися. Потім багато праці треба буде йому вжити, щоб тії науки позбутися. Але так чи інак — все ж людина та, вчачи мову, іде своїм шляхом, відмітним, часом і дуже — від того шляху, яким іде інша людина в сьому ж ділі. Що ж тут дивного, коли потім, як стрінуться ці дві людини, то виявляють часом надзвичайно неоднакові погляди на мову? І потім: як доходиш до всього своїм розумом, дак таке воно дороге здається те, до чого, так важко часом працюючи, досяг. Що ж тут дивного, коли кожен український інтелігент обороняє потім яке ться або цця далеко більш, ніж воно того варте?

Так як з мовою, так робиться і з усім іншим. Візьмемо, напр., українсько-руську історію — річ дуже важливу задля нашого національного самопізнання. Як виробляє собі наш інтелігент-патріот історичні погляди? Певна річ, що при сьогочасних обставинах він не почує правдивого слова з історичних кафедр по наших університетах. Хоч і як би силкувався професор бути в своєму викладі українським націоналом (та й де такі професори, опріч одного-двох?), — але все, що він казатиме, неодмінно мусить виходити в світ тільки в одному мундирі, тільки в мундирі «єдінаво нєдєлімаво народа» і слів «самостійна українська нація» він сказати не сміє. Звісно, і те, що кажеться, робить користь, але все ж його мало, дуже мало на те, щоб виробляти повну національну самосвідомість у слухачах. Зостається, коли так, ще приватне читання. В ньому знаходити мусить студент те, чого не знайшов в університеті, те, що там зосталось недоказане або й зовсім не сказане. Се ж тільки така людина може так робити, що потрапила до університету, а хіба ж усі туди потрапляють? Або коли й потраплють, то хіба в кожному університеті стрінуть такого історика, якого їм треба, не кажучи вже про те, що нашим інтелігентам доводиться вчитися не тільки на Вкраїні, але і в Петербурзі, в Москві, в Дерпті і т.д., де, звісно, не можна сподіватися викладів з української історії, та ще й в більш-менш українському національному дусі. Або коли й будуть такі виклади в українському університеті, то хіба кожен інтелігент наш їх слухає, а не іде на всякі інші факультети? Якби переглянути просвітні свідоцтва навіть у наших письменників, то побачити можна було б, що значна більшість їх або не була в університеті, або тих викладів не слухала. Таким побитом, можливість з університетської кафедри почути про основи нашої історії трапляється, можна сказати, тільки деяким щасливішим одиницям з нашої патріотичної інтелігенції. Великий же загал так-таки й зостається без сього і може дізнаватися про нашу минулість тільки приватно, читаючи історичні твори. Зрозуміло, що тут уже велику вагу має добір сих творів. У нас нема путящої повної українсько-руської історії, хоч би й по-московському, що могла б керувати таким читачем, показувати йому добрий шлях. У нас навіть нема якого систематичного покажчика з історії українцеві. Тим читання йде навмання, читається безсистемно: що потрапить на очі і зацікавить, те й читається. Тим часом історична наша література дає приклади великих різниць у поглядах, великого відхилення в цілком протилежні боки. Стоять-бо, з одного боку, твори, де кожен козацький отаман та гетьман національний герой та мученик; а з другого, такі, як історичний памфлет (хоч і в кількох томах) під заголовком «История воссоединения Руси», що, наводячи на нові та цікаві думки, в той же самий час топче в багно нашу минулість, заляпує гряззю те, що в інших народів поважають як святощі, виявляючи якийсь дикий запал розбити й спалити без огляду, чи заробило воно сього, чи не заробило, те, що досі шановано й поважано. Така велика різниця в поглядах не була б шкідлива, якби в нас на певному ґрунті стояло вироблене національне самопізнання; але в нас цього нема, і тим таке становище нашої історичної літератури шкодить нам. Звичайний інтелігент, не маючи ніякого керівника, ніякого покажчика, заплутується в сій плутанині з діметрально протилежних поглядів і або зовсім зрікається надії виробити собі більш-менш певний погляд на нашу минулість (а через те й на сучасність), або кладе на сю річ безліч праці, поки дійде хоч до таких-сяких (далеко не завсігди добрих) результатів. Зрозуміло знов тепер, як дуже мусять різнитися в кожного з нас наші історичні погляди, коли кожен з нас доходив до них самотнім шляхом. Зрозуміло також і те, як мусять різнитися і погляди на нашу сучасність; бо ж від того, як ми дивимось на минулість, в значній мірі залежить і те, як ми розуміємо сучасність і яку мету собі в ній ставимо. І що ж тепер дивного, коли у нас завсігди така незгода, така несолідарність? Кожен з нас, розвиваючись як український націонал, ішов своїм шляхом і, опріч літератури, майже не мав іншої помочі від земляків. Кожен з нас через те й виробив свої особливі погляди й звички і дуже часто такі, що погодити їх, привести до гармонії з поглядами інших українських націоналів майже неможливо або дуже важко. Тож кожен з нас, і ставши до діла, буде тягти «не в один гуж», як давно вже сказав українсько-руський патріот. (На превеликий жаль, його «Дума» і досі є правдивою копією з нашої діяльності!) Але цього не було б, якби були які осередки, що купчили б коло себе інтелігенцію, єднали її і в поглядах, і в ділі, давали б їй більш-менш один напрямок. Таким побитом, виходить, що наша негромадськість, розрізненість взагалі робить те, що й в тих випадках, коли люди хочуть згуртуватися коло якого спільного діла, вони все ж не можуть скласти з себе більш-менш одностайної спілки, щоб робити в якому одному напрямку. Виходить дещо взором невигідного кола: розрізненість у поглядах родить розрізненість у громадській діяльності, а розрізненість у громадському житті і через те необхідність до всього дорозумовуватися самотужки родить розрізненість у поглядах і т.д. без краю. Виходить, що мусимо шукати якихось глибших причин такому становищу речей. На нашу думку, минаючи взагалі нашу індивідуалістичну вдачу, що про неї вже казано, — таких причин найголовніших дві. Одна з них загальноросійська, а друга спеціально вкраїнська. Перша та, що наша вкраїнська інтелігенція є частиною всеросійської інтелігенції, а друга та, що наше національне самопізнання стоїть надзвичайно низько.





IV


Я натякнув у своєму третьому листі, що українські націонали в Росії є частиною всеросійської інтелігенції і як такі мають на собі значну частину всіх тих властивостей, якими визначається та інтелігенція. Щоб краще зрозуміти, які то властивості, чи шкода, чи користь од них нашому ділові, — глянемо хоч трошки на те, яка та російська інтелігенція.

Був час, коли в Росії все відживало, все почувалося з піднятим вгору духом. Се була «эпоха великих реформ», як звуть той час москалі, се був кінець 50-их і особливо початок 60-их років. Розбуджена живущим повівом з Західної Європи, думка в російського інтелігента віджила, почала працювати, почала вимагати інших обставин життєвих — одмін, реформ. І вони сталися, хоч і не такі широкі, як сподівалися. Ставшися ж, реформи сі, відміни не могли знов-таки не будити думку, не примушувати її зростати і вглиб, і вшир. І отоді й побачили люди інші обрії, опріч обріїв всеросійської касарні з блощицями та з тарганами по стінах та по стелі. Наймолодші, найжвавіші кинулись до праці, а за ними відживали й старі. Здавалося, що справді новий день зайнявся Росії, засвітило нове сонце, що не мало нічого спільного з тим «дозволеним цензурою» сонцем, яке досі існувало в смердючій касарні, існувало мов тільки на те, щоб доводити, що до такого сонця не варто й пориватися. Ні, се було нове сонце, се був новий світ!.. Та, на лихо, — ненадовго...

Минуло кілька часу, і вже реакція почала себе виявляти. Знов почулись голоси, що касарня — найкраща за всі степи-поля, лугиліси, моря-озера. Дедалі ся реакція все дужчала, все міцнішала, і хоча іноді, на деякий, недовгий, час і мусила попускати віжки, але потім таки робила своє і в наш час запанувала вже знову.

