Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна





ЗІҐЗАҐИ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ВІДНОСИН, ПОЛЬСЬКІ ПІСЛАНЦІ У ХМЕЛЬНИЦЬКОГО В ЖОВТНІ 1650 Р., ЗНОСИНИ З КРИМОМ, ДОМАГАННЯ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА



У всім добачаючи лукавство козаків, польські політики силкувались побивати їх тою ж зброєю: задурювати заходами коло добрих відносин, коло полагодження суперечок і порозуміння, поки можна буде з достатними силами напасти і зломити козацьку силу, щоб по сім загнуздати і вживати відповідно інтересам Річипосполитої. “Одно з двох — або скасувати козаків, або приборкавши їх дома перенести війну на заграничну державу” — ставив ділєму Потоцкий, в нераз уже нами цитованім листі до короля з 22 жовтня. Для того треба було можливо непомітно приготовитись, напасти, приглушити ворожу силу, тоді коли вона найменше здібна і здатна до відправи, і змусити до капітуляції.

Ведеться гра хитрощами против хитрощів — інтерпретував варшавську політику нунцій. З української сторони плянують війну на весну, і щоб протягнути час, проєктують комісарські переговори тим часом. Тому і з польської орґанізують ніби то комісію, складають інструкції - і ладять військо, щоб воно з тою комісією рушило з можливою швидкістю на Україну (грудень 1650).

Ширмою перед усім служив Кисіль, делєґований ще з попереднього сойму для утримування спокою. Уряд далі лишав його при тій місії, не дуже втаємничуючи в свої пляни, і він далі вів свою політику замирення, благаючи всіх і кожного — йому в ній не перешкоджати. Як ми знаємо з його власних реляцій, він старався дорогою ріжних мирних манєврів, опираючись, чи силкуючись опертись на єрархію і старшину — роздмухуючи їх оліґархічні потяги, зводити на ніщо уступки признані урядом українській стороні — українському плєбсові перед усім. Се була політика вповні згідна з бажанням польських можновладців. Але в польських кругах Кисілеві не вірили, вважали лукавим зрадником, що під фірмою представника Річипосполитої проводить православну, українську проґраму, і висуваючи козаччину як противо-польський, против-католицький таран, в дійности являється провідником всеї сеї українсько-православної акції. Так відзивається про нього нунцій, висловлюючи гадки не тільки чисто клєрикального гуртка, але і всіх тих непримирених супроти українства кругів, против котрих Кисіль давніше мав підпору в канцлєрі Осоліньскім, а тепер властиво почув себе безпомічним і до решти діскредитованим. Тільки упертість старої людини, котрій запізно вже починати на-ново, утримувала його в сій позиції — безсумнівно раціональній з становища польської державної ідеї — але не підтримуваній урядовими кругами. Се була фатальна помилка тодішньої польської дипльоматії, що вона не вміла оцінити послуг отаких українських посередників як Кисіль, його колєґа Бржозовський і под.

Другою такою ж фатальною помилкою було се, що стараючись удавати проти козаччини можливо лагідний настрій, вона одночасно держала далі на козацькім фронті зненавидженого Потоцкого, хоч уважала його тактику супроти козаччини занадто різкою, майже провокаційною. Роблячи ніби то миролюбні жести в бік козаків (посольства й дарунки, розпущеннє війська на зиму, накази про зимові кватири дальше від козацької лінії і под.) 1), Потоцкий не переставав дражнити козацьке військо ріжними неприємними розпорядженнями, що виявляли його непримирені ворожі настрої. Кисіль в своїй записці на грудневий сойм дуже здержливо, але досить ясно виложив се. Перераховуючи “пароксізми” в настроях української (козацької) сторони 2), викликані Потоцким, він вказує і се, що не вважаючи на призначеннє на зимові кватири дальших воєводств, польські хоругви зближалися до лінії, викликаючи трівогу й протести з боку війська. Далі ми наведемо такі звісні нам факти протесту з боку пограничних полковників, що громадили матеріял для розриву.

Сими суперечностями пояснюють ся зіґзаґуваті стежки, котрими йшли польсько-українські відносини сих місяців.

При кінці вересня, укладаючи плян кампанії з козаками, варшавський двір вислав одночасно своїх послів Воронича і Бєчиньского на звіди до Хмельницького і до хана 3).

