Попередня     Головна     Наступна





Михайло ДРАГОМАНОВ

ЛИСТИ НА НАДДНІПРЯНСЬКУ УКРАЇНУ



І


"Листи з Наддніпрянської України" д. Вартового. Їх метод. "Сервілізм", інакше монархізм, старших українських писателів XIX ст. Початок лібералізму й демократизму на Україні: В.Капніст, "История русов", Рилєєв. Інтернаціональна політична наука і національне почуття на Україні.


В наших "Чудацьких думках про українську національну справу" ми мали пригоду говорити про те, як філософія наївних московських шовіністів (руссапёты, як колись їх звали в Росії) прийшлась по серцю й деяким українським патріотам, котрі теж усвоїли собі манеру рішати всі трудні справи "без німецької науки — своєю мудрістю", "своим умом", "по глазомеру", "без немецких инструментов" і т.д. Ми показували примір такого "глазомера" в статтях д. Баштового про українську національну справу в "Ділі".

Тепер на сторожі тої справи явився новий вояка — д. Вартовий, котрий написав чимало "Листів з Наддніпрянської України" в газеті "Буковина". Є багато рацій радіти з появу тих листів: вони написані живо, прекрасною мовою, дають кілька вірних почастних заміток, а головне діло — зривають ту іграшку в кузьмірки, котра була опанувала певні українські кружки "безполітичних культурників", "нейтральників" у галицьких справах і т.ін. Д. Вартовий, видимо, хоче вхопити чорта за роги, тобто оглянути українську національну справу з усіх боків і в усій її, по крайній мірі політичній і соціальній глибині, так що "Листи" його не пройдуть без сліду для вияснення сієї справи.

На лихо, "глазомер" причепився і тут! Д. Вартовий сам одверто признається, що він "ніякий історик" — ну, а звісно, що для політики потрібна історія, як для медицини фізіологія. А до того д. Вартовий, видимо, поклав собі обходитись взагалі без наукового точного методу, а руководитись тільки "глазомером" по-своєму зрозумілого етнографічного патріотизму*. Через те "Листи" д. Вартового можуть послужити приміром самого безпардонного суб’єктивізму в обсуджуванні справи досить складної і важної.



* Треба завважити, що се вп’ять човник, не стільки самобутній український, скільки украдений у московських самобутників. Так, Катков колись писав: "Спрашивают, какой мы партии? — Русской. Тут все сказано" і т.д. і т.д.



Ми говоримо з д. Вартовим в самій "Буковині" з поводу того, як він вільно від об’єктивної правди виставив наші погляди на літературне життя на Україні й у Галичині.Тут ми вважаємо потрібним поговорити про загальну філософію української справи в "Листах" д. Вартового. Почнемо з історії, бо хоч д. Вартовий і признає себе ніяким істориком, а багато говорить про історію, по крайній мірі української національної самосвідомості.

Д. Вартовий вказує так рельєфно, як сього досі ніхто не робив, на московсько-монархічні заяви чільних українських писателів: Котляревського, Квітки, Гулака, Стороженка — і пояснює ті заяви недостачею національної української самосвідомості — тим, що в "тодішньому українському діячеві сиділо дві душі — одна українська, а друга російська". Він називає монархічний настрій думок тих наших писателів сервілізмом. Ми не згоджуємось на такий термін. Сервілізмом, власне, можна назвати пошану до якого пана як до фетиша по його самій істоті, а надто пошану, котра має егоїстичні цілі. Тільки ж монархізм, виходячий з певної політичної доктрини, котра все-таки по-своєму має на цілі громадське добро, сервілізмом признати не можна. Уся, напр., культурна Азія й Африка, котрим далеко не бракує чесності й сміливості, монархічна. Ніде стільки не вбивали царів, як там, а китайський філософ Мо Цзи навіть виложив цілу теорію законних революцій і законних царевбивств, а все-таки не показав іншого ідеалу політичного, як монархія, звісно, розумного і доброго царя. У нас у Європі історія двічі виробляла такий же монархічний ідеал: раз у римсько-візантійську добу, а в другий не так давно: в XVI — XVII ст. Тільки наукові спомини про грецько-італіянські республіки, спомини, щасливо получені з примірами країн, в котрих задержались зостатки до монархічного порядку, як Швейцарія, Нідерланди та Англія з Шотландією, вирятували Європу від азіатського політичного ідеалу, та й то навіть у XVIII ст. більша частина Західної Європи перейшла через період "освіченого деспотизму", котрого міцні зостатки живуть ще й досі навіть у такій висококультурній землі, як Германія.

Росія з Україною в політичному житті, власне, проходять європейський XVII — XVIII вік, і через те не дивно, що тут навіть у XIX ст. ще бачимо повну силу монархічного ідеалу у чесніших людей. Виводити той монархізм з недостачі національної самосвідомості є чистою фантазією. У москалів, напр., національна самосвідомість ніколи не потемнялась, а чому ж ми бачимо й у них монархізм? Інший, може, скаже, що така вже власне національна вдача (душа) москалів. Так ми вкажемо на те, що й у москалів були в свій час віча, земські собори, котрі зовсім відповідають подібним радам у середньовічній Західній Європі, були теоретики "народосоветия", як кн. Курбський, Голицини, Долгорукі, котрих теорії зовсім відповідають теоріям англійських Фортеск’ю, французьких Комінів і т.ін.; чистісінькі москалі брали з своїх царів конституційні записи і в початку XVII ст., і в 1730 р., москалі в XVII — XVIII ст. також ускочили в бюрократично-монархічний період, як французи в XVI- XVII, і також виходять з нього за поміччю науки в XIX ст., як французи в XVIII ст. (Ми вже мали пригоду: лібералізм і земство нагадували паралель між історією Московщини й Франції як типічної континентальної держави і таку хронологічну таблицю: Франція виділяється з Каролінгського конгломерату в 843 р. — Володимирщина зо старих князівств у 1243 р. Початок états généraux французьких в 1302 р. — перший земський собор у Москві в 1550 р. Останній збір états généraux в 1614 р. — останній земський собор у 1698 р. Проба поновити états généraux в 1649-51 — проба конституційної грамоти Анни Іоанівни в 1730 р).

З другого боку, сам д. Вартовий признає, що в XVII ст. в наших українських козаків була досить розбуджена національна свідомість, а тим часом державний ідеал козаків тих був власне монархічний, хоч обставини життя нав’язували їм фактичні республіканські порядки. Ідеал Богдана Хмельницького був власне дрібно-шляхетський монархізм (король з козаками — проти королят-магнатів, теорія недалека від "за царя против бояр" Ст.Разіна). Згодом більше образовані люди, як Виговський, Немирич (значний шляхтич, социніанин, перебувший в Нідерландах) внесли більше політичного лібералізму в круг старшини Хмельницького, та внесли туди й більше шляхетчини, котра так обурювала масу поспільства й козацтва, так що маса та тим паче не хотіла знати лібералізму виговщини і стала за царя. Тим часом міщанство й попівство українське й собі стояло за монархічний ідеал і навіть з самого початку Хмельниччини казало москалям виразно; що хоче, щоб цар московський взяв Україну під свій прямий уряд. Те, що київські архієреї не хотіли присягати цареві, не хотячи перемінити номінальне своє підданство грецьким патріархам на реальніше московським, зовсім не перечить сьому українському монархізму українського попівства в XVII ст. З тих усіх монархічних напрямків вийшла революція в 1663 р., в котрій перед вело Запорожжя і котра, власне, підрізала український автономізм і зачатки лібералізму українського.

З того часу іскорки лібералізму можна бачити тільки в грамотах запорожців кінця XVII ст., а верхом його може служити умова Костя Гордієнка з Орликом і Карлом XII у 1710 р., умова цілком для того часу утопічна, та до того й емігрантська (про се ми говорили докладно в І. вип. "Політичних пісень українського народу XVIII ст.") Далі лібералізм проявляється перед самою смертю Гетьманщини в петиції козацької шляхти 1767 р. (требовались між іншим сейми, а також в шляхетських "Наказах" депутатам Всеросійської комісії 1767 р. Тут можна вже бачити вплив західноєвропейського парламентаризму через молодих козацьких шляхтичів, що, як Скоропадський, побували в Західній Європі. Тільки ж той лібералізм лучився з замірами обернути поспільство наше в кріпаки, і через те тим паче зостався безплідним. Катерина не дала сеймів, а дала кріпацтво, а потім "дворянские собрания" багатшої шляхти і тим задовольнила нашу "історичну шляхту".

Свідомий лібералізм, як і свідомий демократизм зародився на Україні вже після смерті наших історичних автономних інституцій і далеко більше на абстрактно-європейському, ніж на історично-національному грунті, і, що інтересно, хоч і гірко те признати, появився перше зовсім не на нашій етнографічній мові. Першим проявом того демократизму треба признати "Оду на рабство" В.В.Капніста, в котрій оплакується кріпацтво, стверджене Катериною II в 1783 р. Ода та писана звичайною тоді російською літературною мовою. В Галичині, певно, мало хто знає сю оду, то ми з неї приведемо головні уступи:


Приемлю лиру, мной забвенну,

Отру лежащу пыль на ней.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Унылый, томный звук пролью

От струн, рекой омытых слезной,

Отчизны моея любезной

Порабощенье воспою!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Куда ни обращу зеницу,

Омытую потоком слез,

Везде, как скорбную вдовицу,

Я зрю мою отчизну днесь*.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Везде, где кущи, села, грады,

Хранил от бед свободы щит,

Там тверды зиждет власть ограды,

И вольность узами теснит.

Где благо, счастие народно

Со всех сторон текли свободно, —

Там рабство их отгонит прочь,

Увы, судьбе угодно было,

Одно чтоб слово превратило

Наш ясный день во мрачну ночь.



* Редакція "Основи" (1861, март), згадуючи оду Капніста з поводу закону про волю кріпаків, замітила, що й Шевченко уявляв кріпацьку Україну вдовою.



Позаяк тоді по всій Європі "освічений деспотизм" підрізував зостатки кріпацтва й сама Катерина поставила перед "Імп. вільним економічним товариством" на суд справу увільненя кріпаків у Росії *, то Капніст мав рацію сподіватись, що незабаром цариця скасує кріпацтво на Україні, як і в усій Росії, і через те обернув другу половину своєї оди до самої Катерини:


Ты...Царица...

Дашь зреть нам то златое время,

Когда спасительной рукой

Вериг постыдно сложишь бремя

C отчизны моея драгой.

Тогда — о лестно упованье! —

Где в первый раз узрел я свет,

Там, вместо воплей и стенаний,

Раздастся шум рукоплесканий

И c щастьем вольность процветет.


Як звісно, Капністові прийшлось ждати аж до 1861 р., поки знайшовся цар, котрий зніс кріпацтво в Росії, але се не вменшує історичної ваги оди його. Треба додати, що автор оди був потомок того чужинця, котрого Петро I увів у число українських полковників "для обрусения", сказати б по-теперішному, і котрий, як і його діти, дався взнаки нашим козакам та поспільству. Та нарешті європейські думки XVIII в. пробили собі дорогу до сім’ї Капністів і дали нам автора "Оди на рабство" і комедії "Ябеда" — предтечі "Ревізора" Гоголевого. В.В.Капніст, власне, був звісний в Петербурзі як великий знавець чужих мов, старих і новоєвропейських.



* Див. про се в книгах В.Семевського "Крестьяне в царствование императрицы Екатерины II" і "Крестьянский вопрос в России в XVIII и в первой половине XIX в." Ми дуже рекомендуємо ті книги галичанам, бо там зібрані факти і про кріпаків на Україні, а також оглянуті літературні виступи проти кріпацтва великорусів і українців.



Першим проявом політичного лібералізму українського треба признати "Историю русов" псевдо-Кониського, котра, як тепер можна сказати, вийшла з сім’ї Полетик (див. "Киевськую старину", 1893, I, 41-76, звідки досить ясно видно, що та книга написана була коло 1810 р. і стоїть у зв’язку з тодішніми конституційними планами Олександра І і його першого міністра Сперанського. Треба завважати, що ще батько автора "Истории русов" Гр. Полетика, депутат 1767 р., був один з немногих тодішніх українських козацько-шляхетських лібералів — противників кріпацтва). На щастя, на сей раз лібералізм явився вкупі з демократизмом, відповідно тим розмовам про увільнення кріпаків, що велись у європейсько-російській громаді й навіть в урядових кругах ще в часи Олександра І *. Але вп’ять "История русов" написана була мовою не українською, а російською! До того перша поетична проба зв’язати європейський лібералізм з історичними традиціями українськими була зроблена навіть не українцем, а великорусом, Рилєєвим.



* З громадським і придворним лібералізмом тих часів галичани можуть познакомитися з книги Пипіна "Общественное движение при Александре І". Зв’язком між полтавською шляхтою і ліберальним кружком Олександра I, котрий цар звав навіть "Comite du salut public" і котрому признавав за ціль "d’abollr le despotisme en Russie", служив міністр В.П.Кочубей, властитель Диканьки. Вас. Полетика, котрий певно був великий політичний патріот "малороссийского отечества", по-своєму автономіст, але при тому не сепаратист, і всього менше патріот етнографічний. Він ідеалізував порядки козацької "Малоросії" і думав, що конституційна Росія якраз буде те ж саме ("Новые русские законы, — писав він, — будут то самое, что наши старые малороссийские"). Приятель В.Полетики А.Чепа говорить про "Историю Малороссии", котру писав Полетика, як про "славную ветвь российской истории", і заінтересований більше всього певними "правами" — перш усього, звісно, шляхти, а зовсім не етнографічними ознаками українськими. Так, він каже, що поки "права дворян русских были ограничены от 1762 г. (коли шляхта московська мусила обов’язково служити царям), то "малороссийское шляхетство почло за лучшее быть в оковах, чем согласиться на новые законы.Но когда поступили c ними по разуму и издан указ государя имп. Петра III о вольностях дворян (1762) и Высочайшая грамота о дворянстве (1787), когда эти две эпохи поравняли русских дворян в преимуществах c малороссийским шляхетством, тогда малороссияне начали смело вступать в российскую службу, скинули татарские и польские платья, начали говорить, петь и плясать по-русски" (К. Ст. І. сіт. 54) З сих виписок видно думки й мову тодішніх патріотів "малороссийской нации", або "отечества", як вони себе звали і не без рації.




Рилєєв вартий того, щоб на ньому спинитись довше як через те, що він був першим у Росії писателем, котрий попробував зужити в поезії українських історичних традицій, так і через те, що про нього звичайний галичанин мало що знає.

Кіндрат Рилєєв, род. в 1795 р. і повішений в 1826 р. за активну участь в політичному товаристві ("Северное общество"), котре встроїло повстання 14 дек. 1825 р., був родом великорус, але ознакомлений з Україною. Батько його там служив вояком і набув у Києві дім, котрий зостався власністю К.Рилєєва до його смерті. Сам К.Рилєєв бував у Києві, а окрім того, проживав чимало в Слобідській Україні, в Острогозьку (де й женився), в Харкові і др., був досить ознакомлений з українською мовою, знав твори Котляревського і народні пісні, між іншим, певно, по виданню кн. Цертелєва (1819 р.), звісні тоді хроніки малоруські і т.ін. Взагалі се був чоловік добре по своєму часу образований. По тодішньому звичаю в російської шляхти Рилєєв провів частину молодого віку в службі вояцькій і се помогло його образованню, бо він ходив у походах 1813-1815 рр. в Західну Європу, прожив час у Дрездені, де був добре прийнятий в домі кн. Рєпніна (тодішного віце-короля саксонського), про котрого скажемо далі, потім у Парижі. Перейнявшись європейськими ліберально-демократичними ідеями і маючи чималий поетичний талант, Рилєєв звернувся до історичних споминів російських, шукаючи в них форм для своїх ідей і спинився любовно й на українських традиціях.

