Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ V. Стор. 6.]

Попередня     ТОМ V     Розділ V     Наступна





СЇЛЬСЬКИЙ УСТРІЙ: РІЖНІ ТИПИ УСТРОЮ. ОСТАНКИ СТАРОЇ ГРОМАДСЬКОЇ ОРҐАНЇЗАЦІЇ, ВОЛОСТНИЙ УСТРІЙ, РОЗКЛАД ВОЛОСТЕЙ, КОПНІ СУДИ, ОСТАНКИ ВОЛОСТНОЇ ОРҐАНЇЗАЦІЇ В XVI В., СЇЛЬСЬКА ГРОМАДА, ФУНКЦІЇ САМОУПРАВИ, СЇЛЬСЬКА СТАРШИНА „РУСЬКОГО ПРАВА”, СТАРЦЇ Й ТИВУНИ, ОТАМАНИ, КОМПЕТЕНЦІЇ, СЇЛЬСЬКЕ СУДІВНИЦТВО. СЕЛА НЇМЕЦЬКОГО ПРАВА: ВІЙТІВСТВО, СУДОВІ ҐАРАНТІЇ Й ВИЩІ СУДИ, СКУПЛЯ ВІЙТІВСТВ, СЛАБІСТЬ САМОУПРАВИ. СЕЛА ВОЛОСЬКОГО ПРАВА, ЙОГО ПОЧАТКИ І РОЗВІЙ, ФОРМИ ФУНДАЦІЇ, КНЯЗЇ, КРАЙНИКИ, ЗБОРИ. МІШАННЄ ТИПІВ СЇЛЬСЬКОГО УСТРОЮ. ЗАГАЛЬНА НЇВЕЛЯЦІЯ — „УСТАВА НА ВОЛОКИ”. ЕВОЛЮЦІЯ СЇЛЬСЬКОГО УСТРОЮ XVI-XVII ВВ.; ЖИВУЧІСТЬ ГРОМАДСЬКОЇ ОРҐАНЇЗАЦІЇ.



Коли устрій міст, з ріжними відмінами, виходив все ж таки з одного взору й тримав ся хоч в загальнїйшім — одної схеми, то устрій сїл як раз противно — виходив з кількох зовсїм відмінних типів і тільки наслїдком довгого впливу суспільного устрою, шляхетської й державної полїтики був приведений більше-меньше до одного знаменника. При тім сей устрій, взагалї житє села — як дуже нам інтересне, так дуже мало звістне, і як раз найменьше маємо матеріалу до найбільше нам інтересних форм — що стояли в близших звязках з староруським укладом 1).

Ріжні „права”, на яких жили селяне, ми вже знаємо. Се „право руське”, як в коронних землях XV-XVI в. звали ся села, котрих устрій операв ся на модифікаціях давнїйшої практики і які властиво стільки належали до руського права, що не були селяне анї нїмецького анї волоського права, — і отсї права: нїмецьке й волоське 2). Устрій права нїмецького і волоського операв ся, бодай в головнім, на фундацийних привилеях і тому лїпше нам звістний. Та для нас інтереснїйший устрій сїл, що операв ся на давнїйшій практицї, а не на сих привилеях, тим більше що таких сїл була й переважна більшість. Дуже довго, аж до переведення волочної реформи, в українсько-руських землях в. кн. Литовського нїмецького права в селах, з виїмком Побужа, майже не було, а волоське право й взагалї істнувало тільки в коронних землях. Але як раз устрій не привілєґіованих сїл і найменьше нам звістний — тим більше що він далеко не був одностайний.

Так само як і в дослїдах над правним і економічним становищем селян ми і тут не повинні забувати двох зовсїм відмінних в своїм початковім характері типів сїльських осад: осаду свобідних селян і осаду холопів і закупів на панськім ґрунтї — то що й звало ся властиво село або сїльце (село — поле, маєтність, порожня чи залюднена людським інвентарем). Пізнїйша суспільно-економічна еволюція затерла їх границю і збила обидві сї катеґорії в одно, але як початковий їх характер, так і устрій, очевидно, мусїв бути й був зовсїм відмінний. І власне те, що потім злучили ся в одній катеґорії такі зовсїм відмінні типи — се одна з причин ріжних комбінаций й відмін пізнїйшого сїльського устрою в дїйсности, та неясности в сїй справі в науковій лїтературі (де на сю ріжницю в походженню селянства й сїл не звертано відповідної уваги).

Старі свобідні громади ми можемо ще в досить чисто захованій формі бачити в першій половинї XVI в. в східнїх (білоруських) землях в. кн. Литовського 3).

Кілька чи кільканадцять сїл, переважно невеликих, звязаних сусїдством і певною традицією, становлять орґанїзацію звану в сїм часї волостию. На чолї волости стоїть вибраний старець. Що року сходять ся „мужі” з сїл волости і виберають старця на оден рік. Такий старець репрезентує волость перед правительством і сторонами. До нього звертаєть ся правительство й адмінїстрація в усяких справах, що дотикають волости. Він веде процеси в імени волости. Він віддає до державного скарбу й місцевим урядникам податки, зібрані в волости. Сї податки, визначені чи то в загальній сумі, чи то більше детайлїчно в певних катеґоріях, але без огляду на число податників (за господарства пусті мусять платити иньші), волость сама розкладає між поодинокі господарства, вирівнюючи між своїми „потужниками”, скільки на кого припадає. Вона розпоряджає свобідними, громадськими землями й зберає з них певні доходи, визначає їх новим осадникам, або на спільні потреби — дає на церкву, уживає на громадські кошти, і т. и. Вона полагоджує справи адмінїстраційні, полїційні й судові в границях своєї волости: старець з „мужами” судять у всяких справах своєї волости 4).

Але така повна самоуправа в початках XVI в. навіть в найлїпше законсервованих територіях в. кн. Литовського була вже рідкістю. Провінціональна адмінїстрація енерґічно заходила ся коло її зломання й розширення своєї інґеренції, а волости боронять ся скільки можуть, за помочию центрального правительства. Ся боротьба повторяє стародавні відносини, відгомін яких долетїв до нас іще з часів Ярослава, в його таксах вірників, ємцїв, і т. и. Великокняжі намістники хочуть посилати своїх аґентів на збір дани, хочуть на них взяти суд в волости, хочуть іменувати „старцїв”, беручи за те від них певний грошевий „поклон”. Волость противить ся „в'їзду” (се технїчний термін) намістничих урядників і боронить своєї автономії, уже передовсїм тому, що вона їх нїчого не коштує, тим часом як кожде розширеннє намістничої компетенції, кожда чинність намістничого „врядника” чи слуги коштує сильно, потягає за собою нові оплати й податки 5). Правительство вагаєть ся: то з свого принціпіального консерватизму боронить громаду від аспірацій адмінїстрації, то з фіскальних мотивів іде за своїми урядниками й розширяє інґеренцію своїх аґентів, в надїї побільшення доходів з волости.

Але чи сяк чи так, пізнїйше чи скорше, всї чинники державної й суспільної еволюції ведуть до розвалення громадської автономії. В судї старця й иньших його чинностях беруть участь служебники намістника. Далї старця вибраного громадою заступає старець іменований намістником чи й самим в. князем, або якийсь урядник намістника. Сама звязь волостна розбиваєть ся, головно наслїдком переходу певних земель чи осад до державцїв привілєґіованих — бояр або церкви. Волость розпадаєть ся на части, залежні уже безпосередно від державної адмінїстрації, і певна самоуправа — уже, розумієть ся, в далеко вузших границях, може задержувати ся тільки в серединї тих атомів — поодиноких сїл, або дрібнїйших їх ґруп.

Сей процес розкладу волостей, розумієть ся, дуже старий. Обидва чинники, що головно руйнували волостну орґанїзацію: інґеренція адмінїстрації й привілєґіоване землеволодїннє, старші певно і від литовської і від польської зверхности. Хоч боярське землеволодїннє руських часів дуже сильно, кардінально ріжнило ся від привілєґіованого володїння литовських чи польських часів, але земля освоєна тою чи иньшою дорогою, князем, боярином чи монастирем, село посаджене на такій землї — коли не зовсїм, не від разу — то всеж мусїло нарушувати одноцїльність волостної орґанїзації і виходити бодай в части, бодай згодом з неї.

Така осада боярська, княжа чи монастирська складала ся в давнїйших часах з несвобідних чи півсвобідних, що сидїли на землї свого „господина”, під управою й наглядом його тивуна 6), звичайно також невільника. І сї осадники і їх тивун не могли бути рівноправними членами громадської орґанїзації, бо були несвобідні чи неповноправні. Вони мали обовязки тільки супроти свого „господина” і лише через нього входили в контакт з адмінїстраційною системою, отже власть громади тільки хиба в части або посередно могла на них розтягати ся. Такі панські енкляви були вповнї прототипом сїльської осади пізнїйших часів — часів повного упадку селянських прав і громадських орґанїзаций. В польських часах все селянське житє зредуковано до сього архетипа. В руських часах, в початках, вони були малі, рідкі, але точили, розбивали сїльські орґанїзації таки від початку.

