[Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки. — К., 1997. — С. 290-302.]

Попередня     Головна     Наступна

17. Соборна теорія церковного управління

У столітті, яке настало після написання вищезгаданих праць Вільямом Окамом, полеміка щодо абсолютної папської влади поширилася по всій Європі, а отже, вона стала предметом широких і популярних дебатів. Абсолютна влада папи в церкві була не академічним питанням, яке стосувалося лише абстрактних прав його церковних підданих. Вона означала зміцнення всього процесу управління, включаючи папський контроль над наданням беніфіцій, розгляд церковних справ папськими судами, виділення великих сум грошей у доход папи, а також систематичне стягнення папського мита у формах, що викликали невдоволення. Отож пишнота папського двору й запроданство папського правління стали основою для уїдливої критики аж до початку Реформації. Великий розкол, який тривав з 1378 до 1417 p., погіршив стан справ; важко перебільшити його вплив на народну думку в усій Європі. Видовище двох, а іноді трьох пап-конкурентів, які часто лише доповнювали династичні чи національні амбіції, що використовували один проти одного всі засоби теологічної інвективи й політичної софістики, мало зрештою зруйнувати пошану, з якою традиційно ставилися до папського сану. До того ж вся церковна організація була заражена корупцією та зловживаннями, почасти внаслідок самого розколу, який створював недобру славу для духівництва загалом. Чосерові Продавець індульгенцій та Пристав — приклади знеславлених церковних дармоїдів, якими їх побачив письменник чотирнадцятого століття.

Реформа церкви

Отож була проблема врядування — певно, у церкві більша, ніж у державі, — яка, безперечно, обговорювалася в усіх куточках Європи людьми всіх суспільних класів і всіх рівнів ученості. «Реформа церкви в голові та членах» була популярним питанням. Його обговорення небезпідставно можна назвати першим великим рухом народної політичної освіти. Вікліф (бл. 1320-1384) в Англії та Ян Гус (бл. 1373-1415) в Богемії зібрали багато послідовників з народу, а їхнє вчення аж ніяк не було розраховано лише на тих, хто міг читати їхню нерозбірливу схоластичну філософію. Все ж таки було пряме проникнення ідей з полемічних творів доби Людвіга Баварського у праці Вікліфа, а через нього до Гуса. Папська булла /291/ 1377 року засудлсувала Вікліфові висновки, пов’язуючи їх з «лихої слави» Марсілієм, а він сам визнавав свою заборгованість перед Вільямом Окамом і спіритуальними францисканцями. Національні питання, характерні для Англії чи Богемії, перетиналися з намірами кожного реформатора, але поза цим були спільні проблеми, такі, як власність й оподаткування церковного майна, а також надмірність папського мита. І в обох реформаторів душею їхнього мислення було протистояння обрядовості, монополії ієрархії на духовну владу, а також абсолютній владі папи. Не маючи чіткої теорії церковного управління, і Вікліф, і Гус були єдині в ототожненні церкви з усім загалом християн, як мирян, так і духівництва. Саме церква, а не ієрархія, одержала божественний закон і духовну владу. Духовні узи цього суспільства, безпосередній зв’язок віруючого з Богом, який виражається у вірі й добрій праці, все це, а не ритуал чи причастя, надає ваги релігійному обряду. «Корона й сан не створюють священика... а та влада, яку дає Христос». Церква, як досконала спільнота, мусить мати сили, потрібні для її власного духовного відродження, а отже, миряни мусять мати право виправляти хиби духівництва.

Незалежність і самодостатність церкви в духовних питаннях була, таким чином, основою для антиклерикалізму. Зміцнення світської влади здійснювалося на дещо парадоксальних засадах. Механізм такого зміцнення простий: реформатор на певному етапі виявляв залежність успіху реформ від королівської підтримки у примусі папи та ієрархії. Саме так Мартін Лютер опинився в обіймах німецьких князів, а божественне право короля стало майже офіційною філософією лютеранства й англіканства. Ще в чотирнадцятому столітті Вікліфа тягнуло в цьому напрямку, хоча протягом більш ніж століття люди і далі пов’язували свої сподівання реформи з Генеральним собором усередині церкви. Король, доводив він ¹, намісник Бога, й опиратися йому — зло. Навіть єпископи одержують свою владу від нього, а оскільки йдеться про цей світ, то королівська влада є вищого сану, ніж влада священиків, адже для духовної влади не потрібні ані земна влада, ані майно. Звідси випливає, що право й обов’язок короля виправляти зловживання в управлінні церквою. Такі слова одразу нагадують Йоркські трактати й наводять на роздуми щодо аргументу, який зрештою зробив короля світським главою національної церкви. Зрештою, політичну вигоду від спіритуалізованої релігії здобував сам світський правитель, а першим результатом визволення церкви з-під контролю ієрархії було її цілковитіше підпорядкування королівській владі.

