Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ I. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ IV     Розділ I     Наступна





Боротьба за Галицько-волинські землї: Революція й проголошеннє Любарта, його становище; пляни на Галичину Угорщини й Польщі, похід угорський і польський — реляція Казимира, оповідання Яна й Траски, дїйсний образ подїй 1340 р., умова Казимира з Дедьком, незалежність Дедька від Угорщини. Боротьба в 1341-5 рр.



Становище Юрия-Болеслава до в. кн. Литовського було приязне. Юрий оженив ся з донькою Гедимина, а окрім того можливо, що то з донькою Юрия був оженений Гедиминович Любарт. Але се було тільки помиреннє по недавнїм конфлїктї з Литвою. Властивим союзником литовським: Болеслав не був, його становище було лише нейтральне: разом з тим був він в союзї і з смертельним ворогом Литви — Прусією. Супроти сього двір Гедимина й у відносинах своїх до Юрия не мусїв себе чути звязаним, і в тій небезпечній боротьбі, яка уже за кілька років перед катастрофою зарисувала ся між Юриєм і його боярами, міг зайняти становище таке, яке диктували йому власні полїтичні інтереси.

В боротьбі боярства з Юриєм нї Любарт нї литовське правительство не брали явної участи — тільки зібрали овочі сеї двірської революції, коли вона вибухнула. Любарт, заздалегідь назначений боярами на наступника по Юриєви, був проголошений князем Волини й Галичини, прийнятий всею землею, то значить її правителями — боярами, і найбільша й найсильнїйша з спадкоємниць давньої Руської держави перейшла під власть литовської династиї. Се був великий здобуток, великий крок наперед на дорозї збирання українських земель, на яку вже перед тим ступили литовські князї. Але задержати в своїх руках сей набуток було далеко тяжше, нїж тільки взяти, і для того литовське правительство не мало досить анї сил, анї енерґії.

В краю не виникло нїякої опозиції новому князеви. Бояре зістали ся дальше фактичними правителями його й держали ся солїдарно. На чолї управи Галичини став Дмитро Дедько 1), звісний нам уже з часів Юрия-Болеслава як найстарший в боярстві. В одинокій своїй (латинській) грамотї титулує він себе „управителем Руської землї” (provisor seu capitaneus terre Russie) 2) і очевидно він був властивим головою Галичини, під чисто номінальною властию Любарта. Як уложили ся відносини на Волини, про се ми не маємо нїяких близших звісток, але очевидно — і тут мусїли роздїлити управу між собою бояре, зіставивши Любартови більше номінальну ролю. Тільки пізнїйша тяжка боротьба, з участию сил в. кн. Литовського, могла вплинути на збільшеннє значіння Любарта в землї, хоч сила боярства зістаєть ся тут, на Волини, великою й пізнїйше.

Народні маси, відогравши ролю, яку їм піддало боярство в своїй боротьбі з Юриєм-Болеславом, вернули ся до давнїйшої пасивности.

Татарська орда, як зверхник Галицько-волинських князїв, також не робила клопотів. Взагалї значіннє сеї зверхности часто перецїнюєть ся в новійшій лїтературі, що йде за давнїми поголосками в сусїднїх з Галичиною й Волинею землях, як вони знайшли свій вираз нпр. у Ів. Вінтертурського: у нього татарські хани безпосередно роспоряджають галицько-волинськими землями, ставлять своїх намісників, побирають річну данину і т. и. Такі погляди повторяють ся і у сучасних істориків 3), але в дїйсности участь Татар в полїтичнім житю галицько-волинських земель була дуже мала, й нема нїяких слїдів, аби вони займали ся близше тутешнїми змінами в особах князїв, затвердженнєм нових князїв і т. и. Тому не маємо повода думати, що посадженнє Любарта стало ся з якоюсь більш реальною участию тодїшнього хана Узбека. Але певні форми ввічливости зі сторони Любарта можна вповнї припускати, і нема сумнїву що татарським правительством Любарт був признаний як законний князь галицько-волинський: хан Узбек і його наступники підтримують його против иньших претендентів.

