[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ V. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ VI     Розділ V     Наступна





V. Культурно і релїґійно-національний рух на Українї в XVI віцї


КУЛЬТУРНИЙ РУХ XVI В. Й ЙОГО РЕФЛЄКСИ НА УКРАЇНЇ: БРАК КУЛЬТУРНОЇ ПЕРЕВАГИ ПОЛЬЩІ В ПОПЕРЕДНЇХ СТОЛЇТЯХ, СКУПИЙ ЗМІСТ ПОЛЬСЬКОГО ДУХОВОГО ЖИТЯ В XV В., ГУМАНЇСТИЧНІ ВПЛИВИ, КУЛЬТУРНИЙ РУХ СЕРЕДИНИ XVI В., ПОЛЇТИЧНИЙ РУХ СЕРЕД ШЛЯХТИ, ПРОТЕСТАНТСЬКІ ТЕЧІЇ, ПОВЕРХОВІСТЬ РУХУ, ЙОГО ПОКАЗНІ СТОРОНИ Й ПРИВАБНІСТЬ ДЛЯ ШЛЯХЕТСЬКИХ КРУГІВ УКРАЇНИ.



Суспільно-культурний й духовий рух в Польщі XVI в. мав великий вплив на еволюцію українського житя, правда — більше неґативно, як позитивно, але відбив ся на нїм дуже значно. Хоч як скороминущий і як виявило ся — не глубокий був сей рух, але він колихнув, хоч на недовго, верхами польської суспільности — шляхецькими й духовними кругами, особливо вищими їх верствами — дуже сильно. І в противенстві елєментів польського й українського (ширше — українсько-білоруського) він так же різко й сильно перехилив коромисло ваги в сторону польську.

Досї польський елємент мав перевагу більше фізичну тільки, як елємент державний, протеґований. З культурного погляду стара Польща — більше меньше аж до другої четвертини XVI віка не мала так чим імпонувати Руси. Вона якийсь час показувала велику силу екстензивну — поки конфлїкти з Москвою турецько-татарським сьвітом при кінцї XV віка не виявили повного упадку тої екстензивної сили в Польсько-литовській державі. В сфері-ж культурній Польща зіставала ся задвірком, Hinterland-ом західньої Европи не тільки без всякої тїни самостійности, але і без скільки небудь живійшого культурного руху в сїй сфері. Вона правдї все таки поступала і в сїй сфері більше нїж Україна, що переживала часи застою; але й її поступ був так повільний і незначний, що не було чути в тім великої ріжницї ври повній відмінности самих основ культури у неї і у Вкраїни. В коронних українських землях польський елємент витиснув український, але перевагою полїтичною; тутешня Русь зійшла на народність піддану, але не мала причини чути себе низшою: за своїми плечима вона чула ще Україну вел. кн. Литовського, сю фалянґу князїв і маґнатів українських і білоруських, „сонне військо”, що в дрімотї полїтичного й культурного застою снило сни давнїх славних часів, горде переконаннєм, що своєю благородністю й славою вони не дадуть нїкому першенства перед собою. В дальшій перспективі маячили образи иньших країв тоїж східньої, візантийсько-православної культури — Московщина, що вибивала ся саме на першорядну полїтичну силу, Волощина, що на порозї XV в. дїйшла такого імпозантного значіння під властию воєводи Стефана, і Царгород — доки він ще стояв серед турецької навали.

