Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ III. Стор. 6.]

Попередня     ТОМ VI     Розділ III     Наступна





УКРАЇНА ЦЕНТРАЛЬНА І СХІДНЯ: ІММІҐРАЦІЯ ПОЛЬСЬКИХ ЕЛЄМЕНТІВ В КИЇВЩИНЇ Й БРАСЛАВЩИНЇ, ПОЛЬСЬКІ ЛЯТИФУНДИСТИ В КИЇВЩИНЇ, МАҐНАТИ УКРАЇНСЬКІ, ДРІБНА УКРАЇНСЬКА ШЛЯХТА НА ПОЛЇСЮ, ЗЕМЯНСТВО БРАСЛАВСЬКЕ, ЙОГО НАЦІОНАЛЬНИЙ ПАТРІОТИЗМ. ЗАДНЇПРОВЄ, ОКУПАЦІЯ ПУСТИНЬ, ФОРМОВАНЄ ЛЯТИФУНДІЙ. СЇВЕРЩИНА. НАЦІОНАЛЬНЕ ЗНАЧІННЄ СХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЛЯТИФУНДІЙ. МІЩАНСТВО. СЕЛЯНСТВО, ТЕОРІЇ ПОЛЬСЬКІ ПРО ІМІҐРАЦІЮ, ДЇЙСНИЙ ХАРАКТЕР СЇЛ — ВЗІРЦЇ.



Ще далеко більше значіннє мала імміґрація польських, або спольщених елєментів в правобічній Київщинї й Браславщинї — з огляду на відносини кольонїзаційні. Ми будемо ще говорити ширше про тутешнї кольонїзаційні обставини, тут тільки зазначимо, що по тих — также досить невеликих успіхах, які була зробила тутешня кольонїзація взагалї а з осібна кольонїзація воєнно-служебна, привілєґіована, — тутешнї землї по страшних спустошеннях 1480 і 1490-х рр. вступили в XVI вік майже цїлком випустошеними. Тільки в глубокій північній частинї, на полуднє і північ від Припети, задержала ся якась осела кольонїзація, земянська верства. Все що на полуднє — околицї Київа, Житомира, Остра, не кажучи про більш полудневі, в першій половинї XVI в. живуть вповнї на воєнній стопі, і тільки поволї, з розвоєм місцевих воєнних сих (козачини) і кольонїзації виходять з сього стану в другій половинї XVI в.

Завдяки тому, тутешня земянська привілєґіована верства до прилучення сих земель до Польщі була дуже слабка і чисельно і економічно, слабко закорінена, і властиве київське та браславське, правдиво місцеве земянство було дуже нечисленне. Через те ріжні приходнї, які напливали чи то з сусїдньої Волини, чи то з дальших земель, і серед них також приходнї польські, уже тодї в складї тутешнього земянства давали показну частину. Поруч творення нових маєтностей на нових займанщинах, ріжними дорогами опановують вони вже тодї давнїйші маєтности й лятифундії 1). Так частина величезних маєтків князів Домонтів в Черкащинї (Мошни, Лебедин) уже в першій половинї XVI в. переходить до одного з таких перших польських зайд мазурського малого шляхтича Кєлбовского; Харленські (також Мазовшане, але оселі на Волини вже) з рукою кн. Любецької дістають велику материзну її — маєтности старого київського рода Полозів (Полозовичів) в київськім Полїсю; Дзялиньскі держать волость Грежанську; Радзіміньскі кілька сїл в ріжних околицях Київщини. По прилученню сих земель до Польщі в 1569 р. наплив стає значнїйшим. Загалом беручи одначе, кольонїзаційні й економічні умови тутешні були дуже відмінні, негостинні для панського житя й господарства. Через те участь в сїм Drang nach Osten, поруч українських, головно волинських маґнатів, беруть або такі пани, що загнїздили ся перед тим в пограничних околицях коронних і волинських. Так з Поділя рухають ся до Браславщини, випрошуючи від короля, скуплюючи або згоняючи давних властителїв земель, Сенявскі, Замойскі, Яблоновскі, з Волини до Київщини всувають ся Харленьскі і Дзялиньскі. Або се ріжні достойники — гетьмани, воєводи, старости, що господарячи в тутешнїх землях в ролї репрезентантів держави, закладали згодом чи зараз власні маєтности, опираючи ся на ті засоби і впливи які давала їм державна машина — такі Жолкевскі, Оришовскі, Конєцпольскі, Потоцкі, Струсї, Хмєлецкі. Але все ще роблять їм конкуренцію, в ролї державцїв великіх королївщин і фундаторів власних маєтків волинські маґнати, особливо Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, що на сїм полї виступають значно скорше, уже з першою половиною XVI в. Бо брак, чи нечисленність місцевої аристократії — таких київських і браславських родів, які б могли держати ся на сенаторських урядах місцевих, була причиною, що тутешнї уряди дуже часто роздають ся маґнатами сусїдньої Волини, а поруч із сим іде їх загнїжджуваннє в тутешнїх землях. Острозькі творять собі лятифундії, почавши від Звягельської волости, протягом цїлого XVI в., а з кінцем XVI і в початках XVII в. в їх руках зберають ся в величизних масах держави — королївщини: притоку до того дало, очевидно, київське воєводство кн. Василя-Константина. Збаразькі головно розгосподарюють ся в Браславщинї — починаючи від воєводи браславського кн. Януша (в останнїй чверти XVII в.), вони скуплюють маєтности з рук старших тубильних родів. Корецькі, котрих репрезентант кн. Богуш був старостою житомирським, потім браславським і черкаським в серединї XVI в., з свого волинсько-київського погранича (маєтности Корецькі) входять в глубину Київщини, збираючи там ріжні маєтности протягом другої половини XVI в., а потім також і в Браславщинї. Вишневецькі, по довгім старостованню канївськім і черкаськім кн. Михайла (1559-1580) і безпосередно по нїм його сина Олександра (1580-1594) стають посїдачами ріжних маєтностей, ріжними дорогами зібраних в сїм українськім віцекоролївстві їх. Між иньшим випрошують в 1590 р. за дурничку потвердженнє на „пустиню ріки Сули за Черкасами”, про яку будемо говорити ще далї. Иньшою дорогою, як козацький вожд, будує собі лятифундії кн. Кирик Ружинський (з Володимирщини), скупивши кілька маєтностей в районі Раставицї (Наволоч і Щербів-Ружин) та доповнивши їх випрошеною від короля околицею Котельні на р. Гуйві.

