[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ IV. Стор. 6.]

Попередня     ТОМ VI     Розділ IV     Наступна





КУЛЬТУРНЕ ЖИТЄ: ПИСЬМЕНСТВО НЕ ЦЕРКОВНЕ — ЛЇТОПИСНИЙ ЦИКЛЬ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКИЙ, РЕДАКЦІЇ ЛЇТОПИСНІ — СТАРША, СЕРЕДНЇ І ШИРША, ЇХ СТИЛЬ, СТАРА ЛЇТЕРАТУРНА ТРАДИЦІЯ — ЛЇТОПИСЬ СУПРАСЛЬСЬКА; ВЗІРЦЇ РИТМІЧНОЇ МОВИ; „ДУМИ”, ВПЛИВИ СЕРБСЬКОГО ГЕРОІЧНОГО ЕПОСУ, ПІСНЯ ПРО СТЕФАНА ЯК ПАМЯТКА ПІСЕННОЇ ТВОРЧОСТИ, ВІРШІ РЕЛЇҐІЙНЇ; СФОРМОВАННЄ НОВОЇ КНИЖНОЇ МОВИ, ЯК СИМПТОМ УПАДКУ ТРАДИЦІЇ.



В сфері письменства не-церковного нашу увагу звертає на себе перед усїм цикль т. зв. литовських чи русько-литовських лїтописей — сей найпоказнїйший витвір білорусько-українського письменства в. кн. Литовського. Докладний розбір і оцїнка сього цикля буде можлива коли вийде на рештї в сьвіт приладжена вже досить давно збірка всїх до теперь звістних текстів сих лїтописей 1). Поки що нам прийдеть ся обмежити ся дуже загальними замітками, при тім і зректи ся всякої проби видїлення того, що в тім циклю може бути признане за продукт української роботи 2). Не знати з рештою, чи се буде можна зробити й по виходї тих текстів: полїтичне житє й церква та книжність сплїтали занадто тїсно українську суспільність з білоруською в сих столїтях, і народність автора не всюди можна вгадати, навіть знаючи місто писання. Автор старшої русько-литовської лїтописи напр. на однім місцї зраджує в собі Киянина — очевидця з 1390-х рр. 3), а лїтопись писана була в Смоленську в серединї XV в.; при тїсних церковних звязях українських і білоруських епархій се не має в собі нїчого дивного.

В сїм лїтописнім циклю маємо чотири ґрупи редакцій. Найдавнїйша нам приступна займаєть ся подїями з останньої чверти XIV і першої половини XV віка; середнї редакції (в двох ґрупах) прилучають до того апокрифічну історію в. кн. Литовського давнїйших часів і продовжують оповідання старшої редакції короткими відокремленими записками — до другої половини XVI віка; нарештї редакція ширша розширяє звістки середньої редакції масою мотивів, епізодів, оповідань зачерпнених з устної, а часом і з лїтературної традиції й виповняє прогалини середньої редакції для подїй від середини XV в. почавши й кінчаючи початками XVI в. — так в тім одинокім фраґментарнім кодексї, який маємо, але иньший фраґмент — оповідання про Барбару Радивилівну, далеко ширший від того яке маємо в середнїй редакції 4), може вказувати на істнованнє редакцій, доведених до другої половини XVI в.

Основу старшої редакції становить праґматична, без років написана повість про відносини Витовта і Ягайла, з офіціозного становища в. кн. Литовського, в дусї власного меморіялу Витовта, уложеного ним для пруських рицарів десь коло р. 1390, в якім він боронив свого становища супроти Ягайла й оскаржував його. Написана вона дуже зручно і талановито, а на побіжний погляд дуже просто і щиро й обіймає подїї до р. 1382 5). До неї долучені дві серії звісток, епізодичного характеру (без років), слабшої лїтературної фактури, досить слабо-ж зроблена похвала Витовту, і вкінцї чисто лїтописні записки. Сї дальші верстви мають досить виразні слїди смоленського походження, і тут же, в Смоленську, злїплено в одну цїлїсть складові частини сеї коротшої редакції 6). До нас вона дїйшла по части в видї фраґментів, більших або меньших, включених в лїтописні збірники, по части в злуцї з лїтописними компіляціями, зробленними і перероблюваними на Білоруси (особливо в Смоленську) і на українсько-білоруським пограничу — як от в Супрасли, від середини XV в. почавши, в ріжних комбінаціях з сими лїтописними компіляціями, з ріжними відминами в укладї, але з дуже незначними ріжницями в змістї 7).

