Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ I. Стор. 7.]

Попередня     ТОМ VI     Розділ I     Наступна





ОРҐАНЇЗАЦІЯ РЕМІСНИЧА: КОРПОРАТИВНИЙ УСТРІЙ СЕРЕДНЬОВІЧА, ПОЧАТКИ ЦЕХІВ НА УКРАЇНЇ, ЦЕХОВИЙ УСТРІЙ, ЙОГО МОРАЛЇСТИЧНИЙ ХАРАКТЕР, ОХОРОНА ІНТЕРЕСІВ МАТЕРІАЛЬНИХ, ОРҐАНЇЗАЦІЯ РЕМІСНИЧОЇ НАУКИ, ТИПОВИЙ ЦЕХОВИЙ УСТРІЙ В ЗАХІДНЇЙ УКРАЇНЇ XVI В., ЙОГО РОЗПОВСЮДЖЕННЄ, ВЗІРЕЦЬ ЦЕХОВОГО УСТРОЮ З ЗАДНЇПРОВЯ XVII В.



Привілєґіованнє і реґляментація торгу була тільки складовою частиною системи привілєґіовання і реґляментовання міського промислу взагалї, що характеризує середновічне місто. Купцї були тільки першою, найповажнїйшою й найбільше привілєґіованою катеґорією чи корпорацією (або ґрупою корпорацій) в корпоративнім устрою, що обіймав собою всю промислову міську людність, при чім се понятє промисловости і звязаного з нею корпоративного (цехового) устрою розуміло ся далеко ширше нїж тепер. В цехи орґанїзували ся в середновічнім містї лїкарі й аптикарі, адвокати й нотарі, професори й студенти, музиканти й публичні жінки, забезпечаючи колєктивну охорону собі й своїм інтересам. І понятя привілєґії й реґляментації ідуть як невідлучні товариші за сею корпоративною орґанїзацією, маючи забезпечити кождому його заробок і відповідний його станови і уродженню прожиток, дорогою виключення конкуренції. В тім характеристична прикмета тодїшнього сьвітогляду в порівнянню з теперішнїм, що галосить право на труд кождого і безграничне право економічної боротьби. Середновічний економічний устрій змагав до забезпечення спеціальних прав кождого стану, кождої кондіції чоловіка на те становище, яке дають йому його прирожденні й набуті права; для того він виключав усїх непривілєґіованих, привілєґіованих забезпечав від надмірної конкуренції зі сторони самих товаришів по занятю, по званню — щоб оден не розширяв своїх оборотів, своєї продукції на некористь другого, не „відбирав йому хлїба”, творячи вигіднїйші обставини для себе і забиваючи другого своєю конкуренцією. З другого боку корпоративна реґляментація, карність і одвічальність служили інтересам середновічної полїції моральности і дають забезпечити публику, під корпоративною честию й репутацією, від обманств і надужить в виконуванню промислу, поставленого для того під догляд і контролю цїлої корпорації і обставленого на сїм полї також цїлою системою приписів, устав і практик.

В Нїмеччинї, що була для наших земель взірцем міського устрою, корпоративний устрій і спеціально — цехова орґанїзація реміснича розвиваєть ся в парі з розвоєм міських мунїціпій взагалї: на XII-XIII в. припадає розвій цехового устрою, на XIV-XV віки його остаточне сформованнє. Таким чином разом з пересадженнєм на український ґрунт міської орґанїзації, як вона істнувала по нїмецьких містах, і міський промисел починає орґанїзувати ся в цехову систему на нїмецький взір. Фундаційні привилеї вправдї не говорять звичайно про цехову орґанїзацію, бо се була річ внутрішнього устрою, внутрішнього праводавства й орґанїзації міської громади; але звістки, які ми маємо з другої половини XIV в. вказують, що цеховий устрій істнував і розвивав ся разом з розвоєм нової міської орґанїзації. Так нпр. з звістної нам грамоти для перемиських шевцїв 1386 р. бачимо, що по більших містах Галичини були орґанїзовані ремісничі корпорації: перемиські шевцї творять замкнену корпорацію з обмеженим числом — є їх шіснадцять яток (banci — нїм. Bank), і число се не має побільшати ся; при тім вони дістають всї права шевцїв-католиків м. Львова — отже і у Львові були такі корпорації. Але розвивають ся й орґанїзують ся цехи в Західній Українї (в Галичинї й на Поділю) головно в XV в.

