[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ IX. Стор. 5.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ IX     Наступна





КИЇВСЬКІ ВРАЖІННЯ- ЇХ ОДНОБІЧНІСТЬ, ДОРОГА ВІД ВАСИЛЬКОВА — ПО ПЕЧЕРСЬКИХ МАЄТНОСТЯХ, ПЕЧЕРСЬКІ ВОЛОДІННЯ, ПЕЧЕРСЬКИЙ МОНАСТИР І ЙОГО БРАТІЯ, ЦЕРЕМОНІЯ СТРІЧІ І ТРАПЕЗА, КИЇВСЬКЕ МИСТЕЦТВО, КЕЛІЇ АРХИМАНДРИТА, ДЗВІНИЦІ, ПЕЧЕРІ, ЖІНОЧИЙ МОНАСТИР, ЛАВРСЬКА ДРУКАРНЯ. ВІЗИТА МИТРОПОЛИТА, МИТРОПОЛИЧІ І ЛАВРСЬКІ СЛУГИ, УРОЧИСТА СЛУЖБА НА ПЕТРА-ПАВЛА — ПОБУТОВІ ПОДРОБИЦІ, СВ. СОФІЯ. СТРІЧА З ДАНИЛОМ КАЛУҐЕРОМ. ЗАВВАЖЕННЯ ПРО СУЧАСНЕ КИЇВСЬКЕ МАЛЯРСТВО. МИХАЙЛІВСЬКИЙ МОНАСТИР І МОСКОВСЬКА ФОРТЕЦЯ. “МІСТО КИЇВ” — ПОДІЛ, ДНІПРО І ТОРГІВЛЯ. РОЗГРІШАЛЬНІ ЛИСТИ. ПОРТРЕТИ ПАТРІЯРХІВ, ЩО ВІДВІДУВАЛИ КИЇВ. МОНАСТИР ПУСТИННОГО МИКОЛАЯ. ВИДУБИЦЬКИЙ МОНАСТИР.



Тепер наведемо все інтересніше з опису Київа (дещо ми вийняли з нього для попередніх характеристик-того не будемо повторювати). При всій односторонности- через скупленнє уваги на явищах церковно-обрядових, сей опис все таки дає стільки як ні одно инше джерело для розуміння тодішнього українського життя в його культурнім осередку. Людина більш освічена і більш обізнана з місцевими церковними відносинами, з культурною історією хоч би церковною ж таки, розуміється більше уваги звернула на такі явища як брацька школа, лаврська друкарня, її літературна продукція, праця над перекладами грецької церковної літератури, над реставраційною роботою коло старих памяток мистецтва і культу. Малоосвічений автор не звернув на се уваги, а натомість загромадив своє оповіданнє подробицями богослужень, зверхнього вигляду церков і духовенства і под. Але кінець кінцем не забуваймо й того, що в значній мірі конструкційна, будівнича робота самого українського громадянства йшла таки в сей бік: будування православної церковної культури як видимий знак-найбільш проречистий і яскравий-перемоги над ворожим і насильницьким польсько-латинським світом та визволення з лядської кормиги. Хто хоче зрозуміти позитивні, конструктивні сторони сього визвільного процесу, не повинен легковажити сеї церковної сфери і того що дає для неї Павло. Виловивши ті, сорозмірно скупі відомости і згадки, що говорять про инші сторони життя, я вважаю потрібним тепер дати дещо і з сеї церковної сфери пропускаючи тільки найменш інтересні обрядові деталі.

Підчас першого свого переїзду через Україну Павло з батьком пробули в Київі та його околиці 16 день, від 24 с. с. червня до 10 липня, і оповіданнє про київські монастирі й церкви становить мало що менше ніж половину цілого його оповідання про Україну. З поворотом, два роки пізніш вони пробули тут знову 16 день, від 28 червня до 14 липня, але сьому другому побутові Павло присвятив всього кілька сторін (як і взагалі свій другий переїзд описав дуже коротко). Його перше оповіданнє починаю від Василькова-печерської маєтности, де сірійські гости почули себе вже в гостях у київських монахів.

“Нас стрів сотник з 50 кінними козаками і так ми приїхали до міста званого Василико (Василькова)-гідного сього імени 1), бо він великий і міцний, не оден, а три великі городи з замками й укріпленнями, оден в другім, на верху неприступної гори. Але всі вони порожні-бо два роки тому прокинулась пошість і виморила мешканців. Перед містом нас стріли священики й люде з корогвами, вийшли з нами на найвище місце і привели до гарної церкви, що стоїть в середині третього укріплення. Се церква Антонія і Теодосія-двох святих Козацької землі, що перші запровадили ангельське чернече життє: поставили келії й печери для анахоретів, завели монастирі і монаший чин, тому їх дуже шанують. Церква висока і гарна, з великим іконостасом-подібним до грецьких, особливо вражає велика і прегарна ікона Пречистої: такої ми не бачили до того часу і потім не бачили. Лице так гарно написано-наче говорить, одіж її-як темночервоний блискучий оксамит, ніколи ми не бачили такого виробу: темне тло, а фалди ясні-як фалди правдивого оксамиту. Покрова, що покриває її чоло спадаючи долі, наче міниться і хвилюється. Я богато бачив ікон від Грецьких сторін почавши і далі, і відси до Москви, але не бачив подібного і рівновартного. Козацькі малярі навчилися малювати красу лиця і убрання від франкських і лядських артистів і тепер пишуть православні образи вправно і артистично. Вони дуже зручно малюють портрети, цілком подібні-як ми се бачили на портретах патріярха єрусалимського Теофана та инших.

“Нас закватирували в гостинниці Печерського монастиря, що під Київом. Імя його славне в Козацької землі. Все отсе місто (Васильків) разом з сотнею инших здавна належить сьому монастиреві. Його архимандрит оповідав нам, що в маєтностях його ще й тепер є 30 “базарів”, себто великих і людних міст, і 400 богатих сіл в землі Ляхів 2)-бо й вони дуже шанують сей монастир. За нього й спіткала Ляхів біда-через те що священики єзуїти, або краще сказати єзіди 3), хотіли відбирати його від православних, і се стало причиною їх погибелі.

