Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна





§ 6. Які ще пам'ятки були в рукопису разом із „Словом”.


У якому „товаристві” знайдено „Слово"? До цього питання ми не повинні ставитися байдужно, коли маємо не ізольовану пам'ятку, а таку, що заведена до того чи иншого збірника. Нехай „Слово” згодом приєднано до Хронографа, все-ж самий факт, що давній переписувач, охочий до читання, прилучив його до такого збірника, яскраво промовляє за те, як ставилися були до „Слова” в старовину. Його уявляли, мабуть, як історичну повість, подібну до тих, котрі увійшли до складу Хронографа. Але, може, це звязок не тільки пізній, що утворивсь випадково, в XV — XVI вв. Розгляньмо ото, що-ж було в цьому рукопису. Про нього ми знаємо від перших видавців „Слова” й Карамзіна. Карамзін зберіг низку витягів не тільки з „Слова”, але й з инших, що були разом з ним, пам'яток.

„Подлинная рукопись”, — читаємо ми в передмові до вид. 1800 року (стор. VII), — „по своєму почерку весьма древняя, принадлежит Издателю сего” — і далі, у примітці: „г. действительному тайному советнику и кавалеру, графу Алексею Ивановичу Мусину-Пушкину. В его Библиотеке хранится рукопись оная в книге, писанной в лист, под № 323. Книга же сия содержит следующие, по их оглавлениям материи:

1) „Книга глаголемая Гранаграфъ (Хронографъ), рекше начало писменомъ царскихъ родовъ отъ многихъ лЂтописецъ; прежде о бытіи, о сотвореніи міра, отъ книгъ Моисеовыхъ и отъ Іисуса Навина, и отъ Судей ІудЂйскихъ, и отъ четырехъ Царствъ; такъ же и о Асирійскихъ Царехъ, и отъ Александрія, и отъ Римскихъ Царей, Еллинъ же благочестивыхъ, и отъ Рускихъ лЂтописецъ, Сербскихъ и Болгарскихъ”.

2) „Временникъ, еже нарицается лЂтописаніе Русскихъ Князей и земля Рускыя”.

3) „Сказаніе объ Индіи богатой”.

4) „Синагрипъ Царь Адоровъ, И наливскія страны”.

5) „Слово о плъку ИгоревЂ, Игоря Святъславля, внука Ольгова”.

6) „ДЂяніе прежнихъ временъ храбрыхъ человЂкъ о бръзости, и о силЂ, и о храбрости”.

7) „Сказаніе о ФилипатЂ, и о МаксимЂ и о храбрости ихъ”.

8) „Аще думно есь слышати о свадЂбЂ ДевгЂевЂ, и всъхыщеніи СтратиговнЂ”./44/

Варто уважливо спинитися й розглянути згадані пам'ятки, нехай як погано складено їм перелік (прим. 6 — 8 каже про одну, а не про три пам'ятки: видавці вважали були за спільний заголовок циноброві заголовки окремих частин, щó в давніх рукописах трапляється раз-у-раз), все-ж він одкриває нам дещо, пояснюючи, прим., „ладЂ вои”, „сла—, зам. „лады”, „славы” — помилкою переписувачевою, яку „СтратиговнЂ": очевидячки, отакі помилки, що до їх спричинилася псковська вимова переписувача, були не тільки в заголовку, ба й в тексті; Ђ скидалося на ь („свадЂбЂ”); є розкрито примітивно, вмістивши в рядок с і додавши ь. Але багато цікавіші зміст та літературна доля цих пам'яток.

„Хронографа” з отаким заголовком склав, як гадає акад. О. О. Шахматов, Пахомій Серб р. 1442. Він являв собою щось наче огляд усесвітньої історії. Дальша його редакція належить до 1512 року. Ґрунтуючися, мабуть, на цьому, акад. Сперанський запевнює, що слово „Гранограф” — „ранее к. XVI в. встретиться не могло: это — название 2-й редакции Хронографа, возникшей не ранее этого времени и законченной в 1617 г. (Ист. др. р. лит. 3-тє вид, стор. 353). Отже сусідство „Слова” промовляє за те, що список його був не давніший від к. XVI в. З цим, додамо, погоджується й те, що заголовок Хронографа, як його наводять перші видавці „Слова”, найближчий до того, котрий має р. Хрон. у 2-ій ред., див. А. Попов, Обзор, II, стор. 70 *). Але ледві чи можна робити такий висновок на підставі однісінького слова. Цікавіше — з чого той „Гранограф” складається. Багатьох пам'яток, що на них „Слово” скидається стилем, у заголовкові „Гранографа” не згадано. Але за попередника Хронографові був Гелленський літописець 1 ред., що до нього ввіходила хроніка Георгія Амартола: і в Гелл. літ. 2-ої ред., і в Хронографі — подибуємо Олександрію. До хронографічних збірників увіходить і „ПовЂсть о плЂненіи Іерусалима”, тоб-то Історія Юдейської війни Йосипа Флавія, Змістом своїм ці пам'ятки змальовують здебільша військове й політичне життя. Отож через те й були вони популярні в давньо-руському письменному середовищі, для нього їх і поперекладувано, як це можна гадати на підставі новітніх дослідів.



