[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 12.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна





МОСКОВСЬКИЙ СОБОР “В ЛИТОВСЬКІЙ СПРАВІ”, ПОСОЛЬСТВО ЛОПУХИНА, УХИЛЬЧИВА ТАКТИКА МОСКВИ, ПОСИЛКА СТЕПАНОВА.



Минулого року, перед загрозою нового самозванства, козацького і татарського наступу, московський уряд зрікся своїх плянів інтервенції в інтересах козацьких і православних, і від ультімативних загроз поставлених через Пушкиних перейшов до прохань, щоб польський уряд поміг йому вирвати з козацьких рук самозванця і т. д. Відновлено договір з Польщею і відложено пляни нових анексій до сприятливішого часу; перед королівським посольством в осени 1650 р. московські дяки взяли нейтральну лінію, майже безінтересовну, як ми бачили вище 1).

Але відомости привезені з України при кінці року Протасьєвим, Унковским, Сухановим і митрополитом назаретським Гаврилом, очевидно, окрилили московський уряд новими надіями. Може бути, що щось приємне привезло також козацьке посольство, вислане по різдвяних святах 2). Розуміється, неприємно було, що гетьман не видав самозванця (запевняв, що вислав його з України назад до Семигороду, але московські політики сьому не дуже вірили, і можливо, що мали рацію). Але поведінка козацького гетьмана перестала викликати трівогу. Коли він так рішучо відмовився йти на московські землі в серпні, як натисли на нього Татари, а всі ті біди, що загрожували від того Москві були переведені ним з Москви на Волощину, се показало, що Козаччини не треба було боятись — принаймні поки вона була під рукою Хмельницького і Виговського. Коли б Козаччина хотіла викликати нову Смуту на Московщині під гаслом Шуйского, вона мала минулої осени таку нагоду, що краще не треба. Але Хмельницький показав себе лицарем! Добрим сусідом і солідарним в орієнтації на московського православного царя. Очевидно, на нього можна було вповні спуститись в відносинах до Польщі — треба було його тут підтримати і таки зараз, щоб він не пішов на инші руки. Перед Арсенієм Сухановим і митрополитом Гавриїлом він руба поставив питаннє: в останнє він питає царя, чи він його прийме і підтримає против Поляків, чи ні? Як ні — то він піддається під зверхність Порти — складається з її васалями і буде воювати Москву! Очевидно, його гарячі, схвильовані мови, переказані через сих духовних осіб, як найбільше вірних і певних посередників, і принесені до Москви перед Різдвом (18 н. с. грудня), зробили сильне вражіннє. На жаль, для нас пропали всі наради, які велися з сього приводу в Москві, але конкретний вислід — се поворот до пляну повзятого після козацької кампанії 1649 р.: скликати собор для того щоб сконстатувати неправди польського уряду супроти Москви, і за його санкцією розірвати договір з Польщею, щоб сполучитися з козаками против неї для повернення втрачених провінцій. Скликаннєм такого собору загрозили польському урядові Пушкини весною 1650 р., і тепер коли відомости принесені з України з кінцем 1650 року насмілили московських політиків до повороту на позиції, з котрих вони вступилися літом, під загрозою козацько-татарського наступу, — вони вернулися знову до того пляну: скликати земський собор і санкціонувати розрив з Польщею.

За привід (як потім се було виложено в урядовім експозе соборові) вони собі взяли такі факти. Польський уряд не сповнив своєї обіцянки: на найближчім соймі укарати всіх винних в титулових прописках. Король веде переговори з ханом про похід на Московську державу. Він пропустив через польські й литовські землі ханського посла до шведської королеви, щоб умовитися против Московського царства. З другої сторони гетьман запорізький просить царя прийняти його під свою руку задля православної віри, инакше грозить піддатися турецькому султанові разом з кримським ханом. Відмовити йому — значить дістати сих бісурменів в безпосереднє сусідство — вічну загрозу нападів і спустошень; прийняти — значить накликати неминучу і негайну війну з Польщею. Цар бажає знати, “як буть” з огляду на таку ситуацію: йти на розрив і війну з Польщею, чи ні? Чи освящений собор освятить нарушеннє присяги і договору і чи готові всякого стану люде московські прийняти на себе тягар війни, що тягне за собою сей розрив?

