[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ IV. Стор. 9.]

Попередня     ТОМ VI     Розділ IV     Наступна





ПОБУТ: ІДЕОЛЬОҐІЧНИЙ ЗМІСТ ЖИТЯ, СЛАБКІ СУСПІЛЬНІ ІДЕЇ, ІНТЕРЕСИ МАТЕРІАЛЬНІ, ЗВЕРХНЇ ПРОЯВИ БОГАЦТВА, РОСКІШ В ОБСТАНОВІ, ПРИКЛАДИ З МАҐНАТСЬКОГО І ШЛЯХЕЦЬКОГО ЖИТЯ. УЖИВАННЄ ЖИТЯ — ПРИМІТИВНИЙ МАТЕРІАЛЇЗМ ЙОГО. НАРІКАННЯ СУЧАСНИКІВ НА ВИБАГЛИВІСТЬ — РЕЙ, ПСЕВДО-МЕЛЕШКО, МИХАЙЛО ЛИТВИН; ЗМІНИ В ПОБУТЇ, ПОВЕРХОВНІСТЬ КУЛЬТУРИ; БОПЛЯН ПРО ПОЛЬСЬКІ ПИРИ; КОНСЕРВАТИЗМ В УКРАЇНСЬКІЙ СУСПІЛЬНОСТИ, ВИШЕНСЬКИЙ ПРО НОВІ ФАСОНИ, ЙОГО ЗАПЕРЕЧЕННЄ ІДЕАЛЬНОГО ЗМІСТУ ЖИТЯ, ПРИКЛАДИ НЕКУЛЬТУРНОСТИ, КОНТРАСТ ШЛЯХЕТСЬКОГО РАЮ І ХЛОПСЬКОГО ПЕКЛА, ВИШЕНСЬКИЙ ПРО СЕЛЯНСЬКУ БІДУ.



Зібраний в сїй главі культурно-історичний матеріал минї хочеть ся доповнити ще кількома штріхами, культурно-побутового характеру, полишаючи иньше до дальшого роздїлу.

Зачну від того, що ідеальний, чи ідеольоґічний змість житя XIV-XVI в., до початків того духового руху, до якого перейдемо пізнїйше, був взагалї дуже бідний — в порівнянню з XI-XII в. навіть біднїйший. Як в духовій творчости, так і тут сї переходові віки визначають ся як віки застою, лєтарґу, упадку. Диктовані церквою релїґійні інтереси — то значить піклуваннє про спасеннє своєї душі, та відвічними традиціями виховане піклованнє про тїсний кружок чад і домочадцїв, під катеґорію ідеольоґічних мотивів підвести можна тільки з певними обмеженнями. Релїґійні інтереси не визначали ся безпосередністю, захватом, поривом: стара доба неофітського одушевлення проминула, а нового змісту, влитого пізнїйшими часами релїґійно-національної боротьби, вони ще не мали. Вони, як я висловив ся, диктували ся церквою й приймали ся досить пасивно суспільностю по традиції, по навичцї, „для годить ся”. Вітчину свою, ту „Руську землю”, інтереси котрої клали на серця людям XI-XIII віків староруські публїцисти й моралїсти, українська суспільність стратила, й її відносини до нової державної орґанїзацїї не виходили по за мотиви принуки до державних обовязків зі сторони публичної власти та бажання „вислуги” від правительства, як я піднїс то вище 1). Зрештою що більше можна було жадати супроти абсолютно чужої держави від Українцїв, коли сама чільнїйша польська суспільність, самі державні мужі її не бачили інтересу вислужувати ся для держави в безкоролївя, коли не ставало speculator і remunerator laborum — не було кому цїнити й нагороджувати ті служби 2). Понятя про людину як сотворіннє суспільне, яке не може жити без суспільности і в дальшім наслїдку — повинне піклувати ся й служити суспільности, були відтворені европейським відродженнєм, разом з античною полїтичною лїтературою й її культом суспільности, і проголошують ся вже одним з раннїх руських гуманїстів, доктором Скориною. „Не тільки для себе ми живемо на сьвітї, але ще більше для служби Богови й для загального добра”, нише він в однїй з своїх передмов, як загальний принціп 3), і з біблїйних епізодів витягає приклади для своїх земляків, аби вони „всякого тружания и скарбовъ для посполитого доброго и для отчины своєя не лютовали” 4). Але таке понятє „доброго посполитого” (publicum bonum) було дуже абстрактною річею і могло знаходити певний відгомін тільки в виїмково осьвічених одиницях. Живійше давав себе відчувати інстинкт національний, і були моменти, коли він безперечно двигав волею й учинками наших людей дуже сильно. Вказати напр. хоч би боротьбу українсько-білоруської аристократії з литовською за геґемонїю за часів Свитригайла, повстаннє Глинського і т. ин., не кажучи вже про боротьбу з Польщею за Галицько-волинські землї. Але се були більше меньше хвилеві моменти — принаймнї на такі вони виглядають в сумі приступного матеріалу, й по за тими епізодами, коли вони проминали, ослаблювала ся й дінамічна енерґія сього національного почуття. Ті прикрости, ограничення, упослїдження, які приходило ся репрезентантам ріжних суспільних верств і ґруп української людности терпіти на ґрунтї релїґійно-національнім, заснути йому, певно, не давали нїколи. Нема сумнїву, що в тих жертвах на церкви й монастирі, в заходах коло підтримання православної єрархії, церковного устрою, в усїм що дїяло ся для церкви, був вплив також і сього національного інстинкту — що робило ся се не тільки в інтересах спасення душі, а і в інтересах спасення Руси, котрої знаменем була ся руська віра, як я нераз підносив. Але до другої половини XVI віка ми не бачимо, аби сей національно-релїґійний мотив служив стимулом якоїсь постійної активної, орґанїзаційної енерґії, орґанїзованої дїяльности.

Чим біднїйший і слабший — малосьвідомий і мало імпульсивний, був ідеольоґічний зміст житя тих часів, тим більшу перевагу брали інтереси матеріальні. Маєток має величезне значіннє: чоловік варт стільки, скільки має, і набита кешеня скоро рівняє першого лїпшого раrvеnu з старими аристократичними родами у впливах, в гонорах, в суспільнім значінню. При рідкости гроша, при слабости фінансової державної орґанїзації приватні богацтва, маґнатські „фортуни” грають величезну ролю — на тих маґнатських родах властиво спочиває суспільний і державний лад, вони властиві „стовпи суспільности”, особливо в більш східнїх українських краях. Зовсїм природно, сї обставини загострюють погоню за маєтком, вічне й повсечасне стараннє про його збільшеннє. Рідкість гроша і брак промислу знов робить виключною підставою маєтку землю, земельні маєтности. Сї віки, як ми бачили вище — се час розвою панського господарства, як найширшого використування в його інтересах ширших верств людности, зросту панщини і всяких домінїяльних прав. І от в сих двох напрямах концентруєть ся енерґія членів вищих верств суспільности: коло збільшення земельної власности чи володїння, дорогою вислуги у правительства, захоплювання земель державних та громадських, скуплї й заставу, — та коло інтенсіфікації, так би сказати, доходности сього володїння — через закладаннє ставів, млинів, ярмарків, виріб лїсових товарів, а найбільше — через осаджуваннє нових осад чи господарств і збільшеннє селянських обовязків. Судові книги й приватні архиви сих часів переповнені шляхетськими контрактами її зізнаннями, в яких відбиваєть ся отся робота коло розширення маєтків — їх роздїлу між членами родини по смерти її голови й нової концентрацїї в руках поодиноких членів родини, нового накопичування і заокруглення маєтку через купна, застави, заміни і т. д., а в парі з тим — процеси про границї, про спірні права, і т. д. 5). З розвоєм судівництва, завершеним заведеннєм нових судів в в. кн. Литовськім і орґанїзацією трибуналів в другій половинї XVI в., сї маєткові процеси доходять незвичайного розвитку і завдяки повільности, утяжливости скомплїкованности судового процесу польського права, творять другу атмосферу наоколо шляхтича Польської корони. Маєткові процеси стають одним з найосновнїйших елєментів, якими виповнюєть ся житє й інтереси вищої, привілєґіованої верстви в цїлій Коронї, а з тим і в наших українських землях 6), і щоб рушити шляхту в похід, треба було доконче завісити на той час всякі розправи по трибуналах і иньших судах.