Кінець кінцем на переломі XVI і XVII вв. ся прихожа аристократія: волинська — українська і галицько-подольська — польська (тї Жолкевські, Потоцкі, Конєцпольскі, Струсї, й їх спадкоємцї Калїновскі, і т. и.) опановують Браславщину й правобічну Київщину аж до її північного, здавна засидженого кута. Тільки в тім кутї задержали ся остатки старого землеволодїння, хоч і протереблені також новими, переважно волинськими елєментами — такі тубильні роди як Немиричі, Горностаї, Єльцї, Проскури, Олизари-Волчковичі, Сурини, Аксаки, Івашенцовичі, Халецкі, Служки, Павші, Лозки, Заморенки, Ласки, Солтани, Мощанські. Иньші вигасли або заникли, і маєтности їх перейшли в нові руки — маєтности кн. Капустів дістали в посагу Вишневецькі, Кмитів Сопіги, Кухмистровичів Фірлеї, Полозів Харленьскі. В Овруччинї, як знаємо, сидїла більшими або меньшими гнїздами дрібна півпривілєґіована шляхта 2), яка найдовше з того всього старого земянства й задержала свою українську національність. Такі Барановські, Бехи, Білоцькі, Болсуновські, Васьковські, Велавські-Левковські, Дїдковські, Думинські, Закусили, Кобилинські Корчевські, Костюшковичі, Лучичі-Виговські, Меленевські, Мошковичі, Немерцькі, Недашковські, Пашиничі, Редчичі, Шваби, Толкачі, Ущапи, Ходаковські, Чоповські з їх ріжними галузями. До властивої Овруччини безпосередно притикала велика ґрупа боярських сїл так званих Заушських, по обох боках горішнього Уша, що належала до держави київського воєводи; перепись 1570 р. 3) вичисляє тут тринадцять сїл і в них 96 боярських господарств („подимій”). Вичислені нею представники сього боярства, вибрані на військову службу, мають характеристично-українські ймення, як Павел Машкович, Федор Кутошник, Хома Вийовський (Виговський), Опанас Прохнач. Сильнїйші роди тутешнї вибили ся на шляхетську лїнїю, зливши ся з шляхтою овруцькою; слабші зістали ся непривілєґіованими. Далї на полудне дуже мало що зацїлїло в давнїйших руках з старшого землеволодїння — як Слободська волость Тишковичів, маєтности Стрибилїв, Корчовських, Дедків на Підлїсю.

Поза тим північним кутом цїлий полудневий пояс Київщини і землї за Росию, що зачисляли ся до Браславщини, перетворили ся комплєкс лятифундій. Були то великі королївщини-староства, що діставала в державу тїсна купка українських походженнєм і польських маґнатів, і маєтности приватні, утворені з скуплених за безцїн від давних властителїв і випрошених тимиж маґнатами від правительства „пустинь”. Староства Київське, Черкаське й Чигринське, займають все праве поріче Днїпра (з виїмком Мошен, що належали Домонтам, тепер Вишневецьким); Корсунське, Богуславське і Білоцерковське займали майже цїле поріче Роси. З давнїйших маєтностей землї кн. Домонтів що перейшли вкінцї до Вишневецьких, так само як і Байбузів-Грибуновичів. Маєтности иньшого черкаського роду Зубриків, що перейшли були з рукою останньої репрезентантки роду до її мужів-Поляків (другого й третього), вкінцї спродані Конєцпольським. При кінцї XVI і в першій половинї XVII в. за лїнїєю поросько-днїпровських королївщин і почасти серед них виступають лятифундії Тишковичів (Бердичівщина), Корецьких (Білилївщина на верхівю Раставицї). Ружинських (там же на Раставицї), Збаразьких (на Росько-Божськім вододїлї), Струсїв (в порічю Гірського Тикича) і їх спадкоємцїв Калїновських, що прилучають до сих маєтностей ще величезну „пустиню Умань” (1609), випрошену як дурницю у короля, землї Конєцпольських (Зубриківщина, на горішнїм Тясмени) — лятифундії, супроти котрих середня власність тратила зовсїм значіннє.

