Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 13.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна





ХМЕЛЬНИЦЬКІЙ В БІЛІЙ ЦЕРКВІ, ОПОВІДАННЯ РАДИВИЛОВОГО ПІСЛАНЦЯ І СОТНИКА ПОЛОВКА, СИТУАЦІЯ В БЕРЕЗНІ-КВІТНІ 1651 Р., ВИЧІКУВАННЯ ТАТАР



У Білій Церкві гетьман простояв мабуть досить довго — судячи з того як часто Біла Церква як гетьманська кватира стрічається в сучасних вістях. Маємо звідси звідомленнє литовського шляхтича Мисловского, що приїздив до Хмельницького від Януша Радивила 1). При крайній бідности матеріялу з гетьманського табору, його звістки, хоч часто зачерпнені з мало авторитетних джерел і навіть анекдотичні, все таки настільки цікаві, що я вважаю потрібним навести його звідомленнє в цілости, тим більше, що воно не видане досі і в літературі майже не використане 2).

Став в Білій Церкві дня 21 3) марта, зараз попровадили його до військового писаря, котрий його прийняв не дуже привітно і казав йому лист віддати. Спочатку не хотів, але потім мусів. Той його відпечатав, прочитав і пішов з ним до гетьмана — а йому сказав іти до господи. За хвилю потім прийшов сотник і попровадив його до гетьмана.

Застав лист в руках гетьмана. Велів йому сісти і сказав: “Пане товаришу, з добрим животом приїхав єси сюди! вже два літа ваш п. гетьман литовський не чинив до мене ніякого посольства, а всі панове чинили!” 4) — “Я про се не знаю, і тепер би не приїхав, коли б мій старший мене не послав”. Він рік: “Не бійся, і волос з твоєї голови не спаде!” І почав заклинатись, що не з нього причина, що і тепер він не думав про війну, і поклонитись королеві й. м. готов, і все зробити що король каже, і на комісію їхати готов — котру негідник (niecnota) Нечай розірвав, але добре йому сталось — хотілось йому бути другим гетьманом, отже дістав чого шукав. “Я вірний підданий короля й. м. — що скаже, то учиню! Хоч на вісім тисяч скаже зменшити козацький реєстр — і то вчиню”. На те йому той товариш сказав: “Мосці-пане гетьмане (він перервав: “Не мосцівий, я такий же худий похолок як і ти!”) — давно треба було б так учинити, поки не розлилося стільки християнської крови, що найгірше — руками поганськими, котрих в. м. впровадив в державу, і братерство вічне (вар.: вірне) з ними заключив”. — Рік: “Правда, лихо сталось, але не моя вина! А тепер тоє братерство шию зламати може, як з королем як треба помиримось. За оден день я тих братів кажу видушити. А король на мене війська збіраєть, хочеть мене воювати! А я його королем учинив, і під Зборовим на волю пустив, маючи його в руках. Бог йому за то не поможеть! Скажи пану гетьману: нехай на нас не наступаєть! Ми мир з Литвою маємо, нехай нас не зачепаєть, бо лихо будеть! Маю я на нього другого Кричевського, і мало не 5) ліпшого!”

Товариш йому потім за столом, коли вже їли, і він знов почав дорікати 6), так сказав: “І ми також про війну не думаємо, але мусимо боронитись, — а тепер можете се комісією заспокоїти”. Рік: “Комісія як комісія, але без малого не будеть як під Пилявцями. А на мене давно б була комісія, коли б не воєвода київський (Кисіль): що иншого тут пишеть, а що иншого з королем робить”.

Тримав того товариша більше як тиждень без відправи, потім, коли вже виїздив (Хмельницький) з Білої Церкви, він прощаючися з ним хотів довідатися, куди він думає звернутись, і спитав: “Коли-б князь-гетьман (Радивил) знов по щось послав до в. м., де має знайти?” Відповів потиху: “Нехай мене шукають або в Животові або в Погребищах” 6). І дав йому зрозуміти, що був би дуже рад, коли б його (Радивил) помирив з королем.

