Попередня     Головна     Наступна






3. Домашнє життя


Садиба. Щоденний побут княжих часів звертає на себе увагу тим, що не було основної різниці між життям вищих і нижчих верств. Хоч громадянство було вже досить зрізниковане з соціального погляду, це не відбивалося на щоденній культурі. Навіть у містах обстанова хати не дуже відрізнялася від житла заможної людини на селі. Домашнє життя всюди ще було просте й невибагливе, рівень його не підносився дуже високо.

Господарство з домом та будинками звалося двір. Двір бував обгороджений плотом, тином, столпєм або іншою огорожею з дерева і мав ворота. Дім, або хором, був дерев’яний, рублений, рідше мурований, з дерев’яним помостом. Крівлю (кров, покров) робили з соломи, тобто стріху, або з дерева. У мурованих будинках дах бував олов’яний або мідяний.

Доми по містах будували високі, з поверхом. Горішня кімната звалася сіни, сіниця, до неї «лізли» по драбині чи східцях; часом ця горішня частина зветься горниця, горенка, вежа, повалуша. Долішня кімната — це істба, істобка, подниця; тут була піч, і цю кімнату уживали зимою. Спальня звалася ложниця або одрина. Мала кімната, де зберігалися всякі речі, мала назву кліть. У монастирях була окрема кухня — поварня, поварниця, пекляниця — і також окрема їдальня — трапезниця. У деяких домах були ще ґанки чи галереї, притвори, переходи; на даху ставили деколи голубники, як це бачимо у деревлянськім Іскоростені.

Княжі палати, тереми, були значно більших розмірів, ніж звичайні доми, й уладжені куди краще та виставніше. На жаль, із цих будов нічого не залишилося до наших часів. Але голландський маляр Авраам фон Вестерфельд, який довгий час був у Києві 1651 р., мав ще нагоду бачити руїни різних давніх будов і старанно їх змалював. Із його рисунків бачимо, які просторі й величаві були ці невідомі нам тереми, які могутні мури там підносилися, які вели переходи й колонади. У княжих будинках помости бували укладені з глиняних полив’яних плиток різного кольору, так що поміст виглядав, як барвистий килим. Деколи й стіни прикрашали таким способом або їх розмальовували. Одвірки були різьблені або спиралися на різьблені стовпи. Довкола терема йшли сади й городи. У Києві біля старого княжого двору стояли колись статуї Перуна та інших богів. При княжому теремі в Галичі були переходи зі сходами, з яких можна було оглядати цілу околицю. Будинок, де жила княжа прибічна сторожа (дружина або гридь), звався гридниця. В’язниці, де тримали злочинців і бранців, називали порубами.

Побіч мешкального дому стояли господарські споруди — кліті, клітини. Для худоби слугували скотниці, хліви, кошари. Стоги збіжжя стояли на гумні. Зерно складали в житниці у сусіки. Комора звалася бретяницею. Напої ховали в пивницях — погребах і медушах. Будинки, де зберігали всякі інші запаси, мали назву амбарів. При багатших господарствах містилася окрема лазня — баня, або мовниця.

Воду брали з колодязя. В Холмі князь Данило велів викопати студенець завглибшки 35 сажнів.

Отже, назверх садиба заможної людини виглядала тоді багато й різнорідно. Проте коли ввійти до самої хати, там можна було ще бачити надзвичайну простоту й невибагливість. Внутрішня обстанова дому збагачувалася дуже повільно й не уявляла собою надзвичайної розкоші.

Звичайні предмети, які стрічаємо в тодішній кімнаті, — це простий стіл, лава, яка-небудь скриня — лар або коробиця. От і весь добуток.

