Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Т. Г. Шевченко. Біографія. — К., 1984. — С. 260-327.]

Попередня     Головна     Наступна





У НОВОПЕТРОВСЬКОМУ УКРІПЛЕННІ
(1850-1857)



1

Новопетровське укріплення 1 було збудоване у 1846 — 1847 рр. Розташоване воно у найсуворішому за природними умовами закутку Середньої Азії — у крайній західній точці півострова Мангишлак на східному березі Каспійського моря. Навколо простягся кам’янистий, випалений солончакуватий степ. Навіть звичні до суворого побуту місцеві казахи й туркмени зі своїми кочів’ями обминали цю непривітну місцевість, і лише найбідніші роди мусили шукати тут засобів до життя. Аж до самого Жовтня постійними мешканцями цих місць були рибалки та мисливці на тюленів. Гарнізон укріплення — солдати — змінювався кожних два роки.

Укріплення лежало на пагорбі Курганташ над Караганською бухтою, займаючи площу близько 250×80 м; воно було оточене мурованою з каменю стіною півтораметрової товщини. Будівлі всередині укріплення розмістилися на двох терасах: на нижній знаходилися будинок коменданта гарнізону, казарми, госпіталь, гауптвахта, а на верхній — гарнізонна церква. Хороше уявлення про внутрішній вигляд укріплення дає малюнок Шевченка (IX, № 176). На окремих пагорбах (приблизно півкілометра на північ і стільки ж на південь від укріплення) розташувалися батарея № 1 з флагштоком і батарея № 2.



1 1857 р. укріплення перейменовано на Форт Олександровський, в 1939 р. стало містом Форт Шевченка (тепер — Мангишлацької обл. Казахської РСР). У 1881 р. тут встановлено погруддя поета, паркові присвоєно його ім’я; 1925 р. парк ім. Т. Г. Шевченка оголошений недоторканим. 1927 р. встановлено новий пам’ятник поетові. Збереглася землянка, де він працював, і будинок коменданта Ускова, що увійшов до комплексу меморіального музею Т. Г. Шевченка. За 140 км на південний схід від Форту Шевченка розташоване засноване на початку 60-х років місто Шевченко (колишнє Актау) — нині значний центр нафто- і газодобувної промисловості, будівельних матеріалів, рибальства, у прекрасних сучасних кварталах якого живе і працює понад 100 тис. мешканців.



Поміж цими пунктами розсіялися глинобитні будівлі крамничок, господарських служб гарнізону; біля пристані стояв шинок. Понад берегом моря за три з половиною кілометра від укріплення знахо-/261/дилася станиця Ніколаевська, мешканцями якої були переважно рибалки та мисливці за тюленями. На південь від форту тулився невеличкий туркменський аул; тут займалися баштанництвом.

Попід фортом розкинувся поливний гарнізонний город; за ним простягся сухий кам’янистий степ. Ніде поблизу не видно жодного деревця. «Настоящая пустыня! песок да камень; хоть бы травка, хоть бы деревцо — ничего нет. Даже горы порядочной не увидишь — просто, черт знает что! смотришь, смотришь, да такая тебя тоска возьмет — просто, хоть давись; так и удавиться нечем», — скаржився Шевченко С. Гулаку-Артемовському (VI, 72). Вода біля укріплення була солонувата; харчі здебільшого сухі, солоні; через це залогу не залишала цинга, від якої дуже страждав і Шевченко. Цинга була спільним лихом усіх степових укріплень, особливо взимку. Щороку гинули солдати — від хвороб, породжених тяжкими побутовими умовами, виснажливої муштри й фортифікаційних робіт, нещасних випадків — переважно під час учбових стрільб. Так, у 1852 р. в Новопетровському укріпленні з різних причин померло одинадцять солдатів, а двох вбито під час стрільб 2.

Залогу форту складали дві роти лінійного Оренбурзького батальйону № 1, які два роки перебували в укріпленні, а на наступні два переводились в Уральськ, де знаходився й штаб батальйону. Офіцери змінювалися рідше; у форті служили: лікар, наглядач півгоспіталю, зо два десятки офіцерів з комендантом на чолі; було там ще декілька урядовців і торговців, загалом гарнізон налічував понад 700 чоловік. Шевченко був одним з небагатьох нижчих чинів, які провели в укріпленні найбільш тривалий час — сім років без перерви.

Переводячи Шевченка до Новопетровського укріплення, командир корпусу В. Обручов наказав начальникові 23-ї піхотної дивізії О. Толмачову: «Уведомить меня как о времени отправления рядового Шевченко в Ново-Петровское укрепление, так равно и о том, в которую из рот, расположенных в означенном укреплении, он будет зачислен на службу, и кто ротный командир той роты, которому необходимо строго предписать к непреклонному исполнению все изложенное мною касательно надзора за рядовым Шевченко, в отношениях к вашему п[ревосходитель]ству от 10 июля 1847, 27 апреля и 21 мая настоящего года за № 25-м, 52-м и 388-м, и в особенности, чтобы независимо наблюдения за поведением этого рядового со стороны самого ротного командира, ближайший за ним надзор был поручен благонадежному унтер-офицеру и ефрейтору, которые должны строжайше наблюдать за всеми его действиями, и если заметят что-либо предосудительного или неповиновение, то доводили бы о том в тот же час до сведения ротного командира, который обязан немедленно доносить мне, надписывая на конвертах секретно и в собственные руки; при чем подтвердить ротному командиру, что малейшее послабление в отношении надзора за Шевченкою подвергнет его строгой ответственности ...» 3



2 Большаков Л. Н. Літа невольничі, с. 181.

3 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 242.



Цей суворий наказ ставив поета /262/ в умови, які мало чим різнилися від в’язничних. До того ж тут його ніхто не знав, не вирізняв з маси конфірмованих у політичній справі: оренбурзькі доброзичливці залишилися далеко, і не було нікого, хто міг би поклопотатися за нього перед місцевою владою.

Не пощастило Шевченкові й з безпосереднім начальством: командир 4-ї роти, штабс-капітан М. Потапов, був людиною настільки жорстокою й бездушною, що його ненавиділи солдати й не любили офіцери. Дружина одного з цих офіцерів, В. Воронцова, так характеризує його: «Это был настоящий фронтовик, прекрасно усвоивший систему дисциплинарных взысканий графа Аракчеева. Фухтеля у него были самым обычным приемом для водворения в подчиненных дисциплины и чинопочитания» 4. Ротний Потапов дуже ретельно взявся виконувати наказ: «... поместили его (Шевченка. — Ред.) в казарму, приставили для надзора над ним особого дядьку из солдат, стали водить на фортовые работы, на муштру» 5. Мало того, він присікувався до Шевченка з дріб’язковими причіпками: то візьметься вивертати йому кишені, шукаючи олівця чи клаптя паперу, то знущається над ним за не досить голосну відповідь чи за те, що той дивився при цьому вниз. Особливо дошкуляв ротний рядовому Шевченкові муштрою (так званим тихим учбовим кроком, маршировкою, рушничними прийомами) — усім, що служило меті перетворити мислячу людину на автомат з рушницею і через те було ненависне поетові. І не дивно, що виснажлива щоденна муштра доводила його мало не до відчаю. Є. Косарев переказує один такий епізод, коли на співчутливе зауваження молодого офіцера Шевченко відповів: «А еще лучше было бы мне — или совсем на свет не родиться, или умереть поскорей...» 6

Таким же обмеженим і тупим солдафоном був помічник Потапова — підпоручик П. Обрядін, людина не тільки брутальна і жорстока, а й безчесна. Через нього опинився на каторзі його вістовий, товариш Шевченка солдат І. Скобелев.

