[Делімарський Р. Маґдебургзьке право у Києві. — К., 1996. — С. 46-55.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ III

Київ у складі Литви

Брак відповідних джерел не дає можливості простежити історію впливу маґдебургзького права на самоврядування в Києві з самих його витоків. Відомий знавець української історії І. М. Каманін, який чималу увагу приділив вивченню київського самоврядування, підкреслював: «Внутренняя жизнь Киева со времени подчинения его литовским князьям, при существованш Киевского княжества и позже с 1471 г., когда княжество было обращено в воєводство, до самого конца XV ст., от которого дошли уже грамоты Киеву на магдебургское право, — совершенно неизвестна по отсутствию документальных данных. Несоменно лишь одно, что горожане находились в полной зависимости от воевод — зависимости, от которой их впоследствш и освобождают грамоты на магдебургское право» ⁴². Тому виклад історії Київської маґдебургії починаємо з того часу, коли дійшли до нас найдавніші грамоти на маґдебургзьке право у Києві, тобто з кінця XV ст. Найстаріший з цих документів — «Уставная грамота литовского великого князя Александра» київським міщанам від 1494 р.⁴³ В ньому, зокрема, сказано: «Пожаловали ми мещан киевских по давному, как было при Витовте, бо мы никому новин не велим уводити, а старини рухати». Як відомо, литовський великий князь Вітовт помер 1430 року, через що початок маґдебургзького права у Києві можна з відомою вірогідністю віднести на початок XV ст.

⁴² Каманин И. Новые данные для истории киевского городского самоуправления в XVII веке // Сборник статей по истории права, посвященный М. Ф. Владимирскому-Буданову его учениками и почитателями. — К., 1904. — С. 178.

⁴³ Акты ЗР. — Т. 1. — № 120. — С. 144-146.

Грамота 1494 р. була видана на прохання київських міщан і всього поспільства. Вони представили Олександру лист його батька Казиміра IV, короля польського і великого князя литовського, що базувався на розпорядженнях Вітовта, про те, «как службы им служити и поплати давати», — з проханням підтвердити його. Власне маґдебургзьке право в цій грамоті не згадується, але часте нагадування про війта та обмеження деяких прав воєводи дозволяють прийняти цю грамоту як перший (що дійшов до нас) документ на маґдебургзьке право у Києві.

За цим правом міщани звільнялися від повинності рубить город, тобто будувати міські укріплення, сипати стави, стерегти скарб /49/ воєводський, піднімати послів лядських, московських, волоських і мультянських, ходити з послами в Орду й облаву, стерегти нятцев (полонених), давати воєводі підводи для поїздок його за дві милі або на лови. Крім того, міщани звільнялися від штрафів, які воєводи накладали за дотримання вночі вогню у хатах. Щодо військової повинності, то міщани ділилися на ясачных і неясачных. Перші мусили нести військову службу лише по охороні міста. Але з надходженням звістки про поганьство, вони могли виїздити з міста лише маючи за себе заступника. Якщо хтось з них хату продавав, то повинність ця переходила на покупця. А коли міщанка одружувалась — то на її чоловіка.

Неясачные зобов’язувались на випадок війни ставати до військових лав. Усі міщани повинні були держати в полі сторожу, направляти міський міст, сипати біля міста став. Крім того — стерегти великого князя під час його наїздів до міста, і поднимати послів литовських й ординських.

Міщани звільнялися від деяких повинностей на користь замку, тобто воєводи, — сипати стави, опалювати лазню, возити дрова, загоняти товар, але мусили давати воєводі різні поплати. Так, коли прийде з Черкас водою риба, воєводський осмничій (посада, яка згадується ще в Руській Правді) повинен на березі обмытити рибу й своє десятое взяти. А як зверху риба прийде, на березі не обмычивати, а мита свое его на торгу смотреть. Судна, що йшли водою вниз, також повинні були мито платити. Міщани зобов’язувалися платити мито натурою — м’ясом, медом та. ін. і давати воєводі весільну куницю. З кожної корчми міщани мали сплачувати 2,5 копи грошей, а писчого гріш *. Проте корчми та крамниці в будинках війта звільнялися від поплат. Отже останні були все ж таки досить впливовими особами.