Правда, припускаю, що з другого боку сїльські орґанїзації могли навіть відживати, чи то користаючи з упадку боярства й боярського землеволодїння (нпр. в Київщинї, в часах громадського руху XIII в.), чи то під впливом змін в правительственній полїтицї (можемо говорити про се тільки зовсїм a priori), могли відновляти ся, хоч би з певними змінами і в иньшім територіяльнім складї, навіть на ново творити ся, але не всюди. В землях, де боярське землеволодїннє й боярська бюрократія закоренили ся й розвинули ся сильно ще в староруських часах, як в Галичинї та й на Волини — обставини були з давна неприхильні для таких громадських орґанїзмів, і нас не повинно дивувати, що на Волини ми стрічаємо тільки фраґменти сих орґанїзацій, а в Галичинї уже в актах XV в. навіть слїди її з трудностию приходить ся виловлювати 7).

Одним з найбільше визначних і лїпше звістних останків давнїйшої громадської орґанїзації були громадські суди, в сучасній науцї звичайно так звані „копні суди”. На Волини, в київськім Полїсю, і в землях білоруських в XVI в. вони ще були жизненною інституцією; законодавство в. кн. Литовського скористало з неї для помочи державній орґанїзації й не тільки її санкціонувало (почавши від Статута 1529 р.), але старало ся (в Статутї 1588 р.) зробити її загальною інституцією — розповсюднити навіть по тих землях, де тих копних судів не було. Але шляхетсько-кріпацький суспільний устрій тих часів стояв уже в рішучій суперечности з характером сеї старої інституції, і вона в сих нових обставинах не тільки розвивати ся, але й жити не могла, і не вважаючи на сю протекцію законодавства нидїє й заникає, хоч місцями доживає аж до половини XVIII в.

Ся орґанїзація має своїм предметом переведенне слїдства і викритє провинників в проступках против житя й власности, довершених на її території. Звязь такої орґанїзації полягала сусїдстві й традиції. В XVI-XVII вв. в одну таку орґанїзацію входили зарівно й села панські й королївські, і міські осади, по старій традиції, тому що вони „здавна о шкоды въшелякиє схоживали ся”, а на пограничу в. кн. Литовського з Польщею на коповища сходили ся села з обох держав „отъ давнихъ часовъ и отъ предковъ ихъ” 8). На такі традицією осьвячені місця сходили ся на збори „сходатаї суграничні”, „мужі”, звані також „судями копними” — господарі з сїл тієї орґанїзації, — сходили ся чи то з інїціятиви покривдженого, що скликав копу у своїй справі, чи громади, на котрої території став ся злочин. Сходини сї звали ся „вічами”, „громадами”, „копами”. Копа оглядала „знаки”, вела „слїд”, чи асистувала покривдженому, що вів слїд сам — зовсїм в дусї слїдчого процесу Руської Правди. Коли слїд приводив на територію певної громади, люди з сеї громади мали вийти на зустріч і або „відвести слїд” від своєї території, або видати провинника. Коли громада не приймала слїду від копи, вона тим самим приймала провину на себе; коли не видавала провинника, так само мала заплатити шкоду. (І тут знову „в звичаю права копного” бачимо принціп живцем захований з староруського права). Колиж слїди доведено до певного чоловіка, його судили на зібранню копи, або часом передавали в ґродський суд.

На Українї в XVI в. такі слїдчі орґанїзації зістали ся одиноким слїдом ширших сїльських союзів і то лише в деяких місцях. Подекуди лише, в виїмкових обставинах, зацїлїли старі нероздроблені волости, які несли спільно певні обовязки й при тім в більшій або меньшій мірі задержали й волостну самоуправу 9). Так нпр. села мозирського замка творили в серединї XVI в. дві волости — Мозирську і Бчичську, що по черзї („недЂлями”, тому й села волости подїляли ся іще на недїлї) відбували певні служби й престації на замок, а зрештою кожде село давало податки й дани гуртом — не знати, чи розложені на поодинокі села самою волостию, чи замковою зверхністю 10). Подібно в Ратенськім старостві, де теж фільваркове господарство було дуже слабе, й обовязки були головно данні 11), села також творили дві волости — Ратенську й Ветельську, що мали свої спеціальні роботи: одна волость робила на фільварку, друга косила сїно на замок; иньші обовязки — як „підвода”, „оступ”, що чергою відбували ся поодинокими господарствами, очевидно також регулювали ся цїлою волостию 12). Широко розвинений волостний устрій бачимо в Київськім Полїсю в початках XVI в., в тих волостях держаних „колейно” київськими боярами 13). Устрій сих волостей взагалї дуже мало ще знаємо, але очевидно, така система річних державцїв могла істнувати лише при сильно розвиненій громадській самоуправі, з дуже малою інґеренцією тих річних державцїв. В станї розкладу волостний устрій можемо оглядати в Пинщинї середини XVI в. 14); волость розложила ся тут на десятки чи заступлена ними; ще живе назва старця, але сей старець зветь ся инакше десятником або тивуном, і сей уряд стоїть в близшім звязку з фільварком; старець чи тивун має в близшім наглядї такий фільварок і кілька сусїднїх сїл 15). Отже тут сей старець зійшов на старостинського аґента, якими мусїли бути ті тивуни чи десятники.

Одначе упадок волостної, взагалї ширшої орґанїзації сїл ще не конче значив упадок сїльської самоуправи. На місцї таких більших орґанїзаций, й незалежно від них жили й самоуправляли ся громади меньші, сїльські, що лише розмірами ріжнили ся від волостей, а зрештою, як і вони, були ґрупою меньших осад — дворищ і їх ґруп, як громади заднїпрянських хуторів 16). Як я вже підносив 17), староруське село не сидїло збитою ґрупою домів, і з сього боку противставляли „руський звичай” нїмецькому способу житя в Галичинї дуже рано: господарства руського села „не лежали в одній лїнїї відповідно до нїмецького способу, але по руському звичаю в осібних і відокремлених кавалках 18). Така ґрупа дрібнїйших осад звичайно володїла спільно певними ґрунтами — особливо такими як сїножати, лїси, ріжні „входи”. На зборах своїх „мужів полагоджувала вона свої господарські й всякі иньші інтереси, сполом боронила ся від претензій сусїдів і адмінїстрації, сполом удержувала церкву й попа, а часто підносила свій голос і в справі обсади попівства, правила суд і пильнувала порядку в границях своєї громади, платила сполом деякі, а часом і всї дани й податки, розкладаючи їх між господарствами; старшину свою вона також коли не все, то дуже часто собі виберала. Одно слово, сказане вище про самоуправу волости в зменьшеній скалї повторяєть ся в житю такої меньшої громади 19).

От нпр. лист виданий такою громадою (1540 р.): Ми мужи господарскиє Лебедевцы (громада с. Лебедева, Берестейського пов.): „Луць Мицковичъ, старецъ, а Олисей Михалковичъ и Федко Панасович (ідуть іще чотири імени) сo всими потужниками (співгосподарями) нашими визнаваєм нашимъ листомъ сами на себе п. Марку Зубрицкому, што вже єсмо є. милости заплатили 30 коп грошей за млин (що вони йому зруйновали самовільно, уважаючи, що він був поставлений на їх ґрунтї, але на судї старости програли справу й мусїли за те платити), а 10 копъ грошей на насъ єще зостало ся; нижли мы, бачечи трудность и упадокъ нашъ, штожъ грошей такъ скоро достати не могли, — и просили єсмо є. милости, абы онъ узялъ у насъ у заставе у тыхъ 10 копахъ две поли изъ житомъ. И маєтъ є. милость тыє поля до тихъ часовъ держати, поки є. милости пенези вышей писаныє отдамо” 20).

А от другий лист, о столїтє пізнїйший (1657 р.) і з другого кінця України (з Барського староства, в східнїм Поділю): „Мы громада ивановская всЂ сполне, уваживши недостатокъ себе самихъ, иж не могум потрЂбЂ нашой досит учинити, абы церков в селЂ своєм — храмъ ієрарха Христова Николи до першои оздоби привести для убозства нашего, — раду єдину взявши продали смо кгрунту зе вшей громади честному господину отцу Александру Десковичу намЂснику барскому, священику Воскресенскому, сЂножат поблизу єго кгрунту (наступає опись границь з застереженнєм: „що докладаєм, иж конци нив не продаєм, поневаж у кождоє єст господар, єднак волно у них собЂ тоє прикупити”) — которую сЂножат єму самому, жонЂ и потомкамъ єго пускаємъ вЂчними часи, вырЂкаючи себе самих и потомки наши”; між сьвідками сього акту: АндрЂй ватаман ивановский, Гринецъ Порохняк бурмистр, Жадан Порохняк писар ивановский — дяк; писано в селї, в домі отамана 21).

Запись ся інтересна між иньшим тим, що потягає виразну границю між ґрунтами, якими роспоряджає громада, й землями поодиноких господарів, до яких громада нїчого не має. Далї, в сїм актї громадський ґрунт продаєть ся на вічність громадою, без участи старостинського уряду; але так далеко права розпорядження громади, очевидно, не йшли de jure, бо для її прав на громадські землї була таж міра, що й для прав кождого селянина на його ґрунта 22): хоч в дїйсности він розпоряджав ними, але de iure не уважав ся їх власником. Але наданнє громадою ґрунтів на церкву — явище дуже часте 23).

