[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VII. Стор. 7.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ VII     Наступна





МОСКОВСЬКА ПЕРЕПИСЬ І ВИКЛИКАНА НЕЮ ТРІВОГА, НАРАДИ СТАРШИНИ В КОРСУНІ Й ЧИГРИНІ, ЗАХОДИ ПОЛЬЩІ В ЦАРГОРОДІ Й КРИМУ, КОНТР-МАНЕВРИ УКРАЇНСЬКОГО УРЯДУ, ОЦІНКА УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ СУПРОТИ ПОРТИ.



Як бачимо, се не стільки безпосередні вражіння, як їx відгомони і перекази, переважно на далекій периферії. Але все таки вони досить живо малюють те збентеженнє і неспокій, що викликала на Україні московська зверхність-загроза ґрунтовним переворотом в українськім життю, ламанням його звичайних форм. Поки йшли про се тільки загальні поголоски, українська людність могла спокійно прислухатися їм, в надії, що ся висока політика буде йти верхами, не зачіпаючи тих відносин, які зложилися на споді, в звичайній життєвій буденщині. “Знає то пан з паном, а моє діло таке то”-так говорив митрополит київський, і те саме міг собі повторити кожен міщанин, чи козак, чи селянин. Але що ж коли десятки московських дворян в супроводі своїх стрільців і козацької старшини розкинулись по цілому простору козацької України, заглядаючи до всіх міст і місточок, виганяючи “як стадо”, за поміччю козацької старшини місцеву людність до присяги, і списуючи всіх на іменні реєстри, описуючи міські укріплення, церкви, припаси? А при тім можна собі уявити-встрявали в ріжні й преріжні подробиці місцевого життя, гордовито проголошуючи всім і всюди, до річи і не до річи, що тепер все буде залежати від великого государя і служби йому, а хто не хоче йому вірно служити, нехай вибирається собі за Зборівську лінію? Протягом січня і лютого, як бачимо з їх звідомлень сих стольників і дворян, поданих урядові, вони побували без малого в 200 містах і місточках, привели до присяги і списали на йменні реєстри 2 тис. старшини, 63 тис. козаків, 64 тис. міщанської людности 1), і наробили, очевидно, переполоху вище всякої міри. Треба знов таки пригадати клясичну характеристику сеї московської бюрократичної верстви, котру тепер довелося українській людности побачити в ролі командної кляси: “породою своею спесивых и необычайных ко всякому делу-понеже в государстве своем научения никакого доброго не имеют і не приемлют кроме спесивства и безстыдства и ненависти и неправды”. Тоді зможемо собі уявити, скільки цікавого могло почути при сій присяжній операції українське міщенство і козацтво-таке пишне своїм визволеннєм з-під польської, лядської кормиги, на тему будучих відносин під царською рукою, і як успішно могли всякі явні й тайні противники козацького режіму роздмухувати сі необережно кинені погрози і похвалки московських людей.

Материял був незвичайно для того придатний, ситуація виїмково сприятлива, і не диво, що на швидку виростали не тільки чутки про те, що по українських містах засядуть московські воєводи і московські залоги, але й фактичні образи примусового втискання українського життя в московські рямці-заборони всяких культурних форм життя, европейських виробів, комфорту і цивілізації, який би підіймався над рівнем московської темноти й убожества московських нижчих верств.-Все те що вже тепер, як бачимо, прокидається в оповіданнях, які йшли з найбільш культурного осередка-Київа, і довго ходили по Україні, як аґітаційний мотив против московського протекторату.

Особливо гнітюче вражіннє мусіла робити при тім та безоглядність, з якою козацька адміністрація приходила в поміч московським аґентам в усяких конфліктах і суперечках з місцевою людністю в сій процедурі. Найбільш голосні були київські конфлікти з митрополитом, з початку з приводу присяги, потім за церковні ґрунти, що відбиралися під нову московську фортецю-(далі ми до неї повернемо). В наведених вістях маємо цілу низку відгомонів таких же менших-але завсіди дражливих інцидентів. Козаччина здавала свої позиції і силоміць пхала визволену Україну під нову московську неволю. Так само мусіла прикро вражати та безоглядність, з якою заводилися нові кордони на українській землі між територією козацько-московською і польсько-королівською, і розривалися всякі звязки між ними. Зборівська лінія поглублялась і розтинала живе тіло України.