В 1822-1825 рр. Рилєєв напечатав ряд поезій під назвою "Думи", в котрих формально наслідував Нємцевича "Spiewy Historyczne", але також і українські пісні. В переднім слові до видання 1825 р. Рилєєв говорить: "Дума — старинное наследие от южных братьев наших, наше русское , родное изобретение. Поляки заняли ее от нас. Еще до сих пор украинцы поют думы о героях своих: Дорошенке, Нечае, Сагайдачном, Палее, и самому Мазепе приписывается сочинение одной из них. Сарницкий ("Annales Regini poloniae", t. II, k. 1198) свидетельствуеть, что на Руси пелись элегии в память двух храбрых братьев Струсов, павших в 1506 году в битве c валахами. "Елегии сии, — говорит он, — у русских думами называются".

Для своїх патріотично-ліберальних "дум" Рилєєв вибрав сюжети з історії вільного Новгорода, Московщини, а також південної Русі, старої і козацької. Першою думою в нього стоїть "Вадимъ" новгородець, про котрого літописи вдержали пам’ять, як про першого, що повставав проти князів-варягів, і котрий вже в XVIII ст. став почитатись у російських національних лібералів за їх предка (В XVIII ст. Княжин написав трагедію "Вадим", котру заборонила цензура). З дум на старокиївські сюжети в Рилєєва для нас важна дума "Ольга при могиле Игоря", де Ольга говорить своєму сину:


Так, сын мой, Игорь отомщен;

Но сам виновен в смерти он —


і далі оповіданням про смерть Ігоря навчає сина не бути тираном.Далі з тої ж епохи взяв Рилєєв сюжет думи "Рогнеда", до котрого обернувся потім і Шевченко.

З козацько-українських часів Рилєєв написав думу "Богдан Хмельницкий". Тут говориться про битву при Жовтих Водах так:


И вот сошлися два народа:

И c яростью вступили в бой.

C тиранством бодрая свобода,

Кипя отвагою младой ...

И воцарилася свобода

C тех пор в украинских степях

И стала c счастием народа

Цвесть радость в селах и градах.


1825 р. Рилєєв видав поему "Войнаровский" — про Мазепиного племінника, котрий скінчив життя в Якутську. Сам Мазепа виставлений в сій поемі малосимпатичним, та зате Войнаровський змальований щирим ентузіастом вільності, котрий вірить словам Мазепи, що його повстання проти Петра буде

Борьба свободы c самовластьем.

Войнаровський, розказуючи свою долю історику Міллеру, говорить про те повстання:


Так мы, свои разрушив цепи,

На глас свободы и вождей,

Ниспровергая все препоны,

Помчались защищать законы

Среди отеческих степей...


і кінчає своє оповідання словами:


Чтить Брута c детства я привык:

Защитник Рима благородный

Душею истинно свободный,

Делами истинно велик.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Мне надо жить: еще во мне

Горит любовь к родной стране;

Еще, быть может, друг народа

Спасет несчастных земляков

И, достояние отцов,

Воскреснет прежняя свобода!...


Перед сим фіналом Рилєєв укладає в уста свого героя похвалу його жінки-козачки, що знайшла його і в Сибіру:


Её тоски не зрел москаль;

Она ни разу и случайно

Врага страны своей родной

Порадовать не захотела

Ни тихим вздохом, ни слезой.

Она могла, она умела

Гражданкой и супругой быть

И жар к добру души прекрасной,

В укор судьбине самовластной,

В самом страданьи сохранить...


Видавши "Войнаровского", Рилєєв почав писати ще дві поеми з української історії: "Наливайко" і "Хмельницкий", але не вспів викінчити їх. З тих поем звісні тільки вривки, з котрих ліпший "Исповедь Наливайка"., котра була напечатана ще за життя автора і переложена двічі на французьку мову, а також на італіянську і на голландську. Ми приводимо тут усю ту "Исповедь".


Не говори, отец святой,

Что это грех! Слова напрасны:

Пусть грех жестокий, грех ужасный...

Чтоб Малороссии родной,

Чтоб только русскому народу

Вновь возвратить его свободу —

Грехи татар, грехи жидов,

Отступничество униатов,

Все преступления сарматов

Я на душу принять готов.

И так уж не старайся боле

Меня страшить. Не убеждай!

Мне ад — Украйну зреть в неволе.

Ее свободной видеть — рай!...

Еще от самой колыбели

К свободе страсть зажглась во мне;

Мне мать и сестры песни пели

О незабвенной старине.

Тогда, объятый низким страхом,

Никто не рабствовал пред ляхом,

Никто дней жалких не влачил

Под игом тяжким и бесславным;

Козак в союзе c ляхом был,

Как вольный c вольным, равный с равным *.

Ho все исчезло, как призрак.

Уже давно узнал козак

В своих союзниках тиранов.

Жид, униат, литвин, поляк —

Как стаи кровожадных вранов,

Терзают безпощадно нас.

Давно закон в Варшаве дремлет,

Вотще народный слышен глас:

Ему никто, никто не внемлет,

К полякам ненависть c тех пор



* Порівн. Шевченка "До Бр. Залеського".



Bo мне кипит и кровь бушует.

Угрюм, суров и дик мой взор;

Душа без вольности тоскует.

Одна мечта и ночь и день

Меня преследует, как тень;

Она мне не дает покоя

Ни в тишине степей родных,

Ни в таборе, ни в вихре боя,

Ни в час мольбы в церквах святых.

"Пора! — мне шепчет голос тайный. —

Пора губить врагов Украйны!"

Известно мне: погибель ждет

Того, кто первый восстает

На утеснителей народа;

Судьба меня уж обрекла.

Но где, скажи, когда была

Без жертв искуплена свобода?

Погибну я за край родной,

Я это чувствую, я знаю,

И радостно, отец святой,

Свой жребий я благословляю!


Так великорус-ліберал, очевидно, вкладав свої думки в уста українського історичного героя, котрий, як тепер показала критична історія, був мало їх достойний, та діло не в тім! Діло в тім, що все-таки рамки українських історичних традицій давали привід до вкладання в них таких думок, котрі будила в освіченого росіянина новоєвропейська наука і практика. То були перші проби проповіді новоєвропейського лібералізму в формі українських традицій, і, звісно, ніхто не скаже, що в Рилєєву говорила українська, а не російська душа, говорячи термінологією д. Вартового. Тим часом думи й поеми великоруса Рилєєва сіяли не тільки в усій Росії, з Україною, ліберальні думки, а, безспірно, й піднімали спеціально на Україні національну свідомість. Ще в 50-ті роки, я пам’ятаю, "Войнаровский" і "Исповедь Наливайки" переписувались в наших потайних тетрадках поряд з творами Шевченка і читались з однаковим запалом.

Інтересно, що й Пушкін у поемі "Полтава" (1828) так передає недовольство козаків українських урядом Петра I:


Теперь бы грянуть нам войною

На ненавистную Москву!

Когда бы старый Дорошенко,

Иль Самойлович молодой,

Иль наш Палей, иль Гордиенко

Владели силой войсковой,

Тогда б снегах чужбины дальной

Не погибали козаки

И Малороссии печальной

Освобождались уж полки.


А далі у Пушкіна Мазепа так викладає свої заміри дочці Кочубея:


Без милой вольности и славы

Склоняли долго мы главы

Под покровительство Варшавы

Под самовластием Москвы.

Ho независимой державой

Украйне быть уже пора —

И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра!


Отакі-то формули знаходив собі в російській поезії лібералізм, опертий на українські історичні спомини в самих великорусів. Сі формули випередили подібні проби на мові українській і самих українців.

Під упливом ліберального європейсько-російського наступу в 1823-1834 рр. на Україні дійшло навіть до практичного прояву нового лібералізму, коли там серед офіцерів склалось поряд з "Южным обществом" "Общество соединенных славян", котре грало найактивнішу ролю в окружному prommciamento коло Білої Церкви в январі 1826 р., щоб поправити невдачі петербурзької проби 14 декабря 1825 р., зроблену "Северным обществом", де видне місце займав Рилєєв. (Ми говорили про "Общество соединенных славян" в переднім слові до "Письма Костомарова к издателю Колокола"). В сьому товаристві майже всі члени були з української дрібнішої шляхти (Горбачевський, Драгоманов і т.ін.), та (на жаль нам тепер!) в ньому не було ніякої української етнографічної свідомості ні знаття народного життя. Се мусило статись, між іншим, і через те, що українська шляхта ще за козацьких часів у XVII ст. почала складатись з елементів різнонаціональних: були в ній і українці, і поляки, волохи, татари, серби, навіть греки і жиди, а потім москалі. Сей увесь різнорідний клас не міг моделюватись по приміру нижчого соціального елементу українського і мусив по силі речей у XVIII ст. змоделюватись по приміру панства російського. Для українізації його треба було більше часу й демократичних ідей.

Так сталось, що нові європейські ідеїі демократизму і лібералізму, котрі згодом мусили довести освічену громаду українську й до національного автономізму, появились на Україні в перший раз не в українській одежі, не на українській мові, а на російській. Сталось се, мабуть, переважно через те, що європейство приходило на Україну через столиці, Петербург та Москву, та через всеросійську армію, котра, воюючи з Наполеоном, ходила по Європі (Ми в повищому огляді говорили тільки про прояви європейства у зв’язку з українськими історичними традиціями, пропускаючи всякі інші його прояви в російській громаді й літературі в часи Олександра І. Дійсно, в тому європействі лежить корінь всього поступового в усій Росії і почастно в Україні в XIX ст.) Ті, хто сидів на Україні або рідко з неї виходив, як перші українські писателі XIX ст., — ті могли більше задержати в себе українського етнографічного почуття, та зате менше могли всвоїти собі європейського лібералізму й демократизму. Так-то й почався фатальний поділ між вільнодумним і просвітним європейством і українським етнографічним патріотизмом, поділ, котрий не скінчився й досі. Тількі ж без того європейства, котре нехай ішло або й досі іде до нас на чужих мовах, і український етнографічний патріотизм не міг би й не може набути ваги справді корисного для народу нашого напрямку.

Коли сього не знають і не хотять знати такі націонали, як д. Вартовий, тим гірше для них. В усякому разі, коли вони не можуть собі точно виявити історію ліберальних і демократичних думок на Україні, то нічого їм і братись за розмову про сю справу. Виводити певні політичні чи соціальні думки з почуття національного, з душі етнографічної — значить чудним способом перемішувати круги різних речей. Політичні й соціальні думки суть послідком певної науки, тобто проби крайової і інтернаціональної. Вже старий теократичний лібералізм, напр., виходив з проби народів азіатських над монархією вояцькою, замість котрої деякі народи (як се звісно про єгиптян, фінікіян, жидів) пробували ввести в себе теократію, та й то про жидівський (біблійний) лібералізм дехто з нових критиків думає, що в ньому видно слід і грецького впливу. У греків республіканство було результатом проби монархії і тиранії, своєї й азіатської. Наш ново-європейський лібералізм і демократизм є послідок проби нових і старих народів і політичної науки інтернаціональної. Політичні і соціальні теорії таких Локка, Монтеск’є, Руссо, К.Маркса так же мало виходять з етнографічного національного почуття (душі), як і космографія Коперника або Ньютона, біологія Дарвіна і т.д. І в нас на Україні свідомий лібералізм і демократизм появились тоді, коли до нас дійшла політична європейська наука, в світлі котрої ми стали розуміти й проби нашої крайової національної практики і історії. Етнографічно-національне почуття (душа) спершу тут було ні при чому. Ми навмисне ставимо при слові національне і слово етнографічне, щоб думка наша була ясніша, бо слово нація в європейській термінології іноді значить держава, а не раса і на світі часто проявляється автономізм політично-національний, осібний від етнографічно-національного. Так, є патріотизм швейцарський, хоч раси швейцарської нема; голландський, хоч голландці етнографічно суть часть дольних німців; так Нова Англія в Америці відпала від старої, хоч етнографічно вони однакові; так ірландські націоналісти говорять по-англійському. І наш автор "Истории русов" був по-своєму націоналіст політичний, а етнографічного націоналізму в нього не було майже ні крихти.

Під кінець сього листа дозволю собі обернутись до наших учених, а переважно до молодих. У нас тепер чимало появилось архівних дослідувачів, та, на лихо, праця їх або безсистемна, або йде по протореній уже дорозі і звертається на дріб’язки, і через те часто, власне, не дає ніякої дійсної користі, по крайній мірі нічого нового. Тим часом в нашій історії цілі основні точки, напр., історія інституцій і ідей зовсім не оброблена, майже не зачеплена. Напр., ми вже мали пригоду в "Народі" вказувати на те, що в нас нема ні одної праці про козацькі і чорні ради, про з’їзди нотаблів (свого роду сойми) XVII-XVIII ст., тоді як у великорусів єсть уже докладні роботі про "веча", "земские соборы", "комиссии для составления уложений", до чого приклали руки й наші вчені, по крайній мірі Костомаров. Тепер ми мусимо обернутись до історії літератури. Наші дослідачі в цій науці звертають увагу тільки на форму, а зовсім пропускають осередок, а надто ідеї, а вже зовсім не звертають уваги на твори українців, писані польською мовою (як напр., в старі часи Шимонович, Оріховський, Ш.Зиморович, автор "Roxolanki", і др.) або російською. Досить буде сказати, що в "Истории литературы рускои" д. Огоновського нема й слова про "Историю русов", без котрої абсолютно неможливий Шевченко. Тим часом, читаючи істориків літератури, напр., російської, надибуєш українців, як Капніст, Яценко(в), видавець ліберального "Духа журналов" в часи Олександра I, реаліст Наріжний (не кажемо вже про Гоголя), як Гамалія, перші славісти і слов’янолюбці, починаючи з Каразіна і т. д. Сі люди між іншими заносили певні ідеї і на Україну, з другого боку — і в їх твори заходив український матеріал, а до того, може, й українські традиції, українське життя давали їм і імпульс до певних ідей. Хто нам усе те докладно розкаже, коли не українці? Тепер прочитаєш дещо про таке найбільше в Пипіна...





II


Що може дати сама етнографічно-національна свідомість і при яких умовах? "Шовінізм і галушковий націоналізм" старих українців перед турками і поляками. Їх історичні рації. Нова постанова україно-турецької і україно-польської справи в новіші часи.