Збираннє податків з цїлого села, з цїлої громади, що сама вже роздїляла їх між поодинокі господарства — практикувало ся дуже широко. Навіть там де основні данини давали ся з лану чи з дворища, зіставали ся додаткові датки як стація, мід, почта і т. и., що давали ся гуртом від громади: „стаційну яловицю складає громада”, „ручку меду дає цїла громада”, почти складають „всї” стільки і стільки — такі означення стрічаємо в люстраціях на кождім кроцї 24), так що прикладів наводити нема потреби, тим більше що дещо їх подано й вище, при оглядї селянських податків.

Про спосіб обсаджування сїльської старшини звістки взагалї незвичайно рідкі. Не підлягає сумнїви, що вибирала ся вона часто, але не всюди; була тут ріжниця між ріжними титулами сеї старшини, і я мушу насамперед торкнути ся сеї термінольоґії.

Імена сих сїльських старших ми вже бачили. В українськім Полїсю й на Побужу вони звуть ся старцями, десятниками, соцькими, тивунами; в районї старої татарської окупації (XIII-XIV вв.), в полудневій Українї — однаково в коронних землях і в. кн. Литовського, панує назва отамана; в північній Галичинї — тивуна (по при нього також десятника) 25). З сих урядів, що до старшої їх історії, тивуни, десятники, соцькі були урядниками іменованими, старцї й ватамани — по всякій правдоподібности, дуже часто виборними. В пізнїйшій практицї з тими урядниками бувало ріжно. Загально тільки треба сказати, що де було фільваркове господарство, сїльська старшина виборна не конче була на руку дїдичу, і скорше чи пізнїйше практика іменовання мусїла брати перевагу.

Старцїв ми вже знаємо досить. Тивун був початково довіреним слугою панським, звичайно невільним, начальником двора і його челяди. Його перехід на начальника сїльської громади був одним з симптомів того перемішання понять двірської челяди і свобідного селянства, про котре я стільки разів згадував. В тій новій ролї на нього переносили ся ріжні практики, які прикладали ся взагалї до начальника села.

В одній судовій записцї з 1450-х рр., з Львівської землї стрічаємо ся нпр. з вибором тивуна громадою. Село Сухоріче обіймає судово в державу, в заставній сумі міщанин львівський Фрідерічі; возний дає справозданнє з сього „увязення”: закликавши селян і Гриня, дїдичевого тивуна, він передав володїннє державцеви; нїхто тому не спротивив ся, селяне прийняли, „яли ся” державця, й вибрали собі за тивуна „Пашка Загайкового сина”1). Зміст записки ясний, маємо вибір тивуна селянами, але ґенералїзувати її, як то роблять дослїдники 27), не можна, й сам зміст її остерігає нас від сього: по всякій правдоподібности попереднїй тивун не був вибраний, а іменований дїдичом, і тому усунено його з переходом села в володїннє державця. Державець мабуть так само міг би і з власної волї заіменувати тивуна, як би схотїв.

Стрічаємо тивунів і дїдичних. Таке тивунство бачимо нпр. в старих служебних селах Солонцї й Жиравцї під Львовом: маємо з р. 1596 королївське позволеннє тутешньому тивуну Стецьку Хведьковичу передати його сину, в доживотне володїннє 28). В облятї документу се тивунство називаєть ся війтівством (advocatia). Пізнїйший документ показує нам дотацію й доходи такого дїдичного тивунства (зовсїм анальоґічні з війтівськими): король позволяє р. 1642 тивуну в c. Верблянах, в Яворівськім старостві, аби міг передати володїннє tiwonatus seu scultetiae своїм братанцям, з усїми приналежностями — півтора ланами ґрунту, двома городами, корчмою, правом врубу в лїс і т. и. 29). Трудно думати, щоб тут тивунством названо війтівство; скорше можна думати, що тивунства приймали з часом деякі прикмети привілєґіованих війтівств.

Отамани датують ся татарською окупацією. Вперше стрічаємо ми їх на Поділю, в оповіданню про татарські часи. „Атамани”, „ватамани” (варіанти оповідання) звали ся начальники громад, очевидно — в тім разї виборні, що „від баскаків завідували” сими громадами й зберали на них податки 30). Столїтє пізнїйше, в 2-ій пол. XV в. ми бачимо їх в полудневій Київщинї: тут в кождім селї сидить „отамон”, навіть в найменьшім, де є всього яких 2-3 господарства; навіть маємо село, де сидить сам лише „отамон” і більше нїхто 31). Який се був уряд, опись не поясняє, але ся обставина, що ми отаманів бачимо часами в такій малій компанїї, або й зовсїм одиноких, підриває гадку про виборний характер сього уряду: могли вони бути й виборні, але не конче і не всюди. Скорше їх можна прирівняти з осадчими, що зголосивши ся у князя чи його намістника, скликали людей осїдати з ним разом на певнім місцї. В Галичинї в судових записках середини XV в. ватамани, як і тивуни, в ролї старшини сїл руського права стрічають ся дуже часто, але про спосіб обсади сих урядів звісток незвичайно мало. Звістні вони в ролї начальників сїл також на Молдаві 32). Про обсаду ватаманів в XVI в. не можу вказати звістки безпосередньої, але посередню маю. Часом в селах окрім ватамана чи иньшого старшини бували ще десятники; про одно село в люстрації читаємо, що обовязки ватамана сповняє десятник, а десятником зроблено одного з селян з огляду на його бідність, бо однаково, значить, не було від нього доходу як від господаря 33). Коли іменований старостинським урядом десятник міг ватамана заступати, то міг бути й ватаман іменований. Повторяю — ріжно то могло бути, й бувало певно.

Відносини отамана, тивуна чи иньшого непривілєґіованого старшини до громади небогатий матеріал, який ми маємо, характеризує лише в певних моментах. Передо всїм, він репрезентує громаду перед властями й сторонами — він має складати сьвідоцтва в справах судових і фіскальних за свою громаду, до нього адресують ся позви — не тільки до селян громади, a й до дїдича, коли його самого не було на ґрунтї; він мав ставити до суду позваних селян, і т. и. 34).

Обовязки й становище тивуна одна судова записка з Галичини XV віка описує так; „сей підданий був у нього за тивуна, мав ключ від його двора і господарства (a curia et a bonis suis), зберав на нього чинші й иньші доходи з селян, і не здавши з них рахунків й не віддавши належних чиншів, утїк до иньшого села 35). Отже роля його двостороння: він доглядає панського господарства в селї і заразом він начальник громади. Але фільварку самого ледво чи наглядав він. Принаймнї в королївщинах на те є осібні управителї — звані просто „урядниками”, „факторами”; вони були на пенсії. В такій ролї виступають часом і десятники, що в иньших разах виступають як низші аґенти, що наглядали панщинної роботи (зрештою і вони не всюди бували): „урядник, а як вони (селяне) звуть — десятник, що буває при людях”, поясняє раз люстрація 36). В такім значінню низших сїльських урядників бачимо десятників на Поділю і в Галичинї. Стрічаємо часом десятників і з більшим значіннєм: в однім документї король наказує державцеви, наслїдком селянської скарги, аби не казав їм робити панщину на десятника і не позволяв йому кривдити селян 37).

З другого боку, до тивуна чи ватамана належить нагляд порядку в громадї й суд. Тому в домі старшини (тивуна в данім разї) згадуєть ся й сїльська вязниця, „казнь” громадська, замкнена дручком і засовками, де перетримували злочинцїв (як злодїя в сїм разї) 38). Ми маємо факти, де стороннї особи навіть в важнїйших справах — як крадїж худоби, звертають ся до суду ватамана, і той судить (по всякій правдоподібности — з участию громади), а як би суду не дав, або засуджений засуду не виконав, покривджений відзиваєть ся уже не до дїдича, чи замкової зверхности (в королївщинах), а до вищих публичних інстанцій 39). Практика тут властиво розминала ся з принципом домінїального суду; тим часом як в теорії суд дїдича був другою інстанцією, по судї сїльського старшого, в практицї покривджений, видко, міг звернути ся або до дїдича (а в королївщинї — до державця чи уряду його), або до сїльського старшого. Дїдич, очевидно, міг поступити так само — покликати провинника або перед сїльський суд, або перед свій власний. Правна практика вимагала, щоб дїдич своїх підданих сам не судив, коли його власні інтереси входили в гру — аби не було сторонничости, а посадив в судї иньшого шляхтича 40). На взір публичних судів, такий прибраний судя засїдав з асесорами, і вони побирали за свою працю судову оплату — „памятне” memoriale. Маємо вказівки, як складано такий домінїальний суд. Нпр. в c. Мартинові під Галичом, в 40-x р. XV в. з порученни дїдича засїдає на судї війт коломийський Михайло, в асистенції мартинівського вотамана, корчмара і ще якоїсь особи незвістного стану, другим разом — той же війт з сусїднїм шляхтичом і з управителем сусїднього села Телятник 41). Такі практики держали ся й пізнїйше. Нпр. в однім процесї про підпал двірського гумна підданим, дїдич складає суд з війта сусїдньої громади нїмецького права і присяжних з сусїднїх сїл, в числї восьми, що й творять суд в асистенції сусїднїх дїдичів, з участию запрошеного возного, відповідно до норм нїмецького права, дають обвинуваченого на тортури „містрови” (кату), спровадженому теж до сеї справи, і вкінцї засудивши його на спаленнє, віддають до рук того ж ката 42).