Оповідає Мисловский, що Хмельницький все таки якийсь боязливий, і не такий злий як перед тим. Але Виговський має бути гірший, і коли Хмельницький про короля згадав, той сказав: “Що то король наступає на нас против своєї присяги? Нехай знає, що нам не трудно й другого короля (знайти)”. Той Виговський робить що хоче: кого хоче, то не питаючись гетьмана каже стратити. Якось при нім молодикові служебникові кн. Четвертинського, на імя Борковському, з кількома иншими казав Татарам голови постинати — хоч гетьман велів був відіслати до Чигрина.

По всіх то бачив, що були б раді згоді, і на раді, котру він (Хм.) мав з старшиною, всі до нього кричали за згодою. А він відповів: “Добре, я вчиню покій, але вас що без мого наказу костели лупили, шляхту мордували — всіх королеві видам”. І тим їх дуже страшить і тримає 7); але знати, між собою поговорюють, що якби тільки король наступив, вони б його звязали й видали, і кажуть: “Перед тим було лекше") (се зробити), коли вся орда над нами висіла, а тепер самі його забємо або видамо” — і мають на нього око. Бо таке підозріннє про нього, що хоче втікти до Орди з усім майном, що його випровадив на Запоріжє! Виговський диктуючи якийсь універсал додав, так що той товариш чув: ,Аби човнів як найбільше готовано!' — чи то вгору хоче йти з ними, та на діл утікати.

Хорунжий оден білоцерківський, Іван, — що був при послах в Туреччині, казав тому товаришеві, що цісар турецький прийняв їх дуже зле. Питано їх, чи післані вони від давнього війська Запорозького, від усіх козаків своєвільників, і коли вони відповіли, що від усіх, він сказав: “То хочете аби я Польську корону воював за те що вам не позволяє своєволі — аби ви не шарпали моїх країв морем, і на те ви побраталися з моїми підданими Татарами, також своєвільниками? Нехай вас, псів, король ваш воює, а я своїх каратиму! звоювавши Польщу, потім і мене звоювати захочете — вже мині Волоську землю сплюндрували!” І казав був їх постинати, але посол короля й м., що там був, їх випросив.

Татари також, видно, хочуть відступити від Хмельницького: не хочуть йому помагати, а навпаки — допоминаються у нього нагороди за два роки.

Від господара волоського був посол там при тім товаришу. Але (Хмельницький) зараз як прочитав листи, роз'ївшися казав його взяти і звязати, і цілу ніч пролежав звязаний. Не памятає його ймення. Потім його пустив. Мав його раз при нім за столом — але дуже тихо сидів.

Московського посла застав там — (при нім) і дари віддавав. З чим був, не знає. Але по відправі другого дня приїхав другий гонець з несмачним посольством — розповів то оден шляхтич, Хмельницького хлопець: Цар йому радить, аби з своїм паном не воював, бо цар братові свому королеві мусів би дати поміч й військо рушити. Роз'ївся пес і кинувся хотячи йому в лице дати, але Шумейко 9) ухопив його. Москаль теж кинувся й пішов, і зараз поїхав.

Людей (Мисловский) при собі не мав і не міг довідатися, куди (Хмельницький) стягає свої війська. Всюди страх між ними, а хлопам не було більшої неволі, як тепер: (гірш) ніж під панами: що хоче то з ними робить, податки такі як і в Короні збира (і шинкове велів вибирати, Ґол.). А Татари куди підуть, бють, стинають, жінок, доньок насилують, беруть, що їм подобається — безкарно чинять.

Черниці дві приїхали з Винниці при тім товаришу; оповідали йому, як коронне військо здобуло Винницю: вирубало, спалило; а козаки як наших на ріці тиснули, з своїм людом, що їм ішов в поміч, билися кілька годин, не роспізнавшися, так що їх кілька тисяч полягло. Гарний припадок був! Аж їх потім Поляки розвели і знищили, і Татарів урвано.

Були при нім також київські міщане: приїздили до Хмельницького по універсал. Сказали йому (Мисловскому), що аби тільки з'явилося військо (польське чи литовське), готові піддатися королеві.

