Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна





АПЕЛЯЦІЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО НА СОЙМИКИ, ЛИСТОПАДОВА РАДА, ПЕРЕСТУПЛЕННЯ ЛІНІЇ, ВІЙСЬКО НЕ ХОЧЕ ПОСИЛАТИ ПОСЛІВ НА СОЙМ, ЙОГО “ПETITA”, ОПОВІДАННЯ ПІСЛАНЦІВ РАДЗЄЙОВСКОГО ПРО КОЗАЦЬКІ НАСТРОЇ, БАЖАННЯ ВІЙНИ З ПОЛЬЩЕЮ



Тимчасом вийшла додаткова королівська інструкція соймикам. Вона мусіла дуже скоро стати відомою й Хмельницькому — а се було фактичне проголошеннє йому війни! Як же він відізвав ся на сей факт?

Заховався цікавий лист його — посланнє до шляхти зібраної на соймики. Його можна вважати відкликом до шляхетського суспільства, до “Річипосполитої”, апеляцією на обвинувачення поставлені перед нею урядом, чи королем. Оден відпис має надпись: “копія листу Хмельницького, гетьмана запорозького з Чигрина, з дня 5 новембра, на галицький соймик, призначений на 7 новембра 1650 р.” 1) — хоча в тексті гетьман звертається до шляхти браславської (може тих утікачів, що мали зібратись в Галичу); инша копія адресована на соймик волинський, має дату 1 новембра 2). Може бути що такі ж листи післано й на инші соймики. Я наведу весь текст — з деякими тільки покороченнями в титулятурі; він варт того.

Ясновельможні і милостиві п. діґнітарі, княжата, земські урядники й ин. обивателі воєводства Браславського, наші великомилостиві панове! Хто б того не бажав, аби взяла свій кінець та крівава домова війна, котрою навістив Господь землю нашу за гріхи наші, — аби ми всі одностайно Бога великого хвалили, а неприятелів пограничних не тішили! Я з своєї сторони беру в свідки самого Господа, і ясновельм. воєводу київського 3), як вірно я заходився з ним коло спокою. Вже й поспільство, що примішалося до війни, було відлучене від війська. І всякі бунти були приборкані, піддані приходили до послушенства. Взагалі земля почала була заспокоюватися, і кожен пан міг ужити свого маєтку і своїх пожитків. Всі справи приходили до свого кінця по останнім з'їзді в Аркліїві, в присутности королівського посла до нас, п. старости черкаського 4). Але коли дійшла до нас відомість про польський обоз 5), мусіли ми знову громадитися до купи, і з сим порушеннєм знову вся Україна встала, і подекуди, против наших суворих заборон, сталися убийства, — від поспільства, а не від козаків. Але ми зібравшися разом, як того наш союз з царем кримським вимагав 6), війшли через своїх послів в зносини і яснов. п. краківським що до обозу і нашої безпечности, самі ж за листами й. кор. мил. і п. воєводи київського спокійно відступили назад 7), і зараз взялися до того щоб привернути схвильоване поспільство до підданства панам, і військо реєстрове аби заховувало свій лад, і того пильнуємо. А тих що піднесли руку на урядників панів своїх, або на кого иншого, ми всюди без ніякого милосердя мечем покарали, і тепер караємо, як тільки одержуємо відомости від яснов. комісаря, п. воєводи київського. Так за ласкою божою земля знову очищається. Треба б тільки, щоб уже більше не було похвалок (odpowiedzi) і погроз: бо поки постійні похвалки не перестають, і ми мусимо триматися на сторожі, не зрікаючися тої помочи, яка нам може звідки небудь бути 8).

