Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ IX. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ IX     Наступна





IX. Повстаннє Хмельницького.


ТРІВОЖНІ ПОГОЛОСКИ І ЗНАКИ: ПОБОЮВАННЯ КОНЄЦПОЛЬСКОГО, ВІСТИ ПРО ЗНОСИНИ КОЗАКІВ З КРИМОМ, СМЕРТЬ КОНЄЦПОЛЬСКОГО Й ”ІСКРА“ В КОЗАЦЬКІМ ВІЙСЬКУ, ЗНОСИНИ ВОЛОДИСЛАВА З КОЗАКАМИ, ЙОГО ПРИВИЛЕЙ КОЗАКАМ І БУНТІВНИЧІ ПОРАДИ, ПАСИВНІСТЬ КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ, КОРОЛЇВСЬКІ ПЛЯНИ, КОЗАКИ НЕ СПОВНЯЮТЬ КОРОЛЇВСЬКОГО ПОРУЧЕННЯ, ПОДОРІЖ НА УКРАЇНУ ОСОЛЇНЬСКОГО, ПЕРЕГОВОРИ В РЕЛЇҐІЙНІЙ СПРАВІ.



Хто знав козацькі відносини і приглядав ся тому, що дїяло ся в війську в 1640-x роках, справдї мусїв відчувати не тільки милосердє до безжалісно придавленого, поневіряного козацького війська, але бодай і де-яку трівогу при гадцї, чим може закінчити ся отсе немилосердне приборканнє козаччини. Мало ймовірне було, щоб ся велика воєнна сила, яка так імпозантно виявила свою енерґію в війнах 1637-8 рр., дала себе справдї так задавити на віки: щоб вона скапітулювала і занидїла під натиском шляхетської старшини і старостинської адмінїстрації, без протесту і опору. Не знаходячи помочи у правительства польського, вона ранїйше чи пізнїйше, вийшовши з своєї пасивности і упадку, мусїла шукати якогось опертя, якоїсь помочи до поправи свого становища де инде — як не в українським народї, то поза границями Польщі.

Ся остатня перспектива здавала ся особливо небезпечною, і супроти досить приязних відносин з Москвою польських полїтиків найбільше лякала гадка про можливість союзу козаччини з Кримом, бо ж з ним накладала козаччина від давна і шукала у нього помочи в останнїх повстаннях. Конєцпольский, приглядаючи ся козацьким відносинам, по словам його дворянина і близького повірника Стан. Освєнцїма, уважав дуже небезпечною отсю можливість. Він помічав певні грізні симптоми в сїм напрямі, і навіть, — коли вірити досить загальним висказам Освєнціма, мав якісь звістки про переговори козаків з Кримцями в справі союзу против Польщі для визволення з теперішньої неволї.

„Покійний гетьман, каже Освєнцїм, уважаючи на хитку і часто зрадливу вірність запорозьких козаків, їх завзяту ненависть против Ляхів і охоту до повстань за будь якою причиною”, слїдив за ними пильно, а хоч козаки теж з свого боку дуже стерегли ся від нього, але він все таки знав навіть найтайнїйші їх справи, „через шпигунів, дуже потайно розсаджених між ними”.

„Вони як і завсїди, так і на кілька місяцїв перед його смертю доносили йому нехибні відомости, що козаки, скучивши так довго бути в тій дісціплїнї і законнім порядку, до котрого приведено їх від кількох лїт, після останнього погрому і позбавлення стародавнїх привилеїв і вільностей, так що не могли мати анї свобідної дороги на море, з котрого давнїйше мали богату здобич, анї вождів і иньшої старшини з поміж себе вибирати, звичаєм предків своїх, але мусїли зіставати ся вповнї під управою офіцерів-шляхтичів польських, під назвою комісара і полковників, і залежати від їх власти з великим невдоволеннєм своїм, та й ще від них, як то звичайно буває, часто бували обтяжені і кривджені, — хотячи якось вибити ся з того ярма, як вони казали, і вернути собі давню свободу, а не сміючи власними силами до того взяти ся — навчені попереднїми бідами і погромами, що без посторонньої помочи то їм не удасть ся, — почали від недавнього часу переговори з Татарами кримськими в справі союзу, аби тим лекше здїйснити свій плян, і обіцяли їм піддати ся вповнї, аби тільки помогли їм щиро на Ляхів”.

