[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ V. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ I     Розділ V     Наступна





ПОЖИВА І ПИТЄ — ФАКТИ ЛЇНҐВІСТИЧНІ, АРХЕОЛЬОҐІЧНІ Й ІСТОРІЧНІ; ОДЕЖА, АРХЕОЛЬОҐІЧНІ ОСТАНКИ СТАРОГО КОСТЮМА, ІСТОРИЧНІ ОПИСИ І ОБРАЗКИ, ЖИТЛО, ХАТНЄ УРЯДЖЕННЕ, ОБСТАНОВА ПОДВІРЯ, ЇЗДА, ЗБРОЯ, МУЗИЧНІ ІНСТРУМЕНТИ Й ЗАБАВКИ.



Перейдїм тепер до побуту в тїснїйшім значінню. Почнемо від поживи.

Відповідно до ріжнородного господарства мусїла бути ріжнородною й прасловянська пожива. Вищеподане означеннє хлїборобських продуктів — жито, показує, що сї хлїборобські продукти в поживі грали вже головну ролю. З них вироблялась мука, а з муки робили хлїб:  тїсто  і  хлїб  слова загальнословянські; для слова хлїб маємо інтересний ряд: лат. libum, ґот. hlaifs, ел. хлЂбъ, лит. klepas, одначе лїнґвістика з ним не дала ще собі доброї ради 1). Слово  пекти  належить ще до праіндоевропейських (санскр. рас, гр. πέσσω) : уживаннє огня при готованню страви в праіндоевпропейські часи не підлягає найменшій непевности. Якийсь рід пляцків чи хлїбцїв мав з часта стрічатись в неолїтичних оселях передмікенської культури середнього Поднїпровя, але докладнїйшої аналїзи їх не зроблено.

Ще старшою від муки формою обробленого зерна була крупа ; після того як мука зайняла її місце при печенню хлїба, вона зісталась і на далї в уживанню-для варення; вирази  варити  і  пряжити  належать до загальнословянських, рівнож і  каша,  що може сягати прасловянських часів.

Ще праіндоевропейських часів сягає слово  мясо  (санскр. mâmsá, ґот. mimz, старосл. масо, лит. mesà). Істнованнє подвійного означення для нього, і то так, що друге означеннє вказує на сире, кріваве (санскр. kravis, гр. κρέας — сл. кръвь, лат. cruor), привело до здогаду, що слово „мясо“ означає зготоване вже мясиво  2). Початковий спосіб готовання мяса-печеннє; але вже праарийcьких часів сягає  юшка  (санскр. yûsh, yûshan, лат. jus, cл. юха, лит. júše). Про уживаннє молока солодкого і квашеного ми вже говорили. Страва приправляла ся  сілю  — загальноевропейським культурним здобутком  3).

Мід, як солодке питє, що пянить чоловіка, сягає ще праіндоевропейських часів, і у Словян з розвитком пчільництва уживав ся широко. Поруч нього істновало також сферментоване хлїбне питє; воно має в словянській не загальні, а лише часткові назви —  брага  (східнє й західне, звязують з кельт. brace, крім. brag, солод) і  олъ  (старословянське, росийське й західне — півн-нїм. öl); потім в сїм значінню спеціалїзовалось загальне  пиво  (властиво напиток) 4 ), слово  дріжджи  спільне північним народам (старосл. дрождиш, півн.-нїм. dregg, прус. dragios). До загальнословянських належить і греко-італїйське  вино,  але не знати, чи Словяне ще перед міґрацією своєю на полудень мали нагоду з ним зазнайомитись — чи доходив до них сей предмет чорноморської Середземної торговлї.

