Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Міл, Джон Стюарт. Про свободу: Есе / Пер. з англ. — К: Основи, 2001. — С. 290-297.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ XIII

ПРО ДРУГУ ПАЛАТУ



З усіх питань, пов’язаних із теорією представницького урядування, жодне не ставало предметом стількох дискусій, — особливо на континенті, — як питання, відоме під назвою питання про дві палати. Воно привертало до себе більше уваги мислителів, ніж багато вдесятеро важливіших питань, і вважалося чимсь на кшталт пробного каменя для розмежування прибічників обмеженої та неконтрольованої демократій. Я, зі свого боку, не надаю особливого значення обмеженням, які друга палата може накласти на демократію, що без неї була б необмеженою, і схильний вважати, що коли всі інші конституційні питання вирішені правильно, то питання, чи складається парламент з двох палат чи лише з однієї, має вторинне значення.

Якщо є дві палати, то вони можуть бути схожі між собою за складом чи ні. Якщо схожі, то обидві підпадатимуть під однакові впливи, й певне питання, що отримає більшість голосів в одній палаті, ймовірно, матиме її і в другій. Щоправда, необхідність отримати згоду обох палат для ухвалення певного заходу іноді може стати відчутною перешкодою для вдосконалень, бо коли припустити, що обидві палати будуть представницькими й однаковими за кількісним складом, то кількість депутатів, трохи більша за чверть від загалу, може перешкодити ухваленню будь-якого закону, а коли є тільки одна палата, закон обов’язково пройде, якщо отримає просту більшість голосів. Але цей уявлений випадок — скорше абстрактна можливість, ніж те, що може відбутися на практиці. Не часто траплятиметься, що одна з двох схожих за складом палат буде майже одностайною в якомусь питанні, а друга майже порівну поділеною, тож якщо певний захід буде відкинутий більшістю однієї Палати, то й у другій існуватиме принаймні численна меншість, що також з ним не погоджуватиметься. Отже, будь-яке вдосконалення, яке може в цій ситуації зазнати зайвих перешкод, майже в усіх випадках матиме підтримку не більше, ніж простої більшості від усього складу парламенту. Тоді найгірший можливий наслідок такого стану речей полягатиме в тому, що ухвалення того чи того заходу буде відкладене на незначний термін чи відбудеться звернення до виборців, щоб вони засвід-/291/чили, чи справді думка більшості у парламенті відповідає панівній думці в усій країні. До незручності, що стане наслідком відкладання, й до переваг, яких слід сподіватися від безпосереднього звернення до нації, в даному випадку можна ставитись, як до взаємоврівноважених факторів.

Я приділяю небагато значення тому аргументу, який найчастіше висувають на користь двопалатного парламенту: мовляв, він дає змогу уникнути необачності й гарантує подвійну зваженість: адже представницькі збори, в яких звичайні форми роботи не вимагають навіть не подвійної, а набагато більшої зваженості, очевидно вже від початку сформоване вкрай невдало. Але що, на мій погляд, найкраще свідчить на користь існування двох Палат (і це міркування справді здається мені досить переконливим), так це той шкідливий вплив, що його справляє на будь-яких носіїв влади — незалежно від того, чи йдеться про індивіда чи про певні збори — усвідомлення, що та або та постанова залежить тільки від них. Важливо, щоб у серйозних справах жодна група осіб навіть тимчасово не могла домогтися перемоги sic volo, не запитавши на те нічиєї згоди. Більшість єдиних зборів, якщо вона набуває постійного характеру, — складається з тих самих осіб, що звичайно діють спільно й завжди впевнені в перемозі у своїй палаті, — легко перетворюється на деспотичну та самовпевнену силу, якщо тільки ця більшість вільна від необхідності запитувати себе, чи матимуть її дії схвалення іншої визначеної владної інституції. Ті самі міркування, що змушували римлян мати двох консулів, приводять і нас до думки, що бажано було б мати дві палати, аби жодну з них не розбещувала неподільна влада, хай і протягом лиш одного року. Один з найважливіших моментів практичної діяльності політиків, особливо у сфері керування вільними інституціями, полягає у примиренні протилежних позицій, що обіймає готовність до компромісу, вміння чимсь поступитися опонентам і виробити такі ефективні заходи, щоб вони завдавали щонайменшої шкоди інтересам тих, хто дотримується протилежного погляду. Взаємний обмін люб’язностями (як його називають) між двома палатами є постійною школою формування цієї корисної звички. Ця школа дає користь уже тепер, і за демократичнішого устрою законодавчого органу ця користь, імовірно, відчуватиметься ще більше.

