Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Делімарський Р. Маґдебургзьке право у Києві. — К., 1996. — С. 18-31.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ I

Загальні відомості про Маґдебургзьке право
Маґдебургзьке право в Польщі, Литві, Правобережній та Лівобережній Україні



Маґдебургзьке право (Sachsisches Weichbild або Magdeburger Weichbildrecht) являло собою збірник законів, що з’явилися наприкінці XIII століття. Воно утворилося із Саксонського зерцала і маґдебургзького міського шеффенського права,

Особливе міське право з’являється в Німеччині після ознайомлення її імператорів із звичаями міст Італії, куди вони здійснювали військові походи. Імператор Оттон Великий заснував, за зразком і звичаєм римських міст, на Заалє, Ельбі і Одері саксонські міста.

Традиційно нові міста засновувались в тих місцях, куди з’їжджались на торг, ярмарок. Місце це позначалось особливим знаком (Weichbild) від слова — Wich, що одного кореня з латинським — vicus, грецьким — oixos, будинок, або укріплений будинок, бурґ), що являв собою хрест, а при ньому меч, капелюх або щит. Згодом поряд з хрестом зображалась колона Роланда, яка символізувала королівську владу — адже їй безпосередньо підпорядковувались міста. Коли міста звільнились з-під королівської влади, Weichbild почало означати міське право. Цей термін уживався в саксонському праві. В алеманському йому відповідає Markecht, в баварських і австрійських областях — Burgfrieden. Але переважно під Weichbild розуміється саме Маґдебургзьке міське право. Давнє Маґдебургзьке право шеффенів, разом з Саксонським зерцалом, Швабським зерцалом, саксонським Вейхбільдом та іншими подібними збірниками права послужило основою для побудови громадського і карного законодавства, судоустрою і судочинства в середньовічній Німеччині. У пруських володіннях німецького ордену Маґдебургзьке право шеффенів (Magdeburgisches Schoppenrecht) під назвою Хелмінського права було загальним законом країни і зберігало своє значення й після падіння ордена — аж до XVII століття.






Маґдебургзьке право у Польщі і Литві


Маґдебургзьке право з’явилось в Польщі разом з німецькими колоністами. Першою з слов’янських земель, яка зазнала впливу Німеччини, була Сілезія. Сюди перейшло і німецьке праю. Саме з Сілезії у XIII ст. воно прийшло у землі Великої та Малої Польщі. З 1252 р. німецьке право отримують в Краківських землях Бохнія, Затор, Велічка, сам Краків. /21/

Особливо сприяло розповсюдженню маґдебургзького права царювання короля Казиміра Великого. Посилені жалування маґдебургзького права продовжуються і далі — в XIV-XV століттях. Років через двісті після Казиміра Великого усі міста й містечка в корінній Польщі жили вже за німецьким правом (маґдебургзьким, хелмінським, шродським).

З Польщі маґдебургзьке право поширилось в Литву і на Русь. В Галичині воно вперше з’являється ще при руських князях. Так, Данило Романович запрошував німців-колоністів селитися в його містах. Його онук у 1320 р. обіцяв торкським купцям право вільної торгівлі в своїх володіннях. Проте до часів польського володарювання маґдебргзьке право мало тут характер часткової привілегії, наданої німецьким обивателям міст. За руських часів точно відома лише єдина спроба розповсюдити маґдебургзьке право на ціле місто: у 1339 році останній галицький князь Болеслав-Юрій, пожалував місту Саноку привілей на маґдебургзьке право. З переходом під польське правління майже усі галицько-руські міста отримують від королів привілеї на маґдебургзьке право.

Після першої унії Польщі з Литвою (Кревська унія 1385 р.) маґдебургзьке право починає швидко поширюватися і в литовсько-руських землях. Польський уряд дивився на розповсюдження маґдебургзького права (яке до того часу вже стало звичайним польським правом) як на ще один засіб полонізації підвладного йому краю. Тому він охоче давав містам привілеї. В руських землях поширилось переважно Маґдебургзьке право. Інші його різновиди (хелмінське, шродське) зустрічались дуже рідко.

В самій Польщі окрім маґдебургзького діяло ще і хелмінське право, яке було лише його різновидом, а також любекське. Останнє зрештою зникло, звільнивши місце маґдебургзькому праву.