На суд державця королївщини можна було відкликати ся до королївського суду. Суд дїдича був остатньою інстанцією -від нього відклику не було. Можна було тільки скаржити дїдича до публичних судів за те, що не дав суду на свого підданого.

Так представляєть ся на підставі приступного нам матеріалу устрій сїл непривілєґіованих, чи як вони звуть ся — руського права.

Села нїмецького права мали устрій більше одностайний, і в головних точках він нам звістний лїпше, нїж ріжнороднїйший, на ріжних старих місцевих традиціях опертий устрій сїл непривілєґіованих. В основі своїй був се той сам міський устрій нїмецького права, тільки в простїйших формах. Між осадженнєм села нїмецького права й осадженнєм міста нема виразної ріжницї. Осадчий — Нїмець чи Поляк, в кождім разї в XIV-XV в. се звичайно не Русин, заплативши певну суму властителю — дїдичу чи правительству 43), разом з порученнєм осадити на певнім місцї село „на нїмецькім праві” (in iure teutonico) діставав привилей, де йому забезпечало в тім будучім селї (in villa locanda) дїдичне війтівство (scultetia або advocatia) з ріжними доходами; він діставав певний кавалок ґрунту — кілька ланів, найчастїйше два (в давнїйших часах часом більше, в пізнїйших навіть оден), шестий гріш з чиншів і третїй від судових кар, і ще ріжні додатки — як нпр. право заложити млин або корчму, часом і право на певну панщину від селян се частїйше доперва в пізнїйших привилеях XVI в. 44)).

Таким чином війт ставав малим дїдичом села, а заразом начальником громади. Він був старшиною села, посередником між ним і дїдичом та державою, до нього належав виключний суд над селянами в усяких справах: інтеґральною точкою сих сїльських привилеїв, так як і міських, було знесеннє всякої юрисдикції публичних судів над селянами такої осади нїмецького права, а апеляція на самого війта мусїла по духу нїмецького права йти до вищих судів нїмецького права. Відносини дїдича до такої осади редукували ся до побирання з селян чиншів, застережених в умові з війтом; навіть панщини на пана, як ми вже знаємо, давнїйші осади нїмецькі не знали 45).

Але пани, хоч радо побільшали закладаннєм таких осад свої доходи, скоро помітили невигоди від такого відчуження свого від громади, й заходили ся коло сїл нїмецького права так, що вкінцї властивий тип сих осад був вповнї змінений і від нього лишила ся сама тільки порожня форма.

Одною з найважнїйших прероґатив в становищу війта були його судові ґваранції. Дїдичи заходили ся коло підпорядковання війта своїй юрисдикції, але се удало ся тільки до певної міри. Дорогу до сього отворили вищі суди, що сформовані були на княжих дворах та в більших духовних маєтностях, як апеляційні інстанції для судів війтівських і трибунали першої інстанції для самих війтів. Про оден з таких судів — „вищий суд нїмецького права” 46) сяніцького замку, зложений з восьми війтів, для справ що дотикали всїх війтівств, сїльських і міських, і осіб війтів, ми вже знаємо. Иньший звістний нам в маєтностях перемишльського біскупа, уже в XIV в. 47). Сей суд складав ся з семи війтів біскупських маєтностей і також був трибуналом для процесів і для справ неспірних, які дотикали війтів 48). На взір їх в XV в. практиковали суд над війтами дїдичі взагалї. Дїдич чи прибраний ним судя засїдав в такім разї в асистенції сусїднїх війтів, і се застерігало ся в самих фундаційних привилеях 49). Але принціпи нїмецького права полишили війтови можність апелювати на такий суд до дальших інстанцій, як се зрештою й зазначало ся часто в самих привілеях, що війт мав бути позиваний на суд королївський, виключно, або й не виключно — по при суд пана. Часом дїдичі застерігали ся супроти того, що такий суд дїдича в асистенції війтів має бути одиноким трибуналом, або навіть казали війтови складати приреченнє, що він і його наступники піддаватимуть ся вповнї під домінїяльну юрисдикцію й не будуть позивати свого дїдича перед публичні суди 50).

Але все таки з привілєґіованими війтами було за богато церемонїй, та й дохід війтівський був кавалком ласим, тому вкінцї шляхта починає обминати взагалї сю інституцію. Села орґанїзовувано далї по типу нїмецького права, але з привілєґіованими війтами. Таких непривілєґіованих війтів, судячи з деяких вказівок, уже в другій половинї XV в. мусїло бути досить 51). Вони дешевше коштували і були в повній залежности від дїдича, отже були йому наручнїйші, а осадчий привилей не стояв на перешкодї усяким підвисшенням селянських податків — іще одна дуже важна вигода. Тому далї шляхта заходить ся коло усунення привілєґіованих війтів і з тих сїл, де вони вже були. Фірточку до сього давала вже постанова з 1420 р., що позволяла дїдичам відберати війтівства від війтів „непотрібних і непослушних” (inutiles et rebelles) i продавати кому иньшому, а за браком покупця — лишати війтівство за собою, сплативши вартість його тому усуненому, по оцїнцї 52).

В XVI в. примусову сплату війтів практиковано широко; конституція 1563 р. признавши свобідний викуп для всїх війтівств (в королївщинах), санкціонувала сю практику взагалї 53), і інститут привілєґіованих війтів в приватних маєтностях вкінцї зник зовсїм, полишивши ся лише в королївщинах та в духовних маєтностях 54). Сильний удар сим останкам задала конституція про роздаваннє привілєґіованих війтівств тільки шляхтї 55). Зрештою численні скарги селян на сих війтів, що рядили собі в селах як малі дїдичі й обтяжали селян панщиною і всякими драчками, оправдували змагання правительства до зменьшення числа привілєґіованих війтівств і їх функції в громадї. Де війтівства лишали ся, переходили в прості сінекури 56).

Роля привілєґіованого війта в селянській громадї звістна нам дуже неповно. Він був передовсїм судею, у всяких справах, але судити мав колєґіально з колєґією лавників або присяжних (scabini). Число їх не було уставлено; звичайним числом уважало ся шість — так каже звістний нам підручник нїмецького права Ґроіцкого 57); бувало і більше 58). Принціпіально повинні вони були бути виборними, на доживотний уряд, але по анальоґії з містами можемо судити, що в дїйсности і тут бувало з ними всїляко. Стрічаємо скарги на війтів, що вони судять зовсїм без участи лавників, і взагалї значіннє лавничого уряду було таке слабе, що в деяких польських краях його навіть касовано як непотрібний 59), а і у нас подекуди він і без касовання заглох зовсїм. Судити мали нїмецьким правом, але дуже сумнївно, щоб так бувало в дїйсности — хиба якісь загальні й поверховні відомости з нього можемо припустити у сих сїльських судиїв 60). Зрештою бракує нам для докладного рішення сього питання матеріалу — рішень сих судів. Так як і в містї війт може себе заступити у всїх сих функціях заступником — лентвійтом. Участь колєґії лавників в адмінїстраційній і полїційній дїяльности війта не ясна.

Розвою громадської самоуправи взагалї нїмецьке право не спріяло. З одного боку вона була придавлена сим дїдичним війтом, з другого боку помір ґрунтів, реґляментація податків привилеєм, з кождого господарства осібно, відтинала такі справи, які були важними предметами в дїяльности громади руського права; вкінцї не було тут і традиції громадської управи, як в руських селах. Інститут виборних присяжних, як сказано, не розвинув ся. І по усуненню привилєґіованого війта сї громади попали тим в тїснїйшу й повнїйшу залежність від власти дїдича.

Спеціальністю руських земель Корони — Галичини, Холмщини і Белзької землї (на Поділю їх уже не було) були села т. зв. волоського права 61). Принесена була ся форма сїльського устрою й господарства до нас з східнього угорського Підкарпатя, з території русько-волоських стичностей і сильно розвиненого пастушого господарства — Берега, Мармароша й семигородських столиць. Вона сформовала ся тут в XIII-XIV в. як комбінація волоського сїльського устрою й господарства з формами привілєґіованих громад нїмецького права 62), і пересаджена до нас в другій половинї XIV в., остаточно скристалїзувала ся в XV в., дещо змодифікована під дальшими впливами льокаційних форм нїмецького права, звичайового руського й державного польського, та в залежности від обставин місцевого господарства (так нпр. в Галичинї бачимо не пятдесятину від овець, а двадцятину, поруч овечої дани приходить до важного значіння дань від свиней, і т. и.).