Але немає потреби в тому, щоб палати мали однаковий склад: адже слід зробити так, щоб вони стримували одна іншу. Якщо одна вважається демократичною, то інша, природно, має бути сформована з розрахунком на стримування демократії. Але її ефектив-/292/ність в цьому аспекті повністю залежить від суспільної підтримки, яку палата отримує зовні. Збори, яким бракує опори з боку якоїсь значної сили в країні, не мають жодного впливу на збори, що мають таку опору. Аристократична палата має владу лише в суспільстві, де аристократія відіграє визначну роль. Колись палата лордів становила собою найпотужнішу силу в нашій державі, а палата громад була лише стримувальним органом. Але це діялось за часів, коли барони були чи не єдиною владою й за межами парламенту. Я не можу повірити, що у справді демократичному суспільстві палата лордів матиме бодай мізерну практичну вагу як обмежувальний чинник демократії. Коли з одного боку виступає сила слабка порівняно з силою, яка діє з іншого боку, то якийсь результат вона дасть більше тоді, коли її не виставлятимуть на двобій із тією могутнішою силою. Така тактика призведе до повної поразки слабшої сили. Менша сила нічого не здобуде, тримаючись осторонь і вимагаючи від усіх, щоб вони зайняли позицію за або проти неї. Їй треба радше розчинитися серед натовпу, ніж ставати супроти нього, й притягнути до себе всі елементи, здатні вступити з нею в союз на грунті будь-якого питання. Така сила зовсім не повинна створювати враження ворожої структури, що об’єднує проти себе неприхильний загал. Вона має діяти як один з елементів різнорідної маси, поширювати свій вплив і часто виступати слабшою частиною більшої сили, додаючи до її впливу свою частку. За демократичного державного устрою справді пом’якшувальна сила має діяти в демократичній палаті й через неї.

Я вже звертав увагу на те, що в будь-якій державі має існувати центр опору силі, що посідає панівне становище в структурі державного устрою, — тож за демократичного державного устрою це буде ядро опору демократії, — і це своє твердження я вважаю за фундаментальний принцип урядування. Якщо якийсь народ, що має демократичний представницький уряд, унаслідок своїх історичних традицій схильний терпіти такий центр опору радше у вигляді другої палати, або палати лордів, ніж у будь-якій іншій формі, то це достатня причина, щоб мати його саме в такій формі. Але я гадаю, що ця форма сама по собі не найкраща і аж ніяк не найефективніша для досягнення поставлених перед нею цілей. Якщо існують дві палати і вважається, що одна з них представляє народ, а інша — лише певний клас або взагалі не є представницькою, я не можу уявити собі, щоб там, де демократія становить панівну силу в суспільстві, друга палата матиме якусь реальну спроможність перешкодити діям першої палати чи бодай її поми-/293/лкам. Можливо, її існування терпіли б з поваги до звичаю та з сентиментальних міркувань, але не в якості ефективного отримувача. Якби вона була здатна до незалежного волевияву, то від неї вимагали б, щоб вона діяла в тому самому дусі, що й перша палата: була такою ж демократичною, як та, і обмежувалася лише виправленням недоробок популярнішої гілки законодавчого органу чи змагалася з нею в рамках того самого популярного курсу.

Отже, дієвість будь-якої перешкоди владі більшості залежить від розподілу сил в популярнішій гілці урядового органу. І я показав найкращий з відомих мені способів, щоб встановити там корисну рівновагу сил. Я також зазначив, що навіть тоді, коли більшість дає змогу повністю домінувати через відповідну більшість у парламенті, але меншини все-таки теж мають рівні права (належні їм на основі суто демократичних принципів), бути представленими пропорційно до свого кількісного складу, то такий порядок гарантуватиме постійну наявність в палаті такої кількості найкращих умів країни (не менш популярних за решту членів), що коли вони не будуть роз’єднані чи наділені якимись прерогативами, які викликатимуть обурення, то ця частина національних представників матиме вплив набагато більший відносно своєї кількості й зможе при потребі найефективніше створити духовний центр будь-якого опору. Таким чином, друга палата не потрібна для цієї мети: вона не сприятиме її досягненню; бо більше — інколи навіть заважатиме. Однак якщо внаслідок інших уже згаданих причини ухвалено створити другу палату, то бажано, щоб вона складалася з осіб, не звинувачених у класових інтересах, що суперечать інтересам більшості, а проте саме ці особи мають схиляти палату до протистояння класовим інтересам більшості й давали палаті змогу авторитетно піднімати голос проти помилок і вад тієї більшості. Ці умови, очевидно, не виконуються, коли йдеться про орган, подібний до нашої палати лордів. Оскільки традиційні титули та особисте багатство вже більше не приголомшують демократію, палата лордів своє значення втрачає.