Стільці стрічаємо ще рідко й тільки в багатших домах, наприклад у князів. Коли 1152 р. Ярослав Осмомисл приймав київського посла боярина Петра, «поставили Петрові стілець, і він сів». У «Житії Бориса й Гліба» бачимо цікаву картину стільця — з ніжками навхрест, ніби стільчик, який можна складати. Ліжко — ложе, одр, кровать — належало ще до розкоші багатих людей. Бідні лягали на рогожі й накривалися рубом, простим полотном. Постіль бувала різна. Волинський князь Володимир Василькович мав у ліжку просту солому. В оповіданні про Лазаря ложе багача прикрашене слоновою кісткою, з перинами з паволоки, застелене м’якими покривалами з витканими узорами. Данило Заточник згадує покривала соболеві й подушки шовкові. Так, певно, виглядали спальні всіх заможних людей. Убогу обстанову хати прикрашали ще килимами, які розстилали на лавах і помостах; столи покривали скатертями й обрусами, обшитими круживом. До прикраси хати належали також ікони, які ставили на полицях чи підставках. Така полиця звалася тябло.

Хату освітлювали восковими свічками, що стояли у свічниках. Збереглися до наших часів такі свічники, не раз по-мистецьки оздоблені. Свічки виробляли ченці по монастирях. До освітлення уживали також олію. Незаможним людям зимою вистачало, певно, світла з печі.


Одежа. Як обстанова хати визначалася простотою, так само невибагливий був тодішній одяг. Найбільше, мабуть, носили шкіряну одежу, бо ловецтво постачало доволі шкіру і хутро. Отже, кожух, кізлини, овчини — це звичайне зимове убрання. Літом бідніші люди носили свити або котиги. Легкий плащ називається корзно, мятель або луда. Далі згадуються ногавиці, або гащі, при деякій одежі пояс, врешті сорочка, або сорочиця. На ноги брали онуща, або копитця, рід панчох. Взуття було шкіряне: просте черевіє, прабошні, чи порошні, і кращі сапоги. У далеких лісах селяни носили лапті (личаки). На голову вбирали клобуки, шкіряні або плетені з вовни. Жінки завивали голови платками або убрусами.

Як виглядали різні частини одягу простих людей, про це не маємо ніяких певних відомостей. Можливо, що одежа нижчих верств мала такий самий крій, як убрання князів і бояр, тільки без усяких прикрас.

Княжі одяги маємо зображені на різних давніх картинах. Князі носили рід каптана, що сягав нижче колін, мав широку обшивку долом, рукави були вузькі, також із обшивкою. Каптан підперезували м’яким поясом, якого кінці звисали спереду. На каптан накидали довгий плащ без рукавів, запнутий клямкою на правому плечі так, що права рука була вільна; краями плаща бігла широка обшивка. Матерія була різних барв: червона, синя, зелена, в усякі узори — квіти, зірки, птахи. Чоботи бували зелені, червоні та ін. Шапки носили з верхом — круглим або гострим, обшиті кожушком.

Галицький літописець описує одяг князя Данила, коли він приїхав у гостину до угорського короля 1252 р.: «Сам він їхав поруч із королем за обичаєм руським: кінь під ним був напрочуд гарний, сідло з паленого золота, стріли й шабля прикрашені золотом та іншим майстерством, аж дивно було, кожух з оловира грецького, обшитий золотим пласким круживом і чоботи з зеленого сап’яну, шиті золотом. Німців багато дивилося та дивувалося, а король йому сказав: «Не жалував би я дати й тисячу срібла за те, що ти прийшов обичаєм руським батьків твоїх». Отже, це був немов національний український одяг князів того часу.

Княгині носили довгі каптани, підперезані поясом, з дуже широкими рукавами, зрізаними скісно. На каптан накидали хустку чи шаль, що спадали з плечей на груди, або носили плащі без рукавів, подібні до чоловічих. Голову пов’язували наміткою, на неї вбирали шапку без хутряної обшивки або високо підчісували волосся й поверх накладали щось у роді діадеми.

Зрештою, як і в нинішніх часах, люди радо приймали чужосторонні одяги, які приносила мода. Був час, коли тон завдавали східні народи, перси й араби, потім найсильніший був вплив Візантії, короткий час подобалися татарські одяги, врешті стали модні західні убори.

Треба ще завважити, як виглядала тодішня зачіска. З різних картин бачимо, що чоловіки (князі) носили досить довге волосся, вуса дещо підстрижені й невеликі бороди. Тільки в князів старечого віку бороди були довші. Але на інших малюнках лиця є цілком без заросту — не знати, чи вони означають молодих людей, чи може вуса й бороди були голені. Грецький письменник Лев Диякон, описуючи Святослава Ігоревича, каже, що він мав голену бороду, густі й довгі вуса, голову цілком поголену, тільки з одного боку висів чуб, що означало значний рід.

