Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
[Домінік Шнаппер. Спільнота громадян. Про модерну концепцію нації. — Х., 2007. — С. 50-84.]
Попередня
Головна
Наступна
Примітки
РОЗДІЛ II
ПОЛІТИКА ТА ВІДЧУТТЯ НАЛЕЖНОСТІ ДО НАЦІЇ
Визначною рисою нинішньої держави є поєднання всіх народностей у єдину громадянську спільноту та надання діям держави, інструмента цієї спільноти, статусу законності. Це передбачає принцип загального виборчого права — тобто участь усіх громадян 1 у виборі керівників та прийнятті рішення щодо способу виконання влади; а також військову повинність — участь усіх громадян у зовнішньодержавних заходах. Таке подвійне залучення громадян і справді відбувається, але насамперед воно є символом легітимності політики держави і містить водночас і логіку й ідеали демократії.
Нація характеризується наміром подолати за допомогою громадянства певні розбіжності, біологічні (принаймні такі, якими вони сприймаються), історичні, економічні, соціальні, релігійні або культурні. У межах нації громадянин визначається як абстрактна особистість, без визначень чи характеристик, він стоїть поза будь-якими конкретними визначеннями. Власне нерелігійність є важливою складовою сучасної держави, оскільки вона дозволяє оминути питання релігійної різноманітності, перемістити вірування та його впровадження у сферу особистого життя і зробити із суспільного середовища місце, що є релігійно нейтральним, спільним для всіх громадян, до якої б церкви вони не належали (що, звичайно ж, не виключає, як ми побачимо в розділі IV, різних форм визнання та співпраці держави з релігійними групами та церквами). Вона являє собою найголовніший факт, що суспільний зв’язок є тепер не релігійним, а національним, тобто політичним. Державний проект є спільним, і не лише тому, що він призначається для всіх людей, зібраних у межах однієї нації, але й тому, /51/ що суспільство в цілому здатне погодитися з пріоритетом політики над партикуляризмом. Універсальність є базою для ідеології свободи та рівності, що їх потребує особистість, яка лежить в основі ідеї про створення нації.
Універсалізм проекту чи ідеї республіканства, «громадянського суспільства», за Кантом, невід’ємний від партикуляризму народностей, на базі яких була утворена нація, який продовжує існувати у більш-менш помітних формах, пояснює властиве нації напруження, що існує між універсалізмом та партикуляризмами. Саме поняття нації вже припускає різноманіття культурних та ідеологічних понять. Історично нації будувались на основі однієї або декількох попередньо існуючих народностей. І в той час, коли нація переборює якісно та по-науковому через політичні традиції різницю між народностями, «протонаціоналізми», національності чи релігії, що передували даній нації, діють відокремлено.
З другого боку, дії держави, органи та ідеологія якої намагаються урівняти населення під рівень національної культури, посилюють цю відокремленість. Самого утвердження принципу громадянства ще недостатньо для створення спільноти громадян. Суверенність та громадянство мають умовний характер. Абстрактними ідеями неможливо спонукати людей до дій. По-справжньому залучити людей можливо, лише запропонувавши їм певну кількість реальних підстав, цінностей та переваг, які б виправдали неминуче пригнічення з боку колективного життя та їхньої участі у зовнішніх подіях — які, можливо, потребуватимуть від них навіть пожертвувати власним життям. Залучити їх можливо лише спільними діями соціальних інститутів; у широкому розумінні слова, якого надає цьому терміну Дюркгейм, це форми здійснення певних заходів, завдяки яким покоління переймає звичку жити та співіснувати разом, властиву окремій історичній спільноті.
ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЕКТ
Одна частина мислителів наполягала на суб’єктивному або духовному визначенні нації, інша — на об’єктивних характеристиках та на економічних або технічних умовах, /52/ що покладені в основу національного самоусвідомлення. Але потрібно відійти від цього, певною мірою спрощеного, протиставлення щоб усвідомити ідеї, цінності і водночас конкретні умови існування нації.
Ренан, як ми знаємо, продемонстрував, що для визначення нації одних тільки раси, мови та релігії, спільних сфер інтересів та об’єктивних географічних даних недостатньо. «Правда полягає в тому, що не може бути чистої раси, і спиратися в політиці на етнографічний аналіз означає піддатись примарам. Найшляхетніші країни — Англія, Франція, Італія — такі, в яких кров найбільш змішана». «Те, що ми кажемо про раси, притаманне мові — мова пропонує об’єднатись, але вона не примушує до цього». «Кожен вірить у те, що забажає — кожен може сам обирати. Більше немає державної релігії — можна бути французом, англійцем, німцем і при цьому католиком, протестантом, євреєм чи взагалі не ходити до церкви». «Спільність інтересів є торговельною угодою. Це те почуття, що міститься в ідеї громадянськості». «Ні, тепер раса, а не земля визначає націю <...>. Нація — це духовний принцип, що витік з великої плутанини історії, це духовна схожість, а не група, що існує на певній окресленій місцевості» 2. Виходячи із цієї критики, Ренан «суб’єктивно» визначав термін «нація», він згадував про «душу», про «духовний принцип», про «солідарність», про «моральне сумління». І ми побачили, що недавно Джон Армстронґ, Х’ю Сетон-Ватсон та Ролкер Коннор, не посилаючись на Ренана, також відокремлювали націю від етнічної групи в тому, що стосується самовизначення. Але не лише суб’єктивне визнання відрізняє одну націю від інших соціальних груп. Насправді, уявлення про волю народу та «спільне щоденне бажання», в якому, на думку Ренана, ця воля виявляється щоденно, може в рівній мірі стосуватися спільноти, заколоту, банди, команди, партії, не кажучи вже про велику кількість спілок та асоціацій у допромисловий період» 3, та що «національні держави не обов’язково можуть існувати у згоді» 4. Нація, як і будь-яке політичне угруповання, живе не лише за «духовним принципом». Вона містить обмеження. Вона розподіляє владу. Вона втілюється в установах. /53/
Вебер та Мос пішли далі за Ренана у критиці «об’єктивного» визначення нації. Висловлюючись проти прихильників націоналізму, вони посилаються на об’єктивні відмінності, за якими визнається нація, та перекручують свої аргументи: загальні характеристики — такі як раса, мова, культура — не були викликані нацією, але з’явилися внаслідок національного будівництва. «Раса будує народність у значній кількості свідомостей <...>, але всі ці парадокси та всі ці протагонізми і софізми політичних інтересів викликані фундаментальною дією, яку вони спричинюють; нові раси формуються у надрах сучасних націй <...>, це тому, що нація створює расу, в той час коли вважалось, що раса будує націю» 5.
Макс Вебер зробив подібне зауваження (див. с. 44). Кажучи більш загально, народність створює собі мову, бо сьогодні мова формує якщо не націю, то принаймні народність. «Враховуючи, що традиції створюються нацією, робиться спроба побудувати націю навколо традиції» 6. У своєму незакінченому творі Макс Вебер стверджував також, що нація «не є аналогом мовної спільноти», вона не будується на базі «спільноти, поєднаної кровними зв’язками», ні на «спільноті певного антропологічного типу», ні на релігії, «іншому великому масовому культурному благу», і що, взагалі, «її не можна визначити за спільними якостями тих, з ким вона асоціюється» 7. Насправді «об’єктивні» характеристики дозволяють визначити етнічну групу так само, як і націю. Також правильно, що відчуття належності до нації відрізняється за своєю природою від відчуття належності до певної етногрупи: інтеріоризація, пристрасті, бажання брати участь у колективних діях, згідно зі спільними інтересами та почуттями. Але на відміну від Ренана ні Вебер, ані Мос не згадували про «душу», вони запропонували суто політичне визначення нації. «Суверенна політична держава: це вся сукупність громадян» 8. «Стає цілком очевидно, що оскільки «національне» означає щось унітарне, воно позначатиме також певне захоплення (pathos). У групі людей, поєднаних спільною мовою, релігійним віросповіданням, вдачею чи долею, таке захоплення поєднане з ідеєю організації влади у вже існуючій або у дуже бажаній притаманній їм політиці, /54/ вона буде тим більш особливою, чим більше робитиметься наголос на „могутності“» 9. Жодна характеристика народу не є ні необхідною, ні достатньою для створення нації. Її створює політична організація, і саме вона надає значимості тим характеристикам, які називають об’єктивними.
