Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна





Василь Ґренджа-Донський

ЩАСТЯ І ГОРЕ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ
(ЩОДЕННИК)



Частина перша

З ВЕЛИКИХ ДНІВ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ


7-го жовтня 1938. Ужгород


Три повні дні радилися дві Національні Ради — українська й русская — щоб знайти спосіб утворити спільний фронт і перебрати владу у свої руки. Чехи тільки тоді іменують наш уряд, як буде якийсь "модус вівенді", інакше й чути не хочуть. Якщо хочемо щось здобути, хоч із тяжкою душею, але мусимо йти з кацапами на компроміс.

В нашій Національній Раді мали ми бурю. Закинуто нам, що ми "угодовці". Ми беремо на себе цю відповідальність "угодовства". Є ми такими добрими патріотами, як ті, що протестують.

І я сам, особисто, був завжди проти всілякого компромісу з москвофілами, але тепер прийшов історичний момент посягнути за тим, за що ми вже двадцять років боремось: здобути владу в свої руки. Ми за кожну ціну мусимо здержати дальший доплив чехів, бо вже є їх тут сорок тисяч. Почавши від слуги вгору, — все чех, навіть служниць собі імпортують з Чехії... Отже за всяку ціну мусимо здержати доплив чужого нам елементу, а це настане лише тоді, коли в розкішній краєвій палаті будемо сидіти ми...

Компроміс з кацапами... Трохи дивно звучить, коли ми боремося з ними на життя і смерть. Це є гниль на нашому здоровому організмі, це боляк, який мусимо виоперувати. Як професор Бурчак звик казати: "Ми мусимо кацапів з’їсти, стравити і..." Та ось ми з ними, проклятущими нашими ворогами, ступили на спільний шлях, і чи ми добре зробили — покажуть найближчі дні.



8-го жовтня 1938


В "Просвіті" сповістили ми наших людей, що о сьомій годині вечором відбудеться історичне проголошення злуки. Разом з москвофілами утворимо спільний уряд і переберемо владу.

Щоб ця маніфестація якось виглядала, розбіглись ми по місту, а навіть я своїм мотоциклом скочив у околичні села і змобілізував достатнє число маніфестантів. Вечором біля сьомої години вже ми мали багато маніфестантів; тисячі народу стояли перед краєвим урядом. Ми вже нетерпеливо чекали на те проголошення. Щось воно дуже затяглось, як видно, годі з москвофілами прийти до згоди.

Нарешті відчинились двері на балконі палати, і виступив Бродій та проголосив, що дві Національні Ради погодились і утворили спільний уряд під його керівництвом, який і проголошує самостійність нашої країни в рамках федерації Чехословаччини...

Хоч не дуже подобалось нам, що всі головні ресорти опинилися в руках москвофілів, все ж таки, якесь величне почуття охопило наші серця, підносило душу, що ось і ми діждалися хвилини нашої державності...

Якийсь приятель Бродія з публіки гукнув на нього:

— Андрійку, просимо тебе, не зрадь, не запродай нас... — але Бродій не відповів на ці слова, обернувся в іншу сторону, наче і не чув...

Промова Бродія була дуже бліденька, і наша публіка почала вигукувати знайоме і вже тепер дуже популярне ім’я:

— Хочемо чути Ревая!

Юліян Ревай виступив із гарно передуманою промовою, яку нагородили ми бурливими оплесками і вигуками:

— Слава!..

Замість розходитись, ми — на превелике диво кацапні — сформували похід... Поставали в ряди трійками. Десь із-під пах виринули наші синьо-жовті прапори, знайшлись і дрючки на ті прапори. Ми не встигли оглянутись, а ось осінній вітрик колише десятками українських прапорів! Виринули наче з-під землі. Похід рушив вулицями, на площі зістались заскочені кацапи (їх було заледве кілька десяток) і заздрісно дивувались, як то так швидко, протягом двох годин змогли ми зорганізувати такий похід.

Та найбільше здивування було серед мадярів; також чехи дивились на нас косим оком...

Але ми на те не звертали уваги, маніфестували вулицями, аж до дев’ятої години вечором, співаючи українські маршові пісні і вигукуючи патріотичні гасла.

Та ще одно викликало сльози радості в очах: це, по-перш, за двадцять років піднісся наш синьо-жовтий прапор угору самітно, без "іншого" — чеського... Дотепер можна було його носити тільки разом з чеським, і то лише по лівій стороні. А тепер ось ці прегарні рідні барви виступають самітно, самостійно, величаво. Перший раз бачив я поліцая (нашого хлопця), як салютував перед нашим прапором.



11-го жовтня 1938


Вчорашнього дня, ранком о 4-ій годині, в нашій країні з’явилися мадярські терористи. Біля станції Беня напали на боржавський залізний міст, вбили одного вояка, що там був на сторожі, пошкодили міст екразитом і напали на потяг число 1108. Вбили також начальника станції, ограбили подорожніх, кілька наших вояків полонили і відвели з собою. Подалися в берегівські винниці та ліси. Вслід за тим мадярське радіо пустило брехню, що це місцеві повстанці...

Навмисно цікавився я, чи хоч один є між ними з тутешніх, але дістав таку відповідь, що це виключно голота з Мадярщини... І між ними активні старшини, вояки і всіляка босячня, переодягнена в цивільний одяг та першорядно озброєна.

Ще ніколи так не слідкував я за радіовістками, як тепер. Людина день і ніч сиділа б біля того апарата і ловила новості. Найбільше цікавить нас віденська українська авдиція, що завжди кінчить словами: "Слава Україні!" Тільки якийсь дідько стало перешкоджає: пустять до радієвої хвилі мотори і просто неможливо слухати.

З Відня почули ми, що Рогач прибув туди. Посадили його чехи до тюрми на кілька тижнів, і то за "цапову душу". Треба було аж купу інтервенцій, щоб його звідти випустили. Він з важним мандатом виїхав за кордон, і ось чуємо — провадить національну працю далі.



12-го жовтня 1938


Третій день минає, як поїхали наші провідники до Праги, і ще все жодних вислідів. Затвердить Прага, чи не затвердить? Займенує наших міністрів, чи не займенує? Ось питання, на які годі відповісти. Мусить бути наша справа дуже твердим горіхом, що його Прага не в силі розкусити. Чехи не радо випускають владу із рук. Вибудували собі тут тепленькі кубелечка і тримаються, наче реп’ях кожуха!

Ми вже не раз і не двічі сконстатували, що Прага не має здорового розуму. Двадцять років водять нас за ніс та й ще і тепер, в дванадцятій годині, починають спекулювати.

Всі ми нетерпеливо очікуємо вістей з Праги, але жодних повідомлень.

Сьогодні засідала Українська Національна Рада і послала нашим провідникам телеграму до Праги: "Або займенують вас зараз же, або негайно повертайтеся додому, і ми знатимемо, що робити..."



13-го жовтня 1938. Четвер


З Праги прийшла телеграма, що наш уряд займенований: три міністри і два державні секретарі. Прем’єр-міністром став Андрій Бродій, міністром внутрішніх справ д-р Едмунд Бачинський, міністром пошт і залізниць Юліян Ревай, Державними секретарями: д-р Августин Волошин і д-р Іван Пещак. Ще маємо й дальшого уповноваженого міністра, Фенцика, для впорядкування українськословацьких границь...

Ідемо вітати нову владу. На площі Корятовича будують широку трибуну. По наших інституціях українські прапори. Але багато й царських трикольорів... Приневолені ми їх терпіти.

Тому що влада "дуалістична", мусить бути й радіорепортаж українсько-русскій. Умовився я з Чепинцем (завзятий русотяп), що конферуватимемо по черзі. Цікавий я, як це виглядатиме.

Маршують гімназисти на площу під царським трикольором... Моя дочка іде сумно:

— Татку, мені соромно, що ми не маємо ні одного синьо-жовтого прапора... директор Сулінчак не дозволив.

Підходжу до професора д-ра Бірчака, "гратулюю" йому до "синьо-жовтих" прапорів, які несе його гімназія... А він сердито відповідає:

— Іди від мене під три вітри! Радше б написав оду до Бродія... влада чей же!

Третя година, народу на площі Корятовича біля десятка тисяч. Наші зайняли місце на правій стороні, і видно, що переважають. Пластуни, учні, молодь, селяни, навіть і з дуже далеких сіл. Сотні синьо-жовтих прапорів... По лівій стороні мадяронська кацапня і декілька москальських трикольорів.

Над нами загучали мотори літаків: один великий, тримоторовий, зелений, в цьому летять наші міністри, а в супроводі — три малі військові аероплани. Почулося на площі: "Слава!", літаки закрутили над містом, над самою площею і подалися в напрямі аеродрому.

На трибуні монтують для нас мікрофон. Сваримось, хто має конферувати в радіо першим. Чепинець твердить, що він, бо прем’єрміністр "русскій человєк", а я маю говорити хіба на яку третину... в мірі сили у владі.

На площі прийшло до першої сутички: бродіївці принесли свій зелений партійний прапор і хотіли застромити на головне місце трибуни. Це викликало в наших рядах великий протест і обурення. Мало що не порвали його на кусники.

Раптом на те "русскіе" помітили, що на правому крилі трибуни наш прапор більший, як їх, і зараз притягли величезний, триметровий царський трикольор і хотіли помістити на самій середині. Це знов обурило наших і викликало гострі протести... Вдалося вирішити справу так, що замість прапорів став один пластун з нашої сторони, а один скаут з їхнього боку, а прапори причепили ми на задній стіні трибуни; "поженили" їх...

Загучали авто і прибули міністри. Чепинець прискочив до мікрофона і почав говорити. Вже сім хвилин минає, а він ще все говорить, і прийшлось мені силою його відтягнути. Я заледве промовляв три хвилини, то він мене почав пхати і просто відтягнув за рукав. Серед глядачів мусило це викликати комічне враження, що я б’юся з кацапським "спікером", немов два горобці на смітнику. Коли прийшла знову черга на мене, то я замість русотяпа Пещака законферував директора Волошина, і він мав змогу ще говорити в радіо, випередивши Пещака, бо тридцять хвилин радіоавдиції вже скоро минало, так що Пещака радіо-слухачі вже не почули. Це так обурило Чепинця, що він опісля поскаржився на мене Бродієві.

Та допустім міністрів до слова. Бродій говорив хвалькувато, по-дурному, неприготовано, з великою дозою мегаломанії. Його промова не була цікава і нікого не захопила. Зате як тільки виступив міністр Ревай, то залунало "Слава!" на цілу площу. Він мусив мати добрий настрій, бо почав промову словами:

— Дорогі українки й українці обох напрямів... — це викликало загальний сміх. Під час його знаменитої промови величезна наша аудиторія скандувала: "Підкарпаття не дамо! Свою волю не дамо! Рідну Землю ні полякам, ні мадярам не дамо! Не дамо!"

Коли я законферував, що до мікрофона приступає батько нашого відродження, о. Августин Волошин, то оваціям і оплескам не було кінця. Чужосторонній глядач аж тут міг переконатися, як приймають "русскіе" своїх, а як приймаємо ми наших провідників. Але також міг побачити, що фактична сила є на нашому боці. Поза мадярами, жидами та кількома десятками мадярчуків і родовитих москалівемігрантів, там жодних "русскіх" не було.

Після офіційного прийняття ми замкненими рядами маршували до Народного Дому "Просвіти" і тут гарно розійшлись. По дорозі два наші студенти зірвали на "корзі" царський прапор і приволочили аж під Народний Дім. Тут дали одній бідній жінці... на онучі...



14-го жовтня 1938


Сьогодні справляємо похорони другій жертві нашої боротьби за Волю. Першою жертвою був Юрко Купчик, в Королеві над Тисою. Його в Королеві пробив чеський жандарм багнетом.

Ця друга жертва, це справжній герой, хоробрий жандарм-українець, Андрій Риган, родом із села Дубриничі, що боровся з мадярськими терористами біля Берегова і поліг у боротьбі.

Мадярські диверсанти заховалися в лісі недалеко Берегова. Відділ жандармів хотів їх зліквідувати і загнався дуже далеко... Хоробрий хлопець Риган показався смілим, відважним борцем, ішов на самому переді. Його приятеля ранили, а він пробився сам у розвідку. Його ранили в ногу, і він уже не міг відступати взад. Тоді якийсь "шляхетний" мадяр пустив йому кулю в молоде чоло... і ограбив його. Мав він при собі вкладну книжку, годинник і 600 корон готівки. Терорист все забрав. Ось вам мадяри, що називають себе "шляхетними"... Ми їх добре знаємо!