В 20-х днях січня розіслано царські грамоти по всіх городах, щоб від дворян, торгових і посадських людей були вислані виборні люде “для нашего царственного великаго і земского и литовскаго дЂла” до Москви “на соборное воскресенье” — першу неділю посту, себто на 19 лютого (1 березня н. ст.) 3). В призначений день собор і відкрито — а саме перший акт його: нараду духовенства над питаннєм, чи може цар розірвати договір з королем і порушити дану йому присягу. Царський дворецький Олександр Львов приніс 19 лютого ст. ст. “освященому соборові” царське “письмо”, в котрім містились вищезазначений виклад польських неправд і звідомленнє про проханнє запорозького гетьмана, і собор відбувши в сій справі нараду, за тиждень, 27 лютого ст. ст. подав цареві свою гадку: “Коли король не сповнить договору (не справится) і не дасть, згідно з договором, управи на виноватих за те, що писалося в стількох листах (прописки в титулах) і в друкованих книгах (на неславу Москви), то свята, велика, соборна і апостольська церква з огляду на великі королівські неправди і нарушення присяги може звільнити (подати разрЂшенье) й тебе, благовірного і благочестивого государя. Коли король польський у всім управи не учинить, можна прийняти і запорозького гетьмана з Черкасами “со утвержденіем” (прийнявши присягу). Коли ж король у всім справиться і оборону учинить, тоді що до запорізького гетьмана і козаків “как вам великому государю Бог извЂстит”. Инакше сказавши: коли навіть король і виконав свій обовязок, освящений собор благословляв царя прийняти в підданство козаків і тим нарушити союзний договір короля, очевидно “задля християнської віри”, в интересах “православія” 4).

Одержавши санкцію освященого собору, другого дня, 2 ст. ст. лютого (10 березня) цар об'явив своє експозе депутатам від дворян і городів 5). “Государ, цар, в. кн.Олексій Михайлович всеї Руси велів учинити собор в литовській справі, а на соборі бути патріярхові, митрополитам і архіепископам, епископам і чорним (чернецьким) властям, боярам, окольничим і думним людям, стольникам, стряпчим і дворянам московським дякам і дворянам з городів, гостям, торговим і всякого чину людям. Велів об'явити їм давніші й теперішні неправди литовського короля і панів ради, що діються супротив вічного договору з їх боку, і від короля і панів-ради не виправлені, — аби ті неправди були відомі всім людям Московської держави. А також об'явити про присилки запорізького гетьмана Богдана Хмельницького, що вони просяться (бьют челом), в підданство під високу руку государеву”.

Вголос мала бути прочитана випись про польські неправди, які сталися від договору й соймової конституції 1637 року про караннє за образу царської чести, — вона кінчалася згадкою про ультимативні жадання, поставлені королеві посольством Пушкина. Як пани-рада дали за підписами і печатками своїми “договір", що на першім же соймі всі ваші против московського царя особи будуть суджені, і засуджених буде скарано в присутности царських послів, — ”Ян Казимир король польський і в. кн. литовський в тій справі згідно з договором сойму не вчинив і робить в тім проволоку, і з королівської сторони (далі) діються ріжні неправди в нарушеннє вічного договору, а з государевої сторони договір у всім додержується міцно і непорушно. Тепер вел. государеві стало відомо, що Ян Казимир має часті зносини з кримським царем і вимишляють всякі вимисли, щоб їм спільно воювати і зруйнувати Московське государство. Пропустив він через Польщу і Литву до Швеції, до королеви Христини кримського посла “для ссоры” — чого давніш не бувало. І з шведської сторони стало відомо, що той кримський посол у Швеції на переговорах з дорадниками королеви говорив, що кримський цар готов прислати їй війська тисяч з 50 або й більше, коли б їй була потрібна поміч на неприятеля; а коли б кримський цар пішов війною на государеву Україну (пограничні землі), аби шведська королева не помагала государеві ні військом ні чим небудь иншим.

“А запорізький гетьман Б. Хмельницький б'є чолом, щоб государ пожалував його для православної християнської віри — зволив би його з усім військом Запорізьким прийняти під свою високу руку і держати в своїй ласці; коли ж государ милости їм не докаже, то поневолі прийдеться їм учинитися в підданстві у турецького султана з кримським ханом разом.

“Так от коли Ян Казимир польський і в. кн. лит. і пани-рада "не вчинять исправленья" і згідно з договором не покарають винуватих за государеву честь, а сю справу почнуть далі пускати в проволоку, з сойму на сойм, як давніше, як бути з польским королем і панами-радами в тій великій справі государевої чести, і що порозумівається він з кримським ханом на Московське царство?”