„Се й Татарам була привабна річ, але чи з звичайного свого недовіря до християн чи з особливої опіки божої над нашою вітчиною союз той до того часу не прийшов був до здїйснення”, завважає Освєнцїм, і особливе значіннє в тім признає наглядови Конєцпольского. По його словам, Конєцпольский не хотїв дати помітити козакам, що він знає їх замисли, аби тим не попхнути до їх здїйснення. В найбільшім секреті переказав він про сї замисли кор. Володиславу, на початку 1646 р., і піддав під його увагу свій „діскурс” — плян війни з Кримом, котрою він сподівав ся запобігти небезпечному союзови козаків з Ордою 1).

Освєнцїм доводить далї, що й король, укладаючи свої пляни війни против Туреччини, мав також на увазї сю небезпеку і хотїв тим відвернути все той же союз козаків з Ордою. Се так би сказати, роялїстична лєґенда, противставлена шляхетській лєґендї про те, що король своїми зносинами з козаками викликав повстаннє Хмельницького і його союз з Кримом. Освєнцїм доказує, що шляхта своєю опозицією, своїми підозріннями не дала королеви запобігти сїй небезпецї, так як то хотїв він і покійний гетьман. З сею тенденцією мусимо рахувати ся в отсїм оповіданню. За всїм тим одначе трудно підозрівати, щоб Освєнцїм усю отсю історію з відомостями про зносини козацькі в Кримом від початку до кінця видумав. В кождім разї мусїли бути якісь поголоски і розмови про те на дворі старого гетьмана.

Смерть його розбудила серед козаків надїї на поправу їx становища і підняла їх дух. Атже Конєцпольский був їх давнїм і невблаганним ворогом, і можна було сподївати ся, що у його наступників не буде такої тяжкої руки для козаччини. Якась „ворохобна голова” почала бунтувати козаків, розсїваючи між ними відомість, що польській адмінїстрації тепер кінець і буде знову виборна старшина. На жаль, знову маємо тільки таку глуху згадку — в листї Мик. Потоцкого, наступника Конєцпольского. Толкуючи ся з свого неприїзду на осїннїй сойм 1646 р., він поясняв, що мусїв зістати ся, „аби затримати запорозьке військо в послушности”, і дїйсно від разу затоптав „сю іскру” 2).

Пишучи сей лист, Потоцький, очевидно, не знав про іскру кинену між козачину самим королем — не знав його безпосереднїх зносин з козаками, заведених по смерти Конєцпольского. Про них ми згадували вже вище. В сучасних депешах Тьєпольо маємо про се звістку з кінця марта 1646 р., що король за смертю гетьмана вислав свого післанця, аби розвідати ся, як стоїть справа з козацькою діверсією, і в пізнїйшій депеші, з 4 серпня н. с. він оповідає, як йому король звірив ся, що він мав у себе невдовзї по смерти гетьмана козацьких старшин, наказав їм іти в морський похід, і дав їм на се гроші 3).

Стало ся се, як було вже сказано - коло 20 квітня н. ст. 4). В посольстві їздили обидва осаули військові Іван Барабаш і Іляш Караімович і з низшої старшини Нестеренко і Хмельницький 5). Їх називає Освєнцім, додаючи, що предметом переговорів була морська експедиція на Чорне море. Козаки, каже він, „радо дали себе намовити і пообіцяли поставити в сю експедицію 60 добре уоружених чрвнів — аби тільки на справленнє і спорядженнє дістали на кожний [човен] по 100 талярів, і для лїпшого їх забезпечення зараз їх їм дано і 6000 тал. відраховно” 6).

Його оповіданнє потверджують признання козацького полонянника 1648 р., Михайла Друшенка, допитуваного на тортурах на елєкційнім соймі. По його словам, Барабашенко, Іляшенко і Хмель були у покійного короля, була рада в ночи і сїм сенаторів було на тій радї; дав їм король привилей на збільшеннє війська і позволеннє іти на море. Так переповідає се соймовий дневник 7). Про видачу власне такої суми, яку вказує Освєнцїм, 6 тис. талярів або 18 тис. золотих, говорить иньше сучасне джерело — памфлєт на Осолїньского, котрого автором уважали Вишневецького. Тут Осолїньскому робить ся закид, що він радив королеви напустити козаків на Турка „і закликавши козаків між котрими був і Хмельницький, дано їм 18 тис. зол. на побудованнє човнів; видано також і ріжні привилеї під приватною печаткою [короля] і намовлено, аби скинули з себе ярмо і йшли на море” 8).

Що до збільшення війська, то сю сторону докладнїйше виясняє козацька петиція на конвокаційний сойм 1648 р., де читаємо: „А що була воля й. кор. милости, тодї як нам з ласки своєї зволив велїти йти на море — на що ми були й гроші на човни отримали, — призначив був, аби приписано було до нашого війська Запорозького ще 6000, то ми просимо, аби нас було 12 тисяч, а ще як будемо мати старших зпоміж себе [виборних], то понад те [понад 12 тис.] не будемо нїкого приймати”. Коротка редакція сеї петиції додає: „того нам старші наші не позволили, аби нас було 12 тисяч” 9).

