[Феофан Прокопович. Філософські твори. Том III.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки

[Т.-Г. З. Байєр]

ЖИТТЄПИС ФЕОФАНА ПРОКОПОВИЧА

Народився він 1677 ¹ р. у статечних батьків у Києві. Його хрещеним батьком був Прокопович, по смерті якого він ріс у вельми суворій дисципліні мачухи. На хрещенні був названий іменем Єлисея, бо народився дня 17, [місяця] червня, на свято пророка цього ². Дитина комплекції міцної, з очима зеленими, холерик темпераменту сангвінічного.

Хлопець був вишколений щодо нижчих наук і вихований належно митрополитом Варлаамом ³ у Києві, його професорами, дидаскалами були на той час Одорський ⁴ та ін.

Порівняно з іншими старанний, кмітливий та обдарований доброю пам’яттю, мав приємну і витончену вдачу, досяг великих успіхів, [легко] перегнав товаришів та ровесників; завдяки голосові дзвінкому у хорі був солістом ⁵, ніколи не захоплювався шкідливими забавами та іншими пустощами.

Юнак приділяв найбільшу увагу вивченню філософії та теології, [через що] потім від вивчення та викладання інших [предметів] цілком відвик. Обдарований буйною вдачею, палкою та незалежною, він [на досягнутому] зупинятись не думав, а тим менше замикатись лише в межах Малої Русі, Тому 1694 р. з [уже] нелегким вантажем наук, насамперед до Льво/252/ва в Червоній Русі добившись ⁶ і отримавши рекомендаційні листи від єпископа грецької церкви, прибув він [спочатку] до Кракова, де єпископам і деяким професорам відомий став, [а згодом] — до Відня, королівств Кроації ⁷, Славонії, звідти через Тирольський комітат, Форум Юлія, Удіну, Патавію ⁸, Феррару, Анкону, Бононію ⁹, Флоренцію до Пізи дійшов.

Коли він прибув до Рима, матері мистецтв і наук, його прийняли до грецької колегії св. Афанасія, яку папа Григорій XIII для греків, українців та інших слов’ян обряду грецького заснував і яка чималими коштами була забезпечена. Тут грецькою та слов’янською мовами щоденно відбувалась літургія. Стосовно харчів та іншого для життя вихованців необхідного, то їх коштом папи утримували. Щодо наук, то їх під наглядом превелебних отців єзуїтів ректори й корифеї безкоштовно навчали. А звідти по кількох роках їх посилали до [різних] сект або церков, або до тих, кого називають невірними, щоб вони [виучні] могли усюди, куди б не потра\362\пили, унію грецькії та латинської церков підтримувати, що вони, присягаючи, [робити] обіцяли.