Не можна обвинувачувати за сю реакцію самий уряд. Так само, як і в справі реформ, уряд (як то буває завсігди і всюди) змушений був до того, що зробив, дужим могутнім рухом, пориванням нашого громадянства (суспільності), так само, і звернувши потім на шлях реакційний, він тільки скорявся, сам того не помічаючи, не менш дужому натискові того ж таки громадянства. Таким побитом, не можна обвинувачувати уряд за реакцію; цілком стільки ж, як і він, винне в сьому і російське громадянство.

Але як же це сталося, що те громадянство, яке довело уряд до реформ, направило потім його на шлях реакційний? Трапилось це дуже просто: не стало моральної та розумової сили.

Довгий, важкий був гніт од смердючої касарні. Не міг він не псувати людей. І люди псувалися, псувалися без краю. Доживалися до того, що губили вигляд людський, зрікалися всяких людських почувань та прав. Навіть більше: не розуміли вже, як це можна мати сі почування та права. А хто розумів, у кого ще ясніла в душі іскра святого вогню, той стогнав з безнадійності. Але потроху, потроху почала розжеврюватися та іскра, потроху почала зростати вільна думка, спершу ховаючись по закутках, а дедалі все більше та більше виявляючись на світ Божий. І, нарешті, зросла до того, що цілі громадські маси обняло одне могутнє почуття, одне палке поривання розбити, розвалити смердючі стіни. І се поривання було таке дуже, що стіни ті впали.

Тепер треба було іншого. Тепер треба було будувати щось нове, краще. На се вже мало було почувань та поривань, на се вже треба було упертої, видержаної, дисциплінарної громадської праці. А де ж російський інтелігент міг звикнути до такої праці? Ніде, бо він її ніколи не робив! Російський інтелігент, навіть найкращий, все-таки в дійсності був Гоголів Тентетников. Він міг, обнятий запалом, вчинити навіть який подвиг, але на систематичну щоденну працю в нього не ставало видержки, упертості. І ось, поки ще той запал не простиг, поки ще поривання не стихло, дещо робилося. Але дедалі запал усе простигав, поривання все завмирало і робота робилася байдужно, або вже й зовсім не робилася. Тоді заворушилася багатьом у душі думка: чи й можна тут що зробити? Та чи й краще се буде? Прийшла реакція, реакція в почуванню: після високого піднесення в почуваннях відповідно глибокий занепад — річ цілком натуральна. Отоді знов почули свою силу всі ті таргани та блошиці і кинулись на того, кого не любили. Обскурантство знов почуло, що воно ще живе і може боротися. І які щасливі результати! Скільки зрад, Скільки покинутого діла! Картина відразу відмінилася. Обломов та Тентетников давно вже солодко спали, забувши про всякі поривання: і «отцы», і «дети» мусили сидіти мовчки з зав’язаними руками тільки Рудін з Чацьким ще щось декламували, але й вони зараз же стихли, скоро почувся могутній голос: «А, самоварники жаловаться?!...Вот я вас, рракальи!!...»

Як і у всякої малокультурної інтелігенції — у інтелігенції російської дуже мало сталості в поглядах, дуже мало таких вірувань, що за них вона готова боротися до загину. Дуже мало!.. Той, хто вчора лизав чоботи Лассалеві, — сьогодні саме те робить Каткову. Тепер саме такий час, що чоботи лижуть Каткову; але ніхто не може ручитися, що завтра не буде виголошена і на Каткова «анахтема!» Поруч із сим існує і такий напрямок, що йому байдуже і про Каткова, і про Лассаля, і про всякі там «ідеали». Люди сього напрямку навіть і не турбуються шукати «мети розумної в житті», а кажуть навпростець, що живуть на те, щоб зазнати якомога більш од життя всякої втіхи, — починаючи від гарної їжі. Себто живуть життям звірячим, якщо мати на увазі внутрішнє значення та зміст того життя, а не позверховні форми. Сей напрямок панує тепер і в російській літературі — молодій. Кажуть навпростець, що час героїв минув, що мусимо брати життя, як воно є, і вдовольнитися з того, що є, не рвучись у хмари. Всякі високі ідеали — нісенітниця і брехня, важливе тільки реальне життя. В перекладі на мову практично-життьову се визначає: все чортзна-що, опріч мого черева і взагалі мого тіла. Зрозуміло, що люди з таким напрямком не зважають на те, кому вони служать — чи Каткову, чи Лассалеві. Вони служать там, де більш є змоги вдовольнити свої черевні потреби — себто служать тому, хто має силу більше платити. А як тепер має силу і більш платить Катков, то вони й служать Каткову; хоча, якщо завтра вб’ється в силу Лассаль, то вони нічого й проти Лассаля не матимуть. Існує серед сієї інтелігенції ще й третя група людей більш-менш ідейних, людей, що зберегли чесні та ліберальні традиції 60-их років, «эпохи великих реформ». На сих людях лежать усі надії російської держави на краще життя, на життя людське. Сі люди одиноко, з лицарською сміливістю держать ще свої прапори права та правди, і на них з повагою дивляться очі всіх чесних людей у Росії. Але, на превеликий жаль, сих людей тепер небагато, до того ще вони порізнені і так само несолідарні, як і ми, українці-націонали. Тим вони можуть тільки стояти, а про перевагу яку їм нема чого поки й думати. І отара, що живе тільки задля свого черева, все ж зостається у нас найдужчою і всьому дає тон.

Зрозуміло, що при такому нігілістичному напрямку, що панує серед усієї російської інтелігенції, зостається дуже мало змоги вироблятися та формуватися групам інших кольорів, групам, що признають ідеал і бажають йому слугувати. Люди з сих груп все-таки «плоть од плоті» тієї нігілістичної інтелігенції і не можуть не мати тих властивостей, які має та інтелігенція. Вони не можуть не бути мінливі в своїх поглядах, не можуть не бути хитливі в пересвідченнях. Духовий настрій у них мусить бути нижчий від такого, якого треба задля доброї громадської роботи. І сьому настроєві легко впасти ще нижче або повернутися зовсім на інший шлях. Се все відбивається і на наших українцях-націоналах. І вони хитаються, не знають, на яку ступити.

Націоналізм... Ну, а от кажуть ще космополітизм?.. Кажуть, начебто він ширший від націоналізму?.. Або хоч оце: боротися... А як не поборемо?.. Та й потім: а «культура центрів»? Кажуть, ніби вся сила сидить в «культурі центрів» і ті центри все поглинуть... і т.д. і т.д. без краю. Вони і вірять, і не вірять, вони ні теплі, ні холодні — і через те саме вони і мало здатні до всякої взагалі діяльності самостійної. Не диво, отже, що в нас так мало робиться, не диво, отже, що ми такі не солідарні. Вся російська інтелігенція (опріч небагатьох винятків) безвірна в найширшому розумінні сього слова, і на слова добро, правда завсігди можна тепер почути погордливе питання: а що таке добро? правда? Оця безвірність одбивається і на нашій національній інтелігенції, і оце є те зло, що з ним мусимо ми з усієї сили боротися.

Невиробленість наших національних поглядів взагалі, низьке наше національне самопізнання, звісно, можуть тільки сприяти такому становищу речей. А що наше національне самопізнання стоїть дуже низько, то про се нема чого й казати. Але все ж мушу навести кілька фактів, озирнувшись навіть трохи назад — навести їх на те, щоб не здалися мої слова безпідставними.





V


Більш-менш певні свідчення про те, як виявлялося наше національне самопізнання в новій літературі на Вкраїні Наддніпрянській, починаються тільки з того часу, як ся література, покидаючи мало відомі рукописні зшитки, єднається з друкарнею, — себто з Котляревського. На се мені можуть, звісно, сказати, що й тут певність ся невелика, бо вже ж цензура не дозволила б сказати всього, що схотілося б, може, декому висловити. Цілком згоджуюсь з цим, одначе зауважую, що коли не можна було всього казати, то була цілковита змога того, чого не хочеш, не казати. Цю увагу роблю я не дурно і прошу мати її на бачності.