Все се мусіло непокоїти гетьмана і старшинський осередок. Вони йшли на все се, щоб потягнути московський уряд до найскоршої воєнної інтервенції, підняти козацький престиж, підірваний миршавою торішньою кампанією, розходженнєм з Ордою, і т. д. Тим часом війська московського не було, а на Україні підіймалося таке замішаннє, небезпечне і зовсім не бажане! Московські посли виявляли дуже небезпечну тенденцію углублятися в такі дражливі питання, як право царя на збори і доходи, викручуючись одночасно від яких небудь рішучих ґарантій козацького statu quo. А з другого боку московська зграя, розлетівшися по Україні, давала відчути такі можливості нової бюрократичної мережі, що в ній козаччині могло стати ще тісніш як за старого королівського режиму! Ні гетьман ні старшина мабуть ані передбачали чогось подібного, і сі несподіванки мусіли настроїти їx дуже сумно і трівожно.

На жаль, ми не маємо ніяких відомостей з гетьманського осередку протягом сього місяця, що проминув між переяславськими конференціями і виправою козацького посольства до Москви. 13 (23) січня гетьман поїхав з Переяслава разом з Виговським та иншою старшиною. Кілька день він затримався в Корсуні, де його чекали, видно, ріжні люди, котрих він не хотів зводити з царськими послами. Сюди справлено ріжних татарських мурз, які старались запобігти розриву козаччини з Ордою, і ріжних инших післанців. Маємо напр. листа Карач-бея писаний десь з дороги 7 січня, з перепросинами за те що вони лишили гетьмана серед війни, “коли ще Ляхи наступали на м.”, і тепер годують поморених коней “у підданих твоїх” 2). Тут же мав би бути виданий універсал, зловлений Поляками і пересланий ханові:

“Панове полковники, сотники і вся отаманія так війська Запорозького як і городового. Доброго здоровя вам жичу від Бога! Чиню вам відомо тим моїм писаннєм, абисьте обержні були по замках, і приспособляли собі повинности (!) військові, як ваш звичай знаєте: порох, оливо і живність дорочну. Бо ж я жадного миру з королем Ляхом (!) не учинив. Абисьте неприятелів своїх, то єсть Ляхів, били, якби на вас сміли нападати. Бо й. м. цар. великий московський, за віру свою бючися, нам буде допомагати. Затим вас Господу Богу віддаю” 3).

Копія має напись вгорі: “Універсал Б. Хмельницького до старших війська Запорозького, з Переяслава 17.І.1654”. Дата ся не підходить для Переяслава, як бачимо, — 17 січна гетьман був мабуть у Корсуні. Можна б припустити, що Переяслав дописано на здогад, а походить вона з Корсуня-коли б бути певним, що вона походить від гетьмана. Полякам вона могла б попасти в такім разі на подільськім фронті-вона могла б бути й видана для сього фронту, в відповідь на вісти про польський наступ в пограничній Шаргородчині 4). Але автентичність сього універсалу здається мені дуже сумнівною. Ми маємо його в польськім перекладі- так як його додано до інструкції послові до хана, Яскульському, 20 лютого, з поясненнєм, що його прислано в тих днях (до Варшави очевидно). Польський переклад покриває чи ослаблює деякі дефекти форми; проте вона все таки здається мені в високій мірі непевною.

Автентичні листи гетьмана і Виговського до Бутурлина і тов. “з Корсуня січня 17”, котрими вони “в друге і третє” просять приспішити прихід царського війська, призначеного до Київа, “що стоїть на границі”-“так як про се устно говорилось”, щоб ішло день і ніч-“аби Запорізьке військо тим утішилось” 5).