Середня редакція додала на вступ сеї коротшої редакції лєґендарну історію Литви: вона розпочинаєть ся оповіданнєм про міґрацію з Італії над Нїман Полемона, предка литовського народу, з патріархами виднїйших литовських родів, і веде потім історію в. кн. Литовського далї аж до подїй Гедиминових часів, сплїтаючи подібні книжні історично-ґенеальоґічні фантазії з відгомонами староруських лїтописей і з ріжними переказами і традиціями. По сїм наступає перерібка лїтописи старшої редакції, що сягає до часів Свитригайла і Жиґимонта, і потім ся компіляція продовжуєть ся більш або меньш відокремленими звістками, які в ріжних редакціях сягають початків, середини і навіть другої половини XVI в. (1560-их років). Продовження сї опирають ся по части на лїтописних записках, місцевих і польських, а переважно на устній традиції, часто дуже баламутній, але інтересній як відгомін поглядів місцевої суспільности на подїї XV-XVI віків. З сього погляду можна відріжнити дві ґрупи серед тих версій, в якіх маємо сю середню верству лїтописної традиції, чи дві середнї редакції. В першій ґрупі її основа — історія в. кн. Литовського доведена до часів Свитригайла і Жиґимонта (з тим лєґендарним вступом) продовжена для 2-ої пол. XV (від смерти Жиґимонта почавши) і XVI віка ще дуже скупо й сухо — дуже короткими, рідкими й безбарвними записками 8). В другій ґрупі сї продовження далеко ширші, богатші й мають уже певну закраску: місцями досить виразно виступають тут полїтичні й партийні погляди маґнатства в. кн. Литовського й його аристократично-олїґархична полїтика в в. кн. Литовськім — неприязнь до Жиґимонта Кейстутовича за його полїтику противну аристократії, вдоволеннє з маґнатських здобутків за в. кн. Олександра, сторонниче осьвітленнє конфлїкту в. кн. Олександра з литовськими маґнатами (та приводом Глинського), дане з становища сих маґнатів і т. и. 9) Така полїтична закраска виступає особливо в тій версії, що звісна нам в познанськім кодексї (писанім коло р. 1580), тим часом як в иньшій версії, звісній нам в пізнїйшій копії XVII в. (код. Евреїнова) ся закраска слабша. Взагалї обидві версії хоч мають богато спільного, мають і чимало відмін, так що маємо тут два самостійні типи.

Нарештї кодекс з біблїотеки Биховця, виданий в пол. XIX в. і тепер затрачений, представляє дальшу стадію в розвою сього русько-литовського лїтописання як в амплїфікації відомостей, так і в інтензивности полїтичної закраски і в лїтературнім обробленню матеріалу. В сїй ширшій редакції розширена рядом нових звісток, зачерпнених з письменних і устних джерел, і вступна лєґендарна частина лїтописи, й часи Ягайла, і дана зовсїм самостійна, в порівнянню з попереднїми, середнїми редакціями, історія часів від смерти Жиґимонта. Її оповіданнє далеко кольоритнїйше, богатше детайлями. Автор сеї редакції взагалї старав ся дати виклад лїтературнїйший, цїкавійший, повістевий. Матеріал, яким стараєть ся він оживити сухі записки середньої редакції, часто має характер лєґендарний, але скрізь де він зачерпнений з устної традиції, він незвичайно цїнний нам як відгомін живого житя XV віка — тодїшнїх поглядів на особи й подїї. Аристократична, маґнатсьва призма в. князївства замітна вже в другій ґрупі середньої редакції, виступає тут ще сильнїйше; така напр. єдина в своїм родї тірада звернена против Жиґимонта Кейстутовича, против його замірів „рожай шляхецкій погубити, и кровъ ихъ розлити, а поднести рожай хлопский — псю кров” 10), або історія „інтриґ” Глинського против маґнатів 11). Дещо натякає тут на двір кн. Слуцьких, на сусїдство Волини 12). Рукопись на жаль не повна, уриваєть ся на подїях 1507 року.

Всї сї редакції мусїли перейти цїлий ряд рук, починаючи від другої четвертини XV, що найменьше, до другої половини XVI в. 13) Єсть велика ріжниця в їх лїтературнім приготованню й здібностях, але при всїх тих ріжницях, як поставимо в ряд оповідання з історії в. кн. Литовського коротшої й ширшої редакції, зачинаючи від історії Витовта й Ягайла з першої третини XV в. і кінчаючи історією женячки Жиґимонта Августа з середни XVI в., ми очевидно, маємо перед собою новий лїтературний стиль. Він далеко більше зближений до канцелярійного стилю в. кн. Литовського, в звязку і під впливом якого він очевидно й стояв в дїйсности, нїж до староруського книжного стилю. Він вповнї сьвітський, свобідний від впливу побожної, церковної манєри і від візантийського риторства, натомість все більше підданий впливам лєксіки й стилїстики польської; Примітивний і наівний, хоч при тїм досить схематичний, бідний і блїдий в вислові він характеризує собою нову лїтературну манєру, яка опановує протягом сих столїть все більше українську суспільність, вкінцї вибиваючи стару книжну мову навіть з її питоменної сфери — теольогічного і моралїстичного письменства. Поруч нього живе одначе й далї стара манєра та проявляє себе в ріжних ґрупах записок в дусї й стилю староруського лїтописання і в його мові.

