Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1995. — Т. 5. — Кн. 2. — С. 218-234.]

Попередня     Головна     Наступна





«Пересторога». Один з найбільш інтересних творів сеї доби, наполовину полемічний трактат, наполовину історичний памфлет, він дає пробу широкого вияснення тих історичних обставин і скритих психологічних «людських і диявольських» спружин, які привели до проведення і закріплення унії, — і дійсно, визначається неабиякою силою історичної концепції, яскраво ілюструючи собою сильне розбудження мислі, дане чвертьвіковою напруженою літературною працею. З сього боку, власне як продукт синтезуючої думки, що підіймається над дрібною схоластикою полеміки, він досі майже не оцінений. Коли його опубліковано в 1850-х роках, з копії, що надіслав зі Львова Зубрицький 3, — його спочатку, ничтоже сумня ся, пробувано використати як історичне джерело — так, як служило воно безпосередньо і посередньо письменникам XVII — XVIII вв., авторові Густинського літоп., «Палінодії» й ін.



3 З копії Зубрицького «Пересторогу» надруковано в Актах Зап. Росіи IV ч. 149 (1851); на копії своїй Зубрицький зазначив, що він списав її з оригіналу Львівської Ставропігії — подає і номер рукопису; але з-поміж рукописів Ставропігії оригінал пропав і опинився якимсь чином у руках польського вченого, директора бібліотеки Осолінських Авг. Бельовського, потім, по його смерті, — у А. Петрушевича, і ним був подарований Київському університетові. Се збірник, списаний в 1640-х роках рукою Михайла Гунашевського, студента Замойської академії; на ст. 99 — 132 тут міститься копія «Перестороги», розпочата півуставом, що слідом переходить у дрібний скоропис. Петрушевич висловив був здогад, що се автограф, але се, розуміється, неможливе, бо «Пересторога» була зложена, коли Гунашевського не було на світі. Більше копій «Перестороги» досі не звісно. Пишучи сей розділ, я користувався власне сим рукописом, а не текстом Актів, дуже несправним (що в деякій мірі виправдується доволі нечітким письмом старої копії та стилістичними недоладностями її тексту).



Коли ж розкрито його історичну непевність 1, — не оцінено відповідно як певного роду історіософію, так би сказати, — українську Теодіцею XVI — XVII вв., прояв історичного усвідомлення тої доби, — і як літературну концепцію нарешті. І так «Пересторога» зосталася в становищі розвінчаного історичного джерела, нічого більше 2. Досі навіть путнього видання її тексту не маємо, бо єдиний друкований текст повний помилок і недоладностей.



1 Зробив се м. Макарій у своїй Ист.-Рус. церкви IX с. 491 — 2, ширше довели пок. Франко й особливо ак. Студинський, в нижче цитованих студіях.

2 Наукова література про «Пересторогу» представляється головно двома львівськими працями, що писались паралельно і з’явилися в однім часі: пок. Ів. Франка «Z dziejów synodu brzeskiego 1596 r.» — Kwartalnik Historyczny 1895 і .ак. Студинського «Пересторога, руський памятник початку XVII віка. Історично-літературна студія». Львів, 1895. Критичні замітки до статті Франка ак. Студинський оголосив п. з. «Причинки до історії унії», в львівській «Правді» 1895 і осібно. Мої критичні замітки до обох праць, Франка і Студинського, в львівських «Записках» т. 12, 1896.

Студія Франка, крім критики оповідання «Перестороги» про берестейську унію, висловила новий здогад про авторство її: він здогадувався, що написав «Пересторогу» Юрій Рогатинець. Хоч не підперта ніякими спеціальними доводами, гадка ся була прийнята багатьма дослідниками, в тім числі й ак. Студинським, що в цитованій студії попробував зібрати доводи на користь авторства Рогатинця. Але мені воно здалось тоді неправдоподібним (див. згадану рецензію, с. 22) і так само, й ще більше — тепер, хоч авторство Рогатинця прийняли новіші дослідники, які спинялись на «Пересторозі» — Ю. Третяк, М. Возняк, Т. Грабовські. Думаю, по-перше, що такий близький до справ діяч, як Рогатинець, не допустив би сих очевидних і для його літературної мети непотрібних анахронізмів, що їх повна «Пересторога». По-друге, — роль львівського братства і братського руху взагалі в його оповіданні, мабуть, виступила б виразніше, замість діяльності Кост. Острозького, що покриває і заслонює все інше в «Пересторозі». По-третє, — не було б і її жалів на те, що ієрархія руська стала рекрутуватися з простих людей. Скорше се вказує на шляхтича або клірика з Волині або Києва — з позабратського руху 1590 — 1600-х років.



Автор пише в перших роках XVII в. 1 під враженням подій останнього десятиліття. Каже, що був у Бересті на соборі 1596 р., навіть «в тых всЂх хожденіях и отправованіях» (с. 214), і се можливо, а навіть правдоподібно, судячи з того заінтересування, яке виявляється у нього до трагічної долі протосінкела Никифора, особливо близького учасникам берестейського собору 2. Але властиво ніщо не перешкоджало б прийняти сю його заяву про участь у берестейських подіях і за просту літературну фікцію — вона була б цілком можлива в такім наскрізь белетристичнім творі — памфлеті, що може бути з сього боку поставлений навіть поруч «Історії Флорентійського собору», виданої Кліриком Острозьким.



1 Він знає про смерть Никифора в Марієнбурзі, що сталась десь 1604 — 1605 рр., судячи з згадки Потія в листі до Сопіги 28.VI.1605 p. (Arch. Sapiehów c. 561). Очевидно, йому відомо «Посольство Мисаїла», предложене Потієм віленському магістратові 15.VI.1605 р. (ч. 229, див. вище). З другого боку — він говорить як про живих про Терлецького, що вмер у травні 1607 р. і про кн. К. Острозького, що помер на початку 1608 р. Про «Антирризис», де «Апокризис» називається твором, вартим подяки «киями», автор говорить, натякаючи на се місце, як про «остатную книжку» (с. 225) — себто останню полемічну публікацію з уніатської сторони. Через те думаю, що про події, зв’язані з рокошем 1606 — 1607 рр., він не згадує виразно тому, що писав раніше, а може, і про смерть Замойського (3.VI. 1605) теж не згадав з тої ж причини. І так правдоподібний час написання «Перестороги» — се літо 1605 р.