Друга і ще більша причина (напруження) та що не вважаючи на ухвалені під Зборовом і потверджені нам королем і всею Річпосполитою пункти, віра наша православна грецька не тільки не заспокоєна вповні, але попала ще під більші утиски. Ся колотнеча не скінчиться доти, поки Русь не стане єдиною, як з віків бувала. Договорились ми вже були того під Зборовим, що унія мала бути скасована, і не xотіли ми до нічого приступити, поки нам під Зборовим всі владицтва не будуть віддані, або ті пункти будуть заприсяжені, за ласкою королівською, самим королем і яснов. п. сенаторами. Яснов. п. воєвода київський підвів 9) нас, щоб ми покладались на королівський привилей і соймове потвердженнє, і ними задоволились, і ми покладаючись на те на тім заспокоїлись. Отже що то на соймі не сповнилося, хоч ті наші пункти потверджено, винен у тім перед нами п. воєвода. Тому в обох сих справах: заспокоєння нашої віри і запевнення спокою прибігаємо до ваших милостів, найближчих до того огню! А вже було одно з двох: або нехай нам не грозять, і згоду — повагою королівською поставлену так нам забезпечать, щоб усі церкви з владицтвами і їх маєтностями, як у Короні так і вел. кн. Литовськім, в маєтностях королівських і шляхетських, були віддані назад згідно з їх фундушами 10), і ті церкви, що були обернені на костели, і маєтности від церков позабирані, були повернені, і унія в них була знесена, як то нам було обіцяно в зборівських пунктах. Або нехай нас, простих людей, довше на тих обіцянках і пострахах не тримають, а об'являть, що ми більше не потрібні й кор. мил. і Річипосполитій. Тоді ми освідчивши перед Богом нашу вірність і наші кривди, будемо в невинности нашій зіставати.

Мила нам земля — наша батьківщина 11), але прирожденна віра наша мусить бути милішою. Ми за неї завcіди радо вмирали. А тепер нам дома ґвалт діється! Ми нікому — не дай того Боже — не хочемо чинити ніякого безправя, тільки власности нашої руської допевняємося. Аби з наших церков була знесена унія, котрої не бувало, і щоб усі маєтности церковні, які в неволі зістають, були віддані на церкви народові руському православному. А з їх мил. хто хоче і як хоче — нехай вірить. Нам до того нема нічого, ми свого, а не чужого домагаємось. А пп. уніяти що ґвалтом чужого забрали, нехай повернуть! Бо княжата і пани — славні руські предки ваш. милостів, і предки наші — добрі молодці, добивалися вільностей у королів і Річипосполитої, боронили св. грецьку віру і голови свою покладали. Польські та руські полки війська Запорозького ставились, а не уніятські: про тих і слиху не було. І тепер як ті два 12) лишаться, то й ласка божа буде — і пострах усім неприятелям пограничним!

Тому пильно просимо в. милости: не приводіть нас до останнього відчаю — до котрого зневолює нас жаль і опресія! Не змушуйте нас, аби ми шукали помочи де инде! Те чого ви і яснов. комісар воєвода київський від нас домагається, ми б то певно вчинили, коли б безпечно могли покластися на то, що вже матимемо дома певний спокій, і знали, що віра наша буде вповні заспокоєна. Але поки тих двох річей не буде, ніхто на світі нас до того замирення не приведе! Тому прибігаємо до в. милостів, абисьте перед й. кор. милостю вставилися, щоб віра наша була вповні заспокоєна і безпечність покою була відповідно заґарантована. Бо не маючи певности — ми мусимо дбати про приязнь кожного 13) — а відти загибіль тих країв, де ви маєте свої маєтности і ми живемо. Отже свідчимо ся Господом Богом, що ми готові дотримати вірне підданство королеві — коли заховане буде право і вільности заприсяжені королями всьому народові Руському, а війську Запорозькому надані за його кріваві заслуги. Тоді й жадібно бажаний спокій в вітчині з обох сторін заховуватиметься непорушно, тішачи короля і всю Річпосполиту. І ми цілком не сумніваючися вповні покладаємось, що в. милости на нинішнім соймику, в своїй любови до вітчини, щиро й щасливо порадившися, послам вашим на недалекий уже сойм в інструкцію вложите і всею вашою повагою накажете домовлятися того, щоб наші посли з чимсь певним повернулися з того сойму. Ми ж дізнавши такої приязни і ласки вашої, будемо готові на всяку службу королеві й усій Річипосполитій, і тепер ласці вашій наші рицарські послуги вам поручаємо, ваші у всім жичливі слуги: Б. Хмельницький гетман з військом й к. мил. Запорозьким”.

Приписка: “А відповісти просимо вас дуже через того ж післанця”.