Через три роки, у 1497 р., великий князь Олександр дав київським міщанам жалувану грамоту, яка значно полегшила їхнє життя ⁴⁴.

* Копа грошей — 7,5 крб. кінця XIX — початку XX ст. — Авт.

⁴⁴ Акты ЗР. — Т. 1. — № 149. — С. 173.

Вона була обумовлена скаргами війта, бурмистра, райців і всіх міщан на те, що «з божьего допущения месту их от поганьства татар впад великий кождого году и не мають чим поживитися и вспомочи», і прохали відпустити їм мито. Олександр погодився на те, відпустивши їм мито «вечно во веки веков, по всему панству, великому князю литовскому и русскому, жемантскому, сухим путем и водою, и по нашим местам, и по князским, и панским, и по боярским, и по духовным, и по светским, сухим путем и водою». Одначе він застеріг, що коли місто успоможется, то міщани підвищать свої поплаты так, щоб и князю было вжиточно и им не шкодно.

Київський воєвода Дмитро Путятич розцінив даровані /50/ міщанам пільги як применшення своїх власних прав. Тому й поскаржився, що з того часу, як міщани київські дістали право немецкое ⁴⁵, вони «все вряды и пошлины городские (тобто замкові, воеводские) себе забрали». Колишній київський воєвода Юрій Пацевич на прохання великого князя Олександра підтвердив заяву Дм. Путятича. Слід зауважити, що обидва ці воєводи багато зробили для відбудування міста після спустошення його татарським ханом Менглі Ґіреєм у 1482 році. За наказом короля Казиміра IV тоді було зібрано близько 20000 людей з подніпровських та інших областей західної Русі. Тож Київ було відбудовано ще за часів воєводи Ю. Пацевича. А Дм. Путятич відновив і Київський замок ⁴⁶. Цим і можна пояснити прихильність великого князя до прохань воєводи. 1499 року Олександр дав нову Уставну грамоту, де підтвердив більшість прав воєводського правління ⁴⁷. На міщан під загрозою сплати 12 коп грошей вини накладався обов’язок сповіщати воєводу про купців і козаків, що приїздили до Києва.

Великі права дістав осмник воєводи: він повинен був переслідувати аморальні вчинки з «білими головами» (тобто жінками) і присуджувати пійманих до виплати вини митрополитові, як наказував звичай, та воєводі в розмірі 1 копи грошей з християнина і 12 коп з турчина, татарина або вірмена. Той же осмник мав одержувати десятину прибутків з козаків, що їздили Дніпром униз по здобич, і мито з риби, що привозилась, — 6 грошей з бочки, а от вялых и свежих десятье, від кожного осетра хребтину або від десяти осетрів — десятого. Продавці хліба повинні були сплачувати осмникові по даньге щосуботи, а ті, що тільки починали таку торгівлю, — платити куницею і 12 грошима. Осмник воєводи судив і на річці на такій відстані, до которого можна палкою докинути. Він же судив за крадіжки і побої. Отже, осмникові віддавалося стягнення податків і судова влада. За порушення цих постанов Грамота загрожує винним виною в 100 коп грошей.

Юрій Пацевич нагадав ще про один ориґінальний звичай, який охороняв інтереси фіску. Купці, що їхали до Києва на торги, аби зменшити розміри мита, занадто навантажували свої вози. Останні ламалися, ще не доїжджаючи Золотих воріт — на одному шляху, або річки Почайни — на другому. Такі поламані вози разом із крамом мали забиратися на воєводу. Великий князь Олександр затвердив і цей звичай, а також обов’язок для лучників, ковалів і чоботарів давати воєводі свої вироби.

⁴⁵ Це перша відома нам згадка про маґдебургзьке право у Києві. Між тим вона вказує на більш раннє його існування в місті. — Авт.

⁴⁶ Фундуклей И. Обозрение Києва в отношении к древностям. — К., 1846. — С. VI, 3.

⁴⁷ Акты ЗР. — Т. 1. — № 170. — С. 194-195.