Відповіди бояр, дворян і всякого чину людей на се запитаннє не маємо, але ледви чи може бути сумнів у тім, що так само як і духовенство вони тільки притакнули на царське запитаннє. Правдоподібно, під їх відповідями на сі ж запитання на пізнішім соборі 1653 р. лежать анальоґічні змістом відповіди з березня 1651 року (так як експозе 1653 року було тільки перерібкою пропозиції 1651 року). В протоколі 1653 р. бояре приговорили, що за царську честь треба стояти і з польським королем війну вести. Гетьман і все військо Запорізьке з городами і землям цар нехай під свою руку прийме. Дворяне і всякого чину служебні люде прилучилися до сього рішення і заявили готовість за царську честь битись не жалуючи голів своїх, а торгові люде - давати “вспоможенье” 6). Мабуть се ж було і в протоколі 1651 р.

Таким чином в березні 1651 р. московський уряд мав уже в кешені соборну постанову про війну з Польщею і приймленнє козацького війська під царську руку — хоч і не зробив з сього вжитку зараз, а приховав на пізніше, навіть не повідомивши про се й Б. Хмельницького 7).

При кінці січня, — саме як скликався собор “в литовській справі” — вислано з Москви до гетьмана Ларіона Лопухина. Інструкція йому дана заховалась 8), з неї видко, що се посольство формально являлось відповіддю на осінні гетьманські мови перед послами, на польські остороги переказані через Пражмовского, на гетьманські пояснення що до польських плянів походу на Москву і його заяви льояльности і бажання бути принятим під царську протекцію. Але за сим стояла все та ж справа Акундинова — хоч в офіціяльній інструкції про неї згадано ніби то тільки принагідно; в дійсности вона все ще зіставалась головним первом московсько-українських зносин, і коли може офіціяльно послові небогато доручалося говорити з гетьманом про неї, то неофіціяльно, “під рукою” йому, очевидно було доручено богато 9). Офіціяльно посол мав запевнити гетьмана в прихильности до нього царя і заохотити до дальшої “служби” — нехай гетьман не вірить чуткам, які пускаються на те аби його посварити з Москвою (натяк на польську сторону). Коли гетьман нагадає, що він просив царя, аби його прийняв під свою руку, а цар не приймав, сказати, що тим часом іще цар не може порушувати вічної згоди з Польщею, але він посилає нове посольство в справі недодержання царських титулів, і більше не буде терпіти польських порушень згоди (розумій — прийде до розриву, і тоді можна буде гетьмана прийняти під царську руку). коли ж гетьман почне говорити, що йому тепер загрожує з боку Поляків небезпека, і йому нема де дітись окрім московської протекції, в первіснім начерку інструкції сказано було, що гетьман з старшиною в крайности можуть перейти московську границю: дістануть жалуваннє й землі, як то давніш бувало 10); але сю статтю вичеркнено — очевидно царські дипльомати зрозуміли, що така перспектива для гетьмана і його двору не була б приємна!

Коли б гетьман став грозитись, що як цар не прийме козаків під свою руку, то вони підуть з Ордою на Москву, Лопухин мав йому докладно вирахувати всі царські чемности для Запорозького війська — як то робив Унковский в осени — щоб гетьман то памятав і на ніщо лихе для Москви не підіймався, бо инакше його Бог покарав. Коли ж навпаки — гетьман згадав, як то він стримав козацький похід на Москву, — похвалити його і заохочувати до дальшої служби. Коли він докорить, що царські посли показали або віддали польським панам його листи, де згадувалося про пляни походу на Москву, або де він просився під московську протекцію, і тим на нього стягнено “ненависть” польського короля, — пояснити, що листів його не віддавано — Лопухин їх і зараз може показати на доказ, тільки цар згадував про них з приводу утисків в Польщі на православну віру; а от нехай би гетьман дав ті грамоти, котрими король підіймав хана й козаків на Москву: Лопухин мав їх допевнятися від гетьмана.

Коли б гетьман став питати, яка буде позиція Москви супроти козаків, як що Поляки задоволять московські претензії, посол мав запевнити гетьмана, що цар і в такім разі не буде помагати Полякам на козаків; а як що козаки схочуть, цар виступить посередником, щоб помирити їх з Поляками. Далі інтересний казус: коли б гетьман висловив невдоволеннє, що Москва в своїх листах до гетьмана пише “королівське титло й імя”, себ то називає гетьмана королівським підданим. Посол на се мав пояснити, що цар, шахуючи польський уряд справою неправильних титулів, саме тепер мусить пильнувати, щоб не порушити чим-небудь королівських титулів.

