[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ I. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ I     Наступна





ТОРГИ МАГНАТІВ 3 ГЕТЬМАНОМ І СТАРШИНОЮ, ОБОПІЛЬНЕ РОЗДРАЖНЕННЄ, ПОВСТАННЯ ПІДДАНИХ, ГЕТЬМАНСЬКІ ЛИСТИ ПРОТИ СВОЄВОЛІ, ЛЮДНІСТЬ ТІКАЄ, ПЕРЕСЕЛЕННЯ ЗА МОСКОВСЬКУ ГРАНИЦЮ.



З пізніших обіжників Кисіля й иншого листування другої половини 1650 р. бачимо, що в сумі ріжного польського елєменту влізло в тім часі між українську людність чимало. Найбільше, розуміється, в західнім, приграничнім поясі — там він чув себе безпечніш, бо ближче було тікати під небезпечну хвилю. Кисіль в своїх обіжниках звичайно заспокоює сю шляхту, щоб вона безпотрібно не зривала ся з місця і не тікала — вважаючи, очевидно, її присутність на місцях корисною з політичних мотивів, — тільки напоминає, щоб обережно поводилася з підданими 1). А на випадок польського наступу просить Потоцкого завчасу повідомити його, щоб міг сам безпечно вивести шляхту і сам виїхати. Він тоді мешкав в своїй Гощі, недалеко границі, і вважав, що його присутність служить для шляхти знаком безпечности і спокою.

До дальших, східнє-українських кутів теж настирливо пхалася зголодніла шляхта, щоб що небудь уколупнути “з своїх здичілих підданих”, а великопанські урядники — ріжних Вишневецьких, Потоцких, Конєцпольских, з невеликими відділами двірського війська, вважали своїм обовязком перед своїми хлібодавцями, а до певної міри — й перед усею Річпосполитою, йти в глибину України і там маніфестувати владу Річпосполитої й маґнатства над українською землею і людом. Московський післанець Унковский, бувши в жовтні 1650 р. у Хмельницького, застав тут купу ріжних панських і маґнатських служебників, що випрошували у гетьмана листи на те, щоб їм жити в маєтности і правити підданими: “Ляхи: пан Шпод з товаришами — слуги князя Вишневецького, староста лубенський (його ж) Нагорецкий, та Бедлинський, і богато Поляків — слуги Потоцкого, Адама Киселя, і Конєцпольский, і Борис Грязной (московський емігрант, чернигівський поміщик) — а всі бють гетьманові чолом о листи — щоб дав їм листи, аби їх по городах і селах слухалися мужики, і гетьман їм велів дати листи — велів мужикам слухатись, — крім козаків”. 2) Про Виговського оповідали, що він бере по 100-200 червоних за універсали, які мусіли вибирати з гетьманської канцелярії дідичі, щоб вернутися до своїх маєтностей 3). Форменно торгували сим визволеним народом, і се дуже дратувало людність — тим більше, що не вважаючи на проголошену амнестію і всі поради як найласкавіше поводитися з підданими, без порахунків за старе і без суперечок з приводу данин і обовязків — таки не обходилося!

В повітрі України висіла густа хмара глибокого обопільного роздраження і обвинувачень: сторони української, козацько-підданської, і польської — панської. “В городах війська Запорозького в розмовах чули від Поляків, від старост і урядників і тих Поляків що в тих козацьких городах живуть в маєтностях своїх, що їм від козаків чиняться великі кривди, і їх панські піддані всі звуться козаками, і їх, панів, не слухають; а Запорозькі козаки кажуть, що Поляки в присязі своїй, як з ними замирялись, не стоять і чинять їм великі зачіпки (задоры) і обиди, і їм відомо, що Поляки на них збираються і хочуть їх воювати; і з обох сторін Поляки й козаки кажуть, що між ними буде знову війна, і то скоро" — характеризують ситуацію московські висланці, що їздили на Україні літом і в осени того року 4).