Повів гуманїзму ледво долїтав до старої Польщі, не сягаючи своїми впливами поза учені вершки католицького духовенства. В лїтературі панувала латина, далека і чужа суспільности, і такий же далекий від сучасного житя і мертвий був зміст тої лїтератури — пережитків середновічної латинської схолястики. Постилї — збірки латинських проповідей, що відповідали більше меньше нашим учительним євангелиям, толковання, жития, становили її зміст. Народня лїтература, на польській мові обмежала ся головно побожними піснями, нужденної фактури — в стилю пісень нашого Богогласника, та перекладами св. письма, житиями й лєґендами, дідактичними або гумористичними віршами, — досить нечисленними, коли міркувати з того, що бодай в уривках долетїло до наших часів 1). В кождім разї з польського народнього письменства XV й початків XVI в. наше письменство не мало чим дуже живити ся — і дїйсно перекладів з польського в тих часах ми досї можемо сконстатувати дуже мало 2). Латинська ж теольоґічна схолястична лїтература, що циркулювала в Польщі (польського в нїй було дуже мало), була своїм язиком чужа, а змістом — зовсїм не інтересна, з невеликими виїмками. Українські книжники мали подостатком своєї теольоґічно-моралїстичної книжности, свої „постилї” в видї учительних евангелій, лєгендарії й збірники житий, мали величезну лїтературу отцїв церкви, вправдї старшу від західнїх, але що до якости не гіршу, а лїпшу. Мали навіть більше, нїж потрібували й уживали, і за сим добром не мали потреби звертати ся до латинських книжок — навпаки, не одним могли тут і Поляки поживити ся 3), тільки се був для них сьвіт далекий і чужий, і вони волїли черпати з чеського народнього письменства, близшого і язиком, і культурою, і релїґією.

В першій половинї XVI в. впливи гуманїзму в Польщі стають замітнїйші, але вони не виходять все таки за тїсні кружки аматорів і знавцїв, головно з поміж вищого духовенства і нечисленних одиниць-виїмків з поміж сьвітської аристократії, що перейшли нову, гуманістичну школу десь на заходї. Свійської такої школи не було: краківський унїверситет, не здужавши вулабудати ся з пут схолястики, никнув і упадав вповнї, позбавлений професорських сил і матеріяльних засобів, погорджуваний шляхецькими кругами, як школа маломіщанська, нїкчемна, де шляхецька дитина анї научити ся нїчому не може, анї набрати ся якихось добрих обичаїв серед уличної галайстри. Ширший шляхетський загал зіставав ся довго не рушаним анї тою заграничною осьвітою, анї тою заграничною наукою, і не маючи анї відповідного приготовання анї інтересу до нової гуманїстичної учености, так само як і давньої, схолястичної, тільки ухом ловив далекі відгомони громів, що зачинали гуркотати в культурно-релїґійній і суспільно-полїтичній атмосфері Заходу. Письменство на народнїй, польській мові, що одно могло захопити сю слабше вишколену польську суспільність, ставило що йно перші й несьміливі кроки, в повній сьвідомости сього убожества. Циркулювали в рукописях і виходили друком деякі переклади і компіляції популярних книжок латинських, і нїмецьких та чеських книжечок — збірки популярно-уложених побожних і сьвітських оповідань (Езопи, діспута Соломона з Морольфом, Римські Дїяння й ин.) та практичних порад — ріжного схолястичного сьміття в родї толковань небесних знаків, і т. и., скромно призначувані самими авторами й видавцями для малоосьвічених, не вчених латини жінок, слуг, маломіщан. Польська мова ще в серединї XVI в. уважала ся некультурною, вульґарною, в якій можна звернути ся до поважного чоловіка тільки з перепрошеннєм. Навіть Нїмцї видавцї, пускаючи ся на друк польських книжок, з купецьких мотивів — рахуючи на покуп „посполитого чоловіка”, в оден голос закидали Полякам (як Вієтор 1541 р.), що тим часом як иньші народи свій язик люблять, ширять, старають ся зробити кращим і гладшим, польський нарід своїм погорджує (gardzi i brząka). Сї закиди ще в 1550-х рр. (в передмові до Wizerunku) повторяв Рей, називаючи Поляків найбільше недбалими що до своєї мови — нема таких, каже аби меньше від Поляків свою мову любили. Через те широко розповсюджували ся в Польщі книжки чеські, чеський язик уважав ся культурнїйшим і лїтературнїйшим, і польські письменники обіруч черпали в нього вирази й обороти, напускаючи в польську мову масу чехизмів.