Полковник Віт дуже хвалить Ригана. Це був чесний, відкритий хлопець. Відверто признавав себе українцем, за що косим оком дивились на нього чехи, але він не кривив душею. Ходив до читальні "Просвіти", і часто бачив я його в нашому клубі, в Ужгороді.

Похорони влаштувала команда жандармерії в Ужгороді. Старший стражмістер Квапіл, чех, відомий українофіл, найбільше положив зусиль, щоб поховати бідного хлопця як слід.

На похороні взяли участь тисячі народу, прощав його професор Феделеш із Берегова.

Вечором ми два з д-ром Росохою проводжали вагон із труною до рідного села героя, Дубриничів. З цього зробили ми справді протимадярські демонстрації: на кожній станції очікували нас маси народу. Дівчата з вінками і китицями квітів очікували нас, ми завжди відчиняли вагон, і на труну сипались квіти. В Перечині чекала нас оркестра і заграла декілька сумних пісень. І знову посипались квіти на труну борця, і знову дівчата в народних одягах, заплакані, положили кілька вінків: від "Просвіти", від Національної Ради, Учительської Громади й ін.

Чи ми так зворушливо промовляли, чи, може, молодий вік жертви діяв на жадібну публіку так електризуюче, що бракувало одної тільки іскри, і всі готові іти з мадярами на ножі.

На мадярських терористів біля Берегова також прийшла черга: наші органи безпеки окружили ліс, де вони переховувалися, й дощенту побили та потовкли ту голоту, що прибула з Мадярщини нападати на наших людей і нищити наше добро. Берегівський ліс багато міг би про це говорити...



15-го жовтня 1938


Клуб в Народному Домі "Просвіти" перемінився в генеральний штаб. Дві гарні кімнати, де перед тим ми сходились на чай, на газету та на гутірку, тепер стали центром нашої політики. Наші дами трохи нарікали на те "спустошення", бо ми повикидали столи, вигідні фотелі, скатерті і понаставлювали бюро, робітню, фабрику летючок, закликів та маніфестів. Сімдесят студентів зголосилося до добровільної праці. Влаштували ми перманентну службу; Микола Бабота жертвував свій радіоприймач, щоб ловили ми вісті. Студенти виконують і в день, і в ніч службу при телефоні, службу кур’єрів і взагалі, під командою Штеня Клочурака і д-ра Росохи, роблять незамінну прислугу рідній справі.



16-го жовтня 1938


Як виглядає співпраця з москвофілами та мадяронами, показалося сьогодні на практиці: бродіївці видали летючку, в якій назвали нас українською бандою. Вчора інтервеніювали ми в самого Бродія, і він умиває руки. Пообіцяв летючку сконфіскувати, але сьогодні знов розкидують її з урядових авто по селах.

Взяв я свій мотоцикл, набрав наших летючок і розкинув, почавши від Ужгорода до Великого Березного. В Перечині задержала мене чеська жандармерія на вулиці, переглянула летючки, але опісля мене пустили.



17-го жовтня 1938


Поставив я своєму шефові, директорові асекураційного товариства "Бескид" Бакові "ультиматум" — дати мені відпустку. Все кинемо набік, а рятуємо там, де горить. Кацапня розпочала шалену агітацію, мусимо іти в народ, іти на села, в столиці нічого не здобудемо.

З радником Перевузником та д-ром В. Одинським уложили ми "Маніфест"; Федір Ревай приніс ручну розмножувальну машинку і друкує принайменше двадцять тисяч примірників.

З Клочураком випрацювали ми план пропаганди шепотом і тайні інструкції закладати гуртки по селах (система "трійки"). З п. Вакулою, В. Пазуханичем та з іншими оббігав я мотоциклом цілу ужгородську округу, і в 23-ох селах маємо вже комітети. Тайні інструкції друкуємо писальною машинкою на тонесенькому шовковому папері і розношуємо їх, заховано в сталевих кермах роверів та мотоциклів, навіть у помпах коліс. З цього тонесенького паперу можна навити штук 30—40 на дріт чи тонесеньку паличку і сховати до руркуватої роверової керми.

Жандармам ані в гадку не прийде подивитися туди.

Боїмося провокації, бо вже були спроби закладати інші комітети в нашому імені. Тому кур’єрів висилаємо тільки з гаслами. Моя ужгородська округа цього тижня має гасло "Тиса"... В організації багато нам допомагають свідомі селяни, як Мигалина в Дравцях та Данко в Баранинцях. Потрібно вам зігнати людей на маніфестування, на демонстрацію, то скочите до цих двох людей, а вони меткі, рухливі, побігають по околичних селах — і ваша аудиторія запевнена...

В Галичині відбуваються масові українські демонстрації проти висуненої поляками спільної польсько-мадярської границі на наш кошт... Маси студентів змасакровано та ув’язнено. Кується українська воля Закарпаття і Прикарпаття у вогні і крові.



13-го жовтня 1938


Прийшли до мене молодий письменник Андрій Патрус і два молоді вчителі, Буксар і В. Пазуханич, та запропонували мені зробити спільно атентат на секретаріат Автономного Союзу (партія Бродія), щоби помститись за ту ганебну летючку, в якій названо нас "українськими бандитами". Цей напад задумали хлопці зробити так: я з Буксарем станемо з двома мотоциклами перед брамою секретаріату, зробимо повним газом гук, щоб не було чути на вулицю, що робиться всередині, а студенти ввійдуть досередини і цілий секретаріат вповні здемолюють.

Я сказав, що не говорить з мене боягуз, радо пішов би, але це може мати погані наслідки, бо скажуть, що українці були ті, що нарушили "сполужитіє". Скажуть, що ми йдемо терором, а я є проти всякого терору.

Заледве вдалось мені молодих палких хлопців відмовити від того вчинку, який, на мою думку, може мати фатальні наслідки, бо

Бродій тепер паном ситуації і він готовий здавити наші, ще досить слабо зорганізовані, сили.

На бродіївцях помстились ми інакше. Видали ми летючку в їх імені під назвою: "Слушайте, слушайте...", в якій кажемо, що той, хто нападає на українців — дурак, бо "і русскіе тоже украинцы..." Ця летючка здезорієнтувала бродіївцями розагітовані села і нам дуже помогла. Друкував її Федір Ревай десятками тисяч примірників і розкинули її по цілому краю.



21-го жовтня 1938. Воловець


В уряді цілий тиждень я "на відпустці" — працюємо безперестанку, вдень і вночі. Сьогодні п’ятниця, від вівтірка я в дорозі. Взяв я з собою студента О. Пазуханича, набрали повен наплечник маніфестів; всі летючки сховали під сідло мотоцикла, а таємні інструкції та гасла запхали в руру керми. Навіть зварили клею, щоб по дорозі виліплювати маніфести на хати й телеграфічні стовпи.

У Сваляві відвідали ми д-ра Різдорфера, передали йому пачку плакатів для району, і він зараз власним самоходом розніс і розліпив. В Нижніх Верецьких вигукувала за нами мадярня, а в Волівці русотяпи зривали маніфести на наших очах. Це село найбільше здеморалізоване, правда, маємо кілька гарних одиниць між селянською молоддю. Молодий нотар-українець Микола Ткачук ходив з нами до пізньої ночі по хатах свідоміших селянських хлопців, яким ми передали літературу для роздавання селянам.

Терористів і тут повно. Частина диверсантів з-під Берегова зайшла і скрилася в пралісі біля Заньки. Даємо почин до організування народної оборони по селах, бо може бути, що диверсанти нападуть на безборонні села. Тому свідоміші наші хлопці під проводом учителів організують стежі й виконують службу в селах.



22-го жовтня 1938. Волове


Почавши від Подобівця, наліплено скрізь маніфести. Але коли у Воловім, в мойому рідному селі, хотіли наліпити на хату крамниці Шубертихи, дочки відомого мадярона Шуберта, та баба зчинила такий галас, протестуючи проти виліплення, що збіглася ціла вулиця. Вилаяла мене останніми словами, прозвала "вікраїнцем" й іншими епітетами. Село на 85 % наше, але є тут кілька пискачів, і вони найголосніші. Мого наймолодшого брата, студента Олексу, москвофіл Степан Іванина так ударив каменем у голову, що той зімлів, і мусили його відвезти до лікаря та більше разів підсилювати ін’єкціями. Михайло Бундзяк голосно вигрожував, що кожному українцеві треба кістки посукати. Це син відомого мадярона, старого Бундзяка, колишнього тайника, що перед двадцяти роками, в часі найбільшого переслідування, гнав воду на млин мадярів, приневолюючи, а навіть побиваючи людей, щоб погоджувались на злиття наших свят з римо-католицькими... Хто у свої свята працював, а в католицькі святкував, тому він розділював мадярські паклі тютюну. За те був гайником, здається, у графа. Старий давно в гробі, але його сини, особливо старший, зісталися мадяронами й надалі.

Найактивніший працівник Волівщини — це молодий енергійний вчитель Микола Скира, що виріс під крилами такого досвідченого патріота як д-р Й. Дудикевич. Багато також зробив в окрузі й інспектор Пазуханич.

Д-р Дудикевич дуже часто одержує листи з погрозами "Завтра вечір помреш!" — підпис: "Чорна рука" (мадярська). Під’юджена голота мало що не напала на нього з сокирами. Можна завдячувати тільки Народній Обороні, що не сталось нещастя. 1 за що ця людина є червоним полотном в очах кацапів? Може, за активну працю в читальні, в Національній Раді? Може, за те, що побудував поверховий дім (але ніхто не знає, скільки ще там заінтабульованого довгу...). Хотіли б, щоб там радше сидів мадяр?! Всілякі Шкультетії, Адлєри та Вопршалки і різні чужинці миліші, як свій чоловік?!

Зі шкільним інспектором Пазуханичем сперечаюсь. Він каже, що Минай (мадярське село біля Ужгорода) припаде Мадярщині на віденському арбітражі, а я тверджу, що ні (мушу бути оптимістом...). Пропонує 1000-короновий заклад, але я відмовляюсь... чорт не спить... Маніфести кацапня і тут зриває. У д-ра Дудикевича наварили дівчата клею із житньої муки. Вночі студенти виліпили сорок маніфестів так, що сам чорт їх не відліпить.



23-го жовтня 1938


Між Вічковим і Нижнім Бистрим задержали нас чеські жандарми. Сказали, що мають наказ нас арештувати. Переглянули цілу торбу, поперечитували літературу. Я боявся за нелегальні летючки, але ті були добре сховані. Особливо боявся я, що відкриють мої записки, де були імена довірників. Хоч переглянули основне наші речі, а також і мотоцикл, сідло було ненарушене. Що ми з ними не насварились: "Хіба ж ви, чехи, не бачите шалену мадярську пропаганду?! Замість нам допомагати, ще робите перешкоди". Хіба ще й тепер чехи сліпі? Наші маніфести легальні, цензуровані, чому від нас їх забирають? Хіба ж не бачать, що мадяри знайшли своїх щирих співпрацівників і серед наших "русских"? Сьогодні в присілку Поточині довідались ми, що колишній мадярський активний старшина (тепер помічний учитель) Егрешій ходить, агітуючи явно за Мадярщиною. Сказав селянам, що ми без мадярів не можемо жити (за це брав від держави гарну місячну платню). Професорові Медведеві сказав цей пан, що на українців готує кулі... Гарний мені вчитель!

Ми втратили годину часу, поки переконали жандармів, і врешті звернули нам маніфести і ми могли йти далі.

В Нижньому Бистрому якраз виходили з православної церкви, як ми туди приїхали. Я запропонував роздати летючки.

— Будуть бити, — каже мій студент.

— Нехай б’ють! — відповідаю я, рискуючи плечі за справу. Але не використати такої нагоди?

Роздали ми летючки і слідкуємо, що буде. Нараз почалася між людьми сварка. Слава Богу, це добре. Значить: є й наших, інакше не сварилися б. Мене оточили зо всіх боків, і я тільки глипав, з котрого боку дістану... Імпровізував "збори" (говорив заледве десять хвилин), наліпили на браму ще два маніфести і відійшли.

Приїхали ми до православної Ізи. І тут роздали летючки, виліпили маніфести і подалися в дорогу. Догонили похід під царськими трикольорами: маршували ізяни до Хуста вітати міністра Фенцика.