Першу документальну звістку про осади волоського права з Галичини маємо з часів Володислава Опольського, 1378 р.: Володислав, грамотою писаною по руськи (одинока звістна його руська грамота) надає свому слузї Ладомиру Волошину за його заслуги ур. Годле поле з сусїднїми ґрунтами на сянїцькім підгірю (коло Дубецька) — „садити село у волоськое право” 63). Ся грамота одначе своїм змістом не ріжнить ся від иньших шляхетських надань Володислава, так само й иньші галицькі надання Волохам XIV в. 64), і властиві осадчі привилеї волоського права ми маємо тільки з XV в. Правдоподібно одначе, що як раз угорська окупація Людовикових часів, піддержана потім тїснїйшими звязями Галичини з Волощиною (хоч не бракувало близших звязків Галичини і з закарпатськими і з молдавськими землями й давнїйше) вітворила ширшу дорогу волоській кольонїзації. Орґанїзація волоського права в Галичинї і принесена сими кольонїстами форма сїльського устрою й господарства скоро освоюють ся в Галичинї, показавши ся дуже відповідними особливо для кольонїзації мало ще залюднених підгірських країв, придатних більше для пастушого господарства як для хлїборобства, й на „волоський” взір, по „волоському праву” починають орґанїзувати ся села уже власними силами, без всякої участи закарпатських кольонїстів, що зрештою і в селах давнїйшої осади ледво чи були коли дуже численні. В XV в. стрічаємо вже досить значне число осад волоського права 65), а ще більше зростає воно в XVI в., в серединї і в другій половинї, коли дуже енерґічно вела ся кольонїзація карпатського підгіря в Самбірщинї, Перемищинї, Сяніччинї і то по типу волоського права. В Сяніцькій королївщинї нпр. в середнїх десятолїтях XVI в. (1540-60 рр.) можемо нарахувати 26 нових сїл, себто друге стільки, скільки числила вона цїла на початку XVI в., і всї заложені на волоськім праві; в Перемишльській в тім часї засаджено селами волоського права порічє Стрвяжа 66). Взагалї, в серединї XVI в. бачимо фактичну моду на них — на волоське право переводять навіть стародавнї руські осади в таких далеких околицях як Ратненське староство... Але з кінцем XVI в. „волоське право” починає упадати, села сього права починають все сильнїйше підтягати під шабльони нїмецького права”, з загальною панщиною, з фільварковим господарством, і вони затрачують свої характеристичні прикмети.

Осаджувано села волоського права подібно як права нїмецького. Осадчий заплативши певну, досить значну суму 67), діставав привилей, де разом з дозволом осадити село на певнім ґрунтї, ґварантував ся йому дїдичний уряд старшини, „князя”, і ріжні доходи на взір війтівства: кавалок ґрунту — найчастїйше два дворища, звичайно третина чиншів, данин, судових доходів, право поставити собі млин і „фолюш” (товкач для вовни), право осадити загородників, а часом (в пізнїйших наданнях) і певну панщину від селян — на взір осадчих привилеїв нїмецького права, бо властиво волоське право, як я підносив, було противне і панщинї, і фільварчаному господарству 68).

На підставі сього надання князь потім від себе стягав осадників і роздавав їм ґрунти. Ревізори Самбірського староства 1568 р., закидаючи недбальство тутешнїм старостам в управі сеї королївщини, так описують сю практику: „Приходив хлоп до старости, просив, аби староста позволив йому на якимсь потоцї садити село, даючи йому кілька сот, а часом і тисячу золотих, і зараз вимовляв собі рілї, третини (з данин), млини, колачі і т. и. Старости не мали причин противити ся тому, бо доходи з того однаково не мали йти зараз, а аж як висидять свободу, по кільканадцять лїтах, яких вони й не надїяли ся дочекати; і так що було, то й викроювали, не дбаючи про будуще, й давали їм на те свої грамоти, на котрі (князї) потім діставали собі потвердження від короля. А князям то виплачувало ся від разу, бо виміривши ґрунти, зараз брали від кождого селянина по копі, і то так увійшло в звичай, що про се й не торгують ся, а селяне наслїдком того уважають ґрунти за продані їм князями і межи собою ними торгують як своїми дїдичними. А щоб лекше звабити людей, (князї) випрошували від старост для них свободу на безконечні лїта, а хоч мали вимірити всї поля на дворища 69), то се робило ся тільки по імени, а дворища мають ріжну великість, відповідно до того, скільки хто дав князеви грошей, осаджуючись” 70).

В формах фундації сїл волоського права був безперечно вплив форм льокації нїмецького права, як зрештою в пізнїйших грамотах сї князївства й виразно трактують ся як війтівства (more aliarum scultetiarum). Були одначе й досить важні ріжницї, через які сї волоські осади мають для нас свій спеціальний інтерес. Тим часом як осади нїмецького права повинні були, й були дїйсно чинниками роскладу руського житя, бо осадчі були звичайно Нїмцї або Поляки, на них в першій мірі при осадженню села числено, так що Русини навіть часто виключали ся з „добродїйств” нїмецького устрою такої осади, право в судї мало бути нїмецьке і т. и., — в осадах волоських противно вповнї панував український елємент: осадчі (почавши від 2-ої пол. XV в.) бували звичайно все Русини, осади кольонїзували ся самими Русинами, фундація церкви звичайно вводила ся в самий осадчий привилей, орґанїзувала ся осада дуже часто на взір руський — дворищами, без поміру ґрунтів, і в практицї своїй вона операла ся на місцевім звичаєвім праві. Осадчий привилей c. Радошич (1441 р.), даний Яківцю Волоху, виразно зазначує, що селяне сього села. і сам старшина мають судити ся „тільки своїм руським правом”). Подібні пояснення стрічаємо і в грамотах XVI в. 72), і супроти того очевидно, що „волоське право” згадуване в иньших грамотах, було також в дїйсности руським звичаєвим правом, з додатком деяких спеціальних практик і форм осад сього типу.

Князь має в селї адмінїстраційні й судові компетенції. Він судить своїх селян у всяких справах, великих і малих, і „доглядає порядку” в селї — в справах господарських і в наглядї полїційнім 73). Спеціальної колєґії такої як лавники в селах волоського права не маємо, натомість постійну участь чи в судї, чи в слїдстві, чи в порядкованню господарських справ князем бере громада, як і в селах „руського права” 74). Вона ручить за своїх членів перед судом, несе відвічальність за них — поки не відступить ся від свого члена й не передасть його ґродським властям, складає сьвідоцтва у всяких справах свого села й виступає як сторона; поносить певні данини й тягарі — як будова мостів, замку і т. и. 75).

Біжучий нагляд над дїяльністю князїв і громад має „крайник”. Де волоські села в королївщинах або в приватних маєтностях сидїли більшими ґрупами, там вони складали ся в „країни”, а на старшого власть старостинська чи домінїальна іменувала крайника, когось з князїв. Так в Сяніцькій королївщинї села волоські творили одну країну, в Перемишльській була зпочатку одна — брилинська, але з кольонїзацією поріча Стрвяжа сформовано другу й третю — коростенську й устрицьку; в Самбірщинї знаємо дві країни — стрийську й днїстрову, в маєтностях Кміти теж дві: собенську й ольшаницьку 76). Такий крайник мав адмінїстраційні й полїційні функції в цїлій своїй країнї 77). За те він поберав певні датки з сих сїл, а подекуди й панщину на нього робили” 78).

Окрім того, звичайно два рази до року — на весну й на осїнь, відбували ся „збори”: зберали ся крайники, князї й господарі з волоських осад і в їх присутности підстароста й судя, делєґований з староства, приймали рахунки з чиншів й иньших доходів, полагоджували иньші справи й правили суд в справах до князїв і в справах відісланих з громадських судів; від сього суду практикувала ся ще апеляція до старости. Цитована вже ревізія Самбірщини з р. 1568 так описує сї порядки: „Тому що сї села лежать далеко від замку, заведено такий порядок: кожда країна має свого крайника, і його слухають князї, кожде село — свого князя, і його слухають селяне, і він так між ними пильнує порядку. Два рази до року зберають ся з тих сїл всї люде до міста на збори: оден буває на св. Петра, — звуть його ярним, а другий на св. Мартина — звуть його осїнним. Сюди приносять князї чинші й поплати, также бувають між ними суди, накладають на них кари й поберають — було з того чимало доходу старостам. В сих судах засїдає підстароста з судєю „дворовим”, до того визначеним, а апеляція йде до старости. Се о стільки обтяжає людей, що як котрий і не має справи на зборі, то все таки всїх женуть туди, і вони небожата там мусять марнувати час, так що за (старостовання) п. Стажеховского раз ті що не мали справ були заплатили по 4 гр., „аби їх не виганяли на збір” 79).

Участь громадян мусїла й тут бути давнїйше більш активною, і тільки пізнїйше звела ся на таку чисту форму, так що, як що й коли бачили, селяне навіть відкупали ся від обовязку ходити на збори, або просто неходили й ховали ся 80), а суд на зборах зводив ся на суд старостинських урядників, при пасивнїй участи громад і князїв. Так князї з Самбірщини в 1590-x рр. скаржили ся королеви на занадто острий суд на зборах, і король поручив, аби на далї на тім судї при урядниках засїдало шість князїв-асесорів і брали участь в ореченню 81). Перед тим значить судили самі старостинські урядники.

Кінець кінцем „волоського” в устрою осад волоського права було дуже мало. Був ним іститут князївський, властиво назва „князя” для такого привілєґіованого начальника села, принесена з волоських громад угорських (а Волохами запозичених у сусїднїх Словян), пастуший спосіб господарства, дани від пастушого господарства й назви сих даней. Громади були руські й устрій їх був зовсїм руський, опертий на руськім звичаєвім праві.