Здається, приклад найкращого з принципів, за якими можна утворити помірковано консервативний орган, призначений пом’якшувати та регулювати демократичний вплив, можна вбачати в римському Сенаті, що був найпослідовнішим у своїй обережності та розважливості з органом, що коли-небудь керував державними справами. Недоліки демократичних зборів, що представляють широкий загал, — це недоліки самого загалу: брак спеціальних навичок та знань. Слушна корекція полягає в приєднанні до /294/ цих зборів органу, в якого є ці спеціальні навички та знання. Якщо одна палата представляє народні настрої, то інша має представляти особисті заслуги, перевірені й гарантовані реальною державною службою і підкріплені практичним досвідом. Якщо одна палата — народна, то інша має бути палатою державних діячів, тобто радою, що складається з усіх нині живих державних діячів, які пройшли випробування важливими політичними функціями та місіями. Така палата буде набагато більшою силою, ніж тільки органом забезпечення поміркованості. Вона стане силою, що не лише стримує, а й спонукає. Таким чином, влада стримувати людей буде в найкомпетентніших руках — в руках людей, що взагалі воліли б стати на чолі народу і вести його якимсь правильним курсом. Рада, якій буде довірено виправляти помилки, що їх скоїв народ, не повинна представляти клас, що, на думку загалу, начебто протистоїть інтересам цього народу. Вона має складатися з природних лідерів, що ведуть цей народ шляхом прогресу. Орган, утворений за будь-яким іншим принципом, ніколи не зрівняється з такою палатою за вагою та ефективністю здійснення своїх функцій стримування. Буде неможливо затаврувати орган, що завжди якнайбільше сприяє вдосконаленням, просто як орган, що завжди стоїть на перешкоді змінам, хоч би скільком шкідливим змінам він зашкодив.

Якби в Англії існувало вільне місце для такого сенату (гадаю, я міг би й не казати, що це не більше, ніж гіпотеза) він міг би складатися приблизно з таких елементів. Всі, хто були членами Законодавчої комісії, про яку я сказав давніше і яку я вважаю необхідною частиною добре сформованого народного уряду. Всі, хто був головними суддями чи головами будь-яких вищих судів звичайного права чи права справедливості. Всі, хто протягом п’яти років виконував функції звичайного судді. Всі, хто протягом двох років займав будь-яку міністерську посаду, — але бажано, щоб такі люди потрапляли й до палати громад і, якщо їх туди оберуть, то їхня посада пера або сенаторська функція має за ними зберігатися. Слід поставити за обов’язкову умову якийсь мінімальний термін перебування на цій посаді, щоб запобігти призначенню в кабінет міністрів людей просто для того, щоб забезпечити їм місце в сенаті, і я пропоную дворічний термін, щоб той самий термін, який дає міністрам змогу отримувати пенсію, давав їм і право на місце в сенаті. Всі головнокомандувачі, і всі, хто, командував армією або флотом, мають отримати подяку парламенту за успіхи в суходільних або морських воєнних операціях. Всі, хто протягом десяти /295/ років займав найвищі дипломатичні посади. Всі, хто був генерал-губернатором в Індії або Британській Америці, й усі, хто протягом десяти років виконував функції губернатора в будь-якій колонії. Також мають бути представлені постійні цивільні службовці, тож сенаторами повинні ставати всі, хто протягом десяти років займав важливі посади заступника міністра фінансів, заступника міністра закордонних справ або виконував інші не менш важливі та відповідальні функції. Якби було вирішено разом з людьми, кваліфікацію яких перевірено практичним досвідом державного врядування, якимсь чином представити і клас мислителів, — річ сама по собі бажана — то варто було б подумати, чи кількарічне займання професорських посад із певних предметів і в певних національних закладах має гарантувати місце в сенаті. Одні лише наукові або літературні досягнення є занадто невизначеним та суперечливим фактором і вимагають ретельного вибору, тоді як інші характеристики промовляють самі за себе. Якщо наукові праці, якими уславилась людина, ніяк не пов’язані з політикою, то вони не свідчать про наявність у неї потрібних якостей, а якщо пов’язані — то через таких людей міністерства матимуть змогу заполонити палату своїми партійними маріонетками.