24-го жовтня 1938


Вчора в Мукачеві, опісля в Хусті мав Фенцик збори. Який успіх мав у Мукачеві — не знаю, але в Хусті дуже попікся: заледве почав він говорити, накидуючись на українців, прозиваючи різними назвами, як озвалась серед присутніх буря протестів, і наші хлопці розбили збори панові міністрові. Хуст показав польонофілові та мадяронові Фенцикові дорогу... Тут-там почали фенциківці заступатись за свого "вождя", але доплатили: всі царські трикольори були з трибуни зірвані і потоптані в болото... Це не сліпа Свалява, де можна народ обманювати! На власні вуха чули ми в радіо, як пан міністр Фенцик у Сваляві накинувся на українців, називаючи їх ледве не розбійниками, вихваляючись, що він є повірений веденням аж п’ятьох міністерств.., що "...як один Бог на небі, так і один вождь на землі..." — а тим є і має бути Фенцик...

До Національної Ради зголосився на працю і д-р В. Комаринський. Він перебрав ведення пропаганди, залишаючи родину й адвокатську канцелярію в Мукачеві на Божу ласку.

Закордон почав цікавитись нами. До столиці прибувають журналісти і люди, яким на тому залежить, щоб за нами слідкувати. Сьогодні в самому Ужгороді арештували п’ятнадцять мадярських терористів. Одягнені вони в цивільний одяг: короткий плащ (т. зв. губертус), тяжкі спортові чи "робітничі" черевики і спортові штани "пумпи". Під плащем у кожного автоматичний пістолет найновішого типу. По вулицях видно якихось "туристів" і "спортсменів"...

У Великих Гейовцях арештували наші органи "Фері-бачія" ("дядька Фері") — Ференца Егрія, старого мадярського діяча, запеклого слов’яножера, власника фабрики дзвонів, що переховував у себе на помешканні сімох мадярських терористів.



25-го жовтня 1938


Бродій саботує, явно агітує за плебісцитом "самоозначення", яким думає привернути Закарпаття до Мадярщини. Двадцять років бились ці люди за свою "русскость", а тепер виходить шило з мішка: ідуть разом з мадярами. Навіть не скриваються, майже відкрито агітують за Мадярщиною. Хочуть знову накинути на нас вороже ярмо віковічного лютого ворога. Мадярони піднімають голови, українців тероризують, а навіть нападають.

Була то помилка, що Прага передала Бродієві владу в руки. Людина, що двадцять років побирала гроші від ворога — не може бути ніколи вірною своєму народові. Бачинський експонувався за нього, інакше він ніколи не був би міністром.

А Фенцик? Це прототип політичних авантюристів. Як настала для нього кон’юнктура і як мадярська зірка почала угасати, упросився до нас і був навіть першим організатором і секретарем "Просвіти", отже, "вікраїнцем", яких він так тепер прозиває і ненавидить. Але що ми не мали повного жолоба для цього панича, він помандрував до русотяпів і опинився аж... у польських обіймах (відома його афера, коли зв’язався з ужгородським польським консулом Свержбінським) і брав від поляків гроші на протиукраїнську агітацію.

Коли тепер у Празі прийшло до номінації, генерал Сирови, що заступає президента Чехословацької Республіки, заявив, що проти Фенцика є донос за злочин крадежі, і його за міністра не займенує. Але за нього заступився Бродій. Очевидно, рука руку миє... — одна фірма! Коли Сирови сказав Фенцикові, що проти нього має карні доноси і ведеться слідство за загарбання чужого майна, то Фенцик остовпів і дрожачи промовив:

—... То був мій вуйко... губернатор Бескид... то було давно... то тільки мої вороги...

— Які вороги? — перервав генерал. — Таж тут є акт — подивіться! А, крім того, проти вас ведеться слідство і за свіжу крадіж: якась серна...

— Це я був на полюванні в лісі і в чужому застрілив серну...

Коли вже за Фенциком постояв і Бачинський, то генерал Фенцика таки займенував, але тільки як уповноваженого надзвичайного міністра (амбасадора). Він не був членом Уряду і від нього Сирови присяги не хотів узяти. Він мав скласти її на руки прем’єра Бродія.

Всі три міністри поїхали до Праги. Ситуація неможлива з тою агітацією за плебісцит. Добре плачені мадярські агітатори (дістають денно по 35 корон) ходять по селах і під’юджують населення проти своєї держави. Пустили гасло: "Ми без Мадярщини не можемо жити..." Хтось тут за кулісами мішає карти...



26-го жовтня 1938


В Народнім Домі товариства "Просвіти" на другому поверсі студенти працюють, одні кур’єри приходять, інші відходять. Я скромно сиджу за столом і готую летючку. У великій залі, під диригуванням інж. Д. Петрівського, якраз відбувається проба співу "Бандуриста". Вивчають український гімн "Ще не вмерла Україна".

Десь біля чотирнадцятої години входить Федір Ревай і як не гукне на цілу залу:

— Директор Волошин іменований прем’єром!

Ми зразу думали, що він жартує, але бачимо, що підходить до телефону, кличе директора о. Волошина і гратулює йому.

Ми з утіхою, з невимовною радістю підходимо до нього і майже вириваємо трубку з рук, щоб довідатися більше.

— Якраз прилетів до мене кур’єр з Праги і приніс цю вістку, — сказав Федір Ревай. — Прем’єр-міністром іменовано директора Августина Волошина.

З цією вісткою зараз вдерлися ми до великої зали, де відбувалась проба, і Федір Ревай гукнув грімко:

— Маємо свій уряд! Головою уряду — директор Волошин!

Члени хору раптом перестали співати і, як тільки почули цю потішну вістку, обнімались, почали один одному гратулювати, цілуватись. Радість, утіха невимовна. Зараз розбіглись ми по цілому місту, сповіщаючи про те всіх наших. Люди з великої радості по вулицях обнімались, підкидували шапки вгору і плакали з великої втіхи. Я ще в житті не бачив такого захоплення, такого ентузіазму. Вістка ця кулею рознеслась по цілому місту. По вулицях наші люди не стояли групками, як інколи, щоб обговорювати, тільки підбігали один до одного, щоб сповістити про велику новину. Виглядаємо, наче в купині муравлі.

Федір Ревай видрукував нову летючку, в якій повідомляємо громадянство про цю велику подію і закликаємо на маніфестаційний похід вечором о шостій, до краєвого уряду... Наші жінки розійшлись по магазинах купити матерії на синьо-жовті прапори. Бо як же ж так, вечором ідемо вітати наш український уряд, а в цілій столиці заледве яка сотня прапорів! Тепер ми покажемо Ужгородові, що ми вміємо!

Поки жінки шили прапори, ми пустили десятки студентів з летючками в околичні села. Я на своєму "революційному мотоциклі", як його хлопці назвали, оббігав українські села в близькому районі з наказом появитися на маніфестаціях.

Всюди невимовна радість. З околичних сіл люди під рідними прапорами рушили походом. Навіть з досить далекого Невицького прибудуть, щоб тільки бути учасниками втіхи та свідками великого історичного дня. Автономія буде!

І як воно сталось, що Бродій уступив? Всього-навсього два тижні був прем’єр-міністром. Що властиво сталось? Нічого не знаємо, не можемо людям інше сказати, лиш те, що прем’єром директор Волошин.

Аж вечором довідуємось більше, що ціла бродіївська влада подалася в димісію. Два другі наші міністри зреклися співпрацювати з таким зрадником, як Бродій, що кермує нашим кораблем політичного життя і веде просто до мадярської пристані... Він грає дволичну ролю.

Директор о. Волошин не має змоги так швидко поїхати до Праги, щоб скласти присягу, то склав він її до рук генерала Сирового телефонічно. Свідками зложення присяги були генерал Сватек, краєвий комендант війська і віце-губернатор д-р Бескид. Подія за подією котиться таким швидким темпом, що навіть записувати не є можливо. Кожний день, кожна година приносять нам величезні несподіванки, великі історичні події. Мій нотес повен записок, нема часу порядкувати, записую де-будь і коли-будь, найрадше ночами. Та й так багато епізодів втікає з-під мого олівця, не встигаю.

Коли вже іменували чисто український уряд, чому іменували тоді д-ра Бачинського, який стало нападав на українців? — чуємо запити. Хтось на це відповів, що Бачинський переорієнтувався і стоїть на українській платформі.

— Слава українському міністрові д-рові Бачинському! — гукали ми. — Бачинський переконався, Бачинський ступив на правдиву дорогу, д-р Бачинський наш! Слава йому!

Тільки декілька годин мали ми на те часу, щоб змобілізувати українське громадянство, в місті й околиці, на маніфестаційний похід.

Десь біля п’ятої години похід вирушив від Народного Дому до краєвої палати. Стоїмо, народу там сила-силенна, всі чекають, щоб на балконі появився наш український прем’єр-міністр.

Оглядаюсь на цей чудовий квартал могутніх модерних будинків: це все наше тепер! П’ятиповерхова чудова палата краєвого уряду — тут сконцентруємо всі наші міністерства, бо місця досить, самих тільки вікон на ній біля чотирьох тисяч! В середині палати чистий мармур, наш, марамороський, прекрасний жилуватий мармур, білий, чорний та червонуватий. Мосяж і мармур — як у казці! Недармо коштувала ця палата аж дев’ятнадцять мільйонів корон! В середині розкішна зала засідань — для нашого майбутнього Сойму... А там другий блок кам’яниць — палата краєвого суду... Суд можна б перенести до палати окружного суду, також нова і гарна, велика, а тут міг би бути університет... Палата краєвої команди жандармерії—сама розкіш! Палата шкільного відділу, фінансової управи, поліції, розкішний Народний Банк, цілий ряд могутніх кам’яниць і багато-багато інших. Великі сотні мільйонів корон лежать в цих чудових палатах — це все тепер наше! Наші уряди, інституції, товариства зможуть тут знайти приміщення. Як та добра господиня в своїй хаті, так і ми зарядимо це "Галаго" на свій смак... Університет необхідно має перейти сюди, до цієї палати з лівого боку...

Отак я роблю плани в моєму мозку, а тут людей збирається тисячками. 1 звідки тих українців тільки набралось за кілька годин? Го-го, ми вже маємо силу! Молодь наша, села наші — а де молодь і селяни — ядро народу, там не мають що говорити інші! Ужгород аж тепер побачить нашу силу!

На балконі з’явився Батько нашого національного відродження, новий наш прем’єр, о. Августин Волошин. Як тільки показалась його постать, то знову оплескам і радісним вигукам не було кінця.

— Слава Батькові Волошинові! Хай живе наш прем’єр! Слава нашому українському урядові! — гуділо з усіх боків.

Перший промовив Федір Ревай, що пояснив велику історичну вагу нинішнього дня, вказав на те, що з цим моментом настає нова епоха історії нашого українського народу на Закарпатті.

Промову прем’єра Волошина часто переривали ми великими оваціями. Колосальне захоплення маси було надзвичайне. Люди зі сльозами радості вітали першу людину в своїй державі, вітали як голову міністрів свого щиронародного уряду. Промова була яскраво блискуча, що ще більше підсилювало бадьорий настрій великим ентузіазмом перенятої широкої аудиторії. Те велике захоплення маси не можна описати, не можна змалювати, — то треба бачити, разом з нею радіти, тішитись.

Прем’єр говорив недовго, подав лише напрямні лінії своєї програми, але це вистачило нам, бо ми всі знаємо, чого ми хочемо і куди прямуємо.

Сформувався похід. Бачу: на самому переді наш завзятий юнак Малюк з другим таким ентузіастом Сліпаком несуть величезний трьохметровий синьо-жовтий прапор. Де ж вони його взяли — я не довідався. Похід рушив, маніфестуючи містом. Ще ніколи в нашому поході стільки наших прапорів не було, як тепер. Перейшли ми великий новий міст і закрутили побіля польського консулату. Палата консулату ехом відбивала слова маршової української пісні "Не пора, не пора..." Тут легко могло прийти до демонстрацій, але наша публіка показалася здисциплінованою. Жидівсько-мадярський центр міста остовпів: вечором такий зорганізований похід, бадьорі пісні і ціле море синьо-жовтих прапорів! Ролети склепів та виставових вікон швидко стягались, але нікому ані волос з голови не впав, хоч на самому "корзі" деякі мадярони-кацапчуки провокували і хотіли викликати бійку. Ми їх могли там на шматки порвати, але задержали достойність великого історичного дня. Провокаторів ми зловили і передали поліції.

Похід дійшов до Народного Дому "Просвіти". Тут ще виступив з промовою д-р Степан Росоха, Федір Ревай і моя скромність і відтак учасники почали по гуртах розходитись.