Для Браславщини реєстр давнїйших земянських родів подали нам ревізори 1545 р. Вони начислили 23 земян старших: Іван і Андрій Кошки, Ісай і Василей Жабокрицькі, Роман і Юхно Красносельські, Сергій Оратовський, Богдан Слупиця, Шандиревський, Клещовський, Іван Ільговський, Петро Браткович, Процко і Дмитро Бушинські, Юха Коневський, Василей Романович, Митко Леткович, Уляна Скиндириха, Зяловський, Куницький, Остафій Шешкович, Милка, Федора Семашківна. 14 фамілїй було „підлїйших”, яких ті старші земяне „братею собі не називають, анї не знають, звідки вони”; були то: Марко і Мисько Мормули, Рахновський, Кудренки, Мишко Хорт, Хруць, Носкович, Митко Золотар, Данько Копистеринський, Щуровський, Грицько Чечель, Комари, Козари, Дмитро Звенигородець 4). Отже з сього досить показного катальоґу і з иньших родів, до нього не втягнених (так нпр. значні маєтности вже тодї мали тут кн. Четвертинські), дуже мало дотягнуло до кінця XVI в. і тільки одиницї дожили до Хмельниччини. Богато мусїло потратити свої володїння як державцї „безправні” то значить не обезпечені дипльомами надань, а ще більше — з тихже причин за що небудь мусїли попродати свої землї достойникам-маґнатам, які могли не журити ся тою правністю — бо без всякого труду випрошували собі потім потвердження тих маєтностей. Тими скуплями і наданнями творять ся тут величезні маєтности ріжних волинських і польських, галицько-подільських маґнатів. Такі Збаразькі, що скуповують безпосередно, чи посередно, з других уже рук землї від Козарів, Слупиць, Оболенських, Короваїв, Турбівських й ин., а в посагу дістають значні маєтности Четвертинських — великі лятифундії їx розкидані на цїлім просторі властивої Браславщини. Острозькі збирають землї Кошків, Кмитів, Красносельських, Рахнівських і Жабокрицьких. Великі маєтности з волинських маґнатів мають іще Четвертинські, Корецькі. З польських Замойскі захоплюють і скуповують в сусїдстві своєї Шаргородської лятифундії (на Поділю) величезні простори над Мурахвою — землї Бушинських, Рахнівських, Клещівських, Комарів, Скиндерів й ин., великі землї дістають в посагу від Острозських, і таким чином сформовують одну з найбільших лятифундій, в західнїй частинї Браславщини. Струсї дістають величезні землї Козаків-Звенигородцїв, поменьші маєтности Кудренків, Золотарів й ин., в посагу передають свої землї Калїновським, які помножають їх новими скуплями (землї Слупиць) і випрошеною „пустинею Уманською”, і се в сумі творить величезну лятифундію в східнїй частинї Браславщини — найбільшу з тутешнїх. Великі маєтности збирають далї Потоцкі, Сєнявскі й ин. Цїла Браславщина стає одним комплєксом панських лятифундій. Королївщини були тут дуже невеликі (не рахуючи Зароської частини — де були значні королївщини Лисянки й Звенигородки). Меньше панське володїннє грає поруч лятифундій теж зовсїм другорядну ролю: трохи значнїйше було тільки в повітї Винницькім, де ще в другій четвертинї XVII в. держить ся кільканадцять старих родів як Клещівські, Ободенські, Пісочинські, Микулинські, Дешковські, Якушинські, Черленківські, Юшковські, Оратовські, Комари, Кордиші, Ласки й ин.

Свою національність і місцевий патріотизм браславська шляхта переломових часів заманїфестувала своїм посольством до короля 1576 р.: запротестувала против того, що позви з королївської канцелярії вислані були до них на польській мові, не пустили позваних під покривкою небезпечности від Татар і на будуще жадали, щоб до них всякі листи з королївської канцелярії писали ся „рускимъ писмомъ”, відповідно до інкорпораційного акту 1569 р. В сїй манїфестації взяли участь 22 особи — на жаль поіменно нам незвістні 5). Витеребленнє тих давнїх тубильних родів і росповсюдженнє на їх місцї маґнатських родів, уже польських або сполыцених, скоро потім дало иньшу національну фізіономію тутешньому землеволодїнню.

Заднїпровє московською границею, уставленою в початках XVI в., дїлило ся на дві частини — московську й литовсько-польську. Границя йшла на полудне від Десни й Сейму, так що поріча їх належали до Москви, а поріче Остра і дальше побереже Днїпра на північ — до Київського воєводства, до котрого зачисляла ся і решта Заднїпровя, і в 1569 р. разом з Київщиною правобічною воно було прилучено до Польщі. Протягом цїлого XVI віка все се Заднїпровє литовсько-польське, так само як і сусїднї частини московського, пролежало пустинею. Тілько в північно-західнїм кутї, над Днїпром, починаючи від порічя Десни і далї на північ держало ся деяке житє. В околицях остерського і любецького замку сидїли ґрупи боярських воєннослужебних сїл, обовязаних службою на замок. З 1570 р., отже в момент прилучення до Польщі маємо такий реєстр остерських боярських родів: бояре панцирні — Жукинський (Толкач), Головицький, Домбровский, Собіщевский, Шкода, Толкач, Рубаник, Курцевич, Середа, Войцєх Баранский, Гуревич і Кошка, бояре путні: Білик, Хоцкевич, Олешко й ин. 6)” Самий днїпровий берег був зайнятий маєтностями духовними (київських монастирів і митрополичої катедри), а в просторони між Остром і Трубежом лежали ріжні панські маєтности — порожнї вправдї в XVI в., а експльоатовані тільки як уходи: очевидно, рільного господарства тут же в серединї XVI в. не відважали ся вести з огляду на татарські пополохи. Се волость Рожнівська кн. Половцїв Родиновських, Гоголївська Ленькевичів, Жеребятиська Лозків, й ин.