Все, що може виходити в громадських справах з етнографічнонаціонального почуття, — се змаганя до національної незалежності. Та й то для того, щоб воно стало будуючим фактором у народному житті, треба, щоб і воно осложнилось свідомістю певних матеріальних і моральних інтересів. А без того, напр., українці в однім місці будуть сваритися з татарами, в другім — з мадярами, в четвертім — з москалями і т. д., а все-таки до думки про національну солідарність не дійдуть, як се почасти ми бачимо і в історії, і навіть в сучасності нашого народу, в котрім свідомість національної солідарності ще виробляється дуже важким процесом. (Замітимо, що тут іноді мають велику вагу такі речі, котрі на перший погляд не мають нічого спільного з національністю і навіть не виходять з власної ініціативи певної нації, як, напр., залізні дороги, котрі тепер Росія і Австрія будують часто по раціях стратегічних, і котрі дають людям нашої нації спосіб познакомитись проміж себе. А перед тим, напр., Бантиш, автор "Истории Малороссии", був непевний, чи справді в Угорщині живуть ті ж самі "малороссияне"; я знав купу досить освічених полтавців, котрі дивувались, довідавшись, що на Волині живуть ті ж самі люди, що й у Полтавщині; Стецький, автор польських книг про Волинь, найсерйозніше впевняв мою сестру, що волинський орнамент не може бути однаковим з полтавським і т. д., і т. д. Тепер дороги з лівого берега на правий, а звідти через Галичину й Угорщину більше зробили, щоб звести до купи русинів-українців, ніж книги).

Після сказаного вище нічого багато говорити об тім, що навіть свідома національна незалежність без певної просвіти не дасть ні лібералізму, ні демократії. Так, в XIX ст. рух в Єгипті й Судані дав Мегмеда-пашу і Махді, а італіянський — Мадзіні та Кавура.

Д. Вартовий підступив до таких речей, зачепивши другі хиби старших українських писателів XIX ст., хиби, котрі він зве "шовінізмом і галушковим патріотизмом" і котрі зв’язувалися з хибою "сервілізму" перед московськими царями; тільки ж, звівши всю увагу на етнографічно-національне почуття (душу), він не міг пояснити й сих фактів. Справді, коли глянемо на старших українських писателів XIX ст., включно до Стороженка, то побачимо, що вони досить шовіністичні в відносинах до чужих народів, а надто до турків, татар і поляків, і при тому славлять власне московський уряд за війну з сими народами, хваляться службою наших людей у війську російському проти сих, а далі й інших народів.

Придивившись до речі, знайдемо перш усього, що скрізь на світі власне історичний патріотизм і націоналізм означається шовінізмом, галушечним (чи, як кажуть великоруси, "квасним") патріотизмом і т. д. і що ті хиби, власне, слабнуть у народів, коли патріотизм ставиться під контроль космополітизму. (І в москалів самий вираз "квасний патріотизм" виявився після появи космополітичних "западнических" думок у 30-40 рр. XIX ст.) Так, значить, і тут зовсім не недостача націоналізму українського була причиною сих хиб, правдиво показаних д. Вартовим у старших українських писателів XIX ст. Скорше треба сказати, що сі хиби були ознакою власне початку української національної свідомості, котра, свідомість, ніде не обійшлась без них.

Далі були історичні рації, чому український вояцький патріотизм зчепився і з російським царелюбством. Не заходячи дуже далеко, досить буде сказати, що від самого митрополита Іова Борецького вся українська інтелігенція, в тім числі козацька, кланялась "царям восточним" як своїм заступникам. Мазепа останніх часів, Орлик і Кость Гордієнко були виключними проявами, та й то не треба забувати, що навіть Гордієнка самі його товариші, запорожці-емігранти, раз побили трохи не до смерті і хотіли віддати царському урядові. В XIX ст. друга еміграція запорозька, що осілась після 1775 р. на Дунаї, сама теж добровільно звернулася у 1829 р. під царя Миколу І. Значить, коли хто хоче оздобляти патріотизм непремінно історичними "святощами", той мусить признати, що московський царизм є й українська історична святощ і що через те старі українські писателі, пишучи вірші на честь царизму, являлись зовсім історичними патріотами.

До того, дивлячись справді історичним способом на старовину, треба признати, що часто ті писателі і мали рацію для свого часу. Московське царство наробило нам чимало лиха, бо се такий уряд, котрий наробив і робить лихо й своїм. Але ж хоч би відповідно приказці, що "погана погода все ж ліпше, ніж коли б ніякої погоди не було", все-таки те царство було певною організацією громадських сил, до котрої пристала й наша Україна і котра все ж таки виповняла й наші національні завдачі з того часу, як історія склалась так, що ми самі собі не могли їх виповняти. (Звісно, бувають в історії і нещастя, а все-таки багато правди в слівці, що всякий народ має той порядок, якого він заслугує).

Такими національними завдачами були між іншими увільнення нашого краю від насильства татарсько-турецького і від підданства польського. Ніхто як польська політика в XVI-XVII ст. попхнула увесь наш народ до царя восточного, тим паче, що союз з татаро-турками був для нас неможливий, бо татари й турки дивились на Україну, як і на Московщину, як на білу Африку, звідки вони мусили діставати рабів, каторжників і яничарів (се показано численними фактами в "Исторических песнях малорусского народа" Антоновича і Драгоманова). Без північних берегів Чорного моря Україна неможлива як культурний край; ми мали ті береги в часи уличів, тіверців і Тмутороканської Русі; ми відбили вп’ять частину їх перед нападом турків у XV ст. і мусили так чи сяк узяти їх потім. Не вдалось сього нам зробити під Польщею, з самим козацтвом, то мусило се зробитись під московськими царями (Польща була, власне, державою Балтійського басейну, і через те байдужою до чорноморської справи, інтересної для подніпрянців. Московщина, як держава Балтійського й Каспійського басейну, теж байдужа до тої справи, але Донщина притягала її до Чорного моря. Ось де фатальна причина, чому всеєвропейська, а не спеціально українська завдача зруйнувати Туреччину XVXVI ст. виконана була в XVII-XIX ст. державою московською, а не польською ...) Наш народ се нюхом чув. В кінці XVII ст. запорожці зовсім, було, налагодились бунтуватись проти Москви — і мали на те рацію, але, як тільки Петро I почав воювати з Турцією, щоб пробити "вікно в Європу" на Азовськім та Чорнім морі, запорожці стали вірними його слугами: помогли здобути Азов і добивались Очакова. Петро повернув очі на Балтійське море й примусив українців проливати кров свою там. Українцям се було затяжко — і запорожці стали проти Петра і після Полтави опинились навіть в "протекції кримській", але вся Україна почувала ненормальність такої протекції, і, як тільки після Петра німецька партія в Петербурзі повернулась проти Туреччини, зараз запорожці-емігранти вернулись до Россії і щиро стали служити, щоб привернути до неї степи й береги чорноморські (В І томі наших "Політичних пісень українського народу XVIII-XIX ст." показані факти, як тодішня українська інтелігенція раділа з того повороту українського Марса до російської Беллони і осміювала Бунт, тобто Орлика, тимчасом як простий народ уп’ять заспівав, як у часи Хмельницького й Дорошенка, пісню:


Зажурилась Україна, що ніде ся діти.

Витоптала орда кіньми маленькії діти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ой служив же я, служив пану католику,

А тепер йому служити не стану до віку.

Ой служив я, служив пану бусурману,

А тепер служити стану восточному царю.


Ся завдача закінчилась аж при Катерині II, і треба ж признати, що не глядячи навіть на руїну Січі 1775 р. і на кріпацтво 1783 р. (котре народ спершу не дуже запримітив, бо все вже для нього виготовила старшина козацька), Катерина II ("великий світ — мати") дуже була популярна серед нашого народу, як і інтелігенції. Навіть по часті кріпацтва треба сказати, що набуття до Росії буджацьких, кримських та кубанських степів було полегшенням для кріпаків з Гетьманщини й правобічної України, бо кріпаки ті могли тікати хоч на панські "слободи" в Новоросію, де, зрештою, й кріпацтво було встановлено вже після Катерини і куди кріпаки тікали зо старих наших країн до самого 1861 р.

Я колись знав одного , навіть ученого українолюбця, котрий любувався ідилією сусідства татар з січовиками, не глядячи на бійки між "молодцями" з обох боків. Для культурного історика ся ідеалізація — наївна романтика. Я кличу кого вгодно уявити собі культурну Україну з набігами татар за "ясиром", котрі відбувались у Полтавщині ще в 1739 р., з турками в Азові, на Дніпровому й Дністровому лимані, без Одеси й Таганрога і т.ін. (Те, що царський уряд не вмів упорядкувати Криму, котрий був у XVIII ст. багатший, ніж тепер,що він негуманно поступав там з татарами — друге діло. Та чи ж розумніше й гуманніше поступає французький уряд у Алжирі, котрий в додаток не так потрібний для Франції, як Азов, Буджак та Крим для Росії?) А коли так, то треба ж признати, що московське царство все-таки виповнило елементарну географічно-національну завдачу України!

Ся завдача не кінчається на самому березі Чорного моря між Дністром і Кубанню. Справи європейські з часів появи турків у Європі так склались, що, хто доторкається до Чорного моря, той мусить брати на себе всю вагу турецької справи. В XV ст. Володислав польський і литовський мусив ходити під Варну битися з турками за сербів, волохів, болгар та греків. З XVIII ст. се мусила робити Росія, між іншим, не тільки через те, що з самого 1453 р. до того кликали і підтурецькі християни, папа, Венеція і самі Габсбурги, а й через те, що Україна не може бути забезпечена, поки в Константинополі не сяде дружня їй сила, поки звідти можуть приплинути кораблі й поруйнувати її порти, поки українським кораблям не буде забезпечена вільна дорога через проливи в Середземне море, а тепер і в Суецьку канаву. Ось де рація російсько-турецьких війн і в самому XIX ст. після того, як Росія набула для українців Азов, Таганрог, Акерман, Очаків, Одесу (Кочубей *) і Кубань. Війною 1877-78 рр. ся справа не скінчена. Скінчиться вона тільки тоді, коли султан покине Константинополь, решта його держави в Європі буде поділена між греками , болгарами та сербами і виробиться на місці Турції Балканська федерація. Ся справа не обійдеться без Росії, тобто, значить, і без української крові!



* Так М.Драгоманов називає поселення Хаджибей.



Тепер ми, бачачи дурості, котрі наробив російський уряд в Болгарії та Сербії, можемо думати, що ся справа не по силах бюрократичній Росії і що з нею справитись може тільки Росія конституційна. Так се нам вияснилось у світлі європейського лібералізму пробою останніх років. А дідам або навіть батькам нашим се не могло бути ясним. Тож і не ремствуймо, що Котляревські й Стороженки служили царям в турецьких походах без наших думок, що Гулаки писали вірші на глум над султаном, виписуючи епіграфи з апокрифічної грамоти запорожців до султана, дуже популярної серед українців, написання котрої ще недавно намалював у прекрасній картині найталановитіший український маляр Рєпін. Се все було ділом для свого часу нормальним, власне національним!

Подібне треба сказати й про "шовінізм" старших українських писателів взглядом Польщі.

Після всього, що сталось між Польщею і Україною в 1568-1654 рр., присяга Богдана Хмельницького цареві восточному була актом не тільки натуральним, але цілком національним, тим більше, що його попередила масова еміграція українців з-під Польщі в московські землі, де в короткий час виросла нова Україна, Слобідська (з теперішнім центром Харковом). Після того, не глядячи на розміри, в котрих, звісно, багато винен царський уряд, українці все-таки масою своєю оставались на боці царя московського, а надто власне на правім боці Дніпра, де мали діло з Польщею. Паліївщина, бунти 1733 і 1768 рр. справлялись під прапором московським, дійсним чи фантастичним (Дивись праці про Палія та гайдамаччину дд. В.Антоновича і Я. Шульгіна). Поділи Польщі в кінці XVIII ст. народ український прийняв без усякого жалю за Польщею, Костюшка він висміяв у своїй пісні. В 1830-31 рр. польські патріоти не вміли покористуватись тим недовольством народу українського своїм станом, котре викликала рекрутчина і вбільшення кріпацтва і котре вилилось у словах пісні:


Наступила чорна хмара,

Настала ще й синя:

Була Польща, була Польща,

Та й стала Росія.


Революційний сейм варшавський не згодивсь виголосити волю кріпакам у Литві й Україні, тоді як прокламація московського генерала Остен-Сакена натякала на щось подібне. І дійсно, уряд царський, хоч дуже повагом і незручно, а став готовитись до скасування кріпацтва. Народ став ждати того від царя і, діждавшись 1861 р. "волі", став ждати "царського викупу" землі. Тут вибухло польське повстання.

Народ на правобічній Україні був поголовно проти того повстання: навіть на лівім боці бували приміри, коли крестяни арештували управителів-поляків. Інтелігенція українська в "Основі" (Костомаров, Куліш і др.) ще перед вибухом повстання рішуче сказали, що не радять його. Те ж сказала і виділившаяся з поляків купка "хлопоманів" (В.Антонович, Т.Рильський). Царський уряд пішов на аграрні реформи, котрих хотіли крестяни (обов’язковий викуп землі з полегкостями для крестян), і в самій Конгресівці дав крестянам землю, побільшивши її конфіскатою земель монастирських. Інтелігенція українська стала й собі на боці уряду, що стало тим легше, що тоді було в ходу "народовство", думка "злитись з народом". На службу уряду, не тільки в західних губерніях, а і в Конгресівці пішли старші українолюбці, як Стороженко, котрого треба, власне, поставити в дошевченківську добу, а й середні (Білозерський, Куліш) і навіть молодші (Нечуй). Багато з молодіжі київської, українолюбці, трохи не сепаратисти, поступили в мирові посередники, котрі мають за себе оправдання в тому, що вбільшили селянську землю в трьох правобічних губерніях майже на два міліони моргів. Рідко хто передвидів тоді, що виставлена урядом (в котрому тоді був щирий демократ П.Мілютін і зовсім не обруситель) система побивання польського клерикалізму й панства повернеться в чисто реакційне "обрусіння", за котрим підніметься й панство.

Перед масою громади се почало вияснятись тільки з 1866 р. і цілком вияснилось тільки в останні 10 років, коли настала одверта "дворянская эра". В 1863 р. навіть заборона українських популярних книг вважалась самими українофілами за річ хвилеву, як казав би то міністр Валуєв самому Костомарову.

Аграрні реформи 1863-66 рр., власне, закінчують період української історії, початий Б.Хмельницьким, і через те одчиняють новий період. Вони добили політичну силу панства польського на Україні і через те поставили й справу українсько-московську так ясно, як доти вона не могла ставитись. Тепер тільки могла стати ясно справа й про те, як увільнитись Україні і від московського чиновництва, як інтелігенції українській зорганізуватись вкупі з народом, підняти українську національну культуру і т.д. Система обрусіння і урядова реакція з 1866 р. розбила всякі надії на царський уряд, показала, що він далі може йти тільки назад, і навіть всі фатальні помилки польського й мадярського панства на Русі австрійській не зможуть підлити свіжого олію в лампу царського уряду на Україні. Після аграрних реформ 1863-66 рр., обрусіння і реакція поставили на нормальний грунт справу спільності інтересів українських і польських, там, де вона може бути, тобто в справі політичної волі і крайової автономії в етнографічних, а не історичних границях, причому солідарність може бути, власне, тільки між демократією обох народів.