Цей день був тріумфом нашої боротьби. Був він великим і на ціле життя незабутнім.



27-го жовтня 1938


Сьогодні єпископ Стойка відправив Богослужбу за наш уряд, за прем’єрство директора о. Волошина. Що це сталося з нашим владикою? Невже ж він гравітує до нас? Одні кажуть, що він побачив, що з мадяронами нема куди йти. А ми добре знаємо, що він робить це з вирахування, з кон’юнктури. Здається, і наш "Александрик" наслідує жидів: завжди іде з тими, що перемогли... Хіба ж ви не пригадуєте собі його масненькі компліменти в сторону Праги? "... Наша мила республіка... наш любий, милий президент...", а при тому з глибини свого серця ненавидить ту республіку, ненавидить слов’янство? Коли він став єпископом, то ми, молодші, остовпіли — він знищить єпархію, бо хіба може бути добрим українцем мадяр з Карачфалви? Він атлет, сильний як ведмідь, він буде і сорок років єпископувати, і він ту єпархію доведе до руїни або поведе її... до Будапешта, так само, як колись довели Гайдудорог... (Це колишня наша єпархія, яку змадяризували вповні). Він сьогодні молебні справляє за наше українство, але, борони нас, Боже, від такого українця!

Ще раз оббігав я свій район, бо на неділю приготовляємо величезні маніфестаційні збори. Повертаючи з Березного, пізнім вечором загостив я до Невицького, до пана намісника о. Дутки. Пані Дуткова — сестра пана прем’єра Волошина — плаче і дуже сумна.

— Чого ж ви, пані добродійко, плачете, коли ж тепер треба радіти... ми виграли...

— Боюсь за брата, — відповідає пані намісникова, — тепер він великий пан, голова міністрів, а я воліла б, коли б він був звичайним собі священиком десь на маленькому селі і жив спокійно... Він тепер не може вулицею пройтись... його мадяри можуть убити... до нього тепер і достатись не можна... перед його хатою поліція сторожить... Боже, Боже!

— Пані добродійко, браму пана прем’єра не сторожать через якусь небезпеку, тільки це почесна варта! Тепер велика честь стерегти дім, де здержується і в якому думає та снує плани нашої будуччини голова нашої держави, — заспокоював я паніматку. Чи її заспокоїли мої слова — не знаю, бо нашу розмову перервав пан намісник, остерігаючи мене, що й ця околиця повна терористів, щоб і я уважав на себе...

— Злий гріш не пропаде, — сказав я. Але пан намісник відповів, що це не жарт, бо відділ берегівських терористів поділився на більше груп і заблукав в ужгородські ліси. На днях була перестрілка, одного терориста вбито.

— Я колишній вояк, чотири роки був на фронті... на трьох фронтах, за одним махом лежав майже десять місяців у першій лінії, і для мене це — дрібничка. — Своїми словами старався я заспокоїти не тільки його, але заразом і себе. Вчора, десь біля Жорнави, хотів якийсь терорист екразитом висадити залізний міст у повітря. Пан намісник тої думки, що це польський терорист, а я думаю, що мадярський, бо як же ж? Щоб і Польща посилала терористів?!

Біля півночі повертаюся заболочений до Ужгорода і йду просто до Народного Дому, а тут наша славна Рада ще працює. Д-р Комаринський передає мені наказ пана міністра Ревая, щоб завтрішнього дня негайно голосився в Президії міністерства, зорганізуємо спільно канцелярію пропаганди.



28-го жовтня 1938


Залишаю банк, залишаю "Бескид", де я працював повних 16 років. Заледве можу вирватись, не пускають, але я вимагаю, прошу тільки віспустку. Пішов до міністерства, а тут уже запрягли до праці і більше не пускають.

Працюємо майже безперестанку. Не знаємо неділі, не знаємо сзята, для нас не існують якісь урядові години — працюємо, як добрий господар на своєму полі. Собі працюємо, за свою державу, тепер знаємо, за що працюємо. Пишемо статті до преси, летючки, і в окремій кімнаті замонтували собі радіостудію для пропаганди. Чотири рази денно виголошуємо свої оповіщення, вісті, лекції та всілякі заклики. Від команди дивізії призначений для мене поручник Шафранко для військових реляцій.

В уряді великі зміни. Прибув наш відомий патріот, директор Торговельної академії з Мукачева, Августин Штефан, щоб від Сулінчака перебрати міністерство шкільництва.

На коридорі першого поверху проходжується Сулінчак — отой інквізитор наших дітей, руїнник нашої ужгородської української гімназії. Вовком дивиться він на мене, що я в палаті краєвого уряду. Оглядає мене від ніг до голови, гейби питав: "Каким образом мазепинец попал сюда?" Го-го, братіку, — думаю собі, — з ласки чеської ми гралися в таку політику з кацапнею, що були раз на возі, раз лід возом... тепер ми на возі, — думаю, — назавжди, бо ваше мадяронське москвофільство раз і назавжди збанкрутувало...

Дотеперішній шеф преси, всемогутній "гаспадін" Скрал, також здивувався, що часи так скоро змінилися. Підходить, вдає українця... Дякуємо за таких українців!

Берегово вже два тижні евакує. Знаємо певно, що лінія Чоп — Берегово — Вилок відпаде, бо це ж чиста мадярська околиця. Мадяри просять більше, але чей же не можуть вимагати наших сіл?! Либонь не позбавлять нас залізничної лінії!

Переговори з мадярами в Комарні перервалися. Мадяри поставили такі претензії, що їх ніхто не може прийняти. Цей великий спір вирішить Німеччина з Італією. Ми переконані, що нас Німеччина оборонить. Мадярам бракують ліси, бракує сіль, тому й посягають на нашу країну. Тому й посилають всіляких пройдисвітів, волоцюг чи терористів, і ті нападають на наших людей і нищать наші маєтки. Чоп, Батьово, Берегово — нехай іде, але лиш до залізничної лінії.



29-го жовтня 1938


Завтра тяжкий день — маніфестаційні збори за нашу владу. Тяжкий він тому, що відколи о. Волошин став прем’єром, вся мадяронська голота на нас дивиться кривим оком.

Прийшли вістки з Праги, що Бродій не зрікся добровільно, його приневолили зректися, бо доказано йому ганебну зраду, яку поповнив проти свого народу. Підлий зрадник, хотів, щоб на нашій рідній землі господарем був мадяр! Такої зради ще світ не бачив! Сам голова міністрів запродав свою рідну державу сусідові!

Бродія в Празі арештували, і бродіївці через те стали нашими смертельними ворогами.

Поліція нам донесла, що завтра будьмо приготовані на найгірше. На завтрішній день, на неділю, ми стягли всі села з околиці, хочемо показати свою силу. А тут тобі нова несподіванка: поліція не ручить за нашу безпеку...

Директором поліції став Емануїл Калиняк, пряшівчанин, великий прихильник Фенцика, москвофіл, що їв нас на кожних зборах, на яких він асистував з урядового обов’язку. Колись, здається, на просвітянських ювілейних зборах так накричався за соборницькі слова на стареньку паню Русову, найбільшу сучасну українку, що та, бідна, не знала, де стоїть. Ось тепер він директором поліції! А поліціант він добрий. Вірити йому, чи ні? Вірити йому, що так зле? Може, він лиш страшить нас? Пропонує нам, щоб ми маніфестаційні збори відложили на пізніше. Але це ж покажеться першою слабістю нашого уряду. Ні! Маніфестаційні збори таки відбудемо, хоч би і кров текла!

Зійшлися ми на нараду, що тут робити. Міста завжди були чужі, в Ужгороді повно мадярні. Вирішили, що мусимо подбати про нашу оборону самі. Але як подбати, коли наші молоді сили всі у війську? Змобілізували їх до сорок років (мене кілька місяців вирятувало). Від самої мобілізації вони ще все на різних "фронтах" і ще не повернулись.

Стрінув я вояка-аспіранта, молодшого Мигалину, Яремчука та багатьох інших наших вояків, що служили при полку в Ужгороді та заходили до Національної Ради, і сказав їм до душі, що завтра зрана очікуємо напад на селян, що приходитимуть на збори. Мусимо зорганізувати оборону зборів.

Ці хлопці скочили ще в суботу вечором і, кого лише могли, притягнули до спеціального, ними утвореного відділу. Було до яких тридцять молодих вояків, що охоче взяли на себе обов’язок стерегти маніфестуючих.



30-го жовтня 1938


Вже з самого ранку ми бачили величезне напруження і ворожнечу до нас і до наших вишиваних сорочок. Біля євангелицької церкви напроти "Просвіти" і на мене напали два мадяри. Був би я дістав, але гурт наших хлопців мене вирятував... Жінки наші не виходили з хат і нас не пускали. Я просто вирвався з хати, бо я журналіст... Осмілився я і поглянув до міста (тільки ковнірем закрив вишивану сорочку).

В місті аж чорніється: бродіївці запросили собі на поміч мадярських селян з недалеких мадярських сіл: Концгази, Гомоку, Гейовець. Багатьох з них особисто знаю, це ж наші клієнти. Бродіївці щось до них промовляють, шепчуть на вухо... Мадяри озброєні палицями і то добрими киями... а може, ще чим-небудь!

Наші хлопці біля Малої станції. Одні в уніформі, другі в цивільних одягах, з револьверами, патиками...

Це замала оборона проти багатьох соток озброєних мадярів. Наспіла вістка, що з Доманинець рушив похід просвітян, але мадяри їх спинили на дорозі, набили і нагнали додому. Мадярони ходять по селах, спиняють на дорозі і тероризують. Одним погрожують, іншим кажуть, що збори переложені, третім, що збори поліція заборонила. Скільки фенциківсько-бродіївських "чорнорубашників" було, то всі позаймали місця на перехресних дорогах. Просто нападають на людей серед дороги наче розбійники і женуть додому. Сильні гурти одначе приходять. Прибули Дравці, Баранинці, Горяни, правда, прапори деякі сховали.

Наші аранжери й поліція увійшли в контакт з командою гарнізону, бо мадярони на вулицях не тільки провокують, але нападають киями. Кількох наших побили на кров.

Незабаром побачили ми військове вантажне авто, а на ньому в поготівлі шість скорострілів, з ними вояки в шоломах. Також три танки-повзуни оббігли вулиці. Якось стало легше на серці.

Перед Народним Домом маса підозрілих людей. Мадяри, жиди, бродіївці, фенциківці зійшлись... Не сотнями, а тисячками, заповнили цілу площу. Що це, протидемонстрація? Але бачимо, кілька десяток поліціантів і жандармів робить порядок: віджене з одного боку, а вони підуть на другий, наче наперекір. Наші ужгородчани вже сходяться до Народного Дому. Але крізь ворожу масу годі пробитись.

Наші хлопці — наша оборона — біля Малої станції. Незабаром прибуде поїзд з Березного і привезе цілу Березнянщину, від Перечина почавши.

За декілька хвилин поїзд став, і величезна маса народу ставала в ряди: прапори, дівчата в національних строях, оркестри і решта народу. Похід рушив Підзамковою вулицею в напрямі Народного Дому.

По стороні хлопці-вояки, щоб була охорона. Вони не знали, що їх чекає, бо вони були цілий час на станції.

Похід пройшов вулицею побіля "Квасної води", а тут яка несподіванка! Перед Народним Домом — ворожа юрба, наче оси:

— Геть з українцями! Хай живе Бродій! Хай живе Горті! — почали кричати і кинулись на безборонних дівчат. (Аж тут показалось, як по-дурному був похід зіставлений — якраз тих, найслабших, дали вони на чоло походу).

Мадярони почали нападати, бити палицями, дівчата кричали, мало бракувало до загальної паніки. Ситуацію врятував оркестр, що, не зважаючи на удари, грав дальше і якось додавав духа і войовничости. Ззаду прискочили сильні чоловіки, озброєні також палицями, і почалась величезна бійка. Сам професор Голота обернув прапор і прапорищем товк мадярські голови. Широкоплечий та сильний козарлюга, п. Шуліка, хватав за руки по двох, і юрба розліталась від нього, наче горобці. Поліція, військо, жандарми — треба признати — стояли на свойому місці і били і товкли, куди попало. Били навіть крісами так, аж голови тріщали. Недалеко стояли повзуни і панцерники зі скорострілами, чекали тільки наказу.

Тепер я побачив, що ми панами ситуації, тепер я побачив, що поліція наша і що жандармерія наша! Дотепер, за двадцять років, нас поліція розганяла, а тепер нас боронить! Значить: влада в наших руках. Слава поліції! Поліція б’є дальше "пендриками" (гумовими палками), рушницями, кулаками, а навіть револьверами, вдаряють, б’ють, аж куриться! А Романченко диригує далі, оркестр грає...

