Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ IV. Стор. 9.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ IV     Наступна





СТАРШИНА СКИДАЄ ТОМИЛЕНКА — ПАВЛЮК ПРИЙМАЄ ВІЙНУ, ЙОГО УНЇВЕРСАЛИ З СЕРПНЯ, АРЕШТОВАННЄ СТАРШИНИ, СМЕРТЬ КОНОНОВИЧА, ПАВЛЮКОВІ ВИПРАВДУВАННЯ, ЙОГО ЗАПЕВНЕННЯ ЛЬОЯЛЬНОСТИ, ГНЇВ КОНЄЦПОЛЬСКОГО, ПОХІД ПОЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКА НА ВКРАЇНУ.



Скидаючи Томиленка, старшина тим самим проголошувала війну з Павлюківцями. Павлюк прийняв кинений йому поклик. На першу вість про сей акт він вирушив на Україну, а наперед себе вислав війська. „3 тисячі чоловіка”, як доносили до Конєцпольского. Проводили сим передовим полком полковники Павло Скидан і Семен Биховець і ширили унїверсали до козаків і всеї людности, покликуючи їх, аби до війська приставали, зрадників-старшин арештували. Оден з сих унїверсалїв наводить Окольский в такій формі:

„Павло Михнович Бут гетьман з військом й. к. м. Запорозьким, пану отаманови переяславському і всьому товариству, поспольству і всїй братиї нашій доброго здоровя од Бога заживати бажаємо! Даємо знати товаришам своїм вірним і зичливим, що волею і наказом військовим посилаєм до Переяслава полковників наших пп. Карпа Павловича Скидана і Семена Биховця в пильних справах військових, і з ними війська Запорозького кілька тисяч. Ви ж, в. м., яко вірні товариші наші тим не трівожте ся, але самі себе пожалуйте і до тих полковників збирайте ся. А тих зрадників, скільки єсть їх у вас у війську, що їм обіди, вечері і бенькети у п. Жолкєвского бували і за то товаришів наших п. Жолкєвскому повидавали, і не одному уха пообтинано та до Гадяча вали сипати запроваджено, — тих зрадників військових не боронїть, піймавши до армати військової приставте. Вони повинні за себе по справедливости відповісти, а ви, панове отамани, тим не трівожте ся і п. товаришам та міщанам кажіть не трівожити ся, а помічні будьте на тих зрадників, бо вони багато злого наброїли. Збирайте ся всї одностайно і до війська скупивши ся, з пп. полковниками прибувайте; а там собі на все порадимо добре. Як треба буде королеви війська на послугу, всї одностайно готові будемо. А як би, боронь Боже, мали в. милости тих зрадників боронити, а самі до війська приставати не хотїли, то ми з усею силою, з усїм військом і арматою до Переяслава підемо і тодї побачимо, хто тих зрадників наших боронити буде. Ще раз просимо вас і іменем війська суворо наказуємо — не важте ся тих зрадників боронити, але до війська, до армати як найскорше з пп. полковниками нашими прибувайте. З тим вас Богови поручаємо! З Крилова д. 12 VIII. 1637” 1).

Від сього війська і сих унїверсалів пішов зараз рух по Українї. Скомпромітованих старшин ловили й приставляли до війска — зловили між ними нового старшого, і того „мудрого” писаря Онишкевича. Иньші повтїкали і поховали ся та як могли прокрадали ся до польського війська. „Прибуло їх тут до мене кількадесять”, доносив Конєцпольский королеви з Бару 7/IX н. с. Між ними був й Іляш Караімович, котрому удало ся вхопити двох післанцїв Павлюкових, Смолягу і Ганджу й приставити їх до польського війська; він потім грав ролю довіреного дорадника в пізнїйшім походї польськім.