Проте знайшлися серед офіцерів і доброзичливі. Це, зокрема, лікар С. Нікольський — людина освічена, єдиний, хто мав невелику бібліотеку й передплачував газети та журнали. Високо цінуючи талант тяжко покараного поета, Нікольський співчутливо поставився до нього й намагався якось полегшити йому життя: домігся окремого ліжка в казармі, завдяки чому Шевченкові не довелося спати на нарах; Нікольському довіряв Тарас Григорович свої невеликі гроші, які надсилали йому друзі 7; він користувався бібліотекою Нікольського і, в свою чергу, вчив його української мови.



4 Матов А. Тарас Григорьевич Шевченко в ссылке: Из воспоминаний современников-старожилов. — В кн.: Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников, с. 212.

5 Н[овицкий] Н. Д. На Сыр-Дарье у ротного командира: (Из путевой книжки). — Киевская старина, 1889, № 3, с. 572.

6 Там же, с. 573.

7 Так, у серпні — вересні 1852 р. надіслав Шевченкові гроші С. Гулак-Артемовський під виглядом гонорару за виконаний поетом акварельний портрет (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 259).



Однак потроху /263/ виявлялися і дуже прикрі, на думку Шевченка, вади «ученого эскулапа», через що їх взаємини так і не вийшли за межі звичайного приятелювання.

Серед доброзичливих Шевченкові офіцерів був, імовірно, підпоручик В. Воронцов. Згадку про цю приязнь знаходимо в переказаних Ф. Піскуновим спогадах підпоручика О. Фролова, який служив разом з поетом: «Во время пребывания Шевченко в Новопетровском укреплении он, несмотря на запрещение, иногда все-таки рисовал, и между прочим нарисовал портреты с Фролова и подпоручика Воронцова, которого он очень любил» 8.

Дружина Воронцова розповіла журналістові О. Матову про таємну дружбу офіцера з солдатом, що грунтувалася на спільному замилуванні малярством: «...Воронцов, под тем или другим предлогом, нередко брал с собой Шевченко, и они уходили в степь, за крепостную стену. Здесь обыкновенно наскоро натягивалась грунтовка (полотно. — Ред.), появлялись кисти и краски, и два художника на полной свободе отдавались своей общей страсти» 9. На жаль, Воронцов скоро залишив укріплення: у 1852 р. він уже служив в Оренбурзі 10.

Добре ставився до засланого поета и художника сотник А. Хаїров, перекладач в укріпленні, випускник Казанського університету. Подробиць щодо їх взаємин ми не знаємо, але саме з ним Шевченко передав до Оренбурга Ф. Лазаревському листа від 2 серпня 1852 р., де писав: «А тим часом привітай оцього доброго і благородного сотника Хаїрова. Ми з ним укупі жили два года і ні разу не лаялись, а це, я думаю, притча во язиціх» (VI, 77) 11.



8 Пискунов Ф. Воспоминания поручика Фролова о солдатской службе Шевченко в Новопетровском укреплении. — Киевский телеграф, 1876, № 53.

9 Матов А. Тарас Григорьевич Шевченко в ссылке, с. 213. Загалом же на ці спогади не слід покладатися беззастережно, через те що в них знаходимо надто багато помилкових відомостей: і про те, що Воронцов був ротним командиром Шевченка після Потапова, тоді як він служив в укріпленні до 1852 р., тобто менше, ніж Потапов; і про неприязне ставлення коменданта Маєвського до Шевченка; зі свідченнями Ускової та висловлюваннями самого поета розминається й твердження Воронцової про те, що «крепостные офицеры очень любили Шевченко»; тут знаходимо й анекдот про те, як десь «в Малороссии» хтось із офіцерів побачив на стіні портрет, дуже схожий на солдата Шевченка, і господар йому з’ясував, що Шевченко — улюблений поет України. Подібну, але більш вірогідну історію, — оскільки там йшлося не про портрет (портрети молодого Шевченка й Шевченка-солдата не були розповсюджені), а про почуте У випадковій розмові прізвище поета, — оповів М. Савичев.

10 Большаков Л. Н. Літа невольничі, с 211.

11 Докладніше про А. Хаїрова див.: Большаков Л. Н. Рецензія на кн.: Мечислав Гаско. Про що розповідають малюнки Тараса Шевченка. К., 1970. — Радянське літературознавство, 1971, № 4, с 90.



Трохи довше, аніж з Хаїровим, тривали дружні взаємини Шевченка з прапорщиком В. Михайловим, «молоденьким офіцериком», як згадував Бр. Залеський. Коли Михайлов у середині 1853 р. виїздив до Оренбурга, Шевченко доручив йому побачитися з Бр. Залеським. Зустріч відбулася, хоч і надто коротка, але поет і за це висловив йому вдячність у листі до Бр. Залеського: «С Михайловым /264/ ты виделся мимоходом, и говорил он тебе [о] «Быке с киргизом» 12, и за то благодарю. Дай бог ему всего того, чего он сам себе желает...» (VI, 92).

Біографи обминають постать підпоручика П. Невельського. Служачи в 1848 — 1851 рр. в Орській фортеці, цей офіцер «переступив» військовий статут, зблизившись з рядовими «з політичних злочинців» — О. Ханиковим, І. Завадським, Є. Пожерським, В. Докальським, — про що командир батальйону майор Мєшков доніс начальству. За вироком суду всі підсудні були розіслані у віддалені гарнізони. Невельський опинився у Новопетровському укріпленні. Л. Большаков висловлює слушний здогад про те, що запис у Шевченковому щоденнику про заборону панібратських взаємин з «нижчим чином» має в своїй основі сумний досвід Невельського 13.