Зверхнї прояви богацтва мало змінили ся в сих віках від попереднїх. Були то передо всїм дорогі убори — золоті ланцюхи, намиста і т. ин., дорогоцїнна одежа — кафтани, шуби з дорогих брокатів, підшиті дорогими футрами, золота й срібна посуда, дорога зброя й кінські убори, гарні, дорогі конї, численний і гарно прибраний двір. Дорогоцїнности сї переходили з батька на сина, давали ся в посагах, відказували ся тестаментами. В порівнянню одначе з роскошею пізнїйшою, як розвиваєть ся особливо за часів Жиґимонта III. вартість і добір тих дорогоцїнностей навіть з першої половини XVI віка, не говорячи вже про ранїйші часи, представляєть ся ще досить скромно. Репрезентант найбогатшого з українських домів кн. Іля Острозький за своєю жінкою звісною Беатою Косцєлєцкою дістав в грошах 7 тис. злотих польських, а дорогих річей „в камени и въ ланцюгох, в шатах и в клейнотах, в перлах” на суму півдесятої тисячі зол 7). В своїм тестаментї він лише загально згадує про свої й жінчині „ланцюжки, перстеники, клейноти, також сьвятости, образи, шати, зброї, конї”, записуючи їх своїй жінцї, і близше згадує тільки про зброю: одну з них, срібну на чорнім оксамитї, й пояс якийсь „тодорівський”, очевидно сріблом кований, разом з иньшим сріблом він поручає ужити на окованнє ікон, а другу зброю лишає жінцї 8). Все се робить ще дуже скромне вражіннє в порівнянню з інвентарем його внука, кн. Януша. Кн. Федір Сангушко в своїм тестаментї (1547) записує жінцї окрім грошей „сто гривен сребра робленого ис позолотою”, все столове срібло — „полумиски и тарели, кубки и лыжки сребреныи”, з виїмком одначе записаного монастиреви — „наливки сребреныя меншия и дванадцат тарелей сребреных старых”; їй же дві шуби адамашкові на куницях „сукню червоную одамашковую” „запони и коверцы, штуки одамашковыє не краєныя”; старшому сину шуба соболина адамашкова і адамашковий кафтан, гнїдий кінь, срібний убір на коня, „узда, поперсини, похвы”; зброя: „бехтеры, панцыри” — в подїл рівно всїм синам 9).

Сей нахил до роскоші, до богатих уборів, окрас і т. и. незвичайно зростає в другій половинї XVI в. і доходить прямо казкових розмірів з кінцем XVI і в першій половинї XVII в. Памятаймо, що се час небувалого нї перед тим нї потім припливу гроша до земель Польсько-литовської держави — небувалого експорту сирових продуктів, небувалого вичерпування природних богацтв сих земель, і що по спостереженням тогочасних економистів грошева вартість вивезених продуктів майже цїла без лишку ішла на закупно чужоземських виробів — предметів роскоші й комфорту 10). Полишаючи поки що на боцї переміни, внесені в иньші сторони побуту, я тут піднесу сей нечуваний розвій зверхньої роскоші, виставности маґнацтва і шляхти Польщі, що зробила вражіннє якогось маскараду вже на Баторія, але за часів Жиґимонта знаходить собі взірець і заохоту в пишности й виставности самого королївського двору. Замилованнє до богатих уборів, дорогих і куріозних форм зброї й кінського убору, дорогоцїнної посуди, коврів і макат доходить до хоробливости і страшенно вражає на тлї загальної бідности й слабого культурного життя. Прямо дико виглядають сї тисячні убори шляхти серед повного економічного розстрою та матеріальної руїни краю.

Інвентарі маґнатських, навіть шляхетських домів роблять вражіннє катальогів якихось музеїв артистичного промислу (Kunstgewerbe) або торговельних складів дорогих і екзотичних річей. Але поруч з тим на кождім кроцї дає себе відчувати повний брак інтересу й почутя штуки 11); добру біблїотеку также рідко можна стрінути, як часті колєкції дорогих оріентальних коврів чи дорогоцїнної нїмецької посуди, і на чисто культурні потреби від тих мілїонів, що йдуть на срібло, брокати, вина й присмаки, не лишаєть ся навіть і нужденних кришок.

Се треба сказати й про українське панство. Маємо напр. інвентар дубенських скарбів Януша Острозького, себто тої половини спадщини по Константину Острозькім, яка припала йому, а можливо — була доповнена в дечім і власними набутками Януша; списаний кілька лїт лише по смерти старого князя, він може служити доброю ілюстрацією великопанських часів 12). Кидають ся в очі величезні маси столового срібла. Одна скриня обстанови тих містить в собі срібних мисок великих 12, півмисків (блюд) 36, тарілок 36 і стільки-ж ложок, 24 мисочок, 12 фляш і стільки-ж тац, 12 кубків, 6 великих сьвічників. В другій 24 великих півмисків і 12 меньших, 24 тарілок, 12 кубків, 12 ложок і стількиж вилок, збанок і миска до умивання. В третїй теж збанок і миска великі, 3 дванадцятки півмисок і стільки-ж тарілок, 13 тац, 3 сьвічники, прибори (креденс) до коріння, на 7 родів, і т. ин. В иньшій понад 17 дванадцяток ріжних родів ложок — золочених і білих, між ними дванадцятка золотистих „волоської роботи”, а є й „козацької”; є ріжні спеціальности — ложки коральові, кришталові, з перлової маси, оправленої в золото; ножів тільки дві дванадцятки, між ними також саджені каміннєм, або з ручками з каміння; 72 таци ріжної фактури; 7 дванадцяток кубків і чарок звичайних і золочених, а також ріжних штучних — з коралем, з каміння і т. и. 12 „розтруханів” (великих кубків) з накривками, з фіґурами аморів (chಘopki) і 12 з инакшими накривками, 12 „складаних”; з накривками прикрашеними цьвітами й яблоками розтрухан в видї панни, иньші в формі барилка, і т. п. 13). Богато дорогої зброї, самих дорогих шабель 16, а оправлених білим сріблом потрохи — ще 6; між дорогими — чотири оправлених в золото, з ріжним каміннєм; одна з них, прикрашена туркусами (бірюзою), куплена була старим Острозьким за 6 тис. талярів! Золотом оправлений щит, золоті наручники з рубинами й смарагдами. Десять дорогих, срібних кінських уборів, між ними кілька „козацьких”, оден турецький, дванадцять тканих оріентальних (з „баґазії”), 8 мосяжних козацьких, в тім 4 саджені каміннєм. Багато макат і коврів: три коверцї золотом ткані, 15 шовкових більших, 38 меньших, коврів „адзямських” 80, лямпартових 13, багато шкір вовчих, медвежих, лосячих. Цїлий магазин ріжних сукон: 20 поставів фалєндишу, 23 сукна лунського, 184 каразії. „В дорогу” з кн. Янушем в 1616 р. іде 14): 36 срібних півмисків, 33 тарілок близько три тузини, 6 мисок, 5 фляш і маса иньшого срібла, 108 шкір барсових („лямпартів” — леопардів), 13 тигрових, 28 куниць й ин., ки тайки до обитя 11 штук, портиєри, аксамитні застілки на столи. Іде богата ґардероба: оден кобеняк рисїй, критий альтембасом, другий аксамитовий на чорних лисах, третїй „лазуровий”, делїя турецька з алтембасу, друга підшита лисами, ферезія на соболях, чотири жупани атласні золоті, дві чамари — одна на горностаях, друга з золотоглова на соболях, гермак на соболях, лїтник оксамитний і такийже „плащик” на соболях, „кошулька” китайчана золотом гафтована, ріжних пер і „кіт” на шапки 16. Їде й арфа в зеленій похві, але не їде нїчого, щоб вказувало на глубші культурні інтереси й зайнятя маґната.