“В сім місті (Василькові) є ще дві церкві: Входу Господнього і св. Миколая. В згаданій вище церкві (Антонія і Теодосія) ми відстояли службу під 6 неділю після Зелених Свят 4), рано утреню і літурґію, після того вийшли в сусідній сад сеї церкви: там богато вишень, слив, горіхів і винограду-котрого ми не бачили від самої Молдави, також рута і темночервона левконія. В понеділок, вставши рано ми переїхали 5 миль; той же сотник з своїми людьми провожали нас під корогвами.

“Їхали дорогами трудними і узькими через великий ліс, поки виїхали над великий став, де стояли млини-маєтність того ж монастиря. Але ще не доїхавши сюди, ми побачили блискучі бані монастиря і св. Софії. Коли ми виїхали на гору, нашого патріярха стрів ігумен, званий у них архимандритом-бо в сім краю, аж до Московщини ігуменів звуть архимандритами. Був з ними епископ, що проживає в монастирі, й кілька монахів. Патріярха посадили до монастирської карети, дуже гарної, зверху золоченої, в середині вибитої червоним оксамитом, і так нас повезли до монастиря. Їхати довелося серед безконечних садів, з незчисленою силою горіхів, шовковиці і винограду. В кождім саді хата його господаря; таких домів 4-5 тисяч з стилькома ж садами-се володіннє Печерського монастиря.

“Так ми доїхали до великого города з муром, ровом і множеством городів. Виїхавши на розкішну, широку вулицю, ми проїхали повз монастиря для черниць з високих фамилій, потім до високої мурованої вежі, вибіленої вапном: се була Печерська брама-над нею наче висить церква з богатьма округлими вікнами і високою кантуватою вежою, вона посвячена в імя св. трійці, і в середині її образ гостини ангелів у Авраама.

“Тут нашого патріярха вивели з карети-з пошани до монастиря: хоч би цар сюди приїхав, мусить вийти і відси йти пішки. Тут міцна залізна брама і стоять воротарі. Йдучи за тими що нас стріли, ми війшли до великого монастиря Успенія. З лівої сторони брами намальований св. Іоан Милосердний, патріярх александрійський, в мантії і з клобуком на голові: наоколо старці, бідаки, каліки, він їм правою рукою роздає золото, а в лівій тримає порожній гаманець. На другій стороні Богатий і Лазар: Богатий сидить при столі, наоколо приятелі і розкішно повбирані жінки, пють вино, а Лазар стоїть при дверях просячи милостини; його женуть і штовхають, він відходить і сідає напроти в брамі, і пси лижуть його рани; тут же й ангел смерти, жахливого виду. Між сими двома дверима деревляний стовп, в середині порожній, окований залізом-аби кожний хто входить, хоч би мав тверде серце, побачивши сі два образи, кинув до середини милостиню для бідних.

“Відси широка, розкішна дорога провадить до святої Церкви. З правої і лівої сторони гарні, чистенькі келії монахів, з чудовими шкляними вікнами, що дають богато світу з усіх чотирьох сторін, виходячи на дорогу, на городчики й сади, в котрих стоять отсі келії. Кождий будинок має три кімнати, з трьома дверима, що замикаються хитрими залізними колодками. Келії розмальовані фарбами, прикрашені ріжними образами, чудовими картинами; мають столи і довгі лавки, груби й каміни з гарно розмальованими кафлями. Кожна келія з сим своїм устаткованнєм гарна, охайна, чиста, так що веселить душу кожного що входить до неї, і додає віку тим що в ній мешкають. З надвору при келіях прегарні городички з квітками, васильком і иншими запашними і красовитими рослинами, обгорожені гарними кратками.

“Два роки тому в монастирі було коло 500 черців, але за згаданої пошести вмерло до 300, і тепер лишилося 200. Ти, читачу, побачив би, які вони привітні, охайні, з ясними лицями, завсіди вбрані в вовняні мантії; тихі, ласкаві, незвичайно повздержні й чисті в своїм пожиттю. Кожний має в руках рожанець (чотки). Їдять вони тільки оден раз на день. З келії до церкви-в тім проходить їx життє. Всі мають чорні колпаки з сукна, з чорним же штучним футром, зробленим з вовни, подібно до оксамиту; великі завіси спускаються на очі й застібаються гузиками під бородою. Коли вони скидають з голови колпаки підчас богослуження, або перед ігуменом чи епископом, колпак висить за спиною, як то буває у капуцинів або єзуїтів-тільки гарніше; одежі й мантії теж подібні (до католицьких).

“Так же вбираються й архимандрити, митрополити й епископи, тільки на шиї мають золоті хрести на ланцюхах і на мантіях смуги-сині на грудях, а білі при ногах-так як се буває на мантіях епископів, тільки вони їх носять завсіди. Старші черці, ігумени, епископи носять завсіди палиці з срібними головками і залізними гострими кінцями, як на списах.

“Так от коли ми наблизилися до Великої Церкви, з неї вийшло 8 пар єромонахів, кожда пара в однакових фелонях; за ними чотири єродиякони-кожда пара в однакових стихарях: в руках вони держали кадила, а єромонахи євангелії, ікони і золоті трираменні хрести. Сходами ми війшли до церкви. Наш патріярх в супроводі співу війшов до середини, поцілував ікони і став на патріяршому місці. Тоді диякон вийшов на круглу амбону серед церкви і проголосив: “Ще молимся за отця господина патріярха кир-Макарія антіохійського, за архимандрита Йосифа, гетьмана Зиновія і богом хороненого царя Олексія”-але не спомянув імени митрополита, тому що се монастир самостійний і нікому не підлеглий. Потім зробили відпуст, патріярх поблагословив присутніх, а йому проспівали по грецьки “іспола еті деспота” (на много літ. господине); подали свячену воду і він покропив церкву і присутніх.

“Після сього нас повели до трапезної, при гарних келіях ігумена. На початок подали солодощі й конфітури: зелені грецькі горіхи, цілі в шкарлупці, вишневі конфітури й инші сорти, з ріжним коріннєм, якого ми не бачили у себе; подавали також медівники і горілку. Потім се забрали й подали обід-пістні страви, тому що був понеділок, а вони в понеділок не їдять риби так само, як і у середу і пятницю. Подавали страви, з шапраном і ріжним иншим коріннєм, млинці в олії, сушені гриби і т. и. На питтє подавали з початку мід, а далі прегарне червоне вино з власного винограду.