Де що з того, що переказував сей “товариш”, цілком розминоється з правдою, і трудно рішити, чи його містифікували, чи він “компонував”. Напр. оповіданнє про неприязну поставу царгородського дивану до козаків. Так само цілком не вірно те, що він оповідає про московського гонця, що приїхав слідом за Лопухиним. Ми вже знаємо, про що йде мова: се посилка гінця Василя Степанова, виправленого з Москви 11 н. с. березня 10). Його місія не була ніяким актом неприхильности до козаків, навпаки — се був акт довіря, спроба спільної акції для демасковання зрадливої польської політики і оправдання московсько-українського союзу. Від Мисловского довідуємось, що Степанов Лопухина вже не застав — але на жаль, не маємо звідомлення про переговори з гетьманом, і що він від нього видобув. В руках московського посольсьского приказу бачимо доволі значну колєкцію кримських грамот — але не завсіди можна відріжнити, що тут може походити від місії Лопухина, що від Степанова, а що — з колєкції привезеної Вітовским і Обуховичом.

Що до оповідань, переказаних Мисловским — що дещо з того ходило між козаками, се потверджують признання сотника Половка, зловленого під час коли Хмельницький стояв під Білою Церквою, і очевидно в сій асоцяції тут же записані Ґолінським. Розуміється, завсіди треба в таких признаннях рахуватися з тим, в яких обставинах се говорилось і писалось; я вибираю дещо тільки:

Коли одержано відомости про загибіль козацьких полковників (очев. Нечая), вся чернь з Лубень, з Прилуки, з Вишнівеччини, з Ромна, Гадяча, Батурина 11) гуртом пішла до Хмельницького, кінні й піші — бо на голову всіх гнали. До Литви призначений полки Чернигівський і Ніжинський, над котрими полковники Небаба і Подобайло (так), в помочи полк Переяславський — полковник Гарасько 12), і полк київський — полковник Антін, що заступає місце Кричевського. Хочуть пройти на Чорнобиль до Мозира, хоч мають виразну заборону гетьмана, аби тільки Дніпра пильнували, а далі не вимикались.

Чернигівці думають сильно боронитись, коли наше (польське) військо наступить, але тільки замкнувшим в місті: “ставити поля” не хочуть. В місті поживою і порохом досить забезпечні, обережність велика, але в місті козаки не сидять: найбільш їх над Дніпром, на перевозах і шляхах усяких. В Любечу списалася сотня з міщан любецьких: вони неустанно стережуть міста, а козаки по селах. В тім Чернигівськім полку низовські та кочовські (так) — козаки старинні, а седнівські і чернигівські — всячина. Каже, що в полку Чернигівськім і Ніжинськім 30 тис. всякого люду, в Переяславськім старинного і дуже справного козака 40 тис. В Київськім 30 тис. збиранини — бо кращі погинули з Кричевським.

Про Хмельницького сказав, що в Білій Церкві збирає полки, а Орда відмовила йому помочи, бо мають що инше робити. Старшина козацька між черню в голос мовить, що Хмельницький уже себе не певний: хоче Україну кинути, замишляє на Запоріжжє, на те й човни готує. Посол московський був у нього, переказав то від царя, що коли королеві, братові нашему, не поклоняться (козаки), то він (цар) сам з великою силою від тої сторони, а ми з сеї сторони наступивши тебе знесемо. Межи черню всюди такі голоси, що в Москві явиться другий король, з потомків Стефана Баторія, і йому вся Русь буде помагати на панство Лядське.

В тій же збірці записаний лист Василя Лупула до Потоцкого з Яс, від 16 березня; він кидає деяке світло в справі проволоки з татарськими помочами, котрих Хмельницький вичікував і в своїм повільнім поході і в обозі під Білою Церквою:

Орди ще не рушили. Нуреддін-султан був висланий з інструкцією вивідуватись, чи велике військо мають Поляки, і далі не поступати — бо по Великодні (9 квітня н. с.) сам хан рушить з усіми ордами. Зять візіра Бетег-аґа приїздив до Добруджських і Буджацьких країв, заповідаючи, щоб були готові, бо на весну сам хан особою своєю рушиться. Від Хмельницького безнастанно приїздять посли до Буджацьких Татар, з слізми просять, аби йшли. Але ті відповідають, що до Юра руського не можуть виступити. Супроти того Лупул радить Потоцкому всіми силами постаратися закінчити війну з козаками, поки поспіє татарська поміч.