Маса козацтва і всякого люду громадило ся до Павлюкових полковників і головного війська. Між шляхтою почала ся панїка, кидали маєтки й тїкали куди видко, перелякані вістями, чи може фактами погромів шляхетських дворів, про які згадує принаймнї Конєцпольский 2). Все се, розумієть ся, вимагало оружного вмішання коронного війська, але Конєцпольский в прикрих своїх тодїшнїх обставинах не тільки не міг післати свого війська на Україну, а мусїв силкувати ся ще якось козацьке військо собі залучити до помочи. Замість грізних перунів приходило ся слати „лагідні лєґації”. До Павлюка Конєцпольский вислав двох своїх ротмистрів і поручив їм, затаївши всяке невдоволеннє, з огляду на обставини, постарати ся заспокоїти розрухи і понудити козацьке військо йти до війська коронного 3). Заразом, одначе, не дуже покладаючи ся на успіх сього посольства, розіслав унїверсали до старостів і всяких урядників українських, наказуючи їм самовільно покозачених підданних в козачих правах не признавати, коли вони не покорять ся і від повстання не відстануть — ловити і до польського війська приставляти, а як би їх самих не могли до рук дістати — то карати їх жінок і дїтей і доми їх руйнувати, — „бо краще нехай так на тім місцї кропива росте, нїж би ті зрадники множили ся” 4).

Розумієть ся, сї гуманні роспорядження коронного гетьмана не зіставали ся секретом для Павлюківцїв і супроти того його „лагідна лєґація” не могла внести нїякого заспокоєння в їх ряди. Але на лицемірно-прихильні заяви Конєцпольского вони вважали за краще відповідати такою ж монетою.

На докір за самовільну росправу з старшиною Павлюк відповів, що він мусїв то зробити з огляду на непорядки, які йшли від тої старшини на Українї:

„По правдї, не що иньше привело нас до того, як тільки плач і нарікання убогих людей по українських містах через те розложеннє армати і часте вибираннє великих стацій попередниками моїми, давнїйшими старшими війська Запорозького, з чого часті бували скарги від урядів тутешнїх, і ваша милость (гетьман) і сам король зволив наказувати нераз, аби уступили ся з арматою з Корсуня. Того задля злої дороги не могли вчинити, але зараз на весну запровадили до Черкас: одначе й там під такий злий час і неврожай не могло-б обійти ся без прикрости для тамошнїх міщан від слуг військових. Тому вернувши ся з служби кримському ханови (у котрого були не своєвільно, але за відомістю і наказом королївським і хоч з дуже малою горсткою людей, а таки того ворога і неприятеля річи-посполитої Кантеміра поконали і в глубину земель їх загнали), взяли ми армату з Черкас на звичайне місце, де вона не потрібує нїяких стацій нї подарунків, і не малий, певно, спокій убогим христіянам тим учинили. Але неприятель душ наших, завидуючи тому, вложив злї замисли в серця старших наших, так що вони не схотїли прилучити ся до нас, а удавали нас зрадниками і невірними слугами річи-посполитої. Два тижнї посилали ми під Криловим до них, поясняючи їм, що ми не на якісь бунти чи своєвільства взяли армату, але на те щоб убогі люде не терпіли тяготи, і як тільки буде оказія, готові ми на службу королївську. Але ті кількадесять зібрали ся на Расаві і скинули з уряду пана Томиленка, а дали старшинство Саві Кононовичу, нездатному і негідному того уряду чужинцеви Москалеви, а він того чоловіка доброго і для річи-посполитої здавна заслуженого удав перед в. мил. за двоєдушного і зрадника. Понаставляли собі полковників, сотників та иньшу старшину. А не маючи в руках уже нїяких знаків (клейнотів) від короля наданих війську Запорозькому, не дали знати нам про неприятеля анї про писаннє ваше (котрим Конєцпольский кликав військо в похід), а сміли і важили ся забрати з Терехтемирова армату (клейноти очевидно), котру наші богобойні попередники подали на жертву божу; і з нею хотїли йти до волости для грабовання (збирання контрибуцій для походу). На нас же пускали ріжні суворі погрози. Але сї їх суворі погрози і відказування та недобрі замисли, котрими стягали вони недобру славу на військо, а також жаль сердечний і плач людський приведи нас до того, що ми вийшли і їх за такі вчинки покарали. Просимо унижено і покірно, як найнизші підніжки ваші, нам того не полїчити за гріх, що ми хочемо мати добрий порядок і справу на користь річи-посполитої, а не яку небудь своєволю.