Потім з кінцем січня н. с. гетьман з старшиною був у Чигрині, і тут пройшов майже цілий місяць в підготовці посольства до Москви, себто в обміркуванню нових відносин, утворених протекторатом. Се була, очевидно, найбільш серйозна проблема, як виявили останні події: те що сталося в Переяславі й Київі, і що доносилося з місць, як наслідок московських роз'їздів. З другого боку дуже серйозні розміри прибирала і внутрішня ферментація в Польщі, до крайности обгострена таким мізерним і непочесним вислідом останньої кампанії і татарськими спустошеннями, що стали її епільоґом. Саме зачинався сойм (9 н. с. лютого), серед незвичайного роздражнення маґнатів і шляхти на короля; можливість скинення короля і нової елєкції здавалась цілком реальною, а се відкривало цілком нові можливости полагодження польсько-українських відносин, ніж через московську інтервенцію і підпорядкуваннє України завданням і інтересам московської політики. Недурно Ракоцій з своїми союзниками схаменувся перед можливими перспективами дальшого розриву з Хмельницьким, допущеного попередньої осени, в звязку з волоськими подіями і воєнним союзом з Польщею. З кінцем січня він вирядив назад посла Хмельницького Михайла Суличича-затриманого ще з літа і вислав з ним листи від себе, і від своїх союзников-воєводи молдавського і мунтянського, приязного змісту: Ракоцій виправдувався, чому він затримав торік гетьманських послів, і виявляв бажаннє відновити давні приязні відносини 6).

Се було своєчасно-бо якраз Польща робила заходи, щоб посварити гетьмана в усею отоманською системою: з Портою й її васалями. В січню виряджено нарешті до Порти Мик. Бєґановского, хорунжого львівського, визначеного в посольство ще минулого літа, і в інструкції йому головним завданнєм поставлено розірвати союз Порти з Хмельницьким. Вияснити всю непристойність того, що “Порта, така славна і висока держава, так високо поставила собі приязнь хлопа, що приймала його послів і своїх до нього посилала, титул князя руського йому давала”, як то посвідчають грамоти Порти до Хмельницького захоплені під Берестечком. Нагадати його бушуваннє на Волощині, а головно пострашити його залицяннями до Москви, нібито в інтересах православної віри: що з того може витворитися православна ліґа, звернена против Порти, і втягти не тільки землі волоські, але й инші православні: Грецію, Македонію, Сербію, Болгарію, і незмірно піднести впливи патріярха. Нагадати, що Хмельницький взагалі кождий раз як пробував замиритися з королем висував пляни війни з Туреччиною. З тих усіх мотивів посол мав добиватися розриву Порти з козаками й твердих директив ханові, щоб Орда не помагала їм більше против Поляків і не нападала на королівські землі 7).

В сім напрямі король старався вплинути на Порту також через її васалів, а своїх союзників: князя семигородського і воєводу молдавського. При кінці січня вислано до них післанців майже з однаковими інструкціями: впливати через своїх людей на царгородський диван, щоб він розвів хана з козаками. Представити Порті, який може бути небезпечний тісний союз Криму з Козаками, з одної сторони, і замиреннє з королем козаків з другої (коли король буде змушений піти на уступки козакам): в однім випадку і в другім козаки можуть обернутися тільки против Туреччини. Найкраще якби Порта скинула нинішнього хана, союзника Хмельницького, і поставила нового, з ним не звязаного, а як се не можливе, то щоб натиснула на хана, аби розійшовся з козаками, і як кращий знак своєї вірности Порті-зловив Хмельницького і прислав до Царгороду. Що до польської політики посли мали пояснити господареві, що король не замирився з Хмельницьким: ні його до себе не допустив, ані якої небудь деклярації йому не давав; хоче воювати з ним далі, щоб привести до повної покори. Посли мали довідатися, наскільки король може рахувати на поміч союзників в сій війні на весну: яке військо мали б вони прислати на козаків 8).