На жаль, прямих доказів знайомства Шевченка з П. Невельським немає; непрямо вказує на це факт листовних взаємин поета з О. Ханиковим, засвідчений М. Савичевим, через якого вони могли зблизитися. З певністю можна припустити, що Невельський, принаймні, знав від Ханикова ще в Орську, хто такий Шевченко, і мав усі підстави довіряти йому. Саме від Невельського поет міг дізнатися про долю Ханикова та інших своїх Орських знайомих. Невельський помер в Новопетровському укріпленні 27 жовтня 1853 р. у 25-річному віці. Певне, смерть такої людини не могла не покласти сумний відбиток на роздуми рядового Шевченка про своє майбутнє. Добре ставився до Шевченка й поручик К. Зелінський, завідуючий артилерійськими чинами в укріпленні, поляк за національністю. Він служив тут протягом усього часу перебування засланого поета. Про дружні взаємини між ними свідчать згадки про Зелінського в листах Шевченка до Бр. Залеського у 1854 — 1855 рр.: Тарас Григорович кілька разів передає «поклони» від Зелінського (VI, 104, 107, 111), а у 1855 р. посилає Залеському в Оренбург із Зелінським свій барельєф «Тріо» (VI, 118, 120). Близько до Зелінського стояли рядові з польських політичних засланців І. Плащевський, С. Пшевлоцький. І. Плащевський, відданий у солдати за причетність до польського революційно-визвольного руху, якийсь час служив разом з Шевченком 14. Іншим знайомим з цього кола був рядовий С. Пшевлоцький. Точний термін їх спільного перебування в укріпленні невідомий, але Пшевлоцький познайомився з поетом саме тоді, коли був переміщений туди у складі якоїсь із рот, що періодично чергувалися. Як відомо, 1857 р. він передав Шевченкові з Уральська «Естетику» К. Лібельта 15.



12 Барельєф з гіпсу роботи чи то Шевченка (IX, с 84, № 211), чи то самого Михайлова, за твердженням Бр. Залеського (Листочки до вінка на могилу Шевченка в XXIX роковини його смерті, с 40). Барельєф не зберігся.

13 Большаков Л. Н. Літа невольничі, с 316 — 317.

14 Там же, с 336.

15 Там же, с 348 — 349.



Безпосереднє відношення до польського оточення Шевченка в укріпленні має знайдений Л. Хінкуловим між документацією укріплення список поеми «Сон» («У всякого своя доля»), написаний /265/ невідомою рукою; внизу дата польською мовою: «Коки 1852». Дуже можливо, що поет продиктував його комусь із своїх польських побратимів. На списку є напис: «Принадлежить Ивану Ивановичу Лозаеву 1-му 1902», який вказує на те, що власник списку був офіцером у Новопетровському укріпленні й що список передавався офіцерами з рук в руки ще протягом півстоліття по його створенні 16.



16 Фотокопія списку зберігається в ІЛ, ф. 1, № 870.



Очевидно, саме згадані офіцери — Нікольський, Воронцов, Фролов, Михайлов, Зелінський — значною мірою сприяли зближенню коменданта А. Маєвського й солдата Шевченка (при цьому не виключена можливість клопотання перед комендантом когось із оренбурзьких знайомих поета). Людина розумна й гуманна, підполковник Маєвський користувався серед підлеглих пошаною і приязню. І якщо в листі від 12 січня 1851 р. до В. Рєпніної, ледве через чотири місяці по прибутті до форту, Шевченко просить її адресувати відповідь на ім’я коменданта Маєвського, — це значило, що комендант згодився одержувати й відсилати листи «політичного злочинця», якому після арешту 1850 р. заборонено не лише листуватися, а й взагалі мати при собі письмове приладдя. Маєвський, безперечно, наражався на небезпеку доносу, запросивши Шевченка вчити двох своїх невеличких синів, садовлячи його, рядового солдата, за один стіл зі своїми гостями-офіцерами, — адже військовий статут передбачав тяжке покарання офіцерові, який дозволив собі «панібратське» поводження із «нижнім чином». І цей далекий форт не був вільний від задушливої атмосфери миколаївської казарми, де пишно квітли висліджування й доноси (був і в укріпленні свій постійний донощик — надвірний радник Мєшков, про якого згадує Шевченко в щоденнику).

Прихильність і підтримка коменданта багато значили для безправного солдата й політичного засланця, осудженого самим царем: це була єдина нагода хоч у вільні від муштри години побути в атмосфері доброзичливості, побесідувати з щиросердою людиною, побавитися з його дітьми; і, що дуже важливо, з’явилася можливість узяти до рук заборонене перо й подати про себе звістку друзям.

У Новопетровську, як і в Орську, Шевченка оточували солдати — «самое бедное, самое жалкое сословие в нашем православном отечестве. У него отнято все, чем только жизнь красна: семейство, родина, свобода, одним словом, все» (V, 16). Не дивно, що багато з них знаходили хвилинну розраду в горілці. Тарас Григорович не відокремлював себе від солдат, жив просто, навчав декого з них грамоти (звичайно, потайки); але його освіченість, вік, контакти з комендантом та деякими офіцерами не могли не створювати певної дистанції. Бачачи в поетові культурну людину, цінуючи в ньому людяність і товариськість, солдати оберігали його від негативного впливу солдатського побуту. М. Савичев свідчить, що «перед Шевченко солдатик являлся непосредственным, чистым и искренним /266/ человеком — по любви и уважению к Шевченко, которое он так же просто и безыскусственно приобрел» 17.

Найближче зійшовся Шевченко з старим солдатом А. Обеременком, на перший погляд, суворим і стриманим, який тоді працював пекарем і квасником. Пізніше поет згадував: «Независимо от его простого благородного характера, я полюбил его за то, что он в продолжение двадцатилетней солдатской пошлой, гнусной жизни не опошлил и не унизил своего национального и человеческого достоинства. Он остался верным во всех отношениях своей прекрасной национальности... Если мелькали светлые минуты в моем темном долголетнем заточении, то этими сладкими минутами я обязан ему, моему простому благородному другу Андрию Обеременку» (V, 94).



17 Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников, с. 227.



З любов’ю і жалем згадував поет у щоденнику про ще одну нещасливу солдатську долю — про солдата 2-ї роти І. Скобелева — кріпака-втікача з Херсонщини, про його чудові народні пісні, які він співав «на диво просто й прекрасно», переносячи слухачів на береги Дніпра, на волю. Шанував його Шевченко та інші солдати і за чесність, кмітливість, за високе почуття людської гідності. У 1857 р., незадовго до звільнення, Тараса Григоровича тяжко вразила звістка про те, що в Уральську, куди перевели цю роту, Скобелева покарано двома тисячами шпіцрутенів і заслано до Сибіру за ляпас, якого він прилюдно дав своєму злодійкуватому командирові П. Обрядіну за крадіжку надісланих Скобелеву десяти карбованців. «Бедный Скобелев! — записує Шевченко в щоденнику під враженням щойно почутого. — Родился ты и вырос в невольничестве. Вздумалось тебе попробовать широкой, сладкой вольной воли, и ты залетел в Эдикуль (так обыкновенно называют солдаты Новопетровское укрепление). Залетел ты в мою семилетнюю тюрьму певуньей-птицей из Украины как будто для того только, чтобы своими сладкими заунывными песнями напомнить мне мою милую, мою бедную родину. Бедный, несчастный Скобелев. Ты честно, благородно возвратил пощечину благородному вору, грабителю, и за это честное дело прошел ты сквозь строй и понес тяжелые кандалы на берега пустынного Иртыша и Оми. Встретишь ли в своей новой неволе такого внимательного и благородного слушателя, товарища твоих заунывных сладких песен, как я был?.. Бедный, несчастный Скобелев» (V, 55 — 56).