Коротко кажучи, міщани, незважаючи на дарування їм німецького права, віддавалися на повну волю /51/ воєводі і його осмникові. Проте вони не змирилися з цим і в 1503 р. звернулися до великого князя із скаргами на того ж таки воєводу Путятича. Останній, скаржились вони, обтяжував їх підніманням послів, обов’язком охороняти їх майно, приставкою підвод для гонців воєводських; а особливо скаржились на «кривды и втиски и драпежства от тивунов киевских» (певно так в народі називали осмників воєводських).

Скарги ці справили враження на великого князя. Олександр згадав вірну службу киян та їх впадок от поганства татар і Грамотою на ім’я Дм. Путятича звільнив киян від усіх тяжкостей і на веки вынул их з тивунських рук ⁴⁸. З цього часу, сказано в Грамоті, «тивуну не надобно с них никоторых пошлин брати и судити их и рядити». Крім того, «все живущие в Киеве бискупьи и митрополичьи и воеводины и архимандричьи, и князские и панские и иные прихожие люди должны нести службы и поплаты местские» нарівні з міщанами. Між цими людьми названі і ремісники: «золотари и кравци и кушнеры, и ковали, и шевци и винники, и хлебници, и перекупники, и рыболови». Це перша згадка в грамотах про ремісників, які, можливо, вже мали в ті часи цеховий устрій і тепер долучалися до міщанської громади.

В 1506 р. помер великий князь Олександр. Міщани звернулися до його наступника — брата покійного Сиґізмунда І — з проханням про підтвердження прав, наданих місту небіжчиком, додавши до цього скаргу на новину, що її завели воєводи, — заборону тримати вночі світло під загрозою вини в 12 коп грошей. Ця новина особливо дошкуляла ремісникам, яким доводилося працювати вечорами. Король і великий князь Сиґізмунд І жалуваною грамотою підтвердив права киян ⁴⁹. Що ж до новини, то, обміркувавши це питання з панами та радами, постановив, що більше «не надобе воеводам той вины брати, только в корчомных домех лете, коли вже ночи малыи бувають, не надобе никому с огнем пити, а купцы и ремесленники мають огонь завжди держати, коли хотячи».

У 1514 р. новою підтверджуючою грамотою Сиґізмунд І закріпив дароване раніше маґдебургзьке право за Києвом ⁵⁰. Війт і міщани долучили до свого прохання привілей короля Олександра (який до нас не дійшов) на право немецкое, то есть майтборское, додавши, що «покойний король в некоторых речах многих того права не хотел им держати» (тобто порушував його). Сиґізмунд I, зважаючи на вірну службу киян і на лиха, які вони терпіли від ворогів на Україні, бажаючи, щоб место это людьми и пожитками ширилося, підтвердив їм у повній мірі користування маґдебургзьким правом.

⁴⁸ Акты ЗР. — Т. 1. — № 207. — С. 355-356.

⁴⁹ Акты ЗР. — Т. 2. — № 3. — С. 2-3.

⁵⁰ Акты ЮЗР. — Т. 2. — № 103. — С. 126-128.

В цій грамоті Сигізмунд досить докладно зазначив права і /52/ обов’язки київських міщан. Тому вважаємо за потрібне навести майже дослівно її зміст: «Право немецкое, реченое майтборское, дали есмо вечно месту нашему Киеву и всем мещанам, нынешним и напотом будучим в нем, римское веры и греческое, и арменское, как место наше виленское то право мает и вживает; а от прав польских, и литовских, и русских, и всех обычаев которые были тому праву на переказе, их вызволяем. Також их всех мещан наших от всякого права, и моци, и насилия всех подданных наших от воевод, и от судей от всех посполите врядников наших визволяем. О делах великих и малых, о злодействе, о розлитии крови, о мужобойстве, о пожоги, и вжятьи члонков, и иных всяких проступках позваны пред них может оповедати перед войтом, который будет, а войт ни перед кем иным, только перед нами, не иначей, только их же правам немецким мает отповедати, и то естли бы был пред нас позван нашим листом. Также мает войт того места нашего в делах главных и инших всех члонков вышеписаных суполную моць судити посудити, карати и стинати и на как бити и топити, как тое право немецкое майтборское во всех члонках держит и вказует. А вин никоторых они не мают платити».