Сї відомости, до котрих можна б додати ще чимало иньших згадок, меньше докладних, або меньше близьких своїм часом і обставинами 10), в сумі характеризують сю подїю досить докладно. З огляду на те що головного шефа козацького війська, гетьмана Конєцпольского не стало, король скоро по його смерти через якогось свого аґента викликав до себе кількох впливовійших козацьких старшин і виложив перед ними свої пляни війни з Туреччиною і Кримом. Поручив їм вчинити морський похід на чайках для діверсії — як того хотїла Венеція 11), і на те видав їм гроші: може справдї, як оповідає Освєнцїм — рахував по 100 талярів на чайку.

Заразом, на бажаннє і прошеннє козаків, видав Володислав привилей 12), котрим мабуть потвержував їх права і вільности, так як вони просили ще в 1639 р. Може бути, згадував щось і про відновленнє виборної козацької самоуправи: пригадаймо згадку Потоцкого про поголоски, які пішли про нові порядки по смерти Конєцпольского. Коли король уже важив ся нарушити ординацію 1638 р. в однім пунктї, то міг нарушити і в другім. Одначе головна вага сього привилея все таки лежала в збільшенню війська до 12 тисяч. Досить правдоподібно, що при тім згадувало ся і про потребу війни з Туреччиною, перспективу походу і т. д.

Се можна собі представити досить ясно. Меньш ясно — як король уявляв собі здїйсненнє даного козакам поручення: як мали поступати сї старшини, щоб сповнити його волю, зібрати козаків, зладити човни і вийти в море без відомости чи навіть против волї воєнних властей. Льояльний Освєнцїм не допускає й мисли, щоб королївське порученнє мало бути покликом козаччини до бунту против її старшини. За те ворожо настроєний автор памфлєта вкладає в уста короля просто поклик до повстання — „скинути з себе ярмо і йти на море”. І дїйсно, льоґічно беручи, королївське порученнє мусїло неминучо містити в собі певний поклик до повстання против старшини і цїлого режіму, уставленого ординацією 1638 р. 13) Трудно було думати, що комісари і полковники і їх зверхник — польний гетьман позволять в супереч сїй ординації збільшати козацькі контінґенти, будувати човни, йти на море. Козаки мусїли бути приготовані до конфлїкту з ними, до непослуху і бунту.

В звязку з сим стоїть в певній внутрішнїй звязи широко розповсюднене, особливо в пізнїйшій козацкій традиції соn amore оброблюване оповіданнє про те, як король на скарги козаків взагалї, чи зокрема Хмельницького, до котрого особисто прикладаєть ся лєґенда найчастїйше, — порадив козакам боронити ся шаблею від усяких кривд і на силу відповідати також силою 14). Осібна подорож Хмельницького до двору королївського з скаргами на його особисті кривди і авдієнція у короля в сїй справі зістаєть ся епізодом дуже сумнївним, і одиноким реальним моментом, до котрого можна притулити лєґенду про королївську пораду козакам — лишаєть ся козацька депутація в квітнї 1646 р. 15). Та ся королївська заохота до збройної самопомочи - тільки оден варіант з тих ріжних оповідань про підбунтованнє козаків Володиславом, що ходили широко в українськім і польськім громадянстві. Кінець кінцем вони мусять мати якусь реальну основу в собі — тому попросту, що без конфлїкту з режімом, уставленим ординацією 1638 р., козаки Володиславового поручення однаково не могли сповнити 16).

Радзєйовский, що їздив з королївського поручення, з листом короля до козаків, спроваджуючи їх на се побаченнє до Варшави, казав, що козаки, пригнетені всякими нещастями, які на них впали, взагалї не показали великої охоти конспірувати з королем. Тільки через котрогось знайомого, по імени не названого, Радзєйовский спонукав їх до дальших кроків по мисли короля, то значить до сеї таємничої подорожи до Варшави 17). Згодивши ся на сю подоріж козацькі делєґати сею єдиною в своїм родї оказією — секретними переговорами з королем певно покористували ся насамперед, щоб поновити свої старі жалї на утиски і просити у короля оборони. Але перспектива самовільного виступлення против своїх властей, яке пропонував король, ледви чи їм дуже сподобала ся — не тільки Барабашеви, але й иньшим: Хмельницький тодї теж не був ще в такім положенню, як пізнїйше, коли він не мав нїчого до страчення. Таємничість, якою король обставив сї переговори, не могла додати їм духу. Та грамота, яку він дав в секретї, правдоподїбно на їx бажаннє (бо властиво з Володиславового становища краще було обійти ся без такого доказательства), теж не могла їх особливо підбадьорити, раз король не міг дати її по всій формі своєї канцелярії.