Як історична памятка зближена до старого лїтописання, звертає на себе увагу коротка лїтопись з Супрасльського монастиря, де коротенький витяг з давнїйших лїтописей продовжений новими, сучасними записками волинськими чи полїськими з кінця XV віку 14). Вони вийшли, очевидно, з кругів церковних, бо богато займають ся справами єрархічними і як мовою так і стилем і всїм складом вповнї стоять на ґрунтї староруського лїтописання (при одній нагодї лїтописець сучасних Татар помилкою, здаєть ся, зве Половцями) 15). До них мабуть пізнїйшою рукою прилучена дуже інтересна повість про литовсько-московську кампанїю 1515 р. з похвальним словом його герою Константину Івановичу Острозькому на закінченнє. Воно стоїть на ґрунтї староруської лїтературної традицїї, але значно модернїзованої, чи то ослабленої впливами нового сьвітського стилю. Инакше сказавши — автор вже не володїє так добре старою манєрою; він очевидно хотїв би риторствувати, але вже не орудує старою риторскою штукою й не може прикрасити свого викладу чимсь иньшим окрім шумних епітетів не дуже зручно ужитих цитатів з книг церковних та порівнянь зачерпнених з сьвітської лєктури. Він прирівнює литовське військо до Македонян, під проводом „второго Антиоха гетмана войска македонского” (кн. Конст. Острозького), до хоробрих родоських рицарів 16), а самого кн. Острозького порівнює з „великим царем индійским Пором”, з Авієм сином Ровоома, „що воєвал на десять колен Израилевъ и въби з них силных людей за єдинъ день пять сотъ тысячь, єгож дЂлу и ты наслЂдникъ яви ся, Москвич избиваа не в цЂлый день, але во денни 3 годины на осмъдесят тысяч”. Нарештї рівняє його до вірменського царя Тиграна, „о котором же премудрый философ Фролос от Ливия пишетъ: пришедши Тигранис царь арменский и сьсекл ся съ Антиохом и измог войско єго и самого из града выгнал, Антиоху бЂжавшу пред нимь в Перьскую сторону — тако и ты, честная и велеумная главо, сътвори сЂчу з великимъ княземъ Васильєм московскимъ и побил войско людей єго и самого выгнал з града Смоленска”. Кінчить ся похвала такою „славою”, що пригадує ритмічну будову деяких партий слова о полку Ігоревім і українських дум XVII віка 17):

                            великославному государю королю Жикгимонту Казимировичу

                            буди честь и слава на вЂкы —

                            побЂдившему недруга своєго великого князя Василія московского,

                            а гетману єго вдатному князю Константину Ивановичу Острозскому

                            дай, Боже, здоровьє и щастьє вперед лЂпшее:

                            какъ нынЂ побил силу великую московскую,

                            абы так побивал силную рать татарскую,

                            проливаючи кровъ ихъ бессурменьскую.

Се одна з дуже нечислених памяток ритмічного слова, які ми маємо з сих віків (зперед середини XVI) 18). В дїйсности, розумієть ся, не переставало весь той час твореннє пісень — не тільки більше простих, не-штучних форм, але й так сказати б ученої поезії, що лучила в собі елєменти поетичної творчости з елєментами книжної й поетичної ерудіції, як старе „Слово о полку Ігоревім” і пізнїйші думи. Початки сформовання сього роду поетичної творчости — епічних, історичних дум припадають власне на сї віки. Маємо звістки про подїї з початку XVI віку, оспівані в „думах”, і не так важні аби вони могли послужити темами для пізнїйших поетичних творів: напр, Сарнїцкий, в другій половинї XVI в., згадує, що смерть братів Струсїв, галицьких шляхтичів, убитих в битві з Волохами 1506 р., була осьпівана в думах — „про них навіть тепер, каже він — сьпівають ся елєґії звані у Русинів думами, які виражають тему піснї в сумнім сьпіві й жестах сьпіваків; на їх взір сїльський люд сьпіває в сумних звуках під гру дудок” 19). Слово „дума”, яке вперше виступає тут у нас в значінню епічної піснї, з певною лїричною („елєґічною”) закраскою, сербсько-болгарського походження: в болгарськім воно значить „слово”, отже заступило сей термін в тім значінню поетичної повісти, в якім воно уживало ся в старій Руси („Слово о полку Ігоревім”, „Слово о Лазаровім воскресенїі”). „Думи” явили ся таким способом спадкоємцями староруських „слів”, змодифікованими під новими впливами — можливо й сербської героїчної поезії. Стояло се в звязку з широким розповсюдненням сербської героїчної поезїї в землях коронних і в. кн. Литовських, розношеної сербськими співаками, задокументованим звістками з XV і XVI віка. Вже на початках XV в. стрічаємо ми сербських (хорватських) „дудників” (fistulatores) на Ягайловім дворі; пізнїйше знаємо їх як звичайне явище, так що гуслї дістають назву „сербів” 20). Коли не в XV, то в першій половинї XVI в. могла підпасти певним впливам сих сербських пісень українська пісенна творчість 21). Той репертуар дум, одначе, який ми маємо і конвенціонально іменем дум означаємо, перейшов уже пізнїйшу редакцію, в часах найвищого розцвіту сеї поезії в серединї XVII в., яка могла надати той одностайний тип, який ми бачимо однаково на думах циклю Хмелниччини, і на ранїйших. В сих пізнїйших редакціях не можна вказати якихось виразних впливів сербської героїчної поезії; натомість близько підходять до неї і формою й змістом деякі піснї на тему турецько-татарських нападів, полону, продажі в неволю і т. и. 22). Можливо, що вони то й послужили тим мостом, яким слово „дума” перейшло до свійських поезій, що оспівували явища українського житя: татарські й турецькі наїзди, боротьбу з ними й иньші героічні теми  23).