Археольоґічний матеріал до вияснення староруської поживи послужить нам мало. Згадаємо тільки останки тризни чи жертви в сїверянських могилах, де маємо кістки баранячі, птичі, рибячі, хлїбні зерна, шкаралупу курячих яєць 5 ). Інтереснїйше приглянутись історичним звісткам. Звичайний круг стравних річей вичисляє оповіданнє про св. Володимира: він посилає розвозити бідним „хлїби, мяса, рибу, ріжнородні овочі (певне-городину), мід в бочках, а в иньших квас (сирівець)“  6 ). В печерськім монастирі XI в. звичайною стравою був хлїб (переважно житнїй), сочиво (варений горох й иньші стручкові овочі), або каша, та варена й помащена олїєм городина; в скоромний день сир, в пістний — риба, але се вже була присмака, і давали тільки „мало риб“; в свято їли часом хлїб з лїпшої муки або навіть якісь тїста (хлЂбы чисты зЂло, друзии же отъ нихъ съ медомь и съ макомь творени“); рівнож чимсь не зовсїм звичайним був мід 7 ). Сухий житній хлїб, варена непомащена городина і вода — се вже була страва незвичайного аскета. Хлїб уважавсь чимсь більш роскішним,як сочиво, а на самім кінцї, як остатня з потрав стояла варена городина 8 ). Се аскетичне меню дає нам понятє про поживу біднїйших верств суспільности. З стравою заможнїйших, вищих верств знайомить нас нераз згадуваний „урок“ княжих урядників- „вирників“ : вирник має дістати для себе й для свого отрока (слуги) що дня хлїб, по „уборку“ пшона й гороху (в иньшім варіантї хлїба й пшона має дістати стільки, скільки зїсть), далї двоє курей, а крім того на тиждень бичка або „полоть“ мяса, що дня „головажню“ соли й відро солоду на пиво, в скоромний день сир, а в піст замість мяса — рибу  9 ).

З того виходить, що хлїб, каша і варена городина (правдоподібно — рід борщу) були тодї головними стравами людськими, як і тепер; може тільки мясо, при богатій ще фавнї і вільних випасах, було тодї звичайнїйшою народньою їжою нїж тепер. Хлїб — був справжнїй вже хлїб, подібний до теперішнього, а не якісь опрісноки. Муку замішували на теплій водї (укропъ), місили, додаючи дріжджей (квасъ) і пекли в печи, не на огнищу, а таки в печи, більш подібній до теперішньої варистої печи, нїж до примітивного огнища 10 ). Хлїб мусїв бути більших розмірів, судячи по тому, що його мало стати на день двом чоловікам; але були й малі („коврижькъ“, „коврижька“) 11 ). З иньших страв лїтопись ще нам описує докладнїйше кисїль: муку розмішують у водї („цЂжь“), варять і підливають „сити“ -розведеного водою меду. Мясо звичайно варили — в казанї або горнцї; лїтописець оповідає за Святослава, як щось не звичайне, що він не варив мяса, а пік його на углях; з сього-ж оповідання бачимо, що їли і мясо домашньої худоби (вчисляючи й кінське) і дичину 12 ). В сумі, як бачимо, страва в ті часи далеко не була примітивно-простою, а се важний культурний симптом, і для того я коло нього довше спинив ся.

Їли деревляними ложками: вередлива дружина Володимира зажадала срібних, але лїтописець оповідає про се як про нечувану забаганку 13 ).

Серед напитків головне місце займає мід — напиток загально улюблений, від простого чоловіка до князя; про нього я казав вже. Поруч меду бачимо й пиво, а мабуть, пили й сирівець. Вино натомісь було річю досить рідкою, приступною тільки особливо заможним і значним. В Житиї θеодосия вино нїде не виступає як питє і уживаєть ся тільки для церковної служби.

Одежа ( одїти  — загальнословянське) мусїла бути ще дуже примітивна й невибаглива. На се вказує той цїкавий факт, що назви ріжної, одежі-то переважно спеціалїзовані назви тканини взагалї.

Так свита означає взагалї тканину чи плетенину, плахта в иньших діалєктах означає хустку, верету; опанча — від слова опона (тканина); сукня — від сукна; портки — від слова портъ, тканина (подібно як росийське рубаха від рябъ). При тім сю спеціалїзацію тої чи иньшої назви для тої чи иньшої одежі бачимо в поодиноких діалєктах чи групах инакшу, а се вказує на пізнїйші вже часи сеї спеціалїзації.

З другого боку цїкаві численні перейняті назви для одежі, як кошуля з лат. casula, сорочка — новолат. sarca, жупан і шуба звязують з новолат. jupa, гуня з новолат. hunna  14 ). Одначе перейнятє слова часто означало перейнятє фасону, як і тепер, а не самої річи, і запозичення в назвах убрання взагалї незвичайно часті й численні скрізь у всїх народів.

Загальнословянські назви для шкіряної одежі-кожух, і шкіряного-ж обувя — черевики; слово-ж чобіт запозичене з перського. Є загальнословянські назви для сподень — варварського убрання північних країв, незвісного античним народам —  гачі  і  ноговицї;  загальнословянські-ж слова  пояс,  плащ.  Слово  шити  (праіндоевроп. sju -лучити, лат. suo, ґот. siujan, лит. siúti) мусїло належати як до шкіри, обувя, так і до одїжи, і загальнословянське швець в ріжних діалєктах прийняло значіннє то шевця то кравця.