Шуліку окружив цілий гурт, і він вистрілив із револьвера. Його поліція забирає також — і моментально відводять.

Цілий похід впровадили ми до Народного Дому на збори. Туттам ще бійка на площі, шкода, що не можу приглядатися і взяти в ній участи. Спішу і я на збори, бо мусимо почати точно, задля радіовисилки.

Реляцію провадить д-р Комаринський, до мікрофону конферую я. Радіослухачі мусили почути той бадьорий, бойовий настрій, що панував у залі. У цій, найбільшій залі Ужгорода, народу багато, наче спрасовані оселедці в бочці.

Після зборів ще в залі з учасників зорганізували ми сильні гурти відповідно до напрямків і під охороною війська, жандармерії і поліції всіх допровадили додому, зглядно на поїзд.

Побитих, легкоранених було дуже багато, тяжкораненого ані мертвого — ні одного. 1 то завдяки нашому передбаченню. Інакше була б текла кров.



31-го жовти» 1938


Напруження, хоч вже не таке, як учора, ще все помітне. Три військові панцирні авто "випадково" пробігли містом і закрутили у Підзамкову вулицю.

Ворожа голота ще тут-там демонструє, але гурти поліція розганяє. Мадяри знайшли спосіб, де сховатися: до католицької церкви. Сходять вечорами "на молебень", але як ті молитви виглядають, можемо собі уявити, коли довідуємося, що співали мадярський гімн. А співали вже і вчора і давніше, виголошували політичні "проповіді"... До церкви впускають лише певних мадярів, на дверях сторожать, а опісля замикають на ключ. Наша розвідча служба сьогодні послала двох "мадярчуків", а наслідок був такий, що заборонили ми мадярські "молитви".

Оглядаємо другий поверх "Просвіти", на який зробили мадяри атентат: під час вчорашніх демонстрацій вони стрілили до вікна великої зали. Деякі є тої думки, що це стрілено з замкової гори, але більше правдоподібно, що вистрілено з вежі мадярської євангельської церкви в сусідстві. Дірка у вікні більша, мусив бути револьвер більшого калібру або рушниця.

Всі з великою нетерпеливістю чекаємо середи, коли мають у Відні нас розсудити — і напруження зразу мине: мадяри одержать свій Берегсас, і з тим матимемо спокій. А то вже це напруження іде на нерви.

Вечором знов поповнено атентат на "Просвіту", подібно як учора. Вже стає небезпечним здержуватись у великій залі від вулиці. Моментально затягли ролети вікон і зателефонували на поліцію. Поліція прибула швидко на вантажних самоходах і облягла євангельську церкву. Обключили зі всіх боків, переглянули всередині та у вежі, зробили основну ревізію, але нікого там не знайшли. І коли правда, що стрілили з вежі мадярської церкви, то поки прибула поліція, замаховці мали час покинути місце.



1-го листопада 1938


Сьогодні зранку наші представники: пан прем’єр Августин Волошин зі своїми секретарями Степаном Клочураком та Іваном Рогачем відлетіли до Відня. Рогач із Відня повернув лише перед двома днями, залишивши там нашого молодого, енергійного працівника Ю. Химинця, що пошився в "дипломати" і, від самої мобілізації почавши, зробив для нашої національної революції неоцінимі заслуги. Д-р Юлій Бращайко і д-р Микола Долинай вже від двох тижнів живуть у Празі, приготовляють матеріали і їдуть також до Відня на суд арбітрів як знавці.

Ніхто не знає, як віденський розсудок випаде, але одно певно, що лінія Чоп — Берегово — Вилок страчена. Берегово, Батьово й інші мадярські міста й містечка еваковані. Шкода Народного Дому в Берегові, шкода ново-побудованого інтернату і шкода тієї гімназії, звідки вийшло стільки національно свідомої нашої молоді. Це все зробили наші професори, серед мадярського моря поставили інституцію на такий високий рівень. Професорів переслідували за всяку

"українську іреденту" — чеська поліція робила кілька разів хатні ревізії як у професорів, так і в учнів, а це ще ліпше сконсолідувало наші сили. Голова берегівської "Просвіти" Василь Гриміт прибув до Ужгорода: куди евакувати, як і чим?... Рятує, що тільки може з народного маєтку, але його приватне, мільйонне майно лишиться, бо двадцятьморгову овочево-винарську шкілку з водоводами та моторами, модерно заряджену щепкарню, винницю і два доми не понесе на плечах... А мусить утікати, бо берегівські мадяри смертю грозять, як грозять також і іншим, що приневолені залишати все своє майно і втікати в світ-за очі...

До Ужгорода прибули берегівські "емігранти", наші чолові люди. Їх рухоме майно у вагонах на станції. Полишали доми, посади, варстати праці... Судові радники, професори, учителі, адвокати, торгівці... Сумно дивитись на евакованих берегівчан! Ну, хлопці, не журіться, примістимо вас в Ужгороді, в Мукачеві.

Севлюш?... Відпаде, чи не відпаде? Дуже можливо, що відпаде...

Працювати тепер не можна, ні спати, ні їсти... Всі дивимося в напрямі віденського Бельведера, де завтра рішатимуть про нашу долю.



2-го листопада 1938


Крім радіостудії, яку вже маємо в окремій кімнаті, в канцелярії пропаганди замонтували мені радіоприймач, щоб ловити вісті ворожої пропаганди. Особливо сьогодні придасться він нам, щоб чим скорше почули віденський історичний розсудок великої ваги.

Від самого полудня слухаємо вісті з Будапешта. Голос мадярського спікера мутний, дуже песимістичний. Він реферує про труднощі, з якими зустрічається мадярська делегація у Відні. "Старі, добрі приятелі пустили нас..." — голосить Будапешт і ми знаємо, що це натяки на арбітрів. З цього судимо, що наша справа стоїть не так зле.

Цього дня мало хто з нас обідав, а вечерю майже ніхто не їв. Всі чекають вирішення нашої долі, всі чекають шостої години, щоб почути. Канцелярія пропаганди повна людей, панові міністрові щогодини посилаю звіт переловлених вістей ворожої пропаганди.

Біля п’ятої години наша канцелярія повна, ще й на коридорі повно людей. Надрадник д-р Стебельський сперечається з надрадником д-ром Кочерганом. Перший каже, що він побоюється за Ужгород, другий противно. Ми всі оптимісти, ані думати про те не прийде нікому в гадку, щоб ми втратили нашу столицю.

Інж. Біган ("партайфюрер" німецької партії, працює тепер при владі), веселий, він каже, що має добрі відомості. Що то за відомості, не хоче прозрадити.

Тепер сьома година, а вістей ще нема. З Будапешта реферують про Бельведер, про графа Чіяно, про мадярську делегацію, але висліду ще нема.

Нарешті спікер Будапешта святочним голосом сповіщає, що до мікрофону приступає голова міністрів Імреді, щоб повідомити мадярів про вислід... З напруженою увагою слухаємо всі, в мене олівець і редакторський блочок у руці, щоб записувати.

Імреді втішеним, піднесеним тоном сповіщає мадярську суспільність, що Мадярщина виграла та що мадярські міста, як Комарно, Нові Замки, Лученець, Філяково, Римавська Собота, Рожнява, Кошиці, К. Холмець, УЖГОРОД, МУКАЧІВ, БАТЬОВО, БЕРЕГОВО, ВИЛОК — будуть повернені назад Угорщині найпізніше до 10-го листопада.

Руки мені тряслись, як я почув про велику втрату, а ті, що слухали і розуміли мадярську мову, то червоніли, то блідли і своїм вухам не хотіли вірити. Коли я сповістив про вислід тих, що не вміли по-мадярськи, вони ледве не напали на мене, що я роблю паніку, що. я зле зрозумів, що я зле записував, бо не може бути, щоб німці дозволили передачу Ужгорода! Що ж ми тепер зробимо без столиці?!

Із запискою в руках я просто боявся піти до пана міністра Юліяна Ревая. Сповістити когось про смерть приятеля — і це неприємна річ, а сповістити про упадок нашого історичного міста, нашої твердині рідної культури — це ж більш, як смерть, це ж більш, як тисяча похоронів...

Я зайшов до пана міністра реферувати про вислід. На моє здивування, пан міністр прийняв холодно цю трагічну для нас і дуже болючу вістку. Тоді, коли другі втратили голови, блідли, проклинали, нарікали та денервувались, міністр Ревай залишився спокійним, як той строгий, холодний полководець після капітуляції.

Повернувся я назад до канцелярії пропаганди. Гурти стояли і ще все не вірили мадярським вістям, думаючи, що це поганий жарт чи провокація. А наше празьке радіо мовчить, гейби води набрало в уста. Це злий знак.

Незабаром появився і пан міністр біля мого радіоприймача, і ми нетерпеливо очікували празьку авдицію. Слідкую за лицями. Люди потіють, деякі ходять по коридору, деякі стоять у кутку, задумано, з борознами на чолах, під враженням чорних думок. Тільки лице нашого міністра спокійне, гладке, дивиться кудись у далечінь, снує нові плани...

Нарешті чуємо празьку реляцію. Голосить, що мадяри поставили своє максимальне домагання, хотіли цілу територію Карпатської України і Словаччини, а коли то не є можливим, то вимагають плебісциту, сподіваючися, що таким чином припаде їм назад колишня "горішня Угорщина"... Це зле, кажемо, коли так реферує. І справді, празьке радіо могло лиш потвердити те, що ми вже знаємо більше, як півгодини... З канцелярії всі розбіглись думати, радитись, що далі? Деякі навіть лишили плащі, капелюхи... кому тепер це важне?!

Телефоную до Національної Ради. Там уже лиш студент у службі. Повідомляє, що вістка зробила в "Просвіті" страшну паніку. Жінки робили страшні сцени, ридали, плакали.

Не йду додому, не важно. Замикаю канцелярію, вже для мене не цікаві жодні вісті. Виходжу на другий поверх до пана міністра, а там багато наших людей, розсілись по фотелях і журяться: Що? Як? Куди? Що з родиною? Що з хатою, з меблями?... Куди евакувати — ніхто не знає. Пан міністр радиться з генералом Сватеком, головним військовим комендантом, куди евакувати столицю. Довго вони радяться, бо вже північ минає, і ще все вони радяться за зачиненими дверима. Всі ми, як попарені, як зварені, сумні і пригноблені. Деякі з нас роблять "шибеничні" жарти, щоб бодай розвеселити високодостойну паню міністрову, що прийшла за чоловіком.

Пробуємо відгадати, де буде наша нова столиця? Більшість думає, що Свалява або Чинадієво, але падуть голоси і на Березний.

Та виходить пан міністр з вирішеною справою — евакуємо до Хуста, це буде нашою новою столицею... Ми, мараморощани, трохи втішились: Хуст — провінціальне містечко, але замкова гора і руїни — чудові! З цього можна буде зробити прекрасне місто.

Виходимо. На вулицях паніка. Сирени вантажних самоходів трублять, пакують всюди речі. Тут-там чути зойк і плач слов’янських жінок і регіт мадярні... На вулицях ходить сильна військова поготівля.



3-го листопада 1938


Утіха ужгородської мадярні доходить майже до безличних, нахабних демонстрацій. Збиваються в гурти, іронізують, вигукують глумливо: "Підкарпаття не дамо!.."

Радимося, що робити? Влада ще в наших руках, у нас військо і ввесь апарат. Ми можемо роздавити це прокляте місто з його мадярською голотою, як ту гадину серед дороги... Але нам важно, щоб усе гладко вивезти. І тому не хочемо датися спровокувати. Нехай гучать, нехай демонструють, битимемо лиш тоді, як буде загрожене наше життя. Інакше будемо терпіти, бо нам важне вирятувати все рухоме майно.

Я пережив під час світової війни декілька евакуацій. Сам, як вояк, евакував декілька разів, бачив, як другі евакують під час офензиви Брусілова в Україні... на румунському фронті... в північній Італії, в Герцу... Також евакувала наша дивізія в Удіне при кінці 1918 року... Але такої паніки, як тепер в Ужгороді, я в житті не бачив. Частинно можна і зрозуміти цю паніку. Нещастя в тому, що на евакуацію маємо лиш тиждень. Це не якесь там село, але столиця, культурний центр з доброю десяткою тисяч самих тільки урядовців. Місто, що числить сорок тисяч душ, не можна за тиждень виевакувати, до цього потрібно принаймні місяць часу.

