Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ III. Стор. 6.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ III     Наступна





СПРАВА ВИБОРУ ВЛАДИКІВ, КАНДИДАТУРА МОГИЛИ, ЙОГО ВИБІР, ВИБОРИ ЕПИСКОПІВ, ЗАХОДИ КАТОЛИКІВ І ПОГРОЗИ ПРАВОСЛАВНИХ.



Ріжні торги й переговори, що супроводили редакцію тексту pacta conventa, в осібнo до того визначеній комісії, забрали ще досить часу, так що шість тижнїв, визначених на сойм, скінчило ся, а pacta ще не були готові. Сойм відложено ще на три днї, спішно виготовлено текст, стверджений з одного боку братами Володислава, а з другого відпоручниками сойму, і по сїм дня 13/XI переведено формальний вибір Володислава. Супроти всїх попереднїх переговорів, підтриманих ще й військовими силами, виставленими на поготові чи то самим Володиславом чи його союзниками, і всякими впливами, між иньшими цїсарськими і самого Валєнштайна, що підтримував Володислава як противника пануючої шведської династії), вибір пішов зовсїм гладко. Одноголосно вибрано Володислава, і другого дня (14/XI) він зложив прилюдну присягу на pacta conventa і був проголошений королем 1). В текстї pacta після звісного пункта про дісідентів було уміщено:

„Що до людей розріжнених релїґії грецької (дісідентів православних), ми їх обовязуємо ся без відкладання заспокоїти згідно з пунктами, уложеними нами з депутатами обох палат на нинїшнїй елєкції” 2).

Православні тим часом, серед сих спорів і переговорів, спішили далї кувати свою справу по горячому. Рішено було зараз же тут на соймі, не відкладаючи перевести вибір православного митрополита, щоб дістати для нього королївське затвердженнє і припечатати тим справу відновлення православної єрархії. Правда, справа була дражлива. Митрополит був уже, в особі старого Ісайї; але його не можна, було предложити королеви до затвердження. Насамперед, очевидно, з правительственних кругів вже загодя дали знати, що на призначені їм катедри православні мусять предложити нових кандидатів. Охорона королївського права патронату вимагала сього, щоб самовільно, без королївського подання висвящені владики не були потверджені — для принціпу, так сказати, і православні правдоподібно дали на се вперед свою згоду. При тім ще й Ісайя, і деякі з епископів, як напр. Ісакій Борискович, владика луцький, що їздив в Москву послом від Борецького, могли вважати ся скомпромітованими своїми зносинами з Москвою і аґітацією за московською зверхнїстю, що йшла від них по Українї і мабуть не була секретом для правительства, як я вже сказав. Православні супроти сього не могли вважати тактовним дуже обставати за владиками, щоб їх особистою справою не псувати загальної 3). Хоч у Ісайї і його товаришів, як репрезентантів православного правовірства, були й свої оборонцї в козацьких послах та й иньших українських депутатах, кінець кінцем рішено було пожертвувати ними і вибрати нових кандидатів на митрополїю і владицтва

Таким кандидатом на митрополита визначено печерського архимандрита, що брав дуже дїяльну участь в цїлїй позасоймовій боротьбі за права православної церкви, а при тім певно приготовляв і свою кандидатуру, завдяки звязкав з деякими маґнатськими родинами. В його інтересї теж було не відкладати справу митрополїї на довші часи, щоб не дати промовити в сїй справі своє слово київським і козацьким кругам, прихильним Ісайї, а підозріливо і неприхильно настроєним до Могили за його компромісові, опортунїстичні погляди в релїґійній справі. Правительственним же кругам він був з сього погляду кандидатом приємним і наручним бо ідея „загальної унїї”, котрої прихильником показав себе Могила, таки справдї жила в кружку королевича, і він не дурив лєґата, коли заявляв охоту зайняти ся в будуччинї сею справою. Таким чином справа вибору Могили могла бути наперед рішена, як оден з пунктів того релїґійного компромісу, який був уложений між королевичом і визначними вождами українсько-білоруської партії. І вибір робив ся тільки „про око”.

Церемонїя ся була переведена дня 3/XI н. с. себто зараз по підписанню „пунктів”. Протокол поясняє, що згідно з „пунктами” (хоч сього в пунктах не сказано) православним треба буде представити на коронаційний сойм двох кандидатів, з котрих король одного потвердив би своїм привилеєм. А що до того часу трудно було-б зібрати ся такому зїздови управнених виборцїв, який тепер тут знайшов ся, та й митрополита треба вибрати попереду, аби було кому посвятити владиків, — тому зібрані рішили ся перевести вибір митрополита таки зараз і вибрали першим кандидатом Петра Могилу. При нїм мала зістатись і архимандрія печерська, з огляду на малі доходи митрополїї й великі видатки — між иньшими на відновленнє митрополїтальної Софійської катедри. Другим кандидатом поставлено Михайла Лозку, підстаросту винницького, сина звісної фундаторки київського брацтва. Під протоколом підписало ся сорок девять осіб православних панів-шляхти, присутних в Варшаві, між ними всї визначнїйші участники сойму: Древинський, Кропивницький, Кисїль, Семен Гулевич-Воютинський, Филон і Федір Вороничі й ин. 4)