“На стіл ставили по кілька полумисків з ріжною стравою, потім їх відсували одно по однім і приносили инші, і так робили до кінця-подібно як у Турків, а не так як у Молдаван і Волохів-де ставлять один полумисок на другий, і так (тримають) до вечора. Кожну страву ставили насамперед перед нашим патріярхом і лишали, щоб він іззів трохи; потім посували далі по столу аж до краю-і там здіймали. Забравши страви подали ріжні овочи: вишні солодкі і квасні, солодкі китяги подібні до винограду 5) й инші подібні до зеленого винограду, звані ікритс (аґрест веприни). Весь посуд, що клали перед нами в сім монастирі й инших-тарілки, кубки, ложки, все було з серебра” (40-6).

Наступає перелік печерських церков, числом 23, далі детальний опис Великої Церкви та її окрас. Тут згадаю цікаве малюваннє над західнім входом: Успеніє, з лівої і правої сторони “два царі що збудували сю церкву”; над Пречистою дерево- на гиляках його образи святих. Між іконами притвору: Христос і перед ним вівці, веде їх в гору-Христос-пастух і списом відгонить від них вовків. Ікона пречистої з пророками, що провіщали щось про неї, і з 24 похвалами їй. Горельєфи з образами битв, військ, армати. Останки старої “мозаїчної поліхромної підлоги”. В іконостасі великі ікони Христа і пречистої з богатьма привісками: хрестиками, образками, перлами і каміннями. Перед головними дверима олтаря два великі ставники з жовтої міди, кождий спирається на чотирьох львах; перед иншими олтарями ставники деревляні, золочені. Але найбільш цікава вказівка-що в головнім олтарі були мозаїчні образи пречистої, “з хусткою при поясі”, а нижче Христос серед архиєреїв.

Увагу автора звернули ще дві особливости: що церковні свічи в сім монастирі і по инших монастирях і великих церквах вживаються зелені-“прегарного зеленого коліру”. Далі, що в київських церквах, як також у московських-в олтарі неодмінно бувають зеркала одно або й два (с. 46-52).

“Келії архимандрита се великий і гарний дім. Його келії-в горішнім поверсі і мають високу баню; наоколо гарна веранда з видом на Дніпро, що тече під монастирськими городами. Водили нас і городами архимандрита-ми сходили туди з келій сходами. Вхід до городу-через двері з високою аркою і банею, а з боків шпалєри з тонких галузок, в оден локіть грубі. В середині якась ростина з зеленими галузками і частими колючками підіймаючись над землею вона виповнює крати, а всяку галузку що виступає поза крати, обтинають ножицями. З тої ж ростини зроблені огорожі сього городу” (з дальшого пояснення виходить, що се ніби то аґрест, “ікрист” згаданий автором перед тим). В сім городі ростуть абрикоси і дуже богато шовковиці: кажуть, що попередній митрополит козаків розводив на них шовківників і одержував дуже добрий шовк. Дуже богато горіхів і ще більше винограду: вино з нього темно-червоне, його розвозять з сього монастиря по всіх церквах Козацької землі.

“За брамою Великої Церкви з західньої сторони, дві дзвіниці-одна против другої-деревляні, високі, чотирекутні. Одна дуже висока, так як мінарет Ісуса в Дамаску 6), в середині має богато комір, на гору йдеться великими крученими сходами, вгорі на деревляних брусах висить 5 дзвонів, більші й менші, і там же, в закритій коморі залізний годинник. Його дзвін чути далеко: кожду чверть години він відзначає одним ударом в малий дзвін, коли пройде година-вдаряють 4 рази, з-тиха, а потім бють скільки треба, разів у великий дзвін. На стіні дзвіниці є ще й соняшний годинник. Инший годинник висить на мурованій дзвіниці церкви Трійці, згаданої вище; коли ввечері великий годинник вибє 24 години, троїцький годинник сильно і гучно вдаряє в залізне било-щоб усі чули поза монастирем, війшли й замкнули браму.

“Друга дзвіниця нижча; в ній висить величезний дзвін, якого ми ще не бачили: завбільшки з невелике шатро, а важить коло 50 алєпських кинтарів” 7) (с. 53-4).

Другого дня гості звідували печері. “Після того як ми відбули літурґію (в церкві Воздвиження), поведено нас до коридора викопаного в довгій горі, потім до печері, де жили Антоній і Теодосій. Ми мали богато свічок і оглядали тутешні приміщення: убогі, узькі келії, і ті місця де спочивають отці і владики: вони досі лежать у своїх трунах, в чернечих одежах, вузьких залізних поясах і мантіях; їх бороди і русяве волоссє на голові тримаються міцно, і вони гарні не вважаючи, що стільки пролежали в сій печері”. Далі наступають переповідження лєґенд Патерика і деякі инші інформації. По скінченню обходу “архимандрит прислав по нас карету, ми сіли і заїхали до монастиря серед садів: іти сюдою тяжко і довго” (55-7).

Третього дня “приїхала ігуменія жіночого монастиря Вознесення і запросила нашого патріярха бути у них на літурґії, прочитати молитву на розгрішеннє і поблагословити черниць. Ми поїхали туди, і всі черниці вийшли на зустріч. Се великий монастир, в нім 50-60 черниць, значних родів (в тексті Белфора: “ігуменія родичка самого польського короля; (черниці) здебільшого виховувалися в сім же монастирі-згодом вертаються до нього назад, приймають постриг і стають черницями”). Їх лиця ясні як сонце; вовняні мантії до самої землі; чоловіки зовсім не можуть заходити до них.

“Наоколо монастиря сади, в середині церква-деревляна, з шістьма банями і хрестами. Ми були там: в ній срібне паникадило і два срібні напрестольні ліхтарі; на іконах богато вінців, хрестиків, іконок, привісок, золотих і срібних ланцюжків з перлами і дорогим каміннєм. На мурах написані 10 дів, праведниці і мучениці.

“Нас поставили з лівої сторони, черниці стояли тісною купою. Вони співали й читали молитви приємним мотивом, ніжними голосами, що хапають за серце і викликають сльози, їх спів значно кращий від співу мужеського. Ми були захоплені красою їх голосів і співів, особливо дівчат: старших і маленьких.

“Всі вони вміють читати, знають фільософію і льоґіку і пишуть на ріжні теми. Серед них богато таких дівчат, більших і менших, що виховуються на те аби стати черницями-бо здебільшого се сироти. Вони носять футряні колпаки.