Далї на полудень і полудневий схід зачинали ся „уходи” канївські й черкаські, що тягнули ся в оден бік аж по московську границю, під Путивль, в другий бік до самих порогів 7), і всякі права, які ріжні пани мали, або підносили до деяких тутешнїх земель, мали або чисто номінальний, або дуже проблєматичний характер. Так боярин Драб випросив собі в серединї XVI в. отчини чотирох чоловіків, що займали великі простори в районі долішньої Сули, і вже без усякої данини зайняв уходи на Пслї, то значить побирав з уходників на себе ріжні данини, скільки міг контролювати ті „свої” уходи 8). Уходи на Оржицї повипрошували собі за службу від старости ріжнї замкові слуги. „Пирятинська земля” на Удаю уважала ся вітчиною канївського боярина Чайки 9). Ріжні канївські церкви мали тут також свої уходи. На цїлу ріку Сулу „від верху до устя” й порічє Удаю крім того мали претензії кн. Глинські 10). Сї права чи претензії датують ся може кінцем XV в., коли оден з Глинських сидїв намістником в Путивлю, може були й давнїйші, але в XVI в., судячи з наведених звісток, вони, очевидно, не реалїзували ся в дїйсности, або реалїзували ся тільки в части (так в 1570-х рр. канївські міщане скаржили ся, що Байбузи, спадкоємцї Глинських, не пускають їх в сульські уходи) 11). Передані Глинськими, з рукою одної з княжен місцевим земянам Байбузам (в 1534-х рр.), а потім так само з рукою одного з спадкоємниць сього року зем. Грибуновичу (в 1550 рр.), сї землї настільки мають інтерес, що потім куплені чи иньшим способом перейняті Вишневецькими, стали підставою їх лятифундії. Так само номінальні були права Глинских до середньої Ворскли, з Глинськом і Полтавою, і порічя Мерла. При кінцї XVI в. тут пробують реалїзувати свої права їх спадкоємцї Байбузи і Проскури 12). На маєтности понизше сеї Глинщини випросив собі в 1570 р. грамоту якийсь ближе нам незвісний козак „шляхетний Омелян Іванович”, і з тої грамоти бачимо, що сусїдом його на долїшнїй Ворсклї був якийсь Степан Жаркович 13).

З кінцем XVI в. починають класти свої руки на сї „пустинї”, зайняті, чи не зайняті, ріжні маґнати, що закладали свої лятифундії на правім боцї Днїпра. Ст. Жолкєвский по козацькім погромі під Лубнами випрошує собі землї сконфісковані від участників козацького повстання, в тім Боришпільську волость в порічю Альти, а також „пустиню Горошин” і порічя Снїпорода 14). Сї посульські землї не утримали ся в руках Жолкєвского, але Баришпільська волость, в видї великої лятифундії в порічях Альти й Трубежа зістала ся в його руках, і по смерти Стан. Жолкєвського перейшла до иньшої галицької маґнатської фамілїї Даниловичів. Кн. Корецькі незвісним близше способом дістають волость Гоголївську. Староста черкаський Олександр Вишневецький дістав права на Посулє від Байбузів-Грибуновичів, спадкоємцїв Глинських, що були випросили собі на сї землї потвердження від кор. Стефана в 1578 р. в роскішнїй стилїзації: „пустиню названую реку Сулу, реку Удай и реку Солонину з речъками и озерами, почавши з конъца: горою Сулы от Снитина рубежа московского ажъ вниз до устья Днепра” 15). Вишневецький попереду пострашив їх, що забере Посулє до черкаського замку: „моцно и гвалтом” відібрав сї землї й заповів уходникам, аби не давали Байбузам нїяких даней. Тим змусив їх до того, що відступили свої права на сї землї йому особисто — мовляв продали, розумієть ся за безцїн 16), або й просто віддали за обіцянку дістати їм иньше наданнє. Тоді на сї землї Вишневецький зараз вистарав ся королївське, а також і соймове потвердження своїх прав на „пустиню ріки Сули, за Черкасами, з її приналежностями” 17). Сойм постановив потім, щоб осібна комісія означила границї сього володїння, але се Вишневецькому було зовсїм не потрібне, і нїякого ограничення нїколи не було зроблено 18), а Вишневецький, ставши тут міцною ногою і опираючи ся на букві надання, крок за кроком вибиває й прилучає від сусїднїх державцїв сусїднї землї. Се дїло ведуть далї його спадкоємцї, „много та мало, претекъстом права Байбузиного, можно кгвалтом окупуючи всю реку Сулу” 19), вибиваючи навіть таких можних конкурентів як Жолкєвский з його правами на Горошин і Снепород, Казановського з волости Роменської. Опановують цїлий майже басейн Сули, порічя Удаю й Снїпороду, й так сформовуєть ся в першій половинї XVII в. одинока своїми розмірами не тільки на Українї і в Польщі, а мабуть в цїлій Европі Лубенська маєтність Вишневецьких 20). Байбузам, за гречність, той Олександр Вишневецький випросив від короля, під скромною назвою „входа замкового, властного пожитка свого старостинского”, не меньше не більше як „реку Пъсол зо всими пожитки и належностями 21). Тільки що Байбузи не здобули ся на таку реалїзацію своїх прав на се наданнє, яке показали Вишневецькі. В першій половинї XVII в. в порічю Псла творить ся велика королївщина, звана потім староством Гадяцьким. На середнїй Ворсклї, в околицї Полтави, закладають ся королївські фабрики поташу й салетри (про них мали ми нагоду згадувати), адмінїстровані королївськими комісарами, а сусїдні Санжарівські маєтности підпросив у короля під спадкоємцями Омеляна Івановича в першій половинї XVII в. якийсь Ґурский і перепродав свої права Немиричам. Тодї ті давнїйші властителї, супроти такої конкуренції, знайшли на свої землї купця ще можнїйшого — Станислава Потоцкого, сина гетьмана, пізнїйшого сумного героя з під Жовтих вод. На кілька років перед Хмельниччиною він стає таким чином паном сеї української лятифундії 22). Те що зістало ся по за тим творить з початку величезне, незрівняне великістю староство Переяславське, яке в першій чверти XVII в. держить клясичний володар сих українських королївщин кн. Януш Острозький. Пізнїйше відокремняють ся від нього староства: Нїжинське — в порічю Остра, і Гадяцьке в порічю Псла.