Одночасно підготовлялося також посольство до Криму-стражника коронного Яскульского, звісного спеціяліста в татарських справах. Але справа протяглася й інструкцію Яскульському виготовлено тільки 20 лютого 9). В тім часі ще не було відомости, що Хмельницький формально перейшов під московську зверхність. Яскульскому доручалося головним чином вплинути на хана, щоб він силою свого союзу в Хмельницьким змусив його стати проти Москви, разом з ханом і королем, коли б Москва почала війну з Польщею, як на те заносилося. Коли Хмельницький хана в тім не послухає і не схоче з Москвою воювати, з огляду на свої довголітні зносини з нею і спільність віри, — то з того хан нехай міркує, чого варт його союз з Хмельницьким. Нехай виведе з сього відповідні висновки: покине союз з козаками і не помагає їм против Польщі. Поведінка Хмельницького зістається нельояльною: він далі не пускає панів до маєтностей і підтримує збунтоване хлопство: король визначив в сій справі комісарів, але якби їх заходи не помогли, королеві прийдеться вислати частину свого війська на козаків. Посол мусить вияснити ханові, що се буде ніяким ворожим актом против хана-нехай він не звертає уваги на ніякі фальшиві арґументи Хмельницького. Він, посол, мусить представити ханові, які нещастя сталися після того як хан пішов з війни, а Хмельницький злосливо затримав частину Татар. Виходить так ніби то він напустив їх на польські землі наробив тяжкого спустошення, привів до знищення шляхетьскі доми, до забрання в неволю таких поважних осіб як польний писар Сапіга і под. Хмельницький таким чином легковажить договір, уложений під Жванцем між канцлєром і ханським візиром, сими нападами (татарськими) на польські землі він силкуєтсья розірвати сей союз. Заразом не вдоволяючися союзом з ханом, він шукає опіки московського царя, як се показали переговори з московськими послами у Львові. Нарешті його останній універсал, присланий сими днями (до Варшави, очевидно), показує явно його віроломство. Але не вважаючи на се все інструкція кінчиться порадою ханові, в тім разі коли б Москва напала на Крим, — взяти собі в поміч козаків, а король на такий випадок їм ґарантує, що їх жінки й діти будуть дома безпечні і в своїх вільностях не нарушені.

Коли в Варшаві одержали нарешті відомости про перехід України під московський протекторат, обом послам наздогін післано додаткові директиви: представити, якою страшною небезпекою загрожує се Порті і Кримові. 24 лютого канцлєр сповіщає Бєґановского про відомости отримані від гетьманів-коронних і литовського Ян. Радивила, що Хмельницький з військом присяг московському цареві, привів до присяги Київ, Білу Церкву, Переяслав, впровадив московські залоги до міст і т. ин. Він доручає йому представити Порті, яку небезпеку має для неї ся “ліґа одновірців козаків з Московитином” з огляду на православних підданих Порти. Маючи в сусідстві московські залоги по українських містах і союз московсько-козацький, вони не залишать використати сю оказію для повстань против Порти 10).

Такіж представлення робив Порті з свого боку молдавський господар; “запевняючи собі кредит у султана”. Король польський прийняв на себе весь тягар боротьби з козаками, стримуючи їх від походів на море; московський же цар, опанувавши Україну, Дніпро і Чорне море, може наробити Порті далеко більших клопотів ніж козаки 11).