Канцлєр литовський Альбрехт Радивил, згадуючи сі посольства в своїх мемуарах характеризує тодішні трівожні настрої варшавських кругів, що подиктували сю розвідку, а самі були викликані очевидно реляціями Кисіля молодшого з іркліївського з'їзду і анонімного кореспондента кн. Заславського з чигиринських спостережень перед волоським походом. ”Сей віроломний негідник, вічно пяний, запишавшися своїми успіхами дійшов такого божевілля, що напившися обіцяв турецькому послові піддати (Порті) не тільки Польщу, але й Рим; вічно непостійний, то злостився, то лагідничав, в залежности від пяного настрою, але неустанно варив в собі пляни пімсти Річипосполитій і гетьманові та шукав приводу до нової війни, маючи всіх Русинів в такім послуху, що все готові були зробити на оден його рух”.

Маскуючи ворожі настрої Воронич віз Хмельницькому королівські листи, де висловляли ся побажання трівкого і щирого замирення, і в інтересах його король покладав на серце гетьманові заходи против української своєволі: привести до послуху міщанські і селянську людність королівським старостам та їх урядникам і поміщикам. В секретній інструкції послові доручалось розвідатися про дійсні настрої гетьмана і старшини. Але він їхав так довго, що перше ніж доїхав до гетьмана, той був поінформований про посольство до хана і його місію: розвести Орду з козаками. Ми бачили вже реляцію Кисіля, що наш царгородський посол, полковник Антін, перестрівши в дорозі посла до Криму вивідав у нього про місію, і Хмельницький при кінці жовтня н. с., приймаючи Воронича, уже знав, які заходи польський двір і польський гетьман робили против нього в Криму, і як приймав їх хан. Кисіль боявся, щоб гетьман не зробив з того casus belli — але той здається взяв се більше з іронічного становища. Його настрої ілюструє оповіданнє дворянина післаного до Хмельницького з ріжними дорученнями від польського гетьмана Каліновского, що був в Чигрині одночасно з Вороничом.

“Зразу не дуже мило мене прийняв, тому що я до нього з нічим приїхав, і здалека примовляв: “Тут до мене сила послів від польських королів і чужоземних монархів приїздило, а ні оден з голими руками не приїздив”. Я виправдував в. милость, що ви тепер в дорозі. Він на те сказав: “Знайте! то тепер пан Каліновский худий пахолок! — ну, треба його якось запомогти!”

“Приточив і короля й. м.: “Упоминається король й. м. справедливости у мене 4), а сам її мині не чинить. Нехай же знає король і Річпосполіта: коли й. корол. мил. не видасть на тім соймі Чапліцкого, я його і в Варшаві і в Ґданську буду шукати. Вже не я його, а він мій”!

“А до мене обернувшися так сказав: “Кажи также від мене пану Каліновскому і князеві: коли хочуть покою, нехай мині його видають. Бо як вас тепер пічну, так вас скінчу! Маю Татар, Волохів, Мультян, Угрів. Як вас тепер пічну і наступлю, то вже вічна память”!

Рач. в. м. уважати, — додає від себе дворянин Каліновському, чи той чоловік хоче спокою? Реч певна, що на весну наступить він з усею силою, не чекаючи воєнної пори! І ще так каже: “якщо певно воювати” 5).

Се говорилося підчас побуту в Чигрині Воронича і післанця від Потоцкого — Загоровського, можливо в їх присутности, досить скоро по виїзді Унковского. Виговський на запитаннє Унковского, з чим відправлять Воронича, сказав йому, що про се будуть говорити на раді: гетьман велів скликати полковників і старшину зараз до Чигирина, там будуть радити, з чим відправити Воронича, кого післати послами на сойм і з чим, про пограничні спори українсько-московські, про видачу Акундинова і про багато инших справ — про все буде з полковниками і старшиною нарада 6). Се говорилося 20 (30) жовтня.