Джерела маґдебургзького права в Польщі і Литві


При Казимірі Великому маґдебургзьке праю отримує у Польщі офіційне визнання. Воно розповсюдилось у Польщі не через узаконення якогось збірника (його в той час ще не було і в самому Маґдебурзі), а шляхом передачі, успадкування. Два збірники маґдебургзького права (Ландрехта і Вейхбільда), потрапляють до польської столиці — Кракова. У місцевій університетській бібліотеці зберігся рукопис цих збірників 1308 року, писаних німецькою мовою. В 1359 р. у Польщі з’являється латинський переклад Ландрехта і Вейхбільда, зроблений Конрадом із Сандомира.

У віслицькому статуті король Казимір Великий загрожує відібранням прав тим поселенням, що вживатимуть польське, а не Маґдебургзьке право. Для припинення апеляцій в Маґдебург і Ґалле, /22/ в 1365 р. у вигляді вищого суду маґдебургзького права засновується вища апеляційна інстанція у Кракові. Для його керівництва Казимір Великий й поклав у Краківському замку вищезгадані збірки маґдебургзького права.

Найсприятливішим для розповсюдження маґдебургзького права було XVI століття. У 1506 році виходить статут Лаского, в якому міститься латинський переклад Ландрехта і Вейхбільда. У 1531 р. з’являється судове керівництво, що містило в собі головні норми процесуального і матеріального громадянського права. Воно належало перу Іоана Сервія Тушинського. 1535 року вийшла у світ тритомна праця Миколи Яскера. Перші дві її частини являли собою точний переклад з німецького Ландрехта і Вейхбільда, а третя — алфавітний покажчик. З 1558 р. з’являється ряд праць Баргоша Гроїцького по маґдебургзькому праву, а у 1581 р. — дві великі праці Павла Щербича.

Маґдебургзьке право в Польщі мало різні назви, запозичені від назв міст, які отримали його раніше від інших. Так, наприклад, хелмінське право запозичило свою назву від міста Хелм, який отримав маґдебургзьке право ще в 1251 р. і був апеляційною інстанцією для всіх пруських міст. Питання про те, які з пам’яток маґдебургзького права вживались у руських містах Речі Посполитої, викликало суперечки між вченими ще з минулого століття. Так, В. Антонович вважав, що з маґдебургзького права в них був узятий лише зовнішній вигляд та улаштування міст. Керуючими юридичними нормами в них залишились місцеві звичаї. М. Владимирський-Буданов тримався протилежної думки. О. Кистяківський дотримувався середини між ними. Він визнавав вживання судами рукописних книг маґдебургзького права польських юристів, але вважав, що вони терпіли зміни від місцевих юридичних звичаїв. Останні нерідко діяли одночасно з ними, а то і замінювали його.





Права польсько-литовських міст, що користувалися маґдебургзьким правом


В Грамотах польських королів, якими дарувалось маґдебургзьке право окремим містам, вказувалось, що король відміняє «все иные права польския, литовския и русския и все иныя обычаи, которые были бы несогласны с правом немецким магдебургским». Місто звільнялось від суду і влади воєвод, панів, старост, суддів і підсудків, намісників та інших урядників. Міщани не повинні були відповідати перед ними, хто і за що б на них не скаржився. В містах влаштовувався свій власний суд. Жителі міст звільнялися від обов’язку нести військову повинність, з’являтись на посполите рушення. Вони зобов’язувались лише постачати обоз для війська. Міста отримували право володіти земельною власністю, тоді як /23/ раніше цим правом користувалося лише шляхетство. На практиці не всі міста користуватись цими правами в однаковій мірі. Деякі з них вступали в різні стосунки економічної і поліцейської залежності вії старостинського уряду, корисливі дії якого бували дуже кабальними для міст.

Хоча форма муніципального правління привнесена була в Польщу, Литву і на Русь готовою, складеною в Сілезії, і історія міського улаштування в Польщі залишилась майже без змін, все ж таки можна виділити в ньому три послідовних ланки.

1. З самого його початку влада війта не належить міській громаді. 2. Потім, по його засвоєнню, міська громада керується замкнутою радою. 3. Влада ради обмежується представницькими громадськими установами.

Подібний історичний шлях проходили не всі міста разом, але кожне окремо. Причому війтівська влада складала найсуттєвішу і найголовнішу частину муніципального управління. Всі мешканці міста мали коритися війту у всьому. Йому ж належала і судова влада, хоча присудів він не міг робити без поради з присяжними.