Так се все вияснилось уже після 1863 р., а раніше не могло бути ясним для маси громади, а не тільки для виключно дальноглядних осіб. Звідси виходило й те, що д. Вартовий зве огульно сервілізмом і шовінізмом взглядно * Польщі, хоч властиво сервілізму й шовінізму в скільки-небудь освічених українолюбців, а надто писателів, і тоді було небагато. (Максимович, напр., при своєму монархізмі, стояв, власне, і в своїх віршах 1863 р. (Цар дає народу волю, а ляхи бунтують і т.д.) на програмі козаків Б.Хмельницького: "Маєте собі свою Польщу, а нам най наша Україна зостанеться". Здається, в діяльності Стороженка було чимало несимпатичного, та ще се треба пояснити фактично; в усякім разі, і Стороженко служив для аграрних інтересів крестян).



* З польської щзюлдніе — відносно.



Та-то виходить справа, коли на неї подивитись з реально-історичного погляду, а не абсолютного, та ще й з дуже поверховною тенденцією етнографічного патріотизму. Всякому часу — своя завдана! В свій час виповнили свою завдану на Україні і європейсько-російська культура в лиці Капніста, автора "Истории русов" і самого москаля Рилєєва, і етнографічне українство Котляревського, Гулака, Стороженка і т.ін. навіть з їх монархізмом і шовінізмом.

Погляньмо тепер на те, як поясняє нам д. Вартовий часи пізніші в історії українського руху.





III


Звідки почався лібералізм і демократизм Шевченка? Шевченко й справа відрубної літератури української. Погляди на сю літературу Костомарова. Фантазії д. Вартового про сервілізм Костомарова й мій. Суд д. Вартового про д. Куліша. Справа спілки українців з поляками.


Нормальну українську національну свідомість і вкупі народолюбство д. Вартовий виводить тільки від Шевченка, котрого ставить навіть учителем більше від його образованих слов’янських братчиків (як Костомаров), а не учеником. Поясняє сю чудненьку появу д. Вартовий тим, що Шевченко був "геній, а геній завсіди йде своїм шляхом і розрубує плутанину" і т.д.

Отже, тепер уже ніде нема погляду на геніїв як на істот, котрі родяться чудесно і творять чудеса мечами, здобутими від фей. Історія вияснила, що генії завше родяться й творять на певному підготовленому грунті і в границях певних обставин. Шевченко теж не міг подати всього й самого себе, як той штукар, про котрого говориться в одній комедії, що він, мовляв, "из кулака всей публике букеты жетртвовал". На лихо, до нас майже зовсім не дійшло матеріалів для моральної біографії Шевченка. Але дещо все-таки ми маємо, а головне — маємо факти літературної історії України.

Думи і поеми Рилєєва, "История русов", "Общество соединенных славян", "Полтава" Пушкіна проявились перед Шевченком, їх Шевченко не міг не знати; а вплив "Истории русов" ясно видний на творах Шевченка. У Костомарова поліція знайшла печатний екземпляр "Сенатских ведомостей", де був напечатаний досить повно процес т. зв. "декабристів", між котрими судились і "соединенные славяне". Такі екземпляри могли бути і в других і діставатись Шевченкові ще в Петербурзі перед написанням "Гайдамаків". До того Шевченко ще тоді був знакомий з полтавськими панами, досить освіченими, котрим присвячував свої твори. Ми знаємо, що серед тих панів виросла і "История русов", котра досить була між ними розширена й ними занесена в Петербург, де нею зачитувався Пушкін, похваливший її досить сміливо в печаті, коли ще вона ходила в рукописах. Німець Kohl, проживший доволі в Диканьці, говорить в своїй дуже інтересній книзі "Reise in Kleinrussland" про велику пошану, яку мають полтавські ліберальні пани до одної рукописної історії України, і говорить, очевидно, про "Историю русов". Звичайно пани — знакомі і навіть приятелі Шевченка — виставляються як "мочеморди", по образу Закревського, або карикатурно, по образу П.Скоропадського (внук ліберала XVIII ст. і родич звісної потім Милорадовички, фундаторки Товариства ім. Шевченка), про котрого Шевченко писав: "у свиті ходить між панами, і п’є горілку з мужиками, та вольнодумствує в шинку". Але були між тими панами й ліпші, як, напр., де Бальмен, Капністи, Рєпніни й т. ін.*



* Про М.Рєпніна час би вже було публікувати більше звісток, котрі між іншим пояснили б, через що сей важний генерал, за Олександра І віце-король Саксонії в 1814-15 рр., а потім малоросійський генерал-губернатор, став немилим Миколі І і мусив сидіти на селі, в Яготині Полтавської губернії, де приймав і Шевченка. Між іншим Рєпніна, очевидно, винувачено і в україно-козакофільстві, бо він радив задержати кадри "малороссийских козаков", котрих набрано в часи турецької війни 1828-29 рр. і котрих Микола І звелів.чогось перелякавшись, поселити на Кавказькій лінії. Поки що нагадаємо, що М.Г.Рєпнін сказав знамениту для свого часу народолюбну промову, офіціально відкриваючи в 1818 р. дворянські збори в Полтаві і Чернігові. Ось витяг з сієї промови: "Вы не будете взыскивать все, что может дать ваш крестьянин доходу, а то, что можете от него требовать, не уменьшая его благосостояния; напротив, вы изыщете способы увеличить оное; вы пожертвуєте для сего из доходов ваших, вы устроите училища для малолетних, больницы для недугующих; вы улучшите хижины крестьян ваших; вы снабдите неимущих скотом и плугами для возделывания земли; вы займетесь нравственностью подвластных вам и отвлечете их от порока (пьянства), столь меж простолюдинами здесь обыкновенного, и не будете на нем основывать дохода своего. Но сии попечения ваши да не будут подвержены кратковременности жизни человеческой. Изыщите способы, коими, не нарушая спасительной связи между вами и крестьянами вашими, можно бы обеспечить их благосостояние и на грядущие времена, определив обязанности их" (А.Галахов. История русской словесности, 2 изд., т. II, 155). Ся промова була напечатана брошурою, а потім перепечатана в "Духе журналов" Яценкова (1818, пр. 20). Інтересно було б знати, за що був висланий на Кавказ і де Бальмен, котрого пам’яті Шевченко посвятив свій "Кавказ", і т. д., і т. д.



Я сам у свій хлопчачий вік, у 50-ті роки, надибавсь, напр., на сліди впливу Капністів, лібералів і аболіціоністів, із кружка котрих перший раз здобув і "Сон", і "Кавказ" Шевченка. Ті Капністи, як і другі подібні їм пани лівобережні, були старші й освіченіші, ніж Шевченко. Та й між "мочемордами" були люди, котрі їздили за границю, читали європейські ліберальні книги й газети, і навіть сам П.Скоропадський, щоб "вільнодумствувати в шинку", мусив ще щось знати або хоч чути вільнодумного (Шевченко ставить йому головно в вину те, що він "перебирає дівчаток". Пригадаймо, що й пани й прелати часів Renaissance і в XVIII ст. теж були "ласі до солодкого", як каже запорожець цариці в Гоголя, а все-таки "аристократическими ручками выкормили львенка революции", як каже Герцен*.

Геній Шевченка мав дечому навчитись і від таких панів, котрі бачили світу й знали більше, ніж він. Від себе особисто Шевченко привносив своє мужицтво, свої спомини, хоч се був дуже ховзький елемент, бо скільки мужиків, пройшовши в пани, забували своє мужицтво (На сором природи людської, до самих останніх часів свідомих демократів було більше з панів, ніж з мужиків) ** Нарешті, Шевченко прибавляв і свою геніальність, і вже з суми всіх сих елементів, а не з однєї геніальності, вийшла національна свідомість і народолюбство Шевченка, котрі справедливо хвалить д. Вартовий і котрі дійсно ставлять Шевченка як епохальну прояву в історії громадської думки на Україні.

Тільки ж даремно д. Вартовий підкладає Шевченку усі свої думки, котрі появились в українолюбців уже після Шевченка. Шевченко, напр., ще не мав думки непремінно виробляти окрему літературу українську, бо він писав свої повісті по-московському, так же писав навіть свій "Дневник", сценарій до "Стодолі" і т. ін. Видимо, Шевченко вибирав собі мову, в кожному разі для нього легшу і відповіднішу, а не думав непремінно виробляти осібну, самостоячу літературу й мову, як деякі пізніші українолюбці. Уп’ять історику треба розличати часи!



* Звісно, що Шевченка привіз уперше до кн.Рєпніна Олексій Вас.Капніст, син автора "Оди на рабство". Той Капніст вкупі з родичем своїм, Іл.Петр.Капністом, звісні були серед полтавських панів своєю освітою, і "англоманією", і записками про емансипацію крестян. Я сам у хлоп’ячі часи свої, перед емансипацією (1856-57) мав пригоду замічати вплив їх обох на крайових панів і різночинців (попів, лікарів і т. ін.). В обох Капністів були добрі бібліотеки, а ще більша в Рєпніна, де були збори найліпших писателів європейських XVIII-XIX ст. В селі одного з Капністів був навіть піп, котрий виговорював у французькій книзі всі букви, але прекрасно знав ліберальну літературу французьку XVIII ст. Син його одзначався лібералізмом серед харківських студентів 1857-59 рр.

** Виступи проти кріпацтва не були в часи Шевченка новиною і в російській поезії. Так, Пушкін ще В 1819 р. написав свою прекрасну поезію "Деревня". Власне, коло 1840 р., коли виступив Шевченко, в Росії і серед освіченого панства, і навіть в урядових кругах знов піднялись розмови про волю кріпаків, затихші було після 1825 р. (Див. книгу В.Семевського).



Вже зі сказаного зараз виходить, що між Шевченком, з одного боку, й Костомаровим і Кулішем — з другого, не така велика різниця, як виставляє д. Вартовий, у котрого виходить, що мовбито Костомаров і Куліш понизили національну самосвідомість українську, підняту так високо Шевченком. Д.Вартовий має на оці, що Костомаров налягав на те, щоб українські писателі писали більше про простий народ і для нього, згоджуючись навіть на літературу "для домашнего обихода". Він навіть видимо ставить у вину Костомарову те, що він писав томи на московській мові, а мало писав на українській. В тих поглядах, які викладав Костомаров на українську літературу в книзі Гербеля "Поэзия славян" і в "Вестнике Европы", звісно, є певна доля опортунізму ("Москаля одурити!"), але в його бажанні, щоб українські писателі звернули свою головну увагу на "простий народ", писали про нього і для нього багато щирості й багато вірного. Костомаров писав таке ще в "Основі", закликаючи земляків до писання і видання популярних книг. Д. Вартовий даремне так легковажить сю річ, кажучи, що вона не може збудити ентузіазму, так, як ціль витворити цілком самостоячу літературу.

Дійсний хід речей показав, що наша громада не проявила ентузіазму ні в напрямку Костомарова, ні в напрямку д. Вартового, і винна тут зовсім не теорія української літератури "для домашнього обиходу", а "всеросейская вялость". Тільки ж думка витворити літературу для простого народу і про нього, котра б змалювала нам всі боки життя міліонів і давала б тим міліонам всесвітню поступову просвіту (не 20 книжок, як каже згорда д. Вартовий!), може збудити ентузіазм у народолюбців, не так млявих, як наші земляки. До того ж така література зробила б величезний грунт і для широкої національно-самостоячої літератури і дала б їй живість, вберегла б її від схоластики, котрою часто хибує новіша, як іноді кажуть і в українських кружках, "українофільська, а не українська література".

Щодо того, що Костомаров списав томи по-московському, то як його за те покарати українцеві, коли все-таки Костомаров писав переважно про Україну, а до того, виходячи з українства, перевернув зовсім і історію Північної Русі, Московщини, і виробив в усій Росії наукову підставу для думок федеральних. (Далі ми побачимо, що сам д. Вартовий, бажаючи провести свою програму в діло, показується не так-то байдужим до "російської інтелігенції"). Очевидно, Костомарову було важче писати наукові праці по-українському, важче було знайти для них видавців і публіку, коли б він писав їх по-українському. Се фатальні обставини, і не знаємо , хто б що виграв з того, якби 15-20 томів праць Костомарова зостались "мишам на снідання" або не були написані. Адже ж все рівно ніхто другий, ні з таких патріотів, як д. Вартовий, не писав і не напечатав нічого й здалека подібного науковим творам Костомарова, і все, що появила українська історіографія розумного на українські мові в останні часи, були переклади частини творів Костомарова ж, іноді не дуже зручні, і котрі в додаток не дуже-то розходяться і без припадкових меценатів не могли б печататись. (В Галичині ті переклади розходяться мало, в Росії вони заборонені, та все одно там, де знають оригінали, не стануть читати перекладів. Видавець д. Ол.Барвінський мусив прохати підмоги в сойму і слухати нотацій польських історичних патріотів з поводу праць Костомарова). Нічого ж нам ганьбити Костомарова, навіть коли б ми пішли далі нього в наших національних думках.

Замітки д. Вартового про Костомарова мають один спеціальний інтерес для австрійських русинів. Д. Вартовий виявляє, що Костомаров був не такий-то вже відрубник української національності, як, напр., галицькі народовці, а в добрій мірі "общерос", як говорять в Галичині. Коли я говорив подібне, то "Правда" завдавала мені злісну брехню, бо їй непремінно хотілось виставити "батька Костомарова" в усім солідарним з нею. Тепер д. Вартовий, видимо, хоче зняти з Костомарова навіть титло "батька", і д. Вартовому.певно, ні один галицький народовець уже не посміє завдати брехні, як мені бідному.

Я не стану ні боронити думок Костомарова, ні спорити з ними. Для мене досить того, щоб у австрійській Русі точно їх знали, і се може вменшити там дуже великий запал партійності. Ні один серйозний націоналіст український не може відректи Костомарову заслуг до українства. Нехай же "народовці" не так-то поспішаються з анафемами на тих, хто, подібно Костомарову, не іде до їх думок про відносини України до Московщини, а з другуго боку, нехай же й австрійські "общеруси" зроблять хоч 1/10 долю для українства того, що робив Костомаров. На перший раз буде досить і таких результатів знакомства австрійських русинів з Костомаровим.

Мені тепер треба сказати ще про спеціальну точку, про те, що говорить д. Вартовий з поводу деяких моїх заміток про Костомарова. Д. Вартовий каже, буцімто я закидав Костомарову сервілізм. А в мене й думки такої не було! Я тільки вказував на не зовсім достойний, а до того й незручний опортунізм Костомарова ("примирить c нами правительство", як писав мені Костомаров у 1878 р.) і на його відсталість в соціальних і релігійних справах, котра, між іншим, довела його до того, що він писав про те, як можна українським Євангеліем та проповіддю "викоріняти штунду" і т. ін.

Д. Вартовий навіть і не попробував показати, в чім я тут помилився, а вдарив на мене зовсім з іншого боку. Я, видимо, маю недолю чимсь особисто не подобатись д. Вартовому. Може, ніс мій йому не сподобався, або, може, яка-небудь "дама, приятная во всех отнотшениях", донесла йому, що я вбачаю "несовершенства" в його прекрасних очах. Я мушу довести до відомості д. Вартового, що я його очей ніколи не бачив і готовий вірити в їх "совершенства", аби тільки вспокоїти його й примусити говорити про різні спірні між нами громадські й літературні справи, як слід поважним людям, а не як гоголівські герої.