Таким чином гетьман і військо Запорозьке рішучо відсували накидуваний їм з польської сторони розрив. Вони маніфестували свою льояльність. Вони хотіли зіставатись на ґрунті Зборівської умови — жадали тільки ґарантій її виконання — ґарантій безпечности. Поки тих ґарантій нема, вони мусять шукати помочи инших держав. Коли їх дадуть — козаки розірвуть союз з Татарами і віддадуть свою службу виключно Річипосполитої — себто шляхетській братії. До її інтересів гетьман апелює. Сойм має зробити кінець всім неясностям, які йдуть з боку маґнатів, клєрикалів, уніятів і т. д. і прийняти простягнену йому руку козацького війська: від рицарства козацького рицарству шляхетському.

Крім певних моральних вигід такої позиції супроти польського шляхетського загалу, ся позиція диктувалась і міркуваннями з сфери заграничної політики: в відносинах до Москви, Туреччини, а найбільше в відносинах до хана важно було заховати в непорушности ту тезу, що привидцями в зламанню Зборівської умови й новій війні були не козаки, а Поляки — король і маґнати. Хан, як ми вище бачили, вважався обома сторонами, і сам себе вважав — арбітром зборівських з'обовязань; casus foederis з Кримом, право на його підтримку припадало тій стороні, що буде покривджена в супереч Зборівським пактам. Тому не жалуючи нарікань і галасів з причин польських кривд, українській стороні треба було витримати лінію крайньої льояльности і лишити ініціятиву розриву противникам.

На такій позиції, зазначеній гетьманом і його найближчими дорадниками, стала й ширша старшинська рада, що мала зібратися одночасно з соймиками. Ми чули про неї й проґраму її нарад від Виговського 30 жовтня н. с. В першій половині листопада ся нарада очевидно відбулася дійсно. Ми маємо з 17 листопада (н. с. очевидно) лист наказного браславського полковника Кривенка, писаний до браславського воєводи Лянцкороньского, в неприсутности полковника Нечая; легко здогадатись, що Нечай був тоді на сій відповідальній нараді — инакше він не кинув би своєї незвичайно відповідальної позиції. З сим сходяться звістки про поворот і деяких инших полковників від Хмельницького після 15 листопада н. с. 14).

Лист Кривенка сам по собі інтересний тим що він відкриває нам той ґрунт, на котрім незадовго розгорілася війна. Він сповіщає Лянцкороньского що мав нагляд над лінією з польського боку, що польські вояки переступають сю лінію, претендують на ріжні міста за лінією, як Мурахва, Красне й инші місточка коло Подністровя: вибирають стацію і чинять незносні кривди козакам і не-козакам; Кривенко покликується на зборівські пакти і твердить, що сі міста лежать по козацькій стороні від лінії, та домагається від воєводи, щоб він гострими заборонами і карами припинив сі заїзди 15). Се безсумнівно було одною з головніших справ обговорюваних на раді — бо про неї головно говорив лист короля що привіз Воронич, і на нього треба було відповідати, а доторкнутись сеї болючої справи також і в інструкції на сойм. Кисіль в своїм votum-i на сойм, писанім місяць пізніше, каже, що військо підносило великі жалі (експостуляції) з сього приводу, але йому, мовляв, вдалося заспокоїти його. Трудніше, каже він, було щось зробити, з приводу викритих перед гетьманом польських інтриґ на ханськім дворі. Військо не хотіло після сього мати ніякого діла з королем, рішило триматися поган — татарського союзу і турецького протекторату, постановило було не посилати на сойм своїх послів — мовляв уже призначених, рішило було передати свої вимога через Кисіля; але кінець кінцем передумали і послів послали. Кисіль, описуючи тодішні настрої, безсумнівно, мав тенденцію представити в можливо яскравім світлі всі ті провокаційні вчинки варшавського двору і гетьманського польського штабу, що псували його миротворчу ролю. Українська сторона тим більше підіймала галасу, що хотіла підчеркнути вину польської сторони в новім розриві: порушеннє зборівських постанов, як я вже то зазначив вище. Можна вважати певним, що листопадова рада була повна різких відзивів і відгрожувань на польський уряд гетьманів, військо, маґнатів і т. д. Але на розрив не заносилось. За те безсумнівно, підчеркувалась неминуча потреба всяко скріпити звязки з Туреччиною й її васалями, відносини завязані з Отоманською Портою мусіли бути ухвалені, і Кисіль не дуже перебільшує кажучи в своїм votum-i, що невірність польських відносин довела український нарід (plebs) до того гніву, що він вже наполовину віддався поганству.