Тут наш [Феофан] особливу увагу на вивчення риторики, поезії, філософії, римських старожитностей церковних [як поган, так і християн] звернув ¹⁰. Протягом близько шести років він мав звичку вельми часто щедрість і добродійства отця чину Ісуса вихваляти, який приятелював і розважався разом з ним [не лише] внаслідок легкого його характеру, приємної вдачі, дотепної та, веселої, а ще й тому, що вва/253/жав, що цей вихованець і обличчям, і вдачею до папи Урбана VIII подібний ¹¹. Він [отець єзуїт] піклувався [про нього] й у приватних справах йому більше, ніж іншим, довіряв. Батьківською любов’ю оточений, він [Феофан] дозвіл отримав з таємницями бібліотек ознайомитись, багато яких у місті для всіх доступними були. Роблячи, одним словом, добродійства або в семінарії чину Ісуса ¹², або в іншому якомусь священстві, він [отець] марно його [Феофана в Римі] затримати намагався  ¹³. Не раз, прослухавши прелекції до арістотелівської філософії та схоластичної теології («Про заплямлення совісті»), їх він не схвалював ¹⁴. Він прагнув збагачувати розум на лекціях святих отців як грецької, так і латинської церков, та античних авторів, яких в оригіналі й не скорочених мав: Демосфена, Ціцерона, Квінтіліана — в риториці, в пісні героїчній — Вергілія, в елегії — Овідія, в сатирах — Ювенала, в одах — Горація, Катула, Сарбієвія ¹⁶, в епіграмах — Марціала, в історії — Светонія, Салюстія, Тацита, а з сучасних — Бемба ¹⁶, Садолета ¹⁷, Антонія Палеарія ¹⁸, Латино-Латинія ¹⁹ та ін. До порад названого отця прислуховуючись, він, звичайно, визнавав, що цих авторів прочитав уважно, й засіб проти «беззмістовних наук» приготував. Вдень і вночі ці книжки перечитуючи й через самостійні студії, часто [навіть] від їжі відмовляючись, він настільки [їх] сік і кров «спростував», що стало очевидним, наскільки він їхнім духом захопився ²⁰: коли в Римі він з уст папи Іннокентія XII ²¹ в прилюдно на страсний четвер прочитаній буллі «In coena Domini» почув, що лютерани, кальвіністи та інші [некатолики] схизматиками оголошуються та що серед них і русини-неуніати проклятими вважаються, він нишком висловився, що це дурна блискавка блиснула. Ось тому оголосив він це явно несумісним, а навіть ворожим обов’язкові пастиря екумена, [хоча] правом помсти користуючись, він [пізніше] у Москві та Петрополі противників /254/ грецької церкви анафемою та іншими репресаліями у великий піст часто громив. Казав, що [людей], які в істинності християнської релігії сумнівались би, він ніде не виявив більше, ніж в Італії. Тим часом він з гідами Рим, античний і модерний, пам’ятки, святі й несвяті, часу нового й старого, оглянув, \363\ форму релігії Понтифікату в справах церковних, цивільних та військових простежив і ретельно зауважив усе те, що під час виборів римським папою Климента XI ²² відбувалося (він спостерігав [форми правління], коли трон [папський] порожній та інше, уваги гідне), й надзвичайно успішно виявив, якими потаємними мистецтвами займаються тиберійські ²³ музи.

Вийшовши з міста [Рима] ²⁴, він Лавретанський храм провідав, потім [уже] вдруге через Бононію та інші міста, [що були йому] по дорозі, перейшов. Оскільки германські та галльські війська зайняли й робили ще небезпечнішими й без того небезпечні шляхи ²⁵, він різними обхідними стежками мандрував, зазнаючи труднощів та небезпек. Без [жодної] допомоги та ще й узимку, через брак харчів та запасів у дорозі, він змушений був переносити великі труднощі, які наснагою душі та тіла без [жодного] нарікання подолав. Через гору святого Готарда до грізонів у Ретії та гельветів пішки дійшовши, він став відомий людям, у науці славним та вельми бажаний усюди гість як для католиків, так і некатоликів ²⁶, перед якими устами, до мови про гуманізм схильними, знаннями настільки себе проявив, що вони, гостинцями та ласкою щедро його обдарувавши, відпустили від себе, щоб він продовжував мандрівку.