Припадком захований в чеській граматицї з 1571 р. 24) взірець української піснї, знайомить нас з тим, як виглядала вона в серединї XVI в. Транскріпція піснї, записаної з других чи третїх рук (в Венеції!), правда, має в собі богато попсованого, але все таки її структура проглядає досить ясно і в сїй формі. Сю коротеньку баляду наводжу в цїлости, в можливій реконструкції 25):

                            Дунаю, Дунаю, чом смутен течеш?

                            Ой як мнї Дунаю, не смутно текти?

                            З дна мого студені жерелонька бють

                            А по серединї та риба мутить,

                            На верху Дунаю три роти стоять?

                            В турецькій ми ротї шаблями шермують,

                            В татарській ми ротї стрілками стріляють,

                            В волоській ми ротї — Стефан воєвода.

                            В Стефановій ротї та дївонька плаче

                            Ей дївонька плаче — й плачучи повідать:

                            Стефане, Стефане, Стефан воєвода!

                            Або мене пійми, або мене лиши!

                            Ащо минї рече Стефан воєвода?

                            „Красна дївонице! піймив би, дївонько,

                            Піймив би, дївонько, — неровня ми єсь!

                            Лишив би, дївонько — миленька ми єсь!”

                            Що рекла дївонька? „Пусти м'не Стефане,

                            Скочу я у Дунай, у Дунай глибокий,

                            А хто м'не доплине — його я буду!”

                            Не хто ми доплинув красную дївоньку —

                            Доплинув дївоньку Стефан воєвода

                            І узяв дївоньку за білую ручку:

                            „Дївонько, душенько, миленька ми будеш!”

Церковних віршів — кантів, широко розповсюднених в Польщі в XV віцї 26), з першої половини XVI віка ще не маємо майже зовсїм з України. На польський взір вони починають у нас ширити ся в XVII віку, але поодинокі проби могли появляти ся вже скорше. Найранїйшим датованим взірцем їх являють ся кілька віршів в виданнях Скорини, уложених, правдоподібно, не так на польський як на чеський взір, між иньшим і віршовані десять заповідей:

                            веруй в Бога єдинаго

                            а не бери на дормо имени єго,

                            помни дни светыє светити,

                            отца и матку чтити, і т. д. 27).

Так представляєть ся книжність і творчість українських (і білоруських) земель в сї столїття застою.