Пожива. Господарська продукція княжих часів мала інший характер, ніж сьогодні, і це впливало також на те, як люди відживлювалися. Головна різниця в їжі тодішніх людей і нашій була та, що тоді багато вживали дичини. У колишніх пущах було так багато всякої звірини, що кожний міг подостатком вживати м’яса, якого забажав. Перед воєнним походом князі уладжували окремі лови на те, щоб приспособити дичину для війська. Князь Данило під час походу полював в околицях Грубешова сам на диких кабанів, щоб мати чим проживити вояків. Їли м’ясо всякої грубої звірини, тільки деякі дрібні звірі уважалися «нечистими», наприклад, лисиці, вивірки, бобри, хом’яки й інші. Пізніше домашня худоба поширилася всюди, й люди почали вживати більше її м’яса, їли говядину (воловину), телятину, вепровину, баранину та ін. Згадується також свиняче сало. За прикладом степовиків живилися також кониною, хоч рідко. Літописець згадує, що князь Святослав Хоробрий їв кінське м’ясо, а в його війську по нещасливім болгарськім поході настав такий голод, що навіть за конячу голову платили дорого. З домашньої й дикої птиці згадуються кури, гуси, голуби, лебеді, журавлі, тетереви, рябчики.

Дуже багато вживали риби, бо її була велика сила в озерах і ріках, а до того гострі релігійні приписи наказували часті пости. Ченці ніколи не їли м’яса — їм дозволено було їсти тільки рибу. Раки, здається, не вважалися особливим присмаком. Була приповідка: «Не звір серед звірів їжак, не риба серед риб рак».

Пили молоко коров’яче й овече; кобиляче чорне молоко, або кумуз, яке дуже смакувало кочовикам, у нас не прийнялося. З молока робили сир, але про масло звісток не маємо. Споживали також яйця.

Зате далеко менше був поширений рослинний харч. Як уже знаємо, городини було тоді небагато: ріпа, часник, цибуля, може огірки, зі стручкових рослин горох, боб, сочевиця, — зрештою, згадується загально зілля. Під час голоду їли лободу. У Патерику читаємо, що перший почав це чернець Прохор: «збирав лободу, своїми руками перетирав, робив собі хліб і так живився; один чоловік побачив це й почав збирати лободу для себе й своїх домашніх, і так прогодувалися в голодний час». Улюбленою стравою була сочевиця, з якої приладжували сочиво. Знаємо також пшоно, або ягли, і взагалі кашу.

Як приправляли різну їжу, про це є мало звісток. Знаємо тільки те, що м’ясо варили в казані або пекли. Святослав під час походу тоненько різав м’ясо і припікав його на вогні. Як приправа до страв уживалися часник, кріп, чебрець. Зі Сходу перейняли також перець та імбир, але, очевидно, тільки в кухні багатіїв. Пісні страви мастили дерев’яним маслом, тобто рослинною олією.

Зерно мололи на ручних жорнах. Муку заливали окропом, додавали квас, місили тісто й пекли в печі. Печерський Патерик оповідає, як за святого Феодосія біси робили ченцям збитки: «то муку розсипали, то квас, приготовлений на печення хліба, розливали». Найбільше пекли житній хліб, бідні уживали також вівсяний. Хліби бували великі, ковриги, або малі — коврижки; звідти пішла назва «коржик». На бенкетах печиво було вибагливіше — пекли булки й тіста: «хліби дуже чисті, інші з медом та маком». Згадуються вже й пироги.

З напоїв здавна знали кисіль: муку розмішували у воді на ціж, варили її й підливали сить — мед, розведений водою. Про це оповідає літопис з тої нагоди, коли мешканці Білгорода під Києвом здурили печенігів, що їх облягали: наробили багато киселю, повставляли бочками у криниці й удавали, немов то їх сама земля живить.

Улюбленим трунком був питний мед, давній слов’янський присмак. Але прироблювали також мед із перцем. Пиво робили з меленого солоду й хмелю. Серед заможних людей досить вживали вина, яке привозили з грецьких країн.