Усе історичне минуле Англії не залишає сумнівів у тому, що коли не відбудеться насильного повалення теперішнього державного устрою (а це малоймовірна річ), то будь-яка друга палата, що має шанси на існування, будуватиметься за тими самими принципами, що й палата лордів. Не може бути й мови про те, щоб справді думати скасувати ці збори й замінити їх таким сенатом, як я щойно окреслив, або якимсь іншим. Але не існує жодних не менш нездоланних перешкод, які не давали б змоги ввести тільки-но названі класи та категорії до вже наявного органу, надавши їм титул довічних перів. Подальший і, можливо, необхідний крок міг би полягати в тому, щоб зробити так, аби спадкові пери засідали в палаті не особисто, а через своїх представників — таке представництво вже здійснюється на практиці у випадку шотландських та ірландських перів; до того ж тільки численне зростання цієї верстви рано чи пізно зробить такі заходи неминучими. Невеличкі корекції до плану містера Геєра дали б змогу уникнути ситуації, коли пери-представники представлятимуть тільки партію, яка має серед перів більшість. Якби, наприклад, кожні десять перів могли висувати по одному представнику, то можна було б дати їм свободу групуватися для цієї мети по десять, як вони хочуть. Вибори можна було б проводити так: всі пери, висунені кандидатами на /296/ посаду представників своєї соціальної верстви, мають заявити про це і внести свої імена у список. Призначається місце й день, коли мають зібратися всі пери, що бажають взяти участь у голосуванні або особисто, або, згідно з усталеним парламентським звичаєм, надіславши своїх повірених. Далі відбувається голосування, причому кожен пер голосує лише за одного з кандидатів. Кожного кандидата, що набрав не менше десяти голосів, проголошують обраним. Якщо хтось набрав більше, то можна дозволити всім, крім десяти, відкликати свої голоси — цих десять можна визначити через жеребкування. Отже, цей десяток і становитиме виборців даного представника, а решта перів, що голосували за нього, можуть знову віддати свої голоси за когось іншого. Цей процес слід повторювати, доки (наскільки це можливо) буде представлений кожен пер, присутній на голосуванні або особисто, або через своїх повірених. Якщо в кінці залишиться менше десяти й не менше п’яти перів, то їм можна таки дозволити домовитися про ще одного представника, а якщо їх менше п’яти, то їхні голоси слід вважати анульованими або можна записати їх на рахунок когось з уже обраних представників. За цим незначним винятком, кожний перпредставник представляв би десятьох інших перів, що не просто голосували за нього, а з усіх наявних кандидатів обрали саме його як людину, яку вони найбільше хочуть бачити своїм представником. В якості компенсації перам, не обраних представниками своєї соціальної верстви, можна було б дати право бути обраними до палати громад — справедливе відшкодування, якого нині не мають у своїй частині королівства ні шотландські, ані ірландські пери, й до того ж і ті, й ті можуть бути представлені в палаті лордів тільки завдяки належності до найбільших партій.

Той спосіб формування сенату, який я тут обстоював, не лише здається найкращим сам по собі, — на його користь значною мірою свідчать історичні прецеденти й безперечні блискучі успіхи. Однак це не єдиний реалістичний план, який можна запропонувати. Інший можливий спосіб формування другої палати полягає в тому, щоб її членів обирали члени першої палати. Тут лише потрібне певне обмеження: вони не повинні висувати жодного зі своїх членів. Такі збори, як американський сенат, утворення якого є результатом того ж таки народного вибору, тільки опосередкованого, навряд чи можна вважати таким, що не відповідає принципам демократичних інституцій, і такий орган, напевне, завжди здобуватиме значну повагу в суспільстві. Досить малоймовірно, щоб спосіб його формування викликав заздрощі народ-/297/ної палати або призвів до бурхливих сутичок із нею. Ба більше, якщо передбачити механізми для представництва меншості, ця палата, майже напевне матиме досить вдалий склад, і до неї ввійде багато представників тієї породи надзвичайно талановитих людей, що чи випадково, чи через свою непоказність не хочуть або не можуть здобути голосів народних виборців.

Найкращий склад другої палати має охоплювати якнайбільшу кількість членів, вільних від класових інтересів та упереджень більшості, але й не перейнятих жодними антидемократичними почуттями. Однак, я повторюю, не слід покладати на будь-яку другу палату основної надії у справі пом’якшення повновладдя більшості. Характер представницького урядування визначається передусім складом народної палати. Порівняно з цим питанням усі інші питання про форми врядування неістотні.
















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.