Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія





1.3. КНЯЗІВСЬКІ ТА МОНАСТИРСЬКІ АРХІВИ. ДИПЛОМАТИЧНІ АКТИ І ЛИСТУВАННЯ


Княжий двір у часи Київської Русі і в наступний період аж до ліквідації удільних князівств, поєднував одночасно функції державної канцелярії з функціями приватної резиденції правителя (567, с.231). Зрештою подібне поєднання характерне практично для всіх, навіть надрібніших, синьйоральних дворів феодальної Європи (див., наприклад: 2082; 1787; 2007; 1813). У княжому дворі, як правило, засідала боярська рада, відбувалися прийоми іноземних послів і послів сусідніх князівств, складалися дипломатичні документи, князівські статутні грамоти і грамоти про надання земельних та інших майнових прав чи імунітетів. Рівночасно тут велася вся документація, пов'язана з господарською діяльністю князівської скарбниці і приватного доменального господарства. Уже перелічені функції вимагають наявності писарського апарату, архіву, бібліотеки, а у окремих центрах — і, можливо, скрипторію.

У землях Київської Русі князівських дворів на середину XIII ст. було більше сотні. До кінця XIII ст. їх число скоротилося, але з XIV ст. значно виросло. До кінця XV ст. тільки в тодішніх українських землях їх було більше шістдесяти. Якщо брати всі території, де знаходилися уділи Рюриковичів та Гедиміновичів, то таких центрів можна нарахувати не менше 300.

Поява у князівських дворах (не лише у центрах земель, але й в удільних столицях) князівських канцелярій була пов'язана, перш за все, постійними зовнішньополітичними контактами, які супроводжувалися угодами та іншими юридичними документами. Сліди таких угод, які мали можливість бачити літописці, збереглися в текстах самих літописів. Можна сперечатися про їх число і стосовно конкретних гіпотез (1684, с. 189-193), але щодо їх наявності сумнівів немає. В окремих випадках (на жаль дуже рідко) збереглася пряма вказівка літописця на таку угоду («обіт»): «єго же за множеством весь не списахом» (894, с.69). З рубежа XII-XIII ст. збільшилася необхідність захисту раніше наданих земельних і адміністративно-господарських прав та привілеїв з допомогою правових документів, зросло число актів, княжих статутів та інших правових постанов.

Очолював князівську канцелярію хранитель «великої печатки» - печатник, функції якого були схожими з функціями канцлера у сусідніх Угорщині, Мазовії та інших землях. Уперше уряд печатника з'явився у Галицькій землі на початку XIII ст. Печатник-канцлер князя Данила Романовича - Кирило († бл. 1281 р.) з 1247 р. зайняв престол київського митрополита. Більшість вірогідних печатників також були духовними особами. Відомості про «малу печатку» дозволяють припускати, по аналогії з сусідніми країнами, також наявність уряду віце-канцлера. До князівської канцелярії повинні були входити перекладачі, писарі, які складали чернетки угод та документів, копіїсти та архіваріуси. Розвиток державного документу в Галичині та на Волині у XIII-XIV ст. випереджав аналогічні процеси в інших землях, що було зумовлено широкими контактами не тільки з сусідніми угорськими та польськими землями, південнослов'янськими державами і Візантією, але й з австрійськими, саксонськими та іншими більш віддаленими землями, де правова культура мала більш глибокі писемні традиції (932, с.44-108). Починаючи з часів Юрія Львовича, чия печатка мала латинські легенди: «† S. DOMINI GEORGI REGIS RUSIE» (« † володар Юрій король Руси») та «† S. DOMINI GEORGI DUCIS LADOMERIE» («† володар Юрій князь Володимирщини»), можна стверджувати, що, принаймні, зовнішньополітичні документи для європейських країн видавалися латинською мовою. Аналізуючи латинські грамоти князя Юрія-Болеслава Тройденовича, О.Купчинський дійшов висновку, що жоден з формулярів, що використовувався придворною канцелярією, не має прямого відповідника у пам'ятках західної дипломатики. У творчості канцелярії Юрія-Болеслава відбивалися різні дипломатичні традиції (932,с.103).