В Нїмеччинї XV вів і перша половина XVI були часом повного розцвіту цехової орґанїзації, вироблення й реґляментовання її форм цеховим уставодавством, і на взір її орґанїзують ся цехи й укладають ся цехові устави в українських містах. Незалежно від того, що нїмецькі міста були взірцем і джерелом міської взагалї й спеціально — цехової орґанїзації, широко розповсюджене мандрованнє ремісників популяризовало форми цехового устрою, як він виробляв ся по більших промислових центрах Нїмеччини. Реміснича практика вимагала від молодих ремісників подорожі до лїпших ремісничих центрів для докінчення науки і осягнення репутації правдивого майстра. Майстри переходили з міст, де вони дістали науку, до иньших міст, де брак замкнених цехових орґанїзацій давав їм лекшу спромогу заложити самостійну робітню. Все се розширяло нїмецькі цехові взірцї все далї й далї на схід в глибину польських і українських земель. Майстри, що завязували новий цех, брали за взір цехову орґанїзацію тих міст, де вони учили ся чи побували для науки. Цех майстерства уздярського й сїдлярського в Перемишлї завязують в 1472 р. двох уздярів місцевих, третїй майстер з Познаня, і два сїдельники — оден з Сендомира, другий з Плоцька 1). Цех ткачів у Львові в 1469 р. заводить устави для челядників на взір м. Ляндсгута, нїмецької осади на західнїм пограничу Галичини, звістної полотняними виробами (теп. Ланцут) 2). Камінецький цех ткачів бере собі за підставу уставу ткачів львівських. В Кремінцї король поручає завести цехи на взір Кракова і Варшави, і т. д. 3). З другого знов боку взірцем служили цехові устави й практики місцевих цехів споріднених ремесл: цех творив ся, коли з певного ремесла або близшої ґрупи ремесл збирало ся стільки майстрів, що варто було звязати ся в осібний цех. Перед тим належали вони до цеху якогось поблизького ремесла. Так нпр., у Львові в XVI в. до одного цеху належали золотники, малярі, відливарі й пушкарі, але 1600 р. золотники відлучили ся й заложили свій осібний цех. Зовсїм природно, що укладаючи цехові порядки для свого цеху, вони виходили з практик давнїйшого спільного цеху. І взагалї цехи переймали однї від одних все, що здавало ся практичним і користним, і всїм тим поясняєть ся, спільність певних принціпів цехового устрою й його розвою, хоч звичайно цехові устави виробляли ся членами нового цеха вповнї самостійно, предкладали ся лише до затвердження маґістратови чи иньшій власти, і певного одностайного цехового уставодавства не було зовсїм. Певні одностайні устави для всїх цехів даного міста, які видавали ся його компетентною властию (нпр. дїдичами), були вже явищем пізнїйшим.

Цех творить осібну самоуправну громаду, з виборним старшим (senior), або так зв. цехмистром на чолї, що являєть ся репрезентантом цеха на зверх і головою збору майстрів цеху, до якого належить власть і суд в цеху 4). Справи, які виникають з ремісничої практики, і взагалї всякі спори між членами цеха мають полагоджувати ся судом цеховим; майстер чи челядник, який би поминувши цехову власть, звернув ся зі скаргою чи до війта, чи до маґістрату міста, підпадає грошевій карі й арешту, а війт або маґістрат не може приступити до переслухання його, не покликавши до участи в тім цехмистра, а цехмистр — членів цеху. До міських властей властиво належить тільки апеляція невдоволених з рішень цехового суду.

Цех має бути сторожем добрих обичаїв і моральности. Цехові устави старають ся піддержати патріархальні відносини. Цех — се „брацтво” майстрів — fraternitas, цехові майстри — „брати” між собою. Вони звязані певним релїґійним культом: цех має свою коли не костел, то капличку, олтар, і має являти ся в повнім складї на цехові служби. Бувають спеціальні цехові сьвята і відпусти 5), і сама цехова орґанїзація своєю цїлею ставить помноженнє божої хвали 6). Кари за цехові провини побирають ся звичайно воском, і сей віск обертаєть ся на сьвічки на братських службах. Далї, одною з кардинальних точок цехової орґанїзації являєть ся участь всїх цехових братів в похоронї помершого цехового брата і його жінки: всї члени цеха під карою мають взяти участь в похоронній службі й похоронній процесії, і нїхто не може скинути ся обовязку нести мари з домовиною. Часом одначе се несеннє являєть ся спеціальним обовязком молодших членів цеха, так само як викопаннє могили для небіжчика, або сьвіченнє сьвічок під час цехових служб.