Ця ж грамота давала міщанам виключне право тримати шинки, продавати в них горілку, пиво, мед та вино, а прибутки, що від того будуть, вживати на потреби міста. Вона давала їм також право тримати крамниці різного роду і мати воскобойні, платячи з кожної крамниці 2 копи грошей. Крім того, задля допомоги місту визначалось провести дві тижневі ярмарки — «О трех королях и на Матки Божої рожество». Підтверджувались також пільги, надані грамотами великого князя Олександра, — про звільнення від мита, від піднімання послів, від утисків тивунів, від штрафів за тримання вогню в хаті.

Але на міщан накладалися і обов’язки по відношенню до замка, а саме — мати сторожу в полі від татар, погоню за ними, сторожу нічну, кликанье в замку і деякі податки на користь скарбу.

Грамота 1514 р. базується на невідомій історикам грамоті Олександра, яка вочевидь до нас не дійла. В пізніших грамотах є посилання на грамоту 1516 р., де права війта вже значно ширші: його суду підлягають не тільки міщани, але й шляхтичі та інші особи, що не підпорядковувалися маґдебургзькому праву. Всі ці особи, однак, віддаються «под власть и послушанество местское, а от власти и послушенства воевод и других урядников увольняются». Крім того, під юрисдикцію маґістрату передавались ремісничі цехи, які до того знаходились під зверхністю воєвод. Ніхто з урядників замку київського, і особливо згаданий осмничій, жодной трудности не дерзают затевати, и от них жадных податей вьмогати ⁵¹.

⁵¹ ЦДІА України. — Ф. 62, оп. 1, спр. 1, арк. 7-10. /53/

Та міщани не задовольнилися однією королівською грамотою і почали вимагати від воєводи київського Андрія Немирича заяви про те, що він вже не буде більше втручатися в міщанські справи. Останній змушений був згодитися і в 1518 р. дав Уставну грамоту ⁵², де докладно переказав зміст жалуваних грамот короля Сиґізмунда I, який «отдалил все вряди городовые от замку и дал им мещанам к ратушу своему вживати». При цьому знову було перелічено цехи, що переходили під оруду маґістрату: кравці, кушніри, шевці, постригачі, золотарі, стрільники, винники, лучники, ковалі, рядовниці. В той же час Немирич зауважив, що «господарь вынял на замок по два ремесника, и если бы потреба господарская и замковая вказывала, а не наша, теды они все мають робити без всякой местской вымовки. А плотников господарь мещанам не поступил, и они обязаны к замку служить и городового присуду вживати». У всьому іншому воєвода кориться волі короля, все передає ратуші і надалі обіцяє ни в которые вряды не вступати.

Отже воєвода київський намагався утримати за собою хоч невелику частку влади, що належала йому раніше. Проте з пізніших документів можна зауважити, що він не обмежувався цими зобов’язаннями і дозволяв собі вчинки, які викликали нові скарги міщан. Це доводять дві грамоти короля Сигізмунда І від 1522 р. — київським міщанам ⁵³, і від 1523 р. — воєводі А. Немиричу ⁵⁴. Перша грамота категорично звільняла міщан від піднімання послів: всі видатки по цьому повинен був нести воєвода за рахунок скарбу. А в разі нестачі на те грошей, він мав позичити їх у приватних осіб і повідомити про це короля. Воля останнього — повернути йому гроші зі скарбу.

У другій грамоті король нагадував воєводі, що він уже визначив його права і обов’язки, а той їх ламає. На це тепер скаржились війт і міщани: воєвода вимагав, щоб міщани, що й коня не мали, йшли в погоню за татарами, відбирав у міщан коней та збрую, примушував стерегти полонених, брав безкоштовно живність, мито дров’яне та сінне, роздавав, «дворище местские, и выгоны, и пахотные земли» стороннім особам, кликунів замкових бив і примушував чистити смітники («под узводом чистити») і т. ін. Тому король наказував воєводі надалі «никаких кривд и тяжкостей не чинить, и мищан киевских во всем подлуг привилея, который им на право магдебургское дан, заховывать».