*) Про Хронографи — див. Иконников, Опыт русск. историогр. т. II. кн. 2, 1908. сс. 1167, 1350 і сл. література — сс. 1417 — 1422; з давніх праць найважливіший: „Обзор хронографов русских редакции” А. Попова, в. I, 1866. в. II 1869. Ще див. С. П. Розанов. Хронограф редакции 1512. 1407, В. М. Истрин, К вопр. о взаимоотнош. Елл. летописцев и Архивского (Іудейского) Хронографа, 1912. його-ж, Особый вид Елл. летоп. из собр. Тихонр., 1912.



У хроніці Амартола, що ввіходила до Гелленського літопису, ми подибуємо ті-ж самісінькі риси, що й по деяких инших пам'ятках, перекладених на Україні-Русі, мабуть, ще до монгольської навали. Я не спиняюся на формах імперфекта: „имяшеть”, „бяшеть”, „въздЂвахуть”, „бяхуть”, „нарицахуть”, дієприкметникові „мога"; але „вазнь”, „вазнивъ”, — з похідними формами, „посивно”, „непосивьна” та инші, що ми /45/ їх одзначили, — є в Амартолі вже в сп. ХНІ — XIV вв., за яким цю пам'ятку видав акад. І стрій. Отакі ще слова: „накупь”, „крамола”, „котора”, „бес которы”, „котору творяше”, „гробля”, „усобица”, „тали” (заручники), „свитица”, „оземствени”, „сапогы”, „кожухъ”, Евсевий Панфиличь, „вЂно”, „харотья”, „въ вЂчи РимьстЂмь”, „царю ловы дЂющу, олень... явися”, „в силЂ тяжъцЂ”, „в малЂ дружинЂ”, то-що. Хроніку перекладено десь на Русі й до того вже існувала вона при кінці XI в., що переконливо доводить акад. Істрін, і, може бути, ще за сорокових років XI в. (В. М. Истрин, Книгы временьныя и образныя Георгия Мниха II, стор. 306 та дд.).

Олександрію, що ввіходила до Хронографу, ми добре знаємо. Саме цю відміну докладно розглянув В. М. Істрін у своїй праці „Александрия русских хронографов”, М. 1893. Тут видано і 1-шу ред. цього романічного повідання за збірником Моск. Гол. Арх. Μ. Закорд. Спр. № 902/1408 (прогалини заповнено за сп. Унд. № 1 та Синод. № 280); 2-гу ред. — за сп. Гелленського Літописця другої ред. Чуд. ман. № 51/353, тепер належить Моск. Істор. Музеєві; 3-тю ред. — за списком Хронографа 1-ої ред. М. Публ. Б., збірка Попова, № 2397; 4-ту за рук. Публ. Бібл., Погод. древлехран. № 1440. Висновки, що їх поробив В. М. Істрін, такі: Олександрія у своїй первісній редакції це переклад з грецького Псевдокаллісфена, саме з другої його ред., і жадний з відомих нам списків не був за оригінал для перекладу. Перекладач перекладав слово за словом, буквально, не виправляючи помилок грецького оригіналу, ще й сам раз-у-раз помиляючись. Олександрія в первісній своїй редакції не мала статті Палладія про Рахманів й оповідання про те, як Олександер увійшов до Єрусалиму (його додано згодом з перекладу Амартолової хроніки). Коли та де цю пам'ятку перекладено, того дослідник точно не визначає. Та в XII в. 1-ша ред. Олександрії вже існувала в слов'яно-руському перекладі (стор. 138 — 139). Друга редакція повстала з першої; за характерну її ознаку правлять додатки, здебільша з писаної літератури, її вже знали на Русі в першій половині XV в. (стор. 251), себ-то тоді, як „Словом о п. Ігоревім” уже мало цікавилися. Коли ми тепер удамося до мови 1-ої ред., що її видав акад. Істрін, точніш до її словного матеріялу, то знайдемо низку слів, котрі звязують цей текст з Історією Юдейської війни Йосипа Флавія, і почасти з літописом. Отакі слова: „вазнь” 5, „вазньство” 63, „вазнивЂе отца” 28; „голка” 25, „без голкы” 11 то-що; „посивъ сътворити” 28, „на мЂстЂ посивнЂ” 41; „c товары” (вар. с имЂниемъ) 68; „кръста” (домовина) 72; „погоничь” 98; „котора” 108, „без которы и без рати” 117, то-що; „по гораздъству” 100; „гребля” 61; „на ролью” 67; „сулица” 12, 18, „знамение суличное” 12; „веде-же всю дружину старую” 27, 44, 47 то-що; „на забралех” 52; „рядителя тя сътворю” 19; „двоичи” (двічі) 22; поруч церковнослов'янських форм та написань, читаємо також: „одва” 16, 69; „олень” 31; „к тобЂ” 10, й низку типово руських форм імперфекта: /46/ бяшеть 10, 59; каяшется 18; радовашеть 19, 25; окушашется 28, хотяшеть 83; идяшеть 56, 60, то-що.