Всім сим польським заходам, як бачимо-доволі розбіжним і не зведеним до однопільного пляну, Хмельницький і його окруженнє мусіли противставити свої заходи. Вислане було посольство до Порти-маємо звістку в реляції австрійського резидента в Царгороді, що 21 квітня н. с. сі посли прибули до Царгороду, домагаючися повернення Лупулові господарства молдавського, і наказу ханові, щоб не помагав королеві на козаків 12). 5 (16) лютого вислано посольство до хана, інструкцію дану послам Виговський представляв московському урядові в такім вигляді: “Посланникам нашим веліли ми так говорити ханові, беям, аґам і всім мурзам: Коли ви будете в приязни з нами як попереду, ми й з вами будемо; коли же ви будете помагати Ляхам і воювати на нас, то ми за наказом вел. государя вдаримо на вас з Дону і з Дніпра і будемо воювати як ворогів” 13). Найголовніше одначе завданнє одного й другого посольства полягало в тім, щоб вияснити Порті й ханові, що підданнє козаків під московський протекторат не повинно нічого змінити в приязних відносинах Отаманської Порти й її васалів до козаків, се була сумна неминучість, викликана тим, що хан не дотримав свого союзу з козаками в останній війні з Поляками: гетьман був тим змушений пошукати помочи против Польщі у московського царя. Але не вважаючи на се гетьман і військо Запорозьке хочуть далі зіставатися під зверхністю Отоманської Порти, в союзі з ханом та иншими її васалями. Ми почуємо сі мотиви дальше, в звідомленнях про сі посольства, і вони доповнять нам те, що ми отсе могли навести про інструкції дані сим послам.

Як відомо, з приводу сих діпльоматичних кроків Хмельницького та його окруження вийшла інтересна, полєміка високо характеристична для старої нашої історіоґрафії. Пок. Костомаров, ознайомившися з пізнішим листом Хмельницького до хана, з місця квітня, і з султанською грамотою, написаною в 1655 р. у відповідь на попередні посольства, дуже сим схвилювався і в спеціяльній статті, надрукованій при кінці 1878 р. заявив, що сі документи повинні змінити загальноприйнятий погляд на Хмельницького. Його вважають “искреннимъ слугою московскаго престола и однимъ изъ славнЂшихъ двигателей дЂла объединенія Русской державы”, а виходить, що в дійсности, він був обманцем і кривоприсяжцем, попередником всіх тих, що в імя “самобытности Украины” шукали протекції инших держав 14). Се викликає на наші губи хіба може легкий усміх з приводу тих конфліктів сумління наших старих українських патріотів, які хотіли бути заразом до глибини душі льояльними підданцями Російської держави, і сю несподівану вихватку Костомарова скорше всього треба покласти на рахунок його психольоґічного упадку після хороби 1875 р. Але не так подивився на се Ґен. Карпов-що був тоді в здоровім умі і твердій памяти (о 20 літ молодший від Костомарова). Роздражений неприхильним становищем, яке зайняло громадянство не тільки українське, але й російське до його попередньої полєміки з Костомаровим, він у сій його статті постарався добачити не непоміркований вияв російської льояльности, як він здається нам, — а чергове лукавство українського націоналіста. Мовляв з огляду що Б. Хмельницький, не вважаючи на всі тенденційні толкування факта об'єднання України з Московщиною, лишався для широких кругів, далі так би сказати, символом єдности Великої і Малої Руси, і виникла гадка поставити йому, як такому символові, “памятник на горах Киевских от всея России”, українським інтриґанам треба було споганити память Хмельницького як зрадника і предателя. Так з'явилась “руководяща стаття” Костомарова і великий памфлєт Куліша “Отпаденіе Малороссіи отъ Польши”, що його Карпов умисно затримав друком до офіціяльного відкриття монумента Хмельницькому, і випустивши друком уже post factum, виступив з своєю апольоґією Хмельницького против отсих інтриґанів 15). В сій апольоґії він постарався, як умів, обілити Хмельницького з його зносин з ханом і султаном після Переяславського акту. Всі сі свої зносини Хмельницький мовляв вів згідно з інтересами московського уряду, з його відома, “а може і за його вказівками”. Він не затаював ні перед ханом ні перед султаном “своїх нових відносин до Москви”, — тільки називав своє підданство союзом. Тому його ніяк не можна ставити нарівні з справжніми зрадниками як Виговський і його компанія 16).