Від допущеної на козацьку територію шляхти гетьман вимагав певної покори перед владою своєю і військовою. Ставив їй умови — не наприкратися людности, поводитися не тільки з козаками, але й з підданими вирозуміло й толєрантно. Йому й старшині се приємно лоскотало козацьку амбіцію, що перші маґнати Корони — які ще так недавно мали їх за ніщо, тепер корилися перед ними, гнулися, запобігали їх ласки. Післанці Конєцпольского, що так недавно ще, через свого підпанка Чапліньского, владно роспоряжався долею Богдана, з жалем росповідали, які “контемпти” прийшлось їм витерпіти від гетьмана, коли вони їздили до нього літом випрошувати вступ до держав свого патрона. “Жадного староства, ані жадних дібр не хоче пустити панові хорунжому коронному — все поарендував від себе, о десяту частину дешевше ніж ходили оренди перед ним 5). Причини тому такі: по перше -що не скоро поклонився й. м. п. хорунжий, а всі инші вже давно його адорували й ударували; от і від князя воєводи руського (Вишневецького) при них коня з сідлом віддавано йому самому (гетьманові), а від сина — синові коштовну шаблю”. 6) “Взагалі забирає всі міста, ліси і буди поташові, і Ґданщане сміють без відома короля й Річи посполитої вступати з ним в контракти на них, (на сі промисли) і посилають до нього" 7).

Кінець кінцем між гетьманом і старшиною з одного боку, між маґнатами — державцями і поміщиками з другої йшов, кажу, неустанний торг про працю і права підданих, а людність при кожній чутці про розрив із Польщею, спішила ліквідувати сю відроджену шляхеччину; починала бити і виганяти поміщиків, урядників, орендарів, і т. д., і звичайно до помочи їй ставала мобілізована козаччина, до неї приставали купи добровольців, — і всякі виступи проти них з боку гетьмана і старшини викликали підозріння, недоволення й відрухи.

Такий рух викликали під весну виступи Нечая, потім рух козацьких військ на Поділлє (як думали — на Потоцкого), і т. д., — як побачимо нижче. Хмельницький з старшиною мусіли виступати проти такої “своєволі”, грозячи тяжкими карами. Маємо в московських актах напр. такий обіжник прилуцького полковника Тим. Носача з місяця квітня (на жаль — в московськім перекладі, тому і я його подаю в перекладі):

Полковник запорозький прилуцький - панам сотникам, отаманам і всім товаришам. Оповіщаю вас певно, за наказом й м. п. гетьмана, абисьте заборонили конечно по всіх пограничних містах (чи місцях), аби за границею шкід і збитків не чинилося, в шляхетських маєтках і державах панських наїздів своєвільних перестали, торговим людям всяким і купецьким теж ніяких кривд не чинили. Поспільства щоб не баламутили, аби від того замішання мирний договір не порушився, і пана гетьмана і всього війська на гнів не призводили. Всяким подорожнім людям свобідну путь би давали — як перед тим бувало, так і нині дай Боже! Котрі піддані в державах панських і шляхетських, аби державці і пани ними по давньому володіли, і доходи всякі на них здавна положені побирали 8). А коли не будемо так чинити як нам від й. м. п. гетьмана і пана нашого наказано, будемо від нього карані так як иншій нашій братії учинено — хто що заслужив, так йому й заплату вчинить. А потім вас Господу Богу поручаю. Писано в Краснім, місяця квітня 1650 р. А на звороті написано: Тимош Носач полковник запорозький прилуцький 9).

При кінці травня (ст.ст.?) Хмельницький похвалився, що він своїми наказами і погрозами навів такого страху, що Кисіль може й сам безпечно вибратися до своїх задніпрянських держав (маємо сей лист також в московськім перекладі — навожу його з деякими скороченнями, пропускаючи гетьманські повторення про його суворі накази):

Ясновельможний, милостивий пане воєводо київський! Пильний я маю промисел і піклуваннє, щоб приборкати й утихомирити посполитого роду людей. Умисно посилав наші листи з наказами (грамоты наши наказные) до полковників пограничних і міцно наказував, аби сильно карали своєвільників, а котрих і смертю тратили. А тепер за листом вашим посилаю (знову) наші листи негайно — аби тих своєвільників, які не за наказом, а за своєю волею ходять, половивши горлом скарати, аби через них мирний договір з й. кор. мил. не нарушався, а навпаки — укріпився нашим заходом і піклуваннєм... І наказав я міцно, під смертною карою тим же полковникам пильнувати, щоб наїздів на шляхетські доми і на підданих людей королівських і шляхетських ніяк не чинилось” 10).