Якщо у творах Вебера можна було спостерігати тенденцію прирівнювання нації до держави, а держави до волі тих, хто при владі, сучасні мислителі, навпаки, недооцінюють роль політичних утворень. Одні надають перевагу ефекту технічних та економічних умов у формуванні націй і не зважають на політичні ідеї та установи: подібних ідей дотримуються, наприклад, Дойч, Геллнер чи Валлерстайн (дивіться далі, розділ V). Інші — Ліпсет, Кедурі та Андерсон, — обґрунтовано підкреслюючи, що існування нації вимагає, щоб люди виробили її ідею, нехтують реальною та колективною значимістю у національному будівництві. Як одні, так й інші вписуються в політичну культуру, що намагається зменшити роль держави та започаткувати, відштовхуючись від досвіду Англії, перевагу особи над колективом і суспільства над державою.
Для Ліпсета визначні події, що лягли в основу започаткування націй, визначають «цінності та схильності», які, в свою чергу, «спричиняють решту подій»; вони міцнішають, коли «вступають у взаємодію з матеріальними умовами» 10. На відміну від цього занадто культурно звуженого тлумачення, «матеріальні умови» є не тільки засобом посилити цінності та схильності, що зароджуються в історичних джерелах нації: вони, так само як і цінності та схильності, є умовою для існування цієї нації. Коли потрібно аналітично відрізнити націю від держави і коли не існує буквального збігу в термінах при визначенні однієї та іншої, виходить, що нація існує лише тоді, коли вона втілюється у конкретні соціальні форми. Якщо визначати націю як джерело легітимності, першочерговий об’єкт колективної вірності та фундамент політичної солідарності 11, потрібні установи, щоб здійснювати владу, по-справжньому засновану на цій легітимності, яка б підтримувала у собі таку ідею солідарності. Сама ідея нації як політичної спільноти, сформованої з вільних та рівних громадян, поступово зароджувалась в /55/ Англії нових часів, починаючи з XVI сторіччя. Але сама ідея не спричинила б народження у наступні століття англійської нації, якщо б громадяни не мали комун та незалежних судів, щоб обмежувати королівську владу, та не вписували б цю ідею у конкретну реальність. Лише маючи офіційний характер, колективні цінності можуть започатковувати та підтримувати ідею існування в спільноті. Сьогодні більшість демократичних націй посилаються на ті самі цінності — рівність та ефективність, але в кожній національній єдності вони втілюються по-своєму у найбільш придатних формах колективного життя. Соціальне середовище формується не лише з індивідів, але й з організованих угруповань, що мають постійний характер та існують незалежно від будь-якої людини, що входить до їхнього складу. Вони лише змушені діяти в системі цих сталих відносин та протиріч, які нав’язуються їхнім діям. Тобто важливо пам’ятати про існування та ефективність ідей, так само як і про конкретну реальність, вписану в форми соціальних інститутів.
Мені здається, що політичний проект здатен подолати занадто просту розбіжність в об’єктивному і суб’єктивному визначенні та дати більш чітку картину уявлення про напруженість між універсальним проектом громадянства і конкретною реальністю національних партикуляризмів. Він дозволяє поглибити здебільшого політичний аналіз Вебера та Моса. Відбудову політичного суспільства не можна назвати «душею» (Ренан). Філософи та історичний досвід вже давно довели, що ніяка соціальна організація не існуватиме довго без прагнення людей до спільного життя, поважання певної кількості цінностей та спільних норм і спільних дій. Таке бажання могло народитися зі страху чи обіцянок за тиранічного або тоталітарного режиму. У сучасній демократичній нації цю волю повинна виказувати спільнота громадян, але така воля не набуде ні сенсу, ні цінності, якщо не буде відображена в інституціоналізованих формах соціального життя.
Політичний проект можна співвіднести з Machtpolitik Макса Вебера, для якого «поняття "нація" завжди повертає нас до відносин із політичною «силою» 12. Але насправді це не обов’язково. До того ж сам Вебер, перш /56/ ніж сформулювати відношення між «нацією» та «силою», вніс зауваження: «Але у швейцарців, наприклад, зухвала свідомість, яка властива їхньому характеру і яку вони ладні захищати, незважаючи ні на що, ні якісно, ні кількісно не менш розвинена, ніж у будь-якій іншій "великій" нації, скерованій на „могутність“» 13.
Визначивши, таким чином, політичний проект, ми не виключаємо «духовність», створення власне ідеї нації, міфів про походження, вірування націй та їхню неповторність і цінності, яких потребують демократичні нації. Зовсім навпаки, ідеї та емблеми складають невід’ємну частину цього проекту. Об’єктивність поступається перед цінностями та відображеннями, властивими кожному суспільству. Але соціолог має усвідомлювати, що соціальну реальність формують не поступки престижу та шарму націоналістичної ідеології, а констатація, що люди мають вірування та волю, навіяні й підтримані широким загалом. Політичний проект окреслює відразу ідеї — цінності та ідеології — й об’єктивні реальності — соціальну практику та установи — і констатує взаємодію, через яку почався процес національної інтеграції.
У випадку кожної нації політичний проект народжується через якийсь поодинокий випадок, найчастіше після насильницьких подій, війн або революцій, на даній території. Він був сформульований, а потім втілений однією чи кількома певними соціальними групами. В Англії, коли стара феодальна шляхта була знищена Війною Червоної і Білої рози, національна ідея була розвинена аристократією, яка збагатилася на комерції, й відкрита для нових інтелектуальних талантів та буржуазії, що торгувала. За походженням і системою цінностей було висунуто проект ліберального парламентського устрою. Поселенці британського походження в американському колоніальному суспільстві, сповнені біблійної культури та спонукані прагненням політичної незалежності, залишили свій відбиток в історії Сполучених Штатів. Ізраїльська держава продовжує задум євреїв-сіоністів початку сторіччя, яких надихнув націоналістський досвід Східної та Західної Європи. /57/ Політичний задум втілюється у політичному управлінні та установах, в особливій мірі державою, що втілює в собі ту абстракцію, яку являє громадянське суспільство. Потім ця ідея сприймається більшістю громадян.
Політичний задум не є вирішальним для дій нації. Він постійно переінакшується у сприйманні народностей, до його повного виснаження. Позаяк будь-яка заснована на «харизмі» влада перебуває під загрозою «рутинізації» (Вебер), вона завжди перебуває під загрозою послаблення, аж до повного розпуску, якщо громадяни перестануть брати участь у цінностях, діях та установах, які започатковують цю владу. Та навіть послаблена, вона залишається одним із джерел загальнопощирених цінностей.
Нації, створені як «фрагменти» європейських націй, здається, несуть відбиток їхньої появи. У Сполучених Штатах, у Канаді, Південній Африці та Латинській Америці все відбувається так, ніби після відокремлення цих частин від матері — європейської батьківщини — вони зупиняють свій розвиток 14. Протягом двох століть Австралія залишається «радикальною», коли йдеться про Коббетт та Чартистів. Сполучені Штати, засновані як «буржуазна частина» британського суспільства XVII сторіччя, продовжили підтримувати ті цінності, що стоять біля початків їх зародження як незалежної нації. Порівняння в цьому аспекті Сполучених Штатів та Канади все пояснює. Англійський лібералізм був спільною для всіх британських колоній рисою культури на землях, де пізніше повинні були сформуватися США та Канада. Але внаслідок Війни за незалежність англійські поселенці, вірні британському режимові, бажали залишитись вірними британській короні та втікали до Канади, куди вони приносили більш консервативну політичну культуру, сліди якої можна побачити ще й сьогодні. Порівнюючи політичні культури Америки та Канади, Сеймур Мартін Ліпсет зауважує, що в Америці продовжують підтримуватись ідеї рівності шансів на досягнення успіху (achievement — ечівмент) і, взагалі, цінності революційного духу, лівих. Оспівуючи свою власну націю здебільшого з політичної точки зору, вони продовжують /58/ свій давній намір побудови суспільства, вільного від соціальних тягарів старої Європи. Натомість канадці, на яких позначився первісний політичний задум, є консервативнішими, вони надають більшого значення таким цінностям, як солідарність та соціальний захист 15.
Порівняння двох народів усередині Канади навіює, до речі, подібне тлумачення. Всі поселенці британського походження у Північній Америці, навіть ті, що повинні були доводити свою відданість короні втечею до Канади після Війни за незалежність, були ліберальними та інакомислячими, ними рухав дух дисидентства. Французькі поселенці, навпаки, завжди бажали бути лише покірними підданими французького короля. Після цього договір 1759 року, створюючи англійську Канаду, засудив існування двох окремих політичних задумів: для англійських канадців — ідею розвитку за американською моделлю, маючи при тому певні відмінності від сусідів, але залишаючись вірними британській короні; для французьких канадців — задум вижити як релігійна, мовна та культурна меншина всередині світу з англійським походженням і культурою, до якого вони були приєднані. З двох політичних задумів почали існування два різних суспільства, і в межах Федерації вони проіснували до 1960 року.
