Попередня     Головна     Наступна





4. СВІТ ІНДУСТРІАЛЬНИЙ І СВІТ, ЩО ІНДУСТРІАЛІЗУЄТЬСЯ



У багатьох дуже важливих аспектах індустріальний світ, в якому ми живемо (і значною мірою світ, який став на шлях індустріального розвитку) суттєво відрізняється від аграрного. Передусім в основі індустріальної цивілізації — принцип економічного (і наукового) зростання, а не усталена, незмінна технологія. Темп цього зростання випереджає приріст населення, особливо тоді, коли соціальні наслідки промислового розвитку поступово уповільнюють демографічне зростання, іноді зводячи його до мінімуму або навіть до від’ємного балансу. Отже, індустріальний світ вже не є мальтузіанським.

Одним із двох основних принципів політичної легітимності в індустріальному світі, на якому грунтується оцінка спроможності політичних режимів, є економічне зростання. (Другий принцип, який є предметом нашого дослідження, — це націоналізм.) Режими вважаються спроможними, якщо їм вдається впродовж певного часу підтримувати це зростання, в іншому випадку вони занепадають. Суспільство, яке Сідней і Беатріс Вебб називали "Новою Цивілізацією" 1, згинуло безславно без натяку на зовнішній поштовх чи внутрішній вибух лише через те, що воно не спромоглося забезпечити зростання. У такий незвичний і несподівано зрозумілий спосіб закінчилася наймасштабніша світова "холодна війна": не виникло жодної потреби у перетворенні цієї війни на "гарячу" для її закінчення, хоча саме цього, як цілком логічного варіанта розвитку подій, усі так боялися.



1 Йдеться про Радянський Союз і абсурдну радянофілію, популярну серед частини західних інтелектуалів у 30-ті роки XX ст. (Прим. перекл.)



Цей характерний для сучасної епохи гін до зростання має безпосереднім наслідком повсюдну соціальну мобільність. Упродовж усієї історії, коли суспільства ставали більшими і складнішими — "розвинутішими", — вони також ставали й дедалі більше антиегалітарними. Згодом, з настанням модерної доби, тенденція змінилася на протилежну, і ми живемо в епоху дедалі ширшого вирівнювання життя. Токвіль навіть визначив це як головну і панівну тенденцію європейської історії, починаючи з середньовіччя. Що спричинило таку вражаюче різку зміну курсу? Коли саме підпали ми під привабливий вплив сяючої ідеї рівності?

Ми не є мобільними через нашу егалітарність, ми стали егалітаристами через нашу мобільність. Цю мобільність нам нав’язують суспільні (соціальні) умови. Зростання вимагає інновацій, використання нових технологій, звідси випливає необхідність створення нових робочих місць і відмови від старих занять. Суспільство, життя якого залежить від постійного зростання, яке платить за мовчазну злагоду своїх членів, забезпечуючи їм законну впевненість у перспективах морального вдосконалення, не нав’язуючи її забобонами і терором, — таке суспільство не може мати стабільної структури зайнятості. Колись цей варіант здавався привабливим: людям подобалося мати звичний суспільний статус, ототожнювати себе з ним, любити його; але цей варіант більше недоступний. За умов швидких змін технологій і пов’язаних з ними структур зайнятості останні просто не можуть бути стабільними. Відповідно, сучасне суспільство не може будуватися на системі каст і станів. Спроба запровадити такий варіант у Південній Африці зазнала краху.

Сучасна структура зайнятості, будучи нестабільною, повинна все ж таки певною мірою бути меритократичною 1: якась частина посад має заповнюватися відповідно до здібностей і кваліфікацій претендентів. Частка таких посад стосовно інших в індустріальному суспільстві є, мабуть, вищою, ніж в аграрному, хоча, наскільки мені відомо, формальних документальних підтверджень цьому не існує.



1 Від англійського жартівливого meritocracy - система відбору за оцінками у навчальних закладах. (Прим. перекл.)



Набір умінь і навичок, необхідних для виконання функцій середньовічного барона, можливо, не є вишуканим: треба вміти їздити верхи, кричати, демонструвати свою владу і володіти певним набором політичних прийомів. Отже, з огляду на те, що претенденти отримують досить тривалу підготовку, такі посади можуть заповнюватися будь-якими несистематичними способами, з яких право наслідування є найпростішим і найчастіше вживаним. Феодальне суспільство може бути антиегалітарним, воно перетворює провідну військову верству на окремий спадковий стан. Це не було навіть предметом торгу: як зауважив Токвіль, членство не мало ціни.

У сучасному суспільстві цього неможливо зробити, скажімо, з професорами математики чи фізиками. (В суспільних і гуманітарних науках це не так очевидно.) Здібність до математики і фізики може бути значно більше пов’язана з генетичною спадковістю, ніж здібність до їзди верхи (яка, мабуть, доступна завдяки тренуванню для дуже широкого кола фізично придатних осіб). Однак суспільство, яке перетворить свою Асоціацію вчителів фізики на касту, невдовзі стане об’єктом міжнародного остракізму й відчує критичне зниження стандартів.

Постійні нововведення і пов’язаність багатьох функцій зі специфічними здібностями призводять до заміни жорстко стратифікованих суспільств формально егалітарними. Розташування представників нижчої верстви над представниками вищої може спричинити істотне тертя: набагато зручніше дотримуватися теорії засадничої рівності. Усі люди рівні: відмінність між ними, пов’язана з їхніми посадами в бюрократичних ієрархіях чи з їхніми банківськими рахунками, не поширюється на їхні душі й не перетворює їх на радикально відмінні типи людських істот. Людина не може тягати свій професійний статус за собою та посилатися на нього поза робочим місцем. Можна сказати, що цей статус чинний лише в робочі години.