Та на дворі першого маґната України се все ще так не вражає. Але таж виставність, роскіш в убранню, виїздї, столовій заставі характеризує не тільки маґнатерію, але загалом шляхту хоч трохи маєтнїйшу. По такім зовсїм невеликім пані напр. як подкоморій перемиський Боболя († 1631) зістало ся також 100 срібних полумисків, маса иньшого срібного начиня, ряд золотих кубків і т. и., золотих великих ланцюхів 21, королївський медалїон на потрійним золотім ланцюху, застїжка висаджена 130 брілїантами, делїя (керея) з дорогоцїнними ґудзиками — кождий ґудзик коштував 130 дукатів! 15) Не диво, що заграничні юбілєри привозили цїлї транспорти ріжних дорогоцїнностей на наші ярмарки, і напр. на ярославськім ярмарку оден амстердамський золотник продає на 600 тис. золотих ріжного юбілєрства 16).

Европейського було в тій прикметї не богато; дуже богато анальоґічного з московським, де боярство, при повнім майже браку вищих культурних інтересів, при досить слабих вимогах в сфері комфорту, теж любує в виставности, блискучій роскоши, масах дорогоцїнностей, дорогих брокатах і міхах 17). Там як і тут старі русько-візантийські традиції, з їх замилованнєм до помпи й виставности, блеску, дорогоцїнностей, роскішного оріентального орнаменту й оріентальної роскоші, підновляли ся пізнїйшими впливами Сходу. Його роскіш і сибаритизм знаходить собі далї і там і тут аматорів і приклонників, наче по контрасту з бідною й суворою природою й суспільною обстановою, й глубоко всякає своїми виливами й елєментами в побут вищих верств. В Московщинї були то елєменти татарсько-туркестансько-перські; на Українї і в Польщі — татарсько-турецькі, і ними неустанно розмішують ся західнї елєменти артистичного промислу й роскоші. Староруські, то значить словянсько-візантийсько-оріентальні традиції, підсилювані пізнїйшими оріентально-візантийськими впливами (торговля з Кримом і Туреччиною), вповнї відповідали сильному нахилови польської суспільности до зверхнього блеску й виставности, оріентальної роскоші й богацтва; отже серед неї вони знайшли ся як у себе дома 18). Тільки західнїми елєментами побуту, промислу, культури розмішували ся вони тепер сильнїйше, в більшій пропорції, нїж в попереднїх столїтях, як наслїдком традиційних звязей Польщі й польської суспільности з західнїм, нїмецько-латинським сьвітом, так і наслїдком того загального повороту українських земель фронтом до заходу, що розпочав ся у нас на Українї значно скорше від польської окупації 19). Але поруч сих західнїх елєментів держали ся — завдяки тому що попали в таку споріднену й созвучну сферу — дуже довго елєменти староруські, і се, так само як і спільні елєменти оріентальні — зближувало український і польський спосіб житя з московським 20), а значно віддаляло від сучасного европейського. Польське шляхетське житє навіть XVI і XVII віків для Европейця було вповнї Halb-Asien.

В способах „уживання житя” — тих вигід і приємностей, які собі з житя робили, переважав також сильно дуже ще примітивний матеріалїзм: витонченности й делїкатности було дуже мало. Як українське, так і польське житє XIV-XV вв., кінчаючи першою четвертиною XVI, визначало ся ще великою примітивністю й дуже мало посунуло ся наперед від часів староруських. Ситна їда й пяне питє, гостини й пири, показні не так якістю й делїкатністю, як масою їжи і питя, сексуальні утїхи „домашнїми засобами” — в крузї челяди й підданих, лови на зьвіря та птицю, й свари та процеси з сусїдами — от утїхи й занятя того „доброго старого часу”. Псованнє „добрих старих звичаїв” рахували від часів кор. Бони — від шлюбу Жиґимонта Старого з нею в 1518 р. Вона мовляв принесла з собою в Польщу й прищепила на королївськім дворі і в вищих кругах польської суспільности впливи італїйського відродження, замилованнє до зверхньої краси й блеску, витвореного двірським житєм італїйського відродженя, до італїйської культури й штуки, чи лїпше — артистичного промислу, і особливо — до гладких і витонченїйших форм італїйського двірського й товариського житя, кодифікованого в звістнім „Дворянинї” Лук. Ґурнїцкого (1566) — переробленім і до польських обставин приладженім італїйськім трактатї Бальт. Кастільоне (II libro del cortegiano, книга про двірського чоловіка, 1528). Перейняті й культивовані потім на дворі сина й вихованця Бони Жиґимонта Авґуста, підтримувані подорожами молодиків з лїпших домів на вихованнє до Італїї — особливо до унїверситетів падуанського й болоньського, і тїснїйшими звязями з Римом в часах католицької реакції, сї нові симпатиї й впливи займають все ширші круги польської, а з нею й української суспільности, та накладають нову полїтуру на примітивно-брусовате старосьвітське житє й звичаї.

Уже старий Рей з Наґловіц (1560-і роки) нарікає на нові фасони, що забивають добрі звичаї старопольські, на новомодні, дивоглядні убрання, пишні кінські убори й виїзди, штучні страви і т. и. 21). „Як пригадаєш собі про ті дивні чуги, ті „фальсарухи”, ті „страдіотки”, ті делїї з дивними ковнїрами, ті жупани, ті преріжні італїанські, гішпанські вимисли, ті дивні плащі, саяни, колєти, „оберцуґи” — аж дивно й страшно про них говорити, а иньших анї назвати, анї описати собі не уміють, тільки поручають кравцеви зробити, як тепер носять. Чую, що в чужих краях, малюючи всякі народи, малюють Поляка голим з ножицями, а перед ним поставив сукна: край собі, як хочеш.

„Що то понаставало дивних понталиків (привісок), феретів (застіжок), емальованих ланцюжків, ріжнокольорових беретів з преріжними бляшками! Деякі вже мабуть не тільки на голові, а й на ногах приправляють ті понтали та ті ферети. Хто годен надивити ся й надивувати ся тому всьому! Так як би ми перейшли землю й море, шукаючи тих своїх дивних видумок! І що то дару божого попсуєть ся на ті золочені нитки, на ті коронки, на ті теперелї (рюші), на ті дивні тканини, шиті або гафтовані, так що вже малярі й взірцїв не встигнуть видумувати. Ті ріжні петлицї, строжки, кнафлї прехитрі, дивні шнури й до них кутаси — хтоб то їх порахував і запамятав!