Величезним прагненням та бажанням палаючи себе та свої з великими труднощами здобуті знання батьківщині й грець/255/кій церкві присвятити, 1702 р. зі свідченням про всюди добре проведене життя та зі звичаями, що наче з солі складалися, й дотепністю італійців на Русь повернувшись, застав небагатьох, які знаннями з ним рівнялися б. Магістр, або доктор філософії, й префект шкіл, бібліотеки та гімназії в Київській академії під керівництвом Одорського та інших професорів представлений, почав ²⁷ викладати науки новим методом, ясним і доступним, якими, звичайно, все покоління до гуманізму та великодушності будив. Він викладав прилюдно філософію, мистецтво вправного декламування та дискутування й, нарешті, теологію. До багатьох релігійних братств прийнятий та іменем Феофана названий, тобто «вказаного богом», з амвону до народу безліч слов’янських проповідей виголосив. У Печерському монастирі він став відомий Прусові Чернігівському ²⁸, який 1695 р. Регіомонтанську [Кенігсберзьку] академію залишивши, грецьку релігію прийняв та в Києві у стан чернечий [перейшов]: його у грецькій вірі він [Феофан] скріпив та автором [видавцем] для нього був, коли той книжку «Про походження святого духа від самого лише отця» латинською мовою вельми вдало, ерудовано та вичерпно написав, яка згодом 1714 р. в Петрополі російським кандидатом теології слов’янською мовою перекладена, але ще не видана. \364\ 1709 р., після видатної перемоги над шведами, здобутої Петром Великим на Полтавському полі, коли той [Петро] до Києва вступив і до храму [завітав], він [Прокопович] у соборі Софії святої при великому напливі слухачів та [під] бурхливі оплески [їх] панегіриком урочистим [та] гарною промовою, не фразонською ²⁹, але поважною [його] привітав. Промова [й] цей панегірик у Києві російською та латинською мовами, in folio, були видані, а 1711 р. у Лейпцігу повторно [видані]. /256/

Імператор щонаймудріший, талантів суддя та шанувальник великий, після різних розмов про релігійні та приватні справи, які він мав з ним, звернув увагу на його розум у викорінюванні забобонних обрядів та неосвіченості ³⁰, кмітливий та сміливий і до виконання інших наказів [царських] його здібний та швидкий, на мов знання, на спосіб життя та поведінки бездоганний, [на те], що він славою непостійною не захоплювався, й на те, нарешті, що він [вивченню] звичаїв різних народів сприяв, їх мов, законів та церковних обрядів. [І тому Петро І] у першу чергу 1710 р. сюди навідався, коли [його] тріумфальний вступ попереду славного війська до захопленої Полтави відбувався.

Коли імператор наказав провадити наради про реорганізацію посади патріарха в синод або колегію достойників багатьох стану духовного, про відновлення колишньої дисципліни в православній церкві, про кліру реформацію як регулярного, так і секулярного, та про інші заходи, спрямовані на збільшення [кількості] церков та шкіл, про які в цих справах з Петром Великим він домовився й приватно йому порадив ³¹, найобачнішому імператорові вони так сподобались, що він [Феофан] у нього назавжди повагу й пошану таку велику здобув, що, крім інших подарунків, гостинців та нагород, багато разів, свідків уникнувши (щоб заздрості товаришів [його] до нього не викликати), під плащем гаманці по 1000 золотих йому приносив. І тому він [Феофанові] як бувалій людині безліч листів, що стосувались важливих і таємних справ, складати доручав.

У місті Москві [він був] ректором гімназії, помічником доглядача престолу патріарха, а пізніше — головою синоду /257/ під керівництвом святого Стефана Яворського, митрополита рязанського та муромського. Він [і] конгрегації постійно очолював, у сумнівних і таємних справах поради охоче давав, завжди справедливим суддею був, [інтереси] обох сторін відстоюючи, жрецем як ласки, так і справедливості; нічим не дорікаючи, [різні] справи швидко й спритно з колегами обговорював, яких легко схиляв до своєї думки, у всьому старанно дотримуючись міри. \365\

Він безліч разів гімназії, школи, бібліотеки, бурси, монастирі в місті та поза містом, шпиталі й готелі відвідував. У так званій патріаршій та в інших бібліотеках книжки та рукописи античних [авторів] вишукував. Виправлення скрізь старанно у формі порад записував, а згодом, коли авторитет його зріс, він належні вказівки давав, а тих, хто підкорятись їм не погоджувавсь, суворою цензурою обмежив.

Він вельми часто виголошував проповіді у формі евхаристій на урочистих святах, на Новий рік, на весіллях, на уродинах [та] хрестинах царської сім’ї. Наче другий Золотоустий, він велику юрбу не лише з релігійного обов’язку збиратись примушував, а й тому, що вишуканим красномовством досвідчених слухачів приваблював. Він брав активну участь і навіть очолював диспути з філософії та теології, що прилюдно в Московській гімназії проводились, на які вельми вчені мужі різних релігій запрошувались.