Я вже в "Буковині" сказав дещо про те, як вільно препарував мої літературні думки д. Вартовий, котрий дійшов до того, що приписав мені поклони російським сільським жандармам, "урядникам", в чому я ще менше винен, ніж Чичиков в заміру украсти губернаторську дочку. Тепер вкажу на такі фрази, як, напр., "Шевченко був народолюбець більше, ніж десять Драгоманових". Що се за коефіцієнт? Громадські справи не алгебра. Д. Вартовий може бути сам в 10 раз більший народолюбець, ніж Шевченко, в 1000 раз більший, ніж який Перерепенко (внук Гоголевого), а в іншому ділі Перерепенко може мати більше рації, ніж Шевченко й сам д. Вартовий.

Говоримо про такі способи полеміки д. Вартового як про ознаку тої літературної невоспитаності й сектярської завзятості, котра в останні роки досить себе проявляє в певних українських кружках і котрої треба позбутись, інакше адепти її будуть бити самі себе по лобах своїми полемічними канчуками.

Ми мусимо спинитись над тим, що говорить про нас д. Вартовий з поводу приписаного нам закиду Костомарову в сервілізмі не через те, що для нас було інтересно поправляти полемічні фантазії автора, а через те, що се нам дасть пригоду ще раз звернути увагу на політичні підстави для української національної справи в Росії, без котрих вона там ніколи не вийде за границі літературного дилетантства.

Д. Вартовий, відповідаючи на ним самим видуманий за нас закид Костомарову в сервілізмі, каже, що "даремно Драгоманов нападав на сервілізм у Костомарова", бо погляди Драгоманова однакові з костомаровськими, що обоє ми думаємо "обмоскалити" наш народ, тільки я ще радикальніший у тому, тобто виходжу ще більшим сервілістом.

Нехай ми й справді думаємо тільки "обмоскалити" українців, але при чому тут сервілізм?? Але ж се термін з кругу політичного, тобто "зовсім з другої опери!" Ми, напр., показали в "Чудацьких думках", як французький Конвент хотів пофранцузити всіх провінціалів Франції, але ж досі люди бачили в членів Конвенту всякі гріхи, окрім сервілізму. Ми ж сорок раз заявляли нашу незгоду з Конвентом у тому, що ми вважаємо за безпремінну умову політичної волі автономію громад, повітів і країн. Се мусили ж сказати д. Вартовому і гоголівські дами, коли він сам не бачив нічого писаного нами. Отже допустімо, що хоч половина з нашого політичного ідеалу виповниться в Росії, то тоді смерть нашому "обрусительству", хоч би воно було ще більше, ніж видає д. Вартовий. Бо тоді шановний противник наш не тільки матиме право печатати свої думки над Дніпром, а не в Чернівцях, а може намовити земство миргородське заложити в себе український університет (єсть же в Швейцарії кантональні університети!) і викладати там своєю прекрасною мовою хоч історію, аби хто хотів його слухати. Якого ж ще більшого лібералізму хочеться від нас д. Вартовому?

Д. Вартовий милостивіший до д. Куліша, ніж до Костомарова. Хоч він і недовольний москвофільством "Истории воссоединения Руси", прощає її ради того, що д. Куліш написав у "Крашанці русинам та полякам" про потребу згоди між обома народами, по думці д. Вартового, проти спільного ворога, москаля, та за те, що д. Куліш переклав на українську мову "Новий Завіт", Шекспіра і т.ін. Ми не будемо говорити багато про д. Куліша почасти через те , що сами де в чому згоджуємось з замітками д. Вартового про "Историю воссоединения Руси", почасти через те, що докладна розмова про погляди д. Куліша завела б нас далеко, а суть наших думок про се ми сказали в "Чудацьких думках". Ми вкажемо тільки, що д. Куліш, як видно з недавнього його листа до редакції "Народу", не такий-то вже український "відрубник", як показується д. Вартовому, бо він не тільки багато писав і пише по-московському (так пише він усі свої наукові праці, так же само, як і Костомаров), а ще вважає і москалів за "русів" — за "новорусів", вважаючи українців "старорусами". А про спілку українців з поляками д. Вартовий не каже виразно, з якими поляками, а в тім-то й уся сила.

Коли з польськими панами або взагалі з патріотами історичної Польщі, то д. Куліш вже сам спробував сю спілку, як про те він же розказав у листі до редакції "Народу", і з тої проби виявилось, що ся спілка неможлива. Те ж саме виявилось і перед галицькими народовцями в недавню "нову еру". Коли ж українці мусять увійти в спілку з польським народом, що живе в Польщі етнографічній, то се друге діло, та й тоді треба б точніше виявити, чи навіть з національного боку Польща має одного тільки ворога, на сході, чи ще й другого, на заході. Далі, хто, власне, ворог полякам на сході: чи уряд московський, чи й увесь народ, а також, чи можуть поляки й українці побороти уряд московський без помочі самого народу московського? Тільки ясні відповіді на сі питання дають плоть і кров справі про спільність українців з поляками, а без того вся розмова про неї буде пустою балаканиною або навіть взаємною містифікацією.

Д. Вартовий навіть не ставить сих питань, а через те й нам нема рації говорити тут про них, тим паче, що ми не раз говорили об тім деінде.





IV


"Спантеличення" української громади, по д. Вартовому, через погляди Костомарова, Куліша й мої. Дійсний стан української науки і літератури в 70-ті роки, під напрямком реально-соціальним, і в 80-ті, під напрямком формально-націоналістичним.


По словах д. Вартового, погляди Костомарова, Куліша й мої "спантеличили" земляків, затемнили національну свідомість українців і здержали зріст українства, між іншим і літератури. Чудна се скарга! Скрізь на світі дискусія живить думку людську, а в нас вона затемнює! Такі скарги тільки показують нетерпимість і, значить, необразованість певних наших патріотичних кругів. Вони нагадують мені одного белетриста нашого, котрий, прочитавши досить умірковану критику на свої твори, писав, що після таких критик ніхто не схоче писати! На заклик до чесної дискусії справи ми вміємо тільки мовчати або кричати: зрада!

Нарешті, єретичні погляди Костомарова і т.ін. зовсім не спинили нікогісінько а нікогісінько. По моїх поглядах, виложених в статтях "Література російська, великоруська, українська й галицька", українським писателям радилась певна система праці: "знизу вгору" (від літератури простої до високої), але зразу же відводилось досить широке поле навіть для простонародної літератури. І я можу сказати, що дехто й почав працювати по моїх планах, напр., Старицький почав перекладати сербські пісні, "Гамлета" *.



* Я думав і думаю, що з маленькою зміною фраз великі психологічні драми Шекспіра, як "Гамлет", "Макбет", "Лір", "Отелло", можна і слід давати нашим мужикам читати і грати перед ними, і завше плачу, чому Кропивницький і Заньковецька не попробували грати, напр., "Гамлета" в перекладі Старицького.



Я сам передав у Галичину переклади Руданського, радив перекласти всього Гомера, "Антігону" Софокла, твори Данте, "Вільгельма Теля" й "Орлеанську дівчину" Шіллера і т. д. Почасти се й сповнилось. Проб зовсім не спиняли (я й не думав про яку регламентацію), і навіть костомаровських рад ніхто не слухавсь: Ол.Пчілка перекладала високі твори, писала романи з життя вищих класів, котрі в Росії не говорять по-українському; те ж робили Кониський, Нечуй, Чайченко і т.ін. Сам Куліш переклав "Дон-Жуана" Байрона, звісно, більш далекого від нашого простого народу, ніж "Гамлет", "Отелло" і др. подібні твори Шекспіра... Словом, хто хотів працювати чи знизу вгору чи згори вниз, той працював. Коли вийшла яка задержка в праці українолюбців і певна темнота думок (зрештою, не так національних, а політичних, соціальних і культурних) і далі упадок української літератури в 80-ті роки, то зовсім не від тих думок, котрі між іншим викладав і я, а від чогось іншого — від необразованості, а далі реакційності, котра прикривалась націоналізмом на манір галицьких народовців і почасти під їх впливом.

В 70-ті роки, коли в Росії серед українських кружків вменшилась національна виключність, коли почали висуватись на перший план інтереси об’єктивної науки, а в белетристиці цілі соціально-психологічного аналізу, а не формально-націоналістичні, українська наука і література стояла зовсім не низько. Я мушу нагадати д. Вартовому елементарні речі, котрі чудно забувати.

В 70-ті роки українська етнографія видала величезну збірку "Матеріалів" Чубинського (при котрих, замічу, сам Чубинський з Михальчуком виголошували до того вже "москвофільські" думки, що я сам мусив полемізувати з ними в "Вестнике Европы"), "Чумацькі пісні" Рудченка, "Історичні пісні українського народу" Антоновича й мої, мій звід українських казок і легенд, "Думи" Вересая, "Буковинсько-руські пісні" (здобуті мною й упорядковані по плану, виробленому Антоновичем і мною), праці Київського географічного товариства і т. ін. Сміло скажу, що в 80-ті роки етнографія українська пішла назад, а не вперед, після тих усіх видань навіть матеріально, а всякий розсудний чоловік легко може побачити, чи ті видання 70-тих років могли служити для української самосвідомості й знаття мови народної, без котрого неможлива жива національна література.

По часті поезії 70-ті роки дали повне видання Шевченка. Про праці перекладів європейських поетів я вже сказав.

По часті белетристики в 70-ті роки явився роман Білика й Мирного "Хіба ревуть воли", котрий "азъ худый" видав у Женеві. Се безспірно найліпше з того, що появила українська белетристика. Роман узятий з життя простонародного, в ньому нема ні одної націоналістичної фрази, але увесь він своїм соціально-психологічним матеріалом національний і навіть автономічний. Роман той мало розширився через те, що глупі викрики галицьких народовців проти всього "женевського" довели до того, що він заборонений в Австрії, хоч там нема й слова нецензурного і хоч він був навіть пропущений цензурою російською перед законом юзефовичівським. Відповідно соціальному напрямку українства під кінець 70-х років і Нечуй після своєї проби написати "високий" роман український ("Хмари"), проби невдачної і з літературного, і з ідейного боку (Радюк просто смішний дурень!), написав соціальні романи з життя народного — "Кайдашева сім’я", "Бурлачка", "Микола Джеря" — безспірно, вкупі з "Двома московками", найліпші його твори ("Микола Джеря" напечатаний в 1883 р., але цифр наших 70-ті і 80-ті роки нічого брати буквально, а приблизно).

Додати треба, що паралельно робляться проби внести в популярну літературу європейські поступові ідеі — збудити в народі розуміння політичних і соціальних справ, біжучої політики, котра доторкає й народ (брошури "Про козаків, татар та турків", "Запорожці", віденські й женевські соціалістичні брошури). Робляться також проби видавати утилітарні популярні брошури, наскільки пускає їх російська цензура.

В ті ж часи переважно заходами явних соціалістів українських українці російські вступають в тісніші зв’язки з австрійськими, проходять в Буковину й Угорську Русь, де раніше не було ноги українолюбця, закладаються українські бібліотеки в Відні (при "Січі"), в Чернівцях (при "Союзі"), заносяться численні книги українські в Угорську Русь, де їх доти ніхто не бачив. (В своїх "Австро-руських споминах" я розказав і такий кумедний факт, що я був перший, котрий привіз в Угорську Русь навіть видання галицької "Просвіти"! Потім ще кілька моїх молодих приятелів перевезли туди кілька з тих видань!)

Поряд з тим розмова про українську справу виноситься перед європейську публіку, де справа та ставиться в зв’язку з великими всесвітніми справами політичними, соціальними й культурними. Появляються статті про Україну в журналах італіянських, французьких, англійських, іспанських, переклади на сербське, польське, статті українців (Драгоманова, Подолинського, Пав лик а), далі чужинців по матеріалах, даних українцями (Рамбо, Рольстона, Морфілля, Ан.Леруа Больє і др.), причому сі вчені чужинці замітили, напр., і те, як у київських виданнях збираються докупи "дісіецта мембра" української національності (Вираз Рамбо).

А націонал д. Вартовий сього все не замітив! Він побачив тільки "спантеличення" в усій досить складній і систематичній роботі!

Хай вибачать нам, що нам прийшлось згадувати й свою працю. Зроблено се навіть не pro domo sua, хоч д. Вартовий і дає до того привід своїми нападами, а просто через те, що з бібліографії імен не викидають.

В 80-ті роки формальний націоналізм запанував в українських кружках над космополітичним науково-соціальним напрямком. Сталось се зовсім паралельно зросту московського "самобытничества", а нарешті петербурзького победоносництва і почасти під їх косим упливом. Почалось з того, що видумано було безполітичне "культурництво", подібне до юзовського антиліберального "народничества", а далі політика, вигнана в двері, таки влізла в вікно в формі похвал галицьким народовцям і самому єп. Пелешу навіть у кореспонденціях у російські ліберальні журнали, а нарешті завершилось усе поновленою "Правдою" (з поновленою духинщиною) і "новою ерою" взагалі.

Погляньмо, як сі нові вітри вплинули на літературу й науку нашу.

Дійшло діло до такої чудасії, що мені з України писано, щоб не видавали навіть матеріалів народних у "Політичних піснях укр. народу XVIII-XIX ст." ні поезій Шевченка, заборонених у Росії, бо все політичне тепер шкідливе для України. (Звісно, я не послухав такої мудрої ради, і тільки через те вийшло, що мої видання були єдиними збірками етнографічного українського матеріалу в 80-ті рр., а також і те, що женевське видання Шевченка примусило і львівських народовців видати нарешті повного "Кобзаря", хоч по страшенно дорогій ціні, недоступній для маси). Поглянувши ж на те, що печаталось на Україні по часті етнографії, всякий скаже, що та наукова праця пішла в 80-ті роки там назад проти 70-х років. Ледве в останні часи переважно під упливом європейського порівнявчого методу у фольклорі, проти котрого українські самобутники, навіть учені, спершу виступали, почала наша етнографія набиратись свіжого наукового духу в працях харківської школи (Потебня, котрий, зрештою, вів стиха стару лінію німецько-російської науки 60-х років, Сумцов та збирачі Манжура, котрий почав працювати в 70-ті роки, Іванов і др.) та заграничної (Волков, В.Охримович і др.) Треба ще спом’янути з подякою д. Янчука, котрий, власне, належить до кружка учених у Москві, причому дає притулок новішим українським етнографічним працям у московському "Етнографическом обозрении".

Ми скажемо дальше про заслуги для науки про Україну "Киевской старины", але ся заслуга стоїть переважно в зборах і зводах матеріалів, а не в критиці й провідних ідеях, котрі в київському виданні найрізнобарвніші. До того в "Киевской старине" працюють не самі українці, а тим паче не самі українофіли.

В літературі на українській мові в 80-ті роки видно явний упадок ідейний і навіть чисто літературний. Поезія майже не обновляється новими мотивами, а переспівує Шевченка, та й то переважно його козакофільство й формальний націоналізм. В белетристиці "простий народ" відходить на задній план, писателі беруться за романи з "вищого" життя, причому сам Мирний падає до "Перемудрив", а Нечуй до "Опеньків", написавши, окрім того, темноту "Над Чорним морем" і водевільну нісенітницю в "Навіженій". Про незручний самодонос "Горовенка", з дивним переплутанням дзвонів з усяких церков, котрі чув автор, та не розібрав, звідки вони, та про незлобинські проби "патріотичної белетристики" (читай: особистих пасквілів!) у "Правді" нічого й говорити. Один Чайченко уже в 90-ті роки, коли напрямкові 80-х років уже почала зростати опозиція, почав рятувати славу української літератури, та й то своїми повістями з простонародного життя, а не своїми "високими" романами, а ще менше своїми популярними брошурами ад усум Делпгінорум із львівських народовців.