Діти. Серед простої невибагливої обстанови плинуло життя давньої людини — від дитячих років до старості й смерті.

При народинах дитини єднали разом давні слов’янські звичаї з християнськими обрядами. З житія Феодосія Печерського знаємо, що у восьмий день по народженні несли дитину до священика, «да ім’я дітищу нарекуть». Самі ж хрестини відбувалися, як дитині минуло сорок днів. Були два роди хрещення: дитину або занурювали у воду, або поливали. Цей другий обряд суворі обрядовці уважали латинським. При хрестинах були хресні батьки, або куми. Згадуються при тому хресні ризи й вінець. Дитині давали часто імення когось значнішого з рідні, найчастіше брали дідове ім’я. Князі діставали два імені — одне церковне, друге княже, або мирське. Церковні імена брали з грецького календаря, світські — це були слов’янські народні імена або зіслов’янщені норманські. Бояри й усе інше населення мали, мабуть, тільки одне ім’я.

Найбільш поширені зі слов’янських і зіслов’янщених імен для чоловіків були такі: Борис, Брячислав, Вишеслав, Володар, Володимир, Володислав, Воротислав, Всеволод, Всеслав, В’ячеслав, Гліб, Жирослав, Ігор, Ізяслав, Мирослав, Олег, Радослав, Ратибор, Ростислав, Рюрик, Святополк, Святослав, Станислав, Судислав, Ярополк, Ярослав та інші. Рідше зустрічаються: Милоніг, Переніг, Вишата, Славята, Милята, Путята. Жіночі слов’янські імена бували: Верхуслава, Горислава, Гремислава, Доброніга, Звенислава, Предслава, Сбислава, Святослава та інші. Але вживалися також чужі імена у незміненому вигляді, як норманські: Інгвар, Інгеборга, Малфріда; литовське — Шварно та ін. Рідко приходять імена у здрібнілому вигляді: Степанець, Янець, Василько, Володимирко, а жіноче — Янка (Анна), так само, як і грубі: Кузьмище, Петрило, Радило. Щоб відрізнити особи з тим самим іменням, зазначали ім’я батька: Іван Жирославич, Іван Вишатич, Всеволодківна, Ярославна тощо. Родових прізвищ не було зовсім; деколи тільки стрічаємо прізвиська індивідуальні, як-то боярин В’ячеслав Товстий, князь Всеволод Чермний, Мстислав Удатний.

Народний дитини у княжому роді святкували деколи особливо святочно: батько на пам’ятку фундував церкву, малий княжич діставав на власність місто і т. п. Також святочно обходили іменини. Діти виховувалися під доглядом батьків чи рідні. Деколи при дитині була кормилиця — нянька чи мамка; при молодих княжатах бував окремий кормилець — боярин, Що опікувався князем і привчав його до лицарських справ і обов’язків. Як хлопець покінчив три роки, робили йому постриги — підстригали волосся. Тоді ж уперше садили його на коня — на княжих дворах це теж було неабияке свято.

Діти багатих батьків відрізнялися від своїх однолітків одягом. Мати малого Феодосія наказувала синові «одягатися в убрання світле і так ходити з своїми ровесниками на ігри».


Подружжя. У найдавніші часи подружжя у слов’ян мало форму умикання, тобто викрадання дівчини: юнак нападав на дім милої й брав її силою або викрадав потайно, підступом. Не раз таке уведення було умовлене з дівчиною: молодь збиралася на вечорницях, що відбувалися на полі між двома селами, і там порозумівалася між собою. Найдавніший наш літопис так оповідає про це: «Деревляни жили обичаєм звірів, жили по-худоб’ячому, убивали одне одного, їли все нечисте, й шлюбу у них не було, але викрадали дівчат біля води. А радимичі, в’ятичі й сіверяни той самий обичай мали: жили в лісі, як всякий звір, їли все нечисте, не знали сорому перед батьками й невістками. І шлюбів не було у них, тільки ігрища між селами; сходилися на ігрища, на танки та на всякі бісові пісні й тут викрадали собі жінок, хто з котрою порозумівся; мали ж по дві й по три жінки».