Демократичні нації відрізняються одна від іншої так, як політичний задум у подвійному напрямку своєї реалізації (цінності англійського лібералізму, абстрактного раціоналістичного універсалізму у Франції, швейцарського плюралізму; та установ, від найбільш конкретних до найбільш абстрактних, що здійснюють парламентаризм, утілюють конкретні форми організації держави та займаються її управлінням, впроваджують право на громадянство, національні емблеми, освіту, вивчення історії, ідентифікаційне маркування) намагається подолати об’єктивні розбіжності між народностями і створює спільноту громадян, джерело легітимності та політично єдиної нації. Ідеї та цінності втілюються в значній мірі у соціальне життя. Так звана інтеграційна спроможність нації визначається відношенням політичного задуму до етнічних і суспільних показників народностей, організованих державою в одну націю. /59/
ІСТОРИЧНІ ПРОЕКТИ 16
«Місцева автономна одиниця стає нацією лише за умови, що її автономія супроводжується визначними та тривалими політичними подіями, здатними передати їй відчуття особистої особливості та посилити повагу її зовнішнього оточення» 17. У кожній з великих західних демократій, в Англії, Сполучених Штатах, Франції насправді мало місце відчуття особливості, звідси велич їхнього політичного задуму: «винахід» нової політичної форми й справді є тим випадком, коли «політичні події є визначними і тривалими», як з ностальгією згадував угорський історик Іштван Бібо, розмірковуючи над «безпорадністю маленьких держав Східної Європи».
Політичний винахід
Велика Британія, або Винахід свободи та парламентаризму
Це відчуття дуже глибоко поселилось в Англії, де фактично з’явились національна ідея та парламентарний режим і де протягом століть чужинці захоплено спостерігали втілення політичної свободи в сучасну націю. Починаючи з XVIII сторіччя британці зберігають відчуття гордості, що в них людина є вільною, а преса унікальна в світі. Невід’ємність міфу від дійсності, впевненості, що вони дійшли через акти до ідеї про парламентарні установи, які є гарантами цих свобод, містяться в ядрі англійського політичного задуму.
Сліди національного почуття можна побачити ще з часів Столітньої війни. У наступні сто років мислителі та поети часів великої Єлизавети сформулювали думку, що людина усвідомлювала власне людяне в ній, займаючись політичною діяльністю на волі, — перший начерк сучасного уявлення про націю як спільноту вільних і рівних осіб та як політичну організацію, засновану людським Розумом 18. Патріотизм ставав, таким чином, не лише чеснотою, але правом, обов’язково пов’язаним із гідністю, притаман-/60/ною кожній особі. Але лише з часів Славетної революції 1688 року англійці могли пишатись побудовою єдиної нації, зародженої у глибинному процесі, тієї нації, що винайде сучасну політичну свободу та парламентаризм, яка не мала зразка й народилась до того, як демократична ідея та принцип права народів розпоряджатись самим собою поширилися в Європі та світі. Упевненість, що інші народи могли лише вивчити та зімітувати таке суто британське утворення, є складовою національного міфу.
Англійці також вихвалялися тим, що заснували єдину націю, котра базується на значенні і цінності традиції та емпіризму, на шанобливій повазі історичної дійсності, на визнанні слабкості соціальних зв’язків. Англія єдина з усіх націй не народилася з революційного заколоту, з амбіції в рівній мірі безглуздої та небезпечної, щоб не сказати злочинної, створити нову людину. Лише вона виявилася спроможною утворити на практиці упродовж століть політичну форму, яка у XX сторіччі перетворилася на парламентарну форму демократії; лише вона одна змогла залишити для себе базу загального права та судової практики; лише вона змогла зробити з прецеденту еквівалент конституції та пристосуватись повільно, але ефективно до потреб кожної епохи, що весь час змінюються. Лише вона змогла уникнути народного розростання, яке супроводжувало народження усіх інших націй. Всупереч метафізичним абстракціям революційних намірів у країнах європейського континенту, Англія гарантувала справжні свободи, тобто свободи конкретні — не Свободу, потроху вилучену у королівської влади через заснування противладної сили, а саме парламенту. Вона таким чином зуміла обійти грубе ставлення до людей та до їхньої свідомості, вона вшанувала індивідуальність, існуючі стани та групи. Плекаючи національний міф, вона часто недооцінювала значення насильства, яке залишило відбиток на англійській історії. До революцій XVII сторіччя та навіть до середини минулого сторіччя англійці відображали свою національну історію у спосіб, який Т. Б. Маколей позначив як «Славетна революція» 1688 року, протиставляючи її, у всякому разі /61/ неявно, революціям європейського континенту: «помірна, консервативна, відповідальна та людяна».
Історики так довго наполягали на тому, що розумні реформи дозволили встановити послідовними етапами, не розриваючи соціального полотна, парламентарні установи та звичаї протягом XVII та XVIII сторіч, а після цього політичні демократії за допомогою послідовних реформ права голосу та організації влади між королем, лордами та комунами. Вони продемонстрували, як поступово встановлюється парламентаризм із Кабінетом, відповідальним за солідарність, очолений прем’єр-міністром, залежний від голосу більшості Палати комун, до складу якої входили самі міністри; як парламентський та ліберальний режим демократизувався після того, розширивши право голосу та дозволяючи, таким чином, поступово залучати й інші соціальні верстви до політичного життя; як ці заходи, доповнені реформою 1911 року, яка обмежувала владу Палати лордів, зрештою забезпечили рівне та якісне представництво народу в комунах. Британський парламент, який спочатку був інструментом контролю й обмеження королівської влади аристократією та місцем, де засновувались і висловлювались права, таким чином, без революції став місцем політичних розробок та демократичних заходів.
Ідея check and balance була оспівана англійськими істориками та зарубіжними правлінцями у британських традиціях. Велика кількість людей хвалила урівноваженість між королівською та парламентською владою, між королем та народом, те, що Г’юм називав як «правосуддя балансує між монархічною та республіканською частинами нашої конституції» <...>. «Її уряд є одночасно і монархічним, і аристократичним, і демократичним: нація є наполовину шляхетна, наполовину торговельна: усі секти сприймаються в ній толерантно; велика свобода, яка в ній панує, дає кожному повну волю вираження настрою та прихильностей» 19. Теорія Монтеск’є про те, що він називає «розподіл влади», в самій же Англії залишиться класичним тлумаченням англійської політики.
Г’юм та Бьорк були великими мислителями політичного задуму, заснованого на ідеї, що лише час зміцнює права /62/ і що політична обґрунтованість народжується із традиції. «Потроху час долає перешкоди та пристосовує націю до сприймання законним государем того, кого вони спочатку сприймали як чужинця та узурпатора». Це також пояснює, чому «ми повинні підкорятися принцові, що сидить на троні і є прямим нащадком низки предків, які упродовж декількох століть керували нами». Треба змінити напрям політики та пристосуватись до змін, але обережно й поволі. Політика повинна брати науку з історичного досвіду та поважати спадкоємність інститутів і цінностей. Якщо англійська конституція є «величною спорудою, в якій Англія вбачає предмет гордості, яка викликає до нас заздрість наших сусідів», це тому, що «її заснування є справою кількох століть» 20.
Як той, так і інший подають ідеї не про Свободу, а про конкретні свободи: «Мені здається, що стосовно свободи торі мають ті ж відчуття, що й усі справжні британці, не налаштовані нею жертвувати на догоду ні абстрактним принципам, ні вигаданим правам принців» 21. «У цьому славнозвісному законі третього року правління Чарлза Першого, який ми називаємо Петицією прав, Парламент сказав королю: "Ваші піддані успадкували цю свободу". Вони намагались заснувати свої свободи не на таких абстрактних принципах, як «права людини», але на тих правах, які вони як англійці вже тривалий час передавали від батька до сина» 22. Для Бьорка бути вільним означало зберегти спадщину, заповідану англійським підданим їхніми предками, зберегти успадковану спадщину та передати її в майбутнє. Належність до спільноти, як результат наслідування традиції, була більш вигідною для особи, ніж абстрактні вимоги свободи. Звідси його тлумачення, суголосне з тлумаченням Вігса про Славетну революцію та Реставрацію 1688-го, що, за його словами, дозволили відновити традицію свобод, які король був схильний обмежувати.
На його думку, початок цій традиції поклало 12 положення Великої хартії 1215 року, яка підпорядковувала ухваленню Радою всі податкові збори, та положення 61, яке змусило короля запровадити безперервний контроль за делегацією баронів, котрим дозволялося протестувати, /63/ домагаючись поважного ставлення до дорученого їм завдання. «Усі реформи, які ми запровадили до сьогодні, були навіяні цим самим принципом посилання на минуле» 23. Славетна революція водночас оголосила кінець королівського абсолютизму, підкореному відтоді парламентові, але також обумовила необхідність присутності короля на чолі політичної й соціальної будови. Господь міг надихнути короля, але він зробив його при цьому «королем у своєму парламенті». Ця подія не викликала ніяких різких насильницьких змін, вона цілком вписувалася в русло історії.