„Щоб і десять фасонів видумав кождого тижня, то всякий будуть хвалити. Буде з довгим ковнїром аж до поясу, то кажуть, що то гарно: чоловік прибраний, від вітру заслонить ся, коли треба, і як києм по спинї вдарять, то не так дуже трісне. Буде иньше, що ковнїра не буде при нїй і на палець, то і то гарно, бо свобідно можна оглянути ся, куди схоче і як схоче, і ковнїр його в шию не кусає. Буде иньше з довгими рукавами, часом і з трома, то і то кажуть, що гарно: показний чоловік на коневи, як рукави коло нього тріплють ся. Буде таке, що рукавцї тільки до ліктя — і то гарно: вільнїйше так, і легко на коня всїсти. Буде иньше аж до самої землї — гарно! чоловік красно виглядає і пішо і на конї, і вітер йому наоколо голеней не так віє. Иньше знов мало що поза пояс — і то гарно: лекше чоловіку і пішо і на коню, і нїщо йому не перешкоджає.”

„А знов наші виїзди! Кінь за пятьсот золотих, а убір на нїм друге стільки. Ті всякі „альсбанди”, кутаси, дивні „мухри”, стріпки, аж дивно дивити ся на ті страшні видумки теперішнїх часів. Або ті преріжні, дивно прикрашені колиски, з повивішуваними коврами, з алтевбасовими подушками, з шарлатними занавісами, з позолоченими левками.

„А подивіть ся знову на кошти й на страшенні трати на вишукані наші потрави — чи то не велика причина нашого безбожного житя? Приглянь ся тільки тим дивним полумискам теперішнїм. Поглянь на ті ріжні присмаки, що їх звуть „сопорами” (запахами), а правдиві то „сопори”, бо чоловік аж сопе нажерши ся, як кабан у берлозї. Поглянь на ріжні посипки, на позолотки, на фарби, на дивні мальовання — не можна назвати їх навіть стравами, тільки якимись мальованими образками. На однїй мисцї позолочений баран, на другій лев, на иньшій когут, на третїй якась панї убрана. Дуби з жолудьми, страви з позолоченими рожами, ріжними квітками обсаджені з усїх боків. Всякі позолоти — когути золочені, орли, заяцї, а страва в серединї і чорта не варта: перепріла, ослизла — далеко лїпша б була й смачнїйша, колиб її з поливяного горнця за тепло на миску виложив. Иньша знову з золоченими ухами — а ще в пятницю кипіла, а в недїлю її на стіл ставлять. Иньша з хлїба та з міґдалів, а клеєм злїплена — теж кілька днїв стояти буде. Якогож того жолудка треба, аби ті поклеєні та прохолоджені стрази їсти, або сї перепечені, що потім треба винами та мушкателями заливати?

„З пихи виходить розкіш та обжираннє, а з нього паскудне пянство. Бо як собі тих тортів напечуть, або в низших верствах — млинцїв, — та й печеня з цибулею, по правдї, незла до того помічниця — то вже і клякають, а часом і крижом падають та по землї як худоба валяють ся, заливаючи собі горло. Иньший вже з тим горлом три рази побував за хатою і ще собі рота добре не витер, а вже кричить: „налїй другу!” От блюють, аби пити, а пють, аби знову блювати!”

Наріканням та іронїчним заміткам Рея на новомодні фасони вторує о чверть столїтя пізнїйша сатира, де сї нарікання вложені в уста вже чоловіка руської культури, з білорусько-українського сьвіту в. кн. Литовського 22). Він також відказує на „нїмецькі” фасони й моди в їдженню, в одежі, в двірських звичаях. „Чи то не дурниця, завважає він 23) — ховати гологузі кури, смажити ріжні пташки, ті торти з родзинками, міґдалами, цинамоном, богато цукровані?” (Уживаннє в небувалих масах коріння і цукру взагалї було одною з визначнїйших прикмет новомодної роскоші другої половини XVI в.). „За моєи памяти прысмаковъ гетыхъ не бывало, добра была гуска съ грыбками, кашка зъ перчыкомъ, печонка зъ цыбулькою или зъ чосныкомъ, а коли на препышныє достатки — каша рыжовая зъ шафраномъ. Вина венгерского не зажывали передъ тымъ, малмазию скромно піяли, медокъ и горЂлочку дзюбали, а гроши подостаткомъ мЂвали, муры муровали и войну славную крЂпко и лучей держали какъ теперъ”. „І то не дорічи, що наші панї ходять в богатих сукнях — перед тим не знали тих португалів чи фортугалів, причіпок, що коло подолка рухають ся, а дворянин як чубатий сокіл дивить ся, де б ущіпнути; я б радив, щоб жінки наші убирали ся в довгі запинані та шнуровані убрання, а ззаду носили роспорки, а плюндрів нїмецьких не уживали — булоб певнїйше і безпечнїйше від аматорів любовних інтриґ. І то, дорогі панове, не мала шкода: держимо слуг Ляхів”! „Давай же й єму сукню хвалендышовую, корми жъ єго тлусто, а зъ нихъ службы не пытай, и только убравши ся на высокихъ подковкахъ до дЂвокъ дыбле и ходить, а зъ великого кубка трубитъ: ты, пане, за столъ, а слуга собЂ за столъ; ты борщикъ, а слуга за пукатую штуку мяса; ты за фляшку, а онъ за другую, а коли слабо держишъ, то онъ и ту зъ рукъ вырветъ! Только пилнуєтъ: скоро зъ дому ты, то онъ мовчкомъ прыласкаєт ся до жонки”.

Розумієть ся, laudatores temporis acti в своїх похвалах старим часам перебирали мірку в їх ідеалїзації: ті часи не тільки не були ідеальними, як часом представляють ся людьми пізнїйших поколїнь 24), анї навіть ідеальнїйшими.

Непоміркованість в їдженню й особливо в питю, з якої робить Рей закиди свому поколїнню, було старим гріхом так само польським, як і українським. Контаріні, що переїздив через землі Польщі й в. кн. Литовського за Казимира (1474), полишив в своїх записках досить сильні замітки на сю тему. Він каже, що приїхавши до Луцька, він з товаришами досить потерпали за себе, бо з нагоди якогось весїля всї (!) тутешнї мешканцї понапивали ся й могли зробити подорожнїм якусь прикрість. Про Киян він каже, що вони зрана, до третьої години звичайно працюють, а потім розходять ся по корчмах і там пересиджують до пізньої ночи, і часто, понапивавши ся, зачинають між собою бійки 25). Звісний мемуарист т. зв. Михайло Литвин, описуючи житє в в. кн. Литовськім за часів Жиґимонта Старого, які пізнїйшим песимістам à lа Мелешко здавали ся золотими часами, — не знаходить досить темних фарб для нього. Він ставляє далеко вище житє московське і навіть татарське. І він ударяє дуже сильно на піяцтво: „наші люде гинуть не так від кар, як від піяцтва і тих бійок, що з того виходять; день починають у нас горілкою: ще лежучи на постїли, кричать: горілки, горілки, і потім сю отруту чоловіки, жінки і хлопцї, на улицях, на площах і навіть по дорогах; затуманені питєм, вони не здатні до нїякої роботи й можуть тільки спати, тим більше, що як хто раз привик пити, то сей нахил у нїм ще зростає з часом. Селяне, не дбаючи про хлїборобство, зберають ся по корчмах, піячать там днї й ночи, забавляючи ся ученими ведмедями, що танцюють під музику дударя; ростративши своє майно, вони бідують від голода, починають красти й розбивати”. Він нарікає на дорогі й богаті ґардероби, дорогі футра, пишні виїзди, де до карети запрягають по шість, по вісїм коней — а нема їх для військової служби. Скаржить ся на здирство й неправду в судах, їх утяжливу процедуру й високі судові такси, на упадок родинного житя й велику силу, яку собі забирають жінки. Він добачає тут лихий вплив Статута, що признав законну четверту частину донькам в маєтку їх батьків: люде шукають посагу і краси, жінки дбають не про порядне житє, а про майно і красу — пускають фальшиві поголоски про своє богацтво й малюють собі лиця; вони стали гордими, залишили добре житє, супроти опікунів, батьків і чоловіків стали непокірні і вкорочують їм вік, хочуть самі панувати, володїючи селами, городами й волостями, чи то як помістями чи то на праві дїдичнім 26).