Супроти „старшого” наказував ся безоглядний послух і поважаннє. Коли він обсилав майстрів цеховим знаком (т. звана цеха) на знак візвання, вони мали безпроволочно явити ся і пошанувати старшого поклоном. Але й старшому наказувало ся поважаннє супроти братів. За лайку або образливу мову на братських зібраннях, „при братськім пиві” карано порцією воску. Людям неморальним, не має бути місця в цеху. Хто хоче бути прийнятим до цеху має виказати ся сьвідоцтвами доброго поводження, бездоганного походження (отже осіб неправого ложа звичайно не приймали — за прикладом нїмецьких цехів). На кого впала недобра слава або підозріннє, мав протягом певного часу очистити ся від нього, инакше виключав ся з цеху. Тому що законний шлюб уважав ся першою порукою морального поведення і відповідних обставин, в яких мали виховувати ся ученики майстра, — цехові устави вимагали від майстра, аби був жонатий: нежонатий мав платити грошеву кару, що збільшала ся з року на рік.

Раз або й два рази на місяць майстри цеха мали сходити ся на нараду під проводом свого цехмистра й обговорювати всякі біжучі справи. Що говорило ся на сих нарадах, майстри мали держати в тайнї; за розголошеннє накладала ся кара. Крім того при ріжних нагодах — як визволеннє ученика, вступ нового майстра і т. и. справляли ся братські пири; звичайно складовою частиною деяких цехових такс був ахтель або иньша міра пива, за провини карали часом також доброю мірою пива. Цехові устави запобігали, аби сї наради й пири проходили тихомирно: забороняло ся приносити з собою ножі або иньші інструменти, які могли б бути ужиті за зброю в сварцї; лайка й прикре слово карало ся значною карою, і т. д. До підтримання добрих, „братських” відносин змагали також цехові постанови против конкуренції майстрів. Нарештї бували певні вимоги доброго тону, для удержання престіжу цеху й його членів 7).

Вище вказані моменти звязували певними моральними вузлами цехову братию, давали її відносинам і житю певний ідеальний зміст. Реальні користи цехова орґанїзація давала ремісникам реґляментацією промислу і промислових відносин.

Насамперед, цех давав привілєґіоване становище своїм ремісникам. Коли дане ремесло входило в цехову орґанїзацію, то значить — коли ремісники сього ремесла були звязані в цех (чи в осібний, чи в спільний з иньшими поблизькими ремеслами), то в тім містї вже нїкому, хто до того цеха не належав, себто — не був прийнятий до нього цеховими майстрами, не вільно було того ремесла робити инакше як на свою потребу, анї продавати тих виробів инакше як тільки на ярмарках 8). Управа міська, приймаючи до відомости завязаннє цеха, заразом забороняла не цеховим ремісникам, так званим партачам, справляти своє ремесло: накладала за се кару й дозволяла арештувати товари таких партачів, коли вони робили або виносили їх на продаж. А що прийманнє в цех залежало від згоди цехових майстрів, на котру не було нїякої, апеляції, й прийманнє се було обставлене ріжними трудностями (які все збільшали ся звичайно з часом), то цехові майстри мали спромогу держати своє ремесло в тїснім кружку і не допускати небажаної конкуренції.