„І тепер готові ми йти з усїм військом і з усїми силами неприятеля коронного нищити, — аби тільки прислані були од короля знаки — корогва, булава і бубни, як то давнїйше бувало, і наказ (до походу) аби був від в. милости. Бо дуже то дало ся нам в знаки як ми ходили на Каменицю з п. Соколом 5) без знаків — яку ми репутацію дістали, яку неласку понесли від короля і всеї річи-посполитої і вашої милости. Що більше — заслужені товариші наші попали в кайдани і на Гадячу мусїли вали сипати не за що иньше як за ту Каменицю 6). Тому раді ми йти на службу в. милости з коша — але з знаками. До тогож і армата наша дуже потрібує поратунку в. милости, бо зовсїм гола. Мали ми ласкаву обіцянку королївську, що армата наша дістане підмогу з скарбу рп., також на кулї й порох, і в тім ласкавої помочи від в. милости просимо”.

Далї просячи не вважати їх бунтівниками і не вірити нїяким таким вістям про них, Павлюк поясняв:

„А що тепер отсе стало ся, як ми вийшли для своїх порядків військових, а декотрі з товариства переяславського вхопили товаришів наших Смолягу і Ганжу та до ваш. милости відправили, то вони оббріхуючи нас хочуть розпалити огонь та привести до нового розлитя крови христіянської та замішання в державі королївській. Так і в Переяславщинї не за чиїмсь иньшим тільки за їх же проводом кілька тисяч невинних душ загинуло 7). Отже унижено і покірно просимо за тих вище згаданих товаришів, аби їx увільнено і цїлих зіставлено. Бо-ж свідком нам п. Павловський слуга в. милости і міщане тамошні, що нїкому з підданих королївських в старостві вашої милости (переяславськім) не стало ся нїякої кривди. Як тільки взято винних, по котрих ми післали кількадесять коней, зараз вони з міста вийшли і нїякої докуки від них не було, анї хлїба не взяв нїхто”.

На бажаннє Конєцпольского, щоб випущено Саву Кононовича. Павлюк мусїв дати сокрушенну відповідь: „Бог свідком, що як би той наказ в. милости поспів на час, зістав би він живий, але тепер не можемо нїчого зробити, бо ми вже його скарали: по тих їх погрозах і оббріхуваннях не можна було стримати війська”. Очевидно, та-ж доля спіткала й иньших арештованих провідників льояльної партії. За всїм тим Павлюк ще раз усильно запевняв гетьмана в льояльних намірах своїх і свого війська:

„Богом свідчимо ся, що армату взяли ми не на якісь бунти, а тому що старші, сидячи на волости, не пильнують того, що люде десятками тїкають на Запороже і ватагами випадають на море і на поле та своїми нападами дають привід до розірвання трактатів з цїсарем турецьким. Ми хочемо, аби оден був старший в війську Запорозькім і одна сторожа. А то всї ті роки неприятель хреста святого за непорядністю моїх попередників, а особливо Сави, взяв звичай трохи не що дня набігати невеликим числом під міста і забирати в свою поганську неволю по кількадесять братів наших християн. От і тепер не відстаючи від охоти своєї, а хотячи осягнути замисли свої, вбіг під Крилів з кількома тисячами і розпустивши чати, замишляв знести і знищити огнем і мечем місточка і села на Українї. Але за ласкою божою не мав потїхи, бо ми йому, хоч дуже невеликою купою, дорогу заступили і роги поломили: кількасот чоловіка забили, а кількадесять живцем ухопили і з них посилаємо з товаришами нашими Василем Білоцерківським і Стефаном Зосименком” 8).