Тільки від 1550-х рр. зачинаєть ся сильнїйший рух, і культурний і суспільний, в ширших кругах польської суспільности. На те зложило ся кілька впливів, ріжного роду й ріжної ваги. Суперництво можновладських партий на дворі старого Жиґимонта, втягає в свою боротьбу широкі круги шляхти й кидає між ними ріжні гасла полїтичного характеру. Непорядки, надужитя, перекупства, які панували на дворі під впливами Бони, викликають сильний критицизм, дають привід до плянів перестрою, „направи річи посполитої” і загрівають шляхецький загал до боротьби з останками монархічної власти й її кепськими дорадниками — можновладцями сенаторами. Релїґійна реформа, боротьба з Римом і католицтвом в Нїмеччині притягає до себе пильну увагу шляхецького загалу, давно невдоволеного з власти і впливів духовних сенаторів, з духовної юрисдикції, духовних поборів, десятини, завистного на величезні земельні богацтва катедр і кляшторів і на ті доходи, які потягав з польських епархій римський престіл. Упадок католицької церкви в Польщі, що в тім часї дійшов крайнїх розмірів і проявів 4), повний брак дисциплїни, побожности, церковности серед вищої й низшої єрархії, неуцтво й простацтво сеї останньої — давали дуже добрий ґрунт для росповсюдження тої зїдливої критики церкви й духовенства, якою обсипали їх нїмецькі реформісти й гуманїсти. Польська суспільність починає все більше інтересувати ся реформаційними змаганнями, її члени починають самі звідувати головні огнища реформаційного руху. Шляхта починає відчувати можливість повалення на сїй новій підставі немилих їй церковних порядків в Польщі, привілєґій і впливів духовенства. З другого боку, зближеннє, бодай зверхнє, формальне до західньої культури відродження, ширене двором Бони вводило далї все ширші круги шляхецької суспільности в інтереси гуманїзму і його боротьби з авторитетом церкви (знаємо, що в кружку Бони писання італїйських раціоналїстів, творцїв пізнїйшого антитринїтарства, приймали ся з великою симпатією й інтересом, й ширили ся відти). Анархістичні інстинкти, розвиваючи ся в шляхтї все сильнїйше, з неперебореною консеквенцією ведуть її від плянів суспільно-полїтичного визволення і самовласти шляхти до емансипації свого сумлїння з під впливу церковного авторитету, католицької дисциплїни, до того щоб зробити кождого шляхтича не тільки в сфері суспільно-полїтичній, а і в сфері духовній повним паном самого себе — своїх підданих. Секуляризована Альбрехтом Бранденбурґським Прусія, тїсно звязана з Польщею, як недавно прилучена васальна держава, заливала Польщу друками реформаційного напрямку, не тільки нїмецькими й латинськими, але й польськими (особливо важна видавнича дїяльність Секлюціана). Проповідники реформації, стараючи ся уловити слабкий в латини шяхецький загал, жіноцтво, міщанство, селянство, — звертають ся до польської мови. Перший голосний народнїй письменник польський Рей присвячує сїй проповіди своє малоокресане і невибагливе, але популярне пиро; йому вторує ряд меньше голосних письменників. Оборонцї католицтва, щоб противставити ся сїй популярній протестантській проповіди, беруть ся також за лїтературу на польській мові 5).

Смерть старого короля й вступленнє на престіл польський Жиґимонта Авґуста (1548) дає нагоду вибухнути тому всьому. До особи молодого короля привязували ся тисячні пляни й надії. Шляхта хотїла від нього помочи до боротьби з можновладством; ті що інтересували ся релїґійною справою — переведеннєм реформи, хотїли підмоги до сотворення національної польської церкви; всї разом жадали „направи річи посполитої”, управильнення судівництва, фінансів, орґанїзації оборони і т. д. і т. д. Соймованнє польське набирає небувалого перед тим оживлення й огню. Посольська палата, на чолї котрої зявляють ся ще небувалі шляхецькі трібуни — демаґоґи, бере провідну ролю, з дешевою відвагою ударяючи на сенат і короля й припускаючи горячі штурми до нужденних останків королївської власти й її прероґатив. Такі самі завзяті штурми в соймі й поза соймом припускають ся до католицької церкви й єрархії. Протестантські доктріни здобувають масу прихильників і визнавцїв, і то як раз серед найбільш впливових кругів — в аристократії й можнїйшій шляхтї Малопольщі й Великопольщі, також Литви. Польща покриваєть ся в третїй четвертинї XVI в. масою громад лютеранських, кальвинських і чеських братів, а трохи пізнїйше виступають поруч них також численні громади антітринїтаріїв (аріян або социнїян, як їх називано). Релїґійна толєранція стягає до Польщі з цїлого сьвіта ріжних релїґійних вільнодумцїв і реформатарів. Більшість сената становили репрезентанти ріжні некатолицьких конфесїй. Католицька церква, здавало ся, готова була впасти зовсїм і самі римські аґенти вважали католицьку справу програною.