В дійсности “свої нові відносини до Москви” Хмельницький і його товариші всяко маскували перед ханом і султаном, і не від нього вони довідалися про них. А коли довідалися-Хмельницький старався довести, що сей вимушений “союз” з Москвою тільки політичний маневр, який ні трохи не перешкоджає йому бути далі васалєм Отоманської Порти. Так як Москву запевняв, що він тільки з політичної необхідности підтримує добрі, союзні відносини з Портою й Кримом, і вони не стоять в суперечности його підданству Москві-котре він, як далі побачимо хотів звести до таких самих васальних відносин, які бачив в Отоманській системі. Се, розуміється, не була зовсім чиста політична гра-але звичайна в політиці, відколи істнує політика; піднімати тут мову про її моральність чи неморальність цілком недорічно. Як можна судити українських політиків 1654 року за те, що вони в хвилі, коли московські “дільці” звичним і акуратним рухом накинули їм на шию хорошу московську удавочку, конвульсивно задригали ногами, силкуючись на щось опертись і не повиснути в повітрі-навіть з небезпекою розійтися з чином присяги, котрий вичитав їм з московської печатної книги казанський архимандрит? Та се й не наше діло: читати їм мораль; нам треба перед усім зрозуміти ситуацію і в звязку з нею діло, що було її витвором.








Примітки


1) Ci переписи надруковані в Актах Ю. З. Р., т. X; далі ми до них повернемо.

2) Малор. прик. 5882/17 л. 58.

3) Видано разом з інструкцією Яскульскому з Щорсівської колєкції Свідзінского в Памятниках київ. ком. III ч. 16.

4) В інструкції Яскульскому навпаки сказано, що універсала сього видано “до козаків і волости Задніпрянських”, тому мабуть що його вважали виданим в Переяславі.

5) Малор. прик. 5882/17 л. 54 і 56.

6) Лист Ракоція 30 січня в Monumenta XXIII с. 694, в москов. перекладі в Жерелах XII с. 283, історична частина його була наведена вище, с. 579. Про посольство-Акты X с. 328, 344 i 444. Виговський пише тільки про грамоти Ракоція і господарів, Полтев-про посланців від них; козацькі посли в Москві казали, что гетьманові писали Ракоцій і волоський господар, “від мунтянського присилки ні про що не було”. Сіляді представляв справу так, що сей лист Ракоція з 30 січня був відповіддю на нове посольство Хмельницького, що прийшло його перепросити за тодішні події (Transsylvania І с. 286). Але з відповіди гетьмана і наступного листу Ракоція, 30 березня (Жерела XII с. 300) ясно видно, що першим тепер писав Ракоцій, а не гетьман.

7) Інструкция надрукована в цілости в Ojcz. spominki І с. 90 з датою 11 січня і потім в витягах в Жерелах XII, с. 277-8, з копії московської коронної метрики з датою 2 січня; копія Нарушевича 147 ст. l-12 і в теках Ґолембіовского VI. 29 мають теж дату 2 січня, акти експедиції в ркп. Осоліньских 227 л. І дд. з датою 11 січня. Кубаля, що присвятив сьому посольству окрему студійку в III т. своїх Szkice, вважає дату 2 січня хибною, а тримається 11 січня, хоч ближче сього не мотивує. Що Бєгановский вже виїхав, пише Ательмаєр зі Львова 31 січня-Міхалов. с. 720.

8) Інструкція Янові Шомовскому, послові до Ракоція, 28 січня, з ориґіналу кор. архиву, що був у Москві-Жерела XII с. 280. Інструкція Беньовскому, послові до господаря, 31 січня, з чорновика кор. архиву тамже с. 283, пор. 287-8.