Комунікаційних середників майже нема, і ті, що були, частинно зареквіровані для війська. За одне вантажне авто до Чехії запросив експедитор аж 18 000 (вісімнадцять тисяч) корон! Жах бере, просто нечувані ціни. За ті гроші можна вже меншу хату купити... Від мене зажадали за невеликий тягаровий самохід до Хуста дві тисячі вісімсот корон... Радо дам, позичу і дам, але нема самоходу! Може прийти на мене черга через три тижні... Дякую!

Селяни з околичних сіл, головно мадяри, зловживають нещасне положення урядництва. Приходять і за безцінь купують зарядження. Шафа вартості трьох тисяч міняє власника — за сорок корон... Я бачив і таке:

— Скільки даєте за меблі, які мене коштують вісім тисяч? — питає урядовець.

— Двісті корон, — каже мадяр... Нещасник не відповідає ні слова, бере сокиру і на очах мадяра розбиває на куски дорогі меблі так, що тріски падуть на десять метрів... Було й таке, що виніс на подвір’я, облив бензином і підпалив... Були й трагічні випадки: декілька жінок збожеволіло, інші дістали серцеву атаку, а знов інші підняли зойк, плач, ридання... Хаос...

В місті повна заборона продавання алкоголю. Але мадяри п’ють, мадяронська голота по місту волочиться п’яною і нападає на людей. Перед полуднем напали на директора Аркаса і побили його досить порядно.

Знов іду до експедитора Фодора, старий мій знайомий. На милість Бога прошу вивезти мої меблі — просто неможливо, нема чим.

— Маєте часу і пізніш, ви приватна особа, — каже мені, але я знаю мадярів. Вони маєтки експонованих людей не випустять. Вечором ішов я до експедитора знову — хтось там вистрілив...

Найгірше з жінками, вони найбільше трусяться і побоюються за нас. Вже і з хати не пускають. По-перш, мусимо позбутися жінок — вислати куди-небудь, щоб не перешкоджали.



4-го листопада 1938


Принагідно винаймаю маленький особовий самохід до Хуста за сімсот корон (перед тим був би радо поїхав за сотню...). Схопили трохи перин, трохи книжок, найважливіші речі, саджаю жінку і дочку та виправляю їх геть з Ужгорода до Хуста... Не хочуть їхати, плачуть за меблями, за помешканням з трьох покоїв... ну, може, трохи і за мною... Просто насилу змушую їх сідати до авто, замикаю двері і до шофера:

— Жени, вези їх до Хуста, до Волового чи куди-небудь, щоб тільки тут не були... — серед такого хаосу, майже серед анархії, з жінками просто нещастя... Самому, хоч і прийдеться відстрілюватися з вікон, лягати в рови, — все одно, колись ми до того були звикли, аби тільки сім’ю відвезти в безпечне місце.

Зістався сам, слава Богу. Замикаю хату на ключ, іду до міністерства евакувати. Що буде з моїми речами — хто його знає!

Міністр Ревай урядує вдень і вночі. Всі ми вичерпані, а особливо секретар пана міністра, Андрій Ворон. Посилаємо його трохи відпочити, ми два з Дмитром Німчуком виконуємо частинне його функцію. Всі хлопці на своєму місці, поручник Юрко Білей виконує працю зв’язкового між урядом і військом, і, крім того, евакує, що лиш може. Потребуємо війська — зараз звертаємось до Білея. Знаменитий вояк. Повернув і чотар Микола Бабота, здається, одержав відпустку на власну евакуацію і тепер евакує уряди... Іван Роман, також у військовому однострої, стає незамінним. Д-р Комаринський, д-р Попович, аспірант Вашко, поручник Андрашко, Ернест Бунчик, Михайло Тулик, Волощук, д-р Дубровський, д-р Цуперяк, Яремчук і багато інших взяло на свої плечі ввесь тягар евакуації, бо чехи повтікали і залишили краєву палату на Божу ласку. Ось вам герої! Двадцять років побирали платні від того краєвого уряду, а тепер, коли потрібно щось вирятувати, вони повтікали. Єдиний з чехів, директор Райт, працює солідно, а ті всі панове шефи та референти зникли, мов камфора. Навіть віце-губернатор Бескид, що якраз тепер тут мав би бути, втік, і ціла мамутова праця спадає на плечі оцих наших очайдушних молодиків-ентузіастів, що залишають старання своїм добром, спішать рятувати добро загальне.

Нещастя в тому, що нема авто. Військові авто перевозять чеських урядовців, а народне майно рятувати нема кому і нема чим. Інж. Біган телефонував ще вчора до Відня, і вчора вночі прийшли вісті, що дві німецькі автоколони виїхали з Відня нам на поміч. Але сьогодні говорять, що чехи цих німецьких авто не хочуть перепустити, бо бояться пропаганди... То нехай посилають свої авта, але здержати німецькі авто і не посилати своїх — це ж неможлива ситуація! Мусимо щось робити: реквірувати приватні комунікаційні середники, не тільки авто, але й сільські вози...

Мадяри гуляють, п’ють вино, як воду... По вулицях небезпечно ходити, бо поліцаї-чехи повтікали, залишились лише поліціанти-мадяри, або ті, що задумують лишитись у мадярській службі, і вони непевні...

До вчора поліція стерегла браму будинку пана прем’єра Волошина, сьогодні залишили. Сестрінка пана прем’єра, учителька панна Дутківна, зустріла мене на вулиці з плачем: хату не сторожать, всіляка голота ходить попід браму та провокує... Пан прем’єр ще все у Відні, вони не знають, що робити. Питається мене:

— Пакувати чи ні?

— Безперечно евакувати, як нема куди, то бодай до Невицького, — відповідаю. — Неодмінно все пакувати: приватне помешкання пана прем’єра, бібліотеку, архів, а також і сиротинець...

Трохи заспокоїв я панночку і зателефонував на військову команду, щоб дали військову сторожу. Не знаю, чи послухали.

До пана міністра Ревая прийшла мадярська делегація, щоб для утримування порядку дозволено мадярам зорганізувати Мадярську Національну Гарду а також, щоб було вільно мадярам носити кокарди в їх національних барвах.

Наш уряд на це погодився, але Гарда мусить бути абсолютно без зброї і має бути приділена до поліції та виконувати, разом з поліцією, службу безпеки. А щодо кокард, нехай собі носять, нам тим не зашкодять.

Появились плакати, щоб колишні мадярські фронтовики голосились. Вже зараз сполудні появились на вулицях сильні відділи мадярських гардистів з лентами та кокардами в мадярських барвах. Багато жидів бачимо в організації гардистів, як видно, хочуть прислужитись. Навіть тішаться, що вони мадяри...

Мадяри демонструють з тими кокардами. На грудях, а то й через плечі мадярів, жидів, звисають широчезні ленти мадярського трикольору. Але, ох, сумно, появляються з мадярськими кокардами і "наші" руснячки; учитель горожанської школи Мешко веде свою жінку, а на грудях обох — величезні мадярські кокарди... Нікчема один, щоднини заходив до клубу "Просвіти" з жінкою, не плативши навіть вступного! Колись був "русским", опісля винюхав, що можна йому, селянському вчителеві, дістатись до столиці, і тоді став "українцем". Зорганізував якийсь паршивенький хор, нашими піснями здобував собі славу, а тепер зрадив! Бачу жінок наших "патріотів", також з кокардою... Бачу молодика, що перед кількома роками матурував і був дотепер великим "українцем", також з мадярською кокардою на грудях... здоровить мене. Замість прийняти його здоровкання — плюнув я на дорогу перед ним:

— Фе, ганьбися, нікчемо! — та пішов я далі. Він довго ішов за мною, не знаю, чи задля вияснення, чи задля помсти. Але я більш не оглядався. (Шкода мені свідомої української рідні, а то назвав би його ім’я, щоб "увіковічнити"!)

По вулицях доходить до демонстрацій. Кличу Німчука, щоб подивився, але він з краєвого уряду не рушається. Йому "добрі сусіди" вигрожували смертю, і він ночує в краєвій палаті.

Виходжу на вулицю. Перед "Короною" юрба мадярні. Всі дивляться на дах будинку мадярського "Казина". Застановився і я. Аж бачу, висувають мадярський прапор. На вулиці величезне захоплення мадярської босячні, вигуки, крики. Я причулився до рогу вулиці і слідкую, коли дістану... На мості загуло, гримить: біжать три броньовики з кулеметами і застановляються перед кав’ярнею "Корона". Мадярня моментально розбігається — куди-котрий... Незабаром і мадярський прапор зникає з даху — його стягають. Панцирники хвилин десять постояли, "прочистили" і пішли далі...

Кажуть, що біля моста один наш вояк застрілив мадяра, що п’яним напав на нього... Мадяри так далеко йдуть, що мадярськими лентами оздоблюють і пекарчуків з кошами на спині. Один такий пекарський помічник обвив цілий кіш і, їдучи побіля нашої сотні, вишкіряв зуби на вояків і плював на них. Говорять, що він у своїй безличності пішов так далеко, що навмисно наїхав на вояка, а той, не вагаючись, застрілив смаркатого...



5-го листопада 1938. Дополудня


В міністерстві виконували ми службу цілу ніч. Зранку хлопці поголодніли, хтось приніс ковбаси і хліба. Слава! Німчук роздобув пляшку коньяку, і ми всі так його зі всіх боків обсіли і ділились: ми йому ковбаси і хліба, а він нам по чарці... Закусує з нами і пан міністр Юліян Ревай.

Беру нотес і йду до міста. Виходжу на "корзо"; на променаді мадярні повно, прапор мадярський знову вивішений на мадярському казині. Але надлітають два панцирники — і військо розганяє юрбу, прапор знову зникає...

Щось робиться незвичайне. Гурти знов демонструють, кричать і кулаками вигрожують. Питаюся, що там пригодилось? Оповідають мені, що на Радванецькій вулиці наш вояк пробив штиком п’яного мадяра... Вояк ішов собі вулицею, на нього напали два мадяри, один його вдарив, а він вихопив багнет і в груди! За ним пустилась юрба мадярів, він почав тікати і замішався в сотню війська, що походувала... Поліція приостановила військо, але ні один вояк не признавався до вбивства... В місті поготівля, напруження таке, що тільки іскри потрібно — і все вибухає.

Сьогодні зрання знов напали мадяри на директора Аркаса. Хлопці остерігають і мене, але в мене грає кров журналіста. Із записником у руках блукаю по вулицях. Як не крутитись поміж юрбою, коли ж цей час такий прецікавий? Але бачу, що з дня на день гірше, і особливо сьогодні, після того, як вояк пробив мадяра, напруження страшне.

Д-р Росоха та Кузьмик зорганізували цілий відділ наших студентів, що помагатимуть евакувати інституції.

Повертаюся до міністерства. Там уже Федір Ревай оповідає, як на нього сьогодні напали мадяри, аж чотири рази. В касі хворих він був державним комісаром. Директорові Намислову дав наказ виплатити тим урядовцям, що покидали Ужгород, евакуаційне, крім того, хотів якусь частину зарядження евакувати, бо більшість належала нам. Намислов заявив, що тут є паном не український уряд і не комісар Федір Ревай, але "Мадяр Немзеті Танач" (Мадярська Національна Рада). Намислюв послав урядовця Маргочія за д-ром Керекешом, і той появився з двома мадярськими гардистами.

— Та чи ви осліпли і не бачите, що тут вже мадяри панами?! — гукнув старий Керекеш, один гардист підняв поліно дерева і хотів ударити Ревая по голові, але прискочив урядовець Манівчук і унеможливив напад.

Федір Ревай був рівночасно директором державної друкарні і дістав наказ, щоб цю друкарню, вартости біля п’яти мільйонів корон, негайно евакував. Але перед брамою стояв з револьвером пожарник, біля нього також озброєний мадярський гардист і загрозили йому так, що пришилось телефонічне просити поміч, і тільки при військовій асистенції можна було евакуацію перевести. При вході вулиці Берченської одна баба — мадярка — почала глумливо вигукувати: "Підкарпаття не дамо!.. " Він стуснув бабу, але прибігли мадярські гардисти і — ганьба не ганьба — прийшлось рятувати життя втечею. Ще не добіг до "Легіон-дому", як один волоцюга, п’яний покоєвий мадяр, накинувся на нього, але випадково знайшовся там професор Голота і палицями ледве обігнались, як від псів.