Сї побожні фрази Павлюка до фурії довели старого гетьмана коронного. „З того писання, яке посилаю, зрозуміє ваша кор. милость завзятість того хлопства і неохоту до служби”, писав він королеви, відсилаючи відповідь, дану через його післанцїв, „Корогвою і бубнами вимовляють ся, коли треба боронити держави, коли повинні кождої хвилї бути готові, бо як би за кождим ворожим нападом стали чекати корогви від вашої кор. милости, нїколи-б того неприятеля не побачили!” 9).

Се було зовсїм справедливо, тільки не в тім була сила всеї справи і трохи дивно, чому Конєцпольский бодай в листах до короля не хотїв її назвати властивими словами.

Павлюк хотїв дістати від короля клейноти, щоб тим був санкціонований вчинений ним переворот і новий режім козацький. Покладаючи ся на трудні обставини польського правительства, він сподївав ся, що воно, аби дістати поміч від козаків, вчинить його волю і дасть санкцію переворотови.

Але Конєцпольскому сього, розумієть ся, смертельно не хотїло ся, бо се було-б страшенним пониженнєм і деморалїзацією. З другого боку одначе в тодїшнїх обставинах звязаний турецькою грозою, не мав він нїякої охоти, а властиво — змоги викликати Павлюківцїв на герць.

Пересилаючи королеви Павлюкову відповідь, Конєцпольский рекомендував такий плян: король вишле суворі унїверсали, аби козаки вертали ся з Запорожа на волость; непослушних накаже урядам суворо карати; на зиму треба розложити на Українї польське військо; на весну мусить бути „вложений мундштук в губу” — відновлений і порядно обсаджений Кодак.

Але для сього треба мати порядне військо, щоб відповідно заімпонувати козакам, инакше правительство тільки осмішило ся б перед козаками. Тим часом кінчила ся служба польським хоругвам, багато було незаплачено, без заплати не можна було рахувати на їх службу. Сойм постановив розпустити частину війська з днем 1 грудня і се мабуть було причиною, що плян Конєцпольского не знайшов спочутя в кругах королївських. На жаль не маємо самої відповіди, і тільки з пізнїйшого листу Конєцпольского бачимо, що король не згодив ся на енерґічний рух против козаків, на мобілїзацію більшого війська на Україну, а рекомендував розложити там тільки частину війська. Досить сквашений тим Конєцпольский виясняв, що се може принести велику біду роскватированому війську (eventum tragicum). Конець кінцем за порозуміннєм з своїм помічником польним гетьманом Потоцьким рішив посунути на Україну все військо, яке було під Лучинцем, а тим часом випросив у короля дозвіл не відправляти хоругов з першим груднем. З Турками тим часом відносини вигладили ся і можна було без риску полишити границю.








Примітки


1) Okolski ор. c. c. 12.

2) ркп. 94 с. 321, пор. Окольского с. 13.

3) ркп. 94 с. 312.

4) У Окольского с. 14.

5) Ротмістр польський, оден з послів, післаних тодї Конєцпольским до Павлюка з „лєґацією”, на котру отсе Павлюк давав відповідь.

6) Очевидно розумієть ся тут якийсь епізод з Сулимівського повстання, на котрий звернув цїлу історію Павлюк.

7) Розумієть ся, очевидно, переяславська кампанїя 1630 р.

8) Між документами, пересланими Конєцпольским королеви, в ркп. 94. маємо дві відповіди Павлюка на лєґацію Конєцпольского подібного змісту. Коротша (с. 312) з датою 20/IX, підписана „писарем військовим Домарадзьким”, дає відповідь по пунктам на сю лєґацію і мабуть була дана на руки послан. Конєцпольского. Друга, ширша, з датою 21/IX, (с. 389), була очевидно післана з тими запорозькими посланцями і одержана значно пізнїйше. Я положив в основу своїх витягів сю другу, повнїйшу, доповняючи її місцями з коротшої.

9) Ркп. 94 c. 326.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ IV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ IV. Стор. 9.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.