Сьому критику Жиґимонтових часів ідеальним часом здавало ся панованнє Витовта. Для пізнїйших віків золотим часом лишили ся часи Жиґимонта-Авґуста й Баторія. Вони й досї уважають ся золотим часом польського житя, польської культури — дослїдниками, які цїнять розвій культурних і суспільних інтересів у сих часах. В порівнянню з ними старші часи мали перевагу більшої простоти, певної суворої щирости й обовязковости — підпорядковання тому, що вважало ся або неминучістю або порядком, державною чи моральною нормою. Безперечно, що тодїшнє житє, в своїй невибагливости і дуже слабкім розвою роскоші й комфорту, навіть у найвищих суспільних верствах, не тільки в ширших кругах, було дешевше. Буджет не тільки панського, а і взагалї народнього чи державного житя випадав користнїйше, і то не тільки з того становища, що тодї видатки не перевисшали доходів, як помічено в другій половинї XVI в. (шляхта дуже богата, завважає Руджієрі, мешкає по селах і займаєть ся рільництвом, але загалом беручи польський шляхтич мало дбає про господарство, видає більше нїж має доходу і тому майже вся шляхта обдовжена) 27). Він був користнїйшим і тим, що видатки не покривали ся таким напруженнєм економічних сил — таким використовуваннєм робучої сили підданих і таким руйнованнєм природних ботацтв краю, як то було в другій половинї XVI і першій полов. XVII віка. Моральність, хоч зовсїм не визначала ся чистотою, в старших часах мусїла бути також дещо вища, нїж в гулящих, перейнятих скептицизмом і ворожим супроти церкви й духовенства настроєм золотого віку. Ми бачили відзиви про житє самих духовних в серединї XVI віка 28), а тойже Руджієрі в 1560-х рр. оповідає досить непохвальні річи про моральність і шляхетської суспільности 29).

З другого боку треба сказати, що ті суспільні й культурні інтереси золотого віку не пройшли в глубину житя, хоч би й шляхецького, а перелетїли по його верхам, і під тим блеском і культурнїйшою дещо поволокою, яка вабить і підманює й новійших дослїдників, зістала ся в цїлости давня матеріальність, тільки ще більше неповздержна, розпущена, „розпоясана”. Гарні образки того шляхецького житя пізнїйшого часу (перед Хмельнищиною) дає нам в своїй „Описи України” Боплян, і я наведу з них дещо характернїйше 30).

„Коли узброєннє й воєнні практики (Поляків) значно ріжнять ся від наших, то з дальшого оповідання побачите, що їх пири і звичаї на них здебільшого зовсїм відмінні від иньших народів. Пани, особливо пишні на тім пунктї — дуже богаті і середнї, силкують ся прийняти як найбільше блискучо, і можна на певно сказати, що звичайні прийнятя у Поляків далеко перевишають своїм богацтвом наші пири, а з того можна найлїпше судити, які то бувають їх надзвичайні пири, особливо у сенаторів й иньших достойників підчас варшавських соймів. Вони роблять пири за 50, 60 тис. ліврів — видатки величезні, особливо з огляду чим і як вони приймають. Бо то не так як у краях, де мускус, амбра, перли і ріжні дорогі приправи до мяса ідуть на величезні суми: тут подають ся все річи звичайні, приготовлені грубо, в великій масі, а видатки виростають через марнотратність, знищеннє від слуг, як побачимо. Властиво запрошуєть ся чотирох або пятьох сенаторів, инодї до того ще послів, які пробувають при дворі, але з кождим приходить компанїя його дворян, душ 12-15, так що з того виходить товариство з 70-80 осіб. Вони сїдають за стіл, зложений з трох столів, злучених під простим кутом, довго на яких 100 стіп; накриті вони звичайно трома гарними, тонкими серветами і заставлені срібним золоченим сервізом; коло кождої тарілки хлїб, накритий маленькою серветочкою, і ліжка, але без ножа. Столи стоять звичайно в великій салї, а в кінцї її стоїть креденс прикрашений величезною масою срібної посуди і обведений балюстрадою, куди не може нїхто входити окрім ключника й його помічників. Такий креденс має вісїм або десять стовпцїв срібних полумисок (блюд) і таку масу тарілок, що вони підіймають ся на зріст чоловіка — а тамошнї люде не малого зросту. Насупротив креденса, звичайно над дверима, бував балькон, і там сидять музики — ті що грають на ріжних інструментах і ті що сьпівають. Їх слухають не всїх нараз, але так що починають скрипки, потім грають численні труби, а за ними сьпів хлопцїв, до того нанятих, досить мельодійний; і так іде на переміну аж до кінця пиру”.

Пир починаєть ся дуже церемонним обрядом умивання рук, потім гостей розсаджують по їх старшинству, і троє крайчих услуговує при кождім столї. Супів нїяких не буває, тільки ріжні покраяні мяса, і при них чотири роди підливи (сосу) — жовтий шафрановий, червоний вишневий, чорний сливяний і сїрий цибульовий. Подають ще воловину, баранину, телятину, курей — без підливи, але так приправлені солею й коріннєм, що не треба й солити, тому й сільничок не дають на стіль; дають солонину з квашеною капустою, пшоном, галушками або з хріном. „По скінченню першої переміни і спорожненню полумисків, з яких мяса поїдають не так гостї, як слуги, здіймають першу сервету і подають другу переміну, зложену, з печень: телячої, баранячої, волової, в великих штуках, більше півчвертки, каплунів, курчат і курей, гусей, качок, заяцїв, оленїв, серн, коз, кабанів й ріжних диких пташок, яких там дуже богато; їх подають навпереміну з ріжними приправами. Між другим і третїм даннєм подають ріжні „фрікасе”, солонину з тертим горохом — се страва дуже улюблена, так що без неї гостина не в гостину, також кашу пшонну, ячну, пироги з сиром, гречані пампушки в маковім молоцї, — все річи, які вони ідять лише, аби наповнити жолудок до решти й потім добре спати. По сїм другім данню, тим же способом дають десерт по сезонї: підсметаннє, сир і иньші такі річи — остільки гірші від наших найпростїйших раґу, що я не взяв би їх десять за наше одно; тільки рибу вони готують чудесно — правда, що до неї вони не жалують нї вина, нї оливи, нї коріння, нї родзинок. Під час обіду вони пьють мало, аби заложити собі добрий фундамент — пьють лише пиво, кладучи до нього смажені в маслї кусники хлїба (грінки). Ми вже сказали вище, що хоч не їдять богато, але полумиски з першої й другої переміни відходять майже порожні, се тому, що кождий, що сидить за столом, має за собою одного або двох слуг: даючи їм тарілки, аби замінити на чисту, пан накладає до них страви і дає слугам, а ті хапають і йдут їсти, чи лїпше сказати — пожерати в котрийсь з кутів салї, нїби потайки, підіймаючи тим негарний шелест, але пани того їм не боронять — бо такий звичай. Коли пани таким чином поїли добре при обідї, без великого питя, а слуги пожерли в якімсь кутї се що їм дали їх пани, гостї починають на добре пити — одні здоровє других, не пивом, а вином. Вино у них найлїпше й найблагороднійше в сьвітї і хоч воно біле, але нагоняє румянцї й високо підбиває кошти їх пирів, бо його тратять дуже богато, а коштує воно по 4 лїври за кварту, бо вони цїнять більше рідкість, як доброту його. Кождий гість пє здоровє приятеля й подає йому туж чарку, повну такогож вина, аби той відплатив йому тим же — се вони роблять охоче, вже без помочи слуг, і так стіл покриваєть ся великими срібними кубками ріжних фасонів і шклянками, які наповняють ся і зараз спорожняють ся. По годинї або двох такої милої забави дуже інтересно бачити ту масу кубків, що кождий має перед собою — таку величезну, що випити їх неможливо, і ті фіґури, які виходять з тих кубків — самі плянети не рухають ся так неправильно і аномально, а се все походить від впливу того доброго й приємного вина. Перевівши чотири або пять години в такій славній і нетяжкій роботї, одні змучені засипляють, иньші виходять спорожнити ся й вертають ся з новою енерґією до битви, третї оповідають свої славні подвиги в подібних битвах (кубками) й як вони прославили ся над иньшими товаришами. Але все те, що роблять пани, нїщо в порівнянню з тим що чинять слуги, бо коли вони роблять спустошення в їдженню, то ще більше без порівняння позволяють собі в питю і тратять вина десять раз більше як їх пани. Вони чинять нечувані збитки, витераючи брудні, товсті тарілки драперіями — хоч як вони гарні й рідкі, а навіть рукавами (вильотами) своїх панів, не маючи поважання анї до них анї до їх гарних убрань. А на вінчаннє тої всеї роботи вони наливають ся так гарно і славно, що нїхто не зістаєть ся вільним від власти вина; пани, слуги, музиканти — всї пяніські”.