¹ De officio regis (1378-9), ed. by A. W. Pollard and Charles Sayle, London, 1887.

Реформаторські рухи під проводом Вікліфа та Гуса, таким чином, спричинилися до передачі питання папської влади і безлічі другорядних питань, пов’язаних з ним, на суд народного обговорення. Отже, в цьому зв’язку не буде недоречним згадати про появу своєрідної пролетарської доктрини рівності, пов’язаної з релігійною проблематикою, але яка виходила далеко за її межі у критиці соціальних і економічних відмінностей /292/ і своєю респектабельністю дещо поступалася політичній філософії. Ці ідеї рівності виникли під час селянських повстань чотирнадцятого століття, 1351 року у Франції й 1381 в Англії. Повстання, спричинені жорстким економічним тиском, несправедливим оподаткуванням і трудовим законодавством, завжди несли в собі прихований зміст протилежності класових інтересів:

Коли Єва пряла й копав Адам,

хто був тоді над ними пан?

Ще раніше мораліст-дописувач «Балади про троянду» міг стверджувати:

Голі й безсилі на цім світі всі,

високородні й селяни, великі й малі:

що людська природа скрізь та сама,

ніхто заперечувати не стане ¹.

Але в цілому такі ідеї завжди мали сильне релігійне забарвлення; вони були думками простодушних людей, які вірили зі зворушливим буквалізмом в християнські ідеали братерства й рівності. Саме у середовищі пригноблених класів розквітли похмурі єретичні секти, лоларди в Англії й екстремісти серед послідовників Гуса в Богемії. У богемських сектах, зокрема, жила ідея, що закон Євангелія — це своєрідний комунізм, де християни живуть спільно у свободі й рівності, де немає відмінностей у званні чи привілеї, запроваджених людським законом та інституціями. Віра, що ідеї Вікліфа та Гуса містили в собі ці крайнощі, призвела до того, що їхні погляди були засуджені багатьма з тих, хто щиро прагнув реформи в церкві. Такі беззастережно відверті прагнення соціальної рівності не мали практичного значення в чотирнадцятому столітті, але вони показали, як рух за реформу перетворювався — чого не було раніше — в масовий рух серед людей, які мало розумілися на схоластичній філософії.

Самодостатня громада

Сили, які стояли за соборну реформу церкви на Констанцькому (1414 — 1418) та Базельському (1431 — 1449) соборах, не співчували народному хвилюванню, навіть у тому поміркованому вияві, що його репрезентували Вікліф та Гус. І їхні вожді були серед тих, хто найактивніше засуджував Гуса в Констанці. Соборна теорія була створена переважно групою схоластів ², пов’язаних з Паризьким університетом, людьми добре обізнаними

¹ LI. 19411-19414.

² До соборників входило багато авторів, серед яких головними були Генріх Лангенштайнський, Конрад Гельнгаузенський, Франческо Забарелла, Петро д’Ейлі, Йоан Герсон /293/ та Микола Кузанський. Їхні твори з цього питання перелічені у праці Отто Гірке (Otto Gierke, Political Theories of the Middle Age, trans. by F. W. Maitland, pp. LXX ff.). Найповніше зібрання міститься у Герсонових творах, виданих у п’яти томах 1706 року в Антверпені, до яких увійшли трактати Генріха Лангенштайнського, Петра д’Ейлі та інших, а також праці самого Герсона. У книжці S. Schard, De jurisdictione, autoritate, et praeeminentia imperiali, ac potestate ecclesiastica, надруковано трактат Забарелли, а також працю Миколи Кузанського De concordantia catholica. Нове видання творів Миколи Кузанського під егідою Гейдельберзької академії містить важливий текст Книги І цієї праці; Vol. XIV (1939).