Діяльності князівських канцелярій в Галицько-Волинських землях у XIII-XIV ст. присвячене ґрунтовне дослідження О.Купчинського. Для інших регіонів і періодів подібні дослідження відсутні. Тим не менше літописи зберегли немало слідів діяльності князівських канцелярій в інших землях. Вони відбиті також у князівських грамотах XV — першої половини XVI ст., яких збереглося значно більше. Цікаво, що грамота даровизни земель церкві у Дубочинах, надана кобринським князем Іваном Семеновичем 26.01.1487 р. (23, т. 1, № 230, с.295), відбиває подальший розвиток української дипломатики, основи якої було закладено ще в XIII ст. Подібне можна сказати про грамоти київського князя Семена Олельковича та інших князів. Ця традиція продовжувалася ще якийсь час навіть після ліквідації самих уділів.

Давньоросійські території, які з середини XIII ст. перебувати під значним ординським впливом, зазнали впливу ординського діловодства, яке, до речі, відзначалося високим рівнем, базуючись на досягненнях уйгурської та китайської традицій (1531, с. 293-296).

Договірні, уставні та духовні грамоти, які зберігалися у князівських архівах, для нашого дослідження є джерелами найбільшої ваги. Окрім титулатури, підписів, дати надання, в числі свідків вони часто містять перелік осіб, що належали до обох династій, а в інших документах їхні імена не збереглися. На жаль від більшості князівських архівів вціліли тільки фрагменти у вигляді окремих документів. Ці документи в основному видані (168; 53; 37; 153; 154; 66; 64; 606, с.9-20; 524, с. 171-184; 54; 61). Стосовно автентичності частини з них триває дискусія (1267, с.81-95,145-147,191-192; 1016; 562, с. 1-22; 563, с.268-283; 989. с.80-102; 1067, с.23-29; 609, с. 133-139; 734, с.60-68).

Вивчення самих феодальних архівів, у тому числі спроби реставрації їх складу, не залишають сумнівів щодо існування таких архівів не тільки у великих столицях (1590; 1593; 1082; 1083; 1617, с.213-228; 1634, с.20-44). У XVI ст. хранителями князівських архівів були, напевно, канцлери-печатники (1634, c. 152-168). Можна припускати, що така практика склалася з самого початку функціонування князівських канцелярій. Цікаво також, що поряд з іншими документами у цих архівах («хранила княжі» ?) зберігалися і літописи (1634, с.47).

Видано також подібні литовські і польські джерела, частина яких торкається нашої теми, зокрема дипломатичне листування з архіву великих князів литовських (222; 221;218; 188; 304; 223; 225; 224;246; 186; 300). Сюди відноситься і видання актів унії Литви з Польщею (189; 190). Опубліковані також уцілілі грамоти з архіву Арпадовичів, які були пов'язані з Рюриковичами родинними зв'язками (216; 226). Важливе значення мають публікації грамот угорських королів, особливо Бели IV, Карла Роберта, Людовіка Анжуйського і Сігізмунда Люксембурга.

Князівські родини, які походять від Рюриковичів та Гедиміновичів, також мали свої архіви. В частині з них зберігалися документи більш давніх періодів. Величезні архіви князів Острозьких, Вишневеньких, Сангушків, Чорторийських, у яких були зібрані багаті майнові матеріали, грамоти різних князів, угоди та юридичні документи, частково втрачені, а частково розкидані по архівних збірках різних країн. Тільки незначна частина цих документів опублікована. Зрозуміло, що рівень публікацій окремих документів далеко не однаковий, що в багатьох вирадках ускладнює проблему автентичності.

Найбільш об'ємна публікація зібрання князівських архівів була здійснена під керівництвом відомого польського архівіста З.Радзімінського за участю П.Скобельського та Б.Горчака у 1886-1910 рр. Вони працювали у Славуті над архівом князів Сангушків (201). Це був один з найбільших приватних князівських архівів. Сангушки перевезли його з Славути до Гумниськ поблизу Тарнова, зберігши від пограбування. Нині документи архіву зберігаються у Воєводському архіві в Кракові (1926). Вони ще чекають на комплексне дослідження з боку спеціалістів, у першу чергу українських.