Мусіла при тім широко обговорюватися справа волоська. Миргородський полковник Гладкий, повернувшися від гетьмана, розповідав московському вістунові, що гетьман велів полковникам, числом чотирнадцяти, готовитися до весілля його сина з донькою волоського господаря 16). На жаль він не пояснив, яке се мало бути приготованнє: чи дарунки патронові на весіллє його сина, чи вибрані воєнні контінґенти на нову виправу по невістку. Хоча перед Унковским Хмельницький говорив про свої відносини з волоським господарем і женячку свого сина як річ цілком певну, — але в дійсности він мусів рахуватися з ріжними труднощами і ускладненями в здійсненню сього пляну, і передбачати можливість експедиції на Молдаву в другій пол. січня. (Потоцкий мав відомости від польського висланця до Царгороду — що могла походити з початків грудня, або кінця листопаду, що Хмельницький просив хана дати йому помічне військо для нового походу на Волощину — з огляду на небезпеку від Поляків, але хан радив йому не зачіпатися з Поляками до весни, забавляючи Ляхів посольствами й пригадками про зборівські пакти; в крайности ж обіцяв дати не більше 12 тисяч) 17).

Правдоподібно, на раді ж намічено зміст нового посольства до Москви, висланого після різдвяних свят: загальне проханнє протекторату, що підіймалося при кожній нагоді, і конкретні постуляти в звязку з неминучою війною з Польщею — як напр. справа перепуску козацького війська через московську територію для діверсії литовських сил, що й була потім здійснена підчас кампанії 1651 р., хоч і без особливого результату.

Справа Акундинова як що була порушена, з огляду на ту настирливість, з якою висував її московський уряд, мусіла бути порішена згідно з принціпами висловленими гетьманом: з війська видачі нема. Але можливо, що він уже виїхав за межі України, і справа вважалася скінченою.

Найактуальніше — лінію супроти Польщі — установила “петиція Запорозького війська до короля і Річипосполитої”; її принціпи, коли не сам текст, очевидно були уставлені на сій нараді. Я наведу з неї головніше.

Гетьман і військо заявляють, що рішили не посилати на сойм послів — “бо як простаки домовитись не можемо”, тільки подають сі “петіта”, просячи короля й сенат не образити ся ними.

“Найґрунтовніший для всеї Річипосполитої буде спокій, коли арцибіскуп Ґнєзненський, арцибіскуп львівський, біскуп краківський 18), каштелян краківський (Потоцкий), кн. Радивил гетьман в. кн. Литовського, воєвода браславський Лянцкороньский і підканцлєр коронний (Радзейовский) потвердять присягою вічний спокій між Річпосполитою і Запорозьким військом. А в заклад просимо кн. Вишневецького — що не бажає замішанини і з давних часів ласкаво поводиться з військом Запорозьким і підданими 19); п. хорунжого коронного, що прибув аби мешкати в своїх староствах, і старі привелеї наЧигрин нам привіз, п. старосту білоцерківського, п. обозного — що перебувають в стоїх маєтностях і пильнуватимуть спокою, без війська і хоругов, також без великих дворів і асістенції — просимо аби будучи в закладі добре з нами поводились.

“Унія — початок всього лихого, що з давніх часів викликає суперечки, просимо в. кор. милости, аби була цілком знесена — як в Короні так і в в. кн. Литовськім. Всі владицтва, катедри і церкви, обернені чи на костели чи на унію, і всі маєтности за давніх часів надані владицтвам, катедрам і церквам, аби були назад повернені. Село Перегинське аби з ласки в. кор. милости було повернуто львівській катедрі, а село Крилос 20) галицькій капітулі — просимо в. кор. мил. аби в своїх границях зіставалося згідно з привилеєм кн. Льва — першого фундатора. Аби панове уніяти штучками і хитрощами своїми більше не проволікали сеї справи, і віра наша аби ніяких утисків не терпіла. Свобода віри руської щоб була, аби по старому її обряди виконувано по містах в. кор. мил. в Короні Польській і в. кн. Литовськім, і не заборонювано того. Духовенство і світські пани римської церкви в маєтностях в. к. м. (державах — королівщинах) та і в дідичних не повинні силувати духовних осіб нашої руської віри до свого послушенства, ані вибирати данини, ані десятин з церковних місць (ґрунтів). Уніяти по знесенню унії в Короні і в в. кн. Литовськім аби зараз уступилися з владицтв, катедр, церков, ґрунтів і маєтків і віддали не-уніятам, просимо. А котрий був би непослушний, на таких аби в конституцію вложено заруку (грошеву суму) і гостро карано: все се має бути забезпечене конституціями. Священики віри руської старої аби такі ж мали вільности, як ксьондзи римської церкви і не підлягали ніяким світським юрисдикціям, і жовніри аби не ставали у них на кватирі.