Одним з симптомів і наслїдків ослаблення лїтературної дїяльности в українських (і білоруських) землях в сих двох столїтях було згадане вже мною розповсюдненнє і конкуренція з старою лїтературною мовою, опертою на старорусько-церковній основі (з українською закраскою) нової канцелярійної мови — сьвітської, з закраскою білоруською. Вона опирала ся також на староруській основі й традиції: була се мова староруська актова і урядова, мова грамот і судових рішень, Руської Правди й грамот XII-XIV вв. В першім столїтю (пол. XIV до пол. XV) вона і в лєксицї і стилїстицї стоїть досить близько до своїх староруських взїрцїв і традицій, тільки в фонетицї та по части в морфольоґії приберала часом досить сильно виражену діалєктичну закраску. Наслїдом того, що центральна адмінїстрація в. кн. Литовського була тїснїйше й давнїйше звязана з білоруськими землями, великокняжа канцелярія уживала сю актову мову в її білоруськім одїнню, і в сїм же білоруськім одїнню ширила її в провінціях вел. князївства 28). І ми бачимо, що тим часом як в українських землях Корони актова мова XIV-XV вв. виступає з сильнїйшою або слабшою українською закраскою, в українських землях вел. князївства вона підпадає впливам білоруської закраски мови великокняжої канцелярії. Се стає особливо замітним з кінцем XV і в XVI в. дїловодство великокняжої канцелярії, з своєю мовою, з її білорусизмами та польонїзмами, які входили до неї протягом XV-XVI віка, все сильнїйше входить в обиход українських земель. Заразом, уже в XV в., сим впливам починає підпадати й місцева, не тільки канцелярійна, а й лїтературна книжна мова: не тільки в землях в. кн. Литовського, а і в коронних, галицьких переймає вона білорусизми й польонїзми офіціальної мови. Особливо замітною білоруською прикметою її було уживаннє е замість Ђ, тим часом як в українськім старе Ђ вже вимовляло ся як і. Польонїзми в декотрих галицьких грамотах виступають досить сильно вже в початках XV віка, хоч иньші визначають ся досить чистою мовою; в грамотах же волинських і київських вони дають себе сильно відчувати з занечищеннєм канцелярійної мови вел. князївства в XVI віцї 29). Тільки з самим кінцем XVI в. та потім в XVII в., під впливом відродження церковно-славянської стихії в книжній мові помічаємо певне ослабленнє білоруських, а також і польських впливів. Впливи друкарських справщиків і братських педаґоґів, звернені на відтвореннє і упорядкованнє старої церковно-словянської правописи, канонїзованої рядом словарів і граматик (з граматикою Смотрицького як вінцем сеї ортоґрафічної роботи) невтралїзують білоруську течію, стримують і розвій польонїзмів в книжній мові. Роблять се принаймнї в так сказати вищім стилю мови, що старав ся держати ся можливо вірно церковно-славянських традицій, тим часом як „мова посполита”, обчислена на ширші, меньш вишколені круги, — далї перетяжувала ся, поруч форм і елєментів народнїх українських, також і масою елєментів польських 30).








Примітки


1) Ще в р. 1823-4 опублїкував Данилович коротшу редакцію лїтописи з Супрасльського кодексу (але з заміною ориґінальної ортоґрафїї латинкою) в часописи Dziennik Wileński і випустив осібним виданнєм під титулом Latopisiec Litwy і Kronika Ruska, Вильна, 1827. В 1854 р. видано її з иньшаго кодексу, слуцького (з порічської біблїотеки Уварових) в І т. Учених Записок II отд. академіи. Ширшу редакцію видав в 1846 Нарбут з кодексу Биховця п. т. Pomniki do dziejów litewskich, Вильно. З початком 1860-х рр. постановила петербурська археоґрафічна комісія видати збірне виданнє тих лїтописей як т. XVI Полного Собранія, і як кажуть — воно було навіть видруковане, але не випущене, і супроти вишукання нових кодексів рішено було приступити до нового видання. Як пробні видання таж комісія випустила в 1893 р. тексти двох кодексів: Отрывокъ краткой Литовской лЂтописи, находящійся при лЂтописномъ сборникЂ, именуемомъ лЂтописью Авраамки (коротшої редакцїї) і Литовская лЂтопись по списку находящемся в библіотекЂ гр. Красинскихъ (ширшої редакцїї); але вони зістали ся майже не приступні, бо видано їх було тільки 50 прим., як рукопись, і роздано близьким до комісії людям. Тільки оден кодекс з середнїх редакцій видано за той час в загально приступній формі, се Западно-русская лЂтопись по списку Румянцевскаго музея вид. Вахевичом (Записки одеського істор. товариства т. XXIV і осібно), і в самім останнїм часі зявив ся польський переклад одної з середнїх редакцій, п. т. Kodeks Olszewski Chomińskich, W. ks. Litewskiego i Zmódzkiego kronika podług rękop. z r. 1550 wyd. S. Ptaszycki, 1907. Збірне виданнє, зладжене тепер археоґрафічною комісією, також видруковане уже досить давно, але досї не вийшло. Я мав нагоду познайомити ся з ними уже під час коли сей мій том друкував ся.

2) Брак публїкацій текстів гальмував досї всякі студїї над сим лїтописним циклем: всї інтересованї чекають того збірного видання й відкладають до того часу всякі дослїди над сими лїтописями. За сї роки не прибуло нїяких нових спеціальних студий до попереднїх, вичислених мною в т. IV; прибули тільки вступні замітки в вид. Вахевича і Пташицкого, та кілька принагідних заміток в працях по історії вел. кн. Литовського.