З тих великих надїй, покладаних на короля, не вийшло одначе нїчого. Треба було на його місцї державного ґенїя, щоб в неясних поривах і мріях шляхти вибрати певні позитивні моменти та зручною й рішучою рукою повести її до їх здїйснення — Жиґимонт-Авґуст таким не був. В релїґійній справі він до смерти не вийшов із невтральности, яка однаково не вдоволяла нї сторонників старої церкви нї реформистів. З плянів направи річи посполитої вийшло дуже мало, в порівнянню з розмахом тих плянів. З бурливого соймовання другої половини XVI в. вийшла королївська власть ще більше ослаблена, державний устрій розбитий, „нарід шляхоцький” з'анархізований, готовий апотеозувати сей державний розстрій (Polska nierządem stoi, як говорили загально вже при кінцї XVI). Він був готовий противити ся всякому улїпшенно устрою фінансового, воєнного чи иньшого, аби з того не зміцнила ся королївська власть, не вийшла з повної безсильности супроти всевластної шляхти. З імпозантних початків релїґійної реформи вийшло гірше нїж нїчого — бо абсолютне панованнє темного єзуітського католицтва. Протестантський рух, такий, здавало ся, сильний і повний житєвих сил, ледво дожив до початків XVII в.; він не пройшов в глубину народнїх мас, зіставши ся вірою екзотичною (нїмецькою), велико-панською, а і в сих панських кругах теж не запустив глубшого коріння і переважно скінчив своє істнованнє з тим поколїннєм, що тим нововірством запалило ся. Забракло йому сильнїйшої орґанїзації; самі евангелїки — лютеране (ауґсбурської конфесії), кальвінїсти й чеські братя ледво терпіли одні одних, а з радикальнїйшими раціоналїстами — т. зв. аріанами, дїлила їх глубока й отверта ворожнеча. Ся незгода дуже сильно зашкодила нововірству. Але воно таки й само не глубоко сидїло в суспільности, й коли нове правительство (Баторій, а особливо Жиґимонт III) рішучо стало по сторонї католицтва, коли відреставровано й скріплено католицьку церкву, дуже скоро — працею і заходами єзуітів особливо, вернено назад на лоно католицької церкви репрезентантів виднїйших панських домів, а з сим упало протестанство, тільки в слабих останках полишивши ся в XVII віцї. Дещо сильнїйше держало ся аріанство — але також як невелика секта без значіння, поки конституцією 1658 р. не вигнано його зовсїм з Польщі. Єзуіти, спроваджені католицьким епископатом на ратованнє католицької церкви, ширять ся й кріпнуть незвичайно скоро та здобувають незвичайну силу і впливи католицтву (перша „колєґія” — громада єзуітська в Брунсберґу, в коронній Прусії, заложена 1565 р., кілька місяцїв пізнїйше — з початком 1566 р. колєґія і школа в Пултуску, на Мазовшу, в 1570 орґанїзовано громаду в Вильнї, в 1572 в Познани, в 1574 в Ярославлю, на українській землї). Зручною проповідею, і ще зручнїйше веденою школою, що завдяки своїм педаґоґічним прикметам і приладженню до вимог і поглядів польської шляхти, скуплює у себе вихованнє всього цьвіту аристократії й можнїйшої шляхти, не тільки католицької, а й протестантської та православної, — вміли вони помирити шляхту з „солодким ярмом” католицтва 6). Шляхта полишила собі необмежене панованнє на сїм сьвітї, але в справах „не від мира сього” піддала ся повному й абсолютному панованню католицької доктрини, і Польща що за часів Жиґимонта-Авґуста вважала ся ледво не найбільше вільнодумним краєм на сьвітї, півстолїтє пізнїйше стала царством темної реакції й клєрикалїзму.