“Доносимо також до ух в. кор. м., що нарід Руський терпить великі переслідування від панів, як духовних так і світських. Унижено просимо, аби не чинили ніякої пімсти!

“Коли б ми з ласки в. кор. милости отримали відділену лінію, просимо в. кор. милости, щоб і за тою лінією наше духовенство і (вся) Русь зіставалася при давніх вільностях і обрядах, і щоб не мали ніяких кривд від уніятів. Бо ніяким вірам і в чужих землях не діються такі кривди й утиски, як у нашій землі.

“Також і се до ух в. к. м. і Річипосполитої приносимо, що ми з ріжних сусідніх земель від приятелів наших маємо відомости, що до тих земель чи то за відомістю в. кор. м., чи без неї, посилано (посольства з намовами), аби вони зістаючися в згоді з Короною Польською, давали на когось поміч.

“Просимо при тім, щоб в. к. м. нам усе зволив пробачити — бо (що чинимо), чинимо з вірного підданства і для кращої послуги в. к. м. Зволь нас вірних своїх підданих боронити від усякої напасти — бо (инакше) ми, хоронячи голови свої, (теж) мусимо шукати приятелів, запобігаючи нашій біді” 21).

Як бачимо кінець стилізований настільки ж неясно, наскільки виразно висловлені перші постуляти; можливо що над ним пройшла рука нашого Макіявеля, воєводи Кисіля, як то він хвалився в листах до короля, що гетьман його послухав, і найбільш прикрі домагання ослабив 22). З під сеї злизаної стилізації виступають домагання “віддільного козацького панства” і застереження права чи факту заграничних зносин — для забезпечення від ворожих замислів маґнацтва. Вони мабуть були умисно змазані в останній редакції.

Виразніш малюють настрої Хмельницького і його двору в тім часі звідомлення якихось “козаків”, посиланих до нього від нового підканцлєра Радзєйовского, що побували в Чигрині на початку грудня” 23).

Спочатку листу п. підканцлєра не хотів одбірати — аж четвертого дня; удавав, що занятий і затруднений. Потім рад був козакам: казав їм сідати і з часта пив горілку за здоровє п. підканцлєра. Третього дня потім їх відправив, а сам поїхав до Суботова — там слободи заложив, а перше там Чапліньский мешкав. При відправі дав 14 талярів копових і універсал, аби всюди безпечно могли переїхати.

Має при собі синовця волоського господаря, як заставу, з трьома визначнішими Волохами, і при них 30 Волохів: господар прислав їх тому що відложив весілля своєї доньки до зелених свят 24): аби був певний приязни і не приїздив і не наступив до нього з військом за ту проволоку.

Але і Хмельницький не міг післати сина на Волощину, бо наші заступили б йому дорогу, хоч він і визначив 6 тис. чоловіка в конвой, взявши з кождої сотні по 40, з тим щоб дві третини з них стояли на границі, а решта провела молодого до Яс, — все се пропало. А (про заставця) на підпитку кажуть, що то не синовець господаря, тільки так себе називає.

Татар під Чорним Лісом, 6 миль від Чигрина, має бути коло 30 тис. Вони волочаться наоколо по селах аж до Дніпра, щоб добути провіянту. З Кримських Татар нема нікого, тільки Ногайські, голота обдерта. Татар — кажуть козаки — вони не сподіваються сеї зими, бо хан ладиться весною йти на Константинополь — воювати з султаном; Хмельницький обіцяв йому помогти, коли хан йому поможе дійти щирого спокою з нами. Про се говорять усі козаки, і наша шляхта котра приятелює з козаками: всі прагнуть спокою. Хан удає, що хоче бути турецьким цісарем, і всі козаки також. Перед приїздом тих козаків був аґа ханський, в тридцяти конях: присланий відібрати присягу Хмельницького, що в кожній війні буде на поміч; Хмельницький присяг з старшиною. Коли той посол від'їздив, дав йому (Хмельницький) коня турецького з сидженнєм, і кожному з тих Татар дав коня, а було їх 20.