Сліди цього давнього умикання збереглися ще дотепер у деяких місцях у весільному обряді. Виправа молодого по дівчину має вигляд воєнного походу. Бояри молодого нібито нападають на рід дівчини, обступають хату довкола; дівчина не дається, рід борониться, аж згодом починають миритися.

Духовенство виступало гостро проти звичаю викрадати дівчат; також князі за умикання призначали високі кари: коли хто викрав доньку більшого боярина, платив дівчині «за сором» 5 гривень золота і стільки ж на церкву; за біднішу дівчину була плата одна гривня. Але у деяких місцях цей звичай зберігся ще в пізніших часах.

У культурніших племен вже в давні часи настала інша форма шлюбу — через купно. «Поляни, — каже літописець, — мали обичай тихий і спокійний, знали сором перед невістками й сестрами й матерями своїми і мали шлюбні обичаї: жених не ходив силою по дівчину, але приводили її вечором, а другого дня приносили те, що давали за нею». Про подружжя жених умовлявся з батьками дівчини й давав за неї оплату — віно. Цей обичай знаємо навіть із княжих вінчань: Володимир Великий як побрався з царівною Анною, відступив грекам Корсунь й Крим «за віно, задля царівни»; князь Ярослав віддав сестру за польського князя Казимира і дістав від нього «за віно» вісімсот українських бранців. Ще й у теперішнім весільнім обряді рід молодого торгує дівчину у її батька, матері, брата, а молодий має обов’язок обдарувати свояків дівчини.

Як виглядав увесь весільний обряд у княжі часи, про це знаємо небагато. Ще тепер українське весілля збереглося у старовинних формах із традиційними звичаями й піснями. Можемо здогадуватися, що в давні часи ці обряди були ще більш різнорідні й мальовничі, і що більше — кожний обряд мав тоді своє реальне значення, був зрозумілий для всіх. Із весільних установ, які тепер ще живуть у народі, лиш деякі згадуються у княжі часи.

Велику роль у весіллі відігравали свати — навіть весілля звалося тоді сватьба. Свати, — певно, так само, як і тепер, — розпочинали сватання, доводили до кінця зговорини, тобто умовлялися про розмір віна. їхньою відзнакою були палиці, які давав їм молодий ніби на доказ уповноваження від себе. Заручини мають назву від того, що жених брав дівчину за руки. Обрядове значення мали при тому рушники. При самому весіллі вже у княжі часи згадується коровай; мабуть, було вже й обрядове деревце. Вінчання — це церковний обряд, при якому молодих прикрашали вінцем, немов княжою короною; з того звичаю збереглися ще тепер назви князь і княгиня, якими називають молодих. Так само дружки звуться боярами.

Пошлюблену жінку відводили святочно до дому її чоловіка; тоді водити, вести означало віддавати заміж, а ведениця, водима — жінка. Дома молода дружина мала обов’язок роззути чоловіка, стягнути йому з ніг чоботи. Цей старосвітський звичай означав, мабуть, що жінка зобов’язана у всьому до послуху чоловікові.

Весілля відправляли з музиками, співами й танцями. Один чернець XI в. з жалем оповідає, що на весіллях чути бубни, сопілки та різні «бісові дива». Інший духівник згадує весільні плескання — танки, при яких плескали руками. Весільні обряди були сильно закорінені, і в поняттях народу були суттю подружжя, а церковне вінчання уважалося тільки доповненням весілля. Київський митрополит Іоан (XI в.) у своїм «Повчанні» каже: «Прості люди не йдуть на благословення і вінчання, тільки бояри й князі вінчаються; прості люди беруть жінки свої з танками, музиками і плесканням».


У будень і в свято. Докладної міри часу тоді ще не вживали. Пори дня й доби означували такими висловами, як утро (ранок), утрення, до полудня, полуднє, вечір, вельми вечір, влягомо (час, коли лягали спати), кури (як піють півні), зорі. Рідше стрічаємо означення годин, часів, і то не знаємо докладно, як їх рахували: «перший час», здається, був по сході сонця, «третій» близько полудня.