Відчуття власної особливості, притаманне Англії, нації, що сама себе вигадала, витворивши задум та установи, які впроваджували б свободу, та ідею сучасної нації — що перетворює Англію на новий Обраний Народ, не є новиною для сучасних дослідників, які зазначають: «Лише британська система зазнала розвитку, що поволі зародився з традиції, і він не є, як в інших випадках, результатом вигадки під час нарад <...>. Оскільки вона була першою, то англійський, а потім британський досвід є визначальним» 24.
Сполучені Штати, або Винахід демократії
Американці пишаються тим, що «вигадали» першу нову націю в історії. Гарієт Мартіно була не єдиною мандрівницею Європи XIX сторіччя, яку надто вразив той факт, що всі американці поділяють цю думку. Цю тему знову розворушили під час деколонізації, у той час, коли в 1963 році Сеймур Мартін Ліпсет вбачав у Сполучених Штатах першу нову націю (the first new nation) 25, тобто першу націю, зароджену з протесту проти імперської могутності Європи. Тоді вони, за його словами, стали моделлю для всіх націоналістичних борців колишніх колонізованих країн XX сторіччя.
Крім того, вони підтримували ідею, що це вони показали світові перший приклад справжньої демократії, єдиної нації, повністю позбавленої будь-яких етнічних ознак, відкритої для всіх тих, для кого, як і для них, ідеалом була свобода 26. За їхнім колективним міфом, вони заснували те, Що мовою тієї епохи мало назву нової «раси», тобто нова /64/ нація, створена з усіх європейських «рас». У своїй книзі «Листи американського фермера», що була видана в Лондоні під час Війни за незалежність і мала великий успіх в усій Європі, американський іммігрант французького походження, Гектор Сен-Джон де Кревкьор, уже згадував цю нову людину, яка, «не маючи ніякої колишньої легковірності, ніякого небезпечного упередження, ніяких минулих поглядів, старанно вивчала відкриття нових націй, долучаючи їх до власних і приймаючи їх з радістю». А Джордж Вашингтон так лірично писав: «Надра Америки відкриваються, щоб прийняти тих, кого переслідують та ганьблять, якої б нації чи релігії вони не були» 27. До публікації у 1963 році «Beyond the melting pot» * 28 лише декілька маргінальних авторів знов піднімали питання факту та ідеалу, пов’язані, як і в значній частині націоналістичної літератури, з melting pot (плавильною чашею) американців. Національний девіз Е pluribus Unum посилався на це суспільство, засноване на принципі, який видавали за абсолютно новий.
* «Поза плавильною чашею» (англ.). (Прим. пер.)
Американці почували себе особливими не лише тому, що вони створили нову «расу», або націю. Вони також вигадали представницьку демократію. Як підсумовує Філіп Рейно: «Американці демократизували англійську теорію представництва, вони республіканізували англійську конституцію» 29. Сучасні американські історики продовжують підтримувати це упередження. Ідея про суверенний народ як джерело законності була сформульована Руссо. Але «делегація», тобто ідея про представництво, була обміркована та впроваджена згідно з поглядами самих учасників подій та сучасних істориків під час Війни за незалежність. Медісон стверджував, що поява американської республіки була безпрецедентним випадком: там була вигадана ідея представництва, а саме: «делегація від уряду складається з невеликої кількості громадян, обраних рештою громадян». У своїх словах він лише перетлумачив думку, викладену багатьма журналістами тієї епохи 30. Історичне зародження американської демократії між 1776 та 1787 роками в дійсності супроводжувалося тривалими дискусіями, в яких сперечались або збігались різноманітні інтелектуальні традиції: політична філософія /65/ античності, християнська теологія ліберального емпіризму Англії, раціоналізму Люм’єрів. Американський проект вписувався одночасно і в рамки біблійних сприйнять, в англійську політичну традицію, відкриту habeas corpus, у міф про Новий Світ, що позбувся тягарів та тиранів старої Європи. Упродовж десятиріччя весь народ своїми колективними діями брав участь у зародженні нової форми суспільства. Обговорювані ідеї відразу ж впроваджувались у соціальні форми, розбіжність понять та установ була миттєвою або ж тривалою. Під час цієї великої конфронтації, одночасно інтелектуальної і політичної, сформувалося «цілком нове поняття про політику, поняття, яке переводило роздуми з переважно класичної та середньовічної в суто сучасну царину міркувань» 31.
Відвідувачі з Європи упродовж усього XIX сторіччя ще посилювали це переконання: це була суть демократичного суспільства, яку приїхав вивчати та збагнути Токвіль, перетнувши Атлантику. До речі, саме його праця допомогла підтримати спосіб, у який американці формулювали свій власний національний міф.
Підтриманий всім народом, цей міф міг ще більше сприяти створенню національного проекту, в якому нові американські громадяни часів Незалежності належали до гомогенного суспільства, заснованого на релігійності з біблійною базою, сформованого політичною культурою, позбавленого суперечок за територію, зі спільною і вже старою історією. Проголошення незалежності не викликало ніяких грубих розривів ні в інституціональній структурі, ні в організації суспільства 32. Незалежні Сполучені Штати мали не лише волю до власного управління своїми справами без втручання материнської батьківщини, вони також уже сформували спільноту громадян, яка підтримувала проект заснування першої справжньої демократії, заснованої на свободі. Відчуття національної єдності та Конституції Тринадцяти Колоній передували організації федеральної держави. Об’єктивна дійсність сприяла зародженню початкової ідеї про суспільство.
Цей міф про походження та політичні установи, що з’явились в колоніальний період та під час Війни за /66/ незалежність, на два сторіччя забезпечили єдність американського суспільства, незважаючи на все зростаючу внаслідок імміграційних хвиль багатонаціональність. Інститути керувалися віруванням, підтриманим усім народом, що тут була винайдена «така нова політична система, така складна, така добре налагоджена, що про неї пишуть безперестанно» (Гарієт Мартіно). Незважаючи на «нативістську» та ксенофобну реакцію, яка була спрямована спочатку проти німців, ірландців та скандинавів, а потім, наприкінці сторіччя, проти південних та східних європейців (італійців, угорців, чехів, росіян та євреїв), більшість американців європейського походження могли розпізнати себе у формулі Франкліна Д. Рузвельта: «Американізм ніколи не був питанням раси чи походження прабатьків. Добрий американець — це людина, яка терпляче ставиться до цієї країни та до ідеалів свободи і демократії». Це визначення було закладене в першозародження політичного проекту. Але цілком зрозуміло, що ні чорні, ні індіанці не впливали на рішення. Винищення й вигнання індіанців, рабство чорних, що все ще існувало в національній свідомості та фундаментально суперечило суті демократичного проекту, яким формулювали його самі американці, являли собою обмеження у національному проекті, чию значимість в історичній свідомості та суспільному житті історики запізно (а сьогодні — цілком) віднайшли. Але ж Токвілль уже вбачав, що фізична присутність чорних, вилучених з національних пактів, а отже відсутність у політичному житті, являла «найбільш підозріле з усіх злиднів, які загрожують майбутньому Сполучених Штатів» 33. Присутність/відсутність чорних та індіанців у демократичному житті до 1960-х років, жорстоке переслідування азіатів, зокрема і під час Другої світової війни, та навіть жорстокі нативістські реакції на європейських небританських іммігрантів кінця минулого сторіччя брали свій початок у політичному проекті, що базувався на універсальних принципах, але був уведений в дію конкретно тими, кого називають білими англосаксонськими протестантами {White Anglo Saxon Protestants — WASP). Сучасні вчені сьогодні викривають недоліки у заявлених демократичних принципах — у тому, що чорні та індіанці /67/ отримали право голосу лише у 1924 році, а жінки тривалий час були виключені з участі у політичному житті, але сама ефективність національного міфу дуже вражає.
Франція, або Винахід нації
«Французький приклад базується на історії віком у дві тисячі років, у політичному аспекті вона існує вже тисячу п’ятсот років, тисячу із централізованою владою, півтисячі в національній свідомості та престижі Великої французької революції», — уточнює також Іштван Бібо 34.
Якщо говорити про це дещо завищене обчислення історичного часу, визнаємо, що, насправді, патріотичні відчуття та перші державні інституції існували у Франції з кінця Середніх віків. Національна розбудова здійснювалася упродовж сторіч навколо держави та діями держави. Королі Франції поєднали націю задовго до того, як Революція оголосила суверенність. Зошити скарг, які передували об’єднанню Сполучених Держав у 1789 році, свідчили про об’єднання народів в єдину батьківщину, яку вони не могли уявити окремо від монархії. Також справедливо те, що Франція довго наполягала на тому, що вона витворила сучасну націю. Це, згідно з національним міфом, саме її Революція, що (універсальна модель) затвердила перед лицем усіх новий принцип законності та оголосила вперше як загальнообов’язкову Декларацію прав людини, об’єднала всіх людей. Наполігши на привілейованому зв’язку, який Франція підтримувала із католицькою церквою, оскільки принцип законності був релігійним, французи з часів Революції вихвалялися тим, що вони дали світові перший досвід та першу ідеологію сучасної нації.