Цехи між собою не мали робити конкуренції. Було докладно означено, що мали робити майстри певного цеху, і поза те вони не могли виходити та влазити в сферу компетенції иньшого цеху. В серединї даного цеху конкуренція також зводила ся до minimum-a. Забороняло ся робити в сьвята або в надзвичайні години. Не вільно було наберати учеників по над певну норму (нпр. не більше двох), а також і підмайстрів („товаришів”). Хто „звабив” до себе підмайстра або ученика від иньшого цехового майстра, платив за се велику кару. Підмайстра від иньшого майстра не вільно було прийняти без увільнення від його попереднього майстра: коли він одійшов сам, не виповівши виходу чотирнадцять днїв наперед. Не вільно було майстру взяти для докінчення роботи, яку роботодавець дав був иньшому майстру і відібрав недокінчену (нпр. через опізненнє). Забороняло ся приймати до направи річи, зроблені иньшим місцевим майстром — коли робота мала його марку. Майстрови від майстра невільно переманювати до себе покупця. Не вільно взагалї псувати торгу в продажі чи в купнї матеріалів: не вільно купувати матеріали десь по за ринком, в незвичайний час, не вільно відмовити участи в купнї иньшому майстрова з цеху, поки купно ще лежить на возї. Часом уставляєть ся такса цїн, низше яких не вільно нїкому з майстрів продавати своїх виробів, або забороняєть ся майстрам носити свої вироби на ярмарку з місця на місце, „на зневагу брацтва цехового” 9).

Всї отсї постанови мають на метї охорону інтересів майстрів-продуцентів. Охоронї інтересів покупцїв до певної міри служать постанови що до контролї цеху над майстрами. Від часу до часу — раз на місяць або на два тижнї, визначені на те цехом майстри мають обходити робітнї й контролювати роботу: чи майстер не робить чогось против цехових правил. Забороняєть ся під карою шахрувати мірою чи великістю виробів. Ґарантією доброти виробів служить також орґанїзація ремісничої науки.

Хлопець, якого хочуть учити ремеслу, звичайно приймаєть ся з початку майстром на пробу. Коли проба випала добре, майстер зголошував хлопця до цеху як свого ученика і при тім діставав певну плату. Той ученик мав зіставати ся у нього в науцї певне число лїт, скільки вимагали устави цеху (в ріжних цехах було воно не однако). По укінченню він складав певну оплату цехови й ставав „челядником”, або „товаришем” (Geselle), та робив у майстра уже за плату. Цехова практика, а часом і цехові устави того вимагали, щоб такий „товариш”, перше нїж стане майстром, побував у лїпших ремісничих центрах, помандрував для докінчення свого фахового підготовання. На знак його завершення був звичай давати нове призвище такому укінченому в своїм фаху „товаришу”. Се було свого рода посьвященнєм в майстерство. Проробивши певний час як товариш, молодий ремісник міг стати самостійним майстром: коли був він місцевим учеником, то для сього потрібно було тільки певної оплати на користь цеха (в XV віцї ще досить невеликої). Коли він свою науку поберав де инде, й працював по чужих містах, він мав предложити сьвідоцтва свого законного уродження та своєї науки й досьвідчення — від тих цехів і майстрів, у которих робив. І оплата на цех з такого стороннього брала ся вища; звичайно він платив подвійно — цїле „брацтво”, fraternitas, як казали, тим часом як місцеві платили тільки половину „брацтва”. В XV віцї се було два-три гроші, фунт-два воску, часом трохи пива для „брацтва”. Деякі статути XV в. ще дуже неприязно ставлять ся супроти братських пирів і забороняють вимагати таких цехових частувань від нових майстрів, але такі частовання загалом уже широко практикують ся.

Так укладаєть ся, в головних моментах, цехове право протягом XV віка (памятаймо, що якихось одностайних устав не було нї тодї нї потім). Як типовий взірець цехових порядків, як вони уложили ся з кінцем XV в. і потім зміняли ся протягом першої половини XVI в., може послужити нам устава, дана дїдичом м. Лїська, на взір цехових порядків Перемишля, в серединї XVI віка 10).