Добірну бібліотеку з книгозбірень Дерпта, Нарви та інших міст Лівонії, або з залишених, або /258/ на землі ворожій за правом війни захоплених, почав собі комплектувати, а пізніше, коштів не шкодуючи, з різних торгових міст Європи [книжки набував]. Згодом їх [кількість] до 30 000 томів кращих видань, у належному порядку розташованих, зросла. Уважно користуючись цими книжками, він [чимало] різних творів написав, які частково вже видані, а частково свого часу видаватимуться і [які] в книгосховищі та в скринях зберігаються. Він дуже радо цією добірною літературою з іншими ділився, ніколи жадібно ці мистецтв та знань скарби, пильним читанням і довгим досвідом здобуті, не приховував, а усно й письмово з колегами, однодумцями та вченими ³² людьми ділився, яких часто запрошував на обід, або увечері, коли для справ та глибших студій наснага потрібна була, — на вечерю, не кажучи вже про тих, що [самі] приходили. Вечорниці ці мов вечорами аттичними були, а товариство його — академією ³³, звідки ніхто [іншим] не виходив, як ще вченішим.

А щодо вченості його, то багато освічених людей, іноземці насамперед, які енкомії йому писали, полігістором, пансофом, теологом, філософом, поетом, оратором та іншими його називали. Що він [добрим] економом був, видно із зразкової та похвальної ощадності, обачного й обережного керівництва як домашніми справами, так і церковними, для яких він був добрим і чуйним пастирем, мов керманич для корабля. Про те, що в архітектурі він досить обізнаним і досвідченим був. свідчать різні палаци для гостей, які він у Москві, Петрополі на Карпівці ³⁴, а також від Пе/259/трівки недалеко талановито збудував, чи храми, які він відповідно прикрасив убранням святим, столами, годинниками, статуями, різьбою та малюн\366\ками. Крім того, що він вивчив іноземні мови — грецьку, латинську, італійську та польську, які [вельми] шанував, на схилі віку він гебрейську вивчати продовжував від знайомих юдеїв, які в Петрополі серед його домашніх були.

У залах та своїх помешканнях він понад 160 хлоп’ят та юнаків утримував — як сиріт збіднілої шляхти, так і плебеїв, поділених у школі на класи, дотримуючись вибору за віком та хистом, для студіювання різних мов, вільних мистецтв: малярства, архітектури, математики, вокальної та інструментальної музики й інших мистецтв, дуже корисних. Відповідно до віку та здібностей кожного він досвідченим учителям і дидаскалам доручав [їх] доти, поки вони хисту до одного з мистецтв не виявляли або до ремесла якогось не привчались. Утриманням, убранням, інструментом та книжками він їх усіх забезпечував.

Він, корифей щонаймудріший і щонайвищий, ректор добродійний, інспектор і доглядач, годинами як вчителів, так і учнів сам вислуховував. Ніби між іншим він зауваження робив і корисні вказівки давав, не лише сприяв комедіям або сценічним виставам та урочистим рекреаціям, але й був їх учасником. [За провину] скоріше оміхом, ніж ляпасами чи суворими словами карав.

Висвячених у чернечий стан юнаків вибирали за його допомогою, досвідчених в ораторстві, філософії та теології, що відзначались побожністю й вишколеністю, частково аби у різні провінції ім/260/перії для відкриття шкіл, а частково для навернення невірних, фанатиків або поганів, краянів і скіфів, посилали. У літургіях, молитвах та проповідях як домашніх, так і прилюдних, він завжди брав участь. До щонайкращого вшанування бога пастир добрий одних усно, [а інших] письмово та [особистим] прикладом схиляв.