Якщо національна ідея зародилась у Середньовіччі, якщо монархія сторіччями здійснювала проект розбудови держави та засновувала перші державні інститути, республіканці Третьої республіки, прийшовши до влади у 1880-х роках, заснували, розуміючи, що вони роблять, інститути, завданням яких була розбудова сучасної нації. Національно-суспільні інститути — школа чи армія — організували колективне життя навколо регулярних дій та поширили /68/ систему спільних національних цінностей. Об’єднання суспільства централізацією освіти, та, більш загально, французького управління, навіть при тому, що хоча б частково вони були спадщиною монархії, були прискорені волею, переданою від королів до республіканців, побудувати сучасну націю навколо та за допомогою держави. У єдиній європейській країні, яка зазнала масивної імміграції з початку XIX сторіччя, така політика, пов’язана з історією громадянства та демократії, також дозволила асимілювати, кажучи вживаним у 1970-х роках терміном, чужинців. Політичний проект здійснювався суспільними інститутами: надзвичайно відкрите право на громадянство, яке у країнах імміграції дозволяло коли не іммігрантам, то їхнім дітям ставати громадянами чи солдатами; безкоштовна, цивільна та обов’язкова школа в Республіці; державне управління; армія. Викладачі Третьої республіки дійсно надавали громадянство дітям селян французьких провінцій та іммігрантам, навчаючи їх, подекуди із застосуванням грубощів, французькій мові та лічбі, але їм заборонялося вживати мову їхніх батьків. Армія також робила свій внесок у націоналізацію народів, і війна 1914 — 1918 років наочно продемонструвала ефективність такого процесу. Внаслідок упровадження мобілізації (1872 р.) та закону щодо громадянства (1889 p.), який гарантував французьке громадянство дітям іноземців, народженим на французькій землі, щоб бути здатними їх мобілізувати, вони змішували народи різних націй, що емігрували з будь-яких країн, будь-яких регіонів та незалежно від їхнього соціального класу. Вони підтримували відчуття національної спільності за допомогою викладачів, що виступали за освіту новаків та розповсюдження патріотизму 35.
Намагання вести так звану політику асиміляції в колоніях, що означало нав’язування політики, пов’язаної з характеристиками французького суспільства у країнах з різноманітними традиціями, — то було намагання більш ніж абстрактне через те, що становище людей у колоніях було засноване на нерівності за політичним статутом колонізаторів та колонізованих, — відображає зміст цієї моделі. /69/
Поява громадян на політичній сцені — що в усіх характеристиках є протилежною поетапному отриманню громадянства в Англії — утворила такий великий розрив, який пояснює відчуженість держави від громадянського суспільства, так само як і конфлікти щодо законності. Держава довгий час була захисником та рятівником груп меншин, подекуди виступала проти упереджень і насильства у громадянському суспільстві. Змагання законності Колишнього Режиму та Революції і Республіки, що втілюється у низку політичних режимів упродовж усього XIX сторіччя, закінчилось насправді лише зі становленням Республіки наприкінці Другої світової війни — Французька держава за маршала Петені утвердила свою легітимність, протилежну індивідуалістичним та демократичним цінностям Республіки. Можна також запитати себе, чи не було це колективне конфліктне питання про визначення та суть нації, яке супроводжувало політичну історію з часів Революції, також парадоксально певним інтеграційним чинником там, де і ті й інші згадували про «справжню» Францію, намагаючись самі втілити справжню французьку націю та закликаючи до палкого патріотизму. Якщо з часів Революції протистояння правих, які були асимільовані з необхідності та несправедливо під час Колишнього Режиму, та лівих, асимільованих за революційним планом, створювало напрямок політичної думки, то розшарування, зароджене під час боротьби Революції проти Колишнього Режиму, продовжувало позначатись на настроях та було впроваджене в політичний задум сучасної Франції.
Винахід національних актів та побудова політичної сучасності складають ядро національного міфу й гордості. Політичний проект, що народився з цінностей, втілених Революцією, яка для французів означала «початок правління правди на землі» 36, базувався на факті та ідеології індивідуального громадянства; це завдячуючи цьому проекту, а одночасно й системі проголошених цінностей та інститутів, які були впроваджені з часів Революції, виходило, що народності гетерогенні за їхнім національним, соціальним чи національним походженням. Національна /70/ інтеграція відбулася за політичною волею, втіленою у владних державних інститутах, що виправдані системою цінностей, про яку регулярно згадують у суспільному житті, називаючи її «республіканською моделлю». Більше, ніж у інших країнах, інтеграційна модель «по-французьки» базується на ідеї та цінності індивідуального громадянства, на формальній рівності, юридичній та політичній, індивіда-громадянина. Ця модель була ідеологічно заснована на визначенні, згідно з яким усі люди, якщо вони здобували необхідну освіту, були гідні до участі в політичному проекті, заснованому на універсальності громадянства. Таким чином, патріотизм міг базуватись на міфі про Революцію, що допомагало поєднати національну ідею із загально поширеною амбіцією: французи вважали, що жили і живуть як найчистіше втілення прав людини.
Усвідомлення винаходу особливої нації залишається правом великих західних демократичних країн, воно є визначним для всієї нації. Причина незалежності сучасної Греції мобілізувала інтелектуалів та навіть декілька урядів назвою міфу вишуканого походження — винахід демократії Афінами у V сторіччі. Міф залишився існувати в історичній свідомості сучасних греків, вони з радістю вихваляються своїм прямим зв’язком з античною демократією та відштовхують спадщину сторіч, коли вони були підкорені Османською імперією, хоча, до речі, саме «спадковий ворог» турок відіграє важливу роль у національній свідомості. Усі національні мислителі, таким чином, «винайшли», тобто відбудували чи навіть вигадали виняткове народження їхньої нації. Сербські націоналісти відзначали згадку бійки в Косово 1389 року, що стала для них символом боїв за незалежність упродовж багатьох сторіч. На початку XIX сторіччя Паїссі знову відкрили унікальну велич болгарського королівства, яке існувало до того, як болгари були упродовж п’яти сторіч під владою османців. Анрі Піренн славетно відродив незалежну Бельгію, коли плебейські міста повстали проти патриціанців, зупинили кінноту Філіпа Красивого в Куртре в 1302 році: «Фламандські ремісники добре вистояли перед натиском кавалерії, так само як санкюлоти Французької революції вистояли у /71/ XVIII сторіччі перед австрійськими батареями, бо і ті й інші усвідомлювали, що бій ведеться не лише заради землі, але також за політичний ідеал» 37. Славетне зародження відразу ж спонукало міф, заснований на віруванні підданих у їх особливий дух.
Прагнення до незалежності маленьких європейських націй
Політичний винахід не є єдиним джерелом політичного проекту. Політичний проект маленьких європейських націй народився з їх відмови, висловлюваної упродовж сторіч війнами та революціями, бути приєднаними до великих держав, монархій чи імперій Західної Європи. Небажання стати провінцією Іспанії, Німеччини чи Франції заснувало національний проект у Португалії, Нідерландах та Швейцарії. Відчуття, що вони слугують об’єктом презирства чи поблажливості більш могутнього сусіда, збудило національну волю датчан проти Німеччини та Швеції чи норвежців проти Данії. Натхнення ідеєю незалежності від більш могутніх сусідів лягло в основу політичного проекту, що змушує замислитися над майбутнім цього проекту, бо сьогодні сусіди вже, здається, не створюють загрози для національної незалежності.