Дуже може бути, що у короля при тім прохопили ся і такі слова про його безсильність против панів-сенаторів, які потім розносили ся в Польщі і на Українї, і гадка про потребу козакам доходити для себе справедливости власними силами. Така мова теж не могла особливо настроїти козаків. Депутати знали тяжко пригнетене становище козаків і могли побоювати ся, що їх полковники поступлять з ними як з бунтівниками, коли вони візьмуть ся сповняти королївське поручение, і поки королеви вдасть ся виграти свою справу з „панами сенаторами”, сї козаки, що взяли ся б творити королївську волю, могли б десять разів програти свою справу 18). Тому ми не потрібуємо дивувати ся, що депутати взявши і грамоту королївську і гроші на човни, таки поручення королївського не сповнили і всякий слих про нього згинув.

Король, беручи від Тьєпольо гроші на орґанїзацію козацької діверсії, обіцяв її зараз, і передаючи сї гроші козакам, теж, як видно, жадав, аби йшли на море як найскоріше. Що більше — при концї мая і на початку червня н. ст. Володислав заявив послам (венецькому, австрийському, мабуть і иньшим), що козаки вже пішли в похід і воєнні операції почали ся. В депеші з 28 мая Тьєпольо пише, що король потвердив йому про козацький похід, про котрий ішли поголоски, а в депеші з 4 червня висловляєть ся в зовсїм катеґоричнім тонї, що „козацька діверсія вже наступила” і він згідно з умовою виплатив королеви 20 тис. талярів — журить ся тільки, що нема ще відомостей з Царгороду. Так само з днем 2 червня доносив цїсарський посол, що запорозькі козаки вже „сильно ударили на Турків” 19). Але се була містіфікація і не знати, на скільки в добрій вірі вона була зроблена. Королеви очевидно хотїло ся підбадьорити своїх союзників і витягнути від них грошей на воєнні цїли, з огляду, мовляв, що воєнні операції вже почали ся. Чи сподївав ся він, що козаки дїйсно десь в тім часї рушать і тільки де-що „упережав подїї”, чи видумав просто, не маючи иньшого виходу, тяжко сказати. Козацького походу на море одначе не було, хоч король раз-у-раз повторяв про нього, і французький посол в липнї доносив, що вісїм тисяч козаків пішло морем на Царгород 20).

Чи робили козаки-повірники якісь проби сповнити порученнє короля і скористати з його уповажнень, зістаєть ся невідомим. Можна б підозрівати, що ті поголоски про відміну урядів козацьких і взагалї та „іскра” бунту, про котру писав в наведенім вище листї Потоцкий 21), була наслїдком проб такої аґітації. Але польська старшина з Потоцким в головах на перших же кроках постарали ся нагнати „спасительного страху” аґітаторам і доказати безпідставність всяких надїй на поправу долї козаччини, і по сїм спокій був відновлений на Українї.

З першої половини 1647 р. дїйсно не маємо нїяких познак житя з козацьких кругів — окрім згаданого висше королївського листу з місяця червня до чигринського старости в оборонї козаків від надужить старостинських урядників 22). Вона може бути відгомоном якихось нових козацьких жалів — не конче може на самого чигринського, а і на иньших старостів, що могли теж дістати подібні напімнення. Потім в серпнї стала ся таємнича подорїж на Україну канцлєра Осолїньского з котрою пізнїйше звязували ся підозріння і поголоски про секретні переговори і змови з козаками.

Найбільш нїби докладно оповідає про сю подорїж Ґрондский, кажучи, що Осолїньский з своїм довіреним чоловіком Станїславом Любовіцким їздив на Україну з королївського поручення нїби то для ревізії пограничних замків, а в дїйсности на те, щоб намовити козаків зачепити Турків, для викликання війни. Він запевнив козаків, що за такий напад не понесуть нїякої кари, настановив їм гетьманом Хмельницького і передав йому від короля булаву. Але Хмельницький, дякуючи за таку ласку і довірє, хоч обіцяв зробити все, щоб сповнити королївську волю, одначе толкував, що не так легко попхнути козаків, „придавлених такоіо тяжкою воєнною дісціплїною”, відразу до такого сміливого вчинку. Казав, що справу треба розважити, помалу приготовити до неї козаків, та і зброю приспособити, і для сього треба немало часу 23). Подібне оповідає Ємьоловский, коротенько Йончинський, а Коховський — не згадуючи Осолїньского по імени, каже тільки про висилку „одного чоловіка” на Україну для порозуміння з козаками 24).