Що переклад зроблено вже за давньої давнини, це доводить окрім того вживання форм нечленного прикметника: „у полатахъ Кировахъ” 99; „узами нужнами” 125.

Історія про Юдейську війну, що її склав Йосип Флавій (вид. див. у „Flavii Josephi Opera”, ed. Niese, Berol. vol. VI, 1894 і Berends, „Die Zeugnisse vom Christentum im slavischen. De bello Judaico des Josephus”. Leipz. 1906 (= Texte u. Untersuchungen zur Gesch. d. altchristl. Literatur, hsgg·. v. Gebhardt u. Harnack XIV B., 4 Heft) належить до пам'яток, що ними дуже цікавилася давня Русь. Воно й не дивниця, адже ця історія не тільки що соковитими барвами змальовувала, як конало було Юдейське царство, геть аж до того часу, коли Тит зруйнував Єрусалим, ще-ж і надто, подавала вона відомості й про Палестину взагалі й про Йвана Головосіку й про Христа. Стародавній читач уважав, що вона природньо продовжувала історичне оповідання Діяннів — до того моменту, коли, як це провістила була євангелія від Матвія, впав Єрусалим. Переклад дійшов у низці списків, що з них ми знаємо: Архівський, Волоколамський № 651, Академічний, Воскресенський — Новоєрусалимський (у літоп. поч. XVII в.), Макарієвський (В. Чт. Мин., лютого 29); є й инші списки. Рукописи ці порозкидувано від XV до поч. XVII в.; але переклад тексту — дуже давній і належить будь-що-будь до періоду передмонгольського, а то, бува, й до давнішої доби. Словний матеріял слов'яноруського тексту мимоволі звертає на себе увагу. Не дурно Барсов у відомій праці про „Слово” висунув на показне місце цю перекладну пам'ятку й обстоював, що її мова звязана з мовою Київського літопису й „Слова”. Наведімо скількись слів: „тъсняся, потъснувся, тъснется та инш.; вазнь, добровазньство, благовазнивы, зловазнивый; голка; вывабити; розноличен, розноличныя грЂхы; худизна; братанъ, стрый; волость; чадь, дружина, тысячьскій и воеводы; думця, думцЂ бояры; дЂтинець, колодникы, по забралом (часто); заратЂніе, зараченіе; наворопляху; полъгривны вЂса на четырех золотницЂх; раскоторание, которатися; усобица, кровію усобичною; послуси, видоци, холопи, наймитъ; обЂдъ силенъ; паволокы, паволочитыя ризы; щепки, сапогъ; олень; вабити, вывабити; оземствованъ бысть; йродовичи, Антигоновичи”, то-що. Не згадуємо докладно про руську фонетику, що чималою мірою відбилася в ортографії всіх списків (користуємось оце з Архів, та Волокол.), зазначимо самі дієприкметникові форми: ида, сЂка, мога, тека, кажа, то-що; займенники — тобЂ, собЂ; прислівник одва, оже; цікаві випадки асиміляції кінцевого б з наступним и, це, очевидячки, вплив давніх київських оригіналів: преиметі и, и удръжит, выженути и, или убиють, да мучити и; випадки давньо-руськ. імперфекта надто численні: любяшеть, раздавашеть, идяшеть, хваляшеть, хуляшеть, сочяшеть, смиряшется, творяшется, метяшется, і т. д., умирахуть, възбраняхуть, издыхахуть, звахуть, ношахуть, метахутся, биахутся, то-що. Що пам'ятку перекладено вже за перших віків, /47/ як почалася на Русі письменність, це доводять випадки, коли вживається нечленні прикметники: святительсками ризами, связанама рукама, въ свЂтлах ризах, ровом глубоком, кровавом мечемь, то-що.