Про посольство до хана ВойцЂха Бєчиньского, що припадає більше менше на той же час 7), маємо деякі відомости від Кисіля. Ми бачили вже вище трівогу підняту ним іще в жовтні, з того приводу, що царгородський наш посол полковник київський Антін, підчас свого повороту до Чигрина, довідався у очаківського бея (а той мабуть від татарського посла, ханського аталика що повертався разом з Бєчиньским) про секретну місію Бєчиньского: що йому доручено “підбивати Татар на козаків і розривати їх братерство”. Полк. Антін, мовляв, приїхавши до Чигрина, оповістив про се гетьмана, і заразом запевнив — мабуть зі слів того ж аталика — що сі польські інтриґи не зроблять ніякого впливу на хана, а навпаки — сі інтриґи короля відкриваються козакам в доказ щирих відносин 8). Гетьман, каже Кисіль, впав з сього приводу в великий гнів і зараз вислав свого посла до хана, щоб подякувати за виявлену прихильність і просити підняти на поміч козакам Орду, як тільки замерзнуть ріки. Кисіль клявся й божився йому, що се невірні відомости, але нічого не помагало. Старшина і військо впали в велике роздражненнє на таку польську невірність, рішили не посилати на сойм послів, що були вже визначені, а виготовлену для них супліку передати соймові через Кисіля 9). На ханськім же дворі вийшов знову діспут між послом королівським і послом козацьким, що прилетів по його слідам, — подібно як козацьке посольство зводило свої рахунки з Потоцким перед татарським послом під Камінцем. Королівський посол доводив, що козаки не устояли в зборівських з'обовязаннях і хан, як сторож сього трактату, повинен помогти королеві против віроломних підданих. А скінчилось се на тім, що хан. відправляючи Бєчиньского, в місяці грудні, рішив заразом вислати на Україну і до Польщі свого посла, Мустафу-аґу, щоб він розслідив, хто саме порушив Зборівські пакти, і кому хан має помогати в сім конфлікті 10). Загальне ж вражіннє Бєчиньского було те, що Татари в данім моменті далеко більше інтересуються підтриманнєм приязних відносин з козаками, і все готові зробити, щоб прихилити їх до своїх плянів.

Одночасно в Варшаві посли козацькі і татарські демонстрували нерозлучну татарсько-українську солідарність. Се були ті посли, що навідали Потоцкого в Камінці 12 жовтня, Васько хорунжий з Тохтамиш-аґою, — з кінцем жовтая вони прибули до Варшави 11). Радивил підчеркує, що вони замешкали в одній господі і виявляли “найбільшу згоду”. З татарської сторони розвивалися пляни спільного походу на Москву, і пояснялося, чому сей похід не відбувся сього року: козаки не могли лишити у себе в тилу польське військо, котрому мають підстави не довіряти. Хан настоює на виконуванню Зборівського трактату, береться покарати козаків, коли вони його не будуть виконувати, але так само домагається сього і з польської сторони і катеґорично ставить питаннє: чи король хоче заховувати згоду чи ні? задоволить козацькі домагання чи ні? Посли козацькі настоювали на ґарантіях Зборівського договору — до них ми зараз перейдемо. Радивил каже, що обіцяно розглянути справу на соймі. Торрес підчеркує прикре вражіннє, зроблене сею демонстрацією в польських кругах: розговори про те, що далі не можна допускати такого тону з боку Татар — їх мішань у внутрішні справи Польщі, не можна давати себе дурити хитрощам Хмельницького. Одинокий спосіб забезпечити спокій — се узброїтись, і очевидно — зломити козаків: про се буде мова на соймі 12).

Останнього жовтня татарський гонець привіз ще листи: від хана до короля і від візира Сефер-казі до підканцлєра. Вони з новою силою поновляли проєкт спільного походу на Москву — радили не слухати тих що відраджують від сього походу, не упускати доброї оказії, використати зиму для приготовання і зараз на весну вчинити сей похід, що скріпить приязнь Польщі і Криму та принесе їм обом великі здобутки: хан хоче повернути собі “Казанську, Астраханську й инші орди магометанської унії”, що колись до неї належали, а всі инші “замки, міста і волости” відступає королеві 13).

Козацькі вимоги в справі виконання Зборівського договору викладає лист Кисіля, писаний до короля з Київа десь в другій половині жовтня 14). Висловлюючи свої гадки з приводу сих домагань, він знайомить і з їх змістом, і з того можемо міркувати, що писав гетьман королеві, майже одночасно з тим як писалось і говорилось Кисілеві. Заразом воно підходить дуже близько і до того, що місяць пізніше 15) писалося на сойм — одинокий документ гетьманського уряду в сій справі, який маємо в текстуальній формі.