З туалетних окрас до загальнословянських належать слова:  перстень  (від перст-палець),  гривна  (від грива-шия).

В археольоґічних розкопках знайшлось дещо з старого костюму 15 ). Такі останки вовняних і полотняних тканин, часом обшитих на ковнїрі або деинде кусничком шовкового, перетканого золотом або сріблом „оксамита“ ('εξάμιτος); застїжка робила ся з коралинки (пацьорка), застібненої на ремінну петличку або кільце. В недавнїх розкопках нїцахських по останкам одежі і ґудзикам вимірковано на небіжчиках „сорочку і якусь верхню одїж, шовкову, з високим ковнїром, обшитим оксамитною стяжкою, пазуха по серединї грудей, до половини застібалась на дрібні ґудзики“ 16 ). В чернигівських могилах особливо богаті люде мали цїлі убрання оксамитові з дорогими металїчними ґудзиками, але тут трудно відріжнити свійське від свіжо перейнятого або привозного. Пояси бачимо ремінні з бляшкою, або ткані, часом також з дорогших, золототканих матерій. Коло пояса бували ременї для причіплювання підручних річей або шкіряні мішечки, мошонки; трапляли ся такі мошонки і з цїлим своїм інвентарем: огнивом, маленьким бруском до гострення, кусничками сїрки й кількома баранячими астраґалами (до гри). Кремінь, огниво, ножик, брусок до гострення — се звичайні річи при небіжчику. В сїверянських могилах дуже часті кістяні гребінцї; вони часто стрічають ся також в похоронних полях київських і галицьких. З окрас маємо намиста шкляні, камяні, металїчні (здебільшого привозні), кульчики й перстнї з металїчного дроту (бронзового, срібного, а навіть і золотого), наручники (брансолєти). На голові у жінок бували шапочки чи наголовники з вовняної тканини, ушитої срібними й шкляними окрасами, на висках носили ся кільця, нашиті на шкіру, або нанизані на ремінець; в косу вплїтали ся також кільця — вони йдуть рядом часом від висків на чоло, часом від висків на груди, вказуючи тим на уплїт кіс-заложених або спущених 17 ). В нїжинських розкопках всї жінки носять коси спущені, зате від чола до затилку повязують ся пасма шовкових шнурків, що сімулюють волосє, і в них, як і в коси вплїтають ся кільця, а крім того кільця бувають і на висках, цїлим жмутком 18 ). Обувє заховалось досить добре в деревлянських і волинських могилах: се невисокі, гостроносі чобітки з тонкої вичиненої шкіри (сафяну) у двоє зложеної, або підложеної иньшою, грубшою шкірою, сшиті на підошві. В одній чернигівській могилї знайшли ся великі чоботи, прошивані бронзовим дротом, як коментар до пізнїйшої описи костюма кн. Данила: „сапоги зеленаго хъза, шити золотомъ“  19 ).

Дуже інтересну опись костюму богатого Русина подає ібн-Фадлан: він мав на собі широкі споднї, панчохи 20 ), чоботи, куртку, а поверх її шовкову свиту з золотими ґудзиками, на голові соболеву шапку з шовковим верхом 21 ). Арабське джерело IX в. і пізнїйші Араби оповідають теж про куртки і свити, широкі споднї і чоботи Русинів 22 ).

В наших домашнїх памятках можна набрати теж досить повний склад одежі Х-XII в.: сорочка, свита, поверх того, може тільки у заможнїйших — „корзно“ (керея, плащ). На ногах плетені „копытьца“ рід панчіх, і чоботи-„сапоги“, або замість них постоли-„прабошни“, або „черевии“ (черевики); в деяких місцях мусїли носити натомісь личаки. На голові шапка-„клобукъ“, плетена або шкіряна. На шиї у богатих — золоті і срібні ланцюхи, нашийники з грубшого чи тоньшого плетеного дроту (гривни), у жінок в вухах „колци“ 23 ).