Можна піти б ще далі: про Замойського, що вмер 3.VI. 1605, автор пише в середині твору, про Потієву нахідку — під кінець. Може бути, що писав він сю другу частину в маї — липні того року. Але пройшов потім, в рр. 1605 — 1606, ще раз і додав деякі легкі штришки, які дають рефлекси подій тих років (натяк на віднайдення Мисаїлового листа, а можней на рокош — у промові Острозького).

2 Супроти сього інтересу до берестейських подій та їх головних діячів кн. Острозького й протосінкела Никифора можна б думати, що автор «Перестороги» був ідентичним з одним з авторів реляцій про берестейські події, напр., з того, що подана вище, — котрої автора я назвав священиком корецьким.



У кожнім разі з подіями і літературою сього десятиліття 1596 — 1605 автор, очевидно, досить ознайомлений, бодай загально. Але факти раніші, 1570 — 1580 рр., представляються йому в досить неяснім світлі! — Звідти, наприкл., його представлення в занадто рожевім світлі часів Баторія і взагалі всього, що діялося до владичої конспірації 1590-х рр. Звідти всі ті байки, котрими з послуху (розмішуючи їх власними фантазіями для більшого ефекту) він окружає побут на Україні й Білорусі патр. Єремії.

Боротьба з унією, що доволі успішно велась і на літературнім, і на парламентарнім полі в десятилітті 1596 — 1605, настроює його бадьоро і надійно. Нічого подібного до того суму, тої прострації, що лунає з творів Смотрицького 1609 — 1610 рр. Православних побивають в однім місці, вони беруть реванш у другім; справджуються слова Спасителя: «Не бійсь мале стадо — пекельні брами не можуть вас перемогти» (е. 215). Православні не даються і не дадуться. За поміччю патріархату, спасенними заходами своїх ревнителів, таких як старий князь Острозький, вони вийшли на Христову путь, і ніякі вигадки диявольські їх з неї не зведуть. І авторові хочеться в перспективі історії, з пташиного льоту оглянути сю боротьбу сили божої і диявольскої — як вони звели бій і проявили себе на його очах, у подіях останніх літ: се послужить на осторогу вірним не лякатися диявольських страхів і хвилевих перемог тих, що служать їх знаряддями. І він укладає сю книгу, що починається таким титулом-резюме:


Пересторога зЂло потребная на потомныє часы православным христіаном, святоє католическоє восточноє церкве сыномъ, абы вЂдали, яко нЂкоторыє епископове панствъ коронных, которыє исперва завше под владзою и под послушенством святЂйшаго вселенскаго константинополскаго патріархи были, а потом не спасеніа душъ своих албо врученых себе, але для певных причин — своих дочасных пожитковъ (яко ся нижей покажет) своєго патріарха отступили и римскому папежови в послушенство ся отдали, и великоє замЂшаня в людехъ учинили. И зась пишучи книжки и друкуючи пришлого вЂку людем знати дают, якобы то они для спасенія душъ людских вчинити мЂли, ничего иного в церковъ божію не внесли, толко то що якобы исперва быти мЂло и бывало взновили. И показуют, ижбы папа рымскій старшій над всЂми патріархами быти мЂль, а потом якобы ся патріархове от него одорвати мЂли, і онъ их проклял, яко пастыр вселенскій и намЂстникъ Петра святого апостола і єпископа рымского. А потом якобы ся патріархове от него одорвати мъли, і онъ их проклял, яко пастыр вселенскій и намЂстникъ Петра святого апостола і єпископа рымского. А потом якобы на Флоренском соборЂ пред полтормасты лЂтъ, то єст по року тисячном чтыриста пятдесят девятом албо десятом, згоду з собою учинити мЂли, и митрополит кіевскій Ісидор якобы тую згоду в Руской земли утвердити мЂлъ. Што якобы на многих мЂсцах у церквах старофундованых знайдовати ся мЂло, и проч.


Як прийшло до того, що дияволові вдалося так спантеличити людей і збити їх з спасеної дороги, коли вони були вже вибилися на неї і заволоділи ключами царства?

В тім окруженні, де виріс і дозрів автор, так тяжко здобуте культурне відродження виховало певний культ освіти, школи, книги, і автор кладе їх першою причиною всього. Се здавна було оцінено, але більш як індивідуальну, дуже інтересну рису авторової ідеології — його незвичайно високе поняття про значення школи; се місце цитувалось десятки раз. Але висловлені тут гадки характеризують ціле окруження, цілу епоху. Се покоління стільки мрій і надій вложило в сі скромні початки школи, письменства, друку, що зрозумілими стають сі переборщення — ся надмірна віра у всемогутній вплив школи і науки: всім епохам просвіщення знайомі сі перебільшення. Для оцінки ж твору інтересна та концепція, котру розгортає автор, виходячи з сеї провідної думки: рішаючого значення освіти і школи в житті нації.

При християнизації Русі стався сей недогляд з боку князів-просвітителів і з боку грецької церкви, що вони поруч заходів коло заснування руської церкви в тіснішім значенні не допильнували організації «посполитих шкіл» — загальноосвітніх установ. Через те Польща хоч пізніш від Русі прийняла християнство, в культурі випередила її, бо у поляків, видко, наука і не була занедбана. Переносячи в попередні століття ті явища з історії польщення української аристократії, що проходили на Волині в XVI в. на очах автора: полювання польських аргонавтів за багатими українськими дідичками (наслідницями) — про яке багато писалось, нарікалось, заборонялось протягом цілого століття, — автор укладає перспективу довговікового процесу, в котрім руське добро, територіальне і рухоме, загарбувалося польськими руками, і спеціально всякими способами вибиралася з обороту слов’янська книжність, підстава руської освіти. З упадком же руської культури підупала руська церква, її стали зневажати як некультурну, нездатну для вищих верств, і руські вищі верстви поголовно закидають руську віру, переходять на латинство і польщаться, а православні церковні люди і всякі церковні установи стають уділом українського плебсу («посполитого чоловіка») — ареною всякого соблазну, що дорешти відпихав від батьківської віри і батьківських традицій всяку путящу людину, не те що з шляхти, але і з простого стану:


Кождый православный христіанине, потреба того абы-с(ь) вЂдалъ, откол(Ђ) в сюю землю пришла вЂра христіанская. Иначей не довЂдаєшь с(я) толко аж з Кгреціи приняли 1 въру христіанскую, уперед нЂжли Ляхове з НЂмецъ рымскую, двайцятма и пятма лЂты.