Такими претендентами виступили Угорщина й Польща.

Вище вказав я на факти 4), які приводять нас до здогаду, що ще за житя Юрия-Болеслава, Казимир, роздражнений ворожою полїтикою галицького князя, а заразом осьмілений його конфлїктом з боярами, війшов у порозуміннє з Угорщиною що до спільної полїтики на Руси. Польсько-угорський трактат 1339 р. зробив компроміс історичних претензій Угорщини на галицькі землї з плянами Казимира, і в дусї пізнїйшого трактату 1350 р. правдоподібно було рішено, що угорський король позволить Казимиру здобувати Галичину, буде йому помагати завойовати її, й полишить у його володїнню до його живота. (Заразом угорський королевич признавав ся наступником Казимира в Польщі, коли б Казимир не лишив по собі синів, і в такім разї Галичина разом з Польщею мала перейти до нього). Загостреннє внутрішнїх відносин в Галичинї й перспектива боярського повстання против Юрия могли спонукати Казимира завчасу до приготовань до походу на Галичину і до зазиву, щоб і угорський король піддержав його воєнні заходи. І на першу вість про траґічну смерть Юрия-Болеслава оба королї висилають свої війська в Галичину.

На жаль, в сїм першім епізоді боротьби за Галицько-волинські землї зістаєть ся багато суперечного й неясного. Тим часом вияснити по можности сей епізод, супроти того значіння, яке йому звичайно надаєть ся, дуже важно. Тому спинимо ся на нїм трохи близше.

Про похід угорського короля ми маємо досї тільки припадкову згадку в однім угорськім документї. Се судовий акт, виданий 14 мая 1340 р. надвірним судєю угорського короля, де сей судя за королївським наказом відкладає речінець процеса між двома шляхтичами наслїдком того, що одна з сторін під час того речінця була в походї на Русь (in Rutheniam) „з воєводою Вілєрмом”  5). З того бачимо, що в першій половинї мая угорське військо було в походї на Галичину.

Що Угорщина дїйсно виступила тодї против Галичини, потверджуєть ся й тим, що Татари, спроваджені Дедьком для оборони від чужих претензій, пограбували потім не тільки Польшу, але й Угорщину. Про результат сього угорського походу на Галичину нїчого не знаємо. Судячи тільки з сеї остатньої обставини — татарської пімсти, мусимо думати, що похід сей не був перерваний: Угри дїйсно були в Галичинї. Над результатами польсько-угорської кампанії взагалї застановимо ся низше.

Про похід Казимира говорять кілька сучасних і пізнїйших джерел. Кілька сучасних хронїстів з дальших західнїх земель згадали про похід Казимира з нагоди викликаного ним сильного татарського набіга на Угорщину й Польщу. Се швайцарський монах Іван з Вінтертуру (Vitoduranus), Іван абат віктрінґського манастиря (в Карінтії), пражський канонїк Франтішок. Їх оповідання короткі й досить подібні, хоч і не залежні від себе: очевидно, вони опирали ся на загальній чутцї, що розширила ся в сусїднїх землях. 6) Згадавши про смерть Юрия-Болеслава наслїдком вчинених ним образ релїґійному почутю Русинів, вони кажуть, що Казимир схотїв пімстити ся за Юрия-Болеслава як за свого шваґра (і Казимир і Болеслав були оженені з доньками Гедимина), спішно напав на Галичину, попустошив її і з великою здобичою вернув ся назад, а Татари пімстили ся за се нападом на землї польські й угорські. Таким чином сї звістки не надають нїякого більшого значіння Казимировому походу: се похід обчислений на здобич, на грабованнє, не більше. І при тім є мова про похід тільки оден.

Инакше говорять джерела польські. Маємо їх кілька, з ріжних часів.