⁵² Акты ЮЗР. — Т. 1. — № 68. — С.57-58.

⁵³ Акты ЮЗР. — Т. 2. — № 106. — С. 130.

⁵⁴ Акты ЮЗР. — Т. 2. — № 108. — С. 131-133.

У 1529 р. король Сиґізмунд І ще однією Уставною Грамотою мешканцям київської області знову категорично підтвердив права київських міщан і закінчив цей документ такими словами: /54/ «А естли бы воеводы наши киевские нынешние и потом будучие, хотели им в чем кольвек кривду и утиски вчинити, теды ми и потомкове нашим будем повинни того боронити и не допускати никоторых члонков с тех прав рушити и предься маем их суполне а моцне держати и боронити, абы были в тых вольностях закованы и ни в чом не рушоны на вечные часи» ⁵⁵.

1544 року король Сиґізмунд І видав нову грамоту, де підтвердив права, надані Києву його братом Олександром ⁵⁶. Виникла ця грамота з приводу справи, досить характерної для тих часів. Міщани київські їхали в міських справах до Львова, маючи при собі привілей короля і великого князя Олександра. В дорозі на них напали татари й відібрали цей привілей, причому відірвали навіть печатку, прикріплену до документа шовковою мотузкою. Міщани, які занадто дорожили привілеєм, де був підпис короля, за величезні гроші викупили документ у татар і представили королю, прохаючи підтвердити його. Король задовольнив їх прохання і в своїй грамоті цитував переданий йому документ Олександра (в цій і подальших грамотах маґдебургзьке право називається дивним ім’ям атеотаницкое, що, скоріше за все, значить тевтонське — за назвою німецького Тевтонського ордену, який межував у той час з великим князівством Литовським.).

Майже дослівний переказ цієї грамоти, включаючи й історію з татарським пограбуванням, міститься в грамоті 1545 р.⁵⁷, яка була зидана київським міщанам Сиґізмундом II Авґустом (ще за життя батька — Сиґізмунд I помер у 1548 р.) як великим князем литовським. Того ж року Сиґізмунд II надав киянам нову жалувану грамоту ⁵⁸, де підтверджував надане великим князем Олександром звільнення міщан від мита під загрозою штрафу в розмірі 1000 коп грошей, які будуть стягнуті з маєтків винних у порушенні цього права.

⁵⁵ Акты ЗР. — Т. 2. — № 164. — С. 207-211.

⁵⁶ ЦНБ НАН України, ІР. — Ф. 2, од. зб. 14817-14897, ч. I, арк. 1-11.

⁵⁷ ЦНБ НАН України, ІР. — Ф. 2, од. зб. 14817-14897, ч. I, арк. 12-22.

⁵⁸ Акты ЮЗР. — Т. 1. — № 113. — С. 120.

Лейтмотивом цих грамот, наданих Києву на самоврядування міста за маґдебургзьким правом, що дійшли до нас з часів литовського панування, є боротьба київських міщан на чолі з маґістратом проти підпорядкування міста воєводській владі. Іншими словами, це боротьба за автономність міста у складі литовсько-руської держави. І міщани її, без сумніву, виграли.

Великі князі литовські, маючи на меті охорону торгівлі, промисловості та заміну натуральних повинностей грошовими (у чому була нагальна потреба як в литовському так і згодом у польському урядах), намагалися захистити інтереси міського населення від /55/ свавілля старост і воєвод. Втім, Київ тих часів ще часто боронився від нападів татар, а це тяжко відбивалося на чисельності міста і всього регіону. Але разом з тим князі змушені були (з огляду на неспокійні часи) підтримувати інтереси й київських воєвод, на яких був покладений обов’язок охорони держави. Тому права міщан нерідко порушувалися, і це змушувало їх звертатися до великих князів та королів зі скаргами й проханнями підтвердити їх привілейований стан.

Попередня     Головна     Наступна