Все се могло б виглядати на лєґендарний дублєт до дїйсної Володиславової змови з козаками в Варшаві, тим більше що якраз сї письменники про варшавську авдієнцію козаків не говорять, а Освєнцїм, що говорить так докладно про варшавську авдієнцію, місії Осолїньского піддає зовсїм иньші цїлі — церковні, унїонні. Одначе та обставина, що Ґрондский покликуєть ся в своїм оповіданню дуже виразно на товариша Осолїньского в сїй подорожи, Любовіцкого, від котрого, а також і від Виговського він мовляв чув про сю місію Осолїньского, змушує з більшою увагою ставити ся до сього епізоду. Не можемо допускати у Осолїньского якихось глубших конспірацій з козачиною. До того справдї нема нїякої підстави 25). Але все таки приходить ся думати, що місія Осолїньского не кінчала ся на тих церковних справах, про які оповідає Освєнцїм, а мала визондувати українські відносини і в иньших напрямах, в звязку з воєнними плянами короля.

Освєнцїм оповідає: В серпнї 1647 р. канцлєр виїхав з Варшави в давно задуману дорогу на Заднїпровє, до Батурина, Конотопа й иньших тамошнїх маєтностей своїх, котрі держав лєнним правом і хотїв звідати, а скрита цїль сеї подорожи була така. Король не встигши поєднати з католицькою церквою дісідентів, звернув своє бажаннє на прилученнє до римскої церкви грецької релїґії, бажаючи таким прилученнєм її до унїї розірвати і згадану лїґу козаків з Татарами. Трактуючи про се з декотрими визначними людьми з шляхти руської, а навіть з митрополитом київським, він набрав до сього великої надїї, і тому канцлєр умисно взяв за причину — побачити свої заднїпрянські маєтности, аби з того приводу могти повести з ними устні переговори і знайти способи вдоволення обох сторін. Мав в тім зносини з митрополитом київським, браславським воєводою Адамом Кисїлем і Максиміляном Бжозовським, як найпершими головами грецької релїґії. Бжозовському з тої ж причини — аби його тим більше заохотити і на свою сторону прихилити, надано каштелянїю київську 26). Осолїньский не тільки набрав від них великої надїї будучої згоди, але й привів до того, що визначено навіть публичну діспуту над тою справою, на 16 липня будучого року. А хоч то тримано в великім секретї, але як всї канцлєрові справи, хоч би й найсвятїйші, викликали неохоту, так і ся подорож заднїпрянська наробила ріжних підозрінь між шляхтою 27).

Справа унїї, чи релїґійного компромісу між православними і унїатами дїйсно оживила ся була в переддень повстання Хмельницького. З одного боку приїзд нового папського нунція Торреса з спеціальними інструкціями в сїй справі, з другого боку — зміна митрополита, поява нової особи на чолї православної церкви на початку 1647 р. відогріли на ново давнїйші надїї і змагання 28). Косів і за житя Могили брав участь в компромісових переговорах і не належав до числа непримирених 29), і тепер, вичікуючи свого затвердження на митрополїї, тим меньше мав поводів виступати різко супроти компромісових тенденцій правительства.

Підставою до вступних переговорів послужив знову той сам проєкт компромісу з 1629 р.: його під 1647 р. подає Єрлич в своїх записках, як справу даного моменту, одержавши сей проєкт від близького королеви чоловіка, маршалка Казановского. Але ся формула, розумієть ся, православних не вдоволяла, і після переговорів піднятих Осолїньским, Кисїль, що грав тут ролю посередника, виладив свій меморіал в справі компромісу. Він заховав ся в актах польської нунціатури — має дату 13 грудня. Кисїлем був пересланий Косову, від нього пішов до канцлєра, а той передав нунцієви, і в перших місяцях 1648 р. ся справа живо дебатувала ся в варшавських кругах, вважала ся дуже надїйною, а центральну ролю в ній відогравав власне канцлєр 30).

Ся релїґійна сторона подорожи Осолїньского на Україну, більш офіціальна (не потрібувала навіть бути занадто секретною, як представляє її Освєнцім), не виключає одначе, як сказано, иньших завдань. Полишаючи на боцї мало цїкаве для нас питаннє, на скільки Осолїньский був від початку втаємничений в зносини короля з козаками, трудно думати, щоб він не довідав ся про них з часом — як довідав ся і Потоцкий, судячи з того, що від нього Кисїль знав про королївський лист козакам 31). Переговори з представниками впливових православних кругів в справі релїґійного компромісу давали Осолїньскому добру нагоду стрічати ся і заводити зносини і з козацькою старшиною, не боячи ся підозрінь, і він певно користав з того. Замітка Освєнцїма, що справа релїґійного компромісу оцїнювала ся також з становища козацької справи — небезпеки козацького союза з Кримом, дуже характеристична. Небезпека сеї козацько-татарської лїґи і потреба їй запобігти — се ж була та формула, під якою в кругах льоялїстів представлювано і оцїнювано королївські зносини з козаками, і можна думати, що й Освєнцїм дещо знав про сю сторону місії Осолїньского, тільки вважав за краще обминути її вище наведеною заміткою.