Згодом, як то я вже підносив — головно з другої половини XVI в. — всї отсї ріжні типи сїльського устрою українських земель починають зводити ся до спільного знаменника, й відміни їх слабнуть, затерають ся, або задержують ся лише в ріжних чисто формальних останках. Тип нїмецького права, перероблений на польсько-панщинне копито, так що з того нїмецького первовзору зацїлїли лише деякі імена, загально прийнятий в польських землях, послужив таким спільним знаменником для сїльського устрою українських земель 82). Привілєґіовані війтівства знесено і заступлено їх війтами вповнї від пана залежними; фундаційні привилеї з їх означеннєм данин пішли в непамять; громаду безпосередно і вповнї підпорядковано власти дїдича, і від нього залежала тепер висота і спосіб оподатковання; панщина розвинула ся над давньою системою чиншів. І такий тип, приладжений до інтересів фільваркового господарства і бажань домінїї починає розповсюднювати ся по українських землях, і на його взір модифікують ся типи устрою „руського”, „волоського”, і т. и.

Найбільше ґрандіозним заходом коло розповсюднення такого одностайного типу була устава на волоки 1557 р., переведена, як вище було сказано 83), і в деяких українсько-руських землях. Вона досить докладно означає також і устрій села, який мав переводити ся разом з помірою ґрунтів 84), і сї вказівки варто тут подати.

На одно війтівство устави поручає рахувати сто волок або й більше, положених в сусїдстві, так що в потребі можна злучити два, три або й більше поменьших сїл. Самому війтови даєть ся одна волока свобідна від повинностей, а як схоче, може другу взяти за грошевою оплатою всїх повинностей, які на неї припадають. Іменує його за порозуміннєм з громадою „уряд” (намістничий чи старостинський) 85). За провини може він на війта накладати кари, але відберати від нього війтівства не може на власну руку: тільки разом з ревізором, доказавши провину війта, уряд може його скинути, а на його місце поставити иньшого „мужа” з тоїж волости, чоловіка непідозреного, на якого згодять ся піддані. Приводити до присяги війта при наданню війтівства не треба, бо є на нього визначені вини (за провини).

Обовязки війта такі: відповідно до розпоряджень „уряду” він має „вигоняти” людей на роботу; що недїлї він заповідає людям роботу — котрого дня і з чим мають прийти, і при всяких роботах людей свого війтівства має їх наглядати замість пристава. Він же каже людям ставити ся до уряду з чиншами й всякими поплатами, і має сам бути при тім, а де овес і сїно має відвозити ся до Вильна чи де инде, там війт має їздити з людьми свого війтівства і „віддавати” ті натуралїї. Він пильнує границь і що року відновляє і поправляє границї селянських ґрунтів, під карою копи грошей; коли оден підданий другому пооре або знищить границю, то уряднику на „копу” 86) не треба їздити, а війт сам „направить” границю, і за се має взяти з провинника дванадцять грошей „на уряд”, а собі за працю чотири гроші; для таких справ він мусить у себе мати шнур, добре вивірений на час мокрий і сухий. При нарушенню границї стороннїм властителем війт має доносити урядови під карою копи грошей. А як би війт найняв кому порожню волоку і затаїв перед ревізором, або затаїв волоку найняту урядом (за порозуміннєм з наємцем), то за те його мають карати смертию як злодїя.

Судів нїяких війти і лавники по селах не мають судити, від карою рубля грошей до скарбу в. князя; така сама кара за вимаганнє „поклонів” від селян і иньші драчки (вымыслы). Запримітивши якусь шкоду скарбови, вони мають доносити урядови або ревізорови, нїчого не затаюючи, під тоюж карою. На жаданнє уряду війт має відставляти підданих на його суд замість дїтського, лише як би котрий підданий не послухав і за пізваннєм війтівським не ставив ся до суду, тодї уряд посилає свого дїтського по того непослушного і бере за те від нього „дЂцковання” по грошу від милї дороги туди й назад. При судї уряду (над селянами з його сїл) війт має бути присутним і помагати підданому в „справедливости” (боронити його прав). Має він також мати відомости про вини (побирані з селян його сїл урядом) і подавати їх ревізорам (для контролї), а також пильнувати, щоб уряд не брав „вин і пересудів” над уставу, а як уряд не перестав би чинити того і по його пригадцї, має донести про се ревізору.

Уряд має судити підданих у всяких справах в днї торгові 87); тільки в справах „крівавих” і „ґвалтовних” уряд може кликати на суд підданих коли небудь, і війт повинний їх ставити. Вини „битої”, судом переведеної, має уряд поберати 12 гр., а так само і тодї, як би згода наступила серед процесу, але вже по обжалованню до уряду. А коли станеть ся бійка, і згода наступить ще перед скаргою до уряду, то в такім разї платять лише 6 гр., а війт і лавники мають про се дати знати до уряду, під карою копи грошей.

Лавників має бути „становлено” по два-три, і більше, відповідно до великости села, з людей непідозрених, віри гідних. Їх обовязок — оглядати шкоди, які стануть ся між селянами в потравах і в иньших справах; за се лавник має діставати „оглядного” гріш і за той же гріш має в тій справі зложити перед урядом сьвідоцтво справедливо, під присягою; а за несправедливе сьвідоцтво мають його, як кривоприсяжника, карати смертию. За безчестє дістає він рубль. Але „потягли” і всякі повинности має він відбувати зарівно з иньшими підданими.

Сей образ цїкавий не тим лише, що безпосередно по сим вказівкам орґанїзовані були села в деяких околицях наших, а також і тим, що самі сї вказівки, безперечно, виходили від тодїшньої практики й щоб так сказати — господарської полїтики польських земель, отже можуть служити до певної міри до пізнання тих змін, які переводили ся в тих часах в устрою села і в українських землях Корони.

Як бачимо всяке самостійне значіннє від війта в селї й громадї відібрано. З виїмком хиба тих граничних спорів, війт юрисдикції не має, не має й самостійности адмінїстраційної; він тільки помічний аґент, полїційний і господарсько-фіскальний замкового уряду, у всїх справах має до нього доносити й його розпорядження виконувати. Що правда, хоче його скарб ужити на контролю самої замкової адмінїстрації, і для того навіть дещо робить для забезпечення його (забороняє урядови скидати війта на власну руку), але становище його занадто залежне, щоб він дїйсно міг помагати своїм селянам доходити „справедливости” супроти замкового уряду. З другого боку центр тяжкости в його урядї перейшов на панщинну контролю — він тут стає помічним орґаном в фільварковій господарцї. Лавники зійшли на простих оглядачів шкід. Громада, окрім права опінїї при іменованню війта, не має нїякого поля дїяльности й всяке значіннє її також відібране.

В тім напрямі взагалї змінював ся сїльський устрій, в маєтностях державних і приватних 88). Я підносив уже, що тивунів і вотаманів руського права, князїв волоського права вже в XVI в. трактовано як війтів 89); від тодї, й пізнїйше, в XVII-XVIII в. вони властиво тільки іменами ріжнили ся між собою. З них привілєґіованї — як князї й деякі тивуни трактували ся як війти привілєґіовані, і ті князївства й війтівства що зацїлїли від роздроблення, зі зростом вартости ґрунтів і селянської працї, переходили на малі маєтности. От нпр. опись такого князївства з поч. XVII в.: пять ланів, окрім того ґрунти не поміряні, де висївали 50 кіп овса, з селян шість днїв панщини і толоки без обмеження, окрім того певне число загородників, що робили на війта і до нього належали дохід з чиншів і даней вкінцї млини, корчми, — маєточок зовсїм не злий, і на нього поласив ся якийсь шляхтич, що й виробив собі право на примусовий викуп його від державцїв князївства 90). Війтівства і князївства непривілєґіовані, або такі що не удержали ся на висотї своїх привилеїв трактовано більше меньше в дусї устави 1557 р. Князї в Самбірщинї уже в 1590-х рр. допрошують ся права на свою третину з чиншів, бо економ був заперечив їм тої третини 91). В иньших документах з перших лїт XVII в. князї й крайники виступають в ролї старостинських підручників, і за ріжні своєвільства від них селяне стрвяжських сїл скаржуть ся королеви, а той наказує старостї, аби на далї „вязненнє й битє несправедливе не було анї від князїв, анї від иньших старостянських урядників” 92). Всяка тїнь сїльської самоуправи і автономії заникала тут.

При всїм тим сїльські громади певної живучости не тратили, особливо по королївщинах, все таки меньше придавлених. Бачили ми вище факти енерґічної боротьби їх з насильствами державцїв 93). Незвичайну енерґію показують громади медицького староства в згаданім вище епізодї — в опозиції проти заходів сьвящеників коло увільнення від громадських податків при кінцї XVII в. 94). В королївщинах дальше на схід положених громада не тільки мала більше жизненних сил, але й більше признання для своїх функцій. Нпр. в східнім: Поділю, в барськім Поділю, громада ще в 2-ій пол. XVII і XVIII в. роздає свобідні ґрунта, рішає ґрунтові спори своїх громадян, й такі справи сам замковий уряд дає на її рішеннє, видає розпорядження для своїх членів, виступає зі скаргами на сусїдські кривди, і до неї ж як до юридичної особи такі справи звертають ся, і т. и. 95).