“Святий Боже”, “Алилуя”, “Господи помилуй” вони співали так наче одними устами-на переміну на двох клиросах. Одна прочитала Апостола-дуже читко. Прокимен співають з ріжними варіяціями. При “Достойно” вдарили в дзвін, монахині вийшли на середину церкви і проспівали солодким мотивом стоючи на колінах.

“Після причастя і роздачі антидора вони попросили нашого патріярха прочитати над ними молитву на розгрішеннє. Всі припади до землі, і патріярх прочитав її, а потім покропив святою водою. Після виходу з церкви ігуменія попровадила до своєї келії, і там подала на перекуску солодощі, прегарні конфітури, медяники і горілку. Потім за згодою нашого патріярха черниці написали на великім аркуші молитву на розгрішеннє всім черницям, і патріярх се підписав-з огляду на їх віру”.

Увагу автора в сім монастирі звернув на себе ще колодязь з колесом і двома ланцюхами: “оден ланцюх підіймається, другий спускається”.

Того ж дня мабуть гості відвідали славну лаврську друкарню-бо їй присвячена тутже замітка невелика, на жаль, і дуже характеристично для автора-аж надто побіжна: “Коло Великої Церкви стоїть прегарний славний друкарський дім- що обслуговує всю сю країну. Звідси виходять всі їх церковні книги-дивного друку, ріжного фасону і в ріжних кольорах. Також рисунки на великих аркушах-види країв, образи святих, наукові розвідки і таке инше. Звичаєм усіх патріярхів ми надрукували тут велику силу розгрішень з іменем нашого патріярха. Їx мовою, червоними літерами, з образом св. Павла, трьох родів: на цілім аркуші для значних людей, середні-для простого люду, і маленькі для жінок”.

Далі -“того ж дня приїхав до нашого патріярха кир Сильвестр, митрополит Київа і всеї Козацької землі, або Малої Росії. З ним було два епископи і кілька ігуменів. Всі були вбрані у свої звичайні мантії, а на грудях висіли золоті хрести на ланцюхах. Приїхали каретою, вибитою в середині червоним сукном в супроводі своїх служебників, що їхали спереду і ззаду на гарних конях, в дорогих одежах і зброї”-(58-9). Тут належить подати сю увагу зроблену на иншім місці: “Треба знати, що у всякім більшім монастирі Козацької землі, у митрополита і всіх епископів єсть служебники, поважні урядники, ранґою не нижчі полковників (!)-їх звуть монастирськими слугами; коли митрополит, епископ або архимандрит їде своєю каретою, вони скачуть напереді і ззаду на гарних дорогих конях, в розкішних одежах і дорогій зброї. І по всіх келіях: не то що у митрополита, епископа, архимандрита. але і у архидиякона і звичайного монаха буває сила дорогої зброї: невеликі рушниці, шаблі, пістолі, луки з стрілами і под.” (53-4).

Посім наступає оповіданнє про святочні служби на день Петра і Павла, я навожу дещо опускаючи менш інтересні обрядові деталі.

“В переддень спочатку вдарили кілька разів у дзвін Великої Церкви на те тільки щоб дати знак доохрестним церквам-і ті задзвонили в свої дзвони. Всі зійшлися до церкви Петра і Павла при келіях архимандрита і там відправили велике повечеріє. Після нього священик, диякон і запаляч світла підійшовши до патріярха взяли у нього благословеннє і тоді пішли дзвонити у всі дзвони, включно з тим найбільшим, що його, через велику вагу, можуть розхитати тільки 8 чоловіка, по чотири з кожної сторони, грубими канатами, напружуючи всю силу. Його гук гудів мабуть на 3 дні дороги-бо він дуже чистий, а язик важить коло 15 алєпських ратлів 8). Від його тягару вся баня і стовпи тої вежі хитались і тремтіли. Тоді ми пішли до церкви і вийшли після малого повечерія.

“Дві години потім, у ночи, задзвонили знову в усі дзвони, включно з тим великим, і ми пішли до всеночної. Засвічено паникадила і свічі, поставлено гарний аналой і канонарх почав читати псалом вечірні, а півча співала по черзі на обох клиросах (опускаю дальші подробиці). Нарешті на обох клиросах заспівали “Слава всевишніх”, так як співають у Вірмен, цілим хором, приємним співом заступаючи орґан: малі хлопці хапають своїми голосами за душу. Так робили під час всеночної і літурґії сього дня, коли співали з нот.

“(З всеночної) ми вийшли з церкви раннім ранком. Літурґію ще з вечора просили відслужити нашого патріярха. До дзвону дали знак кількома окремими ударами в великий дзвін, з інтервалами. Тоді задзвонили в дзвони по всіх церквах і відправили в них літурґію, а тоді спішно посходилися на літурґію до Великої Церкви: черці й миряни, чоловіки й жінки, також ігуменія жіночого монастиря з своїми черницями. Взяли благословеннє зпочатку священики і диякон, потім запаляч, і тоді задзвонили у всі дзвони. Ми пішли і вбрали в ризи з кількома священиками і дияконами: нам не дозволили вбрати наші ризи, а дали свої, котрі найдорожчі, бо вони думають, що їх ризи освятяться, тому що ми приїхали з Святої Землі. Потім ми всі вийшли з кадилами і з свічками стрічати патріярха (перед церквою) і ввівши до церкви стали вбирати на амвоні, а всі священики стояли вряд наоколо нього. Потім ми виходили на великий вхід: того дня вийнято було (для входу) богато золочених євангелій, дорогих кадильниць і трираменних хрестів 9). Апостола читав оден з дияконів, я читав арабську євангелію на свято Апостолів, а крім того грецьку євангелію пречистої, як то у них звичай. Після того як патріярх покадив, як має бути при літурґії, монастирські слуги 10) й инші стали перед олтарними дверима: оден тримав срібний збанок, другий срібну миску, инші ставши з двох сторін розгорнули великого дорогого ручника, і патріярх помивши руки, утерся ним. Теж саме зробили вони при кінці літурґії. При проголошенню імени архиєрея ми поминали нашого патріярха, а вони-Паїсія константинопольського і свого архимандрита.