Через те, що державні посади в Польщі, у тому числі і війтівство, могли бути відчужені шляхом подарунку або купівлі, чимало багатих міст скористались з цього і рано зкупили війтівство. Усі права війта перейшли, таким чином, до міської громади. В цих містах на перший план виступає рада. В польських і литовсько-руських містах вона не мала того значення, як у сілезьких, і не була строго відділена від лави, тобто колеґії присяжних (лавників). Звичайно, і перша, і друга розумілись під ім’ям маґістрату, причому лаві доручалась судова влада, а раді — завідування поточними справами і керування містом.

Лавники засідали в суді, розглядали там справи і виносили присуди. Кількість лавників у різних містах могла бути неоднаковою: в Маґдебурзі їх було 12 разом з війтом (по числу 11 апостолів, крім Іуди) в інших містах — 7, 6 а то і 3 чоловіки. Спочатку вони вибиралися громадою на все життя і приносили присягу. Потім, по мірі вибування членів, лава вже поповнювала сама себе.

Спочатку рада складалася із бурмистрів і колеґії радців, обраних війтом з представлених йому громадою кандидатів. Вона турбувалась про збільшення громадського добра, дивилась, щоб не було дорожнечі в їжі та питві, карала перекупників, якщо ті розпочинали продаж раніше обумовленого строку. Рада мала наглядати над пекарями, ржечниками, шинкарями, за точністю мір та вагів. Вона зобов’язана була не допускати розбратів у місті, захищати вдів і сиріт, не дозволяти азартних ігор. Постановлене в ратуші, з відома і дозволу старшин з поспільства, всі міщани повинні були виконувати під страхом покарання. Радці зобов’язувалися щорічно звітувати про всі міські суми перед старшими з поспільства. /24/

Коли міське суспільство одержувало війтівство, усіма вигодами з цього користувалася рада. До неї переходило призначення її головуючого — бурмистрів, тоді як раніше вони призначалися з радців старостою і війтом. Число бурмистрів було 4, 6 і більше. Правили вони по черзі. Наприкінці рада остаточно знищила вибір бурмистрів і встановила головування своїх членів по черзі. Вона привласнила собі право вибирати своїх співчленів на місце вибуваючих, а також лавників. Міська громада втратила навіть право представляти кандидатів, чим вона користувалася при війтах.

Далі рада починає видавати спеціальні міські постанови-вількори, які мали таку ж обов’язкову силу, як і державні закони. За словами М. Владимирського-Буданова, «во всех городах Речи Посполитой рада подавляет общественную самодеятельность, корыстно сосредотачивая власть и богатство городское в руках своих членов, и в большей части городов Литвы и Руси стремится к подавленим русской национальности и православной веры».

Спочатку обидві національності в раді користувались рівноправністю. Жалувані грамоти руським містам на маґдебургзьке право наказували неодмінно складати раду міста з двох національностей. Але мало-помалу поляки витісняли руських і нерідко приймали заходи, що ображали релігійні почуття православної частини населення. Ці зловживання вели іноді до упорядкування в місті кількох рад. В окремих містах укладалися особливі колеґії для поспільства з 7, 20, 30, а частіше за все з 40 представників. Залежно від кількості членів, вони називалися, відповідно, септемвірами, віґінтовірами, квадраґінтовірами. Така колеґія отримувала законодавчу владу, скликалась у відповідні пори року, мала свого реґента і власного посла в сеймі. З радою вона вела постійні суперечки, вносячи ще більшу плутанину в муніципальний устрій міста. Врешті-решт у 1776 році уряд вирішив знищити маґдебургзьке право в усіх литовських містах, окрім 11 великих і найдавніших, а саме Вільно, Ліди, Трок, Ковно, Новогрудка, Волковиськ, Пінськ, Мозир, Мінськ, Брест-Литовськ і Гродно.






Устрій міст Правобережної України


Серед міст Правобережної України, що мали маґдебургзьке право, розрізняють, звичайно, такі, що користувалися цим правом у повній мірі, і ті, що мали неповне маґдебургзьке право. До міст першого розряду можна віднести лише Кам’янець. До цього ж розряду можна віднести і Київ, проте подальша його доля визначалась вже іншими історичними умовами.