Так ось, озирнемось назад та, починаючи з Котляревського, послухаємо, що кажуть наші письменники, наші єдині поки національні привідці на Вкраїні Наддніпрянській, що вони кажуть про нас, як про націю, яке в них національне самопізнання.

Насамперед мушу зауважити, що я ніяк не можу згодитися з давно вже висловленою відомою думкою, мовбито Котляревський зневажав українську народність, глузував з неї, бо глузував з українського мужика. Не можу згодитися [з] тим зараз, що народність і мужик зовсім не одно, — тим можна сміятися з мужика, зовсім не глузуючи з народності. Потім — я не бачу навіть і того, щоб Котляревський глузував із мужика. Життя Котляревського мало нам відоме, але з того, що відомо, не видко, щоб у нього була панська погорда до мужика — навпаки: та річ, що він, пан, сто років назад вдягається в свиту та й іде етнографувати серед народу, свідчить про зовсім інше. В драматичних Котляревського творах ми не добачаємо ніякого глузування з мужика. Навпаки, в «Наталці Полтавці» в сцені, де Петро оповідає про театр, Котляревський повстає проти тих, що не так, як треба, малюють у своїх творах український народ. Навіть в Енеїді можна показати на такі місця, де він, малюючи пекло, велить панам возити на собі дрова та терпіти від чортів підганяння залізними ціпками за те, що вони:


...людям льготи не давали

І ставили їх за скотів.


За те їх:


...там мордували

І жарили зо всіх боків.


Котляревський садовить у пекло усіх «старшин, панів, підпанків, цехмистрів, радних, бургомистрів, суддів, писарів» за кривду над бідними людьми. Ні, Котляревський любив свій народ та свій край і свідомо почав писати по-вкраїнському. Що ж до Енеїди всієї, то всякий згодиться, що в ній стрівається дуже багато зайвої грубої карикатурності. Залежало се насамперед від того, що Котляревський не міг одірватися від свого грунту, і його Енеїда була молодшою родичкою тим грубо карикатурним інтерлюдіям та інтермедіям, де український мужик мало не завсігди був превеликим дурнем. Трохи чи не вони ж нахилили Котляревського і до пародії, а не до якого іншого літературного жанру. Пародія ж через свої властивості неминуче вже нахиляла до карикатурності, і дуже легко було перейти межу в сьому напрямку. Котляревський перейшов, і його пародія стільки карикатурна, скільки Вергіліїв первотвір велично-поважний. Ось на підставі всього цього ми й не можемо бачити в Енеїді ніякого глузування з української народності, нічого антипатріотичного. Ні, Котляревський був український патріот.

Еге, се так. Але як же сталося, що він написав таку річ, як «Ода до князя Куракіна?» Як міг український патріот написати такий повний грубої підлесливості панегірик російському бюрократові? Як він міг з погляду свого вкраїнського патріотизму вславляти князя Куракіна за те, що той «стрічками скручен», що на ньому, «мов на чуду, де не глянеш — все хрести», що «нельзя зглянуть очима на жупан (його) за звіздами, як на сонце серед дня», що «від стрічок шия гнеться», що «іззаду ключ товчеться»? Як він міг назвати сього урядовця «паном і батьком» українському народові і прохати його «багацько попанувати» над сим народом?

Так саме й другий наш письменник. Хто читав, як Квітка обороняв українську мову, хто читав його українські повісті, написані з свідомою метою: підняти занепалу вкраїнську літературу, — той згодиться, що не можна не назвати його вкраїнським патріотом ще більш, може, ніж Котляревського.

Отже, хто перечитає писані по-московському твори Квітчині, той побачить дещо інше. Він побачить, що Квітка не менш палкий патріот і російський, московський. Щоб упевнитися в сьому, досить прочитати в IV томі харківського видання його творів статтю «Город Харьков». Щоб одразу зрозумів мій читач, яким духом ся стаття дише, я наведу оце місце з неї:

«Сыновья (харківських українців), завидовавшие отцам своим, лобызавшим руку Екатерины Великой (се ту руку, що знищила вкрай українську автономію та повернула стільки народу в кріпацтво!), через 50 лет в той же самой зале (у Харкові), c тем же верноподданническим благоговением и восторгом удостоились лобызать руку государыни императрицы Александры Феодоровны» (Соч. Г.Ф.Квитки. — Харьк., 1890. — IV, h 489).

Після сього нема нічого дивного, що Квітка в «Листах до любезних земляків» (у першому розділі) вславляє тодішній російський лад, трохи чи не обороняючи кріпацтво, а про того, хто завдав у неволю нашого великого поета, каже: «Як Бог на небесах, так Він у нас на землі!» (Звідти ж. — II, h 309). Ба, Квітка навіть свого предка, що від нього рід Квітчин почався, силкується зробити москалем і примушує його, виявляючи московський патріотизм, називати Харків Харковом начебто тим, що річка Харків (від неї б то й місто найменовано) тече з Московщини (Звідти ж. — IV. — «Основание Харькова», h 416), — хоча сам же статтею «Город Харьков» доводить, що нічого такого навсправжки не було, а що се він тільки вигадав через свій московський патріотизм (див. т.IV, стор.* 495). Через сей же, мабуть, патріотизм він, націонал, зважується в «Божих дітях» казати про національну борню польську, що се «ляхи ні з чого більш, як з жиру, показились, мов собаки, та здуру, мов з печі, задумали відбиватися» (Звідти ж. — II, 23).



* Тут і далі в значенні "сторінка" в оригіналі вживається слово "бік".



Такі саме «толерантні» відносини до ляхів і в Гулака-Артемовського та в пізнішого діяча — у Стороженка. Перший у своїм вільнім переспіві IX оди Горація («Киевская старина». 1888. — V, 206) каже про польське повстання 1830-31 років:


Бач, ярепудова збентрежилась ляхва!

Бач, гирі, бач, чого вискривій заманулось!


і страшенно радіє, що тепер уже «поминай ляхів, як звали!», що «Хведорович наш (тобто російський генерал Паскевич) з них (з ляхів) видавив ввесь жир» — і так далі — все так само людяно та братолюбно!

Трохи пізніше він пише по-вкраїнському двоє віршів на тему:


«Гром победы, раздавайся,

Веселися, храбрый Росс!»


Та й не «Росс» навіть, а простісінько «Москаль», бо в тих віршах, написаних з приводу ганебної для урядової Росії так званої «крымской кампании», він, ні трохи не вагаючись, уславляє «Москаля» та «московских ребят» за те, що вони так гарно турка б’ють — додамо ми від себе — «своими боками», як кажуть москалі (див. «Киевская старина». — 1887. — XII).

Пізніше, з приводу останнього польського повстання, в такому саме московсько-патріотичному дусі писав про ляхів і Стороженко ( у «Вестнике Западной России», по-московському). Не згірш за якого Шигарина він знущається з польської любові до «какой-то идеальной ойчизни» і взагалі каже про ляхів так, що навіть відомий д.Петров у своїй теж відомій історії вкраїнської літератури XIX в. добачає в нього «чисто полицейские воззрения».

Нема нічого дивного, коли якийсь Родина 1850 та 1852 рр. молиться нікчемними віршами на того, хто збавив віку Шевченкові, і це саме тоді, як наш великий поет гинув у засланні («Мова з України». Зложення С.М.Родини. — К., 1858. — Стор. 2 та 5); але трохи дивно, що московські патріотичні вакханалії вчиняють передні, значні вкраїнські письменники. Отут треба згадати те, що я казав попереду: через цензуру не можна було всього казати, але можна було мовчати. Отже, мабуть, нашим землякам не спадало тоді сього на думку, і вони виявляли такий московський шовінізм, що й москалі позаздрили б. І зауважити треба, що се зовсім не те, що, наприклад, Куліш у передмові до московського видання своєї «Чорної ради» доводив «нравственную необходимость слияния в одно государство южного русского племени c северным». Ні, свідомість такої «нравственной необходимости» зовсім не вимагала ні ідолопоклонства, ні гидкого ворогування до ляхів — а се був просто сервілізм, рабський дух, що примушував та й досі примушує наших земляків самих себе бити, щоб догодити «начальству». Тільки сей рабський дух і міг примусити Корсуна в своєму «Снопові» доводити, що краще мати на собі «вузду», а коло себе «погонича», ніж не мати їх! («Історія літератури руської» Огоновського // Зоря. — 1887. — Стор. 211).