Нарешті про Акундинова: коли б гетьман заговорив про нього, збути його легковажною увагою, що се “вор, худой человек, и приказу об нем ничего нЂт, — а самому об нем не всчинать”. Можливо що московські дипльомати тим хотіли зазначити своє невдоволеннє, що гетьман не додержав своєї останньої обіцянки, і не полагодив сеї справи на раді. Натомість Лопухин мав поінформуватись у гетьмана про відносини його до сусідніх держав.

Таким чином в посольстві Лопухина не відбились сі наміри царського уряду — прийняти гетьмана під царську протекцію і воювати з ним Польщу, не вважаючи на те, що вже тоді було рішено винести справу на соборне обговореннє; йому тільки подавалась надія, що перед польським урядом буде поновлений ультіматум, переказаний торік через Пушкиних, і більше цар в проволоку справи не пустить. Ніщо не вказувало на терміновість сього пляну: він в сій передачі міг розтягтися на роки — так як в дійсности й розтягся. Московський уряд виявляв намір занятися збираннєм матеріялу на доказ нельояльности польської сторони: в її зносинах з Кримом, козаками і т. д. Се не віщувало особливої спішности і не могло вдоволити гетьмана.

Та все се можна б іще толкувати тим, що місія Лопухина була вирішена й інструкція йому зложена перед собором. Але в березні (11 н. ст.) — уже після соборного рішення, наздогін за Лопухиним вислано на Україну з додатковими дорученнями піддячого Степанова. Він мав їх передати Лопухину, а коли б його не застав — переказати гетьманові безпосереднє. Сі доручення нам звісні, вони служили доповненнєм до того, що було наказано Лопухину.

Йому було доручено добути від гетьмана листи, котрими король піднімав Татар і козаків на Москву. Після того як він поїхав, справа ся заінтересувала московських дипльоматів ще більш. Вони довідалися мабуть від своїх кримських послів про місію Магмет-аталика до Варшави - для орґанізації кампанії против Москви, і про посольство Бєчиньского до Криму. Хотіли зловити польських дипльоматів на сліду. Тому доручали дістати від Хмельницького ті грамоти, що возив до Криму Бєчиньский, коли ж переговори велися устно — вивідати їх зміст і договори, также грамоти писані від короля і козаків в справі походу на Москву — “аби й. царському величеству королівська неправда і порушеннє вічного договору було відомо достометно”. Коли б Степанов ще застав Лопухина в посольстві, він мав передати йому сі додаткові доручення (що тільки розвивали інструкцію дану Лопухинові); коли б він його вже не застав, мав виконати їx самостійно. Ніякого повідомлення про соборне рішеннє, про близьку московську інтервенцію в інтересах України. Можна припустити, що деяку інформацію про се могли привезти гетьманові Суличич з товаришами: але офіціяльного звідомлення гетьман, очевидно, не одержав ніякого, судячи з того роздражнення, яке висловляв він з приводу безсердечного московського індиферентизму потім, висилаючи “Мануїлова і Данилова” 11).

Се московське кунктаторство дійсно зарізало кампанію 1651 року та й українську справу взагалі; роздраженнє і гнів гетьмана на московське “знущання” вповні зрозумілі, але тим гостріше виникає питаннє, чому Москва вже рішивши питаннє інтервенції для себе, пустила її на таку довгу проволоку? Збентежив її нещасливий оборот весняної кампанії (смерть Нечая), і вона захотіла почекати, чим вона скінчиться, а після Берестечка вважала Козаччину розбитою, чекала її поголовної еміґрації за московський кордон, і порахувала інтервенцію несвоєчасною? Стрівожив її звязок завязаний гетьманом з Портою і налякав можливими ускладненнями з Туреччиною та її васалями? Щось в тім роді мусіло статися. Можливо обидві сі серії обставин зробили свій вплив.

На жаль, звідомлень Лопухина і Степанова про їх розмови з гетьманом, і взагалі про те, що вони робили на Україні, не заховалось, чи невіднайшлось, і з листів післаних від гетьмана з ними до Москви теж маємо тільки коротке і нічим не замітне, чисто етікетальне писаннє до царського пістуна Б. Морозова 12). Писаний сей лист в Білій Церкві, 11 (21) березня. Се документальна дата посольства і заразом — гетьманського пробутку в Білій Церкві.








Примітки


1) с. 173-4.