1 Друк.: Русь... приняла; в ориг. нема «Русь».



И такъ были великіє ревнители, иж много, з великим коштом церквей и монастырей намуровали, и маєтностями опатрили, злотом, сребром, перлами и дорогим камЂням церкви приоздобили, книг великоє множество языком словенским нанесли. Лечъ того што было напотребнЂшоє — школъ посполитых не фундовали. Зачим, за лЂтами оная грубост(ь) поганская, и прироженьє влекущеє на марност(ь) того свЂта так поразило, же потомкове оных побожных благочестивых самодержцов, княжат руских, свЂта сего красотами уведеныє а науками не выученыє, упали в великоє лакомство, около панованя великую хтивост(ь) узяли и роздЂлили ся: єдины тут зостали, а другіє у полночных краях панства осЂли (и тыє долъше у своем панстве тревали). И якъ собЂ очи лупали о панства, один другому выдираючи, а на помочъ противко собЂ сусЂдов ограничных зводячи — яко Венкгров, Поляков и Литвы, великоє кровопролитіє межи собою чинили. Зачим оныє помочники победивши супостатовъ их, потом и самих побеждали, и панство Рускоє в руки ихъ приходило. Зачим церкви божіє з их окрасами на лупъ приходили: злото, сребро и оноє дорогоє камЂня, и книги зобрано, яко то на око обачишъ у самом Крако†корунном, и в костелах рымских полно того. Книг словенских великими склепами знайдешъ замкненыхъ, которых на свЂт не выпустят. Также єст(ь) и ве Львове у мниховъ Доминиканов склеп великій книг наших словенских учителских до купы знесеных по збуреню и осягненю панства Руского.

И так то много зашкодило панству Рускому велми, же не могли школъ и наукъ посполитых разширяти, и оных не фундовано. Бо коли бы были науку мЂли, тогди бы за невідомостю и глупством своимъ не пришли до таковоЂ погибели! Читаючи хроники полскіє знайдешъ о томъ достаточне, як Поляци Рускіє панства посЂдали попріятеливши ся з ними и цорки 1 своє за Русычов давши через ных своє обычає оздобныє и науку укоренили. Так иж Русь, посполитовавши ся з ними позавидЂли их обычаєм, их мо†и наукам и не маючи своих наукъ у науки рымскіє своє дЂти давати почали, которыє за науками и вЂры навыкли. И такъ по малу малу науками своими все панство Рускоє до вЂры рымскоє привели, ижъ потомкове княжат руских з вЂры православноє на рымскую выкрестили ся, и назвиска и имена собЂ поотмЂняли, якобы ніколи не знашли ся быти потомками благочестивых прародителей своих.

A затым православіє греческоє озимнЂло и в згорду пришло и во занедбаня. Бо теж зацных станов особы погордЂвши своим православієм до врядовъ духовных приходити перестали, але леда-кого на них вставляли — ку воли толко самому посполитому ч(е)л(овЂ) кови 2.



1 Спочатку було: церкви, исправлено на: цорки, і другий раз так написано.

2 Отсе місце, на мій погляд, рішуче промовляє проти авторства міщанина!



Зачим наступовали на столицЂ митрополитове и епископове неискусныє, не такіє якіє исперва бывали — мужи с(вя)тобливыє, архымандрытове кієвскіє, за которых старшенства и инокове бывали люде живота святобливого, такъ ижъ просіяли добродЂтелми своими, а по смерти их великіє чудеса у гробахъ их честных дЂєвали ся, яко то и тепер знаки того сут(ь) у КієвЂ. По которых благообразных и подвижныхъ ленивыє и недобрыє настали, и такъ за ними порядки церковныє у забвеніє пришли. Книги тыє що єще их позостало, порохом припали, и все набоженство пришло ку взгордЂ, такъ иж не тылко стану шляхецкого, але и простого люде стану у иновЂрство и отщепенство приходили, от духовных соблазнены будучи.

А в тых часех тыж панство Кгрецкоє всвЂцкоє (sic) пришло в руки Сарацинскіє, за грЂхи христіанскіє. Однак кгды юж тот тиран утвердилъ своє панство, по часЂ же Константинопол(ь) пустъ былъ (бо Кгрекрве розбЂгли ся были) — забрал поганин люд до купы. Позволил, абы патріарха на столици своєй сидЂлъ, владзу духовную абы тримал. МонастырЂ абы цало зостали и в ных духовныє спокойне сидЂли, дан(ь) певную, то єст(ь) по червоному от особы давши, волне не толко набоженства, але и ремесла, кгрунтовЂ, c которых поживене маєт хто, абы заживалъ кождый. Позволилъ, абы обычаєм становным люд посполитый патріарху обирал, а от патріархов трех был посвящоный и от него потвержоный. Так то такъ Богъ предивным чудом устроил, же тот поганин, который головным непріятелем вЂрЂ христовой єсть, a такъ рад не рад — яко пес чужій скарбов, сам их не уживаючи, сторожем єст и расхищати их никому не допущаєт.

През долъгій час с(вя)тЂйшіє патріархове панства нашого не навЂжали особами своими, толко чрез посланцовъ своих, а теж митрополитове кождый з них одержавши митрополію от господаря, кроля полского, по благословеніє вселенского патріархи до Константинополя завше посылали.

То(го) часу по зезволеню божієму благовЂрный княз(ь) Константин Константинович в с(вя)том крещеніи нареченый Василій княжа Острозкоє, поревновавши благочестивым родителем и прароди(те)лем своим, маючи в дому, в князст†своєм Острозком епископію Острозкую, c предков своих, также княжат кієвъских идучи у православной вЂрЂ непремЂнно, c предками своими будучи утверженый 1, епископію уфундованую и маєтностями опатреную, и на многих мЂсцах монастырЂ, и в ных иноци, взбужон будучи Духом святым, умыслил утвердити православную вЂру, продками своими вездЂ уфундованую. Напервый старал ся у с(вя)тЂшо(го) патріархи, абы ся здЂ дидаскалов ку розмноженю наукъ вЂрЂ православной зослалъ; а он на то маєтностями своими ратовати на доложеня на то не жалуєт — як юж збудовалъ школу, шпиталЂ, маєтностями надарил. И так науки словенскіє и грецкіє у Острогу заложилъ, друкарню собралъ, co благословенієм и зосланям патріархи вселенского тое все заложилъ.