Вислав послів до Очакова 25). А до Москви трьох козаків і Грека — хоче довідатися, чи не задумує Москва сполучитися з його ворогами проти козаків.

Антін, полковник київський, їздив до Турків, але що зробив, не знають; тільки що обдарував його цісар турецький: дав йому сім пар шат золотоголовових і коня з турецьким сідлом.

На кн. Януша Радивила Хмельницький не ласкав дуже: ображається, що не прислав до нього, і дуже відгрожується, так що синовець господаря, не можучи стерпіти, встав від столу.

Від Литви вони найбільше бояться небезпеки, і коло Київа через те великий страх.

Комісарів чекають під Білу Церкву; козаки стріли післанця київського, котрого Хмельницький не допустив до комісії 26).

На й. м. пана краківського дуже злої волі: нема жадного обіду щоб його зле не спомянув. П. воєводу чернигівського (Каліновского) має за свого приятеля.

Виговський в канцелярії своїй має 12 писарів з шляхти польської. З них один — призвище Пясецкий (оповідав), що Хмель знає все що в Варшаві діється: мав таких, що йому найменшу річ описують.

Тиміш, син Хмельницького, великий дивак 27), великий тиран, не статочний. Щоб його поскромнити, батько його тими часами велів до гармати привязати, суворо, аж йому присягнув, що буде добрий, статочний — тоді його велів одкувати. Часто Хмельницький на нього до шаблі поривався, так що той йому тікає з очей.

Ясько, котрому тут дано індіґенат 27), під той час, як сі козаки приїхали, вивіз свою жінку й дітей з Черкасів. Гонили за ним козаки, але не могли догонити, бо трьох коней запрягши в санки, утік до Білої Церкви — 18 миль одним днем. Пан Нарецкий, слуга кн. Вишневецького, вибирав на Україні чинш; козаки зловили його, невипускають, вартують що ночи.

Стацію Хмельницький вибрав по всій Україні аж до лінії: кожен дав півосьмачку збіжа, козак чи хлоп, за універсалами Хмельницького, що має великий розхід і силу послів у себе.

Суконь коштовних, соболіх тридцять скринь погноїв Хмельницький: не пересушували їх до того часу.

Коло Дніпра і по всій Україні хлопи вже нічого не роблять, тільки пють та виють, кожного дня сваволя, lelum-polelum.

Живности за Київом сила, і все дешеве. Але тут — до самого Корця — дорого. Самі хлопи, аж дивно, нарікають на козаків: кажуть, що десять раз воліли б мати Ляхів ніж козаків, бо віддавши панові чинш, були б від усього вільні, а тепер хто прийде. той бере, нема справедливости.

Вийшли універсали Хмеля, аби кождий козак мав пять фунтів пороху і пять кіп куль. Але вони волять пропити і в карти програти, бо дуже розпилися. Трівога між козаками зимою велика, бо тепер голо, міста не оборонні.

З настроїв козацьких мас дещо донесли нам ще московські вістуни. Після волоського походу, мабуть під вражіннями звісток про татарські замисли, богато говорилося про похід на Московські землі, як чергову військову акцію. При тім деякі потішали московських вістунів, що з особливою трівогою — річ зрозуміла — прислухалися до сих балачок, - мовляв Українці памятають московську прихильність в трудних часах і не підіймуть руку на Московське царство. “Але инші, напившися пяні по корчмах говорять: не зарікаються вони, козаки, царські городи воювать, і кафтани з московських людей носить” 28). Але де далі усвідомлялася перспектива чергової війни з Польщею. Білогородці, що їздили до українських городів в грудні, чули тут такі відповіди, що гетьман зовсім уже зладився до війни на Ляхів, і післав уже до Татар гінця, щоб ішли йому в поміч усі, через городи Вишневецького; а що балакають. ніби гетьман піде на московські городи, то козаки клянуться, що у них того і в гадках не бувало і не буде 29). “Ляхи в зборі і просять з козаками поля (хочуть битись), а козаки між собою говорять, що мусить гетьман і вони, козаки, сеї зими останній обрахунок з Ляхами зробити” — такі вісти привезли 11 (21) січня Білгородці з Гадяча, Рашівки, Хоролу 30).