При иньшій нагодї Боплян завважає, що шляхта українська — тодї вже дуже нечисленна, у всїм жила на польський взір 31). Се само собою могли-б ми припустити — особливо про всїх тих в українській суспільности, що силкували ся „поспівати за віком”. Та українська шляхта, що ще не зовсїм розірвала з національними традиціями, мусїла бути більше консервативною, її вірність національним традиціям була також проявом консерватизму: українська стихія ще не пробила собі власних доріг поступу, розвою; усе чим стояла вона — лежало в минувшости, і ся консервативність мусїла переносити ся на ріжні сторони житя. Українські й білоруські пани мусїли бути звісні з сього боку, й недурно такий Мелешко в памфлєті виводить ся завзятим прихильником добрих старих звичаїв 32). Але час брав своє й тисячними звязками тягнув українську суспільність за польською як в сфері духової так і матеріальної культури. Ті ж що зривали з своєю національністю й переходили в польський табор, старали ся, з поспіхом ренеґатів, можливо повно приподобити ся до репрезентатів польської суспільности. І ми маємо досить богаті змістом образки українського панського й шляхецького житя з останнїх лїт XVI й перших XVII в. у нашого славного аскета Івана Вишенського, які не полишають нїякого сумнїву в тім, що житє вищих верств української суспільности становило копію (хоч може скромнїйшу, блїдну дещо) польського житя, з його пишністю й марнотратністю, гоненнєм за новомодністю й зверхнім блеском та грубим матеріалїзмом в основі.

Ми бачили вже його інвективи на пишне житє українських владиків, що копіювали великопанське житє 33). В иньшім, пізнїйшім трактатї, писанім по приїзді з Атоса, десь коло р. 1610, звертаєть ся Вишенський уже до сьвітського українського панства — „отродків” побожних православних предків, що іронїзують з простоти й некультурности православного духовенства, монахів спеціально 34). Тут він щедрою рукою розсипає саркастичні замітки про сучасний панський побут і моди — іронїзує з замиловання в убраннях — як то сї пани „своєго трупа” „разными шатами пестрыми украшаютъ, одЂваютъ, перемЂняютъ и ненасыченую любовъ къ прелести шматя того: злотоглаву или ядамашку, шкарлату й иньших сукенъ привязали”. Насьміваєть ся з „злотоглавих делїй”, „алтембасових кобеняків”, „з отмЂны частоє в купованью шапокъ и выбираню, которая красшая и на голо†кшталтовнЂй стоитъ, зрителемъ приподобастъ, косичку или пЂрцє запявши”. Глузує з манєр сучасних елєґантів як вони виступають, „выбрытвивши потилицю, макгерку верхъ рога головного повЂсивши”, „перекривляючи макгерку то на той то на сей бокъ, шію напяливши як индійській куръ”, „делЂю а собЂ перепявши, плече одно више отъ другого накокорЂчивши яко полЂтЂти хотячи”. Зїдливо висьміває виїзди „на тыхъ гордыхъ бодавЂяхъ, валахахъ, дрыкгантахъ, ступакахъ, єдноходникахъ 35), колыскахъ, лектыкахъ, брожкахъ, корытахъ, котчихъ трупъ свой перемЂняючи”, і великопанські товпи богато вбраних дворян і слуг — „предстоящимъ гловоглавымъ, трепернымъ и многопернымъ макгероносцемъ, шлыкомъ, ковпакомъ, кучмомъ, высоконогымъ и низкосытымъ слугамъ, дворяномъ, воиномъ и гайдукамъ смертоносцемъ” висьміює ловецькі клопоти — „братство съ хорты, окгары, выжлы и другими кундысы 36) и о нихъ пилность и старане абы имъ, боки полны, хребты ровны и гладки были”. Нарештї й „трапезу сребро- полмисную, потравы богато утворенныє, черево сластолюбивоє” — сите і пяне житє „въ многихъ мисахъ, полмискахъ, приставкахъ, чорныхъ и шарыхъ, чирвоныхъ и бЂлыхъ юхахъ, и многихъ скляницахъ и келишкакъ, и винахъ мушкателяхъ, малмазыяхъ, алекантохъ, ревулахъ, медохъ и пивахъ розмаитыхъ”.

Він рішучо заперечує всякий ідейнїйший зміст сього житя — „въ статутахъ, констытуціяхъ, правахъ, практикахъ, сварахъ, прехитреняхъ” з одного боку, з другого — „въ смЂхахъ, руганяхъ, прожномовствахъ, многомовствахъ, кунштахъ, блазенствахъ, шидерствахъ” веселого товариського житя. „ЧЂмъ же се ты, любимый брате, ругаєшъ з инока, ижъ съ тобою не умЂетъ бесЂдовати”, запитує він новомодного мудрагеля, що з високости своєї сьвіжо присвоєної польської культурности дивить ся на руських простаків. „Албо мнимаєшъ, ижъ ся чого пожиточного въ замтузЂ научилъ? албо мнимаєшъ, ижъ ты што цнотливого у курвы слышалъ? албо мнимаєшъ, ижъ ты што богобойного отъ шинкарки навыкъ? албо мнимаєшъ, ижъ, ты што розсудного отъ дудки и скрипки и фрюярника розобралъ? албо мнимаєшь, ижъ ты отъ трубача, сурмача, пищалника, шамайника, органисти, рекгалисти 37), иньструментисты и бубенисты што о дусЂ и духовныхъ рЂчахъ коли слышалъ? албо мнимаєшъ, ижъ ты отъ всихъ пастыревъ, мысливцевъ или возовозовъ, возницъ или свачомудрецъ, кухаровъ или пиргохитръцовъ пекаровъ што о богословіи навыклъ?” 38).