И такъ почалъ с(вя)тЂйшій патріархъ константинополскій о овечках своих стараня мЂти, которыє ся до него утЂкали. А видячи єго таковую горячую милость, с(вя)тЂйшій патріархъ, до церкви божей, часто а часто єго навежалъ, утвержалъ посланцами своими и писмены своими.

Зачим и великій корол полскій с(вя)тобливоє памяти княжате єго м. привилеєм то злецил и поручилъ, абы преложоных духовных вЂры своєє завЂдовалъ. А за єго залеценємъ митрополіє, епископіє раздавати людем вЂры и послушенства грецкого обецалъ, яко ж и давалъ.

За чимъ православіє наше почало было просіявати яко солнце. Люде учоныє почали было в церкве божієй показовати ся: учителей и строителей 2 церкви божей. Книги друкованыє почали множитися. Што бачачи с(вя)тЂйшій патріархъ тым частЂй призирати почалъ: дидаскалы мудрыми обсылалъ, a наконец с(вя)тЂйшій патріарх Іоаким антіохійскій первей, а потомъ константинополскій 3 в землю Рускую пріихали и час немалый кождый з них прієздом своим перемешковали. Братство в мЂстах постановили, ставропикгію и во Лво†уфундували, а то напред припомянувши Стефанови королеви, же то єпархія єго власная константинополская єст(ь). А того єму помогли два сенаторове тоє ж православноє вЂры єще старыє обретаюши ся: помененый княжа Острозкоє, воєвода кієвский Василіє, и Феодор Скумин Тишкевич воєвода новгородскій. Зачим увЂдавши корол(ь) от своих канцлеровъ, же продкове єго вЂру грецкую у панствах коронных ровне яко и рымскую при волностях и при зверхностях их во их 4 границах духовноє владзы зоставуєт, и то присягою потвержаєт и правами остерегаєт.



1 Се місце у виданні досить змінене.

2 В друк, поправлено на: учители и строители; в ориг. помилка.

3 У вид. подано: Іеремія.

4 У вид.: в своих.



Далъ тежъ привилей свой корол Стефан с(вя)тЂйшому патріархови константинополскому, абы во всем всЂ епископове з митрополитом и зо всЂмъ духовенством єго яко пастыря своєго слухали, и порядков и справ вшеляких через него постановлених ведле старых правъ послушны єго были.

A затым с(вя)тЂйшій патріархъ видячи митрополита кієвского Онисифора двоженца c престола зложилъ и на єго мЂсце Михайла Рагозу за злеценєм христіанства поставилъ и освятилъ. Духом с(вя)тым подобно провидячи при посвященню, иж он мЂл отступником зостати, гды єго производилъ, при бытности велю зацных людей у Вилни рек тыє слова: «Аще достоин он по вашему глаголу, буди достоин; аще ли же нЂсть достоин, а вы єго за достойного удаєте, азъ чист єсмь — вы узрите!» Якожъ потомъ узрЂли-смо єго — у отступленню!

Потом супрасльского архимандрита Тимофея Злобу за убійство c престола низверглъ и на єго мЂсце иного поставилъ. Братства пофундовалъ, которыє потомъ король Стефан за залеценєм єго привиліями умоцнилъ, — и на тых тепер толко благочестіє уже зостало. Тотже и в Льво†науки вызволеныє языка словенскаго и кгрецкаго кграматику выдруковати подалъ, и чрезъ митрополита елаксонського и димонитского Арсенія през д†лЂтЂ училъ. Порядки в церкви божей понаправлялъ. Книги потребныє церкви божей 1 ексемпляры кгрецкими правдивыми подавалъ и на словенскій перевести и надруковати казалъ. И такъ устроивши все порядне до Москвы для потребъ церковных и строєнія ихъ отєхалъ, обецуючи ся по звороченню своєм на сеноде быти. Которого злецилъ митрополитови зозвати, скоро бы он сам в граници литовскіє прієхалъ.



1 У вид. тут були пропущені слова від «божей» до «божей».



Отже кінець кінцем, спеціальним божим піклуванням про своїх вірних, «предивним чудом» було налагоджено те, що було занедбано. Серед загального розкладу релігійного життя, котрому підпала римська церква, грецька була законсервована турецькою неволею і зберегла в собі правдивий християнський дух. А з другого боку, на Руси з старого кореня святого Володимира виходить обновитель руської церкви, «предками його уфундованої», і за поміччю оновленої грецької церкви заходиться коло направи церковного життя та заповняє ту прогалину — той недогляд, допущений його предками: організує школу, фундує науку, своїм почином заохочує патріархів до ближчого піклування руськими церковними справами. Завдяки йому та другому православному стовпові — воєводі новгородському на Білорусі і король Стефан ставиться цілком лояльно, а навіть прихильно до сього діла оновлення руської церкви. «Наше православіє» — «починає просіявати як сонце», порядні, учені люди, котрих так довго не було видко на ієрархічних посадах, починають знов горнутися до православної церкви, засідають на церковних місцях. Одним словом, все вийшло на добру путь, — але тут починає свою роботу «неприятель душний», диявол, що був причиною всіх давніх бід на Руси. Опанував він «Западную сторону» — католицький світ і все, що з нього пішло (всі єресі і все нововірство), і так, як свого часу робив він зусилля, щоб збити Христа з його спасенної дороги, так тепер не міг стерпіти, щоб наша Русь вирвалася з його лабетів та пішла Христовою дорогою. Автор коротко вложив се під кінець, у закінченні історичної частини свого трактату:


«Припатръ же ся, чел(овЂ)че христіанскій, той всей справе, откол початок взяла: яко исперва діявол межи Русю забЂгалъ, абы православіє не коренилося; яко княжат лакомством, тиранством подавилъ; яко наукъ розмножити не допущалъ. A который хотЂлъ о ХристЂ жити, кождый мусЂлъ панства отстра дати, албо у монастыры живота докончити, албо живота пострадати. И такъ не допустивши наукам ширити ся, останок — што позостало отродковъ оных княжат, у вЂру рымскую привелъ, а инших у безуміє. A нынЂшнего часу тою ж проклятою унією на православных воюючи — кгдыж такъ завше діавол на церковъ божію воюєт, бо нужно єст(ь) царство небесноє и нужници восхищают єго. Яко то западная сторона исперва ся кохала у гордости, такъ и тепер там пыха панует, и штоколвекъ чинит, все для того чинит, абы видимы были ч(е)л(овЂ)ки 1 были и похвалу относили» (с. 126).