Майстри кождого ремесла мають приймати на науку здібних людей, визволяти їх на товаришів, давати їм призвища і приймати на майстрів. Приймаючи ученика до науки, „брат” — майстер має до двох тижнїв дати знати про се майстрам в цеху, і ученик має дати на цех пів гривни грошима (24 гр.). Хто хоче стати майстром, має предложити сьвідоцтва свого родження і науки; на се одначе в потребі даєть ся йому рік часу, а тим часом має він зробити взірцеву роботу свого ремесла (т. зв. „штуку”, Meisterstück в нїмецькій цеховій термінольоґії). Коли вона буде приймлена, має він прийняти горожанство міста й вписати ся до цеху; при тім платить він до цеху три золотих грошима, дає 6 фунтів воску і бочку пива. Майстер прийнятий до цеху не жонатим, має до року оженити ся, инакше платить першого року чверть каменя воску, другого пів каменя, третього цїлий камень, і по трох роках як не оженить ся, мусить виступити з цеху. Наймолодший (себто — останнїй прийнятий) майстер має услугувати иньшим братам, розносити їм пиво, доки не вступить хтось по нїм. Він же має сьвітити й гасити сьвічки на службах раннїх і вечірнїх в великі сьвята, під загрозою кари за занедбаннє, і при похоронї „брата” або „сестри” має викопати яму. Коли умре котрий з братів, всї брати мають бути присутними на похоронній службі, провести його до могили й помагати при похоронї; хто б не явив ся, дає фунт воску. Хто не прийде на цехові сходини, обісланий цеховим знаком, платить пів гроша; коли знак не застав майстра дома, його жінка або підмайстер має явити ся перед старшим і виправдати неприсутність свого майстра. Хто з братів на братських випивках буде підіймати сварки чи незгоди словами або вчинками, має за свої гроші доповнити бочку з пивом, аби була повна. Що-кварталу кождий має дати до братської скринки по грошу, під загрозою виключення; з тої скринки не можна нїкому з майстрів позичати грошей инакше як під застав. Хто з братів відкриє цеховий секрет і те на нього буде доведене, заплатить два фунти воску. Хто перекличе від иньшого майстра до себе ученика або товариша, заплатить так само. Хто з братів став би ганити або критикувати роботу другого, і то доведене було б на нього двома сьвідками, поносить туж кару. Колиб котрийсь майстер зачав роботу і не докінчив — нпр. майстер кравецький попсув матерію, то иньший брат не може того приймати і з тої матерії робити; хто став би робити роботу почату иньшим майстром, то все, що за неї заробив би, має бути взяте до братської скринки. За попсовану роботу майстер не має оправдувати ся нї перед ким, окрім старшого свого цеху, під карою двох фунтів воску. Нїхто з майстрів чи товаришів не сьміє позивати когось в справах, що дотикають брацтва (цеха), поза брацтвом; але майстри мають вчинити справедливість кождому, чи цеховому, чи сторонньому під карою пяти грошей за занедбаннє. Як би у якого міщанина чи передміщанина знайшов ся якийсь „неучений”, або партач, що справляв би ремесло, той хто б держав його у себе (до роботи) має заплатити 5 зол. на будову міста. У всяких иньших справах належить держати ся порядків і практик м. Перемишля.

В першій половинї XVI в. цехова орґанїзація, слїдом за міською орґанїзацією нїмецького права, розширяєть ся і на Волини. В 1556 р. міщане м. Ковля просять у своєї державицї кор. Бони позволення завести собі цехи, і королева поручає місцевому старостї свому спільно з міським урядом орґанїзувати цехи на взір того, як се ведеть ся „в иньших тамошнїх містах Волинського повіту”. 11) Дїйсно з документів бачимо, що напр. в Луцьку вже в першій половинї XVI в. були справдї орґанїзовані цехи й користали з своїх прав цехового примусу (Zunftzwang); так іще за старости луцького кн. К. Острозького (то значить десь перед р. 1522) луцькі цехи кравецький і кушнїрський забороняли неприналежним до цеху Жидам продавати ушиті вими свитки й кожухи 12). З кінцем XVI в. цехова орґанїзація розширюєть ся також на Поднїпровю й переходить за Днїпро в міру розширення міського права. Як ілюстрація крайніх етапів в розширенню цехового права може послужити нам цехова устава м. Переяслава, предложена міському урядови місцевими цехами: кушнїрським, колодїйським, і пекарським, та затверджена потім в 1637 р. королем 13). Вона уложена на взір цехового права „иньших міст коронних”, і справдї — взагалї вірно віддає норми цехового права, як вони звістні нам з старших цехових устав західньої України.