Найцікавіше те, що мадяри старались унеможливити евакування і його власної друкарні, мотивуючи тим, що, мовляв, це державний (розумій: мадярський) маєток; тому що він евакує державну друкарню, отже його приватна друкарня має зістатись, як винагорода... 1 тут також прийшлося вжити аргументів — багнетів.

З евакуацією наші хлопці роблять просто геройства. Мадярська Народна Рада взяла собі в голову, що все тут її і не пускає нічого вивезти.

Опишу цікавий випадок в Кооперативному та Торговельному Союзах, в цих наших великих господарських інституціях. На завізвання Мадярської Національної Ради зійшлися члени дирекції Калмар, Мончак (що дотепер був "русским", а тепер став мадярем...) і Францл і прогнали директора Славіка. Цей зібрався і від’їхав до Чехії разом з чеськими урядовцями.

Коли Юрко Лацанич в Торговельному Союзі побачив, що пропадає наша чисто національна інституція (бо три четвертини членів рекрутується з нашої території), то прибіг до міністерства і просив ради, що робити. Замість поради виставили ми йому декрет державного комісара і сказали йому:

— Юрку, евакувати!

Юрко Лацанич представився "начальству" як державний комісар, але там йому сказано, що на наказ мадярського "Немзеті Танач" не сміє ніщо рушити. Тоді Юрко кивнув пальцем на наше військо, що вже ждало під дверима, і разом з українським урядництвом врятував інституцію, і то інституцію неабияку: врятували триста вагонів пшениці й жита вартістю біля п’яти мільйонів корон, колоніального товару за 800 000 корон і ціле зарядження, майже ввесь інвентар. Подібне сталося і в Краєвому Кооперативному Союзі. Наш відомий кооператор Августин Лавришин також представився "правленію" як державний комісар і зараз хотів забрати гроші.

— Не підходьте до каси, не бачите, що її запечатала Мадярська Національна Рада?—говорив мадяр. Та щоб не ламати мадярської печатки, знаменитий комісар дав наказ воякам: віднести цілу касу на міністерство українського уряду. Там було 600 000 корон готівки, а в других панцирних тресорах цінних паперів та векслів на кільканадцять мільйонів корон.

Так працювали наші хлопці, наші українські урядовці, що рятували народне добро для своєї рідної держави.



5-го листопада 1938. Відполудпи


Ще раз пробую іти до експедитора, щоб мені вивіз меблі бодай до Перечина, коли вже не до Хуста. Але це виключено, за жодні гроші вантажника ви не дістанете. Повертаюся зажурений. Людина дереться десять років, назбирає трохи зарядження, книжок, а тут усе те пропаде. Шкода мені моєї бібліотеки, за двадцять років назбирав біля тисячки книжок, і все те тепер миші гризтимуть в мадярському Унгварі...

Повертаючи від експедитора, напроти вулиці Гучної, перед касарнями (біля інституції глухонімих) враз чую вигуки: "Бий українця!" Ще заки я опам’ятався, побачив перед собою п’яного бродіївця, здається, з Радванки, і двох інших незнайомих типів. Вусатий раптом підніс палицю, щоб вдарити мене по голові, я голову трохи відхилив, і палиця впала на ліве рамено з такою силою, що вповні задеревіла, затерпла мені ліва рука. Доки я відскочив, дістав ще раз палицею по плечах, але вже не так сильно. Крім олівця й нотеса не мав у руках ані в кишенях нічого. Скрутився і перебіг вулицею, куди якраз проходили військові обози. З Гучної вулиці надходив відділ війська, і як це напасники побачили, подалися в напрямі міста. З озброєним вояком п. Яремчуком слідкували ми за ними, щоб передати поліції, але вони серед юрби зникли нам з очей.

— Неможливо, щоб ви були без зброї, — каже мені Яремчук, і ми пішли до краєвої команди жандармерії. Тут я пожалівся підполковникові Дроздові, і він мені дав у подарунок 6,35-міліметровий бельгійський браунінг, але ані одної кулі. Знайомий наш детектив позичив мені кілька набоїв. Плече мене так болить, що не можу здвигнути руки.

Від пані Станькової довідався я, що д-р Михайло Бращайко задумує залишатися в Ужгороді. Пішов я до нього і кажу:

— Пане публічний нотарю, що ви робите? Хіба ж ви не бачите, що нас вже тепер б’ють, коли ще вся сила в наших руках? Що буде, як вони будуть дійсними панами?! Тоді ми, експоновані, висітимемо на телеграфних стовпах...

Д-р Михайло Бращайко запевнив мене, що ані в думці не має залишитись, тільки заздалегідь розголосив, що ніби зістається, бо інакше мадяри зробили б помсту вже тепер, а то нехай думають, що мають ще на те часу...

Повертаюся до міністерства, щоб працювати. Понад вечір входить до пана міністра Ревая тричленна делегація ужгородської мадярської Народної Ради з величезними кокардами на грудях. Були то директор Молнар, партійний секретар Кароль Кесері і ще один третій панок, якого я не знаю. Між ним і паном міністром Реваєм відбулася цікава розмова. Мадяри вимагали, щоб краєвий уряд не евакувати, аргументуючи тим, що палата була побудована для Ужгорода і вона, разом із зарядженням, має для нього і зістати.

— Ми вам залишаємо тут маєтку за півмільярда корон, — відповів міністр Ревай. — Школи, інституції, цілі блоки палат, модерно вибудований європейський квартал Галаго, між тим, хоч би і ця п’ятиповерхова палата, що сама коштувала дев’ятнадцять мільйонів. І ще вам, панове мадяри, не досить? Ви ще вимагаєте, щоб ми, бідні українці, залишили тут рухомий маєток?! Ні, панове, прийміть до відома, що ми забираємо все, що можемо, відшрубуємо навіть ті клямки з дверей, бо все те наше...

Мадяри відійшли, а десь біля дев’ятої години вечором відійшов і пан міністр, залишивши нас самих з інструкцією: евакувати! Д-р Комаринський, що не спав дві ночі, одягнув піжаму і пішов до третьої кімнати спати. Секретар Ворон, вичерпаний, змучений, ледве стоїть на ногах, передає функцію міністерського секретаря нам двом в Дмитром Німчуком, а сам також відходить.

Але Німчук також змучений, і ми два умовляємось, що до півночі буду я в службі, а після півночі він.

Лежала в куті шкіряна канапа. Німчук простерся і зараз почав хропіти. Я зателефонував до Національної Ради, щоб прислали студентів пакувати все, що можна, як наказав пан міністр. Але з Національної Ради прибуло лише кілька хлопців, а сказано було, що має прийти п’ятдесят.

Від цих хлопців довідуюся, що більшість семінаристів в інтернаті, а кілька інших — у службі. Між іншими сторожать і хати деяких наших людей, бо ось уночі хотіли вибити вікна ред. Михайла Тулика. А навіть вибили, тільки помилилися одною хатою — замість Тулика, витовкли вікна у сусіда-чеха...

Хлопці почали звивати чудові килими, зривати з вікон шовкові заслони, словом—евакуємо. Телефоную до Національної Ради, щоб послали кур’єра до василіянського інтернату за дальшими хлопцями, але незабаром телефонічно сповіщають мене, що кур’єр не міг добитися до інтернату, бо перед брамою стоять мадярські гардисти і не впускають.

Якраз думаю над тим, яким чином видобути мені хлопців з інтернату, бо телефону не мають. Як їх сповістити? В цій хвилині вдираються до нашої канцелярії два мадярські гардисти з револьверами на мене. Я приступив до телефону, щоб зателефонувати, але один на мете крикнув:

— В імені Мадярської Національної Ради відійдіть, від телефону!

— Другий приступив до мене і вибив мені з рук трубку. Я тоді наа цілу залу як не крикну:

— Дмитре!

В цю мить Німчук зірвався з канапи. Для гардистів це була несподіванка, бо вони його не бачили і на хвилину наче остовпіли, стояли бліді, але ще все вперли на мене револьвер.

— Поліція! Де поліція?! — гукаємо ми надармо, а наш поліціант висунув носа з дверей передпокою і коли побачив, що ці стоять над нами з револьверами, зачинив знову двері і зник.

— Хлопці, сюди! — гукнув я на студентів, що пакували акти в інших кімнатах. Пробудився і д-р Комаринський, і вивели хлопці гардистів на коридор, здається, дали їм також порядну порцію прочухана, обеззброїли і ув’язнили. (Шкода, що не розстріляли ми їх на місці. Але, на жаль, поводилися ми з ними в рукавичках...). Тоді знайшовся і поліціант...

— Ти, нещаснику, чого ж ти їх впустив сюди? — питали ми поліціанта.

— Та... знаєте, вони сказали, що приходять від капітана Бонча... а я хочу залишитися тут, у мадярській службі...

Нехай чорт забере таку поліцію!

Ми зараз заалярмували пана міністра, той генерала Сватека, за декілька хвилин прийшла і жандармерія, а також прибуло військо. Генерал Сватек зателефонував мені, що коли потрібно, то він поставить скоростріли на балкон...

Ще тієї ночі прибули студенти з інтернату, і ми до рана все прекрасно евакували. Навіть і ми самі виносили столи, акти, відмонтовані телефони, бо все те пригодиться нам у нашій Державі.



6-го листопада 1938


Сьогодні неділя, але в нас тепер неділі нема. Михайло Тулик ходить по урядах, контролюючи, чи все спаковано. (Десь перед кілька днями хтось йому сказав, що наші залишають речі мадярам та що в тій справі засідають. Він з револьвером вдерся на засідання, щоб забити тих, які мадярам хочуть лишити речі... Але сам переконався, що ніхто про те не думає, а навпаки.)

Може, ніхто не носить на серці справу евакуації так, як д-р Степан Росоха, цей ентузіаст і провідник молоді, що разом зі студентами підкотив рукави і виносять, що тільки можуть. Інженер Стрілець зорганізував гурт галичан, колишніх стрільців та інших — і ці люди працюють. Стрілець із своїх грошей дав 360 корон, щоб купити людям; бодай сухого хліба, що виносять тяжкі шафи, столи та скрині. Треба було зорганізувати також відповідну сторожу надолині, щоб зложене добро мадяри не розкрали, то про те постарався Іван Роман, що працює понад людські сили.

Вчора телефонували нам із Праги, що прилетить із Праги до Ужгорода пан прем’єр Волошин. Ми одначе просили, нехай сюди не прилітає, але хай летить до Солотвини і відтак самоходом до Хуста. Особливо небезпечно було для нього в Ужгороді після радієвих реляцій нашого "землячка" д-ра Бонкала з Будапешта, що виступив так ганебно проти свого колишнього приятеля. Він, між іншим, сказав, що "коли б не Волошин, то "північно-східна Мадярщина" (так називають мадяра Карпатську Україну) була б опинилася в рамках корони св. Стефана..."

В газетах, в журналах колись вичитував ім’я Бонкала, про якого згадувалось, як про українського народного працівника. Та коли б д-р Бонкало мав і самі найсвітліші заслуги супроти нашого народу (яких не має):і тоді, теперішнім своїм ганебним виступом він спалив за собою всі мости, він зірвав назавжди з нами, бо він супроти свого народу поповнив злочин. Заслужить, щоб зачислили його до найпідліших зрадників! Говорить язичієм, накидується на українців і на честь наших найбільш заслужених людей!

На вулицях мадярні повно, ідуть до католицької церкви. Побоюємось, що можуть вибухнути демонстрації, і тому вислано вантажівки з скорострілами та панцирні авто по вулицях.

Евакуємо також і бібліотеки. Павло Кукуруза дістав доручення вивезти з магістрату наукову бібліотеку. Книжки в бібліотеці, що належать до самого міста, нехай залишаться, але наукова бібліотека заложена нещодавно за наші гроші, мусить бути вивезена. Роблять перешкоди і з краєвим архівом. Міський бібліотекар "зник" кудись, забравши з собою ключі. Прийдеться розламувати двері.

Опівночі і я вивіз свої речі, але тільки до Перечина. Прийшлось підплатити військового шофера, і він вночі, коли ніхто не бачив, погодився відвезти моє зарядженя. Дощ паде як із відра, а ще в Кам’яниці мало що не перевернулися у рів, з якого ледве вилізли.

Від самого Ужгорода почавши, кожна селянська клуня переповнена евакованими речами, і жодної порожньої стодоли не дістанете за жодні гроші.

Смішно виходить, що перед судовим будинком стоять мадярські гардисти, гейби стерегли його перед забранням. Нехай стоять, завтра прийде черга й на суд.

Поки що евакуємо лише саму в’язницю. В келіях повно мадярських і польських терористів.