Насамперед маємо реляцію самого Казимира до папи, тільки не в повній її основі, а переказаний зміст її в папськім листї до краківського епископа з 29/VI. 1341 р. Як видко з сього листа Казимир доносив папі, що вражений убийством Болеслава та латинників побитих підчас повстання на Руси, та бажаючи пімстити ся за обиду католицтву, він рушив з військом на Русь, аби звоювати (expugnaturus) собі сей нарід. Він починив там великі спустошення (тут в документї прогалина); але старший (capitaneus) сього народу звернув ся до хана Узбека — бо йому ся земля підвластна, — і привів на Казимира велику силу Татар, а окрім того упросив хана вислати превелике татарське військо на спустошеннє Польщі. Казимир, не маючи помочи від сусїднїх католицьких володарів, до котрих звертав ся, а зваживши всї обставини, особливо, що той старший і нарід заявляли охоту піддати ся роспорядженням і бажанням Казимира, він уложив з тим старшим і тим народом певну угоду, вимовивши собі службу і послушність їх в певних розмірах. Між иньшими точками умови Казимир присяг, що буде мати в своїй опіцї того старшину й народ і заховає їх при їх обрядах, правах і звичаях 7).

Так звучить ся Казимирова реляція в папськім переказї — я старав ся можливо докладно передати її зміст. Перше нїж забрати ся до її аналїзи, ми мусимо відповісти на питаннє — чи можлива взагалї критика сеї реляциї? Подаючи її, Казимир просив від папи діспензи від тієї своєї присяги на захованнє руських „обрядів, прав і звичаїв”. В сучасній лїтературі піднесена була гадка, що таке прошеннє діспензи не могло містити в собі нїякої неправди — инакше діспенза була-б не важна, отже ми мусимо вповнї вірити Казимировій реляції 8). Але таке становище було б дуже наівне: річ очевидна, що такі прошення, як і всякі иньші, стилїзували ся так, аби можливо ослабити евентуальні арґументи contra і піднести арґументи pro. З рештою, як покаже аналїза, в реляції сїй є й виразні помішання або непевности,

Насамперед в своїм представленню Казимир вяже до купи факти і з свого походу, і значно пізнїйші — як зимовий нахід Татар на Польщу, котрого він під час свого походу не міг предвиджувати. По друге — незвичайно ударяє в очі, що стягнувши Татар до помочи й маючи плян навести їх на Польщу, Дедько й иньші Русини заразом укладають таку згоду з Казимиром, де признають себе його підданими, і тільки застерігають захованнє свого обряду, прав і звичаїв. Далї, як би Казимир заприсяг тільки се, то й діспензи б не потрібував, бо як то признають йому всї, він зовсїм не показав у своїй пізнїйшій полїтиці охоти ламати руські „обряди, права й звичаї”. Очевидно, він присяг на щось иньше, і тепер його реляція старала ся його ролю представити в лїпшім сьвітлї. Бо прецїнь як би то виглядало сказати, що вибравши ся з заміром підбити собі тих схизматиків — убійників Болеслава, Казимир під татарською грозою опинив ся в такій дурній ситуациї, що мусїв вирікти ся всяких претензій на Галичину? А що Казимир дїйсно попав був у великий перестрах, доводить иньша папська буля, з 1 серпня, видана також у відповідь на реляцію Казимира, вислану, видко, десь в початках липня: Казимир доносив, що в короткім часї надїєть ся великого татарського находу і просить помочи папи та иньших католиків, тож папа поручив епископам голосити в Польщі, Угорщинї й Чехії хрестоносний похід на Татар 9).

Такі непевности виринають при аналїзї Казимирової реляції. Що правда, ми маємо иньше оповіданнє, яке дуже близько сходить ся з Казимировим. Се оповіданнє (принявши, що воно автентичне) 10) іде від Яна з Чарнкова, архідиякона з Ґнєзна, польського підканцлєра в остатнїх лїтах житя Казимира й пізнїйше. Ян также каже, що Казимир, бажаючи пімстити ся за свого шваґра, з великим військом пішов на Русь, і руські бояре, не можучи йому противити ся, піддали ся Казимиру та признали його своїм володарем; але „негодивий пан Датко, воєвода перемишльський”, з якимсь Данилом de Ostrow потайки, без відомости иньших руських бояр, удали ся до хана, й той вислав військо, поручаючи йому разом з Русинами попустошити Польщу 11).