З батьківською любов’ю та доброзичливістю нуждарів зі Сходу, невірних або греків — некатоликів з Іллірії, Польщі та Угорщини, вигнанців з Грузії ³⁵, прочан, що з гір Лівану й Афону прибували, внаслідок лихоліття або власної провини, обездолених та інших мандрівних студентів і митців, яких в окремі роки досить багато було, він гостинно приймав. Російським вельможам, про вдосконалення [управління дбаючи], на [різні] служби та посади [їх] він рекомендував, допомогу для прожиття щедро [їм] подавав, а тим, хто в мандрівку вирушав, провіантом [допомагав].

Боржникам відвертим або через борги ув’язненим зайві гроші він вельми часто позичав і через їх убогість без жодного нарікання нерідко втрачав. Він часто нарікав, що свої добродійства переважно на невдячних спрямовує, але від того щедрість його й гостинність не зменшувались, а вуха його \367\ для скарг [їхніх] і двері для тих, що стукали в них, завжди відчиненими були.

У певні дні бідним обох статей щедро роздавались гостинці, а для слуг, вільних від роботи, проти звичаю бучні забави влаштовувались. Коли когось зобов’язати він мав намір або комусь щось важке доручити, то тактовно знаходив [цьому] обгрунтування, подібно до того як медицина гіркі ліки звичайно підсолоджує й приємними робить./261/

І коли комусь у чомусь він ділом, порадою, рекомендацією або посередництвом допомогти міг, то ніколи не відмовляв тим, хто утиску зазнав або в скруті перебував. Кому треба було допомогти, а до кого виявити прихильність, він відразу інтуїцією після кількох розмов легко вгадував, бо володів даром проникливості такої.

Після того як спочатку прихована, а пізніше й явна пошесть неправильних поглядів розкольників та інших [сектантів] на деякі російські провінції, передусім на Новгородську, поширилась, Феофан виступив проти цих схизматиків, яких старовірці або [послідовники] старої віри капітонами називали (від імені засновника секти цієї), а інші — розкольниками, оскільки вони від греко-російської церкви письмом та рішеннями як поміркованими, так і вельми на той час жорстоким проводу свого відокремились. [Їхні] численні осередки, для більшої безпеки та нагляду [військом] оточені, він від омани до лона церкви навернув. Проти цих сектантів в числі інших Дмитро ³⁶ книжку російською мовою написав, що «Розыск...», або «Розслідування...» називається.

Нечесних, забобонних, лицемірів, симоніяків ³⁷, дурисвітів, лінивих жебраків, облудних «пророків», навіжених та службовців, що про фальшиві дива та судівничу астрологію ³⁸ базікали, охоче викривав і переслідував. Як заступник голови святого синоду розтратників, клятвопорушників, крутіїв та непокірних вигнанням, карцером та іншими, провині відповідними, тортурами карав. Запідозрених у справах віри, які проти бога та монарха виступали, охочих до таємних державних переворотів і в навмисному клятвопорушенні звинувачених у суді при зборі за/262/гальному асесорів позбавляв [усіх] звань або рукою преторською та впливовою на муки належними карами передавав ³⁹.

Оскільки вважав за найпохвальніше володарям сподобатись, то й він династам, вельможам та щонайрозумнішим достойникам вельми дорогим був.

Найясновельможніший князь Гольштинії Кароль Фрідріх, який 1724 р. до Росії прибув, часто Феофана на розмови запрошував і в коло своє, разом з приятелями, яких Феофан [сам] вибирав і зі собою приводив, [радо] приймав. Так само \368\ превелебний ясновельможний князь Гольштинії та єпископ Любекський Адольф, з коронною принцесою Єлисаветою заручений, який невдовзі в Петрополі трагічною смертю помер, часто для розмов його приймав.

Єзуїти, які від 1715 р. з ласки імператорської колегії в Петрополі та Москві школи й громадських проповідників [своєї] релігії мали, протягом багатьох років, на шкоду станові російської церкви, вели [жваву] торгівлю книжками між собою й з іншими в Польщі та Італії, багато яких виявились шкідливими й неправильно написаними. Тому Феофанові та його колегам було доручено почати проти них розслідування. Тим, хто, нарешті, зізнався, та їх спільникам детальним декретом, на зразок англійців чи батавійців ⁴⁶, було дамо вказівку за межі Росії вийти, а також щоб нікого ні з цього чину, ні з ченців-католиків усякого [іншого] чину в Росію не посилати.