Нарештї — маємо й кілька образків староруських князїв. Так на звістній мінятюрі Святославового збірника 1073 p. (правда, дуже знищеній від часу) маємо малюнки князя, княгинї й їх чотирох синів — трох дорослих і одного малого хлопця. Чоловіки мають тут кольорові жупани, кафтани (синїй на старім, вишневі — на синах) 24 ), довгі (низше колїн), на ковнїрі й рукавах обшиті золотим, а знизу кольоровими краями. Сини підперезані золотими поясами, з золотими-ж кінцями. Старий князь має накинений зверху синїй плащ, обшитий золотом, застїбнений на правім плечі застїжкою; на головах шапки з тканим верхом і обшивкою, (з футра?), у синів вона має високий верх, синїй, у батька низький, округлий, ясний. На ногах чоботи — у батька синї, у синів червоні. Княгиня має ясно-червоний кафтан, обшитий якоюсь ясною обшивкою на грудях і подолї (прошва); рукави широкі, стяті навскоси, як у західнїх костюмах, а з них виходять вузькі рукави тої ж барви, обшиті золотом коло руки; на голові шапка висока, як у молодих князїв, і під нею біла намітка (серпанок, рантух); на ногах якісь (жовті?) сапянцї; підперезана вона золотим поясом. Малий має таку-ж одїж як і його старші брати, тільки на кафтанї золоті петлицї. Иньші малюнки княжої одежі-сїмї Ярослава на фресцї софійській і Ярополкової в Чівідальській псалтири не мають такого інтереса, через свою залежність від церемонїальних візантийських уборів: тут ще меньше надїй стрінути реальні подробицї сучасного костюму, як на мінятюрі Святославого збірника  25 ).

Супроти наведеного матеріялу IX — X вв. мусимо так само обережно як звістку про слаборозвинене хлїборобство приймати звістки Прокопія про бідну одїж сусїднїх Словян VI в. Деякі з них, каже він, не мають анї сорочки, анї плаща, тільки в коротких споднїх ідуть на битву. Але се могла бути яка небудь погранична голота, а може й певний воєнний шик, щось подібне до голого Запорозця, змальованого Ріпиним.

Уряджуваннє якогось укритя для мешкання належить до пра-індоевропейських часів. Словянське дім,  домъ  належить до індоевропейського запасу слів: санскр. damá, грец. δόμος. Який би не був нещасливий сей праіндоевропейський дім, але все таки був справжнїй дім, не купа ріща, з  дверима  (зенд. dvareni, грец. θύρα, сл. двьрь), хоч і без вікон. В загальнословянській словницї маємо вже досить богатий запас слів для дому і його урядження, що вказують на його значний розвій 26 ). Поруч з тою індоевропейською назвою маємо загальнословянські:  храмхижа 27 ), може й  куча  (з кут). Хата була зверху вкрита (загальні назви —  стріха,  *стрЂха, і  кров  — від крити); сю стріху держав брус, що має загальнословянську назву (старосл. слЂмя, лит., šelmů, грец. σέλμα). Ся словянська хата мала й вікна (окно від око, маленький отворець для ока, очко) 28 ). Будувалась тільки з дерева або плелась з ріща (пор. нїм. wand від „вити“ „звивати“);вся мулярська технїка — річ пізнїйша й оперта на чужих, перейнятих у Греків та Німцїв терминах. Як показує загальнословянська назва  вапна  (вап — кольор, фарба), вапно або кольорова глина здавна уживали ся для обмащення і декорації.

З хатнього урядження маємо такі загальнословянські слова як  піч,  лави,  стіл;  слова сї інтересні особливо з огляду на новійші помічення, що словянське і взагалї індоевропейське житє з початку йшло просто на підлозї хати і тільки поволї підіймало ся над її поверхнею на „культурний горизонт“. Тому напр. означення стола мішають ся з назвою доски, що служила підставкою для їжи (слов. дъска, доска, лат.-discus, миска, і нїм. disc або tisc — стіл і миска), або те саме слово означає то стіл то миску, що грала ролю стола (слов. миса значить в однїх діалєктах миску, в иньших стіл, так само блюдо, гот. biup). Сучасний високий стіл, майже нерухомо уміщений на призначенім місцї, являєть ся досить пізним явищем; в ріжних словянських діалєктах ся назва означає то стіл, то стілець до сїдання (пор. нїм. stuhl)-у нас напр. се ваганнє замітно в терміні настоловання, княжого  стола  (та і в слові  стілець  для крісла). Не тільки вигляд обох родів меблїв був однаковий, а й один предмет служив очевидно для обох потреб.

Для подвіря (загальнослов.  дворъ,  в звязку з  двери) крім мешкальної хати маємо старі означення для комори,  клїти  (клЂть, ір. cléthe, може hleipra — дах),  хлїви  і  кошари  (від кіш) для худоби,  гумно  і  житницї  для збіжа; для переховування збіжа часто служили також викопані в землї ями. Все се було обгорожено  тином  (ст.-півн.-нїм. tûn) або  плотом  (загальносл., від плести).