зі схоластичними працями своїх попередників, таких, як Йоан Паризький та Вільям Окам. Її неспроможність як народного руху доводить швидкість, з якою від неї відмовилися, як тільки на Констанцькому соборі вдалося погамувати скандал великого розколу. Загальні почуття християнського світу узгоджувалися з потребою відновлення єдності церкви; але не було такої ж єдності щодо зміни всього принципу церковного управління шляхом скасування верховенства папи. І справді, це було цілком неможливо, адже християнський світ фактично вже не міг створити систему представницького врядування в європейському масштабі. Зусилля Констанцького та Базельського соборів розробити дієву схему конституційного управління зазнали цілковитої поразки, і з позиції практичної політики цей рух здавався, принаймні згодом, дещо академічним. Соборники могли ухвалити постанови, але вони не могли створити церковне правління. Після усунення розколу проект реформування церкви за допомогою Генерального собору, хоча про нього говорили ще в шістнадцятому й сімнадцятому століттях, безперечно, був за межею сфери практичної політики. Важливість соборного руху в політичному мисленні полягає в тому, що це була перша велика боротьба конституціоналізму проти абсолютизму, яка підготувала й поширила ідеї, що використовувалися у подальшій боротьбі.

Засади, розроблені соборниками, вже були чітко постульовані опонентами папства від Йоана Паризького до Вільяма Окама. Церква, як довершена й самодостатня громада, мусила мати всі повноваження, необхідні для забезпечення свого існування, свого організованого управління, а також усунення зловживань в разі їх виникнення. Як наслідок, духовна влада, якою наділена церква, дається власне церкві, всьому загалу віруючих, як юридичній особі, а духівництво, включаючи папу, — це лише служителі церкви чи органи, через які діє суспільство.

Отож, коли кажуть, що папа має верховну владу, то ці слова слід відносити не до папи як такого, а до папи як члена цілого, тож влада належить всій церкві і папі — як її головному служителеві, через якого ця влада здійснюється ¹.

¹ Zabarella, De schismate, in Schard, op. cit. (1566), p. 703 a. /294/

У цій концепції об’єднано кілька ідей. Найчіткіше вираженою, принаймні в Забарелли, — є правова аналогія з об’єднанням, яке діє через своїх уповноважених представників, але яке саме надає повноваження, що їх здійснюють ці представники; все об’єднання промовляє й діє через свої органи. Є також, звичайно, непряме посилання на арістотелівську теорію самодостатньої громади, яка може робити все, що потрібне для її життя, і чий добробут виправдовує зроблене в її ім’я. Та, напевне, найважливішим за все це є глибока віра, яка ще у п’ятнадцятому столітті сприймалася як давня традиція і яка полягала в тому, що людям чи громаді притаманне право творити свій власний закон й наставляти своїх власних правителів, і що саме завдяки цій згоді чи схваленню законний лад різниться від тиранії. Право собору чи іншого представницького органу випливає з того факту, що він заміщає громаду й промовляє від її імені, засвідчуючи ту обставину, що правило справді узвичаюється і стає обов’язковим. Напочатку це було провідною ідеєю дізнання і суду присяжних: компетентні представники засвідчували обгрунтованість практики. На відміну від новітніх законодавчих ідей, така практика скоріше була орієнтована на минуле, ніж на майбутнє; зобов’язувала не воля, а звичай громади.

Гармонія і згода

Захист Генерального собору детально розвинув Микола Кузанський у своєму творі De concordantia catholica, який було представлено на Базельському соборі в 1433 році. Провідна думка його праці — гармонія, а не влада, а отже, залишилося нерозв’язаним питання, чия влада вища: папи чи собору. Вищість собору полягає в тому, що він репрезентує, краще, ніж це може зробити будь-який індивід, домовленість чи згоду всієї церкви. Микола доводить, явно спираючись на авторитет каноніків, що схвалення чи прийняття громадою є істотним складником закону. Таке схвалення є показовим для звичаю (approbatio per usum), а собор, який репрезентує все об’єднання, у цьому питанні авторитетніший, ніж індивід. Папським декреталіям часто не вдавалося набути сили закону, оскільки вони не були «прийняті», і так само закон, який виходить з ужитку, втрачає свою силу. Прийняття навіть «провінцією» є необхідним, щоб зробити правило локально обов’язковим, адже «всякий закон має годитися для країни, місця й часу» ¹. У цьому розумінні всяке правління залежить від згоди.

¹ II, X — XI.

Таким чином, оскільки за природою всі люди вільні, будь-яка влада, що перешкоджає підвладним чинити зло, обмежуючи їхню свободу колом добрих вчинків через страх покарання, йде лише від гармонії й від згоди підвладних, незалежно від того, закріплена /295/ влада писаним законом чи живим законом, яким є правитель. Бо якщо за природою люди однаково сильні чи однаково вільні, то справжня й усталена влада одного над іншим, коли правитель має таку саму природну владу, могла бути встановлена лише завдяки вибору й за згодою інших, власне як закон запроваджується через згоду ¹.