Він переглянув судівничу астрологію, піввірш такий додавши: «Мудрий зорями правити буде». /263/

Тим, хто книжечку отця Рібери ⁴¹, схвалену католицькою церквою, та інші твори, шкідливі й хибні, в перекладі грецькою та слов’янською мовами в Москві крадькома видати й усюди на Сході поширити хотів, приведеним під вартою до Петрополя, наказав від задуманого відмовитись.

Священиків, які святощі до покоїв осіб високопоставлених у посольствах або під час військових навчань на землі й на морі подавали, на прохання Петра Великого, попередивши, постів та сповіді не вельми суворо дотримуватись зобов’язав, давши передбачливо вказівку, як [їм] поводитись. Тоді він, звичайно, говорив: «Краще досвідчених під покрівлю Христа допускати, до чернецтва, тобто наблизити, ніж тих, яким досвіду ще треба набувати».

Для вивчення в академіях східних мов, математики та новітньої філософії коштом імператора, що зі святого синоду видавався, деяких [юнаків] під наглядом абата Крулицького до Богемії, а інших до Саксонії посилали, про успіхи яких, з листів довідавшись, він вельми турбувався.

Малювати свій портрет він ніколи не дозволяв; волів ліпше прославитись ужинками [свого] таланту. Але по його смерті імператриця Анна наказала маляреві його портрет відтворити й на міді викарбувати [майстрові]. Залишені ним твори як прозові, так і віршовані, є пам’ятками, які щодо хисту, відшліфування думок і вишуканості стилю визнаються знавцями як виняткові.

До них належать:

1. Катехизм для молоді з поясненням мови Христа на горі, як сказано в «Матвія» (розділ п’ятий). Деякі росіяни Кате\369\хизм цей осудили, тому що про культ святих ікон він інакше вчив, ніж Яворський у «Камені віри» (догма перша)./264/

2. Закони синодальні (Регламент духовний), або канони церковні, Петром Великим і святим синодом схвалені та різними мовами надруковані,

3. Про дійсність хрещення шляхом кроплення або поливання, без уживання урочистого занурення, коли дехто в Росії пропонував визнавати справжніми християнами хрещених лише шляхом [занурення].

4. Про шлюб росіян з іншими, хто не належить до грецької церкви, але Христа визнає, [з] різними формулками та звичаями, в Петрополі 1721 р. в перекладі німецькою мовою заслужено видана. В церковній історії, написаній ним, але не виданій, він вчення й церковні обряди, примітивній православній грецькій церкві до часів Константина Великого притаманні, розглянув.

5. Про право російського імператора призначити, кого він захоче, [своїм] наступником. Цей довід, згодом у Москві надрукований, 1724 р. був детально прорецензований у вчених актах Лейпціга.

6. «Сльози Росії», або похоронна промова про життя, подвиги та смерть Петра Великого, видана слов’янською, латинською, а також німецькою мовами, яка в Німеччині значення набуває.

7. Похоронні промови на смерть імператриці Катерини та імператора Петра II, княгині мегаполітанської Катерини Іванівни, in quarto, які, після укладення зі шведами Нейштадського миру, як сказано в псалмі 147-у, /265/ в [місті] Петрополі слов’янською й німецькою мовами, in folio, були надруковані.

Том релігійних проповідей, які він на урочистих святах, уродинах, іменинах [та] євхаристіях царського дому, на енкеніях або посвятах церков та з інших багатьох нагод виголосив, in quarto. Крім того, він склав різноманітні поеми, численні оди, наслідуючи Горація, передусім [оду], виголошену ним урочисто, коли Петро II до Новгорода завітав, а також на честь богині пропасниці, від якої він тоді страждав, гіпохондрії й т. п. Сатири, проти звичаїв віку зіпсованих, ганьбителів високих мистецтв, проти бездарних віршомазів та інших невдалих писак. На підставі [праць] Гугона Гроція ⁴², Лябадія ⁴³, Туретіна та інших він скомпонував чималу книжку «Про правдивість релігії християнської», яка нападу [на себе] ще очікує.