Так гойно нагромаджені арґументи сього протоколу дають зрозуміти, що самі участники вибору почували нїяковість тої ролї, яку вони взяли на себе. В виборчій нарадї не могло бути досить духовних. Хоч про них і згадує вступна фраза протоколу („ми урядники і рицарство, і все духовенство, обивателї коронні і в. кн. Литовського”) 5), але в підписах не бачимо нїкого з духовних і сама згадка протоколу здаєть ся не говорить про духовенство присутнє. Таким чином вибори робили ся тільки іменем духовенства і всїх обивателїв. Дехто з духовних в Варшаві під ту пору мабуть був, без сумнїву; значить, вони відсунулись від підписання і се кидало непевне світло на сї вибори. Сучасник Єрлич, переказуючи поголоски, які ходили в Київі серед неприхильників Могили, називає його вибір дїлом його приятелїв, і ролю самого Могили представляє в дуже негарнім світлї 6). Але таких людей як Древинський, Кропивницький, не будемо підозрівати, що вони водили ся якимись особистими мотивами. Без сумнїву, вибираючи Могилу против старшого, всенародно вибраного митрополита, вони мали на увазї національний і церковний інтерес. Але свідомі були певних, слабших сторін свого кроку — і тим поясняєть ся многословна і натягнена арґументація протоколу.

Але кости були кинені. Кандидатів вибрано, предложено королевичеви до затвердження. Розумієть ся, з двох предложених кандидатів Володислав потвердив Могилу 7). І ще навіть перед формальним своїм вибором на короля 8) він видав пашпорт післанцям, котрих висилав до патріарха за благословенною грамотою Могили — „обивателями Корони і в. кн. Литовського і збором духовних (sic) вибраний на митрополита київського і нами іменований”, як каже тут Володислав. Разом з тим Могила просив у патріарха грамоти, котра-б усунула з митрополїї його попередника.

Покінчивши таким чином з митрополїєю, православні зайняли ся владиками. Було се незгідно з мотивами, висловленими в протоколї вибору митрополита: випадало-б чекати посвящення митрополита. Але-ж бо то була тільки реторика! Дня 15/XI переведено вибір владики на новозасновану білоруську (мстиславську) катедру і вибрано епископом Йосифа Бобриковича, ігумена і ректора виленського 9). Тодїж мабуть переведено вибір на луцьке владицтво: вибрано князя Олександра Пузину, волинського шляхтича; близшої дати вибору не знaємo. Не вибрано чомусь тільки кандидата на владицтво перемиське, відложено се на пізнїйше. А тих двох король тодї ж мабуть потвердив — чи формальною грамотою, чи устно дав свою згоду на сих кандидатів.

Пізнїйші факти показали, що православні мали причину спішитись. Пункти заспокоєння, хоч включені в pacta conventa і заприсяжені королем, для повної правосильности мали бути ще затверджені соймом. Коли не зроблено сього на елєкційнім соймі, мав би се зробити коронаційний сойм, і сього хотїли добити ся православні. Але, як ми вже бачили, папський лєґат постарав ся, що багато сенаторів і послів зараз же на елєкції заложили протести против сих уступок і відкликали ся до папської курії. Королївську присягу сподївали ся або уневажити або обставити ріжними умовами її сповненнє. Сам Володислав оповідав потім, як підканцлєр литовський Радивил підчас самої присяги шепнув йому на ухо, „аби не мав тої інтенції” (бо по єзуїтській етицї присяга важна тодї тільки, як чоловік, вимовляючи присягу, мав замір її сповнити).

Папа в відповідь на відклик католиків вислав (дня 1/I 1633) листи до короля, до свого лєґата і до ріжних церковних достойників, поручаючи їм всїми способами старати ся, щоб обіцянки, дані православним, були вичеркненї, або принаймнї — не були сповнені. В клєрикальних кругах приготовляв ся погляд, що обіцянка короля мала характер умовний, давала ся тільки під тою умовою, що на се буде згода папи. Сей погляд старанно ширив ся в полїтичних кругах. Заразом творено лєґенду — бо фактичну підставу за сими поголосками далеко не всюди можна признати — що королевич від разу, під час нарад комісії звертав ся до лєґата за дозволом на такі уступки, але лєґат не дав дозволу, а як владика луцький Почаповський (унїатський) жалував ся перед королевичом, що той відбирає від нього привілєґію, дану його батьком, королевич сказав, що він не відбирає, але як папа того зажадає, то треба послухати ся, і т. п. 10)