¹ II, XIV.

Королями, таким чином, править «загальний договір людського суспільства», бо саме йому королі завдячують своїм існуванням. Так думка явно тотожна процитованій в одному з попередніх розділів ідеї Брактона, що король має коритися законові, адже закон робить його королем.

Словесна тотожність цього уривка з Миколи революційним аргументам шістнадцятого — вісімнадцятого століть досить очевидна, але без належного уточнення вона також дещо вводить в оману. Незаперечно, що концепції природного права і права підлеглих, виражені Миколою, безпосередньо передували пізнішим революційним теоріям. Ці ідеї тривалий час були частиною спадщини європейського суспільства. Істотно, що соборники, як і давніші антипапські полемісти, обернули їх проти призначеної влади, перетворили сам звичай на захист того, що вони ухвалили вважати давньою свободою, проти влади, яка, на їхню думку, була деспотичною. Цей елемент зберігався, більшою чи меншою мірою, в пізнішій революційній аргументації, що видно з того поверхового способу, в який радикали сімнадцятого століття сплутували природні права людини з традиційними правами англійця. І все ж таки є фундаментальна різниця між принаймні контекстом Миколиної аргументації й аргументації революційної доби. За спільною згодою, остання аргументація означала, чи мала означати, індивідуальне прийняття всіма до одного, що людина діє як одиниця. У п’ятнадцятому столітті таке розуміння навряд чи було можливим, адже право на свободу особистої совісті і внутрішнє переконання не мало тієї сили, яка була в нього після розпаду єдності церкви. Так само зруйнування традиційних соціальних та економічних інституцій не привело до появи «людини без пана», яка діяла б лише за своїми внутрішніми пориваннями. У Миколи весь наголос робився на природній свободі громади, суспільства, яке шляхом стихійного схвалення спороджує обов’язкові звичаї для своїх членів, яке творить закон напівсвідомо і санкціонує його голосом своїх природжених магнатів.

Сутність соборної теорії, таким чином, у тому, що все тіло церкви, конгрегація віруючих, є джерелом її власного закону, а папа й ієрархія — її органи чи служителі. Церква існує завдяки божественному і природному закону; її керівники підвладні природному закону, а також закону організації церковного життя. Цілком правильно, що керманичів церкви слід утримувати в межах цього закону і що їх мають контролювати й обмежувати інші органи церкви. Папа має подавати свої декреталії для розгляду і /296/ схвалення представницьким органом, якщо вони мають бути «прийняті» церквою. Якщо він цього не робить, а надто якщо він намагається узурпувати владу зверх тієї, що властива його посаді, то його цілком слушно можна позбавити влади. Чіткі підстави для позбавлення влади не були визначені. Головною підставою, яку соборники найчастіше намагалися застосувати до папи, — була єресь. Деякі автори, однак, твердили, що достатньо й інших підстав. Усі погоджувалися, що Генеральний собор може позбавляти папу влади, хоча дехто, слідом за Йоаном Паризьким, вважав, що колегія кардиналів також має на це повноваження. Модель управління, якою керувалися соборники, — середньовічна конституційна монархія з її становою асамблеєю, чи, точніше, організація чернечих орденів, де менші громади об’єднувалися через своїх представників у синод, який репрезентував усю церкву. Якби соборна теорія стала практичною формою управління, то слід було б запровадити або Генеральний собор, як постійно діючий орган, або трансформувати колегію кардиналів у щось подібне до середньовічного парламенту. Обидва плани були фактично нездійсненними.