Як бачимо, хоч в де чім се оповіданнє ріжнить ся від Казимирового, але в головнім сходить ся зовсїм: Казимирів похід приводить до підданства йому Галичини, потім згадуєть ся татарський напад на Польщу, але не сказано, аби він щось змінив в результатах Казимирового походу, так що виглядає, нїби не вважаючи на сей напад Галичина й далї зістала ся в польськім підданстві. Коли одначе пригадаємо собі, що оповіданнє се виходить від польського підканцлєра, а той мусїв знати реляцію Казимира папі, то ся подібність знайде своє зовсїм природне розвязаннє: Ян опер ся в головнім на реляції самого Казимира, бо поминути її, як урядового джерела, не мав причини. Але сам він, видко, не подїляв сеї звістки про підданство Руси Казимиру в 1340 р., бо трошки низше 12) каже, що спадщиною Юрія-Болеслава (ducatum Russiae) володїв Любарт аж до р. 1349, коли Казимир позабирав у нього переважну частину тих руських земель 13).

Лишаєть ся ще третє польське сучасне джерело: Малопольська лїтопись, чи властиво кінцева записка одної з її верзій — т. зв. хронїки Траски 14). Вона рішучо ріжнить ся від усїх иньших оповідань тим, що тим часом як всї иньші говорять лише про оден похід Казимира, вона — і тільки вона, говорить про два походи: Казимир на вість про смерть Болеслава коло великодня (16/IV), з малим військом, іде на Русь, нападає на Львів і спаливши замок забирає з собою „Christianos et mercatores” (читати мабуть треба Christianos mercatores, себто чужоземних купцїв-католиків), з їх родинами, що були сховались у львівськім замку (очевидно — зі страху перед Русинами). Забирає ще велику здобичу — скарб давнїх князїв, між тим кілька золотих хрестів, оден з них з великим куснем Христового хреста, далї дві дорогоцїнні корони, дорогоцїнну тунїку й крісло прикрашене золотом. З сею здобичею вертаєть ся Казимир до дому. Потім тогож року коло св. Івана (24/VI) він іде знову на Русь, уже з великим військом — з 20.000, нищить кілька замків і підбиває собі Русь „на будуще”. А хоч Татари в числї 40.000 з таким же або й більшим числом Русинів вибрали ся походом (на Казимира?), але сей похід не удав ся, „й так король вернув ся до дому з побідою й великою славою, без всякої шкоди або утрати когось з своїх панів”. 15)

Се оповіданнє, хоч досить раннє (не пізнїйше 2-ої пол. XIV в.), має вже виразні слїди лєґенди, в родї того княжого скарбу і тих, очевидно — коронаційних клєйнотів, забраних Казимиром (і то у Львові, що зовсїм ще не був княжою столицею), або тих побільшених очевидно чисел військ. Та й самий загальний і неясний спосіб оповідання вказує, що маємо в нїм до дїла з досить далеким переказом, хоч як раз се оповіданнє, оброблене Длуґошом, лягло в основу пізнїйшої історичної традиції. Тому подробицї сього оповідання треба брати з певним скептицизмом, а між ними й ту, що Казимир в 1340 р. двічи ходив на Русь. Як дата подана тут для першого з тих двох походів досить правдоподібна, бо дуже близько сходить ся з датою угорського похода на Русь, так друга мало правдоподібна з огляду на те, що вже в початках липня Казимир алярмував папу вістями про перспективу татарського находу на Русь, і не до нового похода на Русь було йому.

По сих замітках постараємо ся звести до купи все те, що подають нам джерела до галицьких подїй 1340 р.