1 У вид. пропущене.



І от тут мусимо доповнити думку, автора, ним не доказану, формально до кінця, але цілком ясну. в. загальнім контексті:

Так само пихою, бажанням людської слави, блиску, багатства диявол спокусив і звів на бездоріжжя руських владик. А властиво — налякав їх, з одного боку, перспективою дальших дисциплінарних розпорядків патріархів, а з другої сторони, — розгорнув перед ними перспективу багатого, вигідного і безтурботного вживання всіх приваб віку сього під умовою переходу до «Західної сторони», опанованої дияволом.

Автор розповів анекдотичну історію унії, що з його легкої руки перейшла потім в усякі історичні писання і довго потім переказувалася як дійсна правда — вся ся мішанина реальних подробиць і фантастичних вигадок. Кирило Терлецький — сей перший знаряд диявола, найбільше замазаний всякими провинами, і тому найбільше настрашений перспективою патріарших доходжень, перехоплює патріаршого листа до митрополита в справі скликання собору, виславши своїх прислужників на митрополичого писаря, що їх віз, а по-п’яному в дорозі проговорився про свою місію. Коли патріарх довідується про се діло і дає спеціальні уповаження владиці володимирському Мелетієві, щоб разом з патріаршим екзархом розслідив і покарав Кирила, і Мелетій необережно похваляється тим. Кирило, заїхавши до нього в гості, хитро викрадає у нього з шкатули сі патріарші листи. Також підступно добуває потім у владик «мембрани» — чисті листи з підписами, щоб списати, мовляв, їх жалі королеві, а на тих мембранах вписує заяви до папи і короля про перехід на унію. Заразом зручно використовує всі можливості, щоб настроїти владик проти патріарха і царгородської церкви, і так поволі, дорогою інтриг, фальшувань, брехень приготовляє унію, проголошену на Берестейськім соборі 1596 р., і т. д.

Наскільки ся композиція була індивідуальним ділом автора, се трудно тепер визначити, Порівнюючи оповідання «Перестороги», напр., з «Палінодіею» Копистинського, ми бачимо, що оповідання Копистинського далеко повніше, живіше, белетристичніше. Чи треба се розуміти так, що Копистинський мав більш художнього хисту і вмів, перероблюючи оповідання «Перестороги», надати йому більше белетристичного змісту, чи він самостійно використовував ще свіжі, незабуті перекази про владичі штуки, які ходили ще між людьми? Деякі епізоди, — скажімо, отсі «мембрани», були пущені учасниками подій свіжим слідом подій; як відомо, владика Балабан, викручуючися з уніатської історії і шукаючи дороги назад до православним, подав літом 1595 р. офіціальну заяву про такі «мембрани», двічі давані, мовляв, владиці Терлецькому «не на иншую жадную потребу одно на нихъ писати до є. королевскоє милости о кривды и долегливости, которыє ся деютъ законови и церквамъ светымъ религии греческоє». В розбір фактичного підкладу сеї історії не входжу — я говорив про се на іншім місці 1.



1 В V томі Історії України-Руси с. 584 прим.



Історія про те, як Терлецький розбійничим способом вирвав патріарші грамоти у митрополичого протонотарія, а другий раз штучно витягнув їх сам у владики Мелетія, очевидно, дає два паралельні варіанти оповідань на один і той самий мотив, що мають ясні прикмети усної традиції; другий варіант — про те, як владика Кирило витягнув у підпилого владики Мелетія патріарші листи з секретної шкатули (дуже живо розповіджений Копистинським), являється очевидним прототипом пізнішої історії про те, як Хмельницький «штучним способом» видобув королівські грамоти у Барабаша. Автор «Перестороги» оповідає сі історії коротко і сухо, очевидно, не маючи наміру займати читача цікавими белетристичними епізодами, а стараючися використати можливо повно свій фактичний матеріал для задуманої ним історично-філоеофічної концепції: боротьби божої сили і диявольської інтриги за вірну Русь на протязі її історії.

Історію самого Берестейського собору автор збуває дуже коротко. Хоч він підчеркує, що був учасником всіх переговорів і так многозначно присягає говорити все по чистій правді (с. 214), але нічого не знаходить інтересного додати до викладу подій, поданого «у писанню синодовом» (очевидно — «Ектезисі»), і тільки ближче спиняється на звіснім нам берестейськім чуді, що про нього полемізували Скарга й Вишенський. Автора «Перестороги» більше займають дальші інтриги владик, котрими вони рятували унію та силували до неї православних. З одного боку виступає «благословенний княжа» Острозький, що робить всі заходи для оборони православної віри і паралізування владичої інтриги, покликаючи в поміч євангеликів і навіть «самих римлян» в інтересах шляхетської свободи. З другого боку — «одступники»-владики, що, рятуючи себе від патріаршої анафеми (проголошеної патріаршим протосінкелом Никифором) і зв’язаного з тим позбавлення урядів, напружують свої сили між іншим на те, щоб дискредитувати Никифора, удати його самозванцем і політичним шпигом. Так справа Никифора безсумнівно розумілась тоді і викликала великий інтерес: партія католицька й опозиційна напружили всі сили, щоб обернути її по-своєму, і навіть у теперешніх часах при її оцінці дослідники непомітно для себе піддаються певній сторонничості. Никифора судили на двох соймах, 1597 і 1598 рр., і острозькі круги були особливо захоплені перипетіями сеї справи. Се дуже яскраво й відбилося в «Пересторозі»: історію Никифора оповіджено тут так докладно, як ніщо інше; освітлення дано, розуміється, з православного, Острозького становища, так, як се розповідалося тут, з деякими белетристичними подробицями. Важну роль грає в усім постава старого Острозького князя, і в уста йому вложено огнисту і сильну, «широкую мову», котрою він різко дорікає королеві за його сторонничість, недодержання супроти православних політичних гарантій і грозить тяжкими наслідками для держави:


А в. к(ор). м(илость) видячи кгвалтъ нашъ и нарушенє правъ наших не дбаєшъ ничого на присягу свою, которою еси обвязал ся нам не ламати правъ наших, але примножати и розширяти. За таковыми слушными документами, за причинами 1 послов земских не хочеш нас в православнЂй вЂрЂ нашой заховати при правах наших, на мЂсце отступных пастыров инших дати. И овшемъ 2 — допущаєшъ тым отступникомъ кгвалтъ чинити, кровъ проливати тых которыє во отступленіє их за ними ити не хотят, лупити, з маєтностый выганяти, з землЂ наконецъ выволивати, за вЂру православную. Наступуєшъ на права нашЂ, ламлеш волности нашЂ, а наконец на сумненє нашЂ налЂгаєшъ. Чим присягу свою ламлеш, и то штоколвекъ єси для мене учинилъ, в нивошто остатнею неласкою 3 оборочаєшъ. Што бачачи яко сенаторъ — не толко же сам терплю крывду и тебе упоминаю, але вижу, же то ку останней згубе всей Короны Полскоє идет. Бо за тымъ нихто своєго права ани волности безпечен вже не будет, и в коротком часЂ прийдет до великого замешаня 4, а бодай не домышлят ся чого иншого! Што продкове нашЂ варуючи пану господару послушенство и подданство, взаєм тыжъ от пана милость, справедливост(ь) и оборону берутъ, и такъ собЂ поприсягаютъ сполне (с. 116 — 119).



1 Клопотаннями (незважаючи на доводи і клопотання).

2 Навпаки.

3 Засудом Никифора, котрого Острозький викликав на свою відповідальність.

4 Тут можна б добачати «пророкування» рокошу 1606 р.



Не дуже підходить се до вдачі старого князя, наскільки ми її знаємо, але зовсім не зле як вияв настроїв українського громадянства і як взірець політичного красномовства, що стало культивуватись українською інтелігенцією, з тим, як’її притягнено до ближчої участі в парламентарнім (соймиковім і соймовім) житті.

Православні попробували зашахувати владик справою Стефана Добринського, попа Чернчицького монастиря Спаса, мовляв, утопленого з наказу владики луцького за те, що він не прийняв унії і підтримував православну опозицію серед місцевої людності. Сторона кн. Острозького, в маєтностях котрого був сей монастир, досить добре обставила сю справу і зробила всі заходи, щоб викликати про неї дебати найближчого сойму, скликаного на початку 1600 р. що мав також винести остаточну постанову в справі домагання православних, щоб владик-уніатів позбавлено їх урядів за самовільний перехід на унію. Подробиць про те, що сталось на соймі з справою Добринського, ми не маємо, треба думати, що надати серйозне значення їй не вдалось. Але автор «Перестороги», відбиваючи знов-таки, очевидно, острозькі настрої і розмови, представляє так, що Терлецький з Потієм, щоб убити справу Добринського, постарались перенести дискусію на інший грунт: принципіального права свого на церковні уряди і юрисдикцію, і для того умисно підстроїли такі зажалення на себе. Автор описує дебати, які, мовляв, вив’язалися з того перед Королем: дає короткий зміст «широкої мови» Терлецького і Потія (саме призначеного тоді митрополитом) і у відповідь наводить у повнім тексті мову «одного з благовірних від братства львівського», мовляв, тоді ж сказану перед королем. Се велика промова, більш як на піваркуша друку, розуміється, не могла і не була в дійсності сказана ані взагалі, ані спеціально ким-небудь з львівських братчиків. Пок. Франкові вона послужила, мабуть, головною підставою для його гіпотези, що автором «Перестороги» був Юрко Рогатинець: він приймав, що ся промова була утвором автора «Перестороги» і що автор говорить про себе, згадуючи про того «одного з благовірних» — тільки ся промова не була виголошена на соймі, а написана пізніш (ор. с. 19- 20). Я згоден думати, що промова ся була літературним твором автора «Перестороги»; але я думаю заразом, що львівський братчик скільки-небудь визначний учасник львівських переживань, не міг говорити, ні написати того, що наговорено тут його іменем. Так мало тут реального львівського єсть і Рогатин, і Галич, і Берестє, і Грубешів, але те, що про Львів, таке неконкретне, загальне або й сумнівне (як побиття патр. Йоакима)., що я ніяк не можу вважати його автором львівського братчика.

З погляду літературної форми промова не має чим похвалитись: вона не конструктивна, хаотична, не прозора і не послідовна у викладі: але інтересна як сконцентрований: і поглиблений виклад, авторської ідеології 1. Погляд на. сучасні події зв’язується тут з суворою дуалістичною, богомильскою містикою, відродженою і відсвіженою теоріями про владу антихриста, даними реформаційною добою. Від. тих часів, коли відпав. Сатана з своїми ангелами і їх місце у Бога зайняли люди, — одступник Сатана безнастанно воює на рід людський і багатьох приводить у погибель і смертю вбиває. Його копією являється папа:


Бывал папеж архиєреєм первым в порядку церковном, межи патріархами, держачи свой предЂлъ, Западныя сторони. Як на небесехъ межи аггелами Сатана отдЂленую часть держалъ. Который не заховавши стану своєго из своими послушники от порядку отяучил ся и на Всходнюю 2 свЂтлую церковь райскую воюєт, всЂхъ до своєго послушенства ведучи 3 — споминаючи собЂ первую зверхность, которую з другими посполу чиноначалники в порядку церковномъ мЂвалъ (122 — 226).


Всіх, хто не йде за ним, папа зве одщепенцями, але він тільки сам одщепенець «із усіми противними офірами його». Як не спустіло небо без Сатани, так не спустіла церква без папи: її далі репрезентують східні патріархи. Але. як Сатана, завидуючи нам, що ми стали наслідниками його слави у Бога, воював завсіди і тепер, «у останнім віку, кінчаючи власть свою», воює церкву божу і спустошує її «через старших, найвищих, можніших і мудріших», так се робить і папа. Знаряди Сатани — папа і поганський цісар турецький; знаряди папи — всі ті одступники, що приводять правовірних під його владу.


Папеж всЂхъ ведучи до послушенства своєго проклинаєт, мучит, забиваєт, войска насилаєт, панства и церкви забиваєт 4, волности всякіє отимуєт, грозит, кричит, трубитъ, уставичне войну точит 5. Малыхъ и великихъ соблазняючи церковь соборную католическую у своєм дворЂ у себе в РымЂ быти повЂдаєт. Новины по свЂту розсылаєт 6, времена и лЂта измЂняетъ и личбу от сотвореня свЂта замешал 7 и окоротилъ, и аньтихриста утаилъ, и якобы єще Мессіи з Жыдами чекаючи, отвергши Христову кровь, опрЂсноки ведле порядку Ааронового из Жыдами уживают, Христа царя і єрея своєго офЂру ведлугъ порядку Мелхиседекового отмЂтуют.