Розглядаючи ретроспективно дискусію всередині церкви і навколо неї, легко казати, що проблема полягала в тому, хто мав право остаточного рішення — папа чи собор, але такий спосіб постановки питання не є точно історичним, адже проблема розвинулася лише в ході полеміки. У випадку соборної полеміки вона не постала так чітко, як згодом в Англії під час ідентичної дискусії короля з парламентом. Слід пам’ятати, що всі, хто вступав у полеміку такого кшталту, вважали, що мають справу з тимчасовими складнощами, які можна усунути, не змінюючи основ наявної форми врядування. Що ж до соборного руху, то його популярність грунтувалася на доконечності погамування розколу, і після того, як це було зроблено, він згас безслідно, якщо не зважати на те, що його провал привів до утвердження верховної влади папи. Причина, з якої не було чіткого розмежування повноважень папи і собору, крилася в тому, що, за тогочасною думкою, остаточної влади не мав ні той, ні той або що її фактично не мав жоден орган церковного врядування. Істотною засадою соборної теорії, як і середньовічної монархії, було самоврядування церкви, громади чи народу, де влада належала всій організації, як суб’єкту права. Проте очевидно, що корпоративний суб’єкт права політично діє через один чи кілька своїх органів. Соборна теорія до того ж суперечила ідеї виборного органу, за яким було б останнє слово. Саме тому, що верховну владу мала вся церква, голос кожного з її органів — папи, собору чи колегії — не був вирішальним; вони в певному розумінні були рівними як утворення всієї церкви. Якщо ж припустити, що вони не були абсолютно рівними, то в кожного принаймні було непохідне право здійснювати своє власне призначення. У жодному разі, повноваження одного органу явно не надавалися іншим органом. Усі мали притаманну їм владу порівняно з іншими, хоча всі одержували свої повноваження від усієї громади. Урядування, отже, було власне співробітництвом, гармонією чи /297/ concordantia, за словами Кузанського, а не одержанням повноважень від якогось повновладного голови.

Очевидно, однак, що біда прийшла через втрату гармонії між керівними органами церкви. Як наслідок, соборники зіткнулися з труднощами, які неможливо було подолати за допомогою чинного закону. Собор у критичній ситуації краще, ніж папа, годиться для досягнення одностайності всієї церкви. Але за законом собор навряд чи міг існувати і напевне не міг діяти без співробітництва з папою, а в разі існування двох чи трьох пап проблема була нерозв’язною. Аргумент, який надто часто вживали на підтримку собору, а саме, що необхідність вища за всякий закон і що в критичній ситуації імператор міг скликати собор і забезпечити вибори канонічного папи, логічно був ухилянням, а практично — паліативом. Єдиним корисним наслідком соборної позиції могло б стати утвердження собору як джерела папської влади шляхом зведення ролі папи до функції керівника виконавчого органу собору. Але й таке розв’язання було б позаправним. Наслідком цього могло б бути порушення тієї ідеї, що управління — це співробітництво всіх керівних органів самоврядної громади. Вся ситуація на диво нагадує ту, в якій опинився англійський парламент під час своєї боротьби з Карлом І. І тут природна влада як корони, так і парламенту була спочатку незаперечною. Парламент міг скликатися лише королем і видавати закони лише за згодою короля, хоча сам парламент мав невід’ємне право радити. Король і парламент разом утворювали те, що Микола Кузанський назвав би concordantia королівства. Зрештою, парламент, звісно, утвердив свою владу над короною, яка порушила первісну гармонію такою самою мірою, як це зробила б абсолютна влада короля.

Влада собору

Загалом соборники прагнули зробити собор невід’ємною частиною церковного управління, спроможною виправляти зловживання й обмежувати те, що, на їхню думку, було деспотичною владою папи. Їхньою практичною метою було зцілення й недопущення таких катастроф, як розкол, що стався внаслідок необмеженої влади папи. Були й поборники виведення папської влади від влади собору. Вони, як правило, уявляли собі владу церкви поділеною між папою і собором, але, з прозаїчних причин, не мали серйозних намірів зруйнувати монархічну владу, притаманну папській посаді. Коротше кажучи, екстремально настроєні соборники стояли майже на тій самій позиції, що й феодальні правники. Вони погоджувалися з тим, що ухвала собору не має вирішальної сили проти папи, але в надзвичайних ситуаціях змушує його відповідати перед собором і засуджує папу за непокірність, якщо тільки він цього припустився. Зловживання папської узурпації міг би виправити собор, як, за словами Брактона, верхівка феодалів королівства може вимагати звіту від короля. Собор, /298/ який воістину репрезентував усю церкву, був першим з її органів управління. Але функції собору були переважно регулятивними, і навряд чи малося на меті, щоб він або став над іншими органами, або звів їх до стану своїх уповноважених. За приклад правила монархія, стримувана аристократією, тобто такий порядок, коли влада, що належить єдиному суб’єкту права, поділена одночасно між її представницькими органами. Таким чином, кожен орган мав право й обов’язок утримувати інші органи на їхніх місцях, тим часом як всі вони разом були підвладні органічному закону цілого.

Заходи, санкціоновані на Констанцькому та Базельському соборах, ілюструють цю теорію. Ще на початку своєї роботи Констанцький собор ствердив цей принцип у відомій постанові:

Цей синод законно зібрався ім’ям Святого Духу й, утворившії загальний собор католицької церкви, одержав свою владу безпосередньо від Христа, і всі, хоч би якого вони були звання чи сану, навіть папа, зобов’язані коритися йому в питаннях віри, в усуненні схизми, а також у реформуванні церкви в голові та членах ¹.