Які ж одначе спеціально вкраїнські національні ідеали були тоді в наших письменників? Насамперед була плутаниця, що примушувала Квітку відрізняти «украинцов» від «малороссиян» («Сочинения». — IV, 459), а Метлинського в віршах «Пожар Москвы» («Думки и пЂсни А. Могили», 101) звати Москву «рідним краєм». Потім був галушковий український патріотизм, і він примушував радіти, згадуючи про «козаченьків», що всюди залицялись, про «батька Богдана», —


Як Польщу він колись трощив.

Де не піймав ляхів — душив (Исько Материнка);


про «наших», що


з треклятих недовірків

Шкуру іздирали (Корсун),


та про те, що начебто й досі «серце козацькеє не боїться турків, да не тільки турків, а й самого найстаршого чорта!» Потім ішли відомі радощі з приводу «добрих галушок» (саме тих галушок, що їх ті добродії, бувши панами, ніколи не вживали), «смашного сала», «чорнобрових дівчат» — і всього такого — радощі, звісно, з дозволу цензурного.

Але так чи інак, се все ж була любов до рідного краю, і вона доводила часом і до гарних діл: до дбання про рідну літературу, до заходів коло народної просвіти. Як же могла погодитись любов до рідного краю з любов’ю до тодішнього російського режиму? До режиму, що нищив українські заходи, що нашого національного генія і кращих наших людей завдавав у неволю? Як могло погодитися дбання про мужицьку просвіту з вихвалюванням тодішнього кріпацького ладу в Росії («Листи до любезних земляків»)? Як, врешті, можна було погодити бажання вдержати свої українські національні права (чи хоч частину з них) і ту дикість, з якою не признавано, віднімано їх у ляхів?

А тим це все погоджувалося, що в тодішньому вкраїнському діячеві сиділо дві душі: одна українська, а друга — російська. Українську душу йому дав рід, почування любові до рідного краю, любові до своєї мови, до свого народу; російську душу давало йому російське життя, російська урядова служба, бюрократична прихильність до ласки, яку виявляло російське начальство. Ото його, тодішнього російського інтелігента, і тягло і туди, і сюди і до рідного краю, і до «Станіслава на шию»; хотілося і рідному краєві послужити, і того, від кого «Станіслав» той залежить, не прогнівити. Тут, звісно, на поміч збирались і «общерусский великий народ», і «указания истории», і «общерусская культура», і «гром победы, раздавайся», — і всякі інші такі прегарні історії, вживані, звичайно, тоді, коли треба вчинити який компроміс. Та й компроміс цей чинено навіть несвідомо, і тодішні українці за отими «общерусскими» етикетками навіть і не помічали, що вони його чинять — так густо тих етикеток наліплено було, що з-під них не можна було розібрати, що таке справді є сей факт.

Таким побитом, багато плутаного, невиразного і зовсім неправдивого було тоді в національних поглядах у наших найчільніших діячів літературних. (Про звичайну так звану інтелігенцію нема вже чого й казати! Де вона могла набратися правдивих національних поглядів, коли поглядів тих не було і в просвітніх проводирів її?) Вся ця плутаниця була зовсім не така, щоб з неї легко можна було виплутатися, легко виробити собі правдиве національне вкраїнське самопізнання. Можна певне сказати, що звичайне з нього й не виплуталось би ще довго і дуже довго, якби йому на поміч не прийшов той, хто завсігди йде своїм шляхом і хто розрубує плутанину, коли її не можна розплутати, геній. Таким генієм був наш національний пророк Тарас Шевченко.

Мені доводилось стрівати такі думки, що мовбито Костомаров та Куліш навчали Шевченка, показували йому шлях. Себто: показували шлях тому, хто сам його знайшов і вторував.

Ми маємо певні свідчення, що вони не показували йому шляху. Шевченко познайомився з Кулішем 1844 р., а до сього року вже написані були такі речі, як «Перебендя», «Гамалія», «Тарасова ніч», «Гайдамаки» та інші. Хто не побачить у них широкого геніального помаху, хто не почує в них нового національного слова, той може бути певний, що він ніколи не розумів генія. Та й сам Куліш у передмові до «Хуторної поезії» каже, що Київська громада дивилась тоді на Шевченка як на якийсь небесний світильник, і самому Кулішеві сяйво його, Шевченкового, духа було чимсь надприродним.

Так само було й з Костомаровим. Року 1844 Шевченко пише «Сон», «Чигирин»; року 1845 — «До Основ’яненка», «До мертвих, живих і ненарожденних земляків моїх», «Заповіт», «Розрита могила», «Кавказ». І тільки тоді вже стрівається з Костомаровим.

Костомаров у «Воспоминаниях о двух малярах» (у «Основі») казав, що стрівся він з Шевченком 1845 р., але в згадках про Тараса в місячнику «Русская старина» каже, що се було по весні 1846 p. («Pyc. старина». — 1888. — III, 597). Саме так каже він і в своїй автобіографії («Литературное наследие» Н.И.Костомарова. — СПБ, 1890. — 63). Та так воно й є справді, коли порівняти сю дату до інших.

О.Огоновський у своїй історії вкраїнської літератури каже, що Шевченко, тільки перейнявшись гуманними ідеями товариства Кирило-Мефодіївського, «став виявляти правдивий патріотизм український» і написав «Сон» та «Кавказ» («Зоря». — 1888, 120), а також «Івана Гуса» та «Дружнеє посланіє». Тут якась помилка. Коли не помиляємось, «Сон» написано ще 1844 р.; «Кавказ», «Івана Гуса» та «Друж. посланіє» 1845 р., а Кирило-Мефодіївське братство заснувалося тільки 1846 р. (Огоновський // Зоря. — 1888, 201) і саме аж на різдво 1846 р. (див. книгу М. Чалого, стор. 58). Таким побитом, про вплив Кирило-Мефодіївського товариства на національні погляди Шевченкові не можна говорити: сі погляди виявились ще раніше; та й загальнослов’янські ідеї не нові були тоді Шевченкові, бо вже в «Гайдамаках» плаче він, що «старих слав’ян діти» впилися братньою кров’ю, а року 1845 пише своє «Дружнеє посланіє» та «Посланіє до Шафарика». Ні, не Костомаров на Шевченка, а Шевченко на Костомарова впливав, Шевченко Костомарову сказав нове нечуване слово, Шевченко показав Костомарову шлях. Це саме каже й Костомаров у своїх «Воспоминаниях о двух малярах» («Основа». — 1861. — IV) про першу свою знайомість з Шевченком (подаємо в певному перекладі):

«Тарас Григорович попрочитував мені свої ненадруковані вірші. Мене обняв страх: враження, яке вони чинили, нагадало мені Шіллерову баладу «Запнутий саїський ідол». Я бачив, що муза Шевченкова роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і сп’яняюче було зазирнути туди!! Поезія завсігди йде попереду, завсігди зважується на сміливе діло; вже слідком за нею йдуть історія, наука та практична праця. Легше буває останнім, але важко першій. Дужі очі, міцні нерви треба мати, щоб не осліпнути або не впасти непритомним од раптового світу правди, приязно схованого від спокійного стовпища, що йде второваним шляхом проз таємничу завісу і не знає, що ховається за тією завісою! Тарасова муза прорвала якийсь попідземний закоп, що вже кілька віків замкнено його багатьма замками, запечатано багатьма печатями, засипано землею, навмисне зораною і засіяною, щоб сховати від потомків навіть згадку про те місце, де є попідземна порожність: Тарасова муза сміливо ввійшла в ту порожність із своїм невгасимим світом і зробила за собою шлях і соняшному промінню, і свіжому повітрю, і людському бажанню знати» (с. 49).