1 Зазначу в початку пропущене видавцем, очевидно, з цензурних причин: Што мовите о святобливых патриархах і учителях своих — яко невЂрныє поганы на Христа мовлят: «Чому не пришол Христос давно — спасти погибших, але на останку вЂка? нынЂ юж учити пришол, коли их много погибло?» (с. 118)

2 У вид.: невидомую.

3 У вид, тут додано: a такъ и онъ чинитъ.

4 Вид. поправив: забираєт.

5 Стиль зовсім Вишенського!

6 У вид.: розсыпоєть.

7 У вид.: змЂнилъ.


А з другоє стороны цесар поганскій церковъ c причины папезкоє опановалъ, — до своєго панства всЂхъ притягаючи, такъже якъ папежъ церкви пустошитъ и на своє мечыбы 1 оборочаєт (с. 124-228)


Кінець світу наблизився. Календарна реформа мала на меті затаїти час приходу Антихриста. Письмо святе заповідає прихід перед кінцем світу Єноха, Ілії й Івана Богослова, як свідків трьох законів. У приложенні «до нашого Російського роду» се виявилося в приїзді патр. Йоахима, Єремії й великого протосінкела Никифора, «през которых нас каралъ, училъ и писмом напоминалъ сего останнего вЂку» (.c. 125-229).

Гнів божий за останнє відступництво недвозначно показує себе в різних страшних знаках: громи і пожежі в Рогатині й Галичі, чудо з вином в Бересті, подібне чудо в Грубешові, де чаша під час богослужіння розсілась і випустила вино. Відступники один за другим помирають злою смертю 2: митрополит умер від гризоти, «Григорка (архиєпископа полоцького) слугу и зрайцу єго злый духъ замордовалъ, и инших поповъ негодныхъ бЂсове з церкве выметали» (c. 224). «Южъ сЂкира при корени древа лежить южъ всему часъ!» — се провідний мотив сей програмової промови.


«По которой розмо†розышли ся ничего болше не чинячи», закінчує автор, навівши сю промову нібито львівського братчика. «И з тымъ з сейму розЂхали ся — ажъ по сеймЂ указалъ ся декрет сеймовый, якобы по той розмо†стати ся мЂлъ. Же корол єго м. узнаваєт, же оны (владики) добре учинили, а речь посполитая познавши их, сами на доводЂхъ противко них устали, и декрет на ных вышолъ 3. И такъ уставичне и по сей день на церковь воюют. Кого могучи лагодными словы, врядами, достойностями до себе зневоляют, а инших мучат, грозят, книгами фалшивыми закидают: книги замышляют — пищут под датою старою... (с. 229).



1 Невиразно, у вид. поправлено: мечети.

2 Сей мотив злої смерти на відступників — очевидно, дуже популярний між православними, ширше розвиває потім «Тренос». с. 75 — 6.

3 Річ Посполита — се соймові стани, вони переконалися, мовляв, з дискусії, що владики поступили правильно, і відступили від процесу проти них, і декрет вийшов проти станів, а на користь владик.



Потім, подавши наведене вище резюме, автор спиняється на деяких фальшивих доводах «западників», що ап. Петро був першим римським єпископом і папа перейняв від нього спеціальні права. Доводить, що ап. Петро в Римі не був і права, ним від Христа отримані, перейшли від нього до всього єпископату вселенської церкви. Диявол спантеличив «римську столицю», піддавши папам гадку, що вони мають якісь більші права від, інших єпископів, потім спокусив світською владою і нарешті «мудрость поганских философовъ в сердцу ихъ залецилъ» (с. 129-234).

Все се мало колись царство грецьке — «тую мудрость свЂтскую и владзу земную», і вони були спокусою для його власті і церкви: цісарі і патріархи всіх чотирьох столиць попадали в різні єресі. Бог «за великіє добродЂтели их продковъ» кінець кінцем зняв з греків ту спокусу, «що Римляне казнею быти розумЂют, але мы православныє помилованємь:


Напервей мудрост(ь) свЂтскую отдалилъ от ных, а далЂ смиреномудріє; , отнял скипетра царскіє, которыє мучовали православных христіан 1, а далъ, хоть поганина, але оборонцу, — который хочай то взявши свой кинсонъ 2 не толко духовным, але и свЂцким православным без даня причины жадноє кривды не чинит и якъ пес скарбу стережет: сам не розхищаєт и хотящим розхищати забороняєт. Тут ся выполняют оные слова Христовы, же «брамы пекелныє вЂры Христовы, на вызнаню Петра св. уфундованоє перемочи не могут...» (с. 130-235).


З того кінцева наука вірним:


Нехай же тя не приводит до отступленя вЂры оздоба церемоній рымских, волности, росказываня всему свЂту, мудрость свЂта того и щастя свЂтовое, бо тоє все не ползуєт, але вредит, и в том ани сам Христос ани апостолы ани отцеве св. не кохали ся, и овшем от того бЂгали!

А другоє стороны — наших патріарховъ убозствомъ и зневоленем не стиди ся: сам абовЂм Спасител(ь) за себе кинсон давал, и апостолы и святыє отци ажъ до трох сот и шести лЂтъ по вознесеній Христо†под нечестивыми царями (жили) 3. И овшем, c того ся тЂшъ, иж наша церковь єст(ь) уфундована и основана на ХристЂ камЂни краеуголном. ЗасЂла в СіонЂ, во Ієр(у)с(али)мі, там где все спасеніє наше содЂя ся. Маєт в собЂ свя(тость) и от Спасителя цалыє ненарушоныє вЂры вызнаня невонтпливыє и нераздрушоныє 4. И иныє обЂтницы Спасителевы на ней ся выполняють 5, же брамы пекелныє православія церкве восточноє не перемагают: не толко вселенный непріятел(ь) 6; але и з нас самых поставши ложныє учителЂ, ухопленыє мудростію рымскою отступленям своим правовЂрным христіаном одолЂти не могут.



1 У вид. змінено, хто зна, теж чи не з цензурних причин: «отнялъ скипетры царей православныхъ...» (c. 235, І),

2 У вид.: канонъ.

3 В ориг. сього слова бракує.

4 Ся фраза у вид. значно змінена.

5 Теж.

6 Сатана.