¹ Mansi. Conciliorum coll. Vol. XXVII, col. 585.

Цю постанову було знову схвалено в Базелі 1432 року, що було набагато радикальнішою дією, оскільки на цей час залишився лише один папа, якого всі визнали канонічним. Базельський собор далі проголосив, що цей принцип розподілу влади має бути догматом віри, заперечення якого — єресь. Обидва собори, як і Довгий парламент після них, ухвалили постанову про неприпустимість розпуску собору супроти волі більшості. Базельський собор став вимагати прибуття Євгенія IV на собор. Оскільки папа не підкорився, то собор визнав його таким, що ухилився від виконання виклику, і зрештою позбавив папу влади, хоч і без практичного результату. Базельський собор намагався відновити єпархіальні та провінційні синоди по всій церкві й регулювати папські вибори в такий спосіб, щоб забезпечити обов’язковість виконання соборних постанов. До того ж була спроба собору поставити колегію кардиналів у становище, залежне від церкви й незалежне від папи. Тут, певно, малося на увазі, що колегія кардиналів може перетворитися на третій, аристократичний, елемент церковного управління, який діятиме між папою й Генеральним собором чи постійним собором і здійснюватиме безперервний контроль над монархічною владою папи. Як бачимо, концепція змішаної будови верховного церковного правління була тут провідною ідеєю.

Оскільки Миколу Кузанського вже цитували для ілюстрації вельми міцного постулату доктрини управління за згодою, то, певно, доцільно коротко розглянути його теорію в цілому, аби показати, що соборна теорія, борючись проти абсолютної влади папи, не мала наміру замінити її верховною владою собору. Щоправда, Микола писав свою теорію після /299/ зцілення схизми. А через кілька років після Базельського собору він вийшов із соборної партії і став найповажнішим з тих церковних політиків, які намагалися сприяти реформі, бувши на службі у всевладного папи. Можливо, він був більше дипломатом, ніж теоретиком політики, та принаймні 1433 року він цілковито скористався з соборної теорії. Якщо De concordantia catholica розглядати як теорію рівних правових повноважень, то стають помітними властиві їй логічні суперечності. Автор твердить, що собор має скликатися папою, щоб бути вселенським, і водночас заявляє, що, як тільки він починає діяти, то може з вагомих міркувань скинути папу, який скликав його. Він трактує папську владу як адміністративну і водночас як таку, що йде від Христа і св. Петра. Папа репрезентує єдність церкви, але собор репрезентує її краще. Папська згода доконечна для скликання собору, і все ж таки собор вищий за папу. Папа — член церкви і підвладний її закону; вибори папи засвідчують його корисність для церкви, а неспроможність папи виконувати свій обов’язок звільняє духівництво від даної йому обітниці. Але жоден правовий процес, у строгому розумінні цього слова, не поширюється на папу. Ці суперечності наводяться не для того, щоб показати алогічність Миколи Кузанського, а з метою висвітлення того факту, що розгляд його concordantia, як теорії повноважень, дарованих вищою владою, є анахронізмом. Він стоїть на тій позиції, що церква сама є єдністю і що лише вона верховна й непогрішна, але ні папа, ні собор не є одноосібним виразником цієї непогрішності. Він обгрунтовано не довіряв їм обом, хоча беззастережно вірив у реформу і сподівався, що представницька система, примусивши ієрархію тісніше взаємодіяти з розмаїтими частинами церкви, вела б у цьому напрямку. Але він бачив радше проблему співпраці, ніж правової субординації.