Згадавши потім про льояльні запевнення свого союзника — хана, що він разом з гетьманом завсіди готов на неприятеля королівського (себто на московського царя — як того собі бажало польське правительство) 11), гетьман знову повертав до своїх заходів коло утихомирення Сіверщини:

“А нині ваша милость, нічого не боячися, зволь за Дніпро їхати до своїх держав. Там всі наші урядники (приказные наши) мають від мене тайний наказ, щоб своєвільників, які б почали бунти вчинати, всіх смертю карати.

Вашої милости зичливій ласці себе поручаю. Писано в Чигирині мая в 26 день р. 1650. Б. Хмельницький гетьман й. к. мил. війська Запорозького 12).

Разом з сим листом московським воєводам була прислана і копія одного з тих поновлених гострих наказів, що гетьман тоді розіслав полковникам. Дійсно суворий — шкода тільки що московський переклад стер характеристичну кольоратуру ориґіналу:

Богдан Хмельницький з військом й. кор. милости Запорозьким. Суворо наказуємо і докоряємо полковникові чернигівському. Богато з ваших сторін вістей недобрих писано, і все вони не від кого йдуть, тільки від тебе одного! Значно, що ще військових справ не знаєш. І нині до нас вісти дійшли не добрі, що в Любечу 13) зібралося множество своєвільних людей. Конечно наказую тобі приятельсько 14), абись старих привидців 15) переімав і до Київа відіслав, в чім наказав я помічним бути й полковникові київському — тих котрі і за границею сваволю чинять і не хочуть моїми бути, і з обох сторін замішаннє чинять і спокій хочуть розірвати. А коли того пильнувати не будеш, а з ними спілку триматимеш, і шляхту і підданих кривдитимеш і в володіннях їх волю у них відбиратимеш 16), то й ти сам одної кари з ними будеш варт! А тобі все сповняти згідно з сим нашим наказом! Писан у Чигирині мая в 27 день 1650 року. Богдан Хмельницький гетьман запорозький 17).

Потім, з приводу очевидно скарг гетьмана Потоцкого, маємо такий лист гетьманський до ніжинського полковника (теж в московській підправці, так що я його даю в перекладі): Богдан Хмельницький гетьман війська Запорозького пану полковникові ніжинському і всім сотникам і отаманам полку Ніжинського. Сповіщаємо, що дійшла нас відомість, що великі бунти у вас і сваволя починається: панам шляхті, підстаростам і урядам велике безчестє чините, на них грозитеся і похваляєтесь, і у підданих (крестьянъ) панських силою відбираєте млини і в оренди панські вступи собі чините 18). А так останнім словом наказуємо вам, абисьте того відстали і відали, що спокій правдивий з королем й. м. і Річчю-посполитою, і готовим бути (треба) против неприятеля короля й. м. і Річ-посполитої, коли на службу свою, яка трапиться, покличе. А коли б хто мав бути бунтівником, перебивати підданим панським виплату подимного до скарбу короля й. м. і чинш річний панам збороняти, доходи панські з млинів, і оренд давати, або безчестє урядам чинити 19), — такий кождий буде суворо горлом караний. А військо Запорозьке короля й. м. все згідно з нинішнім з'їздом з й. м. паном воєводою київським в Ірклію і з постановленнєм з ним у всіх пактах зборівських поступати і їх сповняти має. Про се й до й. кор. милости посилаємо, щоб панове до своїх маєтностей приїздили, і згода через се була запевнена 20). Тому й подруге пильно й суворо напоминаємо, абисьте всяких бунтів і своєволі заперестали, відаючи, що всякий такий звичаєм військовим горлом караний буде. А та грамота наша для ліпшої віри печатю нашою військовою стверджена і підписом руки нашої. Писан в Арклю августа 10 дня року 1650. Богдан Хмельницький гетьман війська й. к. милости Запорозького рукою своєю 21).

Оголошуючи в тім часі і мобілізацію для молдавського походу, гетьман наказував всім “як братів напоминати оден другого, аби йдучи в ту дорогу ніже в жоднім місті, ані по городам так руській шляхті як і Ляхам, котрі в теперішнім часі в наших краях знайдуються, жадної кривди ані слова злого не важилися” 22). Коли ж виявилося, що ся мобілізація (як думали — на Поляків) таки не обійшлась без збитків, гетьман з волоської границі (з Ямполя) видав 28 серпня універсали до старшини, війська "всього поспільства, що за військом іде і назад повертає”, суворо забороняючи чинити які небудь кривди шляхті, що мешкає в Київськім і в Чернигівськім воєводстві, “так реліґії руської як і римської”, ані на здоровє наступати, — а за всякі такі злі вчинки дає полковникам київському й черниговському право карати смертю провинників "до нас не отсилаючи”. А чотири тижні пізніш, повертаючи з Волощини і довідуючися, що підчас сього походу по ріжних місцях піддані вийшли з послушенства своїм панам, і богато шляхти — панів своїх потопили і пограбували, — він дає право, навіть самим панам, спільно з місцевими полковниками, карати непослушних підданих “на горлі” 23).