Стаття „Синагрипъ царь Адоровъ и Наливскія страны” це не що инше, як повість про премудрого Акіра, відома під цим заголовком у рук. № 189 О. Ист. и Др. Р. XV в. та инш. Видав її й дослідив А. Д. Ґріґорьєв (пов. об А. прем. 1913). Ця повість, що об'єднує в собі елемент пригод і повчальність, відома була в давній Русі до поч. XIII віку. Це можна гадати на підставі цитат та згадок (Григ., стор. 491). Словарним-же матеріялом своїм вона належить до XI — XII вв. (стор. 498). Старанно проаналізувавши мову й поробивши деякі словарні зіставлення, можна, здається, разом із проф. Ґріґорьєвим зробити висновок, що повість цю перекладено на Україні й найшвидше в XI віці (стор. 522, 526). Це доводять слова, типові для групи перекладів, пороблених саме за цієї доби й на цій території (близок, верста, ладен, та инші, стор. 523 — 4).

„Сказаніе объ Индіи богатой” — дуже популярна в давньому руському письменстві пам'ятка, відома з списків од XV аж до XVIII в. включно. Пам'ятку цю, як довів акад. В. М. Істрін (В. йстрин, Сказание об Инд. царстве, 1893, з Труд. Слав. Ком. И. Моск. Археол. Общ., І), перекладено з латинської мови вже за далеких од нас часів — в XIII — XIV вв. У XIV віці вже повстала друга редакція „Сказанія”. Його засвоїло українське письменство XVII — XVIII вв. (моя стаття в Зап. Н. Тов. в Київі, кн. IX, 1912) й історично-епічний епос — у старинах про Дюка Степановича. Вже старші списки рясніють русизмами морфологічними (тобЂ, собя, есми та инш.) і фонетичними; де-не-де подибуємо слова, звичайні в мові літописів і групи старших перекладних пам'яток: трепястокъ, харотья, стази ( — стязи), рати, с великим жемчюгом; верста (міра на віддаль), заборолы. Нехай це й не дає ще підстави зачислити переклад до давнішого часу й застосувати його саме до України, все-ж можемо ми включити „Сказаніе” до кола пам'яток, доволі популярних в XIII віці.

Три останні статті, котрі були в збірникові разом із „Словом” — Це власне одна стаття: „Деяніе прежнихъ временъ и храбрыхъ человЂковъ, о дерзости и о храбрости і о бодрости прекрасного Девгения”, як її названо в Поґод. рукоп. № 1773 (вид. Пам. Стар. Р. Литер. II, 379 — 387; про ню — Пыпин, Очерк лит.-ист. повестей, 85 та дд.); инший список — у рукоп. Тіхонравова (Сочин. I, 263 і дд.), тепер належить Моск. Публ. Муз. — подає инший переказ, з иншими подробицями й новим епізодом. Тіхонравов не датує пам'ятки (список — новий, 1744 p.), Пипін застосовує слов'яно-руський переклад до XII — XIII вв. (стор. 89). Дарма що мова його за кілька сторіч могла чимало змінитися, все-ж мовні ознаки літописів XI — XII в. і „Слова” у ньому помітні: имети, черленъ паволока, доспЂвай бракъ, ловы дЂюще, рать, ратное дЂло, кожухъ, во мнозЂ силЂ та инш. Отож немає нічого дивного, коли /48/ припустити, що з повісти про Девгенія ми маємо також пам'ятку, в XII вже віці відому письменним руським людям. З цим погоджується й новітній дослідник „ДЂянія” (акад. М. Сперанський, ДД. 1922, стор. 130). До цих пам'яток належить ще й „Пчела” (сп. XIV в. — вид. Семьонов). У цьому збірникові речень „все, взятое вместе: характер перевода, сравнительно с подлинником, лексика, язык, все говорит, что в ,Пчеле' мы имеем перед собой русский перевод” (М. Н. Сперанский, Переводные сборники изречений в славяно-русской письменности, 1904, стор. 305). „Пчелою” в XII або XIII в. користувавсь Данило Заточник; мабуть вона існувала вже в XII в. Як гадає Сперанський, „Пчелу” перекладено мабуть чи не на Україні, де був і культурний осередок, ближчий до Візантії, й прямо на літературну мову давньої України-Руси (стор. 329). Досить глянути на словник „Пчелы”, щоб пристати на цю думку: тъснутися, дружина, вазнь (з похідними), думьца, раскотораньє, клюкати, рамяно, вабити, стыдъко, голка, бридкый та ин. (див. 296 — 299). Світський, побутовий характер речень, прибраних у словесний зодяг руської мови, дозволяє зарахувати „Пчелу” до пам'яток, що їх годиться використати, коментуючи „Слово”.






Попередня     Головна     Наступна




Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.