Попередня     Головна     Наступна





1. ДЕФІНІЦІЇ


Націоналізм — це політичний принцип, згідно з яким політична та національна одиниці мають збігатися.

Націоналізм як почуття і рух найадекватніше окреслюється в рамках цього принципу. Націоналістичне почуття — це або роздратування, породжене порушенням принципу, або задоволення від його реалізації. Наявність якогось із цих почуттів спричиняє появу націоналістичного руху.

Існує чимало варіантів порушення націоналістичного принципу. Політичні кордони держави можуть не охоплювати всіх представників певної нації; або можуть включати не лише їх усіх, а й чужинців; можливим є й змішаний варіант: коли і всіх одноплемінників не охоплено, і до них ще долучаються представники іншої нації. Зрештою нація, що не має домішку чужинців, може жити у різних державах, відповідно, жодна з цих держав не буде для неї національною.

Утім, є один найбільш неприйнятний для націоналістичного почуття варіант порушення принципу: коли правителі політичної одиниці належать до нації, до якої не належить більшість підданих. Для націоналістів такий стан є найнестерпнішим порушенням політичних норм. Подібна ситуація може бути наслідком поглинення певної національної території більшою імперією або наслідком панування чужоземної групи.

Отже, націоналізм — це теорія політичної легітимності, згідно з якою етнічні межі не мають перетинатися політичними кордонами і, зокрема, етнічні кордони в межах певної держави не повинні відокремлювати правителів від решти (можливість цього просто виключається самим принципом).

Націоналістичний принцип може набирати вигляду етичних, "загальнолюдських" ідеалів. Іноді трапляються "абстрактні" націоналісти: проповідуючи доктрину, вони щиро наполягають на її рівній справедливості для всіх, не піддаючись спокусі надати перевагу окремій, власній нації: нехай усі нації матимуть власний політичний дах, нехай усі вони матимуть право не приймати під цей дах чужинців. У ствердженні такого позбавленого егоїстичних рис націоналізму немає формальної суперечності. Як доктрину його можна підтримати багатьма вагомими аргументами: прагненням збереження культурної розмаїтості, плюралістичної міжнародної політичної системи, послаблення напруженості всередині держав.

Однак на практиці націоналізм зазвичай є занадто далеким від такої поміркованості та збалансованості. На думку Канта, можливо, головною слабкістю людської натури є вибірковість, прагнення вважати винятковими себе чи свою справу — і саме на цьому ґрунтуються всі інші людські гріхи; ця головна вада спотворює як національне, так і всі інші почуття, уможливлюючи те, що за часів Муссоліні італійці називали sacro egoismo (священним егоїзмом) націоналізму. Якщо б націоналісти такою ж мірою були чутливими до кривд, заподіяних їхньою нацією, як до несправедливостей, заподіяних їхній, тоді, можливо, політичні прояви націоналістичних почуттів були б поміркованішими.

Є також інші міркування, що стосуються специфіки світу, в якому нам судилося жити, світу, в якому немає місця для неупередженого, абстрактного, раціонального націоналізму. Вдамося до максимального спрощення. На землі існує величезна кількість потенційних націй. Території планети вистачає для певної кількості незалежних чи автономних політичних одиниць. Будь-який зважений підрахунок доведе, що потенційних націй, мабуть, усетаки набагато більше, ніж потенційно життєздатних держав. Якщо такий підрахунок як аргумент можна вважати небезпідставним, не важко зрозуміти, що неможливо задовольнити водночас амбіції кожного націоналізму. Задоволення прагнень одних призведе до упослідження інших. Цей аргумент значно підсилюється тим фактом, що чимало потенційних націй живуть або донедавна жили не в межах компактних територіальних одиниць, а вперемішку одна з одною. Отже, територіальна політична одиниця може бути етнічно однорідною лише за умови, що всіх чужинців у її межах або знищено, або вигнано, або асимільовано. Небажання останніх зазнати такої долі робить проблематичною мирну реалізацію націоналістичного принципу.