Ті європейські країни, що їх називають «малими» (Швеція, Бельгія, Нідерланди), були нащадками муніципальної традиції Європи з багатьма керівниками, схованої від мрії про священну романську імперію германського народу, та будували собі великі монархії Західної Європи. Швейцарія зародилась міфічно лише з пакту, підписаного 1 серпня 1291 року між кантонами Урі, Швітц та Унтервальд, але правдою є те, що вона будувалась поступово упродовж сторіч, поєднуючи навколо договору про союз між трьома початковими кантонами політичні єдності, які також прагнули своєї незалежності. Нідерланди були створені домовленістю між провінціями у Союзі Утрехту в 1759 році. Коли Піренн захотів заснувати спільний національний міф, який поєднав би фламандців та валлійців, він згадав, окрім далекої військової перемоги над спільним ворогом у /72/ 1302 році в Куртре, про це «громадське товариство», яке, за його словами, дозволило відбудуватись бельгійській нації навіть ще до побудови суспільства, визнаного великими європейськими державами. «На противагу тому, що трапилося в інших країнах, де монархія побудувала суспільство, урядова спільнота виробила спільноту національну, можна сказати, що у нас національна єдність передувала єдності урядовій <...>. До речі, Держава часто виступала причиною власне національного життя; у нас же, здається, вона була її результатом» 38. Ренан також вбачав у тому, що стосується Голландії, Швейцарії та Бельгії, «прямий прояв волі провінцій» та «глибокий муніципальний дух, який унеможливлював для цих країн французьке королівське правління» 39. «Муніципальна» демократія, якій, можливо, сприяли в цьому випадку Нідерланди та Швейцарія складними фізичними умовами, що змушували людей співпрацювати у колективних установах, щоб разом протистояти природі, суперечила волі більш могутніх сусідів.
Але це бажання не було б достатнім, щоб забезпечити національну інтеграцію, незважаючи на давність спільної історії, якби три об’єктивні умови не були виконані: самі ідеї не створюють нації. Було потрібно, щоб могутні держави домовились та визнали незалежність, яка вписувалася в суть зробленого ними аналізу власної зацікавленості та їхньої власної сили. Незважаючи на об’єктивну різноманітність народностей та їхніх політичних традицій, «маленькі нації» були об’єднані якщо не відчуттям належності до однієї історичної спільноти, то щонайменш самим бажанням не бути приєднаними до тієї чи іншої сусідньої могутньої держави. «Консоціативний» досвід (Бельгія, Нідерланди, Австрія, Швейцарія) 40 врешті-решт дозволили одиницям, що різняться мовою та релігією, зберігаючи їхню власну культурну, релігійну та філантропічну організацію, брати участь, поважаючи кожну з них, у загальному політичному управлінні. Ліберальні та плюралістичні цінності, відчуття «організованого компромісу», беручи голландське формулювання, частини національного міфу Нідерландів та Швейцарії, були вписані в політичні установи та соціальну і практику. /73/
У Швейцарії, на відміну від решти країн, уміння керувати демократією від початку складає національну гордість. Усі політичні та юридичні устрої «консоціативних демократій» були б марними, якщо б вони не супроводжувались тим, що Улі Віндіш назвав «історичне міжспівдружнє вміння узятись за справу», зміцнене довгими сторіччями спільного життя та взаємовпливу культур і різних політичних співдружностей 41. У своєму управлінні різними сферами життя, підтримуваному як національне мистецтво, швейцарці почувають себе особливими. «Таких, як ми, більше немає» — це дуже давня формула, яку продовжують чути етнологи звідусіль. Скрізь згадують «швейцарські традиційні цінності»: силу характеру та дисципліну, моральність і жагу до роботи, відчуття громадського обов’язку, повагу до релігії, ощадливість у побуті тощо 42. Висока ідея, що швейцарці ще й сьогодні є дуже особливими, підкріплює національний проект та сприяє їхній повазі дій, які, власне, забезпечують співпрацю різноманітних культурних одиниць.
Трагічне народження Ізраїлю
Специфіка національного проекту в Ізраїлі має подвійну природу: початковий сіоністський проект та його переформулювання внаслідок shoah.
Цей початковий сіоністський проект був вироблений у єврейських спільнотах Східної Європи із двох головних задумів. Перший: якщо східні нації, наслідуючи приклад західноєвропейських, будуть організовані за принципами громадянськості, ринкової економіки та загальності політичних прав, то євреям стане неможливо підтримувати те, що складає специфіку їхнього способу життя та їхньої політичної ідентичності, невід’ємно національної та релігійної, збереженої досі в їх відокремленому житті. З другого боку, сучасні демократії не шануватимуть фактично загальні принципи та формули, на які вони посилаються. Вони зрадять цінності, які вони проголошують, та не оминуть розвитку символіки і традицій більш етнічних, ніж громадянських, вони ніколи повністю не приймуть євреїв. «Ми /74/ всюди спробували чесно ввійти до національних спільнот, які нас оточують, зберігши лише віру наших батьків. Цього не допустили. Даремно ми стаємо відчайдушними патріотами, та навіть, подекуди, нестримними патріотами; ми даремно приносимо в жертву такі самі гроші та кров, що й наші співвітчизники. Даремно намагаємося збільшити славу наших відповідних батьківщин» 43. У Європі сіоністи боролись із змінами, які, на їхню думку, руйнували традиційну єврейську спільноту та асимілювали цих членів до оточуючого суспільства, не змігши при цьому приборкати антисемітизм. Вони намагалися відбудувати в Ізраїлі сучасне суспільство, здебільшого цивільне, територіально, економічно та політично незалежне, за моделлю європейських націй, але «водночас повністю єврейською» 44. Вона б дала євреям самоповагу, коли б їх заповажали інші, забезпечувала б їм свободу та безпеку. До Другої світової війни сіоністські мігранти не бажали покращити своє матеріальне становище, приїжджаючи без власних чи колективних коштів у бідну країну, яку нищить малярія. Вони намагалися заснувати нове суспільство, навіть нову людину — єврея. Але, на відміну від французьких чи радянських революціонерів, які хотіли створити Нову Людину як Людину Нормальну, — пожертвувати нормальністю євреїв та національністю євреїв, яким повністю вдається самовиразитись. «Піднесення» (alyah) євреїв у Палестині було здебільшого політичним. «Я розглядаю єврейське питання не як релігійне чи соціальне, але як національне», — говорив Херцель.
Оскільки йшлося про створення нового суспільства, економічні та соціальні структури ізраїльського суспільства повинні були покінчити зі структурами діаспорних спільнот. Єврей новий, на відміну від колишнього діаспорського, обробляв землю, а також ставав працівником у промисловості. Як і під час Французької революції, вони мріяли відтворювати людину. Цей проект, керований людьми, що вже відійшли від традиційної релігійної спільноти, вписувався в уявлення про соціальну справедливість та солідарність, навіяні соціалістами, у критику індивідуалістичного та /75/ змагального характеру сучасної економіки. Лише мігранти третього alyah після Першої світової війни створюють кібуц, пряму демократію, яка б об’єднувала вільних та рівних людей. Кібуц, таким чином, знаходився на початку всіх вимірів сіоністських проектів, заміни єврейської на нову, тобто іврит, це була перша реалізація суспільної утопії. Він символічно втілював політичний проект, що пояснює, чому він сьогодні тримається, незважаючи на протиріччя та критику, якій він часто піддається в Ізраїлі.
Великі держави ніколи не прийняли б створення незалежної єврейської держави одразу після війни — якщо не керівники, то народи зрозуміли весь розмір цієї катастрофи. «У міру розкриття цієї трагедії народ мучить сумління. Лише в цей момент вони поставили собі питання, чи знали вони, що зробили все для того, щоб їм допомогти, та що ми зможемо зробити для них у майбутньому <...>. Зародження єврейської держави було реалізацією сіоністської мрії. Але для цього потрібно було знищити єврейську спільноту в Європі. Сіонізм не зміг завадити катастрофі. Навпаки, держава завдячує своїм існуванням цій катастрофі» 45. Навіть без визнання держави Організацією Об’єднаних Націй, shoah, навіть для самих сіоністів, трагічно відновив початковий проект, надав йому нової законності. «Це може здатись шокуючим, але Гітлер, безсумнівно, був найпотужнішим важелем у становленні єврейської держави» 46. Однак мова йшла вже не лише про повернення гідності євреям, але про дозвіл єврейському народу вижити, щоб гітлерівська політика антисемітизму зазнала поразки. Відзначання shoah, певної суспільної релігії, підтримується як національний культ. З квітня 1951 року встановлено дату Дня пам’яті, церемоніал якого пізніше, у квітні 1959 року, був установлений законом. Кожного року, 19 квітня, всі засоби інформації висвітлюють святкування, відмітаючи будь-яку іншу інформацію, вся країна завмирає на дві хвилини, щоб віддати шану жертвам. Ритуальний візит керівників іноземних держав у Яд Вагомі, вивчення shoah у школі, Університетські дослідження також роблять внесок у підтримку ізраїльського політичного проекту. Як писав про /76/ це Іштван Бібо, «місцева автономна спільнота стає нацією лише якщо її автономія супроводжується визначними та тривалими політичними подіями...»