Чи ся подорож канцлєра і переговори з українськими, може й козацькими старшинськими кругами, зробили дїйсно якийсь вплив на козацькі відносини і додали сюди ферменту, се дуже трудно сказати. На Українї скоро по сїй подорожи пішли трівожні чутки, і се потім дало привід звязувати з подоріжю Осолїньского ті поголоски про визначеннє Хмельницького гетьманом, і т. и. 32). Потоцкий на підставі тих відомостей, які до нього доходили в осени 1647 р., як ми бачили, ставив справдї дуже сумні гороскопи, побоюючи ся вибуху козацького повстання при першій нагодї, і домагавсь якихось рішучих заходів для заспокоєння козацького невдоволення. Але се може бути й припадковою хронольоґічною стрічею з подорожею канцлєра. Незалежно від неї могли зійти ся глухі поголоски про попереднї переговори короля з козаками з відгомонами особистої афери Хмельницького, що в тім часї доходила до свого краю, попихаючи льояльного і статочного чигринського сотника до „десператських” вчинків, і підіймав ся грізний привид повстання.








Примітки


1) Dyaryusz c. 135-6.

2) Albowiem znaczna seditionis facem turbulenta w rzeczypospolitey naszey głowa wznieciła, gdy sparsit po smierci swietey pamięci і. р. krakowskiego, iakoby miały bydz w woysku urzedy wszystkie odmienne; jednak scintilla ta zarazem przez mniе iest comperssa i de stulto metu zostawaia in fide, obsequio еo cuscipuna ode mniе confirmati — копія „з королївського архиву”, без дати в таках Нарушевича 140 с. 331.

3) Dopo la morte del general (гетьман Конєцпольский) facessimo venir a noi li сарі di Cosacchi, gh habbiamo dati dinari et ordini et s assicuriamo, che hаvеrаnnо obedito (у Чермака c. 110 i 391-2).

4) Зводячи до купи пізнїйші звістки, що король виплатив тодї козакам 18 тис. зол. або 6 тис. талярів, з рахунками Тьєпольо, де під днем 20/IV значить ся виплата королеви саме такої суми (6 тис. талярів — 18 тис. зол.). Чермак зовсїм правдоподібно вивів, що козаки одержали від короля гроші власне тодї — 20/IV або день-два пізнїйше (с. 394-5).

5) Іляш був осаулом від р. 1638 (див. ч. І с. 313), Барабаш згодом теж дістав ся на сей уряд — з таким чином він записаний на двох книгах, наданих ним в черкаську церкву 1645 р. (Максимович, І с. 402).

6) Dyaryusz c. 134.

7) Пам. кн. Міхаловского с. 299; переповідає також сї зізнання Радивил в своїх записках, але не так докладно (л. 126).

8) У Темберского Annales, с. 142 (в лат. перекладї).

9) Michałowski c. 75 і 77 й иньші копії петиції, як вище.

10) Так напр. Марек Собєский, бувши у Хмельницького в неволї в 1648 р., чув від нього, що Володислав дав козакам „кілька тисяч” на спорядженнє човнїв (Місhаłowski с. 120, Temberski c. 101). Кисїль в потвердженнє згадки козацького посольства про листи пок. короля заявив, що також чув від Потоцкого про таку грамоту Володислава, дану козакам (Michałowski с. 105). Про дане королем порученнє готовити ся на море — Хмельницькому спеціально — переказують поголоски Силич і Кунаков, Акты Ю. З. Р. III с. 217 і 179. Козацьку память про сї факти переказує Самовидець: Хмельницький з Іляшем, бувши у короля в посольстві „упросили писмо албо привилей на роблення челновъ на море, мимо вЂдомость гетмановъ коронныхъ, що одержавши тоє скрито держали отъ полковниковъ въ Переяславлю” (с. 6).

11) Див. вище с. 19.

12) Скрізь говорить ся про оден привилей, Чермак (с. 111 і 393) добачав у зізнаннях Друшенка відомість про два осібні привілеї на збільшеннє війська і на похід на море, але того нема в словах Друшенка, і такий здогад взагалї не має для себе підстави в джерелах.