Цілком зрозуміло, що застосування наведених дефініцій, як і будь-яких інших, потребує достатньої міри здорового глузду. Націоналістичний принцип у запропонованому варіанті не порушується наявністю малої кількості іноземців у складі населення чи, скажімо, присутністю випадкового чужинця у складі національної монархічної династії. Скільки має бути чужоземців у складі населення чи провідної верстви, щоб вважати цей принцип порушеним, — визначити важко. Не існує фатальної цифри, відсотка, в межах яких наявність чужоземців є терпимою, вихід за межі яких стає неприйнятним і створює загрозу для безпеки та життя чужинців. Безсумнівно, ця величина залежить від обставин. Утім, неможливість арифметичного визначення такого універсального й чіткого показника не ставить під сумнів придатність самої дефініції.





Держава і нація


Наше визначення націоналізму ґрунтувалося на двох термінах, які ми ще не окреслили: "держава" і "нація".

Міркування щодо держави можна розпочати із знаменитого визначення Макса Вебера 1: держава — це суспільний інститут, який має монополію на законне насильство. Ідея, покладена в основу такого визначення, є простою і привабливою: у добре організованих суспільствах, в яких більшість із нас живе або хоче жити, особисте чи групове насильство є протизаконним. Конфлікт як такий не є незаконним, але його розв’язання особистим чи груповим насильством не дозволяється. Право на застосування насильства має лише центральна політична влада й ті, кому вона це право делегує.



1 Вебер Макс (1864 — 1920) — німецький історик, соціолог, економіст, автор книги "Протестантська етика і дух капіталізму" (укр. переклад 1994), "Господарство і суспільство", "Аграрна історія стародавнього світу" та ін., які помітно вплинули на розвиток історичної і соціологічної науки першої половини XX ст. (Прим. перекл.)



Серед різноманітних засобів підтримання порядку найголовніший — сила — може застосовуватися лише одним, особливим, чітко визначеним, централізованим, добре організованим суспільним інститутом. Цим інститутом чи групою інститутів і є держава.

Ідея, на якій ґрунтується це визначення, імпонує моральним почуттям багатьох, можливо, більшості членів сучасного суспільства. Однак вона не задовольняє нас цілковито. Існують "держави" або принаймні утворення, які уповні відповідають цій назві й при цьому не користуються монополією на законне насильство в межах більш-менш ефективно контрольованої ними території. Феодальна держава не обов’язково заперечує усобиці між своїми феодалами, особливо якщо останні дотримуються своїх обов’язків щодо сюзерена; так само держава, до складу якої входять різні племена, не обов’язково запобігатиме сутичкам між ними, доки вони не становлять загрози решті громадян на транспортних артеріях чи на ринках. Іракська держава часів британського протекторату після Першої світової війни 1 не перешкоджала племінним набігам за умови, що їхні учасники слухняно повідомлятимуть найближчий поліцейський відділок про початок і кінець заходу та подаватимуть докладний бюрократичний звіт про результати експедиції, кількість вбивств і обсяг награбованого. Таким чином, є держави, яким бракує або бажання, або засобів для запровадження монополії на легітимне насильство — при цьому вони залишаються у багатьох аспектах саме "державами".



1 Ірак з XVI ст. і до 1918 р. входив до складу Османської імперії. Після поразки Туреччини в Першій світовій війні було проголошено номінально незалежну Іракську державу під британським протекторатом з власною династією, що правила з 1921 по 1958 рік. (Прим. перекл.)



Утім, базовий принцип, запропонований Вебером, є цілком слушним у наші дні, незважаючи на дивну для загальної дефініції етноцентричність з явною орієнтацією на ідею централізованої держави західного типу. Держава — це дуже специфічний і важливий продукт суспільного поділу праці. Якщо його не існує, не варто й починати розмову про державу. Однак не кожна спеціалізація зумовлює виникнення держави. Держава — це спеціалізація і концентрація засобів підтримання порядку. "Держава" — це інститут чи низка інститутів, головне завдання яких (крім інших обов’язків) — передусім підтримання порядку, закону. Держава існує там, де від суспільства відокремилися спеціалізовані органи підтримання порядку, такі, як поліція і суд. Саме вони є державою.