Такий скороминущий був сей раптовний огонь. Соломяним представляєть ся він нам з історичної перспективи. Але хоч не на довго, він спалахнув горяче й імпозантно, і тому поколїнню, що дивило ся на нього, трудно було знати, що буде він сьвітити так коротко. Житє закипіло ключем суспільних і культурних інтересів. Розвинула ся величезна полїтична лїтература, присьвячена чи то біжучим питанням дня чи то питанням ширшим, принціпіальнїйшим; де що з того діставало ся до друку — далеко більше циркулювало в копіях. Величезна лїтература теольоґічна — доґматична, екзеґетична, полємічна і реалїстична, містила в собі чимало річей написаних талановито, живо (навіть аж занадто!), які притягали увагу читача. На нїй головно виробила ся й виполїрувала ся польська лїтературна мова. Під пером лїпших своїх репрезентантів вона вповнї позбуваєть ся в другій половинї XVI в. своєї брусоватости й тяжкости, які характеризують її в першій половинї столїтя. Орґаном ученої прози все ще лишала ся — й лишила ся на далї мова латинська, але й на польській появляєть ся ряд інтересних, більше або меньше гарно написаних праць з ріжних сфер знання, ориґінальних і перекладених, особливо з сфери знання практичного — ріжних трактатів і поучень в ріжних сферах житя, чимала лїтература повістева, анекдотична і т. д., обчислена на слухача пів-інтелїґентного, на жінок, міщан і т. д. Але особливо високо підносить ся польська поезія, в особі найлїпших своїх репрезентантів піднявши ся до верхів сучасної культурности, віддаючи в мові досить легкій, приступній, виробленій образи й течії сучасної европейської ученої поезії, а заразом творячи річи лїричні й жанрові на мотиви житя, які близкістю своїх тем та талановитістю оброблення дуже сильно трапляли до почутя й смаку своєї суспільности.

Творить ся отже лїтература досить ріжнородна й богата. Творить ся атмосфера духова досить оживлена, а головно — незвичайно близька й тепла кождому „сину коронному” (так любила себе називати шляхта), бо наскрізь пересякнена інтересами й симпатіями шляхецької верстви. В зручних єзуїтських руках, в їх колєґіях, виробляєть ся школа також вповнї приладжена до вимог і смаку шляхецької суспільности, що виховує молодцїв гладких, сальонових манєр, з усїми зверхнїми прикметами культурности, з легким і нескомплїкованим моральним баґажем, добре повішеним язиком, здатним наговорити з кождої нагоди легко і богато, пустити тучу премудрости, чи забити баки, кажучи більш вульґарно. Додати ще до сього, що як раз на сей же час — другу половину й особливо — останню четвертину XVI в. припадає розвій зверхньої, матеріальної культури, великопанського блеску, шляхецької роскоши, „фуми і парфуми”, блискучої й богатої, — дарма, що осягала ся таким знищеннєм народу і краю — так глубоко сучасники в то не заглядали звичайно.