Тих кілька історій маґнатських лятифундій, оповіджених вище, дуже добре характеризують обставини тутешнього землеволодїння й обясняють не тільки самий процес формовання тих велетенських земельних комплєксів, але й сї відносини, що вели самі до творення тих лятифундій. Не могло бути инакше серед повної безправности, яка панувала тут, „як на Українї”, в сих безмежних просторах, позбавлених усякої правительственної власти й контролї, вийнятих з системи нормальної адмінїстраційної й судової орґанїзації держави й відданих в безконтрольне розпорядженнє маґнатів-державцїв. Пригадую, що на цїлий величезний простір українського Подпїпровя був тодї оден однїсенький полїтичний урядник: воєвода київський, що лучив в своїх руках також компетенції старости, а нїколи не сидїв тут, заступаючи себе в адмінїстраційних і судових компетенціях своїми служебниками 23). Серед абсолютної безправности, серед повної неубезпечености маєткової й особистої, удержати ся тут можна було, опираючи ся тільки на збройну силу. Сила була одиноким правом, і перед спокусою її так само мало стримували ся репрезентанти місцевого „низше-культурного елєменту” як і польські носителї культури і державного ладу. Більша риба безцеремонно, невпинно пожирала меньшу. Слабше узброєні мусїли уступати ся перед сильнїйше узброєними, і в результатї Поднїпровє стало добичею тїсної купки маґнатів, з катеґорії особливо тих, що з матеріальними, маєтковими силами лучили сили і впливи, які давали їм правительственні уряди й держави.

Коли після „Смутних часів” московських прилучено до Польщі Сїверщину, в сей бік посунула ся також та великопанська займанщина, особливо коли „вічна згода” 1634 р. затвердила „на віки” се володіннє. Північна частина її — Стародубівщиаа, була в тім часї залюднена сильнїйше. Полуднева — порічя Сейма і Десни була такою ж пустинею, як полудневе Заднїпровє в початках XVII в. До нас дійшло цїкаве оповіданнє старцїв, що згадували як в початках XVII в., як ще не було анї Батурина, анї Королївця, нї Глухова, осадники з над Сейму їздили як на найблизший торг до Новгорода Сїверського, а до припадком поставленї церкви в Спаськім недалеко Королївця учащали осадники з величезного простору Посемя 24).

Комісари, вислані польським правительством 1620 р., мали зревізувати права на володїннє за тутешнїми власниками — дворянами, дїтьми боярськими, монастирями й містами, й всї, хто б виказав ся відповідними правами, мав бути полишеним в своїм володїнню й затверджений в своїх правах королївськими грамотами 25). Все иньше переходило в розпорядженнє правительства і щедрою рукою роздавало ся польським шляхтичам і маґнатам в державу й власність. Таким чином в 1620-1640-х рр. творить ся тут нова серія лятифундій. Так в Стародубщинї великі маєтности дістав оден з участників переговорів з Москвою 1618 р. Олександр Песочинський (з польського Пжечиньский), з звістного нам брасловського, тодї вже вповнї зпольщеного роду, іменований старостою Новгород-сїверським. В Чернигівщинї великі маєтности на лєннім праві одержав Мартин Казановский — пізнїйше перепродав він їх Ад. Киселеви (добра вічнї лєнні Менські й Максаківські й тракт Кисїльгородський) 26). Канцлєр Оссолїньский мав в лєннім володїнню Батурин і Конотоп з приналежностями 27). Але попри те була тут — особливо в північній Сїверщинї досить численна дрібнїйша шляхта, старшої (з-перед польського володїння) й новійшої дати 28).

Таким чином в другій половинї (особливо останнїй чверти) XVI і першій половинї XVII в. східнополуднева Україна — Браславщина, центральна й полуднева Київщина (правобічна, властива) і Україна лївобічна перетворяють ся в комплєкс величезних лятифундій par ехсеllеnсе, яких не знали зовсїм західнї українські землї (з виїмком кількох волинських князївств), анї провінції польські. В них вповнї безконтрольно й безгранично рядили й царювали чи то в ролї дїдичних панів, чи доживотних (a de facto — навіть дїдичних) державцїв-старостів ті „королевята” — дїдичні потентати й віце-королї, удїльні князї нової ґенерації, по розмірам своїх засобів, впливів, власти явище нове й незвістне старій Польщі й її житю. Тї дїйсні правителї України, супроти котрих правительственна власть, сойм, король — були тільки порожнїми словами без всякого майже реального значіння — як казали провідники козацьких повстань.