По часті перекладів творів європейських поетів в 80-ті роки покладено було чимало праці, та ми вже в "Буковині" старались показати, що з тої праці варті тільки переклади Куліша, а потім "Одіссеї", решта ж — майже даремна затрата сил через незручність та літературну необразованість перекладників.

Єдиним значним здобутком для українства в 80-ті роки був театр, котрого зріст треба признати досить незалежним від звичайних тенденцій українських кружків.

По своєму матеріалу нова драматична література українська майже виключно "простонародна". По своєму напряму вона далеко ближча до соціальних тенденцій 70-х років, ніж до націоналістичних 80-х років. По літературній манері вона дуже нерівна й анахроністична: єсть там і сентиментальність, і жарт Котляревського й Квітки, єсть трохи псевдокласична "високопарність" трагедій Костомарова, єсть і реалізм 70-х років. Видно, що тут не пройшла критика й не вирівняла літературної манери до сучасної європейської. Та і взагалі, з чисто літературного боку наша нова драматургія не дуже-то сильна; вона бере більше виконанням на сцені пильними й талановитими акторами, для котрих дає все-таки ефектні рамки. Спасибі й за се!

Так-то виявлюється стан нашої науки й белетристики в 1870-ті й 1880-ті роки, коли поглянути на них об’єктивно, а не пролетіти над ними "с ловкостию почти воєнного человека", як д. Вартовий, роздаючи удари направо й поклони наліво, по суб’єктивних фантазіях.

Читаючи плачі наших націоналістів на публіку, котра не має стільки патрітизму, щоб знаходити смак в "своїй мудрості", котра виливається в творах наших писателів 80-х років, я пригадую собі Пушкіна. О, скілько здорового нюху було в сього дійсного основателя національної російської літератури, коли він боронив від сучасних йому патріотів ту російську публіку, котра воліла читати журнали французькі, ніж якого-небудь "благонамеренного"! Скільки справжнього патріотизму, видно напр., в оцих на вид галлофільських словах "Альбома Онегина":


Сокровища родного слова,

Заметят важные умы, —

Для лепетания чужого

Пренебрегли безумно мы.

Мы любим муз чужих игрушки,

Чужих наречий погремушки,

А не читаєм книг своих.

Да где ж оне? давайте их!

Конечно, северные звуки,

Ласкаютъ мой привычный слух;

Их любит мой славянский дух;

Их музыкой сердечны муки

Усыплены; но дорожит

Одними ль звуками пит?

И где ж мы первые познанья

И мысли первые нашли,

Где поверяем испытанья,

Где узнаєм судьбы земли?

Не в переводах одичалых,

Не в сочиненьях запоздалых.

Где русский ум и русский дух

Зады твердит и лжет за двух.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Поэты наши переводят

Или молчат; * один журнал

Исполнен притворных похвал,

Тот — брани плоской; все наводят

Зевоту скуки, чуть не сон:

Хорош российский Геликон!


Думаю, що по крайній мірі молоді галичани не пожалкують на мене за сю довгеньку виписку, бо вона якраз підходить і до львівського Гелікону!



* На лихо, про 9/10 наших поетів тепер можна сказати, що вони "переводят" незручно або що вони, на горе наше, не мовчать!







V


Три сьогочасні групи українські, по д. Вартовому: українофіли, радикали й націонали-народовці. Де четверта: "новоерці-угодовці"? Програма д. Вартового. Наші виводи.


З такою ж безцеремонною суб’єктивністю д. Вартовий виставляє й теперішній стан, і працю різних українських кружків. Він поділив їх на три групи: 1) українофіли, 2) радикали і 3) правдиві націонали й правдиві народовці.

Першими й другими д. Вартовий дуже недовольний. Обом гуртам він закидає боязкість — гріх, котрий перш усього залежить від певного настрою індивідуально-психологічного, а не від напрямку теоретичного, і, окрім того, досить розширений в Росії серед усіх громадських елементів, окрім т.зв. нігілістів. В усякім разі, ні нам, котрий живе за границею, ні д. Вартовому, котрий пише під псевдонімом, говорити про той гріх не личить.

Чим, властиве, не довольний д. Вартовий в основах напрямку українофілів, не дуже ясно. Він закидає їм формальний націоналізм без народолюбства, каже навіть, буцімто вони не признають української літератури для народу, а признають її тільки для самої інтелігенції; каже далі, що вони працюють мало, та й то не на вкраїнській мові, що вони задержують деякі праці. В сих закидах єсть кілько правди, та тільки щоб добре осудити "українофілів" д. Вартового, треба б ясніше означити, про кого власне він говорить. По деяких ознак x можна думати, що "українофілами" зве д. Вартовий ученіших українців, котрі сидять на професорських та учительських місцях, та літераторів. Звісно, захвалювати ми їх не станемо, та тільки й згодитись з д. Вартовим, що вони безплідні або навіть шкідливі для українства, ніяк не можемо. Такий Антонович, Житецький, Лазаревський (вибираємо імена сотрудників "Основи", тобто людей, котрі самі себе заявили українофілами), які не пишуть нічого по-українському, а все по-московському, але ж усе-таки наукові праці їх поясняють і українську мову, українську історію, народне життя, і всякий українець мусить бути їм вдячний, як і тим українцям з роду, хоч не українофілам, як дд. Сумцов, Дашкевич, Лучицький, або білорусам, як П.Петров і Мелишевський, великорусам, як д. Буданов, Вікторов і др., котрі працюють над українськими сюжетами, і редакціям "Киевской старини", "Етнографического обозрения" і т.ін., котрі дають місце таким працям. Нехай се все "общеруси", по галицько-народовецькій мірці, але все-таки найзавзятіший український автономіст, коли він тільки освічений і розуміє ціну науки, мусить шанувати працю тих людей. Коли ж він не вдовільняється московською мовою їх, то йому остається тільки одно: працювати, як і ті люди, тільки на українській мові. (Те, щоб "українофіли" не признавали української літератури для простого народу, навіть нема що говорити. Може, й справді д. Вартовий бачив де такого дурака, так дуракам закон не писаний!)

Програму радикалів д. Вартовий хвалить, боїться тільки "соціалістичного" кольору її. Та боязнь трохи чудненька в той час, коли, напр., в Англії навіть міністри й консерватори говорять: "Ми всі тепер соціалісти", коли і на континенті і німецький імператор, і папа роблять уступки соціалізмові. Та в усякім разі, признання д. Вартовим рації програмі радикалів єсть, в ряду других подібних прояв, добрий знак того, що в російсько-українських кружках повітря починає прочищатись від того туману, котрий наріс там в 80-ті роки і котрий дійшов був до солідарності з новоерською реакцією.

Тільки ж д. Вартовому, видимо, страшно немилі українські радикали. Він їм закидає зневагу до націоналізму, легковаження української мови, котрої б то вони не хотять учитись, те, що вони нічого не роблять, і поряд з тим те, що вони пишуть для українського народу московські книжки. Не знаємо, яких власне осіб має на оці д. Вартовий. Може, йому й пощастило наскочити на таких власне недоладних радикалів. Тільки ж, коли, напр., Вартовий говорить, що українські радикали солідарні з "Народом" і нами (д. Вартовий говорить про се досить неприличним тоном, кидаючи нам імена "отамана", "прем’єра" і т.ін.!), то ми вже сорок разів викладали своє profession de foi в сій справі. Ми говорили, що ми признаємо національності, як очевидний факт, як результат певних природних і історичних обставин життя народного (хоч іноді ще необсліджених науково і завше перемінних); ми признаємо, що сей факт завше треба мати на оці при громадській праці, а надто ми признаємо важність найвиднішоі національної ознаки — народньої мови як. способу морального зв’язку між людьми. Ми признаємо не тільки право живих груп людей, в тім числі і національних, на автономію, а й безмірні користі, які виносять люди від такої автономії. Тільки ми не можемо шукати собі провідних думок для громадської праці, культурної, політичної і соціальної — в почуттях і інтересах національних, бо інакше ми б заплутались в усяких суб’єктивностях, в лісі історичних традицій і т.д. Ми шукаємо таких провідних і контрольних думок в наукових виводах і інтересах інтернаціональних, вселюдських. Через те, кажучи коротко, ми відкидаємо не національності, а націоналізм, а надто такий, котрий себе сам виразно противуставляє людськості, або космополітизму; ми не признаємо примусових думок і почуттів, котрі видаються за національні, ніяких обов’язкових історично-національних святощів, а надто ненавистей до других національностей (Д. Вартовий між іншим ганьбить українських радикалів, що вони забувають мої власні слова, висказані б то "в одному з останніх моїх творів" і признаваємі галицькими радикалами, тобто, що "розвиток (мас народу) можливий тільки на національному грунті". На самім ділі я висказував подібну думку завше, починаючи від своїх перших печатних студій по римській історії (1863), в котрій я вперше здибався зі справою космополітизму й націоналізму в ту пору, як, по слову римського ж поета, "заполонена Греція заполонила ворога-побідителя" своєю культурою. Починаючи з тих студій, я всякий раз, коли була потреба, казав одно: космополітизм в ідеях і цілях, національність в грунті і формах культурної праці! Я полемізував 30 років проти російських псевдокосмополітів, котрі не признавали української національності, і проти українських націоналістів, котрі, виступаючи проти космополітизму, рвали єдину провідну нитку безпохибного людського поступу і саму підставу новішого возродження національностей і відкривали дорогу до себе для всякого шовінізму, виключності й реакції. Може бути, що я так незручно писав, що д. Вартовий тільки недавно добачив у мене таку думку?! А зрештою, і за те спасибі!

Ми получаємо від наших земляків заяви солідарності з нами в таких думках і через те думаємо, що д. Вартовий не має права приписувати всім радикалам зневаги до націоналізму, в смислі зневаги до національності.

Докір українським радикалам в незнанні української народної мови може справді бути почасти вірним, тільки Його ніяк не можна прикласти до самих радикалів. На біду, ми знаємо чимало гарячих українських націоналістів, трохи не сепаратистів, котрі не вміють української мови, а надто не можуть нею писати. В Росії обставини життя відбивають освічених людей, а надто городян, від української мови, а, щоб вчитись самим, люди там досить ліниві, і се люди всяких напрямків, в тім числі, на біду, й радикали. Але вважати лінивство за ознаку самих радикалів буде неправдою.

Такого ж характеру почасти і докір українським радикалам, що вони нічого не роблять. В Росії тепер рідко які опозиційні елементи що роблять, окрім роботи літературної, та в останні часи — помочі голодним. По правді кажучи, українці всяких напрямків по всякій праці ідуть позаду від великорусів, і коли б їх можна було підігнати докорами, то в добрий час! Тільки ж докоряти треба трохи правдивіше, ніж д. Вартовий.

Наскільки ми знаємо, українська праця на українській мові тепер у Росії майже виключно зводиться на поміч галицьким виданням, печатання певних творів у Галичині і т.ін. Радикали-українці дещо роблять такого, але, справді, менше, ніж другі українські кружки. Тут почасти винна ще малочисленість радикалів, а з другого боку, більша на око енергія деяких кружків, напр., існування "Правди" пояснюється чисто випадковими, особистими причинами. Але в усякім разі, українські радикали дійсно могли б робити більше, як, з другого боку, і тим націоналістам українським, котрі, як д. Вартовий, згоджуються на радикальну програму, можна б проявити ту згоду чим-небудь реальним. Праця по радикальній програмі не мусить бути монополією якого-небудь кружка! Вона витікає з розуміння певних потреб громадських, і в путніх сторонах, напр. в Англії, ми бачимо радикалів торійських, вігівських, незалежних, соціалістів християнських, вільнодумних і т.д., і т.д. Чому б і в нас не мало бути того ж самого?! Чому ми мусимо зостатись при таких дурницях, як, мовляв, "ти радикал, то й знай свій "Народ", а я українофіл, то й знаю тільки "Правду" з її австро-польською побєдоносцевщиною, хоч я і знаходжу, що "народолюбиві ідеї радикальної групи такі, що до них буде прихильний усякий народовець", як каже д. Вартовий.

А вже докір д. Вартового українським радикалам, що вони "пишуть для українського народу московські книжки", зовсім фантастичний. Вже правдивіше було б докорити певних радикалів тим, що вони зовсім ніяких книжок не пишуть. Дійсно, ми не знаємо ніяких московських книжок, зложених для українського народу українськими радикалами. Противно тому, ми знаємо книжки українські: "Про козаків та татар", віденські та женевські соціалістичні брошури, "Про Швейцарію", "Про баптистів" і др. В д. Вартового, видимо, дуже вже розійшлась рука на радикалів!..

З поводу радикалів д. Вартовий зачіпає справу, котра близько торкається всякої інтелігентної людини на Україні.

Він каже: "Кождий, хто принесе хоч крихту обмоскалення у наш нарід (чи словом з уст, чи книжкою), робить йому шкоду, бо відбиває його від національного грунту" і т.д. Ми раді б помилитись, але нам видиться, що слова сі треба розуміти так, що всякий, хто дасть українцеві московську і взагалі неукраїнську книжку, той робить йому шкоду.

Ми вже мали пригоду говорити про подібну думку з поводу проповіді "своєї науки" в книжці д. Чайченка про Квітку і показували, скільки лицемірства в такому націоналізмі наших народовців, котрі самі ж їздять учитись на лікарів, юристів і т.д. по чужих вищих школах. Правда одна для мужика й для пана і, ставши логічно на таку точку, перестанемо читати і московські книги Потебні й Житецького про українську мову, московські і польські книги Антоновича і Яблоновського про українську історію, перестаньмо їздити в Відень учитись у німців медицини, бо бували ж пригоди, коли, напр., який січовик віденський осідав у Відні або в якому Тиролі і німечився і т.д., і т.д. Скажуть, що я довів думку до такого кінця, де вона мусить бути абсурдна. Так вона й у початку своєму абсурд!

Не кажучи вже, що люди живуть не одною національністю з її мовою (інакше, напр., французи мусили би увесь вік плакати, що вони тепер не говорять по-галльському, хоч, дійсно, вони прийняли немало лиха, поки переманились), а станемо на просту точку щоденного життя. Візьмім, напр., ідеального українолюбця і народолюбця де-небудь у полтавському селі, такого, що сам не тільки ширить між народом, а і пише українські книжки. Поряд з ним живе письменний мужик, котрий схоче, напр., навчитись з книжки, як ліпше вправляти бджоли або ліс, рілю і т.д., і просить у мене об тім книжки. Української книжки такої нема, а московська (а в Галичині польська) єсть — так народолюбець йому не дасть її, такої книжки, щоб він не помосковився або не сполячився?? Де ж тут буде народолюбство? Колись у 60-ті роки й мені траплялось бачити таких українофілів, котрі казали, що ніхто не сміє давати нашому народові інших книг, окрім українських, і мусить заждати з усякою просвітою народу, аж поки патріоти українські не напишуть усяких українських книг. Потім таких українофілів щось не стало видно, і вся справа звелась на те, що єдиний спосіб запобігти лиху — се писати якнайбільше книг по-українському, але де конче потреба єсть, то послугуватись і книгами на чужих мовах, як се робиться скрізь на світі, а про шкідливі боки денаціоналізації (погорду до своїх і т.ін.) говорити при таких нагодах свою думку народові. Тепер така допотопна виключність вилазить у такого народолюбця в печатному слові. Ні, ми воліли б помилитись у розумінні слів д. Вартового! Так можна подумати тим паче, що в своїй програмі під кінець листів д. Вартовий згоджується, щоб на Україні в школах народніх учили і "державної мови!"