В другім листі, з 2 квітня, повідомляючи про переїзд через Молдаву турецького посольства до Хмельницького (про нього зараз будемо говорити), Лупул переказував такі відомости, що хан спочатку має намір післати Хмельницькому в поміч 15 тис. кінноти, але потім довідавшися, що Польща ладить великі сили для поборення Козаччини, він постановив іти сам з усіми силами і призначив день походу на 19 березня (н. с.) - тільки воєвода міркував, що великі сніги, спавши в ті часі, мабуть затримали сей похід 13).

В Польщі оповідали, що нуреддін-султан, висланий ханом наперед з 16 тисячами Татар, дійшовши до Молдави, тут розхорувався й дальше не міг іти (потім скоро помер). Військо його вернулось назад. Хан сам був хорий і тому не скоро вибрався, а без нього Хмельницький не хотів починати війни 14).

З листів привезених гетьманові з турецьким посольством з Очакова, видко, що гетьман тримав там своїх резідентів: були се тоді Матвій Білошапка й Іван Нестеренко, що мали пильнувати скоршої експедиції татарських помічних полків. Були в тім якісь непорозуміння, якісь інтриґи: Армадан-бей перекопський жалується, що Велі-аґа каймакан, "нецнотливий чоловік”, був стримав Татар від походу, а тепер султан (нуреддін, очевидно) вже рушив з Криму (пишеться се в лютім). Резіденти, під диктат ханського Бек-мурзи, пишуть гетьманові, щоб він прислав від себе листа про приспішеннє, бо Бек-мурза від хана має наказ не йти далі Ташлика, а такий лист гетьмана дав би йому притоку йти в поміч козакам як буде потреба 15). В сих невязках і проволоках могло бути не без руки воєводи Лупула, а через нього — самого гетьмана Потоцкого, що всяко старався розвести Турок і Татар з Хмельницьким.

В московських актах, в перекладі, заховалися листи хана, його візира і скарбника; вони не мають ближчих дат, але заховалися серед актів 1651 р. і могли бути привезені піддячим Степановим, що мав дорученнє дістати польсько-татарську кореспонденцію в справі походу на Москву. Хан і його міністри просять гетьмана не турбуватись і вповні покладатись на поміч Криму — хан ні в якім разі не відступить козаків, він посилає зараз відділ під проводом Канмамбет мурзи, а через місяць піде головне військо, 100 тисяч вояків 16).

І гетьман вичікував, стоючи в Білій Церкві, поки його військо не виголодило околиці.

Гадяцькі старці оповідали в московських городах, що 26 березня прийшов до гадяцького отамана Кузьми Гарбаря гетьманський лист, щоб з городів “усеї України” посилали до Білої Церкви провіянт, “бо там на хліб скудно” 17). Татари стоять на подільсько-волинськім пограниччу (Константинів, Хмельник, Синява, Межибож, Бар). Инший козацький корпус (провідником названий Пушкар, але се не вірно) з Ногайськими Татарами під Чорнобилем (відти походив той сотник, зловлений під Чорнобилем, що його оповідання ми бачили вище).

Перед Великоднем, в перших дня квітня н. с. коли польське військо, під наступом побожської козацько-татарської армії відступило з-під Бара до Камінця, Хмельницький з Білої Церкви пересунувся на полудневий захід, як заповідав Мисловскому -до Животова, недалеко від полкового города Кальника, приблизно 100 клм від Білої Церкви. Чи то щоб бути ближче до подільського театра війни 18), чи щоб наблизитись до тої дороги, якою мав прибути хан, котрого він виглядав, — а головно очевидно хотів перемінити свій провіянтовий район, після того як білоцерковський був так ґрунтовно випорожнений, як то ми тільки що чули 19).