3) Се видно в оповіданню про похорон Скиргайла (с. 40 в вид. Уч. Записок): в подробицях дає себе знати очевидець („и понесоша єго на главах священици, поюще пЂсни отходныя”), і лїтописець зазначуючи, що не знає, чи правдива поголоска про отроєннє Скиргайла (азъ же того не вемь, занеж бехь тогды млад), виправдуєть ся очевидно, з свого становища близького очевидця: був у Київі, але не може знати добре, бо не інтересував ся ще такими річами.

4) Виданий в збірнику Муханова, передрукований Нарбутом, він чомусь не війшов в нову збірку лїтописей.

5) Такий же характер як по своїй тенденції так і з лїтературного боку має ще оповіданнє про окупацію Поділя, вставлене в другій части лїтописи (с. 44-6 в. вид. Уч. Зап.).

6) Див. мою розвідку „Похвала в. кн. Витовту. Кілька уваг про склад найдавнїйшої русько-литовської лїтописи” (Записки Н. тов. ім. Ш. VIII і передр. в розвідках і матеріалах, І).

7) В петербурськім виданню маємо сїм кодексів сеї редакції, переважно сильно фраґментаричних, не рахуючи перерібок включених в середню редакцію лїтописи і латинської перерібки Origo gentis Jagyelo et Vytholdi. Се кодекси: Супрасльський (вид. Даниловичем), уварівської бібл. (вид. Поповим), і фраґменти збірника Авраамки, компіляції з бібл. Академічної, Никифорова, в збірнику Дубровского і Ростовськім.

8) Окрім фраґментарного кодексу бібл. Красїньских ся ґрупа представлена кодексами: Археольоґічного тов., Румянцев. музея. Патріаршим і старим польським перекладом (рукопись 1550 р.) Ольшівскої бібл.

9) Пол. собр. л. XVII c. 338, 343, 401-2, 412.

10) Уривок наведений в т. IV 2 с. 205.

11) Pomniki c. 74-5 — II. с. л. XVII с. 566-9.

12) Вкажу напр. на записки з р. 1503, на кінцеве оповіданнє про погром Татар 1507 р.

13) В схематичній, можливо упрощений формі розвій сього циклю й філїацію його редакцій в головнїйшім можна б представити в такій формі:

Буквою А означено початкові праґматичні оповідання, чи їх компіляцію, Б — сю компіляцію доповнену лїтописними записками з 1-ої пол. XV в., а — скомбіновану з північною лїтописною компіляцією. В — старша редакція з доданнєм лєґендарної історії в. кн. Литовського; в — додані записки з другої пол. XV і першої пол. XVI. Г — доповнена і перероблена редакція (ширша), від котрої іде кодекс Биховця.

14) Супрасльская рукопись, содержащая въ себЂ новгородскую и кіевскую сокращенныя лЂтописи, Мва, 1836, с. 138: тут ся серія записок зачинаєть ся запискою про царгородське взятє і кінчить ся запискою з 1500 р. на с. 147. Коротка аналїза лїтописи в статї Тиховського: Такъ называемая „Краткая кіевская лЂтопись”, Кіевская Старина 1893, IX; автор дещо аналїзує лише компілятивну (вступну) участь сеї лїтописи й уважає її смоленською, хоч і без особливих підстав; що ж до додаткових записок кінця XV в. і повісти про битву на Орші, то обмежаєть ся загальними висказами, знаходячи тут „литовський характеръ по тону и бЂлорускій по языку”.

15) Я наведу сей уривок як взірець сучасного лїтописного стиля сеї староруської марки: „В лЂто 7004 приходиша в Волыньскую землю сынове перекопскаго царя Мен-Кгиреа со всею ордою Перекопскою и много зла сотвориша Волыньской земли: и церковь и монастырь святого Николы в Жидычыне сожгоша и полону безчислено взяша, а ины посекоша... И почаша Татарове не въ мнозЂ приєзжати къ граду, наши же не видЂвше, яко множество ихъ, и рекоша к собЂ: сотворимъ что мужско! И выЂхаша противу ихъ предъ мЂсто и биша ся крЂпко с ними и убиша от них нЂколико. И выступиша множество Татар, и видЂвъ князь Семень, яко невъзможно стати противу им и възврати ся въ градъ, и Половци же мЂсто съжгоша и мало нЂчто из града окупа вземше и съ всЂм пленомъ възвратиша ся въ своя си” (с. 142). Як бачимо, окрім ортоґрафії, уже значно ослабленої канцелярійною мовою (напр. е зам. n) та деяких технїчних термінів (напр. мЂсто) мало що зраджує тут кінець XV віка.

16) „Прировнани єсте великим храбрым рицерем славнаго града Родоса, которыи иж своимь мужьством многии замки христіаньскии от поганьских рук впокойны чинять, вашего мужьства отпором таковому силному пану тоєж славы и чести сподобили ся єсте”.