В історичних памятках теж можемо одмітити кілька цїкавих подробиць. Розріжнялась кімната з пічю, тепла „истъба“, „истобка“, „изба“ від поміщень зимних, що мали ріжні назви — сЂни, одрина, клЂть, вЂжа. Уживаннє в наших памятом форми  истопка  показує, що сю назву толковано, правдоподібно, як хату топлену, опалювану (як кімната з caminata); але се слово походження чужого, виводять його звичайно з нїмецького stuba (слово початку неясного), що означало кімнату з пічю, відгорожену від первісного хатнього простору з огнищем 29 ). Ся стара хата, чи покій без печи носить у нас назву  сїней.  Одрина, очевидно, була хата для спання, вЂжа-хата горішня 30 ). КлЂть бувала коморою, але служила і для мешкання 31 ). Хата ставилась висока — „сЂни“ були на поверсї й мали під сподом тільки піддаше, на стовпах; в долїшній части хати могли бути комори-„клЂти“, й різні сховки 32 ). Такі були одначе доми міські, богаті, а не звичайні, і на них могли відбивати ся і чужоземні моди (варязькі напр.). Піч в істбі, як я вже казав, була більш менш подібною до теперішньої, з накритим верхом. З иньшої хатньої обстанови фіґурує часто одpъ, постїль, досить уже висока, так що на нїй можна було сїсти-тим часом як первісна постїль була просто „підстїлкою“ на землї, або в ямі-логові 33 ). Широко уживались килими-„коври“  34 ).

На подвірю згадують ся „клЂти“, пивницї-„погреби“, спижарнї- „бретяници“, хлїви й загороди для худоби, гумна для хлїба 35 ). На княжім дворі згадують ся осібні „мовницї“ — банї, „медуші“ — пивницї для меду; се бувало, певно, і взагалї у заможнїйших людей. На вершках хати бували голубники для голубів 36 ).

Їздили возомъ („возъ“, „кола“, або „телЂга“), запряженим кіньми або волами; погонич — „повозьникъ“ сидїв сам верхи на конї 37 ). Їздили часто верхи, навіть духовні особи 38 ); з приналежностей згадують ся сїдло і „подклад“  39 ); в могилах стрічають ся металїчні части узди і стремена 40 ). Зимою їздили на санях; але сей екіпаж уживав ся взагалї тодї далеко ширше, а мав і рітуальний ужиток- напр. при похоронах, як то подекуди й досї у нас задержало ся: се треба толкувати архаізмом сього екіпажа  41 ).

На закінченнє нам треба переглянути ще дві категорії предметів з круга матеріальної культури.

Одна — се зброя, орЖжІЄ (загальносл.). Серед нього, як і у иньших Індоевропейцїв в розвою оборони переважала зброя аґресивна. Найбільше значіннє мала стара, найстарша властиво зброя — спис; найпримітивнїйшою формою його був гострий сук дерева, або обсмалений кілок, який приготував Одісей на Полїфема і які уживались на Українї ще в XVII-XVIII в. під час народнїх рухів, за браком лїпшої зброї 42 ). Розумієть ся, і в прасловянські часи уживались списи з зелїзними вістрями. Маємо для них дві загальнословянські назви —  копиІЄ  (того-ж самого пня що копито, копати — бити) і  сулиця  (сунути). Далї маємо: ніж (ножь — ньзити, низати -протинати, слово се звязують з прус. nagis, кремінь, се виглядало-б як память колишнїх кремінних ножів, як нїмецьке sax — меч, лат. saxum камінь, але воно має деякі лїнґвістичні трудности)  43 ). Меч (ґот. mêkeis)-слово уважають за перейняте з нїмецького, як иньше прасл. коръда (у нас забуте) виводять з перського kârd; треба сказати, що взагалї довгий меч в індоевропейській арматурі був чимсь пізнїйшим в порівнянню з коротким, подібним до ножа. Далї сокіра — секыра (лат. securis, споріднене з словом сїкти, сЂкж), і поруч сеї друга загальнословянська, але перейнята назва —  топіp  (перс. tabar):  кий  (від пня ku — бити, як і ковати);  праща  (тогож корня що пракъ, порок, машина до розбивання стїн).  Лук  з  тетивою  (лит. temptýva),  стрілами  (спільне з нїм. strala) і  тулом  — сагайдаком для них становить теж зальнословянську і певно прасловянську арматуру.