Кам’янець — одне з найперших українських міст, що отримало маґдебургзьке право. За історичними свідченнями, воно /25/ уживалося в місті вже з XIV століття. Спочатку ним користувалися тут лише поляки та німці, що було невигідним для українського населення міста. Воно почало знелюднюватися і занепадати через те, що українські жителі почали виселятися. Тому король Казимір у 1491 році створив особливу самостійну українську юрисдикцію, яка кілька разів підтверджувалася наступними королями.

Однак дві юрисдикції — польська і українська — постійно суперечили одна одній. Уряд, наляканий козацькими повстаннями, перестав підтримувати українське населення в суперечках проти польського. У 1670 р. окрема українська юрисдикція була знищена і сгюрена змішана польсько-українська, з рівним числом членів від кожної національності. Крім того, до 1790 року в місті зберігалася ще й особлива — вірменська — юрисдикція.

Своє упорядкування Кам’янець запозичив зі Львова. Львівське право діяло як в Галичині, так і на Поділлі. Львівський маґістрат був найвищим апеляційним судом для цього регіону. Маґістрат (рада) складався з війта та радників (консулів). Це була довічна колеґія, яка сама себе поповнювала. Але були і винятки з цього загального правила — громада вибирала війта і лавників, а з останніх поповнювалася рада. Одна половина членів ради повинна була складатися з католиків, друга — з православних. Рада затверджувала будь-які громадські уґоди, вирішувала безкінечні позови, розбирала важливі карні справи. Якщо провина підсудного була доведена, то справа для вироку і покарання відправлялась до війтівського суду.

Прибутки ради були окладні і неокладні. До перших належали прибутки із земельних маєтностей, до інших — різного роду мита з діловодства та штрафи по судових вироках консульського уряду. Широка компетентність ради створювала їй повну самостійність та незалежність у ставленні до громади. Але разом з тим і призводила до всіляких зловживань. Нарешті громада виступила на захист власних інтересів і розпочала боротьбу з маґістратом, яка тривала протягом цілого сторіччя.

Консульський уряд Кам’янця у визначені дні тижня засідав у ратуші. Головуючий називався проконсулом, президентом або бурмистром. Головували всі консули по черзі. Проконсул мав змогу вирішувати невеликі тяжби і робити поліцейську розправу у себе вдома. Один з консулів — сеньйор — обирався представником міста перед вищими владами. Війт в Кам’янці був виборним і постійним членом ради, а також головуючим колеґії лавників. Вибирався він з консулів і залишався війтом іноді кілька років підряд.

Скабінат (лава) була замкнутою колеґією, котра сама себе поповнювала. Число лавників було неоднаковим; законним (на думку М. Владимирського-Буданова) в Кам’янці вважалось 11. Головною діяльністю лавників був суд, переважно карний. Лава /26/ у відомих випадках проводила також попереднє слідство, звершувала заповіти, виробляла розподіли і т.ін.

Зловживання маґістрату змусили Стефана Баторія в 1577 році до створення у Львові особливої представницької установи — избы ґминной (сорока чоловік, квадраґінтовірата). Установа ця була відтворена і в Кам’янці, але членів у ній бувало звичайно від 24 до 15 — порівну від міщан і ремісників. На чолі ґминной избы стояв регент, або маршал. Вона збиралась, з відома ради, чотири рази на рік на ординарні сесії, які через це називались квартальними. Бували сесії і екстраординарні. Изба вирішувала питання, запропоновані радою, і представляла ряд пропозицій (адцитаментів) стосовно необхідних, на її думку, мір, скарг на дії ради і таке інше. Важливе значення мав писар ради, в руках якого було діловодство ради. Він був її законником.

Що ж до міст з неповним маґдебургзьким правом, то в одних, як у Кременці, існувало окреме війтівство. В інших, як у Ковелі, воно було поєднане із староством, Якщо староста був ще і війтом, то він ставав повним господарем міста. Саме старості належало господарче управління містом.

З давніх часів і аж до 1766 року у Кременці існувало спадкоємне війтівство. Війту належала і судова влада. Посередником між війтом і міською громадою був лейт-війт. Він довічно обирався війтом з міщан, був головуючим колеґії лавників і не повинен був брати участі в раді. Міста з неповним маґдебургзьким правом мали виборний маґістрат (раду). Члени ради називалися бурмистрами, і вибори їх, як правило, не більше чотирьох, відбувалися щороку.