Примітки


1) Лїтературу див. в прим. 1 і 3.

2) Линниченко в руських землях Корони окрім сїл права руського, нїмецького й волоського виріжняє ще сам права польського (Сусп. верстви c. 155), але се безпотрібно — такої осібної катеґорії не було. Польському праву підпадали ті ж села, що инакше звали ся селом руського права — в тім неґатівнім значінню сього терміну.

3) Документальний матеріал про такі волостні громади, в значній части невиданий, подає Д.-Запольский в своїй розвідцї Западнорусская сельская община c. 92 і далї; також у В.-Буданова — Форми селянського володїння землею c. 34 і далї.

4) Найбільше інтересний документ наводжу в скороченню: „Мы мужи Любошанцы, с порученья всея волости Любошанскоє, вызнаваємъ симъ нашимъ листомъ — Ясь с Кекерова, Панко съ Стоянъ (і т. д., всїх 19, між ними й „Селивонъ, старець, з Лешницы”) — обобрали єсмо вси восполокъ старцомъ чоловека волости Любошанскоєж на имя Селивона Хласовича, и такъ ся єсмо єго м. господарю подвезали: ижъ который земли пустовскии (в ориґ. наставскии) в той волости Любошанской єсть, мы тыє земли на се разобрати хочемъ, а маємъ с тыхъ земль господарю є. м. в кождый годъ дань медовую, и грошевую, и бобры, и куницу — все сполна выдавати до скарбу є. м. по старому (Лит. М., Судн. кн. 7 л. 115). Про річний вибір старця в скаргах борисовської волости (Акты Южной и Зап. Р. I ч. 73): „какъ межи себе по веснЂ собравши ся зъ мужми посполъ которого межи себе старца уставити хочемъ, отъ того намЂстникъ беретъ на насъ пять копъ грошей, а на воєводу другую пять копъ грошей беретъ” (Пор. записки про оплати в. князеви „от старченья” в Актах вид. Д.-Запольским ч. 16).

5) Щоб не дати можности такої інґеренції, волости противили ся часом переписи своїх людей і переведенню катастру — так було нпр. в Троцькім воєводстві, в 30-х рр. XVI в. (Археограф. Сборникъ т. І ч. 27).

6) Пор. „тивунів ратайних” Руської Правди.

7) Останки громадського житя з Пинщини і взагалї Полїся зберає В.-Буданов — Форми селянського волод. землею c. 27 і далї, в Галичинї слїдить їх Линниченко — Сусп. верстви c. 169 і далї. При тім він одначе безпотрібно бачить слїди ширших сїльських орґанїзаций в ролї „старцїв” і „людей обчих” при граничних процесах — се не конче приналежности як раз ширших союзів. Що до терміна „обчий”, „обчина” то було б пожадане докладнїйше виясненнє значіння сього слова й змін у нїм. Пригадаю, що пок. Партицький в своїй Старинній істориї Галичини (c. 95-6) звернув увагу на широке розповсюдненнє слова „обчина”, „вібчина” на території між Дунаєм і Днїстром, добачаючи в нїм память колишньої спільної земельної власности.

8) Археографическій Сборникъ І c. 50; 122 (Новицький — ор. c. рахує більше таких пограничних коповищ, але иньші непевні).

9) Чи були вони старі, споконвічні чи може часом і новоутворені, чи самі собою, чи зверхностию — з мотивів економічних і податкових, того, розумієть ся, не можна дошукати ся всюди.

10) Архивъ Югозап. Россіи VII c. 629 і далї.

11) Д.-Запольский в цитованій статї кладе натиск на звязь волостної орґанїзації з данним селянством. Але се поясняєть ся дуже просто власне тим, що данне селянство найменьше підпадало інґеренції адмінїстрації, й тому між ним волостна орґанїзація мала більше можности лишити ся цїлою.

12) Опись Ратенського староства з 1510 р. — Записки Н. тов. ім. Ш. XXVI c. 32, 35-6, пор. опись 1564 р. в Архиві югозап. Россіи VII. 2, і вище c. 123-6.

13) Див. вище c. 290.

14) Писцовая книга Пинскаго княжества Хвальчевского с. 315, 496, 522, 526, 528, 538, 550, 559, 566.

15) Се виходить з порівняння текстів описи: так стрічаємо такі вирази: w dzieszyathku czywona wiazowieczkiego; dwor czieczierowsky, ku ktoremu bel dziesziathnyk ieden, y z sziolmy k niemu przileglymy, єсть старець тетерівський і десяток тетерівський, старець волостний і десяток волостний і т. и.

16) Назва „громада” технічний термін для них, по латини звичайно communitas — нпр. Матеріали, р. 1573: ab incolis totius communitatis seu universitatis alias gromady villae totius.

17) Т. I 2 c. 318-9.

18) agri ad suam villam pertinentes non in una linea secundum ius teutunicum annexivum, sed secundum Rutenorum consuetudinem sparsim et particulatim sunt distincti — A. g. z. III ч. 25 (1378).

19) Про сїльську громаду у В.-Буданова Форми селян. володїння землею c. 27 і далї, Любавского Областное дЂленіе c. 465 і далї (полєміка з Будановим), Д.-Запольского op. c. Пор. компетенції громади по актам Барського староства XVII в. (на Поділю) в моїй книзї Барское староство c. 302-3.

20) Документ (у мене наведений в скороченню) друкований у Д.-Запольского ор. c. c. 110.

21) Акты Барскаго староства II ч. 49. Див. ще кілька документів в моїх Матеріалах — ч. 90, 113, 116, і під рр. 1578, 1608, 1613, 1672.

22) Див. вище c. 152 і далї.

23) Hпp. Писцовая книга Пинскаго староства Хвальчевского с. 77, 208, 233, 268 і т. и. Пор. вище c. 272, 276.

24) Див. нпр. показчик до люстраций 1564 р. (в III т. Жерел до історії України-Руси, під словом громада).

25) Див. нпр. показчик до люстрацій 1564 р., під словами: атаман, тивун, десятник.

26) Akta gr. i ziem. XIV ч. 3568.

27) Линниченко Суспільні верстви c. 173. Ще меньше обережно припускав він вибір сьвященика громадою — се хиба виїмково в тодїшнїх галицьких обставинах могло мати місце.

28) Матеріали під р. 1596.

29) Матеріали під р. 1642.

30) Див. т. IV c. 70.

31) Архивъ Югозап. Россіи VII. 2 c. 3.

32) Bogdan Über die rum. Knesen — Archiv f. sl. Ph. XXV c. 532, 535-6.

33) Акты Барскаго староства І c. 157: quartus ob paupertatem decenarius villae factus (ким зроблений? я думаю — ясно, що іменований замковою зверхністю).

34) Див. вказівки вибрані з подільських актів в моїй книзї Барское староство c. 301, також процес с. Солонки в Матеріалах ч. 116 і далї під рр. 1569, 1576, 1577.

35) Akta gr. i ziem. XIII ч. 4727.

36) Акты Барскаго стар. I с. 238.

37) Матеріали ч. 97.

38) Akta gr. i ziem. XV ч. 1119.

39) A. g. z. XV ч. 4163, Акты Барскаго стар. I ч. 51.

40) A. g. z. XII ч. 1670: et si aliquis kmeto sibi esset reus, erga eundem habet bonum terrigenam locare eundem iudicandum.

41) Ibid. ч. 941 i 1980. Линниченко наводячи сї тексти не порозумів їх дещо, думаючи, що суд був у c. Луцї, і тому невідповідно представив собі справу (Сусп. верстви c. 156).

42) Матеріали під р. 1601 (документ використаний у Лозїньского Prawem і lewem І c. 397-8), пор. тамже під р. 1648.

43) Про сю оплату привилеї мовчать, але вона зовсїм правдоподібно припускаєть ся дослїдниками.

44) Див. нпр. Матеріали ч. 87 і далї під рр. 1567, 1572 (три днї до року).

45) Привилеї нїмецького права особливо в Akta gr. i ziem. I-IV, див. також Матеріали ч. 12, 21, 23, 69, 77 й далї.

46) ludicium або ius supremum magdeburgense castri sanocensis, часом званий также ius supremum feodale — назва небезінтересна для зрозуміння ленних терминів в українських землях Корони.

47) Supremum ius theutunicum magdburgense episcopatus premysliensis.

48) Akta gr. i ziem. VIII ч. 15, 55, 72.

49) Ibid. III ч. 73, VIII ч. 55, XII ч. 3646.

50) Див. у Любомирского Rolnicza ludność c. 21.

51) Цитована вище записка A. g. z. XII ч. 3646 (1474 р.), ґварантуючи війтови суд війтів же в справах против нього, каже, що війти сї будуть „дїдичні”, себто привілєґіовані — scultetis hereditariis alias dzydzycznyemy; видко, були „не-дїдичні”, непривілєґіовані.

52) Volum. legum І c. 35.

53) Ibid. II с. 28, пор. с. 368.

54) Lubomirski Rolnicza ludność c. 21, — на жаль без наведення документів.

55) Див. вище с. 345.

56) Див. уривки документів і иньші — на жаль голословні вказівки у Любомірского c. 21-2.