Дуже бідно на слова для другої катеґорії зброї-оборонної. Маємо загальнословянське, чи властиво европейське —  щит  (лат. scutum, кельт, scíath) 44 ); загальнословянськими треба уважати  броню,  старосл. бръни (виводять з стар. г. нїм. brunja, спорідненого з кельтським bruinne — груди) та  шоломъ  (шлЂмъ, виводять з нїм., ґот. hilms). Але на тім і кінчить ся.

Сьому відповідають до певної міри й найстарші історичні звістки про словянську зброю. По словам Прокопія, Словяне ідуть на битву переважно піші, з невеликими щитами и списами, без бронї; Іоан з Ефесу оповідає про них, що вони доперва в балканських сторонах набрали зброї і навчили ся війну вести, а перед тим се були простаки, що не сміли й показати ся з лїсів і не знали нїякої зброї крім двох-трьох „льонхадій“, списів до кидання 45 ). Маврикій (а за ним Лев) кажуть, що словянські вояки мають кождий по парі коротких списів ('ακόντιον) — для битя й киданя, уживають деревяні луки з дрібними затроєними стрілами, деякі мають добрі, але занадто великі й невигідні до ношення щити (як грецькі θυρεοί — великі, четверокутні, „як двери“). Подібно каже про Словян арабське джерело IX в.: арматура їх складаєть ся з пик до кидання, щитів і списів, иньшого не мають; але головною зброєю руської дружини й у нїм виступає меч, а князї мають і кольчуги  46 ).

Чернигівські могили дають богатий запас варязько-руської — боярської або й князївської зброї X в.: тут маємо вже великі мечі й шаблї, ножі довші й коротші, зелїзнї списи й коротші копія,сокіри, зелїзні стріли, зелїзні, часом обложені мідею чи иньшим металєм шоломи, кольчуги, мідяни бляхи від кованих щитів  47 ).

Меч став головною зброєю на Руси уже в IX — X в.; в лїтописній лєгенді про хозарську дань у Полян полянський з обох боків гострий меч противставляєть ся кривій, з одного боку вигостреній шаблї хозарській — взагалї турецькій. Розмінюючись з печенїзьким ватажком зброєю, воєвода Претич (з Сїверщини) дає Печенїгу броню („брони“ — кольчугу), щит і меч, а той йому коня, шаблю й стріли : се тодїшня типова зброя обох сторін  48 ). З сим старим руським мечем (в розвою зброї властиво новим) знайомить нас добре одна з чернигівських могил: тут маємо широкий і довгий меч коло метра, з масивною ручкою, майстерно обробленою і мабуть посеребреною, і кілька мечів меньшої великости. Такі великі мечі, судячи по археольоґічних находках були тодї досить розповсюднені на всїм путї „з Варяг в Греки“  49 ). Крім мечів одначе уживались і шаблї; пізнїйше, в XII в., судячи по слову о Полку Ігореві, вони навіть взяли перевагу над мечем, бо вигнута шабля вигіднїйша до рубання як рівний меч. Не стратили свого важного значіння списи-копія, так само ножі (пор. ножі „засапожники“ Слова о п. Ігоревім, як гайдамацький „товариш“ засунений в халяву), сокіри („топорци“) 50 ), луки. З оборонної зброї знаємо „червлениї“ щити і шоломи; натомісь кольчуги згадують ся рідко, й не знати, чи уживались рядовою дружиною. Прості люде ледви чи мали й ту повну зброю: звичайно могили містять в собі списи, ножи, стріли й сокіри  51 ): се мабуть і була зброя звичайного вояка недружинника.

Зброя мусїла бути переважно власного виробу, судячи по значно розвитій на Руси металїчній технїцї: але заможнїйші пишались чужоземною зброєю. Вже ібн-Фадлан каже, що Русь уживала мечі „франкської“, західньої роботи 52 ). Слово о полку Ігор. говорить про латинські шоломи і навіть лядські сулицї. Згадані великі староруські мечі дїйсно дуже близькі по формі до ґерманських (перейнятих Нїмцями від Кельтів, т. зв. spatha), хоч могли робити ся й на Руси  53 ).

Друга катеґорія характеристичних річей — музичні інструменти для забави і танцю (загальнославянське — плясати). Сюди належать такі загальнословянські слова: сопілка — старосл. сопЂль, труба, гуслї, бубен. Сї інструменти згадують ся і в історичних джерелах, свійських і чужих  54 ). Арабське джерело IX в. оповідало про восьмиструнні словянські лютнї, гуслї і довгі, на два ліктї дудки. З иньших річей до забави звістні нам ще кости до гри; баранячі астраґали знайшли ся в ріжних поганських могилах  55 ).