Але зловживання війтівською владою зменшувало значення виборної ради. Крім того, звичай велів відставленим від посад бурмистрам продовжувати брати участь у міському врядуванні від імені бурмистрів старої ради. Цим у значній мірі послаблювались виборчі засади. Судова влада в таких містах не була відділена від адміністративної. Всілякі справи, громадські й карні, вершились загальним урядом — лейт-війтом, бурмистром, радниками і лавниками. Останні, нарівні з радцями, брали участь також в адміністративних справах.

Роблячи висновок, можна зазначити, що якщо в містах з повним маґдебургзьким правом самоврядування мало хоч і ненадійну, але опору в представницьких установах, то в містах другого розряду не було майже ніякої опори для самоврядування.






Маґдебургзьке право в Лівобережній Україні (Гетьманщині)


На Лівобережній Україні врядуванням і судом по маґдебургзькому праву користувались лише 10 міст: Чернігів, Ніжин, Переяслав, /27/ Стародуб, Козелець, Остер, Почеп, Погар, Мглин, Полтава і Новгородсіверськ. Маґдебургзьким правом користувався також і Київ, який хоча і не був приєднаний до Гетьманщини, але з 1654 р. фактично перебував у складі Російської держави і підлягав царській владі. Майже всі ці міста отримали маґдебургзьке право, ще перебуваючи під польською владою.

Раніше за інших маґдебургзьке право отримав Київ, потім Переяслав. Інші міста здобули привілеї вже в XVII ст. Грамоти, видані на маґдебургзьке право польським урядом, у більшості міст загубилися і були потім — вже по пам’яті — затверджені російським урядом.

Цікавим тутє питання: чи користувався Новгородсіверськ маґдебургзьким правом при польськім володарюванні? Відомий історик України О. Лазоревський заперечує це, тоді як інший — Д. Багалій — вважає досить ймовірним. Проте при російському володарюванні маґдебургзьке право в Новгородсіверську виходить із вжитку. Воно, за проханням міщан, відновлюється в місті лише гетьманом Розумовським у 1758 р. Ще раніше, а саме у 1752 р. він наділив маґдебургзьким правом Полтаву, яка до того часу ніколи його не мала. На підставі жалуваних грамот містам Чернігову, Ніжину, Стародубу і Переяславу, Д. Багалій характеризує міське самоврядування на Лівобережжі як таке, що надавалося з суто економічних міркувань — для збільшення кількості ремісників. Будь-хто, що мав у місті майно або якийсь промисел, перебував під відомством міського маґістрату.

На чолі міського самоврядування в цих містах стояв війт, який іноді призначався королем (довічно), а іноді обирався населенням. Бурмистри, радники і лавники обиралися з людей, які розумілися у маґдебургзькому праві. За грамотою 1625 р. в Стародубі, наприклад, вони повинні бути католиками, в Чернігові та Ніжині цього не вимагалося. Перший раз вибір урядників проводив війт з поспільством, потім війт, урядники і поспільство. Війт з лавниками і бурмистр з радниками могли судити не тільки місцевих міщан, але й усіх приїжджих, якщо вони мали суперечки з місцевим населенням. Так відбувалося навіть при тяжких карних злочинах — понівеченнях, насильствах, вбивствах і тому подібному. Судочинство мало відбуватися за маґдебургзьким правом: в Чернігові та Ніжині — польською мовою, в Стародубі (по грамоті 1625 р.) — протягом перших 20 років польською мовою, а потім — латиною.

Апеляційний порядок для різних міст теж був неоднаковий. Але останньою інстанцією у будь-якому випадку був король. Міста, що користувалися маґдебургзьким правом, мали деяку земельну власність. Для поповнення усіляких витрат (таких, як жалування міським урядникам і служителям) було введено багато місцевих податків — торгове мито з усього привезеного краму, вагове (від /28/ вісу), поміряє (від міри) та мостове мита. Місто отримувало прибутки від здачі у піднайм міських гостиних дворів, лазень, різницьких лавок, цегельних заводів, вітряків, воскобоєнь, пивоварень, солодовень, перевозів. У міську казну також йшов податок з купців та ремісників відповідно до їх прибутків. Про розподіл та витрачання всіх цих зборів давався щорічний звіт перед війтом і усім поспільством. В містах уряджалися торги і ярмарки. Міщани отримували різні пільги щодо торгівлі і промислів. Вони мали змогу вільно курити горілку, варити пиво і мед, торгувати заморськими винами. Вони звільнялись від багатьох натуральних повинностей, — таких як підводна, постійна, сторожова. Але військову повинність були зобов’язані відбувати, хоч остання помалу скорочувалася. Так, з 1633 р. переяславські міщани звільнялися від явки в обоз і зобов’язувались брати участь у посполитому рушенні.