9) Кубаля, що старанно зібрав документальний матеріял про місію Беґановского і Яскульского, в згаданім начерку “Два посольства” (Szkice III), висловляється так, що експедиція проволіклася через недостачу грошей. Се вповні правдоподібно, але на жаль Кубаля не пояснив, чи мав він таку документальну звістку, чи се тільки його здогад. Зовсім неясні також його слова, що інструкцію в наступних днях доповнено — коли одержано відомість, що Хмельницький піддався цареві: в інструкції, в її друкованім тексті (Памятники III), до котрого відкликується Кубаля, нема про се ніякої згадки, ні додатку, хоч се вповні можливо, що ще перед виїздом своїм Яскульский довідався про сей факт.

10) Разнояз. № 63 л. 16.

11) Тамже с. 22, лист без дати до каштеляна малоґостського.

12) Жерела XII с. 313-4, перед тим в депеші Джустініані з Варшави 4 квітня звістка якогось вірменського купця з Царгороду про се посольство-тамже с. 305.

13) Акты X с. 344.

14) “Историческое значеніе личности Богдана должно представиться въ иномъ свЂтЂ. Его преемники-Бруховецкіе, Дорошенки, Орлики и другіе, со второстепеннымъ значеніемъ, преслЂдуя идею самобытности Украины подъ верховною властью Оттоманской Порты, не дЂйствовали въ разрЂзъ съ политикою Богдана Хмельницкого, — напротивъ, думали только слЂдовать по указанному имъ кривому пути, а Юрій Хмельницкій, пожалованный отъ султана званіемъ князя Малороссійской Украины, былъ не “сынъ недостойный славнаго родителя”, но вполнЂ былъ его достоинъ, какъ и Богданъ оставилъ для Малороссіи достойного себе сына”-Так закінчується стаття “Богданъ Хмельницкій данникъ Оттоманской Порты”, надрукована в ВЂстн. Европы 1878 р. і передрукована в. XIV т. Историч. Монографій.

15) Въ защиту Б. Хмельницкаго. с. 20-2:

“ЛЂтъ тридцать тому назадъ Богдана Хмельницкаго продолжали изображать все тЂмъ же идеальнымъ героемъ, какъ и въ XVIII вЂкЂ; но только описывали его съ новою подкраскою, согласно господствовавшей тогда литературно-политической программЂ, а именно: онъ поднялъ запорожскихъ козаковъ противъ государства, самъ ходилъ въ народъ, произносилъ рЂчи противъ его угнетателей и т. п. При этомъ фактъ, что такъ или иначе при посредст†Богдана Хмельницкого совершилось соединеніе Малороссіи съ Великой Россіей, — этотъ фактъ или замалчивался, или выставлялся такъ, какъ онъ освЂщень въ “Исторіи Руссовъ”; а тамъ сказано, что царь АлексЂй Михайловичъ билъ чeломъ Богдану Хмельницкому о необходимости соединенія народовъ, которыми они управляють, какъ равнаго съ равнымъ и пр. Все сейчасъ сказанное относится къ извЂстному сочиненію г. Костомарова “Богданъ Хмельницкій”. Г. Костомаровъ ужасно сердился на замЂчанія, что между московскимъ правительствомъ и представителями Войска Запорожскаго не было никакого договора о соединеніи; онъ умеръ, утверждая, что между Богданомъ Хмельницкимъ и московскими великими послами былъ заключенъ договоръ, и навывалъ этотъ договоръ Переяславскимъ (ВЂстникъ Европы 1878 года, кн. XII, статья г. Костомарова “Богданъ Хмельницкій данникъ Оттоманской Порты”). По поводу этого, такъ сказать, научнаго положенія, замЂтимъ, что по извЂстнымъ теперь источникамъ въ Переясла†только присягали, никакихъ договоровъ не заключали, а объ условіяхъ соединенія обстоятельно толковали, писали статьи и жалованныя грамоты въ Моск†въ мартЂ 1654 г. Не только московскіе бояре и дьяки, но Выговскій, Тетеря и самъ Богданъ Хмельницкій, которые вели все дЂло переговоровъ, ни о какомъ Переяславскомъ договорЂ никогда не поминали, а относительно московскихъ статей всЂ они очень хорошо знали разницу договора между равными и пожалованіемъ по челобитью отъ самодержавнаго государя: они именно и называли жалованную грамоту государевою милостію. Къ чести г. Кулиша нужно сказать, что онъ въ послЂдней гла†своего сочиненія “Отпаденіе Малороссіи отъ Польши” (т. III стр. 405-408) положительно глумится надъ козакоманами, утверждающими, будто бы Богданъ Хмельницкій соединилъ Малороссію съ Великою Россіей на основаніи договора.