У складі зібрання Сангушків, найстаріші документи якого сягали середини XIV ст., зберігся цілий комплекс документів, які стосуються родини князів Острозьких. Копії різноманітних привілеїв, купчих та майнових документів родини за період від останньої чверті XIV ст. до 1539 р. були переписані староукраїнською мовою в окрему книгу на 460 стр. (Munimenta Ducum in Ostróg). Ця книга фактично видрукувана у 1,3 та 4 томах видання «Архіву князів Сангушків» з помітками на належність документу до Munimenta. У їх числі копія угоди Дмитра-Любарта Гедиміновича з Казимиром III (1366 р.), на якій як свідок підписався князь Данило Острозький; дарча грамота тестя Федора Острозького Чюрила Бродовського (8.04.1385 р.); грамоти князю Федору на Острог та інші володіння на васальному праві із зобов'язанням виконувати ту ж саму службу, яку він виконував при Любарті; підтвердження попередніх надань та інші документи бурхливого періоду 1386-1396 рр.

Але публікація охопила тільки незначну частину архіву Сангушків, про що можна судити з каталогу рукописів цього архіву, опублікованого Б.Горчаком у 1902 р. (251) Тільки з документів родини Острозьких крім Munimenta в архіві зберігалися чотири томи листів князя Олександра Острозького (поз.66 каталогу); рукописне зібрання на 187 сторінках усіх прав і привілеїв Острозьких за 1386-1587 рр. (поз.88); зібрання документів за 1519-1741 рр. (список 1762 р.), які стосувалися кордонів Заславського князівства з володіннями Острозьких, в числі яких 26 карт (поз. 1006); зібрання документів по розмежуванню з Острозькими за 1519-1760 pp. з 28 картами (поз. 1007) та інші документи.

Поряд з документами родини Сангушків та Острозьких у Славутському архіві містилися значні зібрання документів князів Заславських (під поз.64 значаться Інвентарі міста Заславля і цілого князівства Заславського за 1603-1700 рр., під поз.65 — реєстр всіх аренд князівства Заславського за 1623 р.), Корецьких (під поз.66 значаться купецькі рахунки князів Корецьких за 1604-1609 рр.), а також інших родин, пов'язаних з Волинню.

На жаль, більшість документів з князівських архівів, які збереглися, стосуються переважно майнових питань. Цікаво однак, що всі ті володіння, які більшість дослідників продовжують трактувати як приватні, в документах фігурують як князівства. Зрештою так трактували їх сучасники.

Багато цікавих матеріалів волинських князівських родин зберігається в Архіві Чорторийських у Краковіта Архіві Несвізьких Радзивилів у Варшаві, а також у різних рукописних зібраннях в архівах і бібліотеках Польщі (283; 306). Менша частина цих матеріалів розкидана по різних фондах ЦДІА України у Києві (див.: 2, де до архіву родини Замойських доручені документи XVI ст., що стосуються волинських родин зовсім не пов'язаних з Замойськими; 3; 4; 1) та Львові (5; 6; 7; 8). У Львівський науковій бібліотеці ім.В.Стефаника цінні зібрання містить відділ рукописів, це особливо рукописні матеріали бібліотек і архівів Оссолінських (див.: 13, де зібрані генеалогії родин князів Борятинських, Четвертинських, Воронецьких, Збаразьких -№ 4257/III, документи родини князів Острозьких і Вишневецьких — № 7640/1,8084/II; див. також: 248; 828, с.25-34; 1670, р. 195-229; 1674, р.500-570), Радзимінських (див.: 14, дезнаходяться списки Волинської і Белзької шляхти, гербівник Руліковського, генеалогічні таблиці, документи родин Четвертинських, Заславських і Збаразьких) і Сапєг (див.: 15, де зібрані дипломи з XV-XVII ст., кореспонденція,починаючи з 1574 р., та документи Чорторийських і Замойських).