А от що чув про сю раду шведський післанець Йоган Майер, що провожав кримського посла Мустафу-беґа, переїздячи 8 н. с. березня через Красностав — тільки датує її “трьома тижнями перед постом”:

Оповідав мині тут оден гідний віри чоловік, як се у них знову почалося з козаками. Коли Хмельницький наробив уже Полякам багато ріжної шкоди против договору, так що Поляки були змушені взятися за зброю, мав він воєнну нараду з найвищою старшиною, як Нечай, Гладкий й ин. Сей Гладкий мав Хмельницькому сказати в лицеї: “Ей, Хмельницький! польський король наш король і пан і лишиться паном і королем, а ти королем ніколи не будеш, тільки як тепер єси, так і зістанешся нашим братом і товаришом!” Хмельницький там так розсердився, що зараз велів того Гладкого вивести і стяти. Тоді инші козаки бувши руською шляхтою дуже тим обурились і так до Хмельницького говорили: “Що? Коли ти нашу браттю шляхту так негідно стинаєш, так ми тебе самого польському королеві в руки віддамо!” Хмельницькому богато клопоту коштувало, поки він сей бунт заспокоїв. А серед сього стриманого роздраження викликаного смертю Гладкого, зібралось на власну руку 300 козаків, напали на польську шляхту в її маєтках і вирубали, і тим почалась війна 31).

Кисіль в листі до короля, писанім в день відкриття сойму, 5 н. с. грудня подає до його відомости одержані від чигринського конфідента: той остеріг його, що Хмельницький рішив, не чекаючи соймових рішень рушити військо “на лінію” для її оборони — “а хто зна чи й не для наступу”. Кисіль з сього приводу, виїзжаючи з Київа, вислав до Хмельницького листа, прохаючи й благаючи не починати ніяких ворожих кроків до соймових рішень, і не обстоювати занадто тяжких вимог що до вимежування козацької території. 12 грудня одержав він заспокоюючу відповідь — що Хмельницький від свого жадання в справі “виділу” (exdivisionis) відступив, і нічого ворожого не буде починати до відповіди на свою супліку 32). Але ті відомости, що він мусів одержати з Варшави “на руських святах”, не лишали місця яким небудь ілюзіям: війна була рішена, і після сього була порішена війна і у козаків — на новорічній раді, що відбулася, як звичайно, в Чигрині. Путивльці що возили до Хмельницького листа від свого воєводи і привезли від нього відповідь, росповідали такі “вісти”. “Писали при них до Чигирина гетьманові: з Умани полковник Богун, з Браслава полковник Нечай, а з Ніжина полковник Шумейко, що польські й литовські люде наступають на козацькі городи і козаків тіснять. І у гетьмана була в Чигрині рада з полковниками й козаками і на раді постановили: йти на Поляків і на литовського гетьмана Радивша, і до кримського царя гетьман післав по Татар” 33).








Примітки


1) Ркп. Осол. 225 л. 346 об.

2) Z dziejów Ukrainy c. 543.

3) Ад. Кисіля.

4) Мик. Кисіля.

5) Себто що Потоцкий збирає військо до обозу.

6) Так евмефістично описано Молдавський похід, що вийшов з мобілізації зробленої на проханнє хана.

7) З Волощини.

8) Ясніше сказати — військо козацьке не може розривати свого союзу з Кримом (а може і з Москвою?) не маючи певности що до безпечности своєї з польської сторони.

9) uwiedł.

10) Згідно з тим, якій церкві ті маєтки були початково надані.

11) ziemia nasza oyczysta.

12) Поляки і Русь, віра латинська і православна.

13) Шукати всяких союзників.

14) Білгор. вістов. стол. 1650-1 р. с. 633 — про миргородського полковника Гладкого, що вернувся коло 5 листопада н. с.

15) Памятники II с. 581-2

16) Білгород. віст. столб. 1651 р. с. 635.

17) Дневник Освєнціма с. 368.

18) Три найстарші духовні сенатори (титули дещо скорочую).

19) їдовита іронія — як справедливо завважив уже Коховский, с. 207 (ареrtissima ironia erat) — пор. те, що говорилось про нього в 1648-9 рр.: т. VIII III c. 45, 62-3 й ин.