Досить, здається. З сього видко, хто був батьком нашому національному самопізнанню, перед ким ми повинні схилятися, як перед недосяжним і досі генієм, чия колосальна постать знімається аж до неба, аж туди, де довічні зорі вінчають своїм осяйним вінцем чоло нашому пророкові.





VI


Які ж національні ідеали у Шевченка?

Насамперед мусимо перестерегти читача. Ми цілком не згоджуємося з тією думкою, мовбито в Шевченка, в його національних поглядах, можна відрізняти два періоди: період, як український патріотизм був у нього, як каже д.Огоновський, з «старокозацькою закраскою», і період, як він збувся тієї «закраски», — себто: «перенявся живо гуманними ідеями товариства Кирило-Мефодіївського» (Огон.). Тільки тоді начебто з’явилася в нього думка: «Хто взяв волю України?» і тільки тоді витворився в ньому «антагонізм до царизму» та «правдивий патріотизм український». Як ми вже казали, цілковита помилка є — вважати, що Костомаров та товариство Кирило-Мефодіївське відмінили погляди в Шевченка; а друге: Шевченко справді відмінив свої погляди на старшину козацьку, на гетьманів (хоча і не всіх), але завсігди був він прихильний до гетьманщини як до автономної форми політичного життя вкраїнського; а ще більш прихильний він був до народних козацьких рухів, хоча завсігди розумів і все те зло, яке повставало з них (див. хоч «Гупалівщину» в «Гайдамаках»). Ні, Шевченко завсігди був «козакофілом», і се виразно доводиться тим, що він одного року поруч з «Дружнім посланієм», де зве ясновельможних гетьманів «варшавським сміттям, рабами, підніжками, гряззю Москви», пише і до Основ’яненка, де каже:


Не вернуться сподівані (козаки),

Не вернеться воля,

Не вернеться козаччина,

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну

Червоні жупани,


(і через те Україна) —


Обідрана, сиротою

Понад Дніпром плаче...


І потім Шевченко пише такі твори, як «Сон» (другий «Сон», 1847 р), де зве козацьку славу «великою славою», «Чернець» (1848), «Не знаю, як тепер ляхи живуть» (1848), «Ой чого ти почорніло» (1849), «У неділеньку святую» (1849), «Швачка» (1849), «Заступила чорна хмара» (1850), «Буває, в неволі іноді згадаю» (де каже, що вкупі з козаками лягла українська воля»; 1850), — твори, що в них уславляє він тую ж таки козаччину. Таким побитом, Шевченко ніколи не зрікався своєї старовини, він своїм геніальним оком уздрів той пункт, з якого треба було дивитися на нашу минулість, і став на ньому. Його геній наштемповує ганебним клеймом тих, хто був «гряззю Москви» та «варшавським сміттям», ганить людей, але він цілком обстає за загальним національним рухом, що мав своєю метою загальнолюдську та національно-українську волю. Він не продає цих святощів за «шмат гнилої ковбаси», який здався декому «вищою культурою»; він виявів народної волі та національної самосвідомості (виявленої хоч би і в такій недосконалій формі, як гетьманщина, Січ) не зрікається задля руйнівничого деспотизму того «Первого» і тієї «Второї», про яких він каже у своїм «Сні» і до яких ми літ з десяток назад прочитали (ой сором!) по-вкраїнському написані грубо-підлесливі оди, що нагадали нам старі панегірики українським панам або «Оду до князя Куракіна». Ні, Шевченко не відривається від нашого історичного ґрунту, бо знає, що сього не можна робити, бо бачить добре свій національний стяг тоді, як його ніхто ще не бачить; бо він, Шевченко, є фокус (світозбір), що в ньому зійшлися всі промені народного розуму, почування та сподівання; бо він є той, що сам один у своїй душі містив усе те, що містили мільйони намученого неволею вкраїнського народу, бо він є той, кого ми звемо — геній.

Еге, ми ще раз і ще кажемо, що, невважаючи на дрібні вади в його творах * (у кого є твори без вад?), Шевченко своєю національною самосвідомістю є геній, а своєю незмірною вагою, значенням у справі національного відродження свого рідного краю є з’явищем феноменальним, єдиним, може, на світі. В той час, як його попередники ледве насмілювались у своїх творах згадувати про вкраїнську самостійність, а коли й згадували, то розуміли її не як самостійність нації, а як самостійність (дуже невелику) частини «єдиного и неделимого русского народа», самостійність з ласки сього «єдиного» народу, чи тобто «старшого брата», — Шевченко виразно становить у своїх творах самостійність нашу як нації.



* Про які так охоче дехто останніми часами балакає.



Він спершу обнімає оком усі слов’янські народи і розуміє їх як одну сім’ю, народи ті вважає за братів і плаче гіркими сльозами, бачачи, як вони роз’єднались, як «старих слав’ян діти впились кров’ю» («Гайдамаки»). Він бажає,


Щоб усі слав’яне стали

Добрими братами,

І синами сонця правди

І єретиками.

Отакими, як Констанський

Єретик великий!..

Мир мирові подарують

І славу вовіки!..

(«Посл. до Шафарика»)


Він дякує Шафарикові за те, що той звів «в одно море слав’янськії ріки», — показав їм шлях до єднання, до спільної діяльності, показав їм спільну мету. Нема чого доводити, що Шевченко признає за кожним слов’янським народом право на цілковиту національну самостійність і насамперед признає її за вкраїнсько-руським народом. Він гостро береже цю самостійність од усяких заходів чи з польського, чи з московського боку і зовсім не спиняється перед марою того «єдиного неделимого». Бувши прихильником цілослов’янського єднання та братання, він скоро забачає, що таке єднання з одним братом, з москалем, стає вже не братанням, а неволею, — зараз же повстає проти всяких «единств та неделимостей» і не вагається обвинуватити Богдана Хмельницького за те, що підхиливсь він під московську руку:


Ой Богдане, Богданочку,

(каже Україна)

Якби була знала, —

У колисці б придушила,

Під серцем приспала!


Поет гостро виступає проти всякого деспотства взагалі (див. «Царі» та ін.) і проти деспотства тодішнього російського режиму — зосібна. Він малює нам образ цього деспотства в своїй поемі «Сон», оповідає про страшні кривди, які вчинено Вкраїні, і виразно бажає, щоб вернули їй природжені її права як нації. Він бачить, що до такого становища, в якому стоїть Україна, довели її власні ледачі проводирі, і не вагається здатися непатріотичним, сказавши землякам:


Все розберіть... та й спитайте

Тойді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?

То й побачите, що

ось що

Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття — ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани! («Посланіє»)


Се одначе не перешкоджає йому оступатися за тих із сих гетьманів, у яких він бачив виразну думку про національну самостійність українську. Так, він уславляє за се Петра Дорошенка («Заступила чорна хмара»). Але він небагато таких бачить, і та річ, що деякі з них уміли «ляхів трощити», зовсім не веселить його так, як перших письменників. Зовсім не так, як Квітка або Гулак-Артемовський, радить він землякам не радіти з своєї начебто переваги над Польщею:


А чванитесь, що ми Польщу

Колись завалили!..

Правда ваша: Польща впала,

Та й вас роздавила! (Звідти ж).


Таким побитом, не радіти, а хіба сумувати треба з сього випадку, бо ані ляхам, ані українцям з нього користі не було і нема: обох се довело тільки до неволі національної:


Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучче, як батьки ходили?


Сміливо зве поет своїх земляків рабами, сміливо обвинувачує їх, а не кого іншого, за ту недолю, яку терпить рідна країна:


Гірше ляха свої діти

Її розпинають!