Примітки


1) Питаннє головно в тім, що словянське слово хлїб іде від ґотського, чи самостійне. Див. Козловский Archiv XI. 386, Педерсен с. 50, Шрадера Reallexicon с. 111, Яґіч Archiv XXIII с. 537, Пайскер с. 84.

2) Шрадер Reallexicon с. 250, Крек-2 с. 126.

3) Спеціальні розвідки: Гена Das Salz, 2 вид. 1901, Schleiden Das Salz, seine Geschichte, seine Symbolik und Bedeutung in Menschenleben, 1875, теж у Шрадера Reallexicon 700-1.

4) Нїм. bier вважають взятим з словянського Кун і Шрадер-І, F. XVII с. 32.

5) Самоквасов ор. с.с. 188, 191.

6) Іпас. с. 86.

7) Житіє θеодосія л. 18, 20, 21, 22.

8) Ibid. л. 9, 20, пор. Іпат. л. с. 132.

9) Р. Правда Акад. § 42, Карамз. § 7, пор. § 108-9, варіанта див. у Калачова Предварительныя юрид. свЂдЂнія-2 с. 187-9.

10) Про те як виглядала та піч, дає деяке понятє лїтописне оповіданнє про св. Ісакія — Іпат. с. 138: піч несправна, огонь виходить дірами, Ісакій вилазить на неї й гасить.

11) Ж. θеодосія л. 11 (квасъ на състроение хлЂбомъ розливааху), 21 (тЂсто мЂсящемъ, и паки имъ лЂющемъ укропъ въ не), Іпат. с. 130, 138.

12) Іпат. с. 41, 86.

13) Іпат. с. 87.

14) Крек-2 с. 175, Етимольоґічнї словарі sub vocibus.

15) Самоквасов,Антонович, Гамченко, Мельник ор. c. passim.

16) l. c. c. 701.

17) Мельник 1 с. с. 498-9.

18) 1. с. с. 607-9.

19) Іпат. с. 541.

20) Се слово в текстї ібн-Фадлана не зовсїм ясне що до свого значіння, але якийсь рід панчіх дїйсно уживав ся на Руси.

21) Вид. Гаркаві с. 98. Супроти словянства ібн-Фадланової Руси досї не піднесено таких поважних закидів, які б змусили нас бачити в нїй Финів, як хочуть одні, або Варягів, як хочуть иньші. Але супроти таких підозрінь я все таки виріжняю її з поміж иньших звісток і ставлю осібно, тай иньші звістки, де з норманського становища можна бачити Русь скандинавську, відріжняю від звісток про Словян. Виключити їх або противставити звісткам про Словян не можна, бо в кождім разї той „руський“ елємент IX-Х в., як він виступає в джерелах візантийських і арабських, суцїльно норманським бути не міг, і в звістках про нього видбиваєть ся сучасне східно-словянське житє, раз тому, що в тій „Руси“ безсумнївно були в кождім разї і Словяне та мішали ся під тою назвою з Варягами, а друге тому, що варязькі прикмети, коли прийняти давнє й інтенсивне розширеннє Варягів в східнїй Европі, мусїли відбивати ся сильно і на житю воєнно-купецьких верств словянської Руси.

22) Джайгані 1. с., ібн-Даст вид Хвольсона с. 39, Гаркаві с. 198, 276

23) Іпат. с. 56, 98 (пор. с. 248), 137, 170, Житіє θеодсія л. 4, 9, Сказанія о БорисЂ й ГлЂбЂ с. 37.

24) Кольори, хоч про них згадую, мають досить проблєматичне значіннє, бо потерпіли від часу, та й з початку могли бути не всюди реальні.

25) Див. Кондакова Изображеніе русской княжеской семьи на миніатюрахъ XI вЂка, Я. Смирнова Рисунки Кіева 1651 г. (Труды XIII арх.съЂзда) і мої замітки в т. XCV Записок львівських.

26) Останнїми часами історії словянського дому і домового урядження незвичайно пощастило в нїмецькій лїтературі, заходами головно ґрацьких учених: Meringer Das volkstümliche Haus in Bosnien und Herzegowina, 1900 (Wiss. Mitt. aus Bosnien, VII), його-ж Die Stellung des bosnischen Hauses und Etymologien zum Hausrat, 1901 (Sitzungsb. der phil.-hist. kl. d. Akad., т. 144) і ряд заміток під т. Wörter und Sachen в Indogermanische Forschungen, 1904-7. Murko Zur Geschichte des volkstümlichen Hauses bei der Südslawen, 1906 (Mitteil, d. anthrop. Ges. XXXV-VI). Rhamm Etnographische Beitrage zur germanisch-slawischen Altertumskunde, т. II ч. l: Die altslawische Wohnung, Брауншвайґ, 1910. Розвідки сї цїнні особливо тим, що орудують матеріалом і лїнґвістичним і етнольоґічним. Написані всї з становища прасловянських запозичень з германського. Иньша лїтература про словянське домівство (головно сучасне) здебільшого зібрана в статї Мурка.