На першу вість про смерть Юрия-Болеслава королї польський і угорський поспішили ся вислати війська в Галичину. Король угорський вислав десь з кінцем цьвітня своє військо під проводом палятина Вілєрма, Казимир коло того самого часу поспішив ся сам в Галичину. Сї походи стали ся так скоро, що не можна припустити порозуміння між Угорщиною й Польщею по смерти Болеслава — не стає на те часу. Отже коли в тій одночастности було порозуміннє (а на нього така одночасність досить виразно натякає), то мусїло воно бути в давнїйших укладах. Про результати Вілєрмового похода нїчого не знаємо, очевидно — визначними вони в кождім разї не були. Що до Казимира, то він несподїваним нападом встиг захопити кілька замків і забрав чимало здобичи. Дуже можливо, що в основі звісток т. зв. Траски про спаленнє Львова й забраннє звідти здобичи (хоч не такої лєґендарної) лежить дїйсний факт. Може якась битва стала ся й під Перемишлем 16). Дмитро Дедько, що стояв на часї галицької управи, післав „возводити Татар” на Польщу. Ся вість змусила Казимира поспішити ся назад; з рештою його на борзї споряджений похід і не був обчислений на довші операції. З значною добичею вернув ся він до Кракова — з дня 15 мая вже маємо привилей, виданий ним в Кракові 17). Таким чином його похід тривав коло двох тижнїв; був се властиво набіг, обчислений на несподїванку.

Тим часом почали приходити вісти, що Татари ладять великий похід на Польщу. Сї вісти так занепокоїли Казимира, що він на початках липня вислав листи до папи, просячи помочи, і папа наказав епископам ґнєзненському, краківському й вроцлавському голосити хрестоносний похід на Татар 18). Але звістки показали ся передчасними: татарська хмара посунула доперва зимою, в груднї, й попустошила Угорщину й Польщу 19). Чи брали в сїм походї участь також і Русини, зістаєть ся неясним: про них окрім баламутного „Траски” згадують тільки пруські рицарі — тільки як чутку.

Казимир, аби забезпечити себе на дальше від таких нападів, увійшов у переговори з Дедьком. Між ними стала згода, заприсяжена з обох сторін; вони обіцяли не зачіпати себе, може й ще які небудь услуги собі посполу обіцяли — се те, що потім в зміненій формі Казимирової реляції стало присягою Русинів на службу й послушність та присягою Казимира на захованнє руських обрядів, прав і звичаїв. Галичина таким чином від Польщі оборонила ся. Але як забула ся татарська гроза, Казимир вернув ся до своїх плянів на Галичину. Лїтом 1341 р. вислав він до папи звісний уже нам лист, просячи діспензи від зложеної Русинам присяги, і діспензу дістав.

Що Галичина не прийшла під власть Казимира по походї 1340 р. й зіставала ся далї під управою Дедька, признаючи своїм князем Любарта, а зверхником — татарського хана, се, на мій погляд — зовсїм виразно, показує грамота Дедька з тих часів. Грамота ся не має дати, але судячи з змісту, вона видана скоро по згодї з Казимиром, десь в 1341 р. 20), Для характеристики тодїшньої ситуації вона так інтересна, що варто її в цїлости навести. Дедько пише до торунської громади й купцїв, повідомляючи про кінець війни з Казимиром і заохочуючи до відновлення давнїйших торговельних відносин з Галичиною: „Памятаючи сьвяті слова: блаженні кротції, яко тії наслїдять землю, ми, натхнені Сьвятим Духом, побідили спокусителя людського роду й залишили незгоду, посїяну диявольською покусою між нами й Казимиром, королем польським. Тому даємо знати всїм, хто хоче їхати в Руську землю, що як і за наших попередників, вони можуть безпечно прибувати до Львова (Lemburgam), нїчого не боячи ся 21). Коли ж би хто хотїв прибути на житє, дістане горожанство для себе й для своїх дїтей, на рік свободу від повинностей, як і давнїйше бувало, й иньші права, тільки мусить платити чинш. Шкоди ж починені до смерти пана нашого блаженної памяти руського князя, о скільки починені вони Львовянами, беремо на себе сим листом, як і давнїйшим”.