Поета не одуриш ніяким позверховним патріотизмом. Галушковим патріотам, велико йому ненавидним, він одмовляє гостро не один раз, нарешті малює їм такого «патріота»:


Потомок гетьмана дурного,

І презавзятий патріот;

Та й християнин ще до того.

У Київ їздить всякий год.

У свиті ходить меж панами,

І п’є горілку з мужиками,

І вольнодумствує в шинку.

Отут він ввесь, хоч надрукуй!

Та ще в селі своїх дівчаток

Перебирає. Та спроста

Таки своїх байстрят з десяток

У год подержить до хреста.

Та й тілько ж то. Кругом паскуда! («П.С.»)


Ні, галушкового патріотизму, того, що так багато було його в перших наших письменників, Шевченкові мало, навіть зовсім не треба, іншого вимагає він од українців:


Розкуйтеся! Братайтеся! —


каже він. «Розкуйтеся» — себто киньте бути «гряззю Москви» чи «варшавським сміттям», дійдіть до свідомості, що ви є сини великої самостійної нації, не хиліться ні перед Москвою, ні перед Варшавою, дбайте про те, щоб досягти національної самостійності. А що таке національна самостійність? Шевченко розумів її цілком оригінально і — се найважливіше — не помилявся, так її розуміючи. Нація була в його розумінні сім’єю з рівних людей-братів, і тільки тоді, коли всі люди (а не деякі тільки), будуть справді вільні, коли


Не верстовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простеляться; і не найдуть

Шляхів тих владики,

А раби тими шляхами,

Без ґвалту і крику,

Позіходяться докупи,

Раді та веселі.

І пустиню опанують

Веселії села. («Радуйся ниво...»), -


тільки тоді можна назвати націю вільною. Ось через віщо поет, закликаючи «не забувати Матері», кличучи небесні кари на перекиньчиків, на тих, хто продає своїх дітей у різниці москалеві («За думою дума»), — вкупі з тим повстає проти всіх вигаданих проміж людьми загородок та закликає панство:


Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, —

Нехай Мати усміхнеться,

Заплакана Мати! («Посланіє»).


Тільки тоді, як не буде ні пана, ні мужика, а буде одна цілонародна освічена вкраїнська сім’я, тільки тоді можлива національна самостійність українська, тільки тоді:


Оживе добра слава,

Слава України («Посланіє»).


Такий шлях показує поет своїм землякам до національної волі: широка реформа межилюдських відносин — ось єдиний спосіб здобутися її. Помилкою буде думати, що Шевченко міг би вдовольнитися, наприклад, тільки визволенням з кріпацтва та що вищенаведені його слова не мають ширшого значення. Ні, він сміливо відкидає всі, і найсвятіші на погляд форми людської громадськості, скоро впевниться, що вони не годяться з правдою та шкодять людям. І саме в тих формах, що досі існують на світі, він і не бачить правди:


Молітесь Богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь. Все брехня!

(«Неофіти», VII).


Інший лад громадський, інша, а не сьогоденна попівськополіцейська правда уявлялася поетові, як він казав у «Заповіті»:


Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.


Ця сім’я нова, вільна буде тільки тоді, як


Люди виростуть. Умруть

Ще незачатії царята...

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі!


Ніщо не мусить спиняти таку реформу межилюдських відносин на Україні, — навіть те, що найглибше завсігди пускає своє коріння у народну душу, — церква мусить бути реорганізована. Тому Богові, якого виявляють попи, Шевченко не хоче вірити, тієї церкви, яку ті попи заснували, він не хоче:


Рай у серце лізе,

А ми в церкву лізем,

Заплющивши очі!

(«Зацвіла в долині»).


Сьогочасна «церква-домовина» мусить бути розвалена, щоб замість неї стала інша, вільна церква:


Церков-домовина

Розвалиться... і з-під неї

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..


І ось тільки тоді, коли люди зробляться вільними братами, коли неправда не пануватиме на нашій землі, коли пан та мужик. зникнуть — тільки тоді й можлива національна воля на Вкраїні. З сього, звісно, виразно виходило, що коли хочемо визволитись з національної неволі, то мусимо працювати на користь темного народу, пригніченого лихою долею, а коли сього не робитимем, то з усієї нашої роботи нічого не вийде, опріч порожнього галушкового патріотизму.

Такі, коротко кажучи, національні думки Шевченкові. Як бачимо, і в них нема національного шовінізму, нема галушкового патріотизму, але також нема й трішки того рабського духу, який добачали ми в його попередників. Завсігди і скрізь у Шевченка український народ — самостійна вкраїнська нація, і він вимагає їй всіх тих прав, які звичайно належать кожній нації. І ось ця поетова самостійність, оця його ворожість до рабства примушує його ненавидіти се рабство всюди, де він його бачить, — хоч би в рабстві був і його ворог. Тим у Шевченка нема й крихти національного ворогування ні до москалів як до нації, ні до ляхів. Він повстає проти московського гніту, але не проти московської нації. Він повстає проти польського гніту в минулості, але знов не проти польської нації. І в вірші «Ляхам» він каже ляхові:


Подай же руку козакові

І серце чистеє подай,

І знову іменем Христовим

Возобновим наш тихий рай!


Як це все далеко від диких поглядів на польську справу у Квітки або в Гулака-Артемовського!

Таким побитом, ми бачимо, що Шевченко перший виразно висловив ідею повної незалежності української яко нації і вкупі з тим зостався завсігди і всюди толерантним до інших націй себто: висловив дещо зовсім нове, зовсім нечуване з уст у його попередників, українських письменників. Своїм словом поет розвіяв ту темряву з усякої неправди, яка обіймала досі питання про нашу національність, і поставив замість тієї темряви своє світло. Він був перший українець з правдивою національною свідомістю, і ніхто не пособив так, як він, вироблятися доброму вкраїнському національному світоглядові. Яке велике є те діло, що він зробив, можна зрозуміти тільки тоді, коли ми зрозуміємо, яка темрява царювала в нас до Шевченка. Те, що він казав про Шафарика, з далеко більшим правом можна сказати про нього самого. Він бо справді засвітив


Світло правди, волі,


він справді українців


...сім’ю велику

Во тьмі і неволі,

Перелічив до одного,

Перелічив трупи,

а не українців, — і став

Ієзекіїлем.

І — о диво! трупи встали

І очі розкрили.


Еге, Шевченко з трупів поробив живих людей, бо що таке до нього були українські інтелігенти як українці, коли не трупи? За це ми й звемо його нашим національним пророком, тим ми й бачимо в ньому феноменальне, може, єдине з’явище у всесвітній історії. Ми певні, що в українській літературі з’явиться ще багато діячів, рівних Шевченкові талантом, але не буде вже ні одного рівного йому своїм значенням у справі нашого національного відродження: будуть великі письменники, але не буде вже пророків.






VII


Ми не будемо спинятися на статуті товариства Кирило-Мефодіївського та розглядати його з боку національного; всякий, хто прочитає твори Шевченкові, а тоді той статут, побачить, що в ньому тільки формульовано ті ж ідеї Шевченкові, прикладені до практики. Таким побитом, з ідейного боку статут сей нам нічого нового, такого, що його Шевченко не сказав би раніше, не дає. Не будемо багато говорити й про «Основу», бо й вона стояла на тому ж таки Шевченковому ґрунті, і її найголовніші полемісти, Костомаров та Куліш, боролись за ті ідеали, які найкращий вислів знайшли собі в творах Шевченкових. Хоча була й одна принципіальна відміна. Шевченко, вважаючи вкраїнську народність за націю, що повинна користуватися з усіх нації належних прав, не віднімав у неї ні одного з сих прав, ані навіть права політичної самостійності. Навпаки, побачивши, як Москва знехтувала національні права українські, він гостро осудив Богдана Хмельницького за його вчинок. «Основа» ж взагалі і полемісти її — Костомаров та Куліш — зосібна робили трохи інакше. «Південноруське плем’я, — казав Костомаров у своїй статті «Две русские народности» («Основа». — 1861. — III), — в минулій історії довело, що воно нездатне до державного життя. Воно по правді повинно було поступитись саме великоруському, прилучитись до нього тоді, коли завданням у спільної руської історії було скласти державу» (с. 77). І далі: «Українці розуміли й розуміють необхідну потребу і нерозірваність свого з’єднання з москалями». Ми вже згадували, що те саме й раніше казав Куліш, доводячи морально необхідну потребу з’єднатися двом руським народам в одну державу. «Основа» завсігди стояла на сьому становищі, доводила, що ані вкраїнський народ без московського, ані московський без українського розвиватися не можуть.