В XVI, на початку XVII в. сї лятифундії творять ся ще тільки в надїї будучих благ, являють ся засобами, богацтвами in spe. Їх закладали люде, які, знаючи зблизька українське житє, держачи, щоб так сказати руку на пульсї українського житя з перших симптомів зросту кольонїзації й її відпорної сили супроти татарської грози в другій половинї XVI в., вгадували недалекий масовий рух людности в сї краї, залюдненнє сих пустинь осадами, предвиджували перспективу панського господарства. Сї перспективи починають здїйсняти ся головно від другого й третього десятолїтя XVII в., і особливо в десятолїтє перед Хмельниччиною починають реалїзувати ся панські претензії на сї захоплені землї. Був се час, коли маґнацтво українське, яке взяло таку визначну участь в захоплюванню тих „українних пустинь” і закладанню тих лятифундій, спольщило ся вже дуже основно, і з культурно-національного становища ся верства українських маґнатів представляла, без ріжницї свого походження, елємент властиво одноцїльний — польський. „Українські пустинї” вкривають ся сїтею більших і меньших резіденцій і дворів більших і меньших панських адмінїстраторів, аґентів і служебників, з більшими й меньшими контінґентами служби, дворян і надвірних воєнних „почтів”. Все се польське, чи спольщене, в кождім разї репрезентує елємент польський, несе з собою польську мову і культуру. Кожда більша лятифундія в видї проміння пускає від себе поменші нарости в видї держав чи надань, роздаваних маґнатами-дїдичами і державцями королївщин ріжним своїм служебникам і слугам „до волї своєї”. Починають виростати по волї костели й кляштори, навіть за Днїпром, навіть у Сїверщинї, хоч і в дуже невеликім числї.

Далеко слабше й повільнїйше всякали польські елєменти в міщанську сферу східньої України. До прилучення до Польщі міщанські громади тутешнї, як то можна наперед знати, мають вповнї тубильний характер. Не кажу про міста поднїпрянські — з них нпр. маємо поіменний реєстр міщан київських 1552 р., і на близько чотириста міщанських домів, вичислених тут, знаходимо потроха Вірмен, Москалїв, Білорусинів, потроха імен оріентальних, але з виїмком жовнїрів і пушкарів майже не знаходимо імен польсько-католицьких 29). Але напр. таке найбільше висунене на польські впливи, найбільше зближене до коронного Поділя місто як Винниця, як показує перепись з того ж 1552 р. 30), мало вповнї український характер: на півчетверта ста імен, поданих люстрацією, можна знайти ледво кілька імен що можуть вказувати на польське походженнє — як Амброжей, Януш Мельник, Лях Станислав. І по прилученню до Польщі тільки дуже поволї, і то лише в сусіднїх з Поділєм, і почасти Волинею містах входили до міщанства польські елєменти. Властиве Поднїпровє до самої Хмельниччини задержало не тільки в сїльській, а і в міській людности сильно виражений український характер. Переглядаючи напр. заховані для нас і опублїковані міські акти одного з заднїпрянських міст, осаджених польським маґнатом-патріотом Жолкєвским — міста Боришполя, ми серед міщан не стрічаємо зовсїм польських імен. Вони стрічають ся в актах тільки, коли фіґурує хтось з панських урядників, слуг, або державцїв, зрештою сама Україна. Міський уряд 1614 р. виглядає напр. так: війт Кондрат Семенович, бурмистри Остап, Гринець, Михайло, присяжні Демко і Данило. Чверть віка пізнїйше (1643): Сергієнко війт, бурмістри Іван Шульженко, Терешко Крокушенко, Павло Грищенко Мисько Крамарець і Васько Безбородько 31). Акти пишуть ся часом по українськи, часом по польськи, в залежности, очевидно, від „вицьвічення” міського писара, часто всуміш, але як бачимо з сього, польське дїловодство, що трапляєть ся навіть під час Хмельнищини, не сьвідчить само по собі про спольщеннє громади.

Про український характер селянства, про повну незначнїсть в нїм чужородних, спеціально польських домішок можна б і зовсїм і не згадувати по тім, що ми бачили в пограничнім польсько-українськім поясі та супроти того образа національних відносин серед верств більше податних на польську іміґрацію й польщеннє — шляхти й міщанства, який ми що й но бачили в східнїй Українї. Уже на Волини та на волинськім Полїсю даремно шукали б ми в селянстві якоїсь виднїйшої, чужородної домішки. Переглядаючи нпр. поіменні реєстри величезних маєтностей Криштофа Радивила в інвентарі 1598 р. 32), просто годї дошукати ся в тих сотках селянських імен якогось польського імени. Коли зводимо про се мову, то тільки тому що в польській лїтературі циркулюють ще й досї погляди й переконання про значну імміґрацію польського селянського елємента в східно-українські землї. Представляючи заселеннє й загосподареннє України історичною заслугою чи історичною місією Польщі, вони уявляють собі самий кольонїзаційний елємент в більшій або меньшій мірі польським, тільки пізнїйше українїзованим наслїдком браку якоїсь національної й релїґійної опіки та культури для нього 33). Одначе коли приходить ся ілюстровати такі погляди фактами, представники сих поглядів мусять самі признати, що джерела не дають нїякої підстави для них: неможна вказати серед селянства якихось хоч трошки значнїйших польських елєментїв, не можна показати таких фактів, щоб польські дїдичі польського походження приводили з собою селян, або щоб селяне самі мандрували сюди з польських країв 34). Переглядаючи поіменні реєстри селян в документах кінця XVI і початків XVII в., ми стрічаємо чистїсенький український елємент, часом з домішкою ріжних зайдів з сусїднїх країв, і серед них тільки відокремлені й припадкові одиницї польські, що заблукали сюди з двором свого пана, або самі тут спинили ся, переходячи етапами з країв польських в сусїднї українські або білоруські і з них мандруючи часами далї, в глубину українських земель. Се рідкі, відокремлені одиницї, які не зміняють нїчого в загальнїм українськім характері селянської стихії.