13) Декотрі новійші польські дослїдники, боронячи Володислава від старих обвинувачень в підбунтуванню козаків, силкують ся втиснути його переговори з козаками в моживо льояльнї рами - мовляв, в учинку Володислава не було нїчого противзаконного. Одначе вже сама таємничість, якою окружив він свої переговори з козаками, і той факт, що він завів зносини з низшою козачою старшиною, минаючи її законних властей — комісара і полковників, показують, що король сї зносини сам уважав вчинком нелєґальним, революційним.

14) Марек Собєский, бувши у Хмельницького весною 1648 р., оповідав потім, що Хмельницький на запитаннє його, на що він так поступив, відповів: „тому що я з товариством моїм був дуже збіджений, притиснений і покривджений, а справедливости не міг доступити, зібрало ся б суплїк до короля ,велике пуздро', а король хоч би й схотїв учинити справедливість, нїхто його у вас не слухає, тому казав нам вільности шаблею доходити” (wolnosci szablą dostawać. Так переповідає його слова, соймовий дневник, Michałowski c. 120; теж саме у Темберского с. 101, кінцеві слова: quare dum coram rege frequenter соnquaerebamur ex parte inіuriarum nostrarum, responsum a rege: quandoquidem aliter non potestis, iuiurias vestras framea vindicate.

Голїньский, що пише на підставі тихже краківських чуток і часто сходить ся з Темберским (тільки у нього ми маємо записки по горячим слїдам, а у Темберського в пізнїйшій перерібцї), переказує сї слова Хмельницького дещо ширше: Alie y wy, panowie Połaczy, krola niе słuchaczye, na niego nie dbaczye, kozdy szie swoią głową rzadzi, nicz niе сziniczvе — zaczym gdysmi szie częstokrocz krołowy i. m. krzywd swoich usskarzaly tak nam odpowiedzyał. Poniewasz inaczy nie mozecie, przez szablie waszych wolnosczy dochodzycz — mowyac formaliter po rusku: ,Peres (sic) sablie waszych woinosczy odiskuite” (с. 127).

Кунаков на основі сучасних переказів, зібраних на початку 1649 р. (A. Ю. З. Р. III с. 279), оповідає сю лєґенду так, що зимою 1646/7 р. їздив до Володислава в депутації „від усього війська Запорозького” Хмельницький з десятьма иньшими козаками і просили короля „учинити їм справедливість” в кривдах, які поносять „від обидників своїх і Жидів”. Але Володислав, роздражнений „на сенаторів і всю річ посполитую” за противленнє його воєнним плянам, відповідає козакам, що сенатори його мало слухають, своєволять „И написавъ де Владиславъ король саблю далъ Богдану Хмельницькому в сказалъ то ему его королевской знакъ — імЂютъ они при бокахъ своихъ сабли и они бъ тЂмъ своимъ обидчикамъ и розорителямъ не подавались и кривды имъ мстили саблями, и какъ время дойдетъ и они бъ на поганцевъ и на его королевскихъ непослушниковъ были во всей его королевской воли”.

15) В ренїйших версіях оповідання як ми бачили, король дає пораду козаччинї взагалї, не самому Хмельницькому як в пізнїйших редакціях. З польських письменників сучасники переказують сю лєґенду, прикладаючи її до особистої кривди Хмельницького — Ґрондский в більш загальній формі (vim vi repellere, с. 46), Пасторії — з подробицею про шаблю (Historia с. 35).

16) По словам Стародубця Климова Хмельницький в червнї 1648 р. велїв йому по секрету переказати московській адмінїстрації, що Володислав піднїмав козаків на повстаннє і за те його Поляки вбили „СвЂдали то Ляхи, что у короля съ козаками ссылка — послалъ де отъ себя король в Запороги къ прежному гетману, чтобъ сами за вЂру хрестіянскую греческаго закону стояли, а онї де король будеть имъ на Ляховъ помощникъ” (Акты Ю. З. Р. III с. 216). Тут бачимо зародок тої лєґенди про Володислава як „руського патріота”, що потім розвиваєть ся в козацькій традиції XVIII в. і доходить до найвищої точки в Історії Русів, що так багато пише про сей руський патріотизм Володислава („Владиславъ четвертый, извЂстный русскій патріотъ, і т. д., с. 58 і д.).

З иньших відомостей, крім Compendium-a і оповідання Радзєйовского (див. низше) мають особливий інтерес оповідання про заміри Володислава збунтовати козаків у Шевалє і Кемені. IIIевалє, чоловік близький до тодїшнього французького посла в Варшаві де-Брежі, переказує як правдоподібний здогад або поголоску, що Володислав потайки підіймав козаків (fit sous main soulever les cosaques), аби дістати від сойму порученнє виступити против них, а в дїйсности хотїв при сїй оказії злучити свої війська з козаками і потім обернути по своїй волї — против Татар або Турків (с. 63).