Як бачимо, Дедько трактує тут Казимира як рівнорядну з собою полїтичну силу, й нїчим не натякає, аби та „незгода” з Польщею скінчила ся підданством Казимирови: Юрия-Болеслава Дедько зве dominus noster, Казимира — просто dominus.

Висловлена була ще иньша гадка, що Дедько признавав над собою власть не польського короля, а угорського, бо сей умовою з Польщею застеріг собі права на Галичину 22). На потвердженнє сього вказують на грамоту кор. Людовика до Дедька, з лїта 1344, в справі мита з кошицьких купцїв, де Людовик називає Дедька своїм васальом: fideli suo viro magnifico comiti Dechk, capitaneo Ruthenorum, і просить та поручає йому (requirimus diligenter, nihilominus damus in mandatis) полагодити сю справу. 23) Але як опирати ся на умові Кароля з Казимиром, то угорський король являв ся володарем тільки в будучности, а польський король — володарем дїйсним, і Дедько мусїв би Казимира назвати в такім разї dominus noster в своїй грамотї. Взагалї ж нїяких вказівок на те, щоб Галичина була Угорщиною підбита в р. 1340, не маємо, і треба б хиба толкувати навпаки, що Галичина, признавши власть Казимира, заразом попала під зверхність угорського короля, що собі застеріг права до Галичини. Та в грамотї виданій кілька тижнїв пізнїйше (17/VIII) в справі тих же кошицьких купцїв, Людовик виразно зве купцїв з Руси й Польщі заграничними, відріжняє виразно regnum Russiae від regnum Hungariae, і нїчим не натякає на те щоб Русь була під його властию 24).

Очевидно, титулятуру Людовикового листу до Дедька треба пояснити тим, що признаючи за собою традиційні королївські права на Галичину, Людовик з того становища називав Дедька своїм васальом, хоч не мав нїякої реальної власти анї над ним анї над Галичиною. Ся властива незалежність Дедька дає себе відчувати навіть в стилїзації самого листу 25). Зверхником Дедька був, як сказано вже, Любарт, до котрого як до зверхника Галичини ще в 1347 р. писав византийський цїсар, 26) а над тим іще — татарський хан. Тим поясняєть ся, що в польській полїтицї від 1340 р. починають фіґурувати разом, як одна коалїция, Tartari, Rutheni et Litfani 27), хоч перед тим не слїдно напруження між Польською короною й в. кн. Литовським.








Примітки


1) В своїм власнім документї пишеть ся він Demetrius Dedko, в двох ранїйших грамотах Юрия-Болеслава 1334 і 1335 рр. — Detko, в грамотї кор. Людовика Dechk, у Янка з Чарнкова Datko. Про ріжні толковання сього імени див. в примітцї 3.

2) Capitanes — се модний в тім часї в землях чеських і польських титул для повновласних намісників більших країв. Provisor стрічаєть ся також у сїм значінню.

3) Т. III 2 c. 100-3.

4) Див. т. III 2 c. 129. Лїтературу боротьби за галицько-волинські землї див. в прим. 4.

5) Текст і детальний розбір документу в прим. 5.

6) Тексти див. в прим. 6.

7) Папська буля у Тайнера Monumenta Poloniae І c. 434 (ч. 566). Ще раз перевірений з „ориґіналом ватиканського архива” текст надрукував Лїсєвіч в Przewod, nauk і liter. 1891 с. 91, але ся перевірка нїчого не дає (і надрукована з очевидними помилками), а на жаль і Тайнер і Лїсєвіч не кажуть, як велика прогалина в тім „ориґіналї” (про неясність сього вираза див. замітку Васїлєвского в Ж. М. Н. П. 1891, XII c. 342).