Домагання були двох родів — формальні і що до річи самої. Для забезпечення згоди, для усунення всяких підозрінь і трівог що до можливости несподіваного нападу, козацьке військо за найкращий спосіб вказувало: аби найвищі сенатори і міністри Річипосполитої присягли на вічний спокій між Річпосполитою і військом Запорізьким і прислали кількох визначних панів, які б особисто пробували в своїх українських маєтностях, без війська і великого двору, і були б таким чином заставнями (заложниками), що ґарантували б той заприсяжений спокій. Се домаганнє знали в Варшаві ще до приїзду козацько-татарського посольства. В реляції з 29 жовтня нунцій оповідав, що чув від короля: договорюючися з господарем, гетьман сказав такі слова, що він не може довіряти Польщі, поки король не дасть йому в заклад чотирьох або й шести перших сенаторів Корони 16). Кисіль обговорюючи сі козацькі домагання в своїм листі до короля 17), дуже намовляв не зражуватися ними, а виконати, в інтересі забезпечення спокою і уставлення можливих відносин (ся адвокатська роля, котру Кисіль узяв на себе в сім листі — потім читанім на соймі, викликала на нього дуже велике невдоволеннє, як побачимо ще). Він вказував, що сим заложникам можна дати титул і ролю комісарів Річипосполитої при козацькім війську, так що вони зовсім не були б невільниками його, а представниками Річипосполитої, отже становище їх було б почесне, і вони б мешкали в своїх маєтностях з усякою владою, від сойму до сойму (котрий їх міг би замінити новими особами).

“Другий пункт” дотикав реліґійного питання. Кисіль всякими способами застерігався, що він говорить тут зовсім не як співвизнавець — “прихильник народу і реліґії” руської, а виключно як вірний слуга і підданий короля — тим більше що й не надає значіння ріжниці руського і латинського обряду, і держиться свого тільки з родинних традицій, — але таки рішучо радив сповнити се козацьке домаганнє: скасувати унію. Нагадував, що се було давнє побажаннє польських політиків — “аби Русь була одна в вітчині (Річипосполитій) і не колотила соймами, і нема ніякої рації за для невеличкої купки уніятського духовенства, кількох спірних церков, 20-30 сіл, якими володіють уніятські владицтва, далі давати ятритись такій небезпечній ворожнечі, таким війнам, які грозять повною утратою цілих провінцій, винищеннєм цілого народу разом з його реліґією й церквами! Тим більше, що дійсно такий постулят був поставлений, прийнятий і заприсяжений при Зборівських пактах — так що мова йде про виконаннє дійсно прийнятих з'обовязань.

Пункт третій — розмежуваннє козацької території.

Як ставились тут козацькі домагання, не зовсім ясно. З варшавських балачок на тему “удільного козацького панства”, і з пізніших Кисілевих похвалок, що він намовив гетьмана відступити “від незносного пункта про виділеннє”, можна здогадуватися, що з козацької сторони було дуже гостро поставлене домаганнє про вилученнє козацької території і замкненнє її для військ і контінґентів не-козацьких, про виключно козацьку юрисдикацію і т. д. З огляду на велику вагу сього пункту для польських маґнатів - дідичів і державців, Кисіль уважав найкращим способом зложитися шляхті на якусь велику суму і підкупити Хмельницького, щоб зробити його податнішим на сім пункті і фактично відкрити шляхті приступ до маєтків і держав, що досі фактично зіставались для неї замкненими. “Бо коли одному не позволяють їхати до своїх маєтків, другому кажуть бути тільки гостем, а не господарем, третьому диктують, як він там має жити, — то в такій неволі ми далі жити не можемо; або нас від козаків треба вивести, або козаків від нас, инакше щодня звада, а з того неустанна війна”. А поставивши такий цілком справедливий діяґноз, Кисіль висував старий проєкт: пожертвувати кількома староствами, призначивши їx виключно для козаків, — щоб туди перенеслися всі хто хотів бути козаком з маєтностей панських та з инших держав.

Тим часом не давати козацькому війську ніяких приводів до трівоги і незадоволення. Розложити коронне військо в певнім віддаленні від козацької лінії, аби їх ділила певна нейтральна “стіна”, і не було сутичок і зачіпок. Сього доконче вимагає безпечність шляхти що пробуває на Україні. Вона тепер як в лещетах: з одного боку козаки з Татарами і з усею черню на поготові, з другого боку — гетьман корунний може зблизитися до лінії й викликати війну. Треба знати, чи шляхті зіставатись на місцях, чи евакуюватись — з огляду на можливість війни; король мусить повідомити про се Кисіля, бо він же ручить за безпечність і спокій. Кінець кінцем він не против і війни — “але в такім разі треба мати таке військо, щоб з ним можна було противстати і Туркам і Татарам і козакам і всьому Руському народові — бо то все на нещастє звязалося в оден ланцюх”. Весь зміст листу має переконати, очевидно, що воюватись нема чим і треба шукати порозуміння: треба піти на зустріч домаганням війська Запорозького.