Значення соборної теорії

Соборний рух ані реформував церкву, ані змінив її форму управління. Собор, як жертва всіх форм національного суперництва, погано годився для критики величезного масиву майнових прав, закріплених законом, які складалися в церковне право призначення на посади. Усі вірили в реформи, але вважали за краще розпочинати їх десь-інде, з тим наслідком, що реформа відкладалася, аж поки правителі на кшталт Генріха VIII не були готові скасувати більшість церковних пільг. Змальовуючи загальну представницьку форму управління для церкви, соборники уявляли собі неможливе. Вони не могли збагнути, що навіть феодальна конституційна монархія залежала від політичної згуртованості, що в таких королівствах, як Франція та Англія, політична єдність забезпечувала представництво всіх прошарків суспільства. Хоч би якою була єдність церкви у п’ятнадцятому столітті, вона мала інший характер. Ще була єдність віри, принаймні до певного ступеня, і певна єдність моральних та релігійних /300/ ідеалів, але вже не було поняття політичного єдиновладдя, яке тільки й могло подолати розбіжності місцевих чи національних інтересів і зробити собор дієвим органом управління. Навіть у такому разі, однак, доля соборної теорії в церкві не надто різнилася від тієї, яка випала середньовічним парламентам перед посиленням королівської влади. Скрізь протягом шістнадцятого століття середньовічні конституційні інституції потрапили під вплив королівського абсолютизму. В державах, на відміну від церкви, національна монолітність була єднальною силою, яка дозволила представницьким інституціям згодом відродитися, хоча лише в Англії традиція середньовічного конституціоналізму не переривалася.

Базельський собор ще не розпустився, коли в церкві розпочалася реакція, яка встановила верховну владу папи, що залишалася незаперечною аж до Реформації, а насправді в римській церкві й дотепер. Соборна концепція умиротворення влад була зворотним боком теорії папської влади, розвиненої в канонічному праві доби Інокентія III, що тепер утвердилася і стала чіткішою, завдяки провалу цілеспрямованої спроби замінити її. Проблема соборництва могла час від часу знову порушуватися з полемічною метою у працях авторів, чию ортодоксальність важко було критикувати, але, і як рух за церковну реформу, і як доповнення церковного права, вона вмерла. На чолі церковної реакції був Хуан Торквемада, якого Джон Невіл Фігіс назвав «першим сучасним прихильником божественного права королів» ¹, хоча Хуан все ще вважав світську владу обмежену законом. У сьогоднішній католицькій теорії папства папа — незаперечний суверен. Вважається, що його влада обмежена лише божественним та природним правом; собор не може існувати без нього; постанови собору мають схвалюватися папою; в компетенції папи переглядати постанови, ухвалені собором ².

¹ From Gerson to Grotius (1907), p. 234, n. 15.

² L. Pastor. History of the Popes (Ed. by F. I. Antrobus). Vol. I (1906), pp. 179 ff.

Отож папа у п’ятнадцятому столітті утвердився як перший з абсолютних монархів, а теорія папського абсолютизму стала прототипом теорії монархічного абсолютизму. Головною аргументацією папського божественного права була неможливість наділити саму спільноту, на відміну від її глави, верховною владою, за допомогою якої ця спільнота керується. Соборна теорія не вилилася в будь-які практичні результати, однак наявність її сама собою мала велике значення. Полеміка в церкві вперше накреслила напрями, в яких розвивалася проблема абсолютного й конституційного урядування, і сприяла поширенню того типу політичної філософії, за допомогою якого можна було боротися з абсолютизмом. Як божественне право суверена, так і верховна влада громади згодом були перенесені на терен світського управління. Цей перенос був легкий, і в п’ятнадцятому столітті він був легший, ніж якби він відбувався сьогодні. Розмежування між церковним і світським управлінням розглядалося не як розмежування між двома суспільствами, а як розмежування між двома організаціями одного й того самого суспільства. Будь-який аргумент щодо /301/ природи влади в церкві чи в державі мав, отже, звертатися до фундаментальної природи самого суспільства. Соборна аргументація цілковито залежала від тієї обставини, що будь-яке довершене суспільство має бути спроможним до самокерування і що згода суспільства необхідна для будь-якої форми законної влади. Таку аргументацію можна однаково застосувати і до церкви, і до держави, якщо їх вважати двома різними суспільствами. Після Бога як світська, так і духовна влада мають бути рівною мірою притаманними народові чи громаді, а сама собою ця віра ніяк не суперечить тій узвичаєній вірі, що всяка влада від Бога. А коли теорія божественного права однозначно стала теорією королівської верховної влади, то теорія, згідно з якою влада в кінцевому підсумку належить народові, стала узвичаєним способом протистояння узурпаторським домаганням монарха. Соборна полеміка в церкві була першим випадком, коли питання вибору між двома теоріями влади розв’язувалося саме в формі полеміки, і в такій самій формі проблема влади розв’язувалася, коли виникало протистояння між королем та його підданими.