8) Сим катехизичним арґументом, про правдивість прошень в справах діспензи, обороняв реляцію Казимира Лїсєвіч в своїй рецензії працї Філєвіча (І c.), а його арґументи непотрібно прийняв і Терлецький (ор. c.).

9) Theiner Vetera monum. Hungariae І c. 637-8 (ч. 958-9).

10) Перші роздїли хронїки Яна викликують взагалї ріжні непевноcти: деякі, як Цайсберґ, зовсїм не признавали їх за твір Яна, иньші, як нпр. Філєвіч, бачать в них пізнїйші, чужі перерібки — див. Zeissberg Die polnische Geschichtschreibung des Mittelalters c. 160, Филевичъ op. c. с. 74 і далї — тут вказані й иньші погляди; див. іще Линвиченко ор. c. c. 461, Лїсєвіч 1. c. c. 91. Я не бачу причин відсуджувати Яна від авторства сих звісток, ще меньше можу згодити ся з поглядом Філєвіча, що оповіданнє Яна перечить реляції Казимира (для д. Ф. се служить доказом против приналежности Янови оповідання! c. 76).

11) Monumenta Poloniae hist. II c. 621-2, пор. 629.

12) Mon. Pol. hist. II c. 629.

13) 3 подробиць Янового оповідання, окрім обговореної в прим. 3 звістка, що Дедько був перемишльським воєводою, треба піднести ще ту згадку за иньшого проводиря Русинів — Данила de Ostrow. Так мають всї кодекси: de Ostrow, так читав і Длуґош. Аж Кромер називає його Острозьким (Daniele Ostrogio, в вид. Туровского c. 709 — Daniela Ostrogieja, через непорозуміннє), а Несєцкий, прийнявши сю лєкцію до своєї статї про Острозьких (Herbarz, вид. Бобровича VII c. 177), причинив ся до популяризації її. Майже всї, хто писав про сї подїї, говорять про князя Данила Острозького, із новійших письменників тільки Ґожіцький (Połączenie c. 26) виступив против такого толковання, вказуючи на село Острів в Галичинї. За таким толкованнєм, що мова йде тут про кн. Острозького, промовляє те, що в серединї XIV в. дїйсно був на сьвітї князь Данило Острозький (він мабуть згаданий як сьвідок на грамотї 1366 р. — „князь Данилий”, Arch. Sanguszków І ч. 1). Але сього, очевидно, не вистане ще, аби поправляти текст Яна. Иньші арґументи за кн. Острозьким (див. у Филевича, c. 81 — против Ґожіцкого) не мають значіння.

14) Див. про нього в прим, 7.

15) Monum. Pol. hist. II c. 860-l.

16) Див. прим. 3.

17) Kodeks Małopolski III ч. 662 (c. 37) — фундаційний привилей Грабова, actum Cracovie in octaua b. Stanislai anno 1340 — мб. треба розуміти s. Stanislaum in Majo — 8 мая.

18) Theiner Vetera monum. Hungariae ч. 959 (с. 638). З пізнїйшого на кілька день листу папи до Узбека, де він каже про татарські напади на Угорщину й Польщу (ibid. ч. 960), часом виводять, що татарський напад на Польщу дїйсно тодї став ся (нпр. Прохаска W sprawie c. 20). Але в дїйсности папа каже тут, що взагалї стають ся такі напади: cum... inter tuos ac carissimorum in Christo filiorum nostrorum Ungarie et... Polonie regum illustrium officiales et subditos in confiniis imperii sui et regnorum regum predictoruin quaridoque suscitari contingat dissensiones et gnerras. Так само безпідставно й безпотрібно звязують з галицькими справами напад Татар на Польщу на початку 1340 р. — див. Лїсєвіча в Przew nauk. і liter. 1893 c. 187.