Кемені, що сам був послом Ракочія, оповідає подібно ж: як би сойм не згодив ся на війну з Турречиною, козаки мали на власну руку розпочати війну з Турками й Татарами, король мав би козакам наказати, аби їx не зачіпали, ті не послухались би, король пішов би на них — козаки жадали б, щоб їм позволено було воювати з бусурманами. „Тодї король, прилучивши собі козаків, з своїм військом і з полками панів, своїх прихильників, змусив би річ посполиту згодити ся на жадання козаків, не вважаючи на опозицію, і рушив би з спільними силами на Турків” (Rumу Monumenta Hungariae III, 1817 с. 244, у Кубалї J. Ossoliński II с. 364).

Оба представляють так, що козацький похід на Турків був потрібний королеви лише на той випадок, як би сойм (осіннїй сойм 1646 р.) не призволив на війну. Але се не правдоподібно: не було б на що козаків так заздалегідь стягати, та й королївські запевнення лїтом 1646 р., що козаки вже пішли на море, противлять ся такому розумінню.

17) Зі слів Радзєйовского, з котрим стрічав ся в домі дюка д'Ариажон, оповідає се Лїнаж де Восьєн в своїй книзї L'Origine veritable du soulevement des Cosaques. Що Радзійовский їздив з королївським порученнєм в мартї 1646 р., спроваджуючи козацьких старшин до Варшави, зовсїм вірно догадав ся Кубаля — J. Ossoliński II с. 345.

18) Кубаля, стараючи ся в можливо лєґальних формах представити акцію короля, так толкує його пляни: дотеперішнє реєстрове військо мало зістати ся під режімом ординації, а окрім нього мало бути набране 12-и тисячне самоправне „Запорозьке військо”, котрого гетьманом мав бути Барабаш, а військовим писарем Хмельницький. Але хтож би з реєстрових схотїв бути в неволї комісара і полковників, як би справдї поруч них мало бути нове військо з давнїйшими вільностями? Реєстрові перші перейшли б до нього, коли б таке військо можна було орґанїзувати. Але яково було орґанїзувати? Чи комісар і полковники з своїми жовнїрськими ґвардіями позволили б на се? Тим більше, що королївська грамота сама мала до якогось часу бути секретом. Колиж декотрі письменники (як Коховский) говорять про іменованнє Барабаша гетьманом, а Хмельницького писарем, то певно розуміють відмовленнє давньої старшини в війську реєстровім, а не в якімсь новім, новотворнім.

19) Витяги з депеш у Чермака с. 150-1 і 400.

20) Виписки Люкаса III с. 163-6.

21) Що то була за turbulenta... głowa, що „розсївала поголоски про відміну урядів”, про котру пише Потоцкий? Декотрі дослїдники готові бачити тут згадку про самого короля і його зносини з козаками. Се неможливо, і стилїстично і фактично. Легко насунула ся б гадка, чи не Хмельницький то, — але її так само треба відкинути.

22) Див. с. 139.

23) Historia c. 38-9.

24) Ємьоловский с. 2, Коховский с. 22, Йончиньский — ркп. бібл. Осолїньских 627 с. 191, виїмок у Кубалї II. с. 187.

25) Чермак, дуже докладно обробивши сей епізод в своїй працї (Plany гл. XI), особливо великий натиск кладе на те, що канцлєр ледви чи згодив ся б скомпромітувати себе якоюсь конспірацією з козаками, і потім занадто рішучо вирікав ся її, щоб можна було думати про се.

26) Бжозовский дістав кашителянство по Кисїлю, що поступив на браславське воєводство. Йому був присвячений Лїтос 1644 р.

27) Dyaryusz c. 205.

28) Не маємо нїяких підстав сказати, як Ґолубєв (II. с. 215), що Володислав під кінець житя, в звязку з своїми воєнними плянами, стратив інтерес до сеї справи.

29) П. Могила II с. 200-201 Див. вище с. 115.

30) Див. у Чермака op. c. с 316-7. Про Кисїля як прихильника пляна патріархату оповідав в лютім 1649 р. в Москві Мужилівський, л. 27.

31) Див. вище с. 143, примітка 5.

32) Єрлич в своїх записках дає відгомін сих шляхетських поголосок, записуючи, що Хмельнищина стала ся przez krola, zdradą dotkliwą kanclerską, człowieka bezboznego — c. 53.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ IX     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ IX. Стор. 1.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.