Як проходив день трудящої людини з заможної верстви, про це знаємо з «Повчання дітям» князя Володимира Мономаха. Він доручає синам уставати раненько, вдосвіта: «Нехай не застане вас сонце на постелі — так робив мій батько блаженний і всі добрі мужі». Князь вислухував утреню ще перед сходом сонця. По ранішнім богослужінні був сніданок, заутрок. Далі князь сідав до ради — «думати з дружиною» або відбувати суд: «людей стравлювати». У вільному часі вибирався на лови або переїхатися, «поїздити». У полудні чи, може, дещо перед полуднем був обід. В саме полуднє лягали переслатися: «Спати вполудне присудив Бог, у той час відпочиває і звір, і птиці, і люди», — каже Мономах. Пополуднева перекуска звалася ужина, ввечері приходила вечеря. Перед вечором деколи слухали вечірні. Пора, в якій лягали спати, звалася влягомо, це було по заході сонця. Ніччю побожний Мономах деколи вставав помолитися або хоч ударити поклон.

Добрий господар сам доглядав своє господарство. «В домі своїм не лінуйтеся, — каже Мономах синам, — а всього доглядайте, не здавайтеся на тивуна, ні на отрока, щоб не насміялися з вас ті, що до вас приходять, з дому вашого й обіду вашого». Про себе князь оповідає: «Що мав зробити отрок мій, це я сам робив, трудився на війні й на ловах, вночі й удень, на спеці й на зимні, не давав собі спочинку. Не здавався я на посадників, ні на биричів, сам робив, що було потрібне, весь лад в домі своїм сам утримував. І над ловчими ловчий порядок я утримував, і над конюхами, і над соколами та яструбами».

Але так само радо веселилися й проживали життя. Обіди й бенкети відбувалися з різних нагод: на княжі з’їзди, церковні свята, весілля, іменини. «Слово про багача й Лазаря» так описує бенкет багача: «При обіді стояло багато посуду золотого й срібного, великі срібні позолочені чаші, кубки і чарки. Було багато різних страв: тетереви, гуси, лебеді, журавлі, рябці, голуби, кури, зайці, оленина, вепровина, телятина, воловина, всякі напої: вино, мед чистий і варений з перцем, квас. Пили до пізньої ночі, з гуслями й дудками, була велика забава з приятелями і сміхунами, танки, співи, всяка огида. Багато кухарів трудилося, обливаючися потом, слуги бігали, носячи тарілки, інші обережно махали віялами для прохолоди, інші тримали срібні умивальниці, інші — посуд з гарячою водою, інші — пляшки з вином...» На одній картині у «Житії Бориса й Гліба» бачимо, як виглядав стіл, заставлений до бенкету: застелений скатертю до самої землі, зі дзбанками, мисками, чарками та іншим посудом.

Володимир Великий дуже любив такі пири і влаштовував їх на кожне більше свято. Як святив нову церкву у Василеві (Васильків коло Києва), «створив празник великий, наварив 300 мір меду і призвав бояр своїх і посадників, старшин із усіх городів і людей багато і роздав убогим 300 гривень. Празникував князь вісім днів». І про пізніших князів часто читаємо, що «була любов велика між ними про три дні», «честь велика», «обід сильний». По такому бенкеті господар роздавав гостям цінні дарунки. Мономах згадує: «Запросив я батька на обід у Чернігові на Красному дворі й дав батькові 300 гривень золота». «Юрій казав уладити обід сильний і створив честь велику і дав Святославу дари многі». В дарунок давали золото, срібло, дорогі одяги й матерії, також расових коней або рідких звірів, наприклад, один князь дарував своєму своякові парда.

На прийомах і гостинах розважали себе всякими оповіданнями, казками, анекдотами, приповідками. Різні перекази, які записав автор найдавнішого літопису, — про смерть Олега, боротьбу хлопця з печеніжином, білгородський кисіль, — взяті просто з уст оповідачів. Деякі з них мають гумористичну закраску, як, приміром, анекдот про піщанців, що втікали перед «вовчим хвостом» — воєводою Вуєфастом. Не раз слухали й оповідань побожного змісту і радо гостили ченців та духівників. Були вже відомі й деякі товариські ігри — у могилах того часу віднайдено шахи й кістки до гри.