2

Про те, як прожив поет без малого рік (осінь — зиму — весну 1850 — 1851 рр.), відомо лише в найзагальніших рисах: муштра, брутальність безпосередніх начальників — Потапова, Обрядіна; світлі години в домі Маєвського; дружнє спілкування з Воронцовим, Скобелєвим, Обеременком. І лише навесні 1851 р. йому пощастило на ціле літо вирватися з ненависного «Едікуля». У травні до укріп-/267/лення прибула експедиція, що вирушала в гори Каратау на розвідку родовищ кам’яного вугілля. Керівником експедиції був досвідчений гірничий інженер О. Антипов. Серед учасників опинилися друзі Шевченка — Бр. Залеський і Л. Турпо. Бр. Залеський пізніше згадував, що вони упросили Антипова взяти з собою Шевченка «в числі солдат, виділених для гірничих робіт», із складу залоги форту 18.

На клопотання Антипова Маєвський відпустив Шевченка в складі гірничої командії, не запитавши дозволу в корпусного штабу. А це було перевищенням його повноважень щодо політичного засланця. Певним аргументом на користь такого дозволу (і виправданням у разі доносу) могла стати та обставина, що Шевченко був призначений корпусним начальником В. Обручовим до цієї експедиції ще рік тому як досвідчений мандрівник, який брав участь у морських експедиціях по Аральському морю й особливо у відкритті на його берегах кам’яного вугілля 19. Експедиція мала відбутися ще влітку 1850 р.20, але відрядження у Новопетровськ скасоване через Шевченків арешт. З розповідей поета М. Савичеву випливає, що взяли його в експедицію 1851 р. рисувальником, «але секретно» 21.

Передісторією цієї експедиції був 1846 р., коли загін капітана Іваніна виявив кілька місць залягання кам’яного вугілля. За розпорядженням В. Обручова, адресованим інженеру О. Антипову, експедиція мала ретельно обстежити відомі родовища, скласти їх опис та топографічні плани, зібрати геологічні зразки. Помічником Антипова був досвідчений штейгер М. Козлов, а також четверо робітників-гірників. Л. Турно і Бр. Залеський потрапили в безпосереднє розпорядження Антипова й Козлова. Для гірничих робіт із складу гарнізону форту виділено загін піхоти (до нього зарахували й Шевченка); на команду уральських козаків покладався захист експедиції від нападів хівинців. Увесь вантаж із розібраним гірничим копром перевозився на 45 верблюдах. Провідниками були десятеро місцевих казахів і туркменів.

Експедиція вирушила з Новопетровська 28 травня 22. Після ночівлі в балці Шиле (Шуйле), в чотирьох верстах від форту, звідки звичайно брали питну воду (IX, № 112), караван на другий день зробив першу велику зупинку в урочищі Ханга-Баба. Це була широка долина, в яку опускався з хребта Ханга (Канга) з десяток пологих ярів. Вологий грунт долини покривала густа трава, зарості бур’янів, кущі; подекуди поблискували невеликі зарослі болітця; де-не-де росли шовковиці й карагач.



18 Франко І. Листи Шевченка до Бр. Залеського. — Листочки до вінка на могилу Шевченка в XXIX роковини його смерті, с 28.

19 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 229.

20 Там же, с 181.

21 Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников, с. 228.

22 Шевченківський словник, т. 1, с. 279.



Шевченко так вподобав це місце, що бував там і в наступні роки: відпочивав, змальовував краєвиди. З виконаних тут пейзажів збереглася одна акварель (IX, /268/ № 1) і декілька малюнків олівцем 23. Урочище Ханга-Баба з мечеттю святого Ханги-Баби (ліворуч внизу) й мавзолеєм туркмена Доскелди (праворуч вгорі) зображене на малюнку № 71 (IX); малюнок № 106 показує вигляд цього ж урочища зверху, з вершини яру Кизим; внутрішній вигляд занедбаної мечеті подано на малюнку № 125. У цій місцевості на хребті Ханга знаходиться й аба Каракоз — усипальниця доньки туркмена Доскелди Аїм, прозваної Каракоз (чорноока) за її красу; померла вона молодою, і батько спорудив їй усипальницю, змальовану Шевченком (IX, № 129). Малював художник і надмогильні пам’ятники в гирлі яру Каракоз у долині Ханга-Баба (IX, № 126 — 128), — можливо, вже на зворотному шляху.

Рухаючись далі стародавнім Хівинським шляхом, експедиція зупинилася в невеликій долині Кштим, багатій на джерела й кринички («Кудук-Кштим» означає «Кштимові колодязі»). Шевченко зобразив її на малюнку № 72 (IX). За Кудук-Кштимом звернули з Хівинського шляху на південний схід, у долину Південного Актау, де в місцевості Узункудик (теперішня назва — Аккора) поет змалював гористий краєвид (IX, № 107).

Наступна велика зупинка — з 1-го по 18 — 20 червня — була в долині Апазир (Апажар). Бр. Залеський писав звідти А. Венгжиновському: «Степ пустий жахливо — каміння і пісок або солончаки — трави навіть дуже мало, але в деяких місцях з-поміж каміння виростають прехороші шовковичні дерева. Тарас також з нами, і я переконався, що має глибокі почуття, які в своїх проявах нагадують сторінки Старого завіту. Рисує багато олівцем, бо пісок не дає розтерти фарби» 24. Шевченко втретє намагається, користуючись нагодою, відновити листування з В. Рєпніною. На його прохання Залеський дописує в цитованому листі: «Т[арас] тебе обіймає і просить, що коли б ти був в Одесі — познайомся з пані Рєпніною, вона мешкає біля Собієнєвського мосту в домі Малодзєдської». Наприкінці листа Шевченко сам звертається до Венгжиновського: «Богу милый друже мой Аркадию. Это не будет противу приличия, ежели ты нарочно встретишься с моим искренним другом и расскажешь все, что знаешь обо мне. Прощай, друже мой, целую тебя» 25.

У долині Апазир провадилися широкі й дуже трудомісткі дослідження обсягу залягання і якості шарів кам’яного вугілля. Було закладено декілька шурфів до 14 метрів завглибшки 26. Невідомо, чи брав Шевченко участь у гірничих роботах, але, судячи з кількості виконаних ним тут малюнків, основним його заняттям було саме малювання.



23 Зроблені під час експедиції малюнки Шевченко пронумерував; завдяки цьому добре простежується маршрут. Дослідники А. Костенко та Е. Умірбаєв, пройшовши шляхом експедиції, спромоглися уточнити атрибуцію переважної більшості малюнків Шевченка, прив’язавши їх до місцевості (Костенко А., Умірбаєв Е. Оживуть степи... Тарас Шевченко за Каспієм. — К., 1977).

24 Питання шевченкознавства, вип. 1, с. 115.

25 Там же.