“Коли патріярх помив руки (при кінці), йому подали антидор і він з'їв часточку; потім піднесли срібне відерце з вином і він випив як звичайно; так само подавали й нам. Коли винесено чашу, підійшла ігуменія з черницями й инші люди щоб причаститися. Тоді два диякони вийшли з олтаря і розгорнули під чашею велику застілку, щоб якась кропля не впала на землю; вважай яка то побожність! Кожному причастникові давали антидор і трохи вина випити. Потім патріярх роздав антидор усім, навіть і малим дітям.

“Після літурґії ми пішли до трапези. Після солодощів і горілки давали прегарні страви, яких ми в життю не бачили: супи з яєць начинених коріннєм; рибні страви з молоком з міґдалів на підливу, а соуси все з чистим шафраном-хоч він у них дуже дорогий, а міґдали ще дорожчі: око коштує може золотого, або й ще більше, і коріннє теж (дуже дороге). Але такі страви у них прийняті: вони перейняли таку марнотратність від Ляхів.

“Під суботу, після вечірні вийшли чотири священики в чорних ризах, і диякон мав чорний стихар і орар. Старший з священиків, взявши благословеннє покадив наоколо столика де стояла миска з кутею, потім іконам, патріярхові, священикам і всім людям і вернувшися став на своє місце. Теж саме проробили три священики що служили з ним, і нарешті диякон. Півча під той час співала канон за померші душі. Се у них таке правило: під кожну суботу робити таку відправу за померших взагалі і зокрема-за добродіїв церкви. Патріярх прочитав молитву за померших і відпуст-тоді вони стали просити патріярха прочитати ще над усіми ними молитву на розгрішеннє. Вони впали на землю і він прочитав над ними сю молитву. Потім іще прочитано молитву на сон, і ми вийшли. В суботу рано ще була відправа і ми попрощалися щоб їхати далі. Але вони ще повели нашого патріярха до церкви подали свячену воду і він покропив усіх. Аж тоді вийшли з монастиря де ми пробули від понеділка до суботи. Архимандрит посадив патріярха з собою в кареті, а слуги йшли спереду і ззаду доки ми доїхали до монастиря, при церкві Св. Софії-катедри київської митрополії і всеї Козацької землі і Малої Росії. Ми їхали з півгодини-бо віддаленнє було дуже невелике. Архимандрит попрощався з патріярхом і вернувся (60-3).

“Митрополит кир Сильвестр стрів нас з своїми епископами й ігуменами. Ми замешкали у нього. Нас чекали, щоб ми були при літурґії. Коли почали дзвонити великим дзвоном, ми вийшли подивитися й побачили щось дивовижне. Сей дзвін більший від дзвона Печерського монастиря разів у 7 або 8, певно буде як велике шатро. Залізний язик його важить коло півтора алєпського кантара; 12 паробків ледво що могли його розмахати 11), і коли вдаряли в дзвін, наші уха були заглушені його гучним голосом подібним до грому: я говорив свому товаришеві голосно, а він не чув. Міцна деревляна дзвіниця-більша від усіх які ми бачили, хиталась і тряслась. Але тон печерського дзвона різчий і вищий: тон сього мягший і густий.

“Потім ми пішли на літурґію в сю славну церкву-другу Св. Софію, гідну сього імени, як ми переконались. Підчас “Достойно” дзвонили тим дзвоном. Від літурґії ми пішли до трапези, а ввечері-під сему неділю по Зелених Святах, пішли на вечірню.

“Треба знати, що старий Київ був тут, і тут досі видно сліди його воріт, валів і ровів. Досі стоїть велика брама з мурованою вежою, звана “Золотою”, бо вона була позолочена; її спалили Татари недавніми часами, несподівано напавши на місто і запаливши його. Город був чудовий; Печерський монастир був поза його стіною, але церква Св. Софії була в середині, разом з Михайлівським монастирем, що стоїть проти нього. Баня його ще й досі має позолоту, і наоколо обох було множество церков великих і гарних” (63-4).

Наступають історичні відомости про Київ-не дуже вірні. Річ натуральна, гостей спеціяльно займало питаннє про єрархічне становище київської митрополії: саме почалися балачки про підпорядкованнє київської митрополії московському патріярхові. Павло згадує про свої балачки з тутешніми ученими ченцями: “між ігуменами єсть люди вчені, каноністи, оратори, досвідчені в льоґіці, фільософії і всяких глибоких питаннях”, вони розпоряджали чималою ерудицією в питаннях про права і юрисдикцію патріярхів, так що гості були здивовані. Сі київські богослови підчеркували непорушність своїх звязків з царгородським патріярхом; вони повторяли, що з Царгороду вони одержали віру і обряди, і очевидно-не можуть порушити сих звязків. Між иншим патр. Макарія попросили ствердити підписом і печаткою якусь патріяршу грамоту на ставропіґіяльні права Печерського монастиря-що він і вчинив (с. 65).

Павло згадує при тім свою стрічу з звісним уже нам послом королеви Христини Данилом Калугером, я вище переказав його оповіданнє про Данилову місію; крім того Павло наводить його оповіданнє про сучасні протипапські течії на Заході-для нас не інтересні. Далі він детально описує Св. Софію: її будову і декорації, — я наведу тут те що він оповідає про іконостас, споряджений недавно, за Могилиної реставрації- характеристичний для тодішнього українського мистецтва.

“Він новий, дуже великий і зачудовує глядача. Ніхто не зможе його описать: така гарна і ріжнородна його різьба і позолота. Головний вхід високий на 6 ліктів, широкий на півтретя ліктя з аркою як у міської брами. Двері як звичайно-з двох половинок, що містяться в заглубленню-як у склепінню різблені і позолочені. На одній половинці представлений пеликан із срібла: він проколює собі бік і кров тече на його дітей, що сидять під ним; ніхто не відріжнить сього від металю. Ікон 12, гарні і великі, з боків кожної великі кольони, різблені і позолочені; вони творять ряд заглиблень. Особливо великі і високі кольони при іконах Христа і пречистої, глибоко вирізблені, вони представляють винні лози з зеленими і червоними китягами. Над іконостасом іде широкий ґзимс, різблений і золочений, ламаною лінією, з заглубленнями. Над ним Розпяттє, обведене різбленим обрамованнєм з маленьких кружків-ікон святих і апостолів, закритих шклами.