Вишенський говорить тут, як християнський аскет, але і з свого становища влучає добре в слабу сторону — грубий матеріалїзм, брак глубшого ідеального змісту в сій новій культурности, що в школї й науцї шукала не властивої осьвіти, не ширших духових горізонтів, а сьвітської полїтури, культурної поволоки і дїйсно від своїх педаґоґів єзуітів діставала полїтуру, формальну дресуру ума при повнім браку якихось глубших інтересів. Фехтувала фразами про publicum bonum і amor patriae, укриваючи під ними свої ріжні „привати”, якими нищено до останку всякі державні й публичні інтереси, а псевдоклясичним баґажем і звучними деклямаціями про загальну (для шляхти) „рівність і золоту свободу” та шляхецьку „честь” маскувала еґоістично-клясові свої шляхецькі інтереси. Як я мав уже нагоду запримітити, ся сторона польської культури була дуже принадна й наручна для українського панства, бо підлещувала його клясовим інтересам. Але вона затроювала його своїм індівідуальним і клясовим еґоїзмом, деморалїзувала тою проповідю шляхецької амбіції, сибарітизму, грубої, матеріальної роскоши, марнотратности й порожности, яку несла з собою і яка мала незвичайно шкідні наслїдки не тільки для самої шляхецької верстви, приводячи її до повного виродження, — але й для цїлого краю, держави, котрої доля спочивала в руках сеї шляхецької верстви.

Як мало було правдивої культурности під тим шумом і блеском, се ми вже бачили. Образ доповнять вічні історії шляхецьких війн, оружних наїздів, роблених під проводом нераз досить визначних осіб з поміж шляхецького загону, а повних епізодів в високій мірі грубих, нелюдських, некультурних; прояви шляхецької „бути”, як знущання напр. над дрібними урядниками — возними судовими; дикі забави, уряджувані для розривки шляхецьких культурників — в родї описаного в одній скарзї представлення, урядженого каштеляном перемиським в Динові з нагоди уродження у нього дитини: на ринок місточка, забарикадованого з усїх боків, був випущений дикий буйвол і на нього стріляли з засїдок, а чиясь куля уцїлила й одного з участників тої стрілянини 39).

З другого боку — ся зверхня культурна поволока, якою покривали ся сї грубі апетити й уподобання, ся поверховна позолота шляхецького „танцюристого раю” коштувала незвичайно дорого краєви й народови. Як то вище було нераз уже вказано, ся безглузда й несмачна роскіш, ся нечувана легкодушна марнотратність в краю так біднім, слабо загосподарованім, позбавленім всяких запасів і капіталів, осягала ся крайнїм використовуваннєм працї й достатку підданих, зведеннєм ad minimum всяких видатків на державні, публичні, культурні цїли, та руйнованнєм природних богацтв і запасів краю. Паралєля між зростом роскоші й марнотратности панства і крайнім обтяженнєм підданих та зростом серед них убожества до затрати всякої подоби людського житя та страшний контраст сеї безмисльної роскоші і безвихідної нужди — відчували ся більш уважливими репрезентантами самої шляхецької верстви і тим більше — постороннїми глядачами. Рей, описуючи ненаситність сучасної шляхти в їдї й питю, пригадує проклятя убогих людей, які спадають на тих роскошників — „одні плачуть, що їх пограблено для роскоші, иньші плачуть, що не можуть кавалка хлїба собі купити, а шафарі забирають що хто принесе, а потім печуть і варять, що навіть і пси ледви можуть той весь навал доїсти — бідні ж люде мусять терпіти голод і утиск” 40). Але з особливою силою и щирістю чутя тягне паралєлї роскішного панського житя й безмежного пониження й нужди панських підданих наш Іван Вишенський. Сї його образки становлять перли нашого середновічного письменства й глубиною свого гуманного демократичного настрою являють ся немов далекими вістунами найбільш горячих виступів в інтересах покривджених і пригнетих народнїх мас в українськім письменстві XIX віка. Контрасти, мальовані ним, дістають особливу гострість і силу вражіння тому ще, що звернені против панів духовних — православних владиків, покликаних до дїяльности в дусї милосердя й самовідречення, а піддані їх сидять в маєтностях, понадаваних на церкву також в імя милосердя і всяких иньших чеснот Христової науки. Але по затим ми маємо тут антітезу цїлого тодїшнього панського і підданського житя — панського раю й підданського пекла, як схарактеризував їх Боплян.

„Не ваши ли милости алчныхъ оголоднЂєте и жаждными чините бЂдныхъ подданныхъ, той же образъ божій что и вы носячихъ, на сироты церковныя и прекормленіє ихъ отъ блаточестивыхъ христіянъ наданыхъ, лупите, изъ гумна стоги и обороги волочите. Сами изъ своими слуговинами прекормлюєте 41) оныхъ трудъ и потъ кровавый, лежачи и сЂдячи, смЂючи ся и граючи пожираєте — горилкы препущеныє курите, пиво троякоє превыборноє варите и въ пропасть несытнаго чрева вливаєте. Сами изъ гостьми своими пресыщаєте, а подданныє бЂдныє въ своєй неволи рочного обходу удовлЂти не могутъ, зъ дЂтьми ся стискаютъ оброку собЂ уймуючи, боячи ся да имъ хлЂба до пришлого урожаю дотягнетъ”.

„Не ваши милости ли сами обнажаєте изъ оборы конЂ, волы, овцы у бЂдныхъ подданыхъ волочите, дани пЂняжныє, дани пота и труда ихъ вытягаєте, отъ нихъ живо лупите, обнажаєте, мучите, томите, до комягъ и шкутъ безвременно зимою и лЂтомъ въ непогодноє время гоните? 42). А сами яко идолы на одномъ мЂстцю присЂдите, или если и трафит ся того трупа оидолотворенного на другоє мЂстце перенести — на колыскахъ, як бы и дома сЂдяче безскорбно переносите. А бЂдные поданныє и день и ночь на васъ трудятъ и мучатъ — котрыхъ кровъ, и силу и праци и подвига выссавши и нагихъ въ оборЂ и коморЂ учинивши, вырванцовъ вашихъ, вамъ предстоящихъ, фалюндышами, утръфинами и каразіями 43) одЂваєте, да красноглядствомъ тыхъ слуговинъ око накормите. А тые бЂдници подданные простои сермяжки доброи, чимъ бы наготу покрыти, не мають. Вы ихъ пота мЂшки полны, грошами золотыми, талярми, полталярки, орты, четвертаки и потройники напыхаєте, сумы докладаєте въ шкатулахъ, а тыє бЂдници шелюга за што соли купити не мають!” 44).

Те була друга — оборотна, тїнева сторона нової культурности, несеної польською державою й суспільністю на Україну, яка не позволяє поблажливо дивити ся на слабі сторони її. А контраст легкодушної роскоші панства й визиску підданства незмірно ще загострив ся, коли до нього прилучив і розділ релїґійний та національний: коли на цїлій Українї роскішне і немилосердне панство стало Поляками й католиками, а против них стояв український елємент, як задавлене кріпацьким ярмом, пригнечене і поневіряне підданство. В західнїй Українї: Галичинї, Холмщинї й на Поділю се стало ся вже в XV-XVI віках, в XVII — на цїлій Українї. Але против ставленне таке різке й гостре сих елєментів на такій довгій лїнїї не могло удержати ся довго, і перший більший удар мусїв нарушити його рівновагу.








Примітки


1) Див. с. 311, 326-7.

2) Цїкаво, що виголосив сю максіму також Русин, Адам Кисїль (1648), ало був, розумієть ся, при тім речником — може занадто щирим, але вірним, цїлого польського сенату: ochotniej każdy, i ja sam pójdę przy Panu — як буде вже вибраний король, для того треба з тим вибором поспішити ся: bo będzie oculatus abo speculator et remunerator laborum, że liber rzeknę id quod sentio in libera republica — co teraz mamy za wdzięczności od rzplitej za straty nasze?

3) „Не толцко сами собе народихом ся на свет, но более ко службе божиєй и посполитого доброго” в передмові до видання книги Есфир (1519). Фраза виглядає на досить механїчний переклад з чужої мови, тому я в текстї парафразував її.

4) Передмова до книги Юдиθ.