26 Костенко А., Умірбаєв Е. Оживуть степи..., с 85 — 86. /269/



Бр. Залеський, Л. Турно і Шевченко жили в однім наметі, точніше — в казахській кибитці. Буденна сценка їх щоденної праці та побуту зображена Тарасом Григоровичем на малюнку, відомому під умовною назвою «Т. Г. Шевченко серед товаришів» (IX, № 15). М. Савичев, якому сам художник у травні 1852 р. показував цей малюнок, подає докладний і захоплений його опис: «Он представлял внутренность киргизской кибитки. Внизу свода кибитки вделано русское окно, пропускающее солнечный луч, отраженный микроскопическими пылинками. Понятно, что окно было, в натуре, приспособлением для того, чтоб рисующему давалось выгодное освещение, сверху. Под окном, за столиком, сидит, осененный полутонами, как аксессуар, сам Шевченко с рейсфедером в руке (а не с кистью) и пристально устремленным взглядом на «натуру». Натура эта стояла на средине кибитки, — мужчина, полуобнаженный, в кожаных киргизских шароварах, — спиной к зрителю. Художнику, вспомнившему в степи про академические занятия, понадобился торс... Уж и устроил же он этот торс! Рисунок сделан сепией, на цветной бумаге, а блики пройдены китайскими белилами... Анатомия, рельеф — прелесть! Этот рисунок получил бы в Академии высший балл, а знаток-любитель дал бы за него щедрые деньги. Натурщиком служил поручик Турно, член мангышлакской ученой экспедиции» 27.

Бр. Залеський писав звідси ж З. Сераковському: «Степ цілковито такий, як і коло Новопетр[овська], і трави майже немає. Кибитки наші стоять на піску, який щохвилини засипає очі. Але в деяких місцях з каміння, як в Новопетровському саду, виростають прекрасні шовковичні дерева. Спека величезна — перевищує 40°. Не знаю, що то буде в липні і серпні. Рятуємся, обливаючись водою з колодязя, за відсутністю купальні, але то помагає на кілька хвилин» 28. Він передає вітання від Шевченка О. Фішеру, Є. Середницькому, М. Зеленці, М. Цейзику. В такий спосіб були відновлені листовні взаємини поета з польською колонією в Оренбурзі, які відтоді не припинялись.



27 Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников, с. 231. Упорядники мистецької спадщини Шевченка справедливо вважають, що Савичев сплутав деякі другорядні деталі малюнка з іншим, виконаним раніше в Раїмі, — «Шевченко малює товариша» (VIII, № 12). Атрибуція портретованих на малюнку «Шевченко серед товаришів» осіб, запропонована М. Гаском та Л. Большаковим, усе ще не безсумнівна. Аргументоване заперечення гіпотез обох дослідників подане в праці А. Костенка й Е. Умірбаєва «Оживуть степи...» (с. 175 — 180).

Однак, погоджуючись з думкою й решти авторів, а також упорядників мистецької спадщини Шевченка про те, що тут, окрім самого художника, зображено Бр. Залеського (сидить, п’є чай) та Л. Турно (стоїть), на якого вказав такий авторитетний свідок, як Савичев, усе ж доводиться звернути увагу і на вік портретованих, з яких Л. Турно найстарший — йому в цей час було близько 46 років (див.: Шевченківський словник, т. 2, с 283), у той час як на малюнку позує, стоячи напівоголеною, людина молодого віку. Залеському ж тоді був 30 — 31 рік (згадана праця, т. 1, с 228), тому дуже можливо, що в центрі стоїть з ескізом малюнка «Циган» у руках саме Бр. Залеський. Але й це припущення теж потребує підтверджень, зокрема розшуків портрета Л. Турно,

28 Питання шевченкознавства, вип. 1, с 116. /270/



З цього ж листа випливає, що друзі Шевченка робили якісь кроки, щоб домогтися переведення його назад в Оренбург, — можливо, через К. Герна. «Він (Тарас. — Ред.) тебе, мій Зигмунте, — писав Залеський, — наказав обняти, дуже шкодував, що ви розминулись, але якщо його переведуть до Оренб [урга], то познайомитесь. Запитай п. Кароля (К. І. Герна. — Ред.), чи то вдасться — тільки не йди спеціально лише з тим одним до нього» 29.

Із виконаних Шевченком у долині Апазир малюнків, крім згаданого вище, збереглися: «Табір експедиції» (IX, № 101), «Відроги Каратау» (IX, № 74, 75). Пізніше за попередніми начерками створено й акварелі: «Вид на Каратау з долини Апазир» (IX, № 3), «Аулієтау» (IX, № 4).

Від колодязя Апазир Шевченко робив (часто верхи) далекі екскурсії по околицях — у сусідні долини Тартали, Тарла й Торорпа (IX, № 6, с 73, 96, 98) 30. З гідною подиву енергією й талантом відтворював художник навколишні краєвиди, їх неяскраву своєрідну красу.

З долини Апазир експедиція вирушила на південний схід і, подолавши близько 40 км, досягла урочища Агаспеяр (агаспе — біла вода, яр — джерело). Тут Шевченко змалював гори (IX, № 77, 78, 79) й кладовище (IX, № 76), про яке Бр. Залеський писав у виданому 1865 р. в Парижі альбомі власних гравюр (багато з них виконані за малюнками Шевченка) «Життя киргизьких степів» («La vie des steppes kirghizes»), що це «одне з найкрасивіших кладовищ на Мангишлаці» 31.

Після Агаспеяру експедиція досліджувала родовища вугілля біля колодязя Кудук-Керт (на відстані близько 30 км від Агаспеяру); далі — розбила табір у Четинських воротах — двокілометровій ущелині, якою йде Хівинська дорога; обіч неї біжить джерело Сюнкукх, тому й урочище має таку ж назву (більш поширена нині назва — Сиїр-Су). Шевченко відтворив на малюнку цю місцевість (IX, № 80, 81, 82).



29 Там же, с 115 — 116.

30 Див. уточнення зображених на малюнках Шевченка краєвидів у кн.: Костенко А., Умірбаєв Е. Оживуть степи..., с 99 — 103.

31 Цит. за: Костенко А., Умірбаєв Е. Оживуть степи..., с 119 — 120.



Наступна зупинка експедиції — долина Кугус (або Когоз). У листі до Венгжиновського від 10 липня, позначеного долиною Кугус, Залеський оповідає про свої заняття малюванням: «перший-то раз у житті маю нагоду вчитися» — вчитися у Шевченка. Це був останній лист з експедиції. Тут поет змалював табір експедиції (IX, № 87), краєвид самої долини (IX, № 91), навколишні вершини хребта Актау — Кайрактау, осяйну Шеркалатау, на вершині якої колись була фортеця, Акмиштау, Акмайя, Усиртау (IX, № 8, 9, 12, 84 — 86, 89, 90, 93). Бр. Залеський мальовничо описує краєвиди, які відкривалися перед очима обох художників: «Гори Актау витяглись довгим звивистим гребенем і діляться на окремі групи у вигляді гігантських фантастичних руїн якихось невідомих кріпостей, міст, пишних палаців. Абсолютно білі, закінчуються, ніби дахом, шаром /271/ рожевих відтінків, ці руїни неначе підтримуються колонами різних ордерів. Вони мали б вигляд індійських храмів, якби не покривала їх бідна рослинність. Сонячні проміння, проникаючи між хмарами, кидають на ці гори найрізноманітніші відтінки і надають їм часом феєричної краси» 32.