У Московській державі також кожна князівська родина зберігала документи, які стосувалися її походження. Заслуги предків, реальні або надумані, були підставами не тільки для підняття престижу, претензій на певні володіння, але й були визначальними для службової кар'єри. Система місництва проіснувала до 1682 р. У цьому році була створена комісія, очолена князем В.Д.Долгоруким, завданням якої було видання офіційної родовідної книги — т. з. Бархатної книги. Представники князівських і дворянських родин подавали в комісію грамоти із своїх родинних архівів. Частина цих документів послужила підґрунтям для видання Бархатної книги. Інша частина видана М.П. Лихачовим та А.І.Юшковим (89; 26). Архів комісії князя В.Д.Долгорукого частково згорів, а частково розкиданий по різних збірках і нині втрачений. Те ж саме можна сказати і про долю документів, які були опубліковані в ряді інших видань (24; 21). Із 35 томів «Архива Юго-Западной России», виданого в 1859-1914 рр., де у четвертій частині спеціально зосереджені документи про походження шляхетських родин, майже у кожному томі можна знайти матеріали які пов'язані з певними князівськими родинами і дозволяють уточнити їх давні родові володіння, походження чи зв'язки (31).

Потреба у власних архівах була і у великих монастирів. Серед майнових документів у монастирських архівах зберігалися князівські дарчі і статутні грамоти, привілеї. Масове нищення монастирських архівів почалося у XIX ст. і досягло кульмінації у перші роки радянської влади. Тому краще вціліли документи з архівів волинських монастирів. Найбагатші матеріали зберігалися у Дерманському, Жидичинському, Загорівському та ін. Нині ці колекції у фондах ЦДІА у Києві (див.: фонди 2070-2074, 2078, 2097, 2099). З київських — Видубицького Михайлівського монастиря (див.: фонд 130, а також у відділі рукопису ЦНБ ім. В.І.Вернадського ПАН України).

У 1843 p. при канцелярії генерал-губернатора в Києві була організована Тимчасова комісія для розбору давніх актів. Комісія провела величезну роботу, переглянула масу архівів, переважно монастирських і приватних. Весь розшуканий матеріал ліг в основу Київського центрального архіву, організованого у 1852 р. В комісії працювали такі відомі вчені як М. О.Максимович, М.І.Костомаров, М.Д.Іванишев, В.С.Іконніков, І.М.Каманін, В.Б.Антонович, М.Ф.Владимирський-Буданов, М.В.Довнар-Запольський, Ф.Г.Лебединцев, О.М. Лазаревський, О.І. Левицький та ін. Головним виданням комісії був,уже згадуваний 35-томний «Архив Юго-Западной России». Подібні комісії були організовані у Санкт-Петербурзі та Вільні (Вільнюсі). До їх видань включено багато документів з монастирських архівів, серед яких є цікаві джерела до князівської генеалогії. Зокрема «Акты, относящиеся к истории Западной России» (документа з архівів Київської духовної академії, колишнього Могилянського колегіуму, Полоцького, Могильовського, Мінського та ін. Єпархіальних архівів, перший том охоплює 1340-1506 рр., другий-1506-1544 рр., третій-1544-1587 рр.) (22). Перші два томи 15-томного видання «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России» містять грамоти удільних князів, надані переважно монастирям, церквам і містам. Окремі документи, які відносяться до нашої тематики, можна знайти і у 3-9 томах цього видання (23). Багаті й цінні видання Віленської комісії (19; 30). Ми проглянули також виписки з архівів Вітебської і Могильовської губерній та опис документів давнього Віденського архіву Н.Строгіса (70; 102).

Частина документів з монастирських архівів, особливо російських монастирів, опинилася в колекціях місцевих архівів і бібліотек. Для широкого кола дослідників вона недоступна. Зрідка з'являються описи і публікації окремих матеріалів (90; 91; 651, c. 183-185). Ця категорія джерел, серед яких трапляються і генеалогічні матеріали (зокрема про ярославських і ростовських князів), ще дуже мало вивчена.





Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.