19) Про неї окрім реляції Казимира, Яна й Траски оповідають, як сказано, Іван Вінтертурський, Іван Віктрінґський і Франтішок Празький, також иньші західнї хронїки, Іван Вінтертурський каже, що татарський нахід став ся в великий піст 1841 р., але вірнїйшою датою треба уважати подану у італїянського хронїста Cornazanis (Muratori Scriptores rerum ital. XII. 742): грудень — сїчень 1340/1 р. (del mese di decembre 1340 e di geunaro 1341). Поголоски про зближеннє татарського війська в Прусії ходили вже в перших днях грудня. Се знаємо з листа пруських епископів, писаного 3 грудня в Ельбінґу до Риму. В сїм листї епископи пишуть, що татарський хан вислав нечуване війско, una cum principibus, maxime cum regibus Litwinorum et Ruthenorum suis tributariis, а на поміч польського короля не можна рахувати — Codex diplom. Prussiae III ч. 21. Прохаска (W sprawie c. 20) бачить в сїм документї докір Казимиру, що він хилить ся до згоди з Татарами, але сього в грамотї нема. Про самий татарський набіг і міру його інтензивности не можна виробити собі докладного суду: всї звістки про нього досить загальні; декотрі джерела, як Ян або Траска, кладуть натиск на опір, даний Татарам в Польщі, иньші згадують про елєментарні перешкоди, о які розбила ся татарська туча.

20) Codex diplom. Prussiae III c. 61, поправнїйше в Hansisches Urkundenbuch II ч. 690. Фойґт сам приймав для сеї грамоти р. 1341- Gesch. Preusseus IV c. 580; натомість видавець в угорьских Acta extera (т. II c. 259) датує її р. 1347! Кунїк, передруковуючи в академічнім збірнику, дав дату „коло р. 1342” (c.157). Грамота написана дуже нескладною латиною; не знати, чи тодїшнї Львовяне лихо вміли по латини; чи тільки Дедькови трапив ся якийсь лихий писар. Перекладав я її як можливо близше.

21) Очевидно, війна з Польщею була перервала торговельні зносини Торуня зі Львовом.

22) Старостою z ramienia Wegier на підставі згаданого низше листу вважає Дедька Прохаска (ор. c. c. 21), тим часом як Ґожіцкий і за ним Терлецький за польськими джерелами уважають його польським намісником, чи взагалї залежним від Польщі.

23) Fejér IX. 1 с. 209. Зауважити треба, що хоч Людовик називає Дедька своїм васальом, але дуже гонорує — vestrae magnificentiae, magnifico comiti; свого намістника так би він не титулував. Галицьких митників і урядників все зве він vestri: in locis tributorum vestrorum, per vestros tributarios, i нїчим: не натякає, що се урядники підвласні йому, угорському королеви.

24) Fejér Codex, diplom. IX, 1 с.210: quod omnes mercatores extranei, de regnis scilicet Russiae, Poloniae et provinciis eorumdem in regnum Hungariae venientes; отже Русь до regnum Hungariae не належить.

25) Треба запримітити також, що обидва листи Людовика дуже докладно відріжняють Русь від Польщі. В грамотї в справі кошицьких купцїв Людовик підносить, що з угорських купцїв галицькі митники беруть більше quam a populis et hospitibus regni Poloniae et aliorum regnorum — отже тут regnum Poloniae для галицьких Русинів такаж постороння держава як і alia regna. В листї до Дедька стоять против себе regnum Russiae і regnum Poloniae. Очевидно, і до Польщі тодї Русь не належала, вона далї трактуєть ся як стара Галицько-волинська держава.

26) Див. в т. III 2 c. 141-2.

27) Як ми вже бачили (c. 27), ще в р. 1340 пруські епископи доносили в Рим чутки про спільний похід Татар, Литвинів і Русинів, а трохи згодом — в 1313 р. сам Казимир звернув ся до папи за помочию до боротьби з сею ж коалїцією. Див. Theiner Monum. Poloniae I ч. 604, 605, і 628.











Попередня     ТОМ IV     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ I. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.