Візьмемо кілька ілюстрацій. На жаль таких богатих поіменних реєстрів, які мали ми з королївщин Галичини й Поділя, тут нема. Але от кілька більших реєстрів імен з останнїх десятолїть XVI в., з ріжних частей правобічного Поднїпровя 35). Острозький розбив осаду Шавулів Колодяжне, на київсько-волинськім пограничі й вивели відси селян, от їх імена: Дашко, Сенко Гоколович, Іван і Денис Дашковичі, Федор і Степан Пиляї, Іван Гребенник, Степан Глиза, Демко Кот, Іван і Яцко Гнилицї, Федор і Семен, Лаврин Медвідь, Ждан Каличич, Іван Личич, Першко десятник, Павло Шойкало, Тишко і Роман Серковичі, Опанас Дупля, Левко Велентий, Яцко Кривопляс, Мартин Якубович 36). Тишкевич нищить маєтности Горностаїв в Житомирщинї і грабить селян з с. Пісків: Тимошка отамана, його слугу Федора, Семена Кисляковича, Романа Кисляка, Яцка Цокотуна, Василія Роговича, Мелаху удову, Дашка Волошина, Єрмола, Саютка, Петра Івановича, Ігната Ковалевича, Єска, Макара, Євтуха, Бориса, Якима, Івана, Каленика, Гришка, Костя, Левка Лисинського, Аврама Мокая, Євтуха, Василя, Мирона, Федора, Савку. В иньшім сусїднїм селї Лещинї названо таких покривджених селян: Ганька, Павла Мишковича, Івана, Антона Тимошевича, Федора Скоробогатка, Конона Гриневича, Опанаса Губку, Йвана Брегица (чит. Брагинца, з Брагина), Савку Леляковича, Стася Тенетиловича, Антона Івановича, Аврама, Романа Гомона, Каленика Подолянина, Семена Уса, Митка Савосткевича, Куряна Савича, Грицька, Каленика і Євсея Даниловича, Омеляна, Ждана Ковалевича, Богдана Федоровича, Логвина десятника, Дениса Дучича, Антона Берейтича, Йвана Снежка, Лукаша, Вакула Сорочича 37). А от реєстр селян з Махнівської маєтности Тишкевича, з більш полудневої околицї, і пізнїйшого часу: Ничипор Долгоненко, Курило, Іван Чорний, Охрім, Гаврило Клюка, Михайло Гринь, Іван Максименко, Миско, Сенко, Васко Чемерис, Ярема, Кгресь, жид Абрам арендар, Яцко, Дмитро, Степан Сторожинський, Сава, Марко, Семен, Ждан, Ярема, Семен Оценко, Яцко Браіловський, Гаврило, Васько, Іван Якимів, Аврам, Сенько, Роман, Сидір, Євхем, Степан, Мартин, Васько, Іван, Семен, Феско, Ян Вишобенко, Минко, Андрій, Мацко, Томило, Луць, Данило, Назар, Труш, Тишко, Сидор, Курило, Іван, Васько, Денис, Пилип, Мартин 38). Ітак на яких 130 селянських імен що нам стріли ся: Абрам арендар, якого по принціпам сучасної польської статистики прийшло ся б записати до Поляків „мойжешовеґо визнаня”, Кгресь (Grześ) і досить непевні Стась Тенетилович і Ян Вишобенко. Вистане сього, я думаю, щоб здати собі справу з національної фізіономії селянства східної України.

Так представляєть ся національний склад Українських земель, національно-статистичний український балянс в XVI і на початках XVII в. Знаннє його поможе нам оцїнити його балянс культурний і культурно-національну еволюцію, до якої ми тепер переходимо.








Примітки


1) Див. старанний перегляд київських і браславських родів зроблений Яблоновским в т. XXII Źródła dziejowe c. 588 і далї.

2) Див. в т. V с. 98-9.

3) Архивъ Югозап. Рос. VII. III с. 26-7.

4) Źródła dz. VI с. 126-7.

5) Акты Зап. Рос. III ч. 64.

6) Реєстр сей, з рукописей Едв. Рулїковского, подав в витягу Яблоновский 1. с. с. 640, на жаль — без всяких близших пояснень.

7) Арх. Юго-Зап. Рос. VII. I с. 84-5, 101-3, Дворц. разряды II с. 902.

8) Архив Юго-Зап. Рос. VII. I с. 101 і 103.

9) Ibid c. 101-2.

10) Дворцов. разряды II с. 900.

11) Ibid. с. 902.

12) Временникъ моск. общ. X с. 84, Дворцов. разряды II с. 901.

13) Чтенія київські VIII, матеріали с. 12.

14) Мої матеріали до історії коз. рухів 1590-х рр. ч. 13. (Записки XXXI).

15) Матеріалы по ист. землевладЂнія Вишневецкихъ, Чтенія київські ч. 51.