Не маємо докладніших відомостей, яке вражіннє і які наслідки викликали такі розпорядження, але можемо з усякою певністю сказати, що ся нещира і неясна політика гетьманського правління мусіла в високій мірі збільшати невдоволеннє з нього, з гетьмана і з старшини.

З ріжних сторін ідуть чутки про переселення на схід поза межі польського досягання, себто кінець кінцем — за московську границю, і дійсно людність сунула сюди неустанно, а вічні суперечки пограничних московських урядників з козацькою старшиною за переходи границі, захоплення ґрунтів і промислів в граничнім поясі, і и. т. д., — являється одним з симптомів сього руху.

Ґоліньский в своїх “Термінатах” записує чутки, що ходили по Польщі весною 1650 р. про сю утечу українських мас, в супереч всім заходам і бажанням Хмельницького, що в своїй безпорадности жалиться перед королем: “Неустанно що тижня шле Хмельницький своїх послів до короля, заявляючи свою охоту, зичливість і вірне підданство з своїми козаками, і дає знати, що хлопи з Руси Дніпром 24) ідуть на Московщину і там піддаються Москві, не хотячи бути послушними своїм панам на Руси, і підіймають Москву на війну против короля і всеї Річипосполитої. Що з ними скаже робить король (питає нібито Хмельницький) — чи їх затримувати, чи їх бити, чи вільно пускати?” 25).

Кисіль пише королеві в квітні, з приводу моковських похвалок, що військо Запорозьке впрошується під Московську протекцію:

“Сама чернь так роздражнена, що готова бути кому небудь підвладною, аби тільки не нам, панам своїм прирожденним, - хоч поганству, а поготів там де оден нарід і одна віра! Тому я завсїди більше боявся сеї ліґи (московської), ніж татарської. Але вповаю на милосердє боже, що коли не попустив того на нас в першім і другім році не попустить і тепер! А до того й козаки, що правлять тим селянством, ніколи не прийдуть до доброї згоди з Москвою, анї Москва з ними”. І далі, нарікаючи на “шарпанину” українського люду з боку жовнірів і всяких офіціялістів: “Чернь, не можучи терпіти тіранії, по тім як її на ріжних місцях горлом карано за бунти і виступи против панів, валить за Дніпро, і не знаю вже, хто ще там зістався? 27).

Поки ті новини не залунають (про московський протекторат) ще яко-тако; але скоро від Москви вийдуть ті новини — всьому кінець! Чернь, настроєна як найгірше, піднесе чуба, і тоді бо-зна що буде зо мною і з усею Річ-посполитою. Тепер на все треба зважитись, і доходів і всього зріктися, аби під хвилю, коли приготовляється війна загранична, була загашена війна внутрішня”. “Розіслати універсали, щоб ніхто не смів зачіпати (козаків і селян, очевидно). Які не чують, нехай тепер почують, що діється з вітчиною. Нехай закинуть шарпанину! Я тут рискуючи здоровлєм своїм для служби в. кор. м. на собі несу весь тягар — нехай же ті панове що в тилу мене помилують: нехай не видирають у хлопа все що він має з душею разом, аби тільки потім якось назад до Польщі втікти!” 28).

Розуміється всі сі поклики старого воєводи — зріктися претенсій на доходи з української людности, приборкати жовнірів і т. д., були цілком не реальні і безнадійні. Але цікаво, що він се розумів: що по всім пережитім українського “плєбса”, чи “ґміну” ніякими карами на горло не можна загнати назад в перед-революційне ярмо, і вони, сей “плєбс” або знайде собі иншого протектора, або вивтікає за кордон Річипосполитої. Принаймні стільки ж зрозуміння, скільки у сього старого волинського шляхтича, не менше, ми мусимо припускати і у Хмельницького та инших керманичів козацької політики. Вони мусіли розуміти, що їх готовість проливати як воду кров українського “гультяйства” чи “сваволі”, котру вони з такою пильністю демонстрували перед польськими кругами, не розвязує справи, а тільки збирає наоколо них громовину тяжкого, злопамятного хлопського гніву і завзяття, котре также небезпечно було силоміць затримувати в межах козацької України, як і випускати за її межі.