20) Сей пункт стоїть в тексті нижче, переношу його сюди для звязку; назва села галицької капітули зіпсована: Krelow.

21) Міхалов. с. 593, також Ос. 225 л. 345.

22) Листи з 5 і 12 грудня, нижче.

23) Осол. 3564 л. 262 об.: Relatia procederu Chmielnickiego przez kozakow imci pana podkanclerzego koronnego, ktorzy z Czehryna duodecima decembris wyiachali millesimo sexcentesimo quinquagesimo primo. Зміст показує що се грудень 1650 р. Німецький переклад, присланий з Ґданська шведській королеві від її резидента і виданий з актів швед. держ. архива, в Архиві Ю. З. Р. III. VI, має дату 13 січня 1651 р. Польський текст подекуди значно коротший, але подекуди дає більше против німецького. Я подаю відомости з обох, пропускаючи зайву титулятуру і міняючи подекуди чергу, в якій вони наступають по собі, бо вони записані без усякого порядку, мабуть так як ті козаки щось принагідно пригадували собі.

24) В пол.: az do swiątek.

25) В нім.: Азова.

26) Фраза неправильна, може бути хибно переложена.

27) Srogi dziwak.

27) На грудневім соймі побілітовано “вірних козаків”: Дмитра Маргевича, Войтіха Гурского й Івана Дорошенка; — Vol. legum c. 155. може сей останній той “Ясько”? Але берестецькі реляції називають Яська Ясноборським (0c. 235. 360).

28) Так говорив в Миргороді торговий чоловік Мисько, що приїхав з полк. Гладким від гетьмана після ради, — на запитаннє московського вістуна, чи не сподіватись приходу війною на українські царські городи гетьмана Хмельницького з Запорозьцями. — “Хто у них и подумает на такое дЂло, и того не попустит твоя (царева) хлЂбъ и соль: как у них, Черкас, с Ляхи была воина, и только б невелЂл руским людям хлЂба и соли продавать, и они б голодом померли”. “А иные Черкасы” — додає вістун — “напився пьяны по корчмам говорят: “Не зарекаютца де они, Черкасы, и твои украинные городы воевать и зипуны русских людей носить!” — Білгор. віст. столбець 1651 р. л. 633 (скорочую).

29) Одписка білогородського воєводи кн. Репнина з 30 грудня: післані за границю Білгородці чули від Черкас, що “Богдан Хмельницкой совсЂм наготове и хочет подыматца вскоре: да прогнал от гетмана к Татарам гонец, чтоб всЂ шли на помочь через Вишневецкого городы; а что гетману итти на твои украинные городы войною, и Черкасы сказывали с клятвою, что у них того отнюдь в мысле не бывало и не будет” — Білгор. віст. ст. 1651 р. л. 517 (скорочую).

30) “Были в Гадече, Рашевке, в Рутках, в Хороле, а слышали что Богдан Хмельницкой с войском в ЧигиринЂ, а мурзы нагайские с Татары кочуют в степи по АрЂли и Самари, а казаки запорозские всЂ на УкраинЂ по своим имЂньем, и запасы всякие возят в степь к мурзам и Татаром и продают. А как де им отпишет гетман Богдан Хмельницкой, и имъ итти к нему, и будет у гетмана с Ляхами бой и в то время и мурзам с Татары итти на помочь на Ляховъ к гетману. А Ляхи де в зборе, и просят с казаками поля. А казаки де меж себя говорят, что де гетману и им, казаком, с Ляхами нынешней зимы послЂднею роздЂлку учинить”. — Оповідання Білгородців Ів. Онуфрієва з товаришом, що повернулися 11 січня (с. с.) з Литовської сторони — Білгород. віст. ст. 1651 л. 480.

31) Архив Ю.З.Р. III. VI с. 48-9. В дійсности Гладкий загинув два роки пізніш; але цікаво, що він і перед тим мав репутацію людини, котрої гетьман не зносить за її безоглядність супроти нього.

32) Недрукований лист 5 грудня з Білгородки — Ос. 225 л. 342 і лист з Гощі 12 грудня в Памятниках II с. 583.

33) Польські справи 1651 р. ст. 10 (аркуші не нумеровані).











Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.