У товариських зв’язках виробився свого роду етикет, досить нескладний, але його всі дуже пильнували. Київський князь Святополк запрошує Василька Ростиславича словами: «Якщо не хочеш чекати до моїх іменин, то прийди сьогодні, поздоровиш мене, і посидимо всі». Як приходить значний гість, господар виходить йому назустріч, ідуть до кімнати й сідають. Боярин, присланий послом до князя, вклоняється йому до землі й каже: «Брат кланяється тобі». Князь просить його сідати. По хвилині розмови з гостем господар каже: «Та поснідай, брате». Гість погоджується. Господар каже: «Посидіть ви тут, а я піду приготовлю». Частувалися зі словами: «Княже, хочу до тебе пити!» або: «Куме, випиймо!» Деколи господар пив половину чаші, другу половину давав гостеві. Пили також «на здоров’я». На давній чаші з 1151 р. є напис: «Хто з неї п’є, тому на здоров’я».

На бенкетах пили багато й радо. Літописець переказує приповідку Володимира Великого: «Русі радість є пити, без того не можемо жити!» Стрічаємо згадки, що на бенкеті були «шумні» від вина, або як гостя, що вертався з прийому, «розняв хміль по дорозі». Насміхалися з п’яних: «В кого очі сині? У п’яниці! В кого охання велике? У п’яниці».

У гніві не перебирали у словах; лаяли собакою: «збрехав ти, як пес», не жалували навіть всякого «срамословія».


Ігри, танки, музика. З нагоди всяких свят та з інших нагод відбувалися також різні ігри й танки. Це був давній слов’янський звичай: «Сходилися на ігрища, на танки й на всякі бісовські пісні», — оповідає літописець про давні народні забави. На такі веселі сходини були призначені окремі витоптані майдани, що також звалися ігрищами: «Ігрища втолочені, й людей велика сила, що починають пхати один одного», — нарікає один проповідник. А втім ігри відбувалися й на вулицях, і вже в ті часи вулиця означає народну забаву, так само, як повечерниця — теперішні вечорниці. Як виглядали ці ігри, про це знаємо небагато.

Стара забава — це боротьба, змагання за силу двох чоловіків. «Не зброєю биймося, а боротьбою», — кличе касозький ватажок Редедя до двобою князя Мстислава. Про боротьбу силача Кожум’яки з печеніжином читаємо: «І розмірили місце між обома полками, і пустилися один на одного, і хопилися, і почали кріпко держатися». Пізніше поширилися лицарські змагання — ігри — на західний лад.

Танок, плясання, був відомий усюди. Танцювали при різних нагодах: «на бенкетах і на весіллях, на вечорницях, і на ігрищах, і на вулицях», — перелічує Кирило Турівський. З давніх часів походив також звичай танцювати під час народних свят, приміром, під Івана Купала. «Гріх танцювати на русаліях», — застерігає проповідник.

Танки йшли під музику. «Візьміть сопілки, бубни і гуслі й ударяйте, Ісакій буде нам танцювати», — кличуть біси, що спокутують ченця.

Музичні інструменти були досить різнорідні. Передусім згадуються бубни й труби; далі якісь роди сопілок чи флейт — сопіль і пищаль; свиріль — інструмент, що складається з кількох сопілок; гуслі — інструмент, подібний до арфи; невідомий з вигляду орган.

При дворі київського князя Святослава (1073 — 1076) був різнорідний оркестр; ігумен Феодосій, як увійшов у кімнату, де сидів князь, «побачив багатьох, що грали перед ним; одні гусляні голоси подавали, інші музикійськими звуками голосили, інші органними, — і так усі грали і веселилися, як є обичай перед князем».

В народних іграх брали участь також фахові митці, що мали різні назви: гудець — це разом музика й співак; плясець — танцюрист; півець — співак. Були й окремі музики: свирець, або свирільник, сопільник, трубник. Загально цих народних артистів називали ігрецями, або скоморохами. Вони мали велику популярність серед народу. «Як плясці або гудці, або хто інший закличе на ігрище або на яке зборище ідольське, то всі туди біжать, радуючись». Тому суворі проповідники не мали слів догани цим весельчакам: «Диявол обдурює такими й іншими обичаями, всякими хитрощами переваблює нас від Бога: трубами і скоморохами, гуслями й русаліями»; «Гудця й свирця не вводи в дім глуму ради»; «Як іграють русалії або скоморохи, або п’яниці кличуть, або яке зборище ідольських ігор, — ти в той час перебудь удома»; «Коли бачиш, що хто танцює і грає і пісні бісовські співає — зітхни...»