Все се мусїло відбивати ся о уха православних і дуже трівожно їх настроювало. В ріжних воєводствах в інструкції на коронаційний сойм вложено порученнє послам допоминати ся сповнення уступок, обіцяних православним, а всякі протестації, занесені в сїй справі, вважати неважними 11). Військо запорозьке, висилаючи своїх послїв, загрозило, що кине розпочатий похід на Москву і буде розливати кров не поганську, а християнську, коли не буде заспокоєна релїґія грецька, за тими ріжними протестами, внесеними против неї 12). Така рішуча постава православних і трудні обставини, в яких опинив ся король супроти розпочатої війни, справдї не дали можности клєрикальним кругам ударемнити здобутки елєкційного сойму. Їм прийшло ся вдоволити ся тільки тим, що до формального соймового потвердження даних православним уступок вони не допустили, але фактично їх сповнити королеви се не перешкодило.








Примітки


1) Piasecii Chronica c. 541-4

2) Volum. legum т. III c. 363.

3) Инакше толкував се Ґолубєв, вважаючи, що православні самі вважали за краще вибрати нових людей на владицтва - І с. 534-6. Потім він сам дещо змінив свої погляди в полєміцї з Голубінским — II с. 36 і далї.

4) Протокол сей надрукований Максимовичем в перекладї, без дати — Собр. сочин. І с. 390. Дату його подає Ґолубєв з соймового дневника — II. с. 3. Крім вичислених в текстї під протоколом іще підписані (за вірність імен одначе не можна поручити): Григорий Черник, депутат київський, Іван Попель, Василь Лихтинський, Іван і Андрій Хлопецькі, Ксенофонт Ляхтинський, Григорій Комарницький, Андрій Турчанський, Петро і Микола Шептицькі, Петро Яворський, Яків Березницький, Пузини Олександр і Юрий, ловчий волинський Павло Монастирський, Григорий Четвертинський, Павло Гулевич-Воютинський, Юрий Воронецький, Филон Єловицький, Василь Рогозинський, Микола Оболенський, Іван, Олександр і Самійло Огинські, Богдан і Іван Стеткевичі, Севастян Мирський, Григорий Володкевич, Григорий Куницький, Микола Виковський, Микола Позоржицький (?), Самійло Машкевич, Микола Ломський, Григорий Война, Кондрат Давидович, Павло Шембель, Іван Симон-Деревоїд, Терлецькі два — підсудок і хорунжий володимирські, Андрій Загоровський, Максимілїян Бжозовський, Комаровський і Токаревський.

5) Так каже й записка дневника, наведена Ґолубєвим: Tego dnia duchowienstwo zasiadszy post invocationem nominis divini obrało na metropolią kiiowską i. m. o. Piotra Mohiłę (c. 3). Теж в королївськім пашпортї — низше.

6) Він оповідає, що Могила мав повновласть на сойм від Копинського і всього духовенства, щоб заступати їх в усїх справах, і завдяки сїй повновласти, за помічю своїх приятелїв, добув собі номінацію на митрополїю, „приватно” дістав священнє від волоського митрополита і владиків у Львові і потім зявив ся до Київа — II с. 56. Але повновласти від Копинського Могила певно не мав нїякої, се були представники двох ворожих світів. Що до того, наскільки взагалї коректне було поступованнє Могили і наскільки взагалї він проявив власної інїціативи в заходах коло митрополїї, про се за браком позитивних підстав можна до схочу бавити ся в здогади і міркування без усякого реального результату. В новійшій лїтературі старались можливо оправдати Могилу в інцидентї з Копинським м. Макарій, Ґолубєв, Костомаров; натомість Ґолубінский в своїй рецензії працї Ґолубєва (Отчеть о 27 присужденіи премій Уварова і Чтенія московські 1900. II) і Кулїш в своїм Отпаденії — осуджували Могилу, більше або меньше різко.

7) Таку запись видав він дня 10/XI — Архивъ Ю. З. Р. І. VI ч. 266.

8) Коли справдї пашпорт підписано 12, а не 13 падолиста, як стоїть в копії — П. Могила II дод. 1.

9) Протокол в Археограф. Сборнику V с. 122.

10) Дневник коронаційного сойму — П. Могила І дод. с. 515, 523. Такі переговори королевича з лєґатом, про які оповідали на соймі, мушу вважати за видумку бо звісна реляція лєґата не лишає місця на здогад, що королевич звертав ся до нього по діспензу.

11) Напр. ухвали вишенського соймика з 16/XII 1632 — Akty gr. i ziem. XX с. 335. пор. заяви послів волинських, брацлавських і виленських — дневник с. 514, 516, 519.

12) Зміст козацької інструкції в дневниках — loc. с. с. 518 і другий в бібл. Чорторийських, в обох досить несправно.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ III. Стор. 6.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.