З лівої сторони від ікони Христа ікона Софії, робота мудрого й зручного майстра: по середині церкви кольони і на них склепіннє, над ним Христос і від нього св. дух спускається в промінні, під сподом геєнна: диявол з великим носом тримає лука з стрілами, коло нього юрба Персів в тюрбачах стріляють до церкви з луків, друга-Франки в своїх капелюхах і убраннях стріляють з рушниць і гармат: всі воюють против церкви” 12).

“Потім приїхав кир Теодосій, архимандрит Михайлівського монастиря, що стоїть напротив Софії, — приїхав каретою, щоб запросити патріярха до себе, і ми поїхали; се дуже недалеко. Патріярх наш вийшов перед брамою з карети, і ми війшли до середини. Весь монастир деревляний, але церква мурована, гарна й велична, з високою золоченою банею. Має тільки одну наву; з усіх сторін богато зашклених вікон. Будова всіх трьох церков (Печерської, Софії й Михайлівської) одного часу і одного характеру. Архиєрейське місце прегарне; з лівої сторони його портрет Теофана єрусалимського патріярха в мантії, капелюху і з хрестом на грудях.

“Відбувши літурґію в сій церкві ми були потім в трапезі, милувалися монастирськими городчиками і дзвіницею над брамою, потім вернулися до св. Софії. Коло Михайлівського монастиря, в сусідстві з ним стоїть монастир жіночий.

“Під брамою Св. Софії і під боком Михайлівського проходять стіни й рови фортеці, що саме вибудував цар Олексій. Вона має деревляні стіни і міцні башти. Москалі мають великий дотеп, як Франки: вони повинаходили для оборони сеї фортеці такі способи, що навіть в їх краю ми не бачили. Під ровом стоять довгі бруси переплетені палями, застромленими навхрест і загостреними на взір кинжалів і списів. Такі бруси лежать в два ряди, стерчать над землею на півтора чоловіка. Коли неприятель схоче наступати, він не знайде приступу ні з землі ні з гори, а зачепившися на горішніх брусах, неминучо пропаде, впавши на загострені нижчі палі: вони пробють його тіло. Мости сеї фортеці підіймаються на ланцюгах. Вся земля наоколо неї має підземні ходи наповнені великою масою пороху. На кожній брамі висить великий дзвін: коли щось трапиться, вдаряють у сей дзвін, щоб сповістити всіх у фортеці. Богато гармат, одна над одною. Тут двоє воєводів від царя, — і з ними 60 тисяч війська — одна половина стоїть під зброєю в день, друга в ночи. Того дня приходив оден з воєводів поклонитися нашому патріярхові і привітати його з приїздом.

“Старий Київ сягав сюди; коли ж його підбили вороги, він з часом підупав, і місто перенесли на долину-на низину над Дніпром. Туди йде дорога через фортецю: в'їздиш одною брамою, виїздиш другою і потім униз у місто вузькім і крутим узгіррєм: дорога дуже тяжка і можна їхати тільки одним конем у возі. Ся ж нова збудована фортеця стоїть на горі і з неї видко все місто, що лежить під горою.

“Повертаємося (до старого Київа). Св. Софія і Михайлівський монастир заціліли до наших часів, наоколо їх побудовано монастирі і їх укріплено (наново), по тім як зруйновано Старий Город. Бо всі городи в ciм краю деревляні, і коли згорять, зникає всякий слід їх: лишаються тільки муровані будови. Нам оповідали, що рахуючи Печерський монастир з доохрестними церквами, Св. Софію і ті церкви, що стоять наоколо неї в руїнах, і ті муровані церкви, що в новій фортеці-поруйновані й цілі, всього в Київі і його околиці єсть коло 100 церков і монастирів” (73-4).

“Так от 3 липня (с. с.) ми попрощалися з митрополитом і поїхали до міста Київа (на Поділ себто). Митрополит ще наперед дав туди знати, і нам приготовили велике приміщеннє. Своїм звичаєм він післав перед нами своїх слуг-кінних і збройних. Коли в'їхали до міста, нас стріло множество священиків і дияконів в ризах, з корогвами і свічками і запровадили до величної церкви Успенія, що стоїть серед ринку-збудованої хрестом з пятьма банями”.

Автор описує київських міщан, їх доми і достатки-також історію вигнання відси Ляхів і єзуїтів, се я навів уже вище (c.976), а тепер подам те що ще лишилося:

Дніпром ходить богато кораблів-дуже великих: ми поміряли один брус здовж, і він мав 250 пядь (коло 40 метрів). Богато човнів, видовбаних з одного стовбура, в 10 ліктів завдовшки. Ними їздять на Чорне море.

“Купці привозять з турецьких країв, яких 40 днів дороги, в великій скількости оливу, міґдали, риж, розинки, фіґи, та инше коріннє, тютюн, червоний сафян, перські матерії, бавовняні вироби-але все се дуже дороге.

“Серед козацьких малярів єсть богато дуже зручних майстрів, які вміють дуже гарно малювати портрети з натури, також дуже дотепно представляють христові страсти з усіма подробицями. В кожній київській церкві намальовано погане сонмище против Христа: Євреї сидять на кріслах з писаними свідоцтвами в руках; Нікодим тримає своє писаннє; Пілат сидючи на троні умиває руки, а жінка йому говорить на ухо своє: далі Христос голий і звязаний, а над усіма Каяфа без бороди, в ризах подібних до вірменських і з також убраною головою, роздирає на собі ризи” (76 і 78).

“В четвер ми відбули літурґію в гарній церкві з трьома олтарями: Воскресіння, Петра і Павла і мученика Євстафія, його образ уміщений на дверях олтаря: він сходить з коня, перед ним олень, в рогах його Христос-говорить до Євстафія.

“В пятницю були на літурґії в великім монастирі, званім їх мовою Сайташні (Сагайдачний)-се монастир брацтва 13) на честь Богоявлення; в нім єсть ігумен і монахи. Перед брамою два деревляні стовби, дуже штучно вироблені-неначе покручені і позвивані, на них місце для годинника 14). В самій брамі гарна церква Благовіщення, з вікнами і банями. Навколо головної церкви ґалєрія (опасань). Церква з трьома дверима і трьома банями, велика і простора. Посередині деревляний круглий амвон, з лівої і правої сторони форми (місця для стояння)-два ряди, обернені до сходу. З правого боку гарне архиєпископське місце, (з лівого) казальниця зі сходами.