17) В самім текстї повісти також звертали на себе деякі фрази з ритмічним складом, як:

                                и тыхъ збитыхъ плоти звЂри ядять

                                по земли кости волочачи,

                                а стопленых водами рыбы клюють.

Пор.: Тиховскій Прозою или стихами написано „Слово о полку Игоре—. Кіев. Стар. 1893, IX с. 52.

18) Як я згадував на своїм місцї (III 2 с. 497-8), на XIII або XIV вік гіпотетично кладе др. Франко зложеннє Слова о Лазаревім воскресеннї; проф. Пететц перекладає її, также голословно на XII-XIII в. (Историко-литерат. изслЂдованія III с. 3). З другої половини XIV віка (1386) маємо ритмічний переклад Шестоднева Георгія Пісіда, зроблений Дмитром Зоографом (виданий в Памятниках др. письмен. 1882), але він не має нїяких слїдів не тільки українського або білоруського походження, а й взагалї східно-славянський початок його не певний. Натомість можна звернути увагу на якісь слїди ритмічної чи радше циклїчної будови в смоленській записцї з 1428 року, що послужила джерелом для похвали в. кн. Витовтови включеної в русько-литовську лїтопись коротшої редакції:

                            Тогда бяху крЂпко служаще єму велиціи князи...

                            честь и дары подаваху єму

                            и також служаху єму и въсточныє великии цари татарьскии

                            такоже и нЂмецькии великии князи служаху єму

                            со всЂми грады своими и землями

                            єще же и иніи велиции князи служать єму —

                            господарь молдавськои земли, також и басарабьскои земли.

                            Такоже и чеськоє королевство служаше єму.

Се виглядає на скелєт якоїсь ритмічної будови, розбитий ріжними додатками в записцї, а ще більше затертий в Похвалї. Проф. Дашкевич (Обіщеніе Южной Руси съ Славянами с. 132) уважає сю похвалу „Славою” анальоґічного з Оловом о полку Ігоревім і фіналом повісти про битву на Орші; але вона зовсїм не заслугує такої оцїнки, бо подає тільки розширену і позбавлену всякої поезії парафразу тої записки 1428 р. До річи „открытіе источника этой похвалы въ записи переписаннаго въ СмоленскЂ (sic!) въ 1428 г. рукописнаго сборника” Дашкевич записує на заслугу Соболєвскому (с. 131). Але коли можна прикладати гучну назву „открытыія” такому не дуже важному фактови, то був він моїм дїлом (в цитованій вище статї: Похвала в. кн. Витовту, в Записках ст. VIII, про котру проф. Дашкевич: згадує, але з заміткою, що я в нїй заперечую осібність Похвали, як окремої лїтературної цїлости): ак. Соболевский видав записку 1428 р., нїчим не натякаючи на її звязь з Похвалою, і думаю — немає найменьшої потреби в такім „приятельськім” убиранню його в чужі заслуги.

19) Текст в прим. 7.

20) Тексти у Лїнде, під словом серб, особливо сей: chłop nie dba о herby, byle mu w karczmie dudy albo grali serby (Потоцкого Poczet herbów 1696).

21) Див. примітку 7.

22) Див. Историческія пЂсни Антоновича и Драгоманова І ч. 63 і дальші, тут вказані й сербські та болгарські паралєлї, часом майже дословно схожі, а близькі й метрічною будовою. Під час друку появили ся студїї над українськими народнїми піснями д-ра Франка, де розд. II-VI (Записки т. LXXV) присьвячені власне пісням сього типу.

23) Одну з згадок про давнїйші історичні піснї бачать у Мєховского (поч. XVI в.): він оповідає про пісню, що осьпівувала смерть Жиґимонта Кейстутовича — de hoc carmen lugubre usque in aetatem meam Lithuani concinebant: „audaces principes Russiae occiderunt Sigismundum ducem Lithuaniae etc. (Chronica Polonorum c. 309), і звичайно приймають, що мова йде тут про пісню зах. руську (Lithuani в значінню полїтичнім).

24) Jana Blahoslawa gramatica ceska, wydali I. Hradila J. Jirecek, 1857, c. 341. Пісню з реконструкцією й коментарем видав потім Потебня в 1876 п. т.: Малорусская народная пЂсня по списку XVI вЂка (Филологическія Записки воронїжські, й осібно).

25) В сїй реконструкції, користаючи з поправок Потебнї (і новійшої реконструкції д-ра Франка, опублїкованої ним вже по написанню сього) піду трохи далї в поправлюванню текста, очевидно сильно попсованого і позбавленого рітму в устній не музикальній передачі.