Він склав [також] сміховинки, проти отця Рібери Бакрінонського, антапологета, пресвітера при іспанському послі в Росії, герцогові Лірійському ⁴⁴, спрямовані, [де] він ті вади, \370\ якими той зухвалий домініканський чернець видатних достойників у Росії таврувати не соромився, їдко висміяв,

Коли в анонімних цидулках і пасквільних книжечках, що в часи Петра I та Катерини ворогами поширювались, чимало облудного й на виникнення розбрату розрахованого, було викрито, він безліч разів, збираючи за санкцією сенату наради, програмами, [теж] схваленими сенатом, проти суперечок боровся, яким, за /266/ правом господнім та людським, слід було край покласти. Вітальним листом до імператриці Анни, коли вона з Курляндії до Москви прибула, аби кермо успадкованої влади [до рук своїх] взяти, надрукованим та прилюдно виголошеним, він великої ласки для себе добився.

З латинської [він переклав] «Театр історичний» Штратемана  ⁴⁵, з німецької — географію Гібнера ⁴⁶, з польської — афоризми стародавніх та ін. Він склав святі гімни та моральні канти, які для розваги, належної та пристойної, іноземців і вихованців музикою та хорами супроводжувались. Він їх розучувати наказував і співати по кілька разів. На окремих книжках, які він вибирав, схолії, міркування й немаловажні зауваження записував.

У цих та інших творах, частково вже виданих, а частково рукописних ⁴⁷, він проявив усю принадність і вишуканість мови, якою народи інші, культурніші, славляться. І мові російській їх також не бракуватиме, коли розумною постановою вченим і академічному зборові поліпшення культури мови російської буде доручено.

Те цінне, що вже раніше згадувалось, і рукописи, як у його скринях заховані й через смерть його /267/ викінчення [свого] позбавлені, так і т.і, що старанно вишукуються, в один том посмертний збираються. Протягом багатьох років разом з іншими теологами російської церкви виданням слов’янською мовою виправленого святого кодексу Біблії разом з мідними таблицями в друкарні Невського монастиря він наполегливо займався. Але хворобами та іншими справами обтяжений і, нарешті, смертю захоплений, архієпископам тверському, вологодському, другого або нижчого (Нижнього) Новгорода, архімандритові ненському Стефанові Калиновському та іншим вченим теологам смолоскип цей передав.

Коли про написання відповіді паризьким професорам Сорбонни йшлося, які в Москві 1717 р. Петрові Великому про об’єднання церков грецької та латинської пропозиції внесли, Яворський, голова святого синоду й митрополит рязанський, її написав, але тому, що лист той як надто тривіальний, так і щодо моменту та гідності церков обох не досить величавий імператорові здавався, він Феофанові справу доручив, лист якого, розумно, солідно та розважно написаний, до Парижа \371\ було надіслано (див.: Буддей, Про грецької та латинської церков непримиренність).

Ті, котрі з ним у ближчих стосунках були, багато прислів’їв, мудрих та вишуканих, геніальних сентенцій, серйозних та жартівливих оповідок, приказок та іншого [багато] засвоїли й запам’ятали, що менш важливими здаються, але гідні, аби їх впоряд/268/кувати й до широкого загалу донести. Книжечку про визнання речей й застосування, що чвари викликають, про церковні обряди християн він досить ерудовано з тією лише метою написав, аби, коли не єдність [поглядів] установити, то в усякому разі толерантність і прихильність між різними сектами зберегти, які в окремих питаннях християнської віри різних поглядів дотримуються. Вона, на жаль, ще й досі в рукописі й широкому колові не відома.