Кождого року цех вибирає собі цехмистрів, які по виборі складають перед міським урядом присягу з свого уряду. Кождої недїлї пополуднї цехові майстри мають сходити ся на сходини, „трезвенно і уцтиво” і розбирати всякі скарги; сей суд компетентний у всїх справах що дотичать цеху; невдоволені рішеннєм можуть звернутися до суду райцїв; невільно нїкому з цехових позивати своїх товаришів до чужого цеху, або удавати ся до уряду замкового. Хто б не явив ся на збір, обісланий „цехою” (цеховим знаком), платить кару. Така сама кара на того, хто прийшов на цехові сходини з якоюсь зброєю, або хто лаяв когось або заховував ся невідповідно на сходинах в присутности цехмистра. Крім свого знаку кождий цех має свою скринку, печать, корогву і бубен, „звичаєм иньших цехів по иньших містах”. Що року, по черзї має оден цех справляти канун, і віск що приходить з такого кануну й сичення меду, має віддавати на сьвічки до церкви, на прогодуваннє бідних і будову шпиталїв. 14) Цехмистри обовязні присягою пильнувати, щоб у місцї не було дорожнечі й не було обманьств від майстрів. Прихожі майстри й невчені особи без відомости цехмистра і цеху не мають робити нїякої роботи, анї в містї, анї на передмістях і сусїдних селах під карою 10 золотих. Ремісники з иньших міст не можуть продавати своїх виробів в містї чи без торгів, чи на торгах — тільки на ярмарках їм вільно продавати.

Майстри повинні приймати до науки хлопцїв і вчити ремесла; по скінченню науки ученик дає до цеху фунт воску і 6 гр. вписового. Хто б переманив до себе челядника від иньшого майстра, має заплатити кари камінь воску. Коли б котрий хотїв записати ся до цеху, має предложити документи свого походження, сьвідоцтва науки і дати до скринки цехової 1 зол., камінь воску і бочку пива; потім цехмистр представляє його перед міський уряд, аби зложив присягу міську й прийняв міське право. Коли вписуєть ся син майстра, то платить тільки половину тих оплат; так само захожий товариш, що оженив ся з донькою або вдовою майстра. Вдови по майстрах можуть і самі вести ремесло; але цехмистри додають вдові якогось зручнїйшого товариша до нього.

Цехова орґанїзація таким чином обіймає з часом цїлу українську територію, стає підставою ремісничої, взагалї промислової орґанїзації, з певними змінами переживає столїтя, задержавши ся до нинїшнїх часів. Але разом з таким сильним своїм розростом — обіймаючи все нові території, переходячи з більших міських центрів в меньші міста й місточка, защеплюючи свої принціпи й погляди навіть ремісникам нецеховим, сїльським — ся цехова орґанїзація примітно вироджуєть ся. Се особливо замітне в Українї західнїй, де міське житє й промислова дїяльність взагалї були інтензивнїйші і цехові практики були давнїйші, сильнїйше вироблені, тим часом як в східну Україну переходили вони в ослабленім видї, більше в зверхніх формах.








Примітки


1) Akta gr. і ziem. VI ч. 104.

2) ibid. VII ч. 61.

3) Труды подол. истор. археол. общ. X с. 453, Архивъ Югозап. Р. V. I с. 41.

4) Див. цехові устави з XV в.: львівських ткачів і кушнїрів, перемишльських шевцїв, ковалїв, уздярів та сїдлярів, короснянських різників, шевцїв і пекарів — Akta gr. і ziem. III ч. 79, 113, 114, VI ч. 97, 99, 104, 130, VII ч. 52 і 61.

5) Див. наданнє таких відпустів — Akta gr. і ziem. VI ч. 18, VII ч. 67.

6) quod etiam cultus divinus ex eorum arte contubernii complearetur — ib. VI ч. 104.

7) Напр. в цеху львівських ткачів майстрам забороняло ся виходити босо до міста, підмайстрам — переходити босоніж з робітнї до робітнї — Akty gr. i ziem. VII ч. 52 і 61. Сю постанову повторяють і пізнїйші устави ткацьких цехів в Дрогобичу.

8) Для деяких ремесл робили ся виїмки і для торгів — така нпр. вільна продажа мяса на сохачках, яку ми вже знаємо; у Львові не цеховим пекарам вільно було продавати хлїб в певні днї: вівтірки й суботи — Akta gr. і ziem. IX ч. 88.

9) Akta gr. i ziem. VI c. 156.

10) Матеріяли ч. 91 (1546).

11) Архивъ Югозап. Р. V. І. Ч. 17.

12) Бершадскій І ч. 179.

13) Лазаревскій, Цеховые акты лЂвобер. Малороссіи — Чтенія київські т. XV c. 208.

14) Се канунне сиченнє медів — одна з подібностей цехових і братських практик, що впливали на себе обопільно.











Попередня     ТОМ VI     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ I. Стор. 7.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.