Після приєднання до Росії Лівобережна Україна отримала підтвердження на збереження своїх прав. У 1665 р. містам були видані грамоти на маґдебургзьке право. Однак у цих грамотах не конкретизувалися закони, які повинні були підкреслювати суттєвість маґдебургзького права. Це робило саме життя. Дослідження таких відомих істориків, як О. Кистяківський, Д. Багалій і Ф. Тарнавський довели, що діючими збірниками маґдебургзького права в судах Лівобережжя були праці П. Щербича і Б. Ґроїцького (спочатку у польському варіанті). В міру того, як посилювалось зближення Гетьманщини з Росією і забувалась польська мова, поставала кінцева необхідність у перекладі цих праць на українську мову і у пристосуванні їх до вживання в українських судах.

На думку Д. Багалія, перші переклади збірників з маґдебургзького права на українську мову можна віднести до другої половини XVII ст. Але більшість з них з’явилися пізніше — вже у XVIII ст. Окрім вказаних вище збірників, маґістратські суди користувалися також Литовським статутом і місцевими звичаями. В основі маґістратського самоврядування в Лівобережній Україні лежали виборні основи, але їх ступінь не був скрізь однаковим. У торгових містах, таких як Ніжин і Стародуб, він був незрівнянно вищим, аніж в Острі, Мглині і Новгородсіверську. Траплялись моменти, коли в цих останніх маґістратське управління зовсім завмирало і поступалося місцем ратушному, яке мало менш самостійний характер.

В ратушах засідав лише війт і 3 бурмистри. Ратушне управління існувало в усіх містах Лівобережжя, крім привілейованих, тобто тих, які одержали маґдебургзьке право після 1654 р. Війт обов’язково вибирався з міщанського оточення і затверджувався гетьманом, а пізніше — Ґенеральною військовою канцелярією. Вибори проходили вільними голосами під час зборів міщан, цехових людей і усього поспільства. Великий вплив на ці вибори мали козацькі полковники, які часто натискали на виборців. Кількість маґістратських /29/ урядників у великих містах була більшою, в малих — меншою. Так в 1721 р. у Стародубі був війт та 18 урядників (8 бурмистрів, 5 радників і 5 лавників), а понад те — присяжний писарь. Війту належала і адміністративна, і судова влади. На ньому лежала турбота про міське упорядкування. Він повинен був регулювати ціни на харчі, наглядати за мірами і вагами, забороняти шкідливі ігри і розваги, турбуватися про чистоту в місті, а також про пожежну безпеку.

Маґістратський суд, по Саксону і Порядку, перебував у руках війта і лавників. Але в Гетьманщині в ньому брали участь й інші міські урядники. Суд відав громадянськими та карними справами і міг відбуватися, якщо в маґістраті засідало не менш 5, а в ратушах не менше 3 урядників. В кримінальних справах рішення представлялось на затвердження вищої інстанції, котрою спочатку був полковий суд і полкова канцелярія. Сюди ж подавалися й апеляції. З половини XVII ст. усі маґістрати були звільнені від юрисдикції полкових судів і підпорядковані Ґенеральному суду, куди почали направлятися апеляції на рішення маґістратських судів. На війта представлялась скарга у вищий суд, на урядників — в маґістратський. Сфера відомства останнього розповсюджувалась на міщан і посполитих, що проживали у місті. Чолобитниками на останніх могли бути і особи інших станів. Окрім міських урядників, у маґістратському суді засідали і представники козацького уряду. Наприклад, в Стародубі — полковник, полковий суддя, полковий сотник. Там, де полковники зловживали своєю владою, козацький уряд суттєво впливав на рішення маґістратських судів.