Він казав, що нова філософія Вольфа ⁴⁸, який колись професором у Галлє був, а нині — в Марбурзі, є надто плоскою [навіть] для початківців, уже не кажучи про ерудитів. Твори Буддея ⁴⁹ він цінував вище від інших, з ним [самим] та з іншими [вченими] Німеччини й Англії підтримував [жваве] листування.

Багато іноземців, які у виданих книжках про нього позитивно згадали, енкомії йому писали. До тих, які підтверджують усе те, що для похвали покійного ми уже наводили, [належать] Яблонскі ⁵⁰, голова Берлінського наукового королівського товариства, Байєр ⁵¹, професор Петропольської академії наук (у присвяті до «Опису Китаю» Феофана [згадує]), Більфінгер Тюбінгенський ⁵², абат Мосгейм ⁵³, Пфафій ⁵⁴, Коль ⁵⁵, Мартіні ⁵⁶ та Штралєнберг ⁵⁷ (с. 277). Томас Консет, колишній пастор англіканської церкви в Росії (в книжці «Про становище церкви російської», яку він англійською мовою написав) ⁵⁸.

Якийсь старий російський єпископ, серед пиятик та забав вихований, так влучно висловився: «Поки ми в Росії хлібом простим та напоєм природним користувались, міцними й без лікарів /269/, від хвороб вільними жили; але потім, як іноземців розкоші, вина з Паннонії, Німеччини, Галлії, Іспанії, з ермітажів (складів) Бургундії, Кампанії завезені сюди та все інше, сектантське так зване, значення набули, всі майже ми на ноги, камінь, сухоти та памороку страждати почали й багато [з нас], які до цього процвітали, з живих числа вже вирвані». На це освічений заступник [голови святого синоду так] відповів: «Коли окремі країни людському родові для їжі кращі плоди дають, то чому ми з рук господа, творця всієї землі, приймати їх не повинні?» Він казав, що стосовно людей, яких християнами не визнають, хоч вони, відповідно до розділу п’ятого «Дій апостольських» богобоязливі та праведні, \372\ думки такої приблизно дотримується й, [попередню] спростовуючи, вислів такий наводив:

Коли п’єш добре вино, не питай ніколи, звідки воно,

А коли хтось порядна людина, не питай, хто його біг

і де його батьківщина,

[Його] посади й церковні звання. Як архієпископ псковський і нарвський, він відповідно до вказівок церковних правил єпархії часто відвідував, монастирі та церкви, які до його столи належали, що виправити слід вказував, керував і, достойниками місцевими прихильно сприйнятий, [своїми] проповідями братів у вірі зміцнював.

По усуненні архієпископа Феодосія ⁶⁹ 1725 р. [його] заступив і в Новгороді архієпископську кирею отримав. По заснуванні Петром /270/ Першим святого монастиря Олександра Невського згаданий Феодосій, спочатку туди першим архімандритом призначений, а одночасно й архієпископом новгородським, ці посади за задумом і вказівкою найвищого монарха займав, але по смерті його [Петра], внаслідок звинувачень, прилюдно в наказі оголошених і визнаних свідками важкими, під вартою до містечка Коли засланий був, де 1728 р. помер. (Тут опис архієпископату його доданим бути міг би, кількість монастирів, прибутків розмір та капіталів обігових, які від єпископського банку та інших видів позик єпархія ця мала).

Вельмишановний Феофан нічого такого, що, на його погляд, розвиткові найбільшої цієї єпархії послужити могло б, невипробуваним і неперевіреним не пропустив. Кафедральний собор і будинки, що з залою архієпископською межували, він обновив, розширив і оздобив, копальні солі, залишені або шведами колись завалені, коли вони Новгород-місто завоювали, також по укладенні Столбівського миру, відбудував, Навіть для всього зайвого він застосування знайшов.

Нарешті, для селян та землеробів у справах землеробства, малярства, скотарства та сільської економії бажаним, корисним та обачним дорадником був, велику підтримку їм надавав, більшого врожаю добиватись навчаючи ⁶⁰. \373\

Попередня     Головна     Наступна         Примітки