57) Porządek spraw і sądów с. 17; пор. A. g. z. XVI ч. 2295: vocatis viceadvocatum et septem iuratos de w. Wroczanka.

58) Нпр. Матеріали під р. 1613 — уряд сїльський творять війт з девятьма присяжними, а для більшої поваги беруть в нїм участь запрошені міщане і писар сусїднього місточка.

59) Витяги у Любомірского c. 23.

60) Оден з галицьких привилеїв другої половини XV в. висловляєть ся так: „війт має судити правом нїмецьким, маґдебурським, але в справах що до нїмецького права не належать, війт має тримати ся польського права і ним судити” (A. g. z. XII c. 3646).

61) Дотеперішня лїтература осад волоського права на Руси складаєть ся з цитованих в прим. 3 розвідок Стаднїцкого, Любомірского, Линниченко, також мої статї про оподаткованнє селян XVI в. сюди належать для ґенези волоського права — цитована статя Боґдана Über die rumän. Knesen; про слїди волоської кольонїзації статї Мікльосіча-Калужняцкого Über die Wanderungen der Rumänen in den Dalmatischen Alpen und Karpaten, 1880 — досить хаотична зберанина лїнґвістичних й історичних фактів про румунську кольонїзацію й румунські впливи в Галичинї. Подібними дослїдами займаєть ся в своїх новійших працях А. Петрушевич (Критическо-историческія изслЂдованія о г. ГаличЂ, О соборной богородичной церкви в г. ГаличЂ, Лингвистическо-историческія изслЂдованія о начаткахъ г. Львова) — вповнї свобідно від всяких наукових вимог.

62) Про громади волоського права на Угорщинї окрім цитованої статї Боґдана працї Hunfalvy Die Rumänen und ihre Ansprüche 1883, Az Oláhok története, I-II, 1894, Solyom-Fekete A magyarország és az oláh incolatus Hunyadban (A hunyadmegyei történelmi es régészeti társulat évkönyve — річники історично-археольоґічного товариства Гунядської столицї, 1882) і Váziatok az oláh kenézi intézmény története s isrnertetésehez (ibid. 1884).

63) Факсимілїйне виданнє в Палеограф. снимках вид. археол. инст. ч. 16, перед тим Akta gr. і ziem. VII ч. 13 (з копії переписаної польськими буквами).

64) Иньші надання Волохам XIV в. зрештою навіть не згадують про волоське право — нпр. наданнє Джурджі 1337 р. Матеріали ч. 4 (з иньшої копії друковане у Яблоновского Sprawy wołoskie c. 155), Іванови і Бочкови 1387 (Przegląd archeolog. I с. 74). Сї грамоти одначе можуть бути й фальшовані або підправлені.

65) Линниченко paxyє їх звиш пятьдесять в XV в. (Сусп. верстви c. 182), але се, розумієть ся, не вичерпує їх дїйсного числа; нпр. в Перемищинї окрім двох сїл виловлених ним, опись 1497 р. згадує ще три — Старяву, Смольницю, Коросно, в самій лише королївщинї!...

66) Див. мої розвідки при II і III томах Жерел до історії України-Руси.

67) Нпр. краківський воєвода Кміта бере за такий привилей по 200 і по 300 золотих. Матеріали ч. 70 і 100, також грамоту у Стаднїцкого О wsiach c. 25, 27, 29 і далї.

68) Панщина на князя див. нпр. Матеріали ч. 70, 82, 92 (два днї), 69, 76, 109, 114 (три днї), під р. 1572 (шість днїв), 1569 (чотири днї і чотири толоки), й т. и.

69) Ревізори мабуть розуміють дворища ланові.

70) Уривок з ревізії Самбірщини 1568 р. у Линниченка ор. c. с. 180.

71) iure еоrum ruthenico duntaxat de se querulentibus respondere astricti sint — Матеріали ч. 36.

72) Scultetus cmetones iure ruthenico alias prawem wołoskim in hereditate iudicabit — див. Шематизм 1879 р. c. 281 і 288 (грамоти 1585, 1588, 1591 рр.).

73) Див. нпр. A. g. z. XI ч. 2644, 2664, XV ч. 2684, Regestr złoczyńców grodu Sanockiego ч. 38, 89, 129, 132, 134, пор. оповіданнє самбірських ревізорів низше на c. 370.

74) В одній записцї (з кінця XV в.) возний питає князя „чи буде суд сьогодня?” — в справі до селян тої громади, і князь відповідає: „мав бути, але люде порозходили ся” (A. g. z. XV ч. 2684). Пор. порученнє короля (Матеріали, під р. 1593), аби в разї непослушности котрого: tedy krajnik zasiedziawszy gromadę onego sądzić będzie.

75) Нпр. Akta gr. i ziem. XI ч. 1211, 1254, 1304, 1389, 2876, 3276, 3278, Regestr złoczyńców ч. 62, 94, 129, 132, 134.

76) Жерела до істориї України-Руси І c. 261, II c. 120, 133, 140. Матеріали під р. 1591/2, Stadnicki O wsiach c. 10. З назвами країн зрештою треба бути обережним, бо нераз крайники звуть ся іменами сел де перебувають отже вона буває й припадкова.

77) Про функції крайника див. зараз низше, а також дещо в Regestr złoczyńców ч. 129, 127, 140.

78) Нпр. в брилинській країнї робили на крайника пять днїв до року. Жерела до істориї України-Руси І c. 133. Ревізія Самбірського староства 1568 р. каже: „Крайники від кождого чоловіка що має вівцї, дістають на свій уряд по справи, а уставляють крайником старости кого небудь з князїв”. Уривок у Линниченка ор. c. c. 180.

79) В Сяніччинї XV в. такому судови на зборах відповідають сесії, в записках перехованих в сяніцьких ґродських книгах, звістні під назвою termini Valachorum, iudicium Valachorum, termini castrenses iure Valachorum — A. g. z. XI ч. CCCXXXII, CDLXXVI, CMLXI, CMLXXXIX. Линниченко (c. 185-6) підносить такі ріжницї від зборів, як про них оповідає головно самбірська ревізія: на тих сесіях бувають лише князї й покликані старостою репрезентанти громад, і се були сесії надзвичайні, бо відбувають ся в ріжних часах. З другого боку рядом моментів сї сесії подоблять ся до судів на зборах: засїдає на них воєвода, що відповідає підстаростї пізнїйших зборів, і судя (вищі достойники — як каштелян, очевидно, бувають лише пріпадком), крайник, князї і окрім них ще plures viri circumsedentes ч. 1538).

80) Матеріали під р. 1593.

81) Матеріали під р. 1591/2.

82) Таке амальґамованнє почало ся дуже рано — читати нпр. осадчу грамоту на волоське право з 1441 р. (Матеріали ч. 36), де осадчим виступає Волох, підставою місцевого права — руське звичаєве, а в орґанїзації села тїсно лучать ся практики осад права волоського й нїмецького. Або грамоту дрогобицького старости 1531 р., де він переводить село Грушову й Літиню на нїмецьке право ще раз, бо ті села aczkolwiek w niemieckim prawie siedzieli, y w tymże prawie dzierzeli, iedno iz porusku brali (Матеріали, дод. під р. 1531). В наведенім вище (на c. 364) документї з 1659 р. поруч ватамана виступає бурмистр тогож села, і т. и.

83) Див. c. 209-10.

84) Акты Западной Россіи III c. 73-4, також c. 76-7, §. 20.

85) Се виходить implicite — з того, як треба поступати з обсадою війтівського уряда, коли скинуть війта за провину.

86) Очевидно, в таких граничних справах переводила слїдство й визначала границю „копа”.

87) Аби не тратили робочого часу.

88) Любомірский (Rolnicza ludność c. 22-3) так описує cї зміни на підставі матеріалу з коронних земель (але не цитуючи їх): місце привілєґіованих війтів заступали лентвійти, їх виберав або двїр і давав до затвердження громадї, і тодї вибраний війт складав присягу на вірність громадї, або полишувано вибір громадї, й тодї двір його затверджав, і війт складав присягу дворови. Уряд і юрисдикція війта всюди злила ся з урядом і юрисдикцією домінїальною. Лавники стратили всяке значіннє, подекуди сей уряд не обсаджав ся, або й касував ся як непотрібний; в иньших місцях зроблено з нього зберачів податків, або доглядачів панщини.

89) Див. ще нпр. Матеріали ч. 69, 92, 114 i далї.

90) Матеріали під р. 1609. Дальшу еволюцію таких князївських (і війтівських маєточків) показує нпр. державний контракт війтівства (давнїйшого князївства) в Поповій з кінця XVIII в.: на війтівських ґрунтах сидять сїм підданих війтівських, провадить ся фільварчане господарство в тодїшнім дусї; иньші піддані не роблять панщини, а дають натомість овес; окрім того до війтівства належать доходи з млина й корчми; разом річний дохід його рахуєть ся на поважну для тодїшнїх часів суму 676 зол. (у Стаднїцкого О wsiach c. 40).

91) Матеріали під р. 1591/2.

92) Матеріали під р. 1603 і 1605.

93) Див. c. 195 і далї.

94) Див. c. 281.

95) Барское староство c. 302-3.











Попередня     ТОМ V     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ V. Стор. 5.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.