Сюди, до Животова в велику пятницю, 7 квітня н. с. прибуло турецьке посольство. Воно привезло звісну нам султанську грамоту з кінця лютого, з обіцянкою ханської помочи, парадні убори і шаблю, даровані султаном новому васальові, і цілу купу ріжних листів — від царьгородського патріярха і від ріжних царгородських і очаківських, турецьких і татарських достойників, що обіцяли приспішити висилку військових контінґентів. Звісні нам Греки — дипльомати з табору Хмельницького — доносили московському цареві, що “посол прийшов з тим: скільки гетьманові буде треба війська, він йому пришле: пришле від мунтянського князя Матвія десять тисяч, і від молдавського володаря, воєводи Василя десять тисяч, і з ними трьох башів”. А гетьман відповів: “У нас і свого війська багато, султанові за його любов бю чолом і дякую, а край і так знищений” (від війська — нічим буде утримати тих отоманських васальних полків) 20).

В Варшаві також оповідалося, що султан “під карою смерти” наказав господарям Валахії й Молдавії, аби помагали Хмельницькому; але, мовляв, молдавський відповів, що буде триматися того, хто переможе. Так що за нього були певні; більше боялися Ракоціїв, з огляду на пляни молодшого Ракоція на польську корону 21). Рудавский наводить лист Хмельницького до Ракоція, нібито перехоплений Поляками: він закликає Ракоція до спішного походу на Краків, щоб зайняти все Підкарпатє користаючи з виїзду шляхти в посполите рушеннє. Сіляді думає, що польські круги дійсно ширили такого листа, підробленого від імени Хмельницького 22). Але Рудавский взагалі занадто свобідний в своїй літературний манєрі автор, щоб дуже покладатись на таке оповіданнє.








Примітки


1) Маю його в двох копіях. Вписав його до своїх записок з своїми замітками Ґоліньский, на с. 463, серед звісток з місяця травня, під заголовком: "З України з обозу новини”, і воно ж в ркп. 41 збірки Русєцких с. 147 дд. Оповідається про Мисловского весь час в третій особі.

2) Тільки дещо навів з неї Липинський, Z dziejów c. 430, 527.

3) У Ґолін. 25.

4) Слова Хмельницького посол старається віддати в автентичній українській формі, хоч се не дуже йому вдається і репліки гетьмана подаються мішаниною польських і українських слів; я дещо з того “кольору” заховую.

5) Ґол. da bole і (не читко).

6) Potwarzac Рус., powtarzac Ґол.

6) Сі слова сильно покручені, і до них Ґолиньский, очевидно від себе, додав таке міркуваннє: "се немов провіщаннє — аби його шукали або в Животові або в гробі”.

7) trzyma — Рус., trwozi — Ґол.

8) По тексту повинно бути навпаки: було перед тим тяжче, тепер лекше.

9) Помилково: Румейко.

10) Інструкція (“память”) Степанову надрукована в Архиві Ю. З. Р. III. IV с. 567 з великими прогалинами у вступі і без дати; але дата 1 березня, с. с. есть в Малорос. прик. 1651 справа 6.

11) Кілька імен занадто зіпсованих або непевних пропускаю.

12) Haraczko.

13) Лист сей переказує нунцій, Жерела XVI с. 114.

14) У Ґоліньского, c. 458, під днем 2 травня.

15) Архив Ю. З. Р. III. IV. с. 559.

16) Акты Ю. З. Р. III с. 458.

17) Білгор. ст. 323 л. 333.

18) Від Животова до Бару навпростець коло 125 клм.

19) До сього стояння під Животовим очевидно належить звістка, з значним спізненнєм записана нунцієм, що Хмельницький під Кальником (від Кальника до Животова коло 4 миль) зібрав і привів до порядку своє військо і чекає за тиждень, найдалі за, два тижні Татар. - Рел. 13 травня, с. 116.

20) Акты Ю. З. Р. III с. 451. Theatrum Europ. 76.

21) Жерела XVI с. 115.

22) Рудавский с. 73. Transsylvania І с. 160.











Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 13.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.