Не всі суспільства здобувають державність. З цього можна зробити висновок, що проблеми націоналізму в бездержавних суспільствах не існує. Якщо немає держави, навряд когось цікавитиме чи відповідають державні кордони національним. Якщо нема правителів, не існує держави, не постає й питання чи ці правителі належать до тієї ж нації, що й піддані. Коли нема ні держави, ні правителів, нема кому й нарікати на те, що вони не дотримуються принципів націоналізму. Звісно, бездержавність може викликати невдоволення, але це вже інша річ. Зазвичай націоналісти незадоволені фактичним розподілом політичної влади або наявними політичними кордонами, але дуже рідко вони нарікають на цілковиту відсутність влади або кордонів. Націоналізм не виникає там, де взагалі немає держави як такої або, там, де її наявність є сумнівною. Водночас держава у цих випадках була більш ніж доконаним фактом. Невдоволення стосувалося її кордонів та/або розподілу влади й інших атрибутів.

Цей аспект є надзвичайно важливим. Вихідна, загальновизнана дефініція держави необхідна не лише для формулювання нашої дефініції націоналізму: слід також мати на увазі, що націоналізм виникає лише у тому середовищі, в якому існування держави вже сприймається як даність. Існування політично централізованих одиниць та морально-політичного клімату, в якому наявність таких одиниць сприймається як самозрозуміле, як норматив, є необхідною, але недостатньою умовою націоналізму.

Наведемо кілька попередніх загальних історичних спостережень стосовно держави. Історію людства можна розділити на три фундаментальні стадії розвитку: доаграрну, аграрну та індустріальну. Племінні угруповання мисливців або збирачів були і є надто нечисленними для виникнення політичного поділу праці, необхідного для утворення держави, отже, для них фактично не постає питання про неї як про стабільну інституцію, що спеціалізується на підтриманні порядку. Натомість більшість аграрних суспільств (хоча, звісно, не всі) мають державні форми. Деякі з цих Держав були сильними, деякі — слабкими, одні являли собою деспотії, інші — базувалися на владі закону. Розмаїтість форм тут була досить великою. Аграрна стадія людської історії — це період, коли саме існування держави було, так би мовити, справою вибору і сама форма держави також давала простір для вибору. В мисливсько-збиральну епоху про вибір взагалі не йшлося.

Післяаграрна, індустріальна стадія знову дає приклад відсутності вибору; але у цьому разі вже наявність, а не відсутність держави є обов’язковою. Перефразовуючи Геґеля, можна було б сказати: спочатку держави не було ні в кого, згодом вона з’явилась у декого і нарешті — державу мають усі. її форми, звісно, є різноманітними. Деякі напрями суспільної думки — анархізм, марксизм — доводять, що навіть в індустріальному суспільстві, а можливо, саме в ньому, можна обійтися без держави, принаймні за сприятливих умов або за умов, що виникнуть з часом. Існують очевидні та вагомі підстави, щоб піддати сумніву ці міркування: індустріальні суспільства є величезними, і рівень життя, звичний для них (чи який вони всіляко намагаються утримати), залежить від неймовірно складного загального поділу праці та системи взаємозв’язків. Певною мірою і за сприятливих умов деякі види взаємодії і взаємозв’язків можуть виникати спонтанно, без втручання центру. Віра в те, що усе це може стабільно існувати й діяти в такому вигляді, без контролю та примусу, потребуватиме від нас надмірної наївності.

Отже, нема держави — нема проблеми націоналізму. Звідси аж ніяк не випливає, що проблема націоналізму виникає у будь-якій та кожній державі. Навпаки, вона постає лише для деяких держав. Залишається з’ясувати, для яких саме.





Нація


Визначення поняття "нація" пов’язане зі складнощами, значно важчими за ті, що виникають при визначенні поняття "держава". Сучасна людина сприймає централізовану державу (або конкретніше — централізовану національну державу) як даність. При цьому вона здатна без надмірних інтелектуальних зусиль зрозуміти випадковість держави та уявити суспільну ситуацію, коли держави немає. Їй цілком вистачить знань, аби уявити собі "первісний лад".