16) Ibid. ч. 3 і 20 (с. 135).

17) Матеріали ч. 5 і Volum legum II с. 317-8.

18) Матеріали ч. 20.

19) Матеріали ч. 13.

20) Коротку й побїжну історію її сформовання дає Лазаревський в статї: Лубенщина й кн. Вишневецкіе (Кіев. Старина 1896, І і далї), документи до сеї історії зібрав Ф. Николайчик п. т. Матеріали по исторіи землевладЂнія кн. Вишневецкихъ в лЂвобережной УкраинЂ — київ. Чтенія т. XIV.

21) Матеріали як вище ч. 4. (1589).

22) Архивъ Юго-Зап. Рос. VI . І ч. 167.

23) Див. в т. V ч. 340-1.

24) Лазаревскій Описаніе Старой Малороссіи II с. 2.

25) Про слїди тих грамот у Лазаревского ibid.

26) Описаніе Ст. Малороссіи II с. 511-2 (Лазаревський хибно думав, що мова тут про Адама Казаковского). Чтенія київські IV, мат. с.94.

27) Kubala Jerzy Ossolinski II с. 132 (витяг з записок Освєціма).

28) На жаль наші відомости про тутешнє володїннє з-перед Хмельниччини дуже неповні й фраґментарні; деякі звістки маємо ex-post, з козацьких часів — їх наводить принагідно Лазаревський в виданих томах Описанія Старой Малороссіи, але на жаль, не поінтересував ся звести до купи (маленьку збірку захованих in extenso документів подав він в IV т. київських Чтеній). Їх можна б доповнити з актів коронного трибунала для Чернигівського воєводства — робота вдячна, яка чекає цїкавого дослїдника.

29) Архив Юго-Зап. Россіи VII. І с. 113-117, пор. аналїзу сих імен у В.-Буданова ibid. II c. 185 (він рахує 90% Руси і ріжних домішок 10%).

30) Ibid. с. 604-7.

31) А. В. Стороженко М. Борисполь въ XVII в., ч. 6 і 55.

32) Памятники изд. кіев. коммиссіей III 2 с. 99 і далї.

33) В популярнїй Історії Польщі Бобжиньского напр. читаємо, що „польський народ” ідучи слїдами полїтики Казимира, „переселяв ся на Русь, кольонїзував її пустини, ширив в нїй польські звичаї, осьвіту й мову” (т. 13 с. 46). Яблоновский в своїй моноґрафії про українські староства (Źródła dz. V) начеркнув іділїчний образ кольонїзації Поднїпровя так неподібний до дїйсних відносин його: W tę stronę naddnieprską spieszono teraz najtłumniej szukając rozmaitym sposobem większéj lub mniejszej fortuny ziemskiej. Panowie „solicitowali” o szerokie starostwa ukraińskie, szlachta domagała się wiosek lub urzędów podstarościńsckich, lud zbiegał całemi gromadami na obiecaną wolność w słobodach. Przy obfitości zaś ziemi działo się zadość wszelkim życzeniom (c. VIII). І при тім сей люд іде znad Wisły lub Niemna (c. IX). В новійшій своїй працї про східню Україну (Źródła т. XXII) він рисує ще раз звичайний образ: Razem z przyłączeniem Wołynia i Kijowa do Korony i zniesieniem granic ziem tych od strony już koronnych Ruśi czerwonej i Podola, rozwarły się jakby wierzeje wychodżtwa nawet z najdalszych stron gniazdowej Polski. Fale osadnicze, które dodąd płynęły przeważnie z póółnocy na południe, poczynają co raz bardziej uderzać od strony zachodniej, wychodżtwo polesko-białoruskie dotychczas, widocznie słabnie, prześciga je niebewem czerwieńskie oraz mazowieckie z małopolskim (c. 113-4). Але як вказав я в своїй рецензії (Записки т. XVII с. 16), коли прийшло ся перейти до детайлїв, сам Яблоновский, мусів признати, що в джерелах він не стрітив нїяких фактів, які б вказували на якусь міґрацію польських селян в східно-українські землї. Пор. також критичні замітки В.-Буданова в ч. VII т. З Архива Юго-Зап. Рос.

34) Див. у Яблоновского (Źródła, XXII). Nie posiadamy jeszcze dosć wyrażnych (а навіть і не виразних, додам) wskazówek, zaznaczeń przesiedlania tłumniejszego ludnosći poddanej z dóbr oddawna zasiadłej, w pasach starej kultury do nowopowstających włości ukrainnych — z iniciatywy, na rozkaz czy przy zachecie tylko ich że własnych panów (c. 126). Z dalszych stron (по за Волинь і Поділє) rzadko poddani wprost na Ukrainę zbiegaią, o ile oczewiście akta trybunału o tom świadczą: czasem z Ruśi czerwonej, z Nowogródzkiego na Litwie, z Podlasia raz chyba; z ziem szczero polskich lub litewskich ani razu (c. 129).

35) Вибирано їх за порядком з найбільшої з дотеперішнїх збірок актів до історії селянства. Архивъ Юго-Зап. Рос. ч. VI т. І.

36) Ч. 63 (1587).

37) Ч. 64 (1587), с. 176-180 і 181-3; тутже на с. 180 реєстр міщан м. Тулина, а на с. 183-5 реєстри селян з с. Луки і Середного. Для глубшого Полїся див. інвентар Веледник ч. 81 (1595).

38) Тамже ч. 115.











Попередня     ТОМ VI     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ III. Стор. 6.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.