“Если на московскихъ сановниковъ XVII вЂка могло, пожалуй, производить впечатлЂніе, что обвиненіе Богдана Хмельницкаго въ измЂнЂ исходитъ отъ Малороссіянъ, отъ самыхъ близкихъ къ нему его сотрудниковъ, то въ наше время на россійскую публику можетъ также производить впечатлЂніе, что теперь, въ послЂднее время, обвиняютъ Богдана Хмельницкаго въ измЂнЂ и позорятъ всячески опять таки писатели изъ Малороссіянъ, а великороссійскіе ученые (да и много ли ихъ спеціально знакомыхъ съ исторіей Малороссіи по источникамъ?) или изрЂдка его хвалятъ, или совсЂмъ молчатъ. КромЂ того естественно у публики можетъ возникнуть вопросъ: за что же измЂннику ставится памятникъ отъ “всея Россіи”? ДЂло заключается въ слЂдующемъ и произошло, кажется, такимъ образомъ. Въ наше время вскорЂ и для такихъ прославителей Богдана Хмельницкаго, какимъ первоначально являлся Костомаровъ съ товарищи, стало яснымъ, что и вышеупомянутымъ объясненіемъ факта соединенія обЂихъ Россій нельзя превратить его во что-нибудь иное, чЂмъ то, что оно есть на самомъ дЂлЂ; да къ тому же московскіе историки всегда хвалили и продолжаютъ хвалить Богдана Хмельницкаго за устройство этого соединенія. Тогда-то тЂ же бывшіе прославители знаменитаго гетмана превратились въ заклятыхъ его враговъ; на него посыпались всевозможныя обвиненія и проклятія, да и не могло быть иначе: при посредст†Богдана Хмельницкаго обЂ Россіи, Великая и Малая, такъ соединились, что послЂ него, начиная съ Выговскаго и до нашихъ дней, множество умныхъ и даровитыхъ людей, сколько ни хлопотали, но никакъ не могли раздЂлить этого соединенія. Но эта злоба на Богдана Хмельницкаго вскорЂ удесятирилась еще тЂмъ, что кому-то пришла въ голову мысль поставить ему памятникъ на горахъ Кіевскихъ отъ “всея Россіи”. Такую обиду нельзя уже было перенести; но чтобы остановить дЂло, не нужно было показывать, что сердятся, а слЂдовало повидимому спокойно, патріотично, научнымъ способомъ убЂдить тЂхъ, кто затЂялъ этотъ памятникъ: этого-де дЂлать не полагается, потому что даже и съ великороссійской точки зрЂнія Богданъ Хмельницкій не заслуживаетъ памятника. И вотъ опять принялись за старое, на Богдана Хмельницкаго снова составляютъ доносы: онъ былъ нзмЂнникъ и предатель по натурЂ, измЂнилъ своему прирожденному государю-польскому королю, измЂнялъ своимъ союзникамъ Татарамъ и признанному имъ новому своему государю-турецкому султану, измЂнялъ и послЂднему своему государю-московскому царю, одновременно съ присягою въ Переясла†вновь присягалъ и турецкому султану. Сочинить такой въ наши дни доносъ и пустить вновь послЂ Выговскаго въ оборотъ подобную клевету взялъ на себя все тотъ же г. Костомаровъ”.

16) Тамже с. 75.











Попередня     ТОМ IX     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VII. Стор. 7.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.