Звісно, тут не йдеться про те, що сучасне суспільство є вільним від колосальних відмінностей у добробуті й доступі до влади. Воно є егалітарним в тому сенсі, що ці відмінності певним чином упорядковані, являють собою певний континуум, в якому немає великих прогалин, узаконених правом, ритуалом чи давнім звичаєм. Відмінності розташовані таким чином, щоб унеможливити різкі контрасти і розриви, які б, до того ж, були предметом культивування. Якщо виникає суттєвий розрив, через який може виокремитися чітко визначений упосліджений клас, це перетворюється на справжній скандал, постає питання про відповідність такого становища самим принципам і можливостям функціонування суспільства. В інших випадках існує віра в наявність справжньої соціальної мобільності, яка певною мірою відповідає реальності.

Мобільність і анонімність (масовість) є надзвичайно виразними рисами сучасного суспільства. Його члени пов’язані з усім суспільством безпосередньо, без необхідності входження в одну з його підгруп. Об’єднання, що існують в цьому суспільстві, будучи насправді важливими, впливовими і дієвими, усе ж недовговічні і добровільні, вони не мають узаконеної директивної влади над своїми членами. Належність не диктується походженням і не підсилюється таємничим ритуалом; вона також не вимагає безумовної і однобічної лояльності.

Ці риси сучасного суспільства — анонімність (масовість), мобільність і атомізованість — доповнюються ще однією, можливо, найважливішою ознакою: семантичною природою праці. В аграрному світі більшість людей працює м’язами. В індустріальному суспільстві фізична праця як така просто невідома, оскільки немає попиту на людську м’язову силу. Заняття фізичною працею також вимагає вміння читати інструкції. Автомеханік, який міг би оскаржувати свій соціальний статус через те, що його робота бруднить руки, насправді отримує платню не за витрати своєї м’язової енергії, а за те, що він тямить у досить складних механізмах і знає, як дати собі з ними раду. Іншими словами, заняття фізичною працею потребує певного рівня освіти і вмінь, які нерідко значно перевищують рівень професійного вченого аграрної епохи.

Оскільки праця, труд мають семантичне підґрунтя, вони вимагають обміну інформацією і контактів з великою кількістю невідомих, часто невидимих партнерів, спілкування з якими відбувається телефоном, факсом чи в інший опосередкований спосіб. Анонімність і невидимість партнерів по спілкуванню має важливий наслідок: у визначенні понять не треба спиратися на контекст. У стабільних, тісних, обмежених комунікативних системах аграрних підгруп контекст — ознаки статусу учасників спілкування, їхній тон, вираз обличчя, рухи — був чи не найважливішою складовою у визначенні понять, суті. Контекст був, так би мовити, визначальною фонемою. Лише невелика кількість фахівців — правників, теологів, чиновників — була спроможна чи мала дозвіл на позаконтекстуальне спілкування. Для решти контекст був усім. Тепер він значною мірою вилучений із комунікативної сфери, яка визначає трудове життя людей.

Набути здатності формулювати чи розуміти інформацію, не пов’язану з контекстом, нелегко. Це потребує навчання, причому досить тривалого. І сучасне суспільство, в якому праця саме в такий спосіб пов’язана з семантикою, вимагає, щоб кожний мав таку здатність. Це перше суспільство в історії, в якому письменність є майже суцільною. Іншими словами, це перше суспільство, де висока культура стає культурою всього суспільства, витісняючи діалектні й низькі культури не через якесь чудесне повсюдне усвідомлення переваг і радощів розумових задоволень, як могли б подумати деякі ентузіасти просвітянства. Це покладено в основу функціонування самого суспільства: чіткість формулювань така, що дає змогу точно передавати зміст понять без опори на контекст — уміння, яке колись було здобутком відносно невеликої групи грамотіїв, тепер стає передумовою входження в соціум, працевлаштування та адаптації. І спілкування має здійснюватися не через "високу" (кодифіковану, засновану на писемності та освіті) мову, а через якусь одну, визначену, скажімо, китайську мандаринів чи оксфордську англійську.

Те, що пояснює націоналізм, — це принцип, який в епоху аграрного культурного розмаїття та "етнічного" поділу праці видавався таким дивним та ексцентричним; це принцип, згідно з яким однорідність культури є політичним цементом, згідно з яким володіння певною високою культурою, тією, якою користується довколишнє чиновництво (і, можна було б сказати, адаптованість до неї), є передумовою політичного, економічного і соціального громадянства. Якщо ви відповідаєте цій умові, ви користуєтеся своїм droit de cité (правом громадянства), якщо ні — ви маєте або змиритися зі своїм другорядним статусом, або асимілюватися, або емігрувати, або намагатися змінити ситуацію засобами іредентистського націоналізму. Цей принцип не діє в інших суспільних умовах, він не належить до незмінних рис людської психіки чи суспільного устрою; це не штучний ідеологічний винахід або політичне знаряддя, створене для реалізації чиїхось інтересів; зрештою, це не прояв темних, сліпих, атавістичних сил. Однак в наших суспільних умовах він є потужною силою, він міцно оволодіває серцями і розумом людей, і ті, хто підпадає під його владу, зазвичай не розуміють її природи.
















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.