27) Се слово уважають зa перейняте з нїм. hus, як хлїв з ґот. hlaiv, але справа не зовсїм ясна; див. Пайскер с. 68-71. Про клґть Мерінґер І. F. XVI с. 117.

28) Так і в иньших мовах, пор. у Мерінґера І. F. XVI с. 125.

29) Новійша розвідка A. Dachler Zur Geschichte der Heizung іm Bauernhause (Ztschr. f. öster. Volkskunde, 1911) дає иньшу ґенеальогію- грецьк. τύφος , огнище, скит. (і потім сx. слав.) istuba, рим. stuba парня, відти нїм. stube.

30) Інтересний вивід „вежі“ дав недавно Мерінґер (1. F. XIX с. 427) від везти, як рухомий, перевозний дім (про такі рухомі доми, що заховали ся досї в Герцеґовинї, оповідає він там широко). Слово вежа дїйсно уживало ся у нас також спеціально про кибитки кочовників.

31) Іпат. с. 38, 55, 138, 159, Сказанія о Бор. и Гл. с. 78.

32) Іпат. с. 55, пор. с. 120.

33) Ж. θеодосія л. 8.

34) Напр. Іпат. с. 49. 170, 180.

35) Р. Правда Акад. § 20, 38, Карамз. 40, 59, Іпат. с. 236 і 237.

36) Іпат. с. 36 і 37.

37) Житіе θеодосія л. 14 — 5.

38) Іпат. с. 147.

39) Іпат. с. 41.

40) Самоквасовъ op. c. 188, Антоновичъ Курганы Зап. Волыни с. 137.

41) Іпат. с. 38, 128, 131, 144 і ин. Спеціальна розвідка Th. Volkov Le traiueau dans les rites tuneraires de l' Ukraine, 1896.

42) Як казав Осовский (Труды VI археолог, съЂзда I с. 55), такі сулицї уживають ся й досї в східнїй Литві.

43) Шрадер Reallexicon s. 538, Крек-2 с. 152- 3.

44) Против виводу з нїм. — ґот. skildus, див. Крек-2 154, Шрадер Reallexicon с. 720 — 1 (тут вказані й лїнґвістичні трудности в рядї сих назв).

45) Прокопій De bello got. III. 13. Іоан з Ефесу вид. Шенфельдера с. 255.

46) Ибн-Даст Хвольсона с. 31 — 3, Бартольд і Туманский 1. с.

47) Самоквасов с. 188.

48) Іпат. с. 9, 43.

49) Подібні мечі знаходять ся в Київі, в Смоленщинї в Ґнєздовських могилах (оден з них зовсїм подібний до чернигівського). Чимала колєкція (8) подібних мечів з Курляндської ґубернїї (з під Альшванґена) і оден з них дуже подібний знов до чернигівського, є в московськім музею де переховуєть ся і ґнєздовська, і чернигівська колєкція. Рисунки київських мечів в Древностях ПриднЂпровья V таб. 1, чернигівських у Анучіна op. c.

50) Іпат. с. 123.

51) Збірку ріжної зброї з Київщини див. в Древностях ПриднЂпровья V табл. І — III; тільки її словянське походженнє не всюди певне.

52) Неясна звістка ібн-Русте, що Русини уживають „Сулейманові мечі“.

53) Порівняти напр. рисунки київських і чернигівських мечів і рисунки кельтсько-ґерманської „шпади“. В кождім разї нема причини конче уважати їх специфічно скандинавськими, як то роблять часом — див. нпр. Спицынъ ОбозрЂніе с. 268.

54) Іпат. с. 43, 136, пор. 120; ібн Росте, Кардізі, ібн Фадлан й ин. Дещо про сї лїтературні тексти див. у Айналова Очерки и замЂтки по ист. древнерус. искусства, Изв. отд. рус. яз. 1908.

55) Древности ПриднЂпровья с. 56-7, Самоквасов с. 188, Антонович с. 14, Мельник с. 495.











Попередня     ТОМ I     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ V. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.