“Про Хмельницького я чув, що він був зводник. Він же й продав нашу Україну. Він її скрутив. Бувало ще мої батьки звали його мошенником. Більш ні на кого так не жалілись як на Хмельницького” — росповідав старий, 75-літній дід у селі Волоському над Порогами членам дослідчої експедиції 29). Така лишилася традиція про козацького батька в селянських низах, що волочилися з місця на місце, кидаючи насижені, загосподарені місця перед привидом панської неволі.

Мусимо думати, що гетьман і старшина коли не в повній, то в деякій мірі відчували всю небезпечність ситуації, яка творилася ними. Але вони не вважали можливим вийти з сеї політики пів-слів і пів-діл. Не насмілилися викликати Річ-посполиту шляхетьску на рішучу росправу, ані не мали охоти вернутися в становище її підручників і слуг, як вона того хотіла.








Примітки


1) Так з нагоди пополоху, що повстав між шляхтою підчас походу козаків і Татар на Волощину, Кисіль своїм обіжником, сповіщаючи про се, наказував, “аби від війська його кор. милости не давалось ніякої оказії, а всі ї. м. (шляхта) домів своїх не кидали, підданих своїх ласкаво трактували і в належній обережности пробували” (Архивъ III. IV с. 502).

2) Акты Ю.З.Р. VIII с. 344.

3) Се в “Новинах з України, що писав до Варшави значний пан 26 червня 1650, а з Варшави до Кракова передано, переписавши з того листу” — у Ґоліньского с. 344. Тут між иншим читаємо: “Про Хмельницького нема певности”, чи додержить віри королеві й Річипосполитій. Він зчаста пише до хана, видумуючи на нас чудовні вигадки, ніби то ми не дотримуємо йому віри, знову наймаємо на нього Шведів і т. и. Не якась цнота, ні присяга затримує його в додержанню вірности (і здержує) від ворожих кроків, тільки хан і послуга ханові — що він велів був йому йти на Черкесів: через те він (Хм.) був спокійний по сей час. Але коли хан загамував Черкесів одним страхом приходу, приходиться нам остерігатись козаків і готовитись як на певну війну, що без сумніву наступить не далі вересня — коли не підуть на війну куди небудь за границю.

“Бо те хлопство не витріває в домах, напивши ся своєволі. Панів хоч пускають до маєтностей за універсалами Хмельницького, але так їх шанують, що самі над ними панують, а декотрих і забивають, як от Казимира Пясечинського забили під Винницею. Виговський, секретар Хмельницького по сто або й по двісті червоних золотих бере від будь якого універсалу, що пани беруть від нього, вертаючи назад” (Wichowski po stu abo po dwuset bierze od lada universalu czerwonych złotych, ktore panowie od niego bierą, do swych maiętnosci nazad się wracaiąc).

“Всі там козаки, і реєстру там нема — всюди тільки посполите рушеннє"!..

“Оказію вивести їх за границю подають самі Татари — а саме до Москви. З тим хан прислав в посольстві Мустафу-аґу, дворянина свого, закликаючи і просячи короля на ту війну. Тисячу користей показував від тої війни, заявляючи свою готовність і радячи королеві не гордити даром божим — що перед ним відкривається велика держава, котру він йому відступає, задоволяючися для себе здобичею та ще Казанею та Астраханею. Вони в Варшаві плюють на тих Москалів, що там з московським послом, кричать: “Капут”, і дивуються, що ми їх так гойно трактуємо: вони їх мають за Жидів, і того року Москалі давали Татарам харач. Одже хотячи конче тої війни, Татари просять помочи у короля і на приватній авдієнції деклярували: “Коли не схочете на Москву, то ми не стримаємо Татар: на вас підуть з козаками”. (Тому) п. краківський (Потоцкий гетьман) збирає військо і ставить обоз, поки-що в секреті”.

4) Посольське звідомленнє Протасьева і Богданова, Польські справи 1650 р. ст. 8 (не паґінований).