Розглядаючи це питання принципіально, ми не можемо не сказати, що погляди такі належать до тих саме етикеток, про які ми вже казали в листі V-му. Люди завсігди люблять на всякі події й випадки наліплювати етикетки, думаючи, що таким способом вони краще зрозуміють, що саме суть тієї події; завсігди люблять факти підводити під свої теорії і в послідках (результатах) подій бачити причини тим подіям. Хай великі історичні авторитети Костомарова та Куліша простять мені, зовсім не історикові, сю єресь, але я не можу не сказати, що, розбираючи се питання про з’єднання України з Москвою, вчинено було саме так, що послідок вважено за причину: Україна з’єдналася з Москвою, а значить, вона повинна була з нею з’єднатися — от що насправді визначає формула: «моральна необхідність з’єднання в одну державу племен південного з північним». Цілковита нелогічність вищенаведеного спрощення сієї формули виразно видима, і нема нащо говорити про се більше. Можна тільки казати, що ми не так, як треба, переклали формулу Костомарова, Куліша й «Основи», що насправді історія інакше її виясняє. Може — але ж і тут знов скажемо: ми не бачимо у всіх тих доводах, якими сповнено відповідні праці, ні єдиного такого, що проти нього не можна було б поставити не менш важливого контр-доводу. Візьмемо хоч сей найважливіший: українське плем’я довело в своїй минулій історії, що воно нездатне до державного життя. Але ж се плем’я жило своїм державним життям за князів до нападу татарського! Але ж прилучившись потім до держави литовської, воно подужало власне литовський державний елемент і зробило з держави литовської державу руську. Як же можна сказати, що плем’я нездатне до державного життя, коли воно 600 років живе своїм державним життям та ще й виявляє таку дужість, що чужу державність переробляє на свою? А потім — хіба воно зреклось своєї державності? Хіба воно не за неї 181 рік (від 1471 року, як умер Семен Олелькович, останній князь Київський, до 1652 року, себто до Б.Хмельницького) боролося з Польщею? І хіба потім, за Гетьманщини і під московською рукою, воно ще 110 років (до 1762 р., як скасовано Гетьманщину) не жило своїм автономним життям і не боролось проти заходів його знищити? З того часу минуло тільки 129 років, і оце вже за сей час так забулося те, що мусить пам’ятатися? Ні, з української історії можна виводити тільки те, що українська народність зустріла на своєму історичному шляху ворогів своєї державності, мусила з ними боротись довго і завзято, але, зустрічаючи силу більшу чи культурну, чи матеріальну, мусила збутися своєї автономії. Нещасливу борню за свою державність — ось що ми бачимо в українській історії, а зовсім не нездатність до державності.

Кажуть потім: українське плем’я завсігди виявляло нахильність до з’єднання з Москвою, а через те й повинно було з’єднатися. Нехай і виявляло, та тільки не завсігди, а тоді і доти, коли і поки сподівалося від брата москаля пошанування своєї автономії, своїх національних прав. Бо якби не було так, то не було б у нас ні Виговського, ні Дорошенка, ні Мазепи, ні того українського духівництва, що казало: «Нам лучче прийняти смерть, ніж митрополита з Москви» (1666 р., слова єпископа Методія). Не можна ж справді вважати діяльність сих людей за якусь діяльність у повітрі, без ніякого зв’язку з українським ґрунтом, — були бо вони кість од кості української нації. А що їм не пощастило, дак сьому дивуватися нема чого, бо країна була тоді настільки знесилена страшними історичними нещастями, що не могла вже боротися і обстоювати свою автономію.

Та коли б навіть і справді така вже нікчемна в історичному житті була Україна, коли вже судилось їй до когось прилучитися, то не історичний закон, на який натякають згадані погляди, але обставини примусили її прилучитися саме до Москви. Історія зовсім не вимагає, щоб плем’я, не можучи бути самостійною державою, прилучалося неодмінно до найріднішого йому племені; навпаки, історія сама дала нам зовсім інші приклади, сформувавши Швейцарію, Австрію та Північні Американські Сполучені Держави, — це все держави, складені з неоднакових зовсім народів, і таких навіть начебто ворожих, як німці та французи. Не тоді добре єднається народ з народом, коли вони родичі, хоч би й близькі, а тоді, коли життя їх укупі — таке, що дає їм змогу зазнавати в сій спілці найбільш усякої користі, якомога більшого вдоволення своїх потреб як народу, якомога більшого щастя. От через віщо й виходить, що німець з французом у Швейцарії ладнає і зазнає щасливого життя, а лях з москалем гризеться. Ось через віщо сталося й те, що Україна Наддністрянська (Галичина та Буковина), поєднавшися з німцями та з ляхами, зазнає більшого задоволення своїх національних потреб, ніж Україна Наддніпрянська, поєднавшися з рідним братом москалем. Єдналась же й Україна та ладнала в старовину з Литвою; і не Литва та Україна, зовсім чужі собі народи, винні, що їх гарну-лагідну спілку розбито, а винна Польща — не чужий народ, а свій таки братчик слов’янин. Були б інші обставини, то не розбилась би та спілка, і не довелось би запевне ані Костомарову, ані Кулішеві доводити тую «моральну необхідну потребу» такими навіть доводами («Две русские народности»), що мовбито українці та москалі, доповнюючи один одного, зливаються в одну гармонію, — таку гармонію, якої ніколи не було в українця з ляхом. А чому? Тому, бачите, що проміж ляхами та вкраїнцями така безодня, що через неї й мосту не можна збудувати, бо українці викохали в собі ідеали мужичі, а ляхи — панські, що перші — народ глибоко демократичний, а другі — глибоко аристократичний. Ну, а як той же таки Костомаров у тій же таки статті («Две рус.нар.») доводить, що українське плем’я відрізнялось тим, що завсігди стояло за особисту волю індивідуума, а московське, навпаки, — силкувалось поглинути сього індивідуума в громадськості і що через се перше завсігди хилило до федерації, а друге до єдиновладної самодержавності, — дак се мала різниця? Не менша ж протилежність буде проміж двома сими вдачами, ніж проміж вдачею аристократичною та демократичною? Через віщо ж у справі з ляхами різниця була на перешкоді поєднанню, а в справі з москалями такої саме ваги друга різниця — навпаки, пособляла поєднанню?

Все оце, так само, як і багато дечого іншого, про віщо ми не маємо ні змоги, ні місця говорити, доводить нас до того пересвідчення, що вславлена теорія про «морально-необхідну нагребу поєднатися племені південному з північним» є ніщо інше, як та етикетка, яку наліплено на дійсний історичний факт на підставі формули: коли се зробилося, значить, воно й повинно було зробитися, забуваючи, що тут, як і завсігди в таких випадках, правдивою буде тільки формула: коли це зробилося, — значить, воно й могло зробитися.., а могло й не зробитися, додамо. Сією етикеткою однімано в української нації одне з її власних національних прав, забуваючи, що коли вкраїнський народ є справжня нація, то не може вона не мати і всіх тих прав, які має взагалі всяка нація, а з сих прав — право автономного життя, у всякому разі, не останнє право; коли ж вона всіх прав, нації належних, не має, то вона й не є справжня нація, а так тільки «хохлацкая разновидность великого русского народа». Але ж сього, певне, ніхто з «Основ’ян» не думав.