Закон про Повернення, ухвалений у 1950 році невдовзі після набуття незалежності державою Ізраїль, надавав усім євреям світу право повернутись до Палестини як ізраїльським громадянам. Але цей проект, всеохоплюючий за своїм задумом, був розроблений і коректно вписаний у нові установи Yichuv, потім для євреїв держав Центральної та Східної Європи, здебільшого росіян, поляків та румунів: сіоністський проект був політичним та європейським. Однак у 1950-х та 1960-х роках йшлося про інтеграцію початкових імміграційних хвиль Середнього Сходу та Магрибу. Одні з них, а саме вихідці з арабських країн, утікали від переслідувань. Другі намагались у першу чергу покращити своє матеріальне становище та посилались на індивідуалістичні цінності й надавали сіонізму певних колективних амбіцій. Треті, навпаки, мали виключно місіонерське сприйняття свого життя в Палестині. Всі прибували у суспільство, що вже було побудоване, стабілізоване навколо політичної організації, з сильною бюрократичною структурою, європейським соціалістичним натхненням. У той час Ізраїль зазнав класичних проблем країни імміграції. Народності одного національного походження, зокрема ті, що прибували з країн Магрибу, формують більшість найбільш заможних соціальних груп. Місцеві органи управління та національні політичні партії організували етнічні «секції». «Громадські організації» стали посередниками між політичною владою, органами управління та людьми. Було створене суспільство, проект якого вписується в європейську політичну традицію, та східнякам здавалося, що їх погано приймають і погано розуміють, що вони складають меншину, слабшу і зневажену. Не знайомі з місцевими традиціями, заходи «ізраїлізації», що їм нав’язувались по їхньому прибутті, вони сприймали як грубі та принизливі. Напруженість і конфлікти між ашкеназами та сефардами в Ізраїлі з 1950 року, бунти «східних» проти політичного встановлення, /77/ європейського та соціалістичного, тісно пов’язані з самою історією сіоністського проекту.
Як і в інших країнах, політичний проект реалізувався лише через випадки спільних випробувань. Війни, небезпека, якої зазнавала упродовж тривалого часу країна, починаючи з 1948 року, підтримували патріотизм, який хоч і здавався послабленим, був невідомий іншим країнам. Після прильоту літака, завдяки операціям «Мойсей» та «Соломон» у 1985 та 1991 роках, який привіз більш ніж 30 000 фалашів — чорних євреїв з Ефіопії, які упродовж двох тисяч років залишались вірними іудаїзму, незважаючи на свою ізоляцію, ізраеліти відчули, що переживають новий місіонерський порив, який привів до палестинської землі перших іммігрантів-сіоністів. Натомість інтеграція радянських євреїв, що масово прибували починаючи з часів лібералізації колишнього СРСР, виявилася складною через те, що вони не брали участь в ізраїльському політичному проекті: позначені своїм історичним досвідом, багато з них бажали приєднатись до західного життя, і для них Ізраїль, таким чином, був лише замінником США.
ГРОМАДЯНСТВО ТА НАЦІОНАЛЬНІСТЬ
Починаючи з часів Великої революції, яка надихнула своїм прикладом національні прагнення по всій Європі, а потім і в усьому світі, завжди робились спроби усунути напруженість між універсалізмом громадянської нації та етнічними і національними партикуляризмами у формі «більшої значимості» нації. Численні мислителі розмірковували над тим, що б могло бути політичною організацією, яка була б відокремлена від «національної», тобто етнічної належності. Таким чином, сподівались угамувати етнічні та націоналістичні пристрасті простою раціональністю громадянства. З початку епохи націоналізму, в значенні вимог етносів створити незалежну націю, робилися спроби обмірковувати організацію, в якій би особи продовжували належати до історичної та культурної спільноти і при /78/ цьому були учасниками політичної єдності з усезагальним напрямком, який перевершував би ці культури чи ці «нації»; таким чином, можна було б гарантувати завдяки цьому роз’єднанню культурну автономію та політичний суверенітет, «національності» та громадянство чи, говорячи сучасними термінами, географічний, історичний і культурний патріотизм та патріотизм юридичний.
У 1880 — 1890-х роках єврейські націоналістичні мислителі групувались хто навколо організації Bund, хто у Volkspartei Сімона Дубнова, боролися за надання у демократичній Росії, тобто в діаспорі, культурної та національної автономії євреям. Вона була б надана не території чи політичному організмові, а людині. Драгоманов, з яким сперечався Макс Вебер, також пропонував Росії на початку XX сторіччя політичну систему, в якій би визнавалось існування особливих «націй» та поважались культурні права. Концепція Отто Бауера, що залишилась відомою під назвою австро-угорської, була також заснована на ідеї національно-культурної автономії. Єврей належав до наднаціональної Австро-Угорської імперії, роздертої «національностями», якщо вжити термін тієї епохи, він мріяв про нову форму політичної організації, в якій би взаємодіяли етноси, що підтримували б їхню культурну особистість та їхнє право на автономію. Він уявляв собі «Сполучені Штати Великої Австрії», конфедеративну державу, «в якій кожна нація вирішувала б незалежно свої національні справи і водночас була б приєднана до єдиної держави для захисту їхніх спільних інтересів» 47. Кожна людина, де б вона не перебувала, була б вільною після простого твердження, що стане членом культурної спільноти (Kulturgemeinschaft) чи «нації». Спільні економічні та політичні проблеми вирішувались би над-«національним» урядом. Громадянство, обране за бажанням, не залежало б від певної території чи держави.
Сьогодні політичний лад, побудований на суверенітеті політично об’єднаних націй, знову під питанням. Нав’язування комуністичної системи розформувало нації, СРСР, Югославію, Чехословаччину, які об’єднували декілька етносів. Відбудова Європи, утвореної зі спільнот, з /79/ другого боку, намагається обмежити суверенітет західноєвропейських держав та більш-менш експліцитно базується на логіці федерації чи конфедерації націй. Кажучи більш загально, констатується, що неможливо організувати світовий лад, визнавши об’єднаними політичними націями всі етноси, що можуть вимагати визнання як незалежні політичні одиниці та кількість яких ризикує збільшитися до безкінечності в тій мірі, як націоналізм створює націю. У Європі сьогодні розмовляють приблизно 300 мовами, а об’єднаних націй налічується близько десятка. Згідно з Ернестом Геллнером, існує близько 8000 мов у світі, але тільки 200 націй, що визнані міжнародним правом, навіть якщо їхня кількість продовжує збільшуватися з кінця існування радянської імперії. Моральні аргументи щодо егоїзму політичних об’єднаних націй у ставленні до етносів (як, наприклад, до курдів, що розподілені між Іраком, Іраном, Туреччиною та колишнім СРСР) виправдані, як і могли б бути усі вимоги 8000 мов/культур, якби націоналістичні мислителі вимагали, щоб вони були визнані як нація. Філософи та юристи таким чином знову намагаються зберегти форми політичної організації, в якій політична та культурна належність більше не збігалися б, бодай в ідеалі та в ідеї стабілізації; іншими словами, поставити під сумнів принцип політичного ідеалу держави-нації.
Саме таким чином Юрген Габермас запропонував поняття «конституціонального патріотизму», який, на відміну від «умовної форми національної сутності, не відповідає конкретній цілісності, а навпаки — абстрактним процесам та принципам» 48. Розділяючи поняття «громадянство» та патріотизм, державу як «місце закону», «націю», громадянську чи політичну участь в національній ідентифікації, «конституціональний патріотизм», було б можливо відтворити німецьку специфіку на базі вивчення та перегляду минулого Німеччини. Патріотичне почуття більше не буде пов’язане з Німеччиною, як певною культурною та історичною нацією, але за тим же державним принципом права.
Розглядаючи надалі це питання, Жан-Марк Феррі розробив ідею «постнаціонального» визначення, яка також посилалась виключно на «принципи всезагальності, ав-/80/тономії та відповідальності, які припускають концепцію демократії та правової держави» 49. Громадянство було б тоді засноване «на моральному поміркованому визнанні, чий принцип, до речі, записаний до Французької декларації прав людини та громадянина, з правами (для людини) та обов’язками (для громадянина) повстати проти тиранії» 50. Люди б приєднувались до принципів правової держави та до республіканського устрою, за виключенням будь-якого посилання на територію та певну історичну чи культурну спільноту. Кожна демократична держава була б у змозі надихнути патріотизм. У цій же перспективі Жаклін Коста-Ласку пропонує європейське громадянство, яке б визначалось гармонізованими національними законодавствами, що не суперечать правам людини та супроводжуються «контрактом громадянства» між народами, що є вільними, при цьому залишаючись пов’язаними з певною культурою — за умови, що соціальні дії, що виходять з цієї культури, не є несумісними з наднаціональними принципами прав людини 51. П’єр Кенд також пропонував розрізняти народ (тобто етнос) та політичну організацію у східних країнах, за умов «безвиході традиційного націоналізму» у цьому регіоні 52.