— Ти поляк?

— Поляк.

— Мадяр?

— Мадяр, — відповідають терористи. Їх збирають до купи і відводять. Куди, не знати. Може, до інших в’язниць, а може...

Відвели п’ятдесят терористів. Цікаво, що між польськими терористами знайшлося двох, що видаються за українців. Одного зразу зловлено на брехні, бо сказав, що не вміє писати, а виявилося, що вміє — латинкою... Його заділюють між групу, яку відводять. Другого терориста поручник А. приводить до міністерства на "сповідь".

Випитує його секретар Андрій Ворон. Бідолаха голоден, годує його, а потім запроваджує мене.

— Ти не українець, але поляк... Скажи правду, інакше застрілимо тебе!

— Присягаю, божусь, що я українець, ось, дивіться: вишивана сорочка в мене...

— Того нам замало, сорочку може хто-небудь одягнути. Чому тоді перейшов ти зі зброєю в руках? — питаю.

— Та... хотів вам принести кріс, що знайшов на стрісі... Цей аргумент не дуже переконливий і летить останній запит:

— Молитися вмієш?

— Вмію... Отче наш іже єси...

Слова "Отченаша" летять монотонно, але "Богородицю" не вміє, ані "Вірую". Писати не вміє, робиться дурним, а моє сумління каже мені, що це поляк, що це звичайний собі польський терорист. Поляк з Галичини, що вміє нашу мову і викував собі "Отченаш" для власної оборони.

Але доказу не маємо. Вишивана сорочка і "Отченаш" говорять в його користь. Наші звільняють його і приділяємо до студентів на працю носити шафи.



7-го листопада 1938


Зачуваємо, що президент суду д-р Гаджега, що стільки раз бився майже цеглою в груди за свою "русскость", не дозволяє евакувати судову столицю. Прийшлось просити війська і при асистенції крісів та багнетів вивожувати судову столицю і суд. Двадцять років нищив він нас, але так само нищив і мадярів (був страшним чехофілом), а тепер робить собі політичний капітал у мадярів... Нехай іде, нехай, нам він непотрібен!

Найгірше боліла нас справа "Просвіти", бо не мали ми авто вивезти бодай саму бібліотеку, щоб врятувати біля сім тисяч томів найкращих творів.

З великою бідою вдалося одержати з Перечина вантажне авто. Тут ще й бібліотека зачинена, і мусили ми розламувати двері.

Пан Деха і три студенти — Гутник, Кульчицький та Кардашинець, а потім й інші — на своїх плечах виносять книги та вартісні експонати просвітянського музею. Вичерпуюча, мурашина праця, але хлопці працюють, щоби врятувати народне майно.

Вивезли одним авто речі до Перечина, а звідти прибули ще й перечниці помагати евакувати "Просвіту". Бачу свідомих хлопців Кедюличів та інших перечинських патріотів.

Але при другому вантаженні прийшло до зудару. Фенциківці та бродіївці, довідавшись про евакуацію "Просвіти", хотіли, щоб майно "Просвіти" залишилося в Ужгороді. Прибула мадяронська юрба, озброєна револьверами, і напала на студентів. Студенти забарикадували двері, доки не прибула поліція, а також військо з скорострілами. Юрбу розігнано, і вантаження розпочалося знову.

Вже й перед тим мадяри і мадярони посилали бандитів шпигувати, що в Народному Домі "Просвіти" робиться. Перед трьома днями ішло кілька бандитів вгору сходами вечором біля восьмої, але дорогу їм загородив Михайло Тулик і, озброєний револьвером, прогнав їх. Сторожив "Просвіту" цілу ніч. Відтоді Народний Дім стерегла сама поліція, але тому, що вже й поліції ми не довіряли, стерегли побіч поліції також і ми самі.

Так і тепер, не довіряючи поліції, студенти поставили свою озброєну сторожу, бо передбачали новий напад. Не помилились, бо дійсно вночі мадярони знов напали на Народний Дім, а два полщіанти, що були призначені до стороження брами, втекли. Осталися самі студенти. Щастя, що в пивниці було нагромаджено багато букового дерева на паливо, студенти повикошували поліна і дочиста забарикадували вхід "Просвіти". Стерегли до самого ранку.



8-го листопада 1938


Випадково стрінувся я з професором д-ром Бірчаком. Дивуюся, що тоді, коли всі сумні, задумані, д-р Бірчак в доброму настрої. (Правдивий богем, натура сатирика, що зі всього робить собі жарти, — думаю собі). Ризикую запитом. Може, накинеться на мене, бо ви не знаєте Бірчака...

— Пане професоре, що з вашою хатою?

— Чорт мені до хати! Ти не бачиш, що будуємо Україну?! — відповів професор весело, і я більше про те не питався. Через два дні ми передаємо мадярам Ужгород. Хто тільки міг, вже покинув Ужгород, зісталися лише ці очайдушні хлопці, що на своїх плечах рятують народне майно.

Прийдеться й мені залишити любий Ужгород, де я пробув сімнадцять років.

Маю одну біду з собою — мотоцикл. Міг би дочекати передачі Ужгорода і це було б для мене цікавим, міг би мене взяти відтак з собою в авто і пан міністр, але мотоцикл не візьму на плечі... Тому мушу рушати раніше.

Голошу, що їду до Хуста, і в міністерстві приймають це до відома. Але крізь місто годі пробитись: військові вантажники, артилерія, обози, військо, хаос, замішання і непорядки. Тривало годину, доки з бідою пробився. Легітимують на кожній вулиці, і я вже легітимацію і не ховаю до кишені, тримаю в руці, бо на найближчому розі спинять.

Прощаюся з Ужгородом. Признаюсь, зі сльозами в очах. Ох, милий Ужгороде, як я тебе любив! Гордий був, що з малого провінціального нікчемного містечка виріс ти на модерне європейське місто. Прегарні блоки палат дивляться своїми розбитими вікнамиочима в якусь невідому далечінь. Могутній василіянський п’ятиповерховий монастир стоїть пишно, над ним проходить осіння темна хмара, наче грізна заслона, що зараз зірветься.

В Дравцях застановляюсь. Люди плачуть, годі потішити цих бідних, до крайності нашій справі відданих селян-патріотів. Обступили мене дравецькі студенти і просто ридають. Пригноблюючі, трагічні хвилини. Деякі старші гейби з докором дивляться на мене, неначе говорять: "Ви нас всі залишаєте на Божу ласку, а самі втікаєте... Не в силі були нас оборонити!..." Питаються, що мають робити? Що ж я цим добрим людям маю відповісти?

— Витримати, люди добрі, витримати до кінця, бо ми всі віримо, що ця страшна помилка буде виправлена. — Дравці, одно з найсвідоміших наших сіл, припало до Мадярщини... Це ж нечувано!

Прощаюся з дравчанами крізь сльози. На моє превелике диво, бачу, що деякі студенти й другі селянські хлопці також беруть торби на плечі, куфри в руки і прощаються з батьками...

— Не хочемо з мадярами бути в одній державі. Прощайте, мамо, прощайте, батьку...

Переїжджаю через Мукачів. Сам я ніколи Мукачева не любив. Брудне місто, нагадує орієнт. Коли б не той центр з гарною будо:вою магістрату, то не можна б його назвати містом. Мешканці в більшості жиди, а в центрі майже самі жиди. Через те й називали ми Мукачів "Палестиною".

Але тепер це вже не Мукачів, але мадярський Мункач. По вулицях жиди з мадярськими кокардами, зрідка чути слов’янську мову. Зайшов я до одної ресторації пообідати, а тут мадярка ані говорити не хоче по українськи.

Берегово також уже Берегсас, для нас пропаще. На розі вулиці стоїть поліціант, а на шапці мадярська кокарда...

Закрутив я в напрям Мужійова, а тут бах! Трісла мені задня гума на чотирьох місцях... Завтра приходять мадяри, а я тут, серед мадярського поля, з порядним дефектом, що й направити неможливо.

Наймаю воза до Руської Долини і, в супроводі реготу мадярні, везу свого "коня" на селянському візку, що нагадує теліжки. Тут наймаю іншого воза і пізно вечором прибув я до Севлюша. Заночував у директора Ревая, брата пана міністра. Ще вечором прибула родина Федора Ревая. Пані ще все заплакана за любим Ужгородом.

Так само не могли дістати вантажного авто і продали дороге влаштування за безцінь мадярам. Після тижня хаосу, евакуації, турбот, небезпеки і шаленої праці аж тут я міг порядно виспатись.



9-го листопада 1938


Доки направлять мені дефект, я заглянув до тимчасової редакції "Нової Свободи". Не була це редакція, тільки один стіл в друкарні Рота, а біля нього сидить і нарікає на погані зв’язки з Хустом редактор Й. Бойчук, що бідує з поганою коректурою. Тут зложили ми сьогоднішнє число "Свободи". Найбільше втішився Бойчук тому, що директор Федір Ревай привіз із Ужгорода газетного паперу, а то вже не було на чому друкувати газету.

Біля полудня поїхав до Хуста і зараз зголосився в пана прем’єра, котрий на днях прибув до нової столиці. Не бачив його вже другий тиждень, від того дня, коли летів до Відня на засідання арбітрів. Сильно змарнів і, здається мені, гейби за ці два тижні постарівся більше, як за два роки... Не диво, на своїх плечах переніс він такий великий кусок нашої історії...

Прем’єр Волошин дуже цікавився подіями в Ужгороді, і я оповів йому все, що ми пережили за останній тиждень евакуації. Незабаром до зали ввійшов і міністр Бачинський, і я повторив свої переживання.

Я думав, що міністр Бачинський заговорить зі мною по-українськи, бо ж ми йому в Ужгороді робили таку рекламу "українського" міністра, а він до мене "штокає" і говорить, як старий дяк, з "проізношеніями". Здивувало мене, тим більше, що на дверях міністра внутрішніх справ — український напис. Нам казали, що він на шістдесят відсотків переорієнтувався... Нам казали, що він міністрові Реваєві дав писемну заяву, що він стоїть на платформі українській... Нам говорили, що після віденського присуду, коли вже лиш сліпий не бачить, що українська справа стоїть несогірше, пан міністр стане українцем, — а ось він балакає й далі такою дяківською мішаниною, що коли б зварив, то пес від того здохне... Балакає воляпіком, тарабарщиною, яка була й буде предметом наших посміхів.

Відходжу, щоб побачитися з іншими людьми, що розкажуть мені якісь цікаві події. "Со почтенієм", прощає мене пан міністр Бачинський, і я аж тепер бачу, що мають ті люди правду, коли говорять, що горбатого і могила не направить... "Шкода бензини" на цю людину, думаю собі, ми вже його не зукраїнізуємо.

В секретарській канцелярії побачив я "арештанта", популярного Івана Гопка, у функції секретаря пана прем’єр-міністра. Колись його чехи, разом з його братом й іншими, волочили по тюрмах за відоме свято "Цариці України" в Невицькім.

Здибаю Рогача. Він якраз вернувся з паном прем’єр-міністром з Відня, може, щось скаже нового. Найперш цікавлюся, де є Штеньо Клочурак.

— Клочурак залишився в Відні, а потім поїде до Праги на важні переговори, — відповів Рогач і оповідає мені подрібно, яке враження зробив на пана прем’єра віденський розсудок.

— Українська делегація у Відні була чи не найчисленнішою, бо, крім наших делегатів, мали ми цілий ряд експертів, а також і представники української еміграції були сильно заступлені. Розсудок відбувся у палаті колишніх австрійських цісарів — Бельведері, куди поперш "замаршував" Тарас Шевченко — очевидно, лиш у формі відзнак на маринарках українців. З Ужгорода були тут: Августин Волошин, д-р Юлій Бращайко, д-р Микола Долинай, Степан Клочурак, Іван Рогач та багато інших.

— Виголошений розсудок на всіх зробив надзвичайно пригноблююче враження, особливо на пана прем’єра. Не жалів він за своїм маєтком, бо про нього ані не згадав, але шкодував найкращу в Европі катедралю, ужгородський замок, василіянський монастир, палати інституцій і свій сиротинець... Клочурак та інші підбадьорювали його, доказуючи, що ми з своєю самостійністю зискали більше. Сам німецький міністр закордонних справ Ріббентроп розмовляв з паном прем’єром більше як півгодини, потішаючи: "Перед двадцяти роками ви втратили Україну... а тепер вам шкода двох міст..."

Цю велику втрату прем’єр у своїй високій функції переніс мужньо і тоді сказав:

— Закотимо рукави і будемо працювати...







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.