З серії листів до Потоцкого на сі паціфікаційні теми (мабуть досить частих) маю оден — в ріжних копіях датований ріжно, але судячи з змісту — не пізніший від середини жовтня 18). Кисіль свовіщає гетьмана, що Хмельницький лишив при собі на зиму частину Орди; його тісний і нерозривний союз з Кримом загрожує Польщі великою небезпекою: взявши сим разом харач з Волощини, Татари погрожуються на другий раз тим самим Мультянам і Семигородові, а за тим прийде черга і на Польщу. Треба доконче заспокоїти підозріливість козацького гетьмана і його війська, хочби навіть обмінятися закладнями в забезпеченнє згоди, і т. д.








Примітки


1) Вище с. 106-8.

2) Реєстр сих “пароксізмів” наведено нижче, с. 162.

3) Про сі посольства говорить Радивил під місяцем вереснем — виїмки У Hurmuzaki Sup. І. III. с. 30. Про Воронича реляція Торреса з 8 жовтня с. 92, і звідомленнє Унковского с. 352 (дата приїзду Воронича) і 355 (про зміст королівського листу). Про посольство до хана в цитованім листі Кисіля, і нижче в його votum-i соймовім.

4) Очевидна притока до листу привезеного Вороничом.

5) Міхалов. с. 592; донесеннє в сім виданню датоване “з Чигрина 29 листопада”, але ся дата не можлива: відомости не можуть буть старші як з кінця жовтня-початку листопаду. Останні слова: Jeżeli pewnie wojowaty не зовсім ясні, може бути що й попсовані.

6) Акты Ю. З. Р. VIII с. 355.

7) Про те що Бєчиньский поїхав до хана з секретною місією, пише між подільськими новинами середини жовтня Мясковский: "Бєчиньский тиждень перед тим (се б значило коло 10 жовтня), висланий до хана з аталиком (татарським послом), з чим? перед нами простаками се закрите". — Spominki II с. 68.

8) Przyszła wiadomosc hetmanowi zaporowskiemu z Krymu, iakoby od w. k. mci miał byc wysłany — tego nie wiem kto - praktikuiąc Tatarow na kozaki i ich braterstwo rozrywaiąc, a przy tym zaraz declaratia taka, ze te praktyki, nie padną na serce chana krymskiego, ale y owszem — z iego sczyrosci ku kozakom to im denunciatur. Oc. 225 л. 337.

9) Все се оповідає Кисіль в своїм votum-i на сойм. Теки Нарушевича 144 с. 1100, див. нижче.

10) Про се в грамотах привезених Мустафою і в звідомленнях Бєчиньского нижче.

11) Ханський лист, привезений ними Потоцкому, підканцлєр одержав 18 жовтня, але його міг привезти гонець Потоцкого скорше, а посли мабуть приїхали при кінці жовтня, судячи з того, що Радивил і Торрес оповідають про них під місяцем листопадом.

12) Радивил — Hurmuzaki c. 30-1, Торрес — с. 95-6.

13) Переклад ханського листу в ркп. Чарторийських 60 с. 731 має напись: Przetlumaczenie listu od chana tatarskiego do i. k. msci przez gonca Esienia ult. 8-bris 1650. Тамже с. 729 — лист Сефер-казі do і. м. podkanclerzego przez gonca do Warszawy prszyniesionego die ultima octobris 1650. Ті ж копії в Оссол. 225 л. 333-5 з помітою: соріа listu przez gonca Esiema ultimis diebus do Warszawy przyniesionego.

14) В збірці Міхаловского сей лист має дату 26 жовтня (с. 583), в копії Оссол. л. 103 — 16 жовтня, в Оссол. 3564 л. 248 — 29 жовтня. На мій погляд друга дата мабуть найближча до часу сього листу.

15) В виданню збірки Міхаловского се датовано кінцем листопада або початком грудня, але треба рахувати не пізніш середини листопада.

16) Жерела XVI с. 94.

17) Головно він говорить про закладнів, але нагадує також про можливість, що козаки жадатимуть і присяг — с. 585.

18) Копія Осол. 1453 л. 267 має дату 39 жовтня, копія 2286л. 99 — 3 жовтня. Перша дата цілком неможлива, друга ближча до часу написання: Кисіль пише ще не маючи відомостей про те, що Хмельницький вернувся до Чигирина з молдавського походу. Він чув про поворот полковника Антона з Царгороду, але ще не знає, з чим він приїхав. Очевидно сей лист писаний раніш від листа до короля (вище), датованого 16 жовтнем.











Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.