Належно оцінивши думку Габермаса щодо особливості німецької історії, про «суперечку про виняткове винищення євреїв нацистським режимом» 53 та його спробу всупереч ревізіонізму певних німецьких істориків заснувати історичну свідомість, яка впровадила б демократичні цінності в національну традицію, потрібно зауважити, що вона продовжує давню думку, зароджену з неправильних та небезпечних форм, що їх часто набував націоналізм в історії.
Ми також запитуємо себе, чи можливо у європейських країнах відділити національну належність від політичної схильності. Коли демократичне суспільство вимагає, кажучи словами Габермаса, щоб існував комунікативний та міжособистісний простір у громадян, політики та експерти могли б спілкуватися, розуміти один одного і намагатись переконати один одного для вирішення проблем спільного життя, такі умови можуть існувати, лише якщо всі його члени розмовляють однією мовою, мають певну культуру та принаймні декілька спільних цінностей. Інакше — як /81/ встановити комунікаційний простір? Таким ідеям можна протиставити критику, адресовану Бьорком Французькій революції, а саме доктрині про права людини, яку Філіп Рейно переповідав так: «Це взагалі незастосовне, бо не бере до уваги реальних обставин життя людини, яке проходить у спільнотах, що вже побудовані» 54.
Насправді саме всередині певної національної спільноти окремі особи розробили свою неповторність, у якій індивідуальне невід’ємне від колективного. Упродовж сторіч у Європі, як вважається, кожний являв собою націю. Будь-яке почуття належності, кожна колективна ідея може сформуватись лише як продукт тривалої спільної історії, навіть коли вона здебільшого частково чи повністю вигадана. Вона не народжується з рішення, навіть такого бажаного та логічного, що передбачає можливість збудувати колективну єдність з tabula rasa. Згода інтелекту поділяти абстрактні ідеї, такі як права людини, повага правової держави, не зможе замінити, принаймні в передбачуваному майбутньому, політичну та емоційну мобілізацію, які породжує процес впровадження національної традиції. Керівники комуністичних держав знали про це: начебто приєднуючись до спільних ідеології та політичного проекту, вони водночас не вагаючись використали і навіть організували для власної користі ворожнечу та ненависть між націями та етносами. Радянський громадянин мав у своєму паспорті так звану національну позначку: «єврей» чи «вірмен». Ходжа організував культ іллірійців, а Чаушеску культ даків. Національне абстрактне/конкретне, вже не кажучи про конкретну належність до певного етносу, є більшим мобілізуючим чинником, ніж такі чисті абстракції, як класове сумління, правова держава чи права людини. Як жартома говорить Бенедикт Андерсон: «Хто добровільно віддасть життя за Комкон чи Європейський Економічний Союз? (Who will willingly die for Comecon or EEC?)» Чи не є утопією переконання, що навіть у недалекому майбутньому може існувати політична воля, продиктована лише інтересами матеріальними чи лише переконаннями, базованими на абстрактних питаннях, та якими б поважними не були ці поняття, політика, яка не живиться сукупністю цінностей, традицій та спеціальних /82/ установ, які визначають націю? Політична організація не може не реагувати на те, що Еліас називає «емоційним бажанням людського суспільства». У тому сенсі, як він сам це зауважує, «емоційна тональність визначення нас значно зменшується з того часу, коли заходить питання про постнаціональні форми інтеграції» 55.
Деяким французьким революціонерам уже спадало на думку побудувати загалом нове суспільство, засноване на рівності вільних та розумних людей, згідно з Кантовою формулою. Від часів свята Федерації, у 1970 році, вони наголошували на толерантному сумлінні та бажанні порозумітися з усіма культурними меншинами, при цьому не змушуючи їх втрачати їхні культурні особливості. Певною мірою їхні заявлені наміри відповідали Габермасовому визначенню: вони бажали укладення політичної домовленості між різними культурними групами, кожна з яких зберігає свої відмінності. Але швидко вони приєднались до тих, хто будував елементи комунітарного типу, для мобілізації енергії навколо їх політичного задуму, а потім щоб захистити «батьківщину в небезпеці». Зіткнувшись із зовнішньою небезпекою, вони взяли участь в організації прихильності до революції та Нації, щоб вести національну війну. Вони також показали, що громадянство, яке не буде ні вписаним в історію, ні визначним чинником власної долі, не матиме конкретних інструментів інтеграції народностей та їх виходу на міжнародну арену, залишиться абстрактною ідеєю. Нація — це конкретна суспільна та політична форма.
До речі, саме з цієї причини «постнаціональні» проекти, які визначають як повальне втілення демократичної нації, не здаються придатними для втілення в життя, вони не є також політично бажаними. З одного боку, «розщеплення політичних поглядів та культурної належності», за визначенням Жан-Марка Феррі, ризикувало б залишити без політичного контролю націоналізму екзистенціалістів та спровокувати ідентифікаційну фрагментацію й насильницькі конфлікти нації. Втративши таким чином усю силу та всю політичну владу, більше не контролювали б етнічні пристрасті. З другого боку, повна логічність та абстрактність політичного задуму робила б цю «чисту» націю занадто /83/ крихкою. У світі, де існує гарячковість, і навіть розлютованість так званих етнічних націй, чи могли б вижити ті нації, що засновані на одному лише «конституційному патріотизмі»? Здається неминучим, що для забезпечення свого існування і життєвого рівня нація будує та підтримує етнічний порядок. Парадоксально, щоб утворити громадянську націю, чиї наміри були б раціональними, як правильно зауважив Ернест Геллнер, нації порушують етнічні аргументи, расу, мову, релігію чи культуру, намагаються їх утворити та підтримувати. Нації завжди вигадували сукупність міфів та етнічних цінностей, їм потрібна священна територія, герої золотого віку, коротше кажучи, вони виробляють форму визначення, яка підкріплює у націоналістів почуття належності до колективного 56. Винахід традиції є умовою для існування всієї нації 57.
Приклад сіонізму також є повчальним. Три великих національних проекти зіштовхнулись у 1880 — 1890-х роках: проект діаспорського та культурного націоналізму, про який ми вище згадували, та проект робітничої сіоністсько-соціалістичної партії Намана Сиркіна, або Єврейська територіальна організація Ізраїлю Цангвілль, що сприяла концентрації євреїв на одній території, але не обов’язково в Палестині, щоб гарантувати, як і в першому проекті, культурну та національну автономію; та, нарешті, проект Теодора Херцля, який, опублікувавши у 1896 році «Державу Євреїв» (Der Judenstaat), не відділяв вигад нації від відбудови держави. Згідно з ним, лише держава дозволила єврейській нації отримати право на існування. У 1930-х роках у Палестині прихильники держави на чолі з Жаботинським ще складали меншину. Але саме цей останній проект, що ставив державу в основу цього заходу, був нав’язаний реальністю з часів Другої світової війни. До речі, ще до того, як ООН визнала у 1948 році нову державу, Загальна конфедерація єврейських робітників («Гістадрут»), заснувала напівдержаву для організації економічного, соціального, освітнього, культурного та навіть спортивного життя нової нації. Починаючи з 1920 року вона створила імміграційний офіс, банк для робітників, промислові підприємства. Половину дітей було навчено в її школах, вона відіграла /84/ захисну роль держави-провидіння. То було щось значно більше за профспілку, то була певна незалежна бюрократія політичних партій, які керували суспільним життям та мали в розпорядженні робітничу поліцію, хаганах, з насильницькою монополією, яку більшість членів Yichuv, незважаючи на опір правих, вважали єдино законною. Бен Гуріон усе життя був одержимий ідеєю необхідності створення держави. Упродовж 1933 — 1945 років євреї навчились цінувати те, що давала спільна доля людей без нації, визнаної та бездержавної, у сучасному світі.
Спроба філософів зрозуміти національну особливість чи принаймні, відштовхуючись від протилежного, уточнити, що таке нація: вона не лише підноситься над абстрактним політичним суспільством, але й над соціальною реальністю, чітко вписаною в час і простір. Вона є результатом подолання етнічної належності та ознак політикою, поєднанням абстрактного громадянського суспільства і так званої реальності колективних інститутів держави. Не в конкретних, а в ідеалізованих формах раціональне національне «суспільство» протиставляється етнічним «спільнотам». Будь-яка національна відбудова відбувається на базі етнічних елементів, які потім намагаються посилити власне національні установи. Як говорив Макс Вебер у «Німецькому Соціологічному Суспільстві» 1910 року (визначаючи націю та націоналізм), «нація — це спільнота, підкорена почуттям, чиє адекватне відображення є автономною державою і які зазвичай намагаються її створити» 58. Ідея нації, в аналітичному визначенні, — це водночас ідея інститутів, у представницькому розумінні.
Не можна нехтувати намаганням політичного піднесення, ні тим більш обмеженнями, властивими цьому піднесенню, інакше кажучи, конкретними умовами існування нації, які виділяє соціологія. /85/