26) Про польські вірші XV в. див. Брікнера Dzieje literatury polskiej w zarysie, I с. 42 і далї. Недавно др. Щурат доводив білоруське походженнє старої богородичної піснї (Bogurodzica dziwica...), але в тій (найстаршій) копії, якою він оперує (поч. XV в.) можна поруч польонїзмів констатувати тільки елєменти мови церковно-славянської, а характистично — білоруського властиво не можна нїчого добачити.

27) Книга Исходъ, передмова.

28) Не уважаю можливим прийняти погляд, заступлений навіть декотрими авторитетними дослїдниками язика, що ся канцелярійна мова. була мішаниною діалєктичних прикмет українських і білоруських (напр. Житецького Очеркъ звуковой исторіи малорус. нарЂчія с. 279). Треба розріжняти місцеві діалєктичні прикмети, які відбивали ся в грамотах, від загальної канцелярійної мови вел. князївства, з її діалєктичними прикметами, суперечними з діалєктичними прикметами тих країв, де її уживано. Ся канцелярійна мова не була теж нїякою живою мовою: в її основі лежала актова мова староруська, зачерпнена з тих земель, з якими в близших зносинах стояло литовське правительство — землї Витебської, Полоцької Чорної Руси, з деякими, конвенціонально допущеними діалєктичними прикметами місцевої білоруської мови.

29) Для прикладу наводжу кілька текстів (в витягах). З умови Любарта з Казимиром, 1366 (Arch. Sang. І.): се язъ князь великый Дмитрий докончиваю и повиную ся служьбою таковою; — а мыто не примышляти, но какъ изъ вЂка пошло; а по старымъ дорогамъ гостемъ пойти куда хочеть; а князю Дмитрию помагати королеви на всякого неприятеля опроче своєЂ братьЂ безо всякоЂ хитрости и льстЂ. (Закраска українська, але не дуже сильна).

З грамоти Володислава Опольського, 1378 (Палеогр. сним. ч. 16): дали єсмы ГодлЂ поле штоже лежитъ отъ Бохуря болше милЂ, а Тернаву рЂку имивши с убою стороною — то все далъ єсмь Ладомирови садити село у волосьскоє право, а далъ єсмь єму на вЂки и дЂтемь єго со всЂмь обьЂздомъ и со всЂми границами, як из вЂка слуша к той пустынЂ, и со всЂми ужитки, што нынЂки могутъ быти. (Українська діалєктична закраска далеко сильнїйша).

З грамоти Гнєвоша старости руського, 1393 (ib. ч. 27): А се мы панъ ГнЂвош староста РускоЂ земли то позновами нашимъ листомъ: а пришодши предъ наше обличьє и передъ земляны панъ Волчъко и съ панею Ходьковою женою и сь єЂ дЂтьми и зятемь єЂ Клюсомъ поєднали ся о села вшитка о дЂлницю. (Значні польонїзми, або й чехизми, перейняті з формулами грамот).

З продажної записи 1463 р., в Острозї (Arch. Sang. І. 59): я панъ Дробышь Мжюрович мЂстич острозкій купилъ єсми у пана Олехна Чускы имЂньє єго у вотчину и в дЂднину, а он ми тоє имЂньє продал вЂчно и непорушно и записалъ ми. (Характеристичних прикмет актової мови в. князївства тут іще нема — завважу, що пізнїйші копії і фальсифікати документів XV в. як раз дуже часто відріжняють ся від автентичних тими прикметами актової мови вел. князївства).

З угоди кн. Сангушків, 1523 р. (ib. III ч. 263: я АндрЂй Михайлович Санкгушковича Кошерский вызнаваю на себе сим моим листом, кому будет потреб єго видети або чтучи слышати: менял єсми имЂня з дядком моим князем АндрЂємь Александровичом, маршалком земли Волынскоє, поступил єсми єго милости моих имЂней отчизных, которыя ж ми се имЂнья перво от єго милости в делу зостали. (Тут вже виразні впливи канцелярійної мови в. кн. Литовського з її білоруською закраскою. Дальший розвій сеї канцелярійної мови в українськім ужитку ілюструють наведені вище уривки з середини і другої половини XVI в. нпр. т. V с. 502-3, порівняти з нею взірцї книжної, лїтературної української мови з тих часів, нпр. т. V с. 497-8).

30) Фонетичній аналїзї канцелярійної мови української XIV-XV в. присьвячена брошюра В. Розова Значеніе грамотъ XIV и XV вЂковъ для исторіи малорусскаго языка (1907); ширша студия його на сю тему в Записках (т. 77) ще не скінчена. Про книжну мову на Українї праця П. Житецького Очеркъ литературной исторіи малорусскаго нарЂчія въ XVII в., 1888 (Кіевская Старина й осібно). Про граматичну лїтературу XVI-XVII ще низше в гл. V і прим.











Попередня     ТОМ VI     Розділ IV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ IV. Стор. 6.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.