В том можеш собЂ на приклад взяти братство виленскоє: якъ єго превратити не могут от православія. Ни огнь, ни мечъ! Але тымъ барзЂй Богъ ихъ подкрЂпляєт, такъ иж в ных знайдуют ся люде учоныє, годныє, терпливыє, смиренномудрыє. Маючи шлем спасенія и меч духовный одолЂвают властей потужным, духовном и свЂдком, а слово божіє не вяжет ся, але овшем — ростет и множит ся у правовЂрующих!

Не слухай же тых баламутовъ, которыє тебЂ вдают, ижбы там церковъ божія правдивая мЂла быти, где владза свЂцкая з духовною змешала ся. Где пыха гніздо собъ збудовала. Где мудрост(ь) свЂта того пануєт. Где філософія поганская — Арыстотелева наука слово божіє выворочаєт и инако вЂрити кажет. Где духовныє пространно живут, полностей вшеляких заживают, на въру святую не словом божіим, але мечемъ воюютъ. УбЂгай от тых, убЂгай — бо то не Христова, але антихристова вЂра, которую ся противници наши держат! (с. 301-235 — 6).


На тім кінець!

Коли я роздумую над сею українською історіософією початку XVII віку, мені приходить сам собою на пам’ять величний твір старшої доби — «Закон і благодать» XI віку. Розуміється, з літературного погляду їх не можна и рівняти! Майстерно-бездоганний твір XI в. сильно відбиває від борюкань з стилем і формою філософа першого відродження. Його гадки приходиться часто тільки відгадувати в сих борюканнях; взірці гарної прози, що виступає місцями, пе-реплітаются досить хаотичними фрагментами думок, наче прихапцем зачеркненими для пам’яті — не пов’язаними і не розвиненими відповідно. Але як прояв розбудженої мислі, як виклад широкої синтетичної системи, що пробує звести в цілість різнородні прояви життя і дати їм розв’язку і ключ, «Пересторога» може бути поставлена поруч величного «Слова» XI віку!

«Слово» базується на кращих традиціях візантійства — Златоустової школи та її епігонів, за поміччю їх поборюючи понурий дуалізм пізнього візантійського аскетизму з його монахоманією і страхом перед живим світовим життям. «Пересторога» комбінує з тими аскетичними ідеями (відсвіженими і зміцненими відгомонами містично-аскетичного руху XIV в.) впливи і настрої реформації XVI в., і, незважаючи на присутність і в реформаційних ідеях різної чортівщини (папа-антихрист, війна диявола на правовірних, кінчина віку і под.), реформаційні настрої — активні, бадьорі і раціоналістичні — нейтралізують і перемагають аскетичну спадщину, її самовідречення і пасивність. Хоч «Пересторога» повторює за Василем Острозьким, Вишенським і Кліриком ідею страждання як уділу благочестивих, апологію щасливого поневолення грецької церкви, розвинену Філалетом, блаженної простоти і погорди до світської мудрості, бороненої Вишенським, — повторюючи часом у буквальних виразах його поучення, — але її програма далека від аскетичного самоїдства Вишенського. Поруч «руської віри» у «Перестороги» єсть ідея активного політичного громадянства — «річипосполитої народу Руського» 1, для котрого віра, конфесія, церков — се тільки одна з функцій, знаряд його політики, а не самоціль, що все покриває і абсорбує.



1 «Отступници при сконченю сейму (1600 р.), коли (в)же всЂ справы судити ся занехивают, упросивши тых которыє около судов засідают, кгды вже праве отволаныє судовъ мало быти, написали собі позовъ, якобы речь посполитая народу Руского от болших аж до менших становъ міли им дати позовъ пред кроля, позываючи о то ижъ оны добра и вряды духовныє, будучи з ных сенодалне зложеныє и обнаженыє, упорне противъ праву держат» (с. 221). Розуміються тут позви Потіеві і Терлецькому «въ жалобе ихъ милости пановъ обывателевъ в. кн. Литовского, воєводства Волынского и иншихъ воєводствь такъ духовного, свецкого, рыцарского яко и посполитого стану людей релии прецкоє», Архивъ Ю. 3. Р. І. VI. 109 — 110. Щодо поняття «річ посполита» в устах політиків XVI в. — див., напр., Кубалі «Orzechowski» c. 73 — 4 (Оріховський один з визначних теоретиків сеї ідеології): «Річ посполита польська» не те, що «королівство польське», — се сума громадян, що правиться сама собою, своїм «правом», а не королем.



Відмінно від Василя Острозького і Вишенського, що різко виступають проти всякого спілкування з єретиками, автор «Перестороги» похваляє політику кн. Острозького й ін. щодо спільної політичної акції з євангелістами. Підчеркує поміч, що мало від них віленське братство, наприклад, устами кн. Острозького грозить королеві повстанням, коли він надалі вестиме свою сторонничу релігійну політику (вище). Се зовсім не те, що паради Вишенського землякам: постити і молитись, щоб Бог послав чудо на короля (вище).

Все се велить мені, незважаючи на різну чортівщину і хіліазм у дусі Зизанія 1, на випади проти Аристотеля і сьогосвітньої мудрості в дусі Вишенського 2, вважати «Пересторогу» за ідеологію нового часу: заповідь емансипації з-під середньовічної церковщини, розвитку раціоналізму і громадської активності і боротьби: того шляху, котрим піде українське життя XVII — XVIII вв., незважаючи на пароксизми церковної реакції, навіяні католицькою реакцією Польщі. Воно обтрусить з себе поволі пережитки аскетичної фразеології, що ще сидить на «Пересторозі», і піде тою дорогою, на котрій став уже й її авто.р, незважаючи на сі фразеологічні чи ідеологічні пережитки. І тому я вважав потрібним присвятити сьому трактатові особливу увагу.



1 Можливо, він іде за ним і в толкуванні приїзду патріархів як аналогії з появою Єноха і Ілії, як се доводив Студинський, «Пересторога» с. 136; див. текст Зизанія в Пам’ятках с. 97.

2 В Історії України (VI с. 563) я висловив гадку, що фінал «Перестороги», де автор, перед тим такий гарячий прихильник освіти й науки, несподівано дає копняка «філософії поганській, аристотелевій науці...», був дописаний іншою рукою. Але, перестудіювавши її наново з оригіналом у руках (що місцями виявляє важні відхилення від виданого тексту), я переконуюсь, що нема причини вважати се чужим додатком. Очевидно, в уяві автора потреба «посполитої науки», опертої на православній традиції, не суперечила агітації проти єзуїтської «аристотелевої мудрості».














Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.