Вийшовши з літурґії повели нас до трапезної. Се одна нава з довгим склепинєм, мурована, виштукатурена, з мармуровими одвірками і богатьма вікнами. В передній частині олтара абсида, розписана образами 15); розписана також і вся трапезна, в середині її два столи.

Семої неділі по Зелених Святах патріярх служив літурґію в церкві Успенія, за запросинами мешканців. Була велика парада, престіл прикрашено серебряним посудом з базіліками і иншими квітками. Владика роздав дору всім присутнім, навіть хлопчикам і дівчаткам.

Того дня було навечеріє св. Антонія, слави Козацької землі, що спочиває з своїм товаришом Теодосієм в печері Печерського монастиря, що вони заснували. Почавши перед заходом сонця того дня і до полудня другого-понеділка 10 липня вони стрівожили цілий світ безнастанним дзвоненнєм у всі дзвони. Сю ніч вони зовсім не спали, через множество богослужень відправлених ними, і через дзвони, котрими вони дзвонили (79-80).

Побувши в Київі в повороті Павло додав кілька небезінтересних рис:

“Рано в суботу 28 червня (1656 р.) ми сіли в човен, але тільки після полудня наблизилися до Київа, бо Дніпро хвилювало від сильного вітра і нам приходилося плисти проти води. Коли ми під'їздили, воєводи вислали човном одного з бояр(!), щоб він зустрів патріярха, поклонився від них і переказав звичайні привитання. Коли ми висідали, нас стрів київський митрополит в митрі, з ігуменами, священиками, дияконами і всім містом, разом з воєводами і всім царським військом-тутешньою залогою, під корогвами, з рушницями. З великою парадою нас попровадили до церкви і тут відправлено звичайну службу, а патріярх покропив святою водою всіх присутніх. Потім нас відвели і закватирували в великій, розкішній господі, попрощались і пішли.

Пятої неділі по Зелених Святах, що припала на свято апостолів (Петра і Павла), митрополит прислав по патріярха свою карету, щоб він приїхав до Св. Софії. Тут в одному з бічних олтарів-присвяченому Петрові і Павлові, ми слухали літурґію, потім пішли з митрополитом до трапези, а ввечері спустилася до міста. В середу прийшов ігумен Богоявленського монастиря, що стоїть в середині міста (Брацького очевидно): запросив патріярха відслужить у них літурґію на свято чудовної ікони Пречистої, принесеної з Лядського краю. Ми пішли туди, відправили літурґію в присутности всього міста і були в трапезній. Шестої неділі по Зелених Святах ми були на літурґії у головній церкві міста званій собором (Успенія), а в понеділок відрядилися в дорогу. Під гук усіх дзвонів наш владика поїхав своєю каретою до собору, щоб помолитися в нім на прощаннє. Зійшлися всі мешканці міста і він прочитав над ними розгрішеннє і поблагословив їх-бо тут всі мають велику віру до патріярхів та їх розгрішальних листів. Ніхто з них: ні значні люди, священики світські і черці, жінки молоді й старі, ні дівчата, ані навіть малі хлопці не пропустили того щоб прийти до нашого патріярха, за його дозволом, щоб він помолився над ними й поблагословив, та дав розгрішального листа, так що ми дивувалися їх побожности і покорі. Жінки що мали чоловіків пяниць або недовірків, піклувалися про їх душу і брали розгрішальні листи не тільки для себе, але й для чоловіка, вважаючи се найбільшим і найціннішим дарунком. Що може бути краще від такого побожного настрою, що виявляється не тільки київською людністю, але панує, по правді-в кожному місті й селі де живуть Козаки. Ми не мали заміру гаятись у них, але не могли-бо люди юрбою сунули до нас, наповнили покої і двір нашої кватирі, і навіть улицю, йшли з рана і до вечора, безнастанно, не відступаючи-так що ми не мали змоги навіть поїсти.

Нарешті під гук усіх дзвонів нас провели за місто і ми поїхали погостити у митрополита Св. Софії. Ми розгостилися в його покоях-де висять портрети чотирьох попередніх патріярхів, на весь зріст. Бо в сім краю був завсіди такий звичай, що коли приїздив до них патріярх, з нього писали портрет, саме в такому вигляді, як він був, щоб мати назавсіди його образ: всі вони представлені в мантіях і митрах з панаґіями і патерицями. Перший з них на наше приємне здивованнє був патріярх Йоаким антіохійський, призвищем Дау (Світ); лице у нього дуже темне, борода сивава, гострокінчаста; імя підписане грецькою мовою, і ми вирахували з дати, що з того часу минуло 74 роки. Коло нього Мелетій патріярх александрійський, з довгою сивою бородою. Поруч Єремія царгородський, з гарним лицем і довгою чорною бородою, і Теофан єрусалимський, з довгою чорною бородою. Всі вони приїздили в сю країну скоро оден по другім.

Ві второк рано ми попрощалися з митрополитом і поїхали до Михайлівського монастиря, славного своєю банею: запросив нас архимандрит і ми були там на літурґії в відділі св. Варвари з Бальбеку: сей день 9 липня присвячений їй, на спомин перенесення її мощів з Царгорода до Київа, коли цар Василь Македонянин (!) прислав їх з своєю сестрою в дарунку Володимирові, цареві Київа і Руси. Коли перший раз ми цілували мощі сеї святої, ми думали, що се одна з нових московських святих, але тепер почувши, як читали її синаксар, ми познайомилися з її життєм і зрозуміли, що се Варвара мучениця з Бальбеку 16). Ми знову цілували її тіло-тіло молоденької дівчини з маленькими ніжками й ручками. Недавно їй зробили дуже гарну труну з чорного дерева оковану сріблом. На проханнє нашого патріярха архимандрит дав йому кусничок її ребра і ми сховали його у себе.