Я мушу тут на хвилину спинитися і трохи збочити, бо вже чую злорадісні репетування з табору російських «охранителів»: «Полицей! полицей! Измена! Колебание государственных основ! Хохлацкая интрига! Бери его!..» Поки вони репетуватимуть: «Бери его!» — мені байдуже; але щоб вони не заверещали: — «Бери їх!» — мушу сказати кілька слів їм на втіху, а може, й на гірше зло.

Обороняючи з усієї сили наше національне право від усякого гнобителя, ми в той же саме час уміємо рахуватися й з фактами. А факти сі такі, що Україна поділена тепер проміж трьома державами (Росія, Австрія, Угорщина) і давно збулася всіх автономічних своїх форм. Тепер вона стоїть у такому становищі, що ні про які заміри політичного змісту їй не можна й думати, і всякі мрії в такому напрямку були б настільки кумедним донкіхотством, що нічого, опріч сміху або докору, не могли б викликати серед патріотичної української інтелігенції, — хоч би й з’явилися. Ми, українці-русини з України Наддніпрянської, російської, дуже добре знаємо і розуміємо, що мусимо бути частиною російської держави і що, тільки поклавши в основу своєї діяльності сю думку, можемо сподіватися яких реальних наслідків тієї діяльності. Через те ми, повстаючи проти тих утисків, які терпить у Росії вкраїнська народність, повстаємо як члени російської держави і певні, що прийде час, коли Росія так само забезпечить нам наші права, як Австрія забезпечила їх австрійським українцям, — а скоро се зробиться, нам, як українським патріотам, не буде ніякої рації не бути великими прихильниками російської держави. Протестуючи проти однімання з принципі у нас права на політичну самостійність, ми дуже добре знаємо, що історія не вертається назад, і тільки бажали б, щоб і наші вороги не забували сієї правди.

Тепер вернемось на хвилину до «Основи» і скажемо, що, минаючи оту принціпіальну різницю, місячник сей з найбільшою повністю (скільки міг) обороняв Шевченкові ідеали, і ми не мали другого такого оборонця наших прав. Через се ім’я «Основа» завсігди зостанеться нам написаним осяйними літерами. Ми тепер ширше, може, й глибше дивимося на деякі питання, але се тільки тим, що живемо пізніше, і се не зменшує того великого добра, яке вчинила «Основа» за свого часу. Вона дуже пособила виробитись нашому національному самопізнанню і направляла його на добрий шлях. Воно так і пішло б тим шляхом, якби лиха доля нас не спіткала, і насамперед «Основу» ж.

Зоставшись без органу літературного, що будив громадське самопізнання та пособляв йому формуватися в доброму напрямкові, ми незабаром же збилися з пантелику і погубили стежки. Небагато людей удержалось на тій саме національній постаті, яку зайняло спершу, а здебільшого або збайдужіло, або й зовсім позрікалося української справи; інші ж знов значно змінили на неї свої погляди, і часом так значно, що аж дивно. Ось через віщо сталося те, що той самий Костомаров, що так воювався в «Основі» з московським «Днем» за те, що «День» дозволяв існувати вкраїнській літературі тільки як «местной словесности для домашнего обихода», згодом, 1881 р., кажучи про українську літературу, сам казав сі слова! Ось що писав він у статті «Малорусское слово», обороняючи українські книжки:

«Нам можуть відказати те, чим звичайно силкуються виправдати заборону («ограничение») українського слова. Се бажання зробити нашу спільну «русскую» мову літератури і освіченої суспільності єдиною мовою народною по всій імперії. Того бажаємо і ми і не можемо не бажати сього, бо самі змалку балакаємо і думаємо сією мовою. Але ми хочемо, щоб бажання се здійснилося міцно і справді, але не на вигляд тільки. Се можливо тільки тоді, коли всі мови й наріччя матимуть у нашій імперії цілковиту волю. Силоміць та примусом учити російській мові, додаючи наперед постановлене силкування знищити «областные способи речи», не буде найпростішим і найшвидшим шляхом до тієї мети». Навівши з історії приклад («раскол»), що примус не досягає своєї мети, він каже: «У всякому разі, коли вкраїнському письменництву («писательству») дасться цілковита воля, від сього не повстане ніякої перешкоди російській мові розповсюджуватись серед українців... Навчання в сільській школі по книжках, що в них, щоб селянські діти розуміли нелегко їм зрозумілу книжку «русскою» мовою, — додаватимуться вияснення і по-вкраїнському, тільки сприятиме тому, щоб спільна «русская» мова розповсюджувалась серед селян... Коли ж поруч з російською мовою зоставатиметься та літературно розвиватиметься вкраїнська література, то, чинячи свою місцеву користь, вона без шкоди російській (у першотворі всюди «русской») літературі існуватиме «для домашнего обихода», як висловився про неї один з слов’янофільських органів ще в 60-х роках сього сторіччя» («Вестник Европы», -1881. — 1. — C. 405-406).

Коментарів тут не треба. Видно відразу, що Костомаров воює тут сам з собою. Бажаючи оборонити вкраїнську літературу, він бив її насправді. Виходило бо, що ідеал — обрусіння; але треба його робити не примусом, бо примус викликає «нежелательные осложнения» (с. 406), а іншим робом — дозволити скніти «малороссийскому наречию» (бо ж «в малорусском крае... языком администрации, законодательства и высшей культуры» завсігди зостанеться російська мова — с. 406). Се «наречие» трохи понидіє «для домашнего обихода», тоді саме собі й зникне, а російська мова запанує. Як бачите — се теє ж таки асимілювання, та тільки іншим, мудрішим, культурнішим би то способом.

Була чутка, як з’явилася та стаття, що писано її тільки на те, щоб заспокоїти російський уряд і прихилити його до скасування цензурних утисків. (Про се навіть д.Мордовець у «Скажи, місяченьку» натякає «Оповідання», 75-76). Не знаємо, може, се й так. Але ж із того річ не стає кращою, хіба гіршою. Насамперед своєї мети стаття досягти не могла. На впевнення Костомарова, що українська література — тільки «для домашнего обихода», що вона тільки пособить «обрусению», уряд міг цілком резонно відмовити, що се неправда, бо люди, що перекладають Гомера, Шекспіра, Гейне, пишуть не тільки твори красної словесності та народні книжки, а й твори наукові та виробляють свою мову в Галичині на університетській кафедрі, — зовсім не бажають асимілюватися чи існувати «для домашнего обихода». Побачивши ж неправду тут, уряд міг бачити всякі сховані таємні заміри і в інших вчинках та словах українських і зовсім логічно міг думати, що сі ховання та відбріхування визначають якісь навіть антидержавні заміри — річ зовсім чужу українському рухові. Зрозуміло, що такий погляд уряду міг тільки шкодити нашій справі, а не пособляти. І стаття Костомарова нічому й не пособила, а хіба шкоди наробила.

Так само і з українською інтелігенцією. Не могла вона знати, чи навсправжки автор каже, чи когось там дурить. Вона приймала його слово навсправжки. А Костомарова слово — се слово авторитетне. І ось цей авторитет каже: мета наша змоскалитися; а поки змоскалимося, то писатимемо для мужика книжки «на малороссийском наречии», і се на те, щоб змоскалитися «міцно та справді, а не на вигляд тільки». Хто ж, пойнявши віру Костомарову, міг після сього мати бажання працювати на користь українській літературі? Працювати на те, щоб певніше змоскалитися способом культурним! Ні, така стаття могла тільки пошкодити ділові, і вона пошкодила йому, бо не одну голову збила з пантелику. Недавнечко обвинувачено д. Пипіна за його статтю «Особая история русской литературы». Але чим же його погляди відрізняються від сих поглядів Костомарова? Він теж цілком згоджується на літературу «для домашнего обихода».

Таким побитом, один з найголовніших наших діячів літературних сам скаламутив нашу справу і потьмарив наше національне самопізнання.





ПРОДОВЖЕННЯ:

Листи VIII-XI.

Листи XII-XVIII.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.