Відколи поширилося християнство, розвинувся в Україні церковний спів, що стояв під візантійським та болгарським впливами. Маємо свідоцтва, що на цьому полі являлися й співаки-артисти. Так, під 1137 р. літописець записує, що смоленським єпископом став Мануйло, «півець добрий», що прийшов із Греції. В Перемишлі 1241 р. згадується «словутній півець Митуса», що з гордощів не хотів служити князеві Данилові.

Похорони. Здавна у слов’ян були два роди похоронів: або палили небіжчика на вогнищі, або ховали в землі. Давній обряд палення затримався довше тільки у малокультурних околицях. Літопис XI в. описує його так: «Як хто вмер, відправили тризну над ним, потім робили колоду велику, клали на колоду мерця й палили. Потім збирали кості і вкладали у малу посудину й ставили на стовпі при дорогах, як це роблять в’ятичі й тепер». Частіше ховали померлих у землі. Про обряд поминок літописець оповідає докладніше при війні Ольги з деревлянами. «Ольга вислала до деревлян, наказуючи так: «Це вже йду до вас, приготовте меди многі в городі, де ви вбили чоловіка мого, поплачу над гробом його й зроблю тризну чоловікові своєму». Вони як це почули, звезли меди многі й зварили. Ольга узяла небагато дружини й, легко йдучи, прийшла до гробу його, і плакала по чоловікові своєму, і наказала людям своїм насипати могилу велику і, як насипали, веліла робити тризну. Потім сіли деревляни пити, й наказала Ольга слугам своїм служити їм».

У християнських часах давні звичаї перемішалися з новими. Почувши смерть, той, хто вмирав, робив заповіт і роздавав майно родині, а не раз — церквам, монастирям і бідним. Так, галицький князь Ярослав Осмомисл перед смертю запросив на свій двір бояр і духовенство та «всіх убогих, і сильних, і слабих, гостив три дні й наказав роздавати всякі дорогоцінності — і упродовж трьох днів не змогли всього роздати».

Був такий звичай, що перед смертю постригалися в ченці. Не раз навіть визначні князі приймали чернецтво. Тіло мерця обмивали й прятали, тобто прибирали; княже тіло загортали У килим або іншу дорогу тканину — «оксамит із круживом». При мерці світили свічки. При тілі князя ставили спис, а може, й іншу зброю; слуги ходили в чорних одягах. До могили везли тіло старовинним звичаєм — на санях, навіть серед літа; тому слова «на санях сидіти» означали бути близько до смерті. При великих похоронах ішло духовенство, ченці в ризах із свічками, з піснями. За князем ішла дружина, несли зброю, вели княжих коней. Жінка, діти чи рідня померлого плакали, тобто голосили, оплакували його смерть.

У літописах збереглися зразки таких голосінь, наприклад, при описі похоронів володимирського князя Володимира Васильковича: «Княгиня його безнастанно плакала, стоячи коло гроба, сльози з себе виливала, як воду, так співаючи-приказуючи: «Царю мій благий, кроткий, смиренний, правдивий! Воістину наречено тобі на хрещенні ім’я Іван, всією добротою подібний ти йому: багато зла дізнав ти від своїх свояків, а не бачила я тебе, господине мій, ніколи лихим на них, ніколи не відплачувався ти лихим за лихе, але на Бога все покладав і проводив». Найбільше ж плакали по ньому визначніші мужі володимирські, кажучи: «Добре б нам з тобою померти, господине, що створив таку свободу, як і дід твій Роман, звільнивши нас від усіх кривд; ти, господине, взяв його за приклад і пішов дорогою діда свого; тепер же, господине, вже більше не можемо тебе оглядати, вже зайшло сонце наше, залишилися ми всі в біді...»

Мерця клали в могилу в дерев’яній домовині, корсті, або у кам’яній раці і гроб замазували. Рідня деколи відвідувала могилу і ставила на ній свічки в пам’ять небіжчика.



















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.