Антрополог може пояснити їй, що плем’я — це не обов’язково держава в мініатюрі, що існують форми племінної організації, які можна охарактеризувати як бездержавні. Натомість людина без нації — це вже набагато важче для сучасної уяви. Шаміссо 1, французький емігрант наполеонівських часів, який жив у Німеччині. написав чудовий протокафкіанський роман про людину, яка згубила свою тінь. Безсумнівно, хоча роман побудований на складних і туманних метафорах, важко не помітити, що Людина без Тіні — це Людина без Нації. Коли друзі та знайомі героя роману, Петера Шлеміля, помічають його неприродну прикмету — відсутність тіні, — це викликає огиду, хоча в усьому іншому цьому персонажу не бракувало чеснот. Людина без нації суперечить визнаним нормам.



1 Шаміссо Адельберт (1781-1838) — письменник, вчений-натураліст. Автор має на увазі його найбільш відомий твір — повість-казку "Неймовірна історія Петера Шлеміля" (1814) про людину, яка обміняла свою тінь на чарівний гаманець, в якому ніколи не закінчувались гроші.



Ідея, яку обстоював Шаміссо — якщо саме цю ідею він намагався донести, — була цілком слушною, але лише стосовно певного стану людства, а не стосовно людства як такого. Людина повинна мати національність, так само, як вона має ніс та вуха; брак якоїсь із цих ознак не є чимось неймовірним і трапляється, як правило, внаслідок нещастя. Все це здається очевидним, але, на жаль, не є таким. Можливо, основою, стрижнем націоналізму і є те, що все це мусило стати очевидним і самозрозумілим. Наявність націй не є спадковою ознакою людства, проте зараз це сприймається саме так.

Фактично нації, як і держави, є скоріше випадковістю, ніж універсальною необхідністю. Ні нації, ні держави не існують завжди і повсюдно. Скажемо більше, нації та держави не були зумовлені тими ж самими обставинами. Націоналізм твердить, що вони існують одне для одного; що одне без одного не може існувати, і відсутність одного є трагедією для іншого. Проте ще до того, як з’явився цей взаємозв’язок, кожне з цих явищ мало виникнути, і їхнє виникнення не було взаємообумовленим і було випадковим. Держава, звісно, виникла без допомоги нації. Деякі нації, виникли без підтримки власної держави. Проблематичнішим є питання, чи містить нормативна ідея нації (в її сучасному розумінні) положення про необхідність апріорного існування держави.

Отже, якою є ця випадкова ідея, що в нашу епоху стала універсальною нормою, ідея нації? Спробуємо сформулювати своєрідний паліатив, дати два попередніх, робочих визначення, щоб упіймати цей аморфний концепт.

1. Двоє людей належать до однієї нації тоді й лише тоді, коли вони належать до однієї, спільної культури — останнє поняття означає систему ідей, символів, асоціацій, способів поведінки та спілкування.

2. Двоє людей належать до однієї нації тоді й лише тоді, коли вони визнають одне одного як таких, що належать до однієї нації. Іншими словами, нації створює людина; нації є продуктом певних переконань, прихильностей та взаємного визнання. Певна група людей (наприклад, мешканці визначеної території, носії однієї мови) стає нацією там і тоді, де і коли члени цієї групи однозначно визнають спільні взаємні права та обов’язки завдяки членству в цій групі. Саме наявність таких відносин, а не якісь інші спільні ознаки (хоч якими б вони були) перетворює їх на націю і відокремлює їх від усіх, хто до неї не належить.

Обидві робочі дефініції — культурницька (що ґрунтується на ідеї культурної спільності) та волюнтаристська (в основі якої — ідея добровільності) — можуть претендувати на певну цінність. Кожна з них виокремлює один з елементів, який має реальне значення для розуміння націоналізму. Але жодна з них не є достатньою. Поняття культури, запропоноване в рамках першої дефініції, має більш етнологічне, ніж нормативне розуміння, і є надзвичайно ускладненим і неповним. Можливо, нам краще підійти до розгляду проблеми, не переймаючись формальними дефініціями, і звернутися до того, як культура функціонує.















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.