Після того, як "розніс" д. Вартовий дві попередні українські групи, можна було сподіватись, що він покаже нам, що робила й робить третя група, котру він зве "правдиво національна та правдиво народолюбна". Тільки ж він сього не зробив, а скінчив на тому, що раз сказав, що імена тих правдивих українських патріотів "усяке тепер знає і не треба їх тут наіменувати", а вдруге таки назвав два імені: "Кониського та Левицького як найкращих репрезентантів нашого національного руху".

Що на таке сказати? Д.Левицький, як ми сказали, написав кілька добрих повістей, а перед тим і після того кілька слабих, з туманною тенденцією і лихим водевільним заходом. Від нього можна сподіватись, що, покинувши тендеційність і звернувшись до сучасної порядної літературної манери, він уп’ять дасть нам кілька добрих повістей. А про Кониського і того не скажеш. Таланту белетристичного не дав йому Бог, образовання не дала йому чи доля, чи сам він "не восхотЂ разумЂти" сучасних громадських справ. Що ж він може репрезентувати?

Поклоняючись таким репрезентантам, діло трохи рисковане об’являти всю російську літературу "шматом гнилої ковбаси", як се рішуче каже д. Вартовий!

Про четверту групу, "новоерців", д. Вартовий не споминає про ту, що видумала "угоду" з польськими магнатами-клерикалами, що поставила український рух під берло галицьких єпископів-ультрамонтан, поновила духинщину й почала навіть її популяризувати, що повертала надії українців на польських панів навіть в соціальних справах ("Правда" про "разверстание" лісів і пасовиськ на правім боці Дніпра), вторила польсько-панським газетам в справі еміграції селян-русинів із Галичини й Буковини і т.д. Ми знаємо, що активних членів ся група багато не мала, хоч вона й виголошувала в "Правді" про свою силу, та все-таки один час вона напустила туману по українських кружках досить широко. Тепер фіаско "нової ери" в Галичині прибило ту групу, але вона ще не вимерла і ще шкодить, хапаючись за теорію "нейтралітету" українців у галицьких справах, і ще шкодитиме, вигадавши щось друге. Невже д. Вартовий не чув про сю групу? Йому ж тим більше треба було відділити його любезних націоналів-народолюбців від сих новоерців, бо сі "часто-густо" сиплять у своєму органі словами "національно-народний".

Пропустивши четверту групу і не давши огляду роботи третьої, д. Вартовий дає свою програму від імені сіє третьої групи. Ся програма неожидано смирна проти широких замірів і докорів д. Вартового, смирна і в своїх основних точках проти теперішнього стану України в Росії, а також і по своєму погляду на українофілів і радикалів, до котрих зараз перед тим д. Вартовий показувався так немилостивим.

Свою програму д. Вартовий починає з того, що "зарікається усяких заходів коло політичної самостійності української". Прочитавши таке, я не міг не спитати себе: за віщо ж д. Вартовий так сердиться на мене за мою полеміку проти українського сепаратизму? І тепер мушу сказати два слова про сю точку, не так рго domo mea, як для пояснення справи.

Д. Вартовий навіть просто недобросовісно поступив, коли написав (у 11 н-рі "Буковини") таке: "Д. Драгоманов нападав на справжній, правдивий український націоналізм, звучи його "сепаратизмом". Я виступав проти певного націоналізму, признаючи національності (див. про те обширно в "Чудацьких думках"), але ніколи не змішував того націоналізму з сепаратизмом, знаючи, що націоналізм буває й централізаційний, заборчий, напр., у москалів, поляків, німців, французів і т.д. (Інтересно, напр., як виступає проти "націоналізму" д. Волод. Соловйов, котрий був навіть членом петербурзького "Славянского благотворительного общества" — див. його "Национальный вопрос в Росии"). Під сепаратизмом я розумів, відповідно до того, як се вживається в усіх літературах, стремління до державної окремності, котре може проявлятись і без усякої етнографічнонаціональної барви, напр., як було в часи повстання південних Штатів Північно-Американської Спілки, коли, власне, і пішло в моду слово "сепаратизм" і коли діло йшло об тім, щоб, властиво, в одній національності зробити дві держави.

От і я, коли "нападав" на український сепаратизм, то тільки на розмови про те, щоб виділити російську Україну в осібну від Росії державу. Тільки ж я, власне, навіть і на сей сепаратизм ніколи не "нападав" принципіально, бо не можу мати проти нього нічого з боку принципіального. В принципі не тільки всяка нація чи плем’я, має право на осібну державу, але навіть всяке село. Єсть ж й досі посеред Італії республіка С.-Маріно, і, певно, люди в ній мають свої рації зоставатись осібною державою. Схотіли дві часті Аппенцелю поділитись на осібні півкантони — і живуть собі так і т.д., і т.д., то чому б не то Україні, а навіть Миргородові і Сорочинцям не бути осібними державами, аби вони схотіли того і мали силу поставити на своєму?!

Коли я виступав проти розмов про український сепаратизм, то, власне, вказуючи, що се пусті розмови, котрі не мають під собою ніякого грунту. Я й говорив про се навіть не зі взгляду на російську Україну, де люди прекрасно знають ціну сьому сапаратизму, а взглядно до Галичини, де люди взагалі мало знають російсько-українські справи, де я в часі написання своїх статей у "Правді" 1873 р. здибувався з людьми, котрі рівняли до України мірку, напр., корони св. Стефана Угорського (Maguar Orszag), і де ще недавно "Діло" говорило про Київське королівство, "Правда" — про "цілу австрофільську партію" в російській Україні, де навіть в сеймових бесідах д. Січинський і др. говорили про можливість Українам цонвертере політично до Австрії, як релігійно до Рима.

Як український публіцист, я не міг зоставити без уваги такі розмови, тим паче, що вони зводили певних галичан на фальшиву дорогу. Але я завше був і є прихильником політичної автономної українців в формі автономії земської: громад, повітів і країн, в котрій, як я змагався показувати десяток разів, найліпше може виявитись і автономія національна. І тепер ніяк не можу згодитись на раду д. Вартового "зректись усяких заходів коло політичної самостійності української", не згоджуюсь, між іншим, і через те, що без політичної самостійності чи автономії не може бути і автономії національної. Коли б не увесь смисл термінології д. Вартового, то я б у словах його побачив би просто Лапсус цаламі, випадкову підставу слова політичної, замість державної. Тепер же я мушу вбачати в словах д. Вартового ознаку темноти думок про політичні справи і через те темноту і програми.

Огляд історії і теперішньої практики європейських народів показує, що автономія політична і національна можлива і без державної відрубності. От через те і я, не бачачи грунту для державного сепаратизму українського, бачу повну можливість політичної і національної автономії української на грунті земської автономії (селфюовернемент), до котрої і в усій Росії, в тім числі і в великоруських земствах, висказувалась стільки раз явна симпатія і котра рано чи пізно мусить перейти в життя і в Росії. В "Вільній спілці" і в "Чудацьких думках" я говорив про се докладно і тепер не маю рації повторятись.

Д. Вартовий сам кружиться навколо думок, подібних нашим, та тільки якось не може договоритись до чогось ясного, навіть і тоді, коли він зовсім близько підходить до суті діла.

Так він, напр., резонно радить українцям увійти в спілку з людьми тепер недержавних націй Росії. Думку сю ми не раз висказували за 20 років і навіть пробували реалізувати її, напр., виданням брошури на мові білоруській, пробою зблизитись з литвинами, про котру хоч брехливі звістки подали й "Московские ведомости", і т.д. До такої спілки може прислужитись загранична преса, тепер, між іншим, і в Америці, де дуже близько одні до одних зійшлись, напр., русини, поляки і литвини, з котрих кожда нація має навіть і печатні органи, але, звісно, треба б, щоб ся загранична преса була підперта голосами з Росії, а далі працею в самій Росії. Ми звертаємо увагу на се одномишлеників д. Вартового хоч би й з поводу виставки в Чікаго.

Тільки ж другі недержавні національності в Росії, виключаючи хіба привислянських поляків, стоять так, що і в них сепаратизм державний так же мало має надій вигоріти, як і на Україні, так що і їм треба прийняти програму політичної земської автономії замість сепаратизму. До того така автономія навряд вигорить у Росії без підпори самих великорусів. Я мав пригоду говорити про се не раз і вважаю за дуже щасливий випадок, що у великорусів при всіх централістичних звичаях, котрі виробила в них історія, як у многих других народів Европи, склавших великі держави, — все-таки єсть великі симпатії до адміністративної децентралізації і земської автономії. Яка тому причина: чи дуже вже велика ширина Росії, чи явна дурість російської бюрократії, але по правді треба сказати, що в великоруській громаді далеко більше прихильності до децентралізації, ніж, напр., у французькій.

Українці могли би добре використати сю прихильність, коли б узялись за діло зручніше і, між іншим, коли б більше налягали на земську, ніж на національну, автономію і менше тикали в очі великорусам їх національним централізмом, мовбито природженим великорусам. Д. Вартовий зовсім не спиняється на практичних, власне земських справах автономізму, а зате, хоч сам каже про потребу спільності з ліберальними великоросами, поспішається кинути їм докір централізму з поводу якоїсь фрази "Недели".

Не лишнім буде нагадати, що редактор "Недели" ніякий великорус, а син попа з Київської губернії, і колись був досить близький до Костомарова і т.ін., і ще в 70-ті роки і пізніше печатав українофільські статті. Головне ж, "Неделя" ніяк не може вважатись за властиво "ліберальний" орган. Вона хоче бути органом "народничеським".

Колись вона проповідувала "деревню" — село, потім печатала безполітичне "народничество" д. Юзова (в жилах котрого нема й каплі великоруської крові) і т.ін., але завше відхрещувалась від лібералізму. В російській печаті єсть органи, котрі більше мають права на ім’я ліберальних, і, по правді кажучи, українці всього менше мають права жалітись на їх неприхильність. Ми не приводимо фактів, сподіваючись, що по крайній мірі в Росії, та й у Галичині чимало їх звісно, хто слідив за російськими місячниками, і що всякий, навіть народовець, у Галичині читав недавно в "Зорі" хоч би й про те, що одна великоруська народницька фірма приймає на себе видавництво і ширення і українських книжок, що недавно в Галичині було напечатано об тім, що образ Шевченка виставлено в московському історичному музеї як образ всеросійської знаменитості і т.д. Перед такими фактами ніяк не можна признати тактовним те, що деякі наші патріоти трохи не всю свою працю зводять на те, що підхоплюють яке-небудь слівце або навіть промовчування в російській печаті, щоб зараз же возвістити урбі ет орбі, які великоруси неприхильні до українців (Недавно "Правда" вшпигнула "журнал Стасюлевичі і Пипіна" за те, що він ні словом не згадав про голод в Київщині і на Поділлі, коли "Вестник Европы" зовсім і не думав оглядати голоду по всіх губерніях Росії, а мав дати тільки загальну картину і коли тут винні (коли вже хто винен) самі кияни й подоляни, що не подали в столичну печать таких дописів, які зробили за свої краї гр. Бобринський, Л. Толстой, Корнилов і т.ін. І сей докір зроблено в тому самому числі, де напечатано ювілейний панегірик одному сотруднику, про котрого говориться між іншим, що не було "ні одного поступового видавництва в Росії, котрого б ювілят не запомогав своїми многоцінними працями про безталанну неньку Україну" і т.д.! Ну хіба се не дитинство?! Тим часом ліберальні видання в Росії так наївно вірують в дружбу до себе українських і галицьких націоналістів і в їх лібералізм, що, напр., той же "Вестник Европы" напечатав у себе допис в похвалу галицьких народовців і між ними навіть єпископа Пелеша!).

Поряд з такою безтактовністю українських націоналів барви д. Вартового стоїть те, що вони не показують ні недержавним націям, ні великорусам реальних точок для спільності, тобто свого власне політичного, державно-адміністративного ідеалу. Через сю точку д. Вартовий перескочив так, мовбито її і не було на світі.

Може, хто скаже, що при теперішньому стані Росії було б даремним, утопічним навіть і думати про такі речі. Але подібне можна сказати і про все друге, про що говорить д. Вартовий: про економічний добробут, національну просвіту і т.ін. Хто і коли тим усім займеться при теперішньому стані Росії, коли уряд тим займатися не хоче або не вміє, а громадянам не дає?! Без ідеалу, без віри в будучність ніяка праця неможлива!

Ми цілком розуміємо, що тепер у Росії у многих може розвитись найкрайніший песимізм. Але ж думаємо, що власне історичні досліди й порівняння можуть побороти той песимизм, з котрим жити активно не можна. На лихо, в Росії знаття історії, а надто новіших часів, далеко не цвіте, а, окрім того, навіть у школах росіяни навчаються якось виділяти Росію від усього світу. Тим часом і тепер Росія переживає тільки пору, котрій подібні переживали і другі народи Європи і з котрих вони вийшли, між іншим, дякуючи ідеалізму своєї інтелігенції, іноді навіть оптимістичному. Не раз бувало в історії Європи, що найгірші часи апатії громадської, реакції були власне перед часами акції, поступу: "A u денег нету — перед деньгами!" — як говориться в великоруській пісні. Не так давно сама Росія пережила сумну добу часів Миколи І, а надто після 1848 р. Доба та, безспірно, була гірша, більше безнадійна, ніж теперішня, бо тоді Росія була більше відрізана від Європи, ніж тепер, та й у самій Європі панувала реакція, а найближчі до Росії уряди, пруський і австрійський, були не дуже ліпші від російського. І все-таки після севастопольської війни наступила на кілька часу в Росії доба поступу, в котру щось було зроблено, дякуючи тому, що в попередню добу інтелігенція хоч дещо собі вияснила з політичного ідеалу: волю кріпаків, печаті, земство, публічні суди і т.ін.