2) 2 січня гетьман пише до воєводи путивльського (Малорос. справи 1651 р. №1) Прозоровскаго просячи перепустити його послів до Царя, се дата посольства. Мабуть се було посольство "Михайла Суличича, Федора Дмитриєва і з ними трьох козаків” — воно згадується в Малорос. справах 1651 р. № 9 як пocoльcтвo 1651 р., що безпосереднє випередило посольство "Іллі Мануйлова і Василя Данилова”, висланих від гетьмана в травні (записано, що видавалося Суличичові й тов. як приклад того що давати Мануйлову і тов.). З чим саме приїздило посольство Суличича, досі не виявилося.

3) Грамоти розсилалися очевидно не відразу: напр. в Володимирі грамоту отримано вже 27 січня (Матеріалы с. 97), в Коломні 28 січня (с. 102), тим часом як по инших містах одержано 8, 11 і навіть 19 лютого ст. ст.

4) Матеріалы с. 88.

5) Воно заховалося в повнім тексті — Матер. с. 81-6.

6) Акты Ю. З. Р. X с. 16-8.

7) Акти собору 1651 р. були використані Бантиш-Каменським, і в своїй “Исторії Малороссии” він подав дуже докладні відомости про нього, точно зазначивши й джерело — Польські Справи Московського Архива Загр. справ (першого видання вид. т. 1. с. 2-3). Але в пізнішій літературі сю справу так ґрунтовно позабуто, що ні Солов'єв в огляді московсько-польських відносин, ні Костомаров в історії Хмельниччини, ні ті дослідники, що займалися спеціяльно московськими соборами не зазначають сього собору 1651 р. — хоч іще в 1857 р. К. Аксаков згадував його в полєміці з Соловьєвим. Аж зимою 1882-3 р. проф. Дитятин знайшовши в актах московського розрядного столу листування воєводів в справах висилки депутатів на сей собор, в друге “відкрив” і соборні акти, цитовані у Бантиш-Каменського та дав про них цінну студійку під заг.: Къ вопросу о земскихъ соборахъ XСII ст. (“Русская Мысль” 1883 кн. 12). Після того і Костомаров додав невеликий postscriptum про сей собор при кінці нового видання свого “Б. Хмельницького”, а проф. Латкин того ж 1884 року випустив соборні акти 1651 р. і все листуваннє в книзі: “Матеріали для исторіи земскихъ соборовъ XVII столЂтія (1619-20, 1648-49 и 1651 годовъ)” і потом в своїй книзі “Земскіе Соборы древней Руси” (1885) ст. 23-5 переповів коротко історію сього собору, не входячи в детальніший історичний аналіз матеріалу. Тому що одночасно Костомаров в тій своїй дописці, доволі незручно виправдуючися з того, що своєчасно не згадав про сей собор, заявляв, що він його знав, тільки не надавав значіння, тому що він “не мав безпосереднього впливу на події на Україні і ледви чи був відомий навіть і самому Хмельницькому” (с. 713 нового вид.), — якось повелось далі іґнорувати сей епізод як маловажний. Не старалися вияснити сього факту, незвичайно важного в своїх наслідках для Історії українсько-московських відносин, що Москва вже весною 1651 р. рішивши прийняти Козаччину під царський протекторат і помогти їй добити Польщу на Руси, відложила сю справу на два роки, і тільки весною 1653 р. вислала ультимативні пропозиції Польщі (посольство Репнина-Оболенського) і поновила соборне рішеннє 1651 року. Розуміється, коли б се сталося весною 1651 року, ефект міг би бути зовсім инший. Я вище (ст. 45-6) висловив деякі міркування на сю тему — тут міг би їx ще раз повторити на доказ того, що се соборне рішеннє могло б мати велике значіннє, і тому виясненнє причин його занедбання має чималий історичний інтерес.

8) Малорос. приказу ст. 6041/230 л. 29.

9) Пор. ті інформації про Акундинова, що повезли потім до Москви Греки в місяці травні — Акты Ю.З.Р III с. 449 і 450-1.

10) “Лариону велено говорити: Хто к государю приезжал, и тЂ пожалованы, а он, гетман также пожалован будет честью и имЂньем большим. Да и тЂ хто с ним приЂдут, пожалованы будут государевым жалованьем и землями. Да и наперед сего то бывало: которые честные люди приезжали, и тЂ бывали пожалованы. І в Ларионове статейном списку о той статьЂ ничего не написано”. Малорос. приказа столб. 5814/3 л. 5 (окремий листок), і в брульоні статей для Лопухина в столб. 6041/230 л. 29-38, під пунктом 5.

11) Акты Ю. З. Р. III с. 452.

12) Акты ЮЗР III с. 446.











Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 12.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.