Можемо собі представити, як мусїло імпонувати, захоплювати се житє, блискуче, живе, гаряче, а при тім, повторяю — бо се так важно в данім разї — наскрізь шляхецьке, перейняте шляхецькими клясовими змаганнями, настроєм, симпатиями, — як мусїло ударяти воно сими шляхецькими нотами в созвучні струни шляхецьких верств українських. Як раз в сей апогей польської культури, польського житя актом 1569 р. вони приведені були в тїсну звязь Польщею, з польською суспільністю, кинені в вир сього шляхецького танцюристого раю, в сю орґію блискучу й привабну, хоч затроєну паразитизмом, зародками виродження й упадка, овіяну чаром штуки й поезії, в сей буйний і гойний шляхецький пир. Ледво розбуджені з своєї вікової дрімоти, вибиті з колєї відірвані від старого полїтичного орґанїзму, з яким зжили ся вони будь що будь за тих кілька віків, і кинені в огонь нових полїтичних і суспільних порядків, висвободжені з „литовської мови” — тягарів і ограничень литовського феодалїзму й служебности і надїлені всею сумою безграничних прав і свобід польських „королевят”, вони кинули ся приладжувати ся до нового житя й нових обставин, переймаючи польські форми, польську культуру, піддаючи ся їй абсолютно — не будучи анї настільки відпорні, щоб відкаснути ся від сих усїх принад шляхецького і великопанського житя, анї настільки запобігливі й сильні, щоб на своїх культурних і національних традиціях прищепити те, що вимагало ся духом часу і нових обставин.

Справдї, щоб від теольоґічної книжности XIV-XV вв., від отечників і учительних евангелий, від псалтирників-бакалярів, що могли навчити тільки читання і письма, переступити і піти рівно з поступами часу — для сього треба було незвичайної енерґії, талантів і — часу. А житє часу не давало і відтягати ся та замикати ся в патріархальнім старім житю не позволяло.








Примітки


1) Новійший огляд польського письменства XV в. у Брікнера Dzieje literatury polskiej w zarysie, I c. 29 і далї, і йогож спеціальнїйші працї: Średniowieczna poezya łacińska w Polsce (Rozprawy wydz. filolog. XVI-XXIII), Kazania średniowieczne (ibid. XXIV-XXV), Apokrify średnioweczne (ibid.XXVIII) Powieści polskie XV i XVI w. (Prace filol., 1898), Literatura religijna w Polsce średniowiecznej, I (kazania i pieśni), 1902. Також в історії польської лїтератeри Біґельайзена (Biegeleisen illustrowane dzieje liter. polskiej, т. II до 1500 р. — компілятивнo).

2) Див. вище с. 346.

3) Уханьский, біскуп холмський, пізнїйше примас, оден з дуже нечисленних польських духовних, обзнайомлених з церковним письменством руським, переложив в серединї XVI в. з русько-словянського тексту на польське катехитичні поучення Кирила єрусалимського.

4) Див. т. V c. 494 і далї.

5) Важнїйша лїтература до історії культурно-релїґійного руху XVI в.: Zakrzewski Powstanie і wzrost reformacyi w Polsce (1520-1572), 1870. Макушевъ Общественные и государственные вопросы въ польской литературЂ XVI в. (Славянскій сборникъ, III). Szujski Odrodzenie i reformacya w Polsce, 1880. Любовичъ Исторія реформаціи въ ПольшЂ, 1883. Bukowski Dzieje reformacyi w Polsce, I-II, 1883-5 (з клерикально-католицького становища, доведено до р. 1558). КарЂевъ Очеркъ исторіи реформаційного движенія и католической реакціи въ ПольшЂ, 1886 (огляд результатів наукових дослїдів). Tarnowski Studya do historyi literatury polskiej — Pisarze polityczni XVI w., 1886, I-II (друге вид. 1895). Bruckner Róznowiercy w Polsce, szkice obyczajowe i literackie, серія І (аріане), 1905. Morawski Arjame w Polsce, 1906. Історії лїтератури — Брікнера, як вище, Chmielowski Historya literatury т. I, 1899, Tarnowski Historya literatury polskiej, т. I. 1900.

6) До історії реакції, крім вказаного вище (с. 416): Любовичъ Начало католической реакціи и упадокъ реформаціи въ ПольщЂ, 1889. Zalęski Jezuici w Polsce (гляди т. I і II, 1900-1). Sobieski Nienawiść wyznaniowa tłumów za rządow Zygmunta III, 1902.











Попередня     ТОМ VI     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ V. Стор. 1.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.