Тепер реакція багато зламала із того, але дещо зосталось. Теперішньої печаті і університетської науки в Росії не можна і здалека рівняти до миколаївських. Тепер і з гидкого "Нового времени" людина, в тім числі і робітник, а іноді і селянин, котрий загляне в трактир або везе пошту, може довідатись про те, що діється на вільнішому світі. Число людей з гімназичною і вищою освітою безмірно вбільшилось. Ми ніяк не можемо собі уявити, щоб із тих людей ті, хто має які ідеали, в тім числі й автономно-українські, не могли зовсім їх пропагувати хоч би між своїми приятелями, родичами, сусідами, навіть між мужиками. Особисто я, напр., ніколи не "ходив у народ", бо моя робота вдержувала мене в великому місті, в кабінеті. В селі бував я. рідко, як гість і, звісно, панич або пан, але в мене були добрі знайомі і серед мужиків, колишніх наших кріпаків, котрі знали, що я лихого не роблю (учиться, а потім учителює, мовляв) і готовий послужити їм, чим умію: лист прочитати, відповідь написати, "бумагу" до уряду, сказати слівце чиновникові, попові, навіть хініну дати проти трясці і т.ін. Сусіди-мужики охоче розмовляли зі мною, і мені траплялось говорити їм і про державні справи і вияснити їм і що таке конституція (хоч і без сього слова), і що було доброго в нашій козаччині, котру все-таки наші селяни, а надто на лівім боці Дніпра і в Новоросії, пам’ятають, і чому ліпше б було, якби всякі книжки писались по-нашому, українському, і чому я пишу новобранцеві або заробітчанину на лист, писаний московсько-писарським штилем, відповідь від батька, матері, брата його — по-нашому, по-українському, і т.д. І ніхто на мене з мужиків не доніс. Не кажу про родичів і сусідів з більш освічених, з котрими легше розмовитись про всякі громадські справи, в тім числі й політичні. Неможливо, щоб десятки, сотні, тисячі освічених людей не могли зробити свого в напрямку пропаганди здорових політичних думок, а надто при праці систематичній, при певній організації, котра завше починається з малого і котрої зріст залежить стільки ж від свідомості і енергії членів, скільки і від обставин. А в кінці всього переміни в громадах і державах залежать найбільше від переміни громадських думок. Ми певнісінькі: по тому, що робилось у Європі і в самій Росії, що, коли тільки значна частина громадян у Росії хоч так ясно поставить перед собою думку про державну вільність, як колись поставила про волю кріпаків, переміна державних порядків у Росії наступить чи тим, чи другим способом: чи під нагнітом знизу, чи згори, чи після війни, чи після голодів, чи під страхом банкруства, бунтів і т.ін. Оглядаючи історію Росії в 50-80 рр., треба по правді сказати, що і в часи "реформ" 1859-1866 рр. і в часи "веяний" 1880-81 рр. державна воля не наступила в ній тільки через те, що не були вияснені в самих передових людей її форми; що, напр., тоді, як поляки рвались до сеператизму, великоруські і українські демократи навіть боялись "конституції", як "справи панської і буржуазної" і що в усіх навіть поступових людей було "шатание умов", говорячи словами ген. Гурка, котрий, звісно, не те думав сказати, що ми.

З сього "шатания умов" треба перш усього вийти, і між іншим українським автономістам треба собі ясно поставити ближчі і дальші ідеали і форми політичні, державно-адміністративні для української автономії і притягти до них своїх земляків показом реальних вигод від неї (адміністративних, фінансових, просвітніх і т.д.), а далі шукати собі спільників і по чужих сторонах. Інакше справа автономії українців не може посуватись наперед і навіть не вигорить і в часи для неї придатніші, коли автономісти українські опиняться без ясної і реальної програми.

От тим-то й жалко, що українці навіть у заграничній печаті, коли беруться говорити про українську національність і її автономію, то обходять політичний бік справи, власне, найважніший для сієї точки, тоді як різні блягери граються словами про Київське королівство і т.ін.

Майже так само пройшов, не зачинивши суті діла д. Вартовий і коло справ соціально-економічних. В сих справах він убачив тільки спір про колективізм чи індивідуалізм, і позаяк, по його думці, ще ніхто не сказав в сих справах останнього слова (так, мовбито про що-небудь на світі сказано буде останнє слово, окрім того ангела, котрий, кажуть, програє в трубу при кінці світа!), то він і радить махнути рукою на сі справи. Д. Вартовому, видимо, незнана література соціальної справи навіть російська, хоч по тому, як він навчає нас про існування других літератур, далеко багатших, можна було б ждати, що він прочитує цілі бібліотеки європейські. Навіть по газетах і журналах російських можна бачити, що тепер, окрім рішучих комуністів єсть десятки соціалістичних партій і що самі комуністи, після того, як партії їх стали з літературних політичними, на сей час менше займаються теоріями про індивідуалізм чи комунізм, а висувають наперед практичні справи: реформи податків, числа годин праці, убезпечення робітників від каліцтва, болісті, старості, безробіття, реформи аграрні і т.д., і т.д. Недавно французькі соціалісти видали програму агітації серед селян і там зовсім не ставлять комунізму, а тільки певну солідарність громад в справах громадських земель, бо тепер ще праця хліборобська не дійшла до такого ступеня колективності, як праця заводська та фабрична. Не ставлять комунізму і соціалісти ірландські, а вдовольняються поки що переходом землі до хліборобів, хоч би і на власність індивідуальну, відкладаючи колективізм на той час, коли його виможе зріст економічного життя. В Росії ще й без комунізму стоять наглячі справи, котрі требують по-своєму радикального заходу: зріст безземельних селян, страшенно неправедна система податків, зовсім непосильний державний бюджет, повна безправність і необезпеченість робітників і т.д., і т.д. Майже всі сі справи вияснені старанними працями учених, публіцистів, земськими статистиками, котрі, напр., вже років 20 назад передрекли голоди, що тепер давлять Росію, в тім числі й нашу "благодатну" Україну. Діло порятування Росії від голоду, як і від других соціально-економічних лих і неправд, тепер стоїть в явному зв’язку з політичною справою, бо царсько-чиновницький уряд і не хоче, і не вміє полагодити лиха. Об сім треба говорити, коли не кричати на всіх базарах, а нам українські "народолюбці" радять ждати, поки хтось скаже останнє слово в справі індивідуалізму і комунізму! Є від чого посумувати власне українцеві!

І при такій малій розвазі над економічним життям, д. Вартовий далі говорить, що націонали-народолюбці мусять поставити "насамперед" народний добробут (економічний), котрий, по його словах, попереду стоїть і в радикалів*.



* Не буду говорити за всіх радикалів, але позаяк се вже не перший д. Вартовий говорить таке, то я мушу по крайній мірі за себе сказати, що, вважаючи людський організм за річ дуже складну і будучи єритиком проти всіх ортодоксій, в тім числі й соціалістичної (або, ліпше, німецької соціал-демократичної), я ніяких громадських інтересів — ні культурних, ні політичних, ні економічних не становлю наперед, а всі — нарівні, всі — вкупі!



Добробут той д. Вартовий хоче підняти "в межах, від російського уряду дозволених" сільсько-господарськими школами (не каже: приватними чи урядовими або земськими?), позичковими касами, крамницями для доброго і дешевого продажу потрібних селянинові продуктів. Чи треба говорити, що ся програма смирніша для наших часів, ніж офіціальна програма кн. М. Рєпніна для 1819 р.? Далі, що сказати про крамниці і т.ін., коли вже й українська "житниця Росії" не має чим заплатити податки, а навіть і що їсти? Недавно доказано було цифрами, що гроші, котрі ще хлібороби мають у Росії за хліб, як він де уродить, дістають вони лишень через те, що сами не доїдають того, що потрібно людині і що їдять люди в найгірше впорядкованих державах Європи, окрім Галичини!

Далі, в справах просвітніх (властиво національних) д. Вартовий говорить про вільність "самостійності вкраїнської літератури", причому досить незручно добавляє, "щоб українській мові вернено всі її права". Незручно, бо в старих школах наших народна українська мова вживалась дуже мало попри церковній і навіть польській, котрою читали багато лекцій ще в XVIII ст. навіть в Харківському колегіумі, тобто там, де й кості польської не було. Через те, між іншим, і так легко було урядові ввести з кінця XVIII ст. в наші школи, старі й нові (гімназії і університети, котрих у нас не було, нехай і не зовсім через нашу вину, бо ми говорили про них ще в Гадяцькому договорі 1658 р.). Ми мусимо требувати права для нашої народної мови, як і других політичних прав, не іменем історії, котра часто буде проти нас, а іменем сучасного здорового розуму. Після сього досить загального требування прав мови д. Вартовий зводить розмову на саму церковну проповідь, народний суд (волосний чи й мировий?) і народну школу, требуючи, зрештою, і законів на українській мові. При сьому д. Вартовий признає потребу вчити в українських народних школах і державної мови. Як бачите, програма се ще більше смирна, ніж розвінчаного з "батьків" Костомарова, цілком "простонародна", "для домашнього обиходу" і смирніша, ніж та, яку ми викладали в статтях "Література російська і. т.д.", котрі так розгнівали д. Вартового через 20 років після того, як вони появились. І до сієї програми радить д. Вартовий іти, "впевняючи словом і ділом (?) російську інтелігенцію, що така реформа — необходима річ, розвиваюча народну літературу та проводяча її на село" ("А город?" — спитає хто-небудь, згадавши повиті листи д. Вартового).

Д. Вартовий говорить під кінець, що його партія "національно-народолюбна (з такою програмою) як партія, що має ма меті практичну діяльність (курсив автора!), а не самі теоретичні поривання — чи національного, чи соціального змісту (курсив наш!), — єдино може мати силу й вагу в українській справі". Автор не питає себе, як теперішній уряд російський подивиться й на таку програму? Для нас же ясно, що до конституції в Росії уряд ніколи не позволить навіть української проповіді в церквах ні мови в школах і на селі (тепер іноді українська проповідь допускається тільки в Холмщині при боротьбі проти споминів скасованої унії та римського католицтва; так що прихильникам української проповіді в православних країнах зостається хіба ширити на українській мові всякі єресі! Не знаємо, що на те скаже д. Вартовий?)

Д. Вартовий, звісно, не проти "зміни сьогочасного режиму в Росії" і каже, що українські націонали-народолюбці мусять "сприяти усяким легальним заходам одмінити" той режим. Пречудне се "сприяти", а надто після докорів автора українофілам і радикалам за боязкість. Нам воно нагадує, як одна українська патріотична групка, вбачивши вже, що галицькі народовці самі почувають, що влізли в болото з "новою ерою", поклала все-таки не виходити з нейтралітету, зайняти вижидаюче становище перед вижидаючим становищем народовців перед урядом і польським колом. "І Гоголь такого не вигадає!" — писав мені д. Павлик, діставши звістку про таку чудасію.

Ми мусимо зарані відбити один докір, котрий може хто нам зробити. Ми зовсім не думаємо вимагати від кого-небудь з наших земляків у Росії активної боротьби з теперішнім режимом політичним. Ми знаємо, що се праця нелегка і рискована. Тільки ж се не виходить, щоб наші земляки мусили держати в тумані і свої голови. Се вже зовсім недостойно поважних людей. Треба раз назавше признати, що серйозна праця для маси української неможлива, поки не буде в Росії політичної волі, а значить, що й український рух не може мати серйозної громадської ваги, поки не стане на політичний грунт. S’est à prendre, ou à laissez, як кажуть французи: або взяти, або покинути! Се треба так і знати і не дурити ні себе, ні других.

Зрештою, сприяюча поза д. Вартового "перед усякими легальними заходами одмінити сьогочасний режим у Росії" — чиста фантазія. Тепер легальних заходів зовсім не може бути в Росії, бо навіть колишнє, хоч невеличке право петицій, яке мали земства, а надто дворянські збори, котрі не так давно обертались до уряду з "ходатайствами", між іншим, і про вільність печаті, про адміністративні реформи, про скасування адміністративної висилки, про скликання земського собору, тепер новими законами легальна скасовано. Навіть щоб уп’ять піднятись на такі петиції (а без того вже ніяк не буде в Росії не то зміни режиму, але навіть лоріс-меліковських "веяний") — земства і дворянські збори в Росії мусять, говорючи словами Наполеона III, "вийти з легальності, щоб увійти в право!"

Та що тут довго розмовляти! Адже ж і те, що недавно якийсь український націонал видав переклад книги Кеннана, розхвалений навіть "Ділом", єсть нелегальність! Ба навіть працювати для "Історичної бібліотеки" д. Ол. Барвінського, для котрої перекладав цензурні монографії Костомарова недавно померший чернігівський земець Карачевський-Вовк (як довідуємось з його некрологів), — нелегальність, бо та бібліотека заборонена в Росії і т.д., і т.д. І поряд з таким легалізмом д. Вартовий радить російським українцям порозумітись з галицькими, буковинськими, угорськими, тобто з людьми, живучими в конституційних державах, де земляки наші мають легальне право по економії агітувати за націоналізацію фабрик і землі, а по національній політиці — за українські університети й виділ усіх русько-українських земель Австро-Угорщини в осібну державну країну, аби тільки під берлом Габсбургів.

Дивна наївність!

Так-то можна сказати, що національно-народолюбна гора д. Вартового родила мишеняточко! Те мишеняточко вийшло смирне, зрештою, не тільки перед російськими законами, а й перед другими українськими групами, так суворо спочатку засудженими. Д. Вартовий сподівається, що й українофіли, й радикали, як тільки перейдуть від слова до діла, то й пристануть до його національно-народолюбної групи.

Аби було до чого приставати!

Ми, як бачили читачі, не так по-вояцькому настроєні до різних українських напрямків, як д. Вартовий. А через те, сподіваємось, ніхто не здивується, коли ми, не відрікаючись ні від одної точки тої програми, котру ми не раз викладали між іншим і в "Народі", в той же час обернемось до різних українських груп досить миролюбно.

З усього сказаного вище не трудно вивести ось яку мораль для української праці.

Праці тої видно тепер не так-то багато. Вона несистематична, часом несвідома, неорганізована. Більше праці, більше думки, більше організації! Але й менше сектярства! Говорячи на християнський лад, можна сказати словами проповіді Івана Золотоуста на Пасху: "Іди й постивший, і не постивший! Христос приймає й того, хто прийшов зарані, й того, що прийшов у XII-ту годину!"

Один працює для науки про Україну тільки по-московському (або по-польському) — будьмо йому вдячні і ті, що пишемо по-українському. Один вірує в українську літературу тільки простонародню, "для домашнього обиходу" — нехай виробляє її, а хто вірує в ширшу — нехай собі працює по-своєму, не кидаючи анафеми на невіруючих, але працюючих по-своєму все ж таки для української літератури. Один бере собі за вихідні точки думки і інтереси всесвітні, другий — національно-українські — впять не будемо анафемувати одні других, а поглянемо, які власне думки й інтереси хто хоче боронити.

В однім тільки миру між нами не може бути: в справі поступу чи реакції, в справі кастових чи всенародних інтересів, бо се справи основні, з-за котрих вже тисячі років іде між людьми боротьба невсипуща, без котрої життя людей перестало би бути людським. Сієї боротьби не можна замазати ніякими розмовами про національну солідарність, а надто в нашій нації, котра, власне, нація плебейська. А що одні з нас будуть поступовцями поміркованими, а другі — радикальнішими, одні демократами індивідуальними, а другі — соціальними — те ми можемо одні в других потерпіти, а надто при теперішньому стані нашої країни, котру і в Росії, і в Австро-Венгрії давить дуже вже застаріла система реакції і кастівності.

Під кінець теперішній стан нашої печаті примушує сказати ще про одну річ, про котру при наших обставинах не варто було б і згадувати: се про крутійство, котре завелось в наших кружках і нашій печаті. На щасття, крутіїв не так багато в російській Україні, по крайній мірі менше, ніж в австрійській. Там більше хибують люди темнотою, незнанням обставин. Тільки ж усе-таки те крутійство завелось і там і в часи "нової ери" було розвинуло досить своє павутиння, так що за ним не було видно зовсім чесного й поступового в українолюбських кружках. Тут була головна причина, чому й полеміка між різними нашими напрямками стала гострішою, ніж би слід було. Тепер почало трохи розвиднюватись і з сього боку, але крутійський Картаген мусить бути рішуче зруйнований однаково як радикалами, так і націоналами українськими! Для націоналів се навіть більш важно.



30 марця 1893

Софія







ПРОДОВЖЕННЯ:

Додаткові листи М. Драгоманова










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.