5) 3 українських родів напр. папери Острозьких і Сангушків, видані в III і IV Archiwum Sanguszków досить добре вводять в атмосферу сих інтересів.

6) В сю атмосферу процесовичівства досить добре вводять оповідання, зібрані в II т. книги Prawem і lewem В. Лозіньского.

7) Archiwum Sanguszków IV ч. 140 (1539).

8) Ibid ч. 162.

9) Ibid. 564.

10) Див. вище с. 232.

11) Се підносить і Лозінський в своїй працї про шляхецький побут кінця XVI і початку XVII в., хоч взагалї виступає більше як приятель, нїж як критик сього старого шляхетського житя. Niepodobna, пише він, aby żaden z magnatów Czerwonej Rusi nie kochał sie w obrazach, lub nie kochając się w nich szczerze, nie naśladował w samej prożnosci króla Zygmunta Augusta lub Zygmunta III, ktrózy obaj byli miłośnikami współczesnej sztuki włoskiej i flamandzkiej, — ale u ogołu szlachty, nie wyjmujàc nawet najmożniejszej, nie było dla sztuki zmysłu, smak jej poprzóstawał reczej na bogatej galanteryi (Prawem i lewem I c. 126). Zbytek panuje wielki u możnej szlachty, завважає він на иньшім місцї, ale ma coś wschodniego w sobie, jest gruby, jakby na teatralną pompę, na chwytanie oka nagłym efektem, na sam blask materyalnego bogactwa obliczony (c. 122). Всупереч новійшим теоріям про посланництво Польщі як місіонерки західньої культури на Сходї, вона не могла бути доброю місіонеркою її вже з тої причини, що як раз благороднїйші сторони західньої культури, в яких лежала її вартність і будучність, лишались вповнї чужими для польської суспільности, або тільки зверха, злегка зачіпали чи інтріґували її.

12) Друкований в Sprawozdania z komisyi do historyi sztuki т. VI.

13) 3 культурно-історичного становища занотую ще кілька штук порцеляни (фарфур), трактованої, очевидно, ще як велика рідкість — часто оправленої в срібло то що (с. 211, 214). Колєкцію глиняної (майолїкової) турецької посуди (с. 214). Велику масу дзиґарів і дзиґарків — 24 (с. 213). Великий позитив в піхві (с. 214). Ksiàżki ruskie oprawne księcia i. m. starego — Константина, і близько тридцять образів moskiewskich, в шатах і без них, правдоподібно також йогож, 6 образів куплених в Кракові й 14 в Люблинї, й чимало (звиш 20) різних образів-іконок, на міди, дереві, і т. и. (ibid.).

14) Тамже с. 220.

15) Łoziński Prawem і lewein І с. 123.

16) Ibid. c. 124.

17) Порівняти з наведеним інвентарем майна Острозьких опись майна Никити Романова — Чтенія московські, 1887, III (про московський боярський побут на підставі сеї описи мусить лежати десь в актах київського фільольоґічного факультету моя студентська, семінарійна робота).

18) Коли Поляки в ширенню західньої культури бачать вплив специфічно-польський, можна-б в ширенню оріентальних мод у Польщі бачити впливи України і vice versa.

19) Див т. III 2 с. 501-3.

20) Інтересно завважити напр. богацтво спільних термінів в ґардеробі, убраннях, не кажучи за матерії — всї ті ферезії, гермаки (моск. ярмякъ), лїтники, кафтани і т. п.

21) Źywot człowieka poczciwego, цитую з видання проф. Калєнбаха II с. 12-21 (Bibliot. dzieł wyborowych ч. 268).

22) Мова каштеляна смоленського Івана Мелешка на соймі 1589 р., звісна в двох редакціях — в білорусько-українській, друкованій Костомаровим в Актах Зап. Рос. II с. 188, без усяких пояснень що до ориґіналу, і в польській, друкованій Нємцевічом (Zbiór pamiętników II), з голословною заміткою: z rękopismu Józefa hr. Sierakowskiego. Вони значно ріжнять ся між собою і вказують на популярність сього памфлєту, що ходив по руках в ріжних варіантах, як зїдлива сатира на нових, білорусько-українських і литовських членів сойму, що з своїх „медвежих кутів” повилазивши сьмішили польських парляментаристів сьмішними й недорідними мовами. Старші історики, як Костомаров, уважали сю промову за автентичну. Первольф в книзї: Славяне, ихъ взаимныя отношенія и связи (III ч. 2 с. 196), потім Сумцов в статї: РЂчь Ивана Мелешка какъ литературный памятникь (К. Стар. 1894, V) вказали зовсїм справедливо, що маємо тут лїтературний твір, сатиру вложену в уста апокрифічного смоленського каштеляна. Довнар-Запольский потім виступив против сього погляду (в статї про Вас. Тяпинского — ИзвЂстія отд. рус. яз. 1899 с. 1064), вказуючи, що Мелешко не псевдонїм, а дїйсна особа — шляхтич з Полоччини. Але хоч би тут дїйсно мав ся на гадцї той Мелашко, то все таки автентичною промовою його анї дїйсним credo його ся „промова” через те не стане. Завважу, що й проф. Сумцов не зовсїм справедливо оцїнив її, бачучи тут сатиру на нові польські порядки, а не висьміяннє, з становища нових часів, старовірів, laudatores temporis acti. Він зближає сю сатиру з інвективами Вишенського, але автор Мелешка й Вишенський стоять власне на противних становищах: оден сторонник, другий противник нових порядків.

23) Ті місця, де обидві редакції розходять ся, і одна другу доповнює, я подаю в перекладї, лучачи обидві редакції.

24) Рей напр. пише: Przodkowie naszy oni swięci, nie mając ani pisma ani żadnego upominania, ani praw żadnych ustanowionych na się, tylko tak z przyrodzonej cnoty swojej, patrz jak pięknie, trzeżwie, pobożnie, a na wszem pomiernie żyli, i na wszem się sprawowali, a jako długo onych rozkosznych, wesołych, wolnych a szczyrych żywotów swoich. używali (I. c. c. 18).

25) Библіотека иностр. писат. изд. Семеновымъ I с. 20-1.

26) De moribus Tartarorum c. 15, 16, 20, 28-9 == Мемуары до исторіи Южной Россіи I с. 23-4, 25-6, 29-32, 40-41.

27) Relacye nunciuszów I с. 128.

28) Див. т. V с. 494-6.

29) „Мало скромних жінок, а не бракує навіть і публичних” — се ставить він в звязок зі звичаями в подорожах (І с. 127). Образок досить інтересний взагалї.

30) Description de l'Ukraine c. 189 і далї (я покорочую се оповіданнє).

31) Ibid. c. 22.

32) Порівняти ще пізнїйший єзуітський памфлєт на смерть виленського православного купця Злотовича(1635), де православні поручають його св. Петрови не тільки як правовірного, але й чоловіка твердих патріархальних звичаїв, карікатурно утрірованих памфлєтистами: „пихи би куса не мЂлъ в собЂ, в бараним кожуху і без пояса ходилъ, в нагавицах не ходилъ”, і т. д. (Lukaszewicz Dzieje kosciołów wyznania helweckiego w Łitwie I c. 88).

33) Див. т. V c. 497-9.

34) Акти Ю. i Зап. Роc. II с. 211 і далї.

35) Ріжні роди коней.

36) Ріжні роди собак.

37) Ріжні роди інструментів.

38) 1. с. с. 218.

39) Łoziński Prawem і lewem, I c. 129.

40) 1. с. с. 17.

41) Споживаєте.

42) Мова про сплави збіжа і лїсових виробів.

43) Акты Ю. и З. Р. II с. 229-30.











Попередня     ТОМ VI     Розділ IV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ IV. Стор. 9.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.