В урочищі Акмиш (тепер — Темир-Абдал) Шевченко змалював стародавнє кладовище і пам’ятник муллі Далісмену («Далісменмула-ауліє»; IX, № 10, 88). Взагалі ця стоянка виявилася для нього дуже плідною — тут художник виконав близько двадцяти малюнків та акварелей.



32 Цит. за: Костенко А., Умірбаєв Е. Оживуть степи..., с. 152 — 153.



Долина Кугус була кінцевим східним пунктом подорожі; від неї почався зворотний шлях на захід, але вже з північного боку середнього Каратауського хребта. Досі не щастило знайти вугілля, придатне для промислової розробки; замість бажаних 1000 пудів пробного вугілля експедиція везла ледве півсотні пудів. Пошуки тривали: була надія знайти вугілля на північних схилах Каратау. Шлях пролягав через долини Шиїр, Турш (тепер Ториш) (IX, № 13, 94, 95), Тарла (IX, № 96), Долнапа (IX, № 97), знов Тарла (IX, 98, 99), до затоки Кочак. За наказом Обручова видобуте вугілля та гірниче устаткування експедиція перевезла до затоки Кочак, де знаходилася пристань, куди приходили пароплави з поштою, продовольством (продовольство зберігалося на березі затоки у спеціальних складах), устаткуванням. Тут Шевченко зробив два малюнки берега моря (IX, № 100, 103). Повертаючись, експедиція знову зупинялася в долині Тарла (IX, № 104), звідки знайомим шляхом загін посувався до Новопетровського укріплення, зробивши зупинку поблизу Кудук-Кштиму, неподалік якого знаходиться кладовище Караганауліє (IX, № 105, 134), в долині Ханга-Баба (IX, № 106).

Зрідка на шляху експедиції траплялися стійбища казахів і туркменів — особливо в місцях, де були джерела. У долині Апазир бачили навіть невеликі нивки, засіяні джугарою; велике джерело і зелений луг були в долині Кугус. Очевидно, десь у цих місцях спостерігав Шевченко побут казахів і туркменів.

Останній місяць експедиції був найбіднішим на малюнки — можливо, як гадають А. Костенко й Е. Умірбаєв, через великий обсяг робіт, пов’язаних зі згортанням пошуків, відправкою вантажів. На початку вересня загін повернувся до Новопетровського укріплення.

Участь в експедиції лишила глибокий слід у пам’яті Шевченка. Це було літо свободи від ненависної муштри і обридлих стін форту, літо натхненної творчої праці, коли художник дістав змогу зблизька придивитися до життя людей, що населяли ці, начебто пустельні й дикі, місця, й відчути своєрідну красу гір. Уже значно пізніше, у 1855 р., відвідавши знову урочище Ханга-Баба, Шевченко писав Бр. Залеському: «Вчера был я на Ханга-Бабе, обошел все овраги, поклонился как старым друзьям деревьям, с которых мы когда-то рисовали, а в самом дальнем овраге — помнишь, где огромное дере-/272/во у самого колодца обнажило свои огромные старые корни? — под этим деревом я долго сидел. Шел дождик, перестал; опять пошел, я все не трогался с места... О, какие прекрасные, светлые, отрадные воспоминания в это время пролетели над моей головою! Я вспоминал наш каратавский поход со всеми его подробностями, тебя, Турно и кой-где изредка Антипова... Поход в Каратау надолго у меня останется в памяти, навсегда» (VI, 119). Отже, літо в степу збагатило поета спілкуванням з багатьма людьми, один з яких — Бр. Залеський — став його близьким другом на все життя. Через багато років останній згадував: «Шевченко рисував і чувся свобідним. Від того часу зав’язались у мене близькі з ним зносини» 33. Польський історик і художник належав до небагатьох відомих Шевченкові на засланні любителів мистецтва. Допомагаючи Тарасу Григоровичу 1849 — 1850 рр. в Оренбурзі завершувати малюнки та акварелі з Аральської експедиції, приглядаючись до його роботи в Каратауській експедиції, Залеський учився в нього і засвоював не лише технічні прийоми та навики, а й естетичні погляди свого вчителя. Пізніші листи Шевченка до Залеського сповнені роздумами про мистецтво, його естетику і значення, а також практичними порадами досвідченого художника початківцеві. Особливо багато дали Залеському як художникові спільні заняття малюванням у Каратауській експедиції. У листі до А. Венгжиновського з експедиції від 10 липня 1851 р. Бр. Залеський захоплено відзначав: «Коли бись запитав, що роблю, — то міг би одним словом відповісти — рисую. Здивує то може тебе — але, бачиш, так воно є. Перший то раз в житті маю нагоду вчитися, — і дійшов до того, що відчуваю, що мистецтво може тепер дати людині чудові хвилини» 34. А підсумовуючи це літо в степу, писав 10 вересня тому ж адресату: «...повертаюсь з тієї пустині з глибшим почуттям натури, ніж мав коли-небудь. Бачу багато прекрасного, на що раніше не дивився і не бачив...» 35. Саме Шевченко розкрив перед ним цей новий чудовий світ мистецтва. Г. Паламарчук слушно спостерегла, що, очевидно, в одному з листів з Одеси А. Венгжиновський запропонував допомогу Шевченкові в реалізації малюнків. Прибувши в Оренбург, Залеський у листі від 10 жовтня 1851 р. пише йому: «Хотів ти малюнків для продажу з Новопетр[овського], пам’ятаєш, ти писав мені про те. Отож один посилаю. Більше закінчити не вдалося. Мисль рисунків 36 така: двох арештантів скованих провадять по степу. Один з них циган, другий — селянин.



33 Франко І. Листи Шевченка до Бр. Залеського, с 28.

34 Питання шевченкознавства, вип. 1, с 117.

35 Там же, с 118.

36 Очевидно, це був авторський повтор малюнка, оскільки такий же малюнок М. Савичев бачив у Шевченка в травні 1852 р. (IX, с 13 — 14). Цей малюнок поет пізніше подарував Лазаревським. Копію з нього виконав під час експедиції Залеський, і у 1859 р. вона ще була у нього в руках (Листи до Т. Г. Шевченка, с 158).