Соборна теорія у п’ятнадцятому столітті, подібно до теорії представницького чи конституційного врядування, дивовижно балансувала між минулим і сучасним. Її почасти спородила стародавня віра у вічну чинність природного права, почасти — поняття, згідно з яким будь-яке суспільство складається з необхідних служб та інтересів, ще перебувають у стані взаємозалежності. Отож управління уявлялося як взаємообмін, ти — мені, я — тобі, як рівновага між повноваженнями, які всі за своєю природою є невід’ємними. Єдність управління була, таким чином, віддзеркаленням єдності громади. Якщо слово «верховний» можна було б належно вжити взагалі, то воно стосувалося б усієї громади, а не будь-якої політичної інституції в ній, а ось античний вираз res publica, співдружність, був набагато образнішим. Отож соборники заперечували папську аргументацію, що влада має бути в одних руках, як небезпечну й шкідливу інновацію, висуваючи проти неї ідеал гармонії влад, які співпрацюють за взаємною і невимушеною згодою. У певному розумінні цей конституційний ідеал, типовий для середньовічної теорії та практики, був приречений на поразку в державі, бо сили, що прагнули централізації влади, загалом зростали. За тенденції до жорсткішого типу політичної організації, частини якої пов’язувалися б шляхом делегування повноважень від єдиновладного суб’єкта права, ідеал управління за згодою має узгоджуватися з нею, наскільки це можливо. Але, зрештою, централізована влада має також узгоджуватися зі згодою підлеглих. Соборна теорія п’ятнадцятого століття безпосередньо пов’язана з тим напрямом мислення, що розвинулося до ліберальних і конституціальних рухів сімнадцятого та вісімнадцятого століть. Характерним для цього розвитку чинником, що єднає його з середніми віками, є переконання, згідно з яким законна влада — це моральна сила, а деспотизм — ні, і саме що суспільство наділене силою моральної критики, від якої фактично не захищена навіть законна влада. /302/

Вибрана бібліографія

Nicolas of Cusa. By Henry Bett. London, 1932.

A History of Medieval Political Theory in the West. By R. W. Carlyle and A. J. Carlyle. 6 vols. London, 1903-1936. Vol. VI (1936). Part. II, chs. 1, 3.

Church and State through the Centuries: A Collection of Historic Documents with Commentaries. Trans. and ed. by Sidney Z. Ehler and John B. Morrall. London, 1954. Ch. 4.

Studies of Political Thought from Gerson to Grotius, 1414 — 1625. By John Neville Figgis, 2d ed. Cambridge, 1923. Ch. 2.

The Decline of the Medieval Church. By Alexander C. Flick. 2 vols. London, 1930. Chs. 11-19.

The Social and Political Ideas of Some Great Thinkers of the Rennaissance and the Reformation. Ed. by F. J. Hearnshaw. London, 1925. Ch. 2.

Essays from the Conciliar Epoch. By E. F. Jacob. 2d ed. enlarged. Manchester, 1953.

Medieval Political Ideas. By Ewart Lewis. 2 vols. New York, 1954. Ch. 6.

John Wycliffe and the Beginnings of English Nonconformity. By K. B. McFarlane. London, 1952.

«Medieval Estates». By C. H. Mcllwain. In the Cambridge Medieval History. Vol. VII (1932), ch. 23.

«Wyclif». By Bernard L. Manning. In the Cambridge Medieval History. Vol. VII (1932), ch. 16.

«The Popes of Avighon and the Greast Schism». By Guillaume Mollat. In the Cambridge Medieval History. Vol. VII (1932), ch. 10.

The History of the Popes, from the Close of the Middle Ages. By Ludwig Pastor. Ed. by F. I. Antrobus. 16 vols. London, 1899-1928. Vol. I, bks. 1, 2.

«Plena potestas and the Contest in Medieval Assemblies». By Gaines Post. In Traditio. Vol. I (1943), pp. 355-408.

Nicholas of Cusa and Medieval Political Thought. By Paul Sigmund. Cambridge, Mass., 1963.

Foundations of the Counciliar Theory: The Contribution of the Medieval Canonists from Gratian to the Great Schism. By Brian Tierney. Cambridge, 1955.

The Social Teaching of the Christian Churches. By Ernest Troeltsch. Eng. trans. by Olive Wyon. 2 vols. New York, 1949. Ch. 2. Sect. 9.

The Origins of the Great Schism. By Walter Ullman. London, 1948. Ch. 10 and Appendix.

La crise religieuse du XVe siècle: Le pape et le concile (1418 — 1450). Noel Valois. 2 vols. Paris, 1909.

Le cardinal Nicholas de Cues (1401 — 1464), l’action, la pens6e. E. Vansteenberghe. Paris, 1920.

Попередня     Головна     Наступна