Цьому сприяла і та неясність, яка існувала в самому понятті про зміст маґдебургзького права в Лівобережній Україні. В Решительных пунктах, виданих у 1728 р. при обранні гетьманом Данила Апостола, сказано, що в Україні діють маґдебургзькі і саксонські статути, які не узгоджуються між собою. Через це тоді ж було наказано урядити комісію для перекладу на українську мову законів, за якими мав судитися український народ. В цьому ж році комісія була створена. Вона засідала спочатку в Глухові, а в 1734 р. переведена до Москви, і наступного року знову повернена до Глухова. Після довгих засідань цією комісією, склад якої постійно змінювався, був у 1734 р. укладений кодекс законів, виданий О. Кистяківським під назвою «Права, по которым судится малорусский народ». У 1744 р. він був представлений в Сенат, але у 1756 р. повернутий гетьману Розумовському для перегляду. 1758 року з цього приводу була скликана ґенеральна старшина, але подальша доля цього документа невідома.

О. Кистяківський вважає, що він був забутий навмисне. 26-й розділ цього кодексу містив у собі основи маґдебургзького права: «О магистрате или уряде градском упривилиованных и других, менших городов, о судах их градских и других должностях». Перший /30/ же його артикул докладно зазначав перелік маґістратських членів і порядок їх обрання: «Во всяком привилиованном магистрате состоят те именно члены: войты, бурмистры, райцы, и лавники, и оные члены избиратись должны из мещан знатних, постоянных, совестных, разсудних, добронравных и где могут быть учених, законорожденных, в правах искусных, не молодших от 25, а не старейших от 70 лет, не излишне богатых которыи общество утеснять обыкли, и не весьма скудных, которым ради скудости служить паче, а не судить способны, но средних и нелакомых, ни лихваров, ни прилюбодеев, не иноверних и не иностранных, но тубилцов, со всем достойних и ни в чем не подозрительных, избрание же должно быть в обыкновенное время при собрании всех мещан, також цеховых людей и всего поспольства волными их голосами...». Наступний артикул роз’яснював і доповнював це так: «При том же магистрате... подлежит быть и иным урядникам, а именно: писару, до межовых дел комисару иле межовщику, городничему, возному одному или двом, чрез которых возных всякие с позовными и др. письмами посылки и протчие поручаемые им дела отправляются, а избирать и в оные урядники из токових же как вышеозначенно достойних людей, по избранию же своем вышеозначенные все члены или урядники должны на верность в содержании своих чинов присягу чинить по форме, как о присяги судей и др. судових персон в артикулах сего права седлия главы» 4.



4 Права, по которым судится малороссийский народ. — К., 1879. — С. 754-755.



У 1783 р. суди маґістратські і ратушні були замінені судами по учреждению о губерниях. Маґдебургзьке право прямо не відмінялось законодавчим шляхом, але воно ще раніше прийшло у таке забвене і упадок, що реформа 1783 р. практично не зустріла відчутної протидії. У 1796 р. імператор Павло I відновив минуле управління на Лівобережжі, та це майже не відродило маґдебургзького права. Так, наприклад, коли у 1824 р. до Сенату дійшла справа полтавського ґенерального суду о грошових справах в торгівлі, то він відмінив рішення суду, що було винесене на підставі Литовського статуту. Полтавському суду призначалось на майбутнє у справах купців і міщан керуватись маґдебургзьким правом.

Тоді ж з’ясувалося, що в судах подібних книг вже немає. Голова міністерства юстиції князь Долгорукий у 1827 р. звернувся до Комітету міністрів з пропозицією зробити новий переклад книг з маґдебургзького права і надрукувати їх. У той же час 2-му відділенню Собственной Е. И. В. канцелярии наказувалось розглянути взагалі переклад і зміст книг з маґдебургзького права. А також обміркувати питання, чи треба відновлювати закон, що практично вийшов із вжитку. Ознайомившись з історією маґдебургзького права на Лівобережній Україні, Сперанський склав і передав Долгорукому /31/ записку, в якій у цілому вірно відобразив походження, властивості та фактичне становище маґдебургзького права на Лівобережжі того часу. Записка закінчувалась пропозицією видати Сенату указ: «в виду того, что в жизни „закон под именем магдебургское право“ давно уже оставлен в бездействии и заменен литовским статусом и отчасти русскими законами, на будующее время в делах городских обывателей Малороссии поступать так, как это было до указа Сената, предписавшего руководствоваться магдебургским правом». У 1831 р. ця думка одержала високу підтримку і санкцію на відміну маґдебургзького права на Лівобережжі 5. А через 3 роки, у 1834 р., воно було скасоване і в Києві 6.



5 2-е ПСЗ. — Т. 6. — № 43191. — С. 119-122.

6 Там же. — Т. 10. — Отд. 2, прибавл. — № 7694А. — С. 47.












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.