Солдати затрималися біля шинку. Один, змучений, заснув, другий пішов випити чарку. Тим часом арештанти сіли і, знявши сорочки, вибирали з них паразитів, як то звичайно бу-/273/ває. Раптом циган почув бубон і співи циганського весілля, котре видно вдалині, зірвався на ноги і прислухається до тих звуків, що мусили потрясти його душу. Селянин, шарпнутий за руку, з гнівом дивиться на цигана, страж виходить з шиночку, побоюючись, чи котрий з них не втік. Сцена в Малоросії, бо хатка біла, тиква повішена під дахом, і старий український селянин заснув над бочкою, бажаючи порозмовляти з солдатом. Художники оцінять цей малюнок і визначать ціну. Пам’ятай, що то роблено в кибитці, майже на коліні, посеред пилу і найбільшої незручності для малюючого. Гроші за малюнок вишли на руки полковника Маєвського... Про одержання мого малюнка повідом через Маєвського, але пам’ятай, що п[ан] Василь (Перовський. — Ред.) найгірше упереджений, і тому не знаю, чи вдасться мені здобути для тебе якусь пам’ятку...» 37

У листі згадується про якусь записку Шевченка, долучену до цього листа для передачі В. Рєпніній. За здогадом В. Шубравського, це, очевидно, саме та записка, датована в академічному виданні другою половиною 1851 р., в якій поет просив В. Рєпніну поклопотатися за нього перед полковником Матвєєвим. Отже, її слід датувати другою половиною вересня 1851 р.38

Відтоді почалося постійне дружнє листування. Бр. Залеський став незмінним і найбільш акуратним кореспондентом Шевченка (їх листування збереглося тільки починаючи з другої половини 1853 р.), його дбайливим і вірним другом, до якого Тарас Григорович сміливо звертався зі своїми потребами — у фарбах, олівцях, пензлях, книжках, а також із проханням допомогти надрукувати свої повісті, знайти цінителя-покупця на малюнки і, щонайважливіше, домогтися полегшення своєї долі — переведення в Оренбург, а як ні, то хоча б у іншу степову фортецю з К. Герном; і навіть у справі звільнення із заслання. Броніслав і його друзі докладали до цього всіх зусиль.




3

Про певне «приживлення» Шевченка до місцевого грунту свідчить його участь в аматорських виставах. Про це згадують писар форту О. Груновський 39 та командир півбатальйону (і Шевченкової роти) Є. Косарев. Існують розбіжності у визначенні дат вистав. Двоє записувачів спогадів Косарева, посилаючись на нього, подають: К. Оберучев 40 — 1850 р. (це ставлять під сумнів усі пізніші біографи), а М. Новицький 41 — 1852 р.



37 Питання шевченкознавства, вип. 1, с 118 — 119.

38 Кирилюк Є. П., Шабліовський Є. С., Шубравський В. Є. Т. Г. Шевченко: Біографія, с 282. Однак існує ще кілька варіантів датування цієї записки, які будуть докладно розглянуті далі — у зв’язку з питанням про початок малювання в Новопетровському укріпленні.

39 Воспоминания современника Т. Г. Шевченка. — Киевская старина, 1900, № 12, с. 154 — 155.

40 Оберучев К. М. К биографии Т. Г. Шевченка: (Пребывание его в Новопетровском укреплении). — Киевская старина, 1900, № 2, с. 157 — 162.

41 Н[овицкий] Н. Д. На Сыр-Дарье у ротного командира, с. 561 — 581.



В. Шубравський, спираючись на /274/ М. Чалого, який у примітках до публікації спогадів Н. Ускової писав, що комендант Маєвський, при якому відбулися ці вистави, помер наприкінці 1852 р.42, називає 26, 27, 28 і 29 грудня 1851 р/3

У любительських виставах Шевченко брав участь як актор і декоратор, а часом і як режисер. «...Без него, — згадував Є. Косарев, — при всем увлечении и старании, с какими разучивали и играли свои роли прочие актеры-любители, вряд ли эта затея наша возбудила бы тот восторг, с каким встретила ее наша новопетровская публика, которою всякий раз буквально битком наполнялась казарма, где шли спектакли» 44. Про першу виставу, що відбулася 26 грудня і в якій Шевченко грав роль Рисположенського, Косарев розповідає так: «Но когда показался на сцену Шевченко, то смешно было на него смотреть: он был одет в довольно поношенный, старый и несколько узкий на него фрак из синего сукна, короткие панталоны неизвестной материи горохового цвета, тоже поношенные, сапоги с заплатами, а один — истоптанный на одну сторону, жилет, когда-то бывший зеленого цвета из бумажной материи с обтяжными пуговицами. На голове надета стариковская, смятая пуховая шляпа. В соответствии такому костюму и лицо Шевченка было размалевано красками. Одним словом, он изображал из себя приказного, как будто явившегося с похмелья и не доспавшего после сильного перепоя»45. І за іншим джерелом: «Но когда, на первом представлении, он появился на сцене закостюмированный да начал уже играть, так не только публика, но даже мы, актеры, пришли в изумление и восторг!.. Ну, ничего в нем не осталось тарасовского: ярыга, чистая ярыга того времени, — и по виду, и по голосу, и по ухваткам!..» 46

На перших двох виставах йшла комедія «Свои люди — сочтемся» О. Островського, а на двох других — комедія «Ворона в павлиньих перьях» і водевіль «Дядюшка», де грали самі «нижні чини». У цих останніх Шевченко сам не грав, але був їх натхненником і душею.



42 Ускова Н. И. Воспоминания о Т. Г. Шевченко. С примеч. М. К. Чалого. (Подав Н. Зарянко). — Киевская старина, 1889, № 2, с 298.

43 Кирилюк Є. П., Шабліовський в. С., Шубравський В. в. Т. Г. Шевченко: Біографія, с 284.

44 Н[овицкий]Н. Д. На Сыр-Дарье у ротного командира, с 576.

45 Несколько новых материалов для биографии Т. Г. Шевченко. — Киевская старина, 1893, № 2, с. 252.

46 Н[овицкий] Н. Д. На Сыр-Дарье у ротного командира, с. 577.





4

Нелегкі, сповнені контрастів перші роки перебування Шевченка в Новопетровському укріпленні були роками певної стабілізації, коли невідомий нікому політичний засланець виявив себе різнобічно талановитою, товариською, незвичайно глибокою внутрішньо людиною, гідною пошани й приязні, з якою ставилися до нього комендант Маєвський та деякі офіцери, не кажучи вже про солдатів. До-/275/сить докладні спогади про поета — такого, яким він був у травні — червні 1852 р., — залишив хорунжий Уральського війська М. Савичев (пізніше — етнограф, історик, літератор, художник, який досліджував і описував історію та побут уральського козацтва) 47. Людина непересічна, інтелігентна, щира, — що відразу розпізнав і за що полюбив його проникливий Шевченко, — Савичев був підготовлений до зустрічі з ним. Ще на Україні, у Звенигородці й Кирилівці, де у 1849 — 1851 рр. перебував його полк, він почув про Шевченка: «Собеседник охотно и с особенным теплым чувством рассказал о Шевченко как о замечательнейшем человеке. Из всего сказанного я узнал, что он живописец и поэт, из крепостных людей г. Энгельгардта, и за одно свое сочинение отдан в солдаты и сослан куда-то за Оренбург. Смотря, с каким увлечением говорят о Шевченко, мне стало стыдно, что я прежде ничего не знал о нем» 48.