5) Wszystkie na siebie poarendowawszy dziesiątą częścią taniey anizeli przedtym chodzili arendy. Буквально се значить, що Хмельницький скинув з старих орендних цін десять процентів. Але може треба розуміти так, що він давав оренди за десяту частину колишньої ціни, себто за безцін?

6) Дальші слова процитую нижче.

7) Zgoła zaiezdza wszystkie miasta, lasy y budy potaszowe, o ktore z nim smieiącontractować Gdanszczanie bez wiadomosci k. i. mci. y Rzeczyptey y posylac do niego. Се інтересна вказівка на фіскальний интерес, що лежав під тим усім. Військовий скарб хотів експльоатувати те все на себе.

8) “А которые подданые в панских державах и в шляхецких — и іми бы по прежнему владЂли их державцы и паны и доходы всякие по старинЂ на них положеныю имали”.

9) Польські спр. 1650 р. ст. 1 л. 481-3.

10) Не чинили.

11) Див. далі, ст. 40.

12) Польські справи 1650 ст. 1 л. 478-9.

13) В Любетцку, може: в Любецькім.

14) приятством.

15) заводчиков.

16) и во владЂньях их волю от них отнимать.

17) Польські справи 1650 р. столбець 1 л. 480-l.

18) “У крестьянъ панскихъ силою отъимаете мельницы, откупные доходы панские вступъ себЂ чините, а сверхъ того вольность себЂ сказываете”. В останніх словах якась помилка, тому їх не перекладаю.

19) “А хто б нибудь имЂл быти бунтовникомъ і крестьян(?) панских заступать подымное до скарбы короля е. м. чтобы было выдано, и чиншъ сирЂчь доходъ годовой паномъ возбраняти, и доходы панские, мельницы откупные давати, безчестья приказнымъ никакова не чинить, — таковыи всякиі жестоко горломъ каранъ будет”.

20) Был утвержен.

21) Польські спр. 1650 р. ст. 1 л. 623-5.

22) Універсал 2 серпня нижче.

23) Архив Ю. З. Р. III. IV ч. 206 і 208.

24) В ориґіналі помилково: Niestrem, і взагалі Краковянин Голіньский не орієнтується в ґеоґрафії, не уявляє собі, як се “хлопи” йдуть за Дніпро й осідають на московських грунтах, щоб не попасти наново в підданство своїм панам: Chłopi z Rusi Niestrem wyprawuią się do Moskwy, tam się poddaiąc Moskwie, panom swym z Rusi nie chcąc być posłusznemi.

25) Оссол. ркп. 189 с. 325; продовжую далі сю небезінтересну характеристику ситуації: “На Україні хлопи ще своїх панів бояться, не довіряють їм, чи не будуть їх карати за їх ребелію і злочинства, що вони робили. А найбільше бояться князя й. м. п. Єремії Вишневецького. Кількох велів Хмельницький стратити (вгорі дописано: стяти) в Київі — козаків або принціпалів нових бунтів між хлопами і козаками, що купи зводили і на Хмельницького наступати починали, не хотячи мати його своїм гетьманом.

26) De nostra plebe armata co by rozumieł, liquet me tacente. Quoad ipsam plebem, tak są zaiątrzeni ze komusz kolwiek byłe iusz nie nam panom swoim przyrodzonym subesse gotowi: by tesz poganstwu; pogotowiu gdzie iedna gens iedna religio! Zawsze-m się ia bardziey nisz tatarskiey ieszcze — tey obawiał się ligi. Jednak uwazam dobrotliwosć boską, ze kiedy nie dopuścieł tego na nas w pierwszym y drugim roku, nie dopusci y terasz. A do tego kozacy ktory diriguią tym hminem, nunquam bene conveniunt z Moskwą y Moskwa z nimi.

27) Plebs tyranidem nie mogąc cierpiec, a ze ich o bunty y rzucanie się na panow na kilku mieiscach karano gardłem, ruit za Dniepr, y ia nie wiem, kto tam iusz zostaie.

28) A ich m. a tergo parcant mihi: co ieno ma chłop z dusze wydarszy y iaki taki nazad do Polski retiruią się. Бібл. Чорторийських ркп. 402 с. 5-14. Про сей лист нижче с. 38.

29) Записав співробітник Франківський в серпні 1927 року.











Попередня     ТОМ IX     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ I. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.