Після трапези, під вечір, в супроводі множества стрільців, приданих нам від київського воєводи, ми приїхали до славного Печерського монастиря. Черці його стріли нас з великою парадою, в повнім складі, з гуком дзвонів. Потім в середу ми вибралися до монастиря св. Миколая, на запросини його архимандрита: за першим разом ми в нім не бували. Монастир сей стоїть під стінами Печерського монастиря від сторони Київа і обведений також деревляною стіною. Против його брами стоїть стовп з білого каменя, і на нім золота фіґура (чи образ) св. Миколая-знак монастиря. Відти до монастиря треба сходити глибокою щілиною, подібною до ходу до пивниці, в глиняній горі, укритій густим лісом. Там деревляна велика церква; ми там вислухали літурґію і піднялися потім до трапезної. Потім оглядали монастир. Давніш на сім місці був густий ліс, його вирубали і заложили сю прекрасну будову. Посередині монастиря фонтан: вода збігає з гори і бє до гори високою течією. Місце се з усіх боків окружене горбами вкритими високими деревами. Дніпро протікає зі сходу, але береги його тут дуже стрімкі.

“Коли ми прощалися з монахами, вони повели нас до пивниць монастиря, що лежать за брамою його. Се гарні склепіння, хід до них освітлюється не скісними пивничними вікнами, а гарними банями.

“Ми вернулися до Печерського монастиря. Того вечора було велике свято: задзвонили в дзвони і відправили всеночну, в память смерти Антонія, фундатора монастиря, і ми були при тім з монахами. Мале повечірє служили в церкві на хорах, нагорі. Рано, в четвер 10 липня патріярх, за особливим проханнєм монахів, служив літурґію в присутности всіх людей з міста; при тім посвятив священика й диякона.

“В пятницю ми служили літурґію у черниць, а на суботу запросив нас ігумен св. Михайла (Видубицького), що нижче Печерського монастиря-зо три верстви. Туди провадять дві дороги: одна берегом Дніпра, дуже крута, тільки для верхових. Друга горами, через цілі гаї прегарних овочевих дерев: сливок, яблунь, горіхів і т.ин. Справді-се благословенні гори, подібні своєю приємністю і самітністю до верхів св. Гори, як нам се казали. Вони самі дають поживу пустельникам і аскетам, котрих тут дуже богато: вони годуються овочами сих дерев.

“Сам монастир стоїть на березі Дніпра і дорога до нього через се йде крутим спуском, глибокою щілиною. Його оточують округлі горби вкриті дикими овочевими деревами, богато джерел, а сама церква подібна до Михайлівської-бо будував їх, сказали нам, той самий будівничий. Тільки від довгого часу і тому що фундаменти олтарів заложено на такім високім і крутім березі Дніпра, обернена до ріки сторона від половини церкви (урвалася) й вода занесла її на середину ріки. Тому монастир довго стояв порожній, аж 17 років тому теперішній ігумен узявся за відбудову церкви. Він поставив олтар ближче до середини церкви, вирівняв мури і добудувавши верхню частину церкви деревом, виправив вапном, так що вийшла дуже гарна будова, з гарним іменем на честь архангела Михаїла, що святкується 6 вересня. Ми вислухали тут літурґію, а коли встали від трапези і пішли подивитися на беріг ріки, то справді страшно було глянути вниз-так воно високо! Ніхто не може подивитися (вниз) без того, щоб не затремтіти.

“Ввечері ми повернулися до Печерського монастиря, слухали в неділю літурґію-був на ній і київський воєвода. В понеділок попрощалися з черцями: вони провели нас і попрощалися з нами на березі Дніпра за тимже (Видубецьким) монастирем, ми ж у-друге переїхали човном ріку, простуючи до Хмеля, до города Чигрина” 17).








Примітки


1) Від “васілевс”-цар.

2) Тут текстуальна неясність: чи 30 місточок і 400 сіл в самій землі Ляхів, чи в землі Ляхів тільки частина? Вважаючи, що всіх міст Печерського монастиря автор рахує на 100 (я зробив тут перестановку фраз, дав більшої послідовности оповідання), здається що 30 міст-се те що зісталося поза Козацькою землею.

3) Див. вище. с. 971.

4) Неділя ся була 25 червня с. с.

5) Мабуть порички (виннички).

6) 80 метрів високий, як пояснює Муркос.

7) Кинтар важить 15 пудів і 25 ф., або коло 250 кільо, дзвін важив би коло 800 пудів.

8) Коло півтретя пуда. Треба завважити, що тоді на Україні-як досі в Галичині і скрізь на Заході розмахували не язик дзвону, а цілий дзвін;

Павло переїхавши московську границю зараз завважив сю ржницю: “Люди не розмахують шнурами дзвін, як в Молдавії і Козацькій землі, а шнури привязані до залізних язиків, і ними дзвонять знизу навіть хлопці і діти (не треба такої великої сили як для цілого дзвону): вони бють язиком о край дзвона, і так видобувається приємний і сильний гук, милий для уха: спосіб дуже дотепний і добрий” (с. 108).

9) Павла очевидно дивувало вживаннє трираменних хрестів: воно розвивалось підчас обгострення відносин між обрядом православним і католицьким, і трираменний хрест став спеціяльно “руським хрестом” в противставленню латинському крижу”-однораменному хрестові. На Московщині однораменний хрест вважався чимсь нечестивим, єретичним; навпаки католики зневажали трираменний хрест, як щось специфично схемзатичне; пригадую собі гнівні голоси української преси Галиччини з того приводу, що перемиський маґістрат зробив жетони для собак (на довід заплаченого собачого податку) в формі трираменного хреста, вони підозрівали, мабуть не без підстави, що се було зроблено на зневагу руського (уніятського) обряду, де за тою старою антилатинською традицією трираменний хрест зістався в особливім поважанню.

10) Він зве їx, “вельможі монастиря, себ то його служебники”. Заімпонували йому! пор. вище.

11) Тут фраза яка здається мені неясною: “безъ того чтобы кто нибудь не раскачивалъ его извнутри онъ (язик) не мог бы дойти до краевъ колокола по причинЂ его широты” (с. 63).

12) с. 71, такаж картина в більших розмірах була намальована знадвору на полудневій стороні церкви, каже Павло-с. 68.

13) В ориґ.: монастир трьох братів-царів, що його поставили, пор. вище с. 969 поясненнє сього непорозуміння.

14) Далі незрозуміло: “В Киеве часы на колокольне”.

15) Поминаю переповіданнє тем образів.

16) Бальбек-Геліополь в Сірії, Павло й його батько зацікавилися своєю землячкою і випросили частинку її мощей для себе.

17) IV. с. 185-9.











Попередня     ТОМ IX     Розділ IX     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ IX. Стор. 5.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.