Пізніше, у 1851 р. в Уральську, від офіцерів, які особисто знали поета, М. Савичев дізнався про Шевченка-солдата і скористався з нагоди відвідати Новопетровське укріплення на запрошення командира батальйону майора Л. Михайлова (останній саме їхав туди інспектувати гарнізон). Це були, за словами Савичева, троє молодих поляків з конфірмованих і четвертий — О. Хаников, «облеченный в «сермяжную броню» по делу Петрашевского. Ханыков незадолго перед тем был прислан в Уральск из Оренбурга, на смену А. Н. Плещееву, вызванного в Оренбург» 49. З Ханиковим Шевченко познайомився 1850 р., ще в Орській фортеці. Імена «конфірмованих поляків» невідомі. Публікатори мемуарів коментують: «В Уральске это могли быть и Якуб Гордон, и Сигизмунд Сераковский, и Северин Пшевлоцкий, и Юлиан Ясенчик» 50. Друзі поета дали Савичеву листи й словесні доручення для нього. Жодного з листів не збереглося. Савичев застав Шевченка в казармі на нарах за читанням книжки. «Он показался мне не выше среднего роста, — передає той перше враження від зовнішності Тараса Григоровича, — он был плотно сложен, круглолиц, румян, с рябоватым лицом, серыми глазами, тогда довольно открытыми и ясными, на голове имел лысину» 51.



47 Большаков Л. Н. Літа невольничі, с 353.

48 Савичев Н. Ф. Кратковременное знакомство с Тарасом Григорьевичем Шевченко: (Рассказ офицера уральского казачьего войска). — Казачий вестник (Новочеркасск), 1884, 24, 27 мая. Див. також: Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников, с. 222.

49 Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников, с. 223.

50 Там же, с. 442 — 443.

51 Там же, с. 224 — 225.



Відвідувача вразила злиденність обстановки — не було ні стола, ні стільця, лише над головою полиця з книжками, серед яких він звернув увагу на видання історичних драм Шекспіра в перекладі Кетчера. Згодом Савичев і Шевченко вийшли в степ, піднялися на кручу і там, сівши на землю між уламками черепашнику, довго розмовляли. З’ясувалося, що Савичев був у Кирилівці, рідному селі поета. Оповідь про іменини старого священика, отця Кирила, в якого Шевченко колись служив малим, сповнена безлічі дорогих для нього подробиць про /276/ рідних і земляків, зблизила співрозмовників. Розчулений Шевченко, який давно вже став дуже замкнутим і обережним з незнайомими людьми, відразу заприязнився з Савичевим.

Савичев залишив спостереження про взаємини Шевченка з оточенням. «Несмотря на то, что он был как-то сосредоточенным в себе, как будто необщительным, но при всем том был симпатичен, и все его любили; но более любили его солдаты. Шевченко не отделял себя от среды солдатской и жил с солдатами по-братски, просто. Солдатам это было любо тем более, что они сознавали в нем культурного человека, сочувствовали его неуместному положению и за его человеческое с ними обращение платили ему тем, что в присутствии его не проявляли ни солдатского цинизма, ни вообще казарменных выходок, усугубленных особенно отрезанною от мира жизнью в степных укреплениях» 52.

На ставленні до поета офіцерів форту, очевидно, позначилися стосунки його з комендантом Маєвським, який ставився до нього з не меншою повагою, ніж до офіцерського складу форту, запрошував за стіл нарівні з іншими, довірив йому виховання своїх синів. Так чи інакше, з Шевченком поводилися люб’язно усі офіцери. Це спостеріг М. Савичев на одній із вечірок у ротного командира (очевидно, це був Косарев), куди їх запросили обох. Шевченко, пригадував він, «был не особенно говорлив, но выглядывал человеком не лишним, и его присутствие между офицерами было заметно» 53. Дещо пізніше А. Ускова, яка мала нагоду спостерігати взаємини між офіцерством форту й Шевченком протягом чотирьох років, зазначала, що справа стояла далеко не так ідилічно, як видалося Савичеву в його короткий візит: «Обществом офицеров в форте он (Шевченко. — Ред.) не был любим, так как сам считал большинство из них дураками» 54.

Однак Савичеву ми зобов’язані деталями щиро дружніх взаємин Шевченка з одним із офіцерів — «Федором Ефимовичем — добрым человеком». Це був командир батареї № 2 55, що містилася поза стінами форту на самотній скелі. Савичев докладно описує щедру гостинність командира батареї, до якого повів його поет. Саме у нього зберігав він своє рисувальне приладдя, а це було виявом безмежної довіри засланого художника. Тут же, в будиночку на батареї, — у цілком безпечному, як, напевне, вважав Шевченко, місці, — він намалював портрет свого гостя (IX, № 29). Про часті відвідування батареї свідчать згадки в щоденнику від 12 і 13 липня 1857 р. (з приводу почутої від козака на другій батареї пісні про К. Булавіна), а також чимало виконаних Шевченком начерків цієї батареї (IX, № 138, 139, 160, 165).



52 Там же, с 227.

53 Там же.

64 Там же, с 255.

65 М. Савичев помилково говорить про батарею № 1.



Коментатори спогадів М. Савичева розшифровували особу командира батареї як «Мостовський». Про нього Шевченко пізніше не раз з симпатією згадував у своєму щоденнику. На ім’я Чаганова, яке /277/ теж зустрічається в щоденнику, уваги не зверталося. Однак документально доведено: Мостовський прибув до укріплення не раніше 1853 р., й звали його Мацей Валентинович 56. Л. Большаков з’ясував, що йдеться про Федора Юхимовича Чаганова. І якщо стосунки з ним Шевченка у травні 1852 р. вже виглядали цілком усталеними, то історію їх зближення слід, очевидно, вести якщо не з кінця 1850, то принаймні з наступного, 1851 р.

Десь у червні 1852 р. Савичев залишив укріплення, але дружні стосунки між ними збереглися. Через місяць Шевченко надіслав йому в Уральськ листа, в якому жалівся на заборону малювати запрестольний образ, що було для нього тяжким розчаруванням. Листувалися вони і в 1854 р.

Описуючи в листі до переяславського лікаря, свого давнього друга А. Козачковського (від 16 липня 1852 р.) солдатський побут, поет зазначав: «Живу я, можно сказать, жизнью публичною, сиречь в казармах, муштруюсь ежедневно, хожу в караул и т. д., одно слово, солдат...» (VI, 76) 57.

Протягом 1852 р. Шевченко, за свідченням К. Оберучева, співробітника журналу «Киевская старина» й збирача біографічних матеріалів про митця, який розшукав постові відомості форту за 1852 р., відбув 63 караули 58. Негаразд було й зі здоров’ям, помітно підірваним тяжкими умовами життя на Аралі; насувалася нова хвороба, ліків від якої і просив він у Козачковського.



56 Большаков Л. Н. Літа невольничі, с 313 — 314.

57 На скелі, де була 1-ша батарея із флагштоком, при якому Шевченко ніс караул, у 1964 р. встановлено меморіальну дошку.

58 М. Гаско у своїх книжках: «Про що розповідають малюнки Шевченка» (1970), «У колі Шевченкових та Гоголевих друзів» (1980) і в ряді статей у пресі намагається довести, що влітку 1852 р. Шевченко разом зі своїм другом Бр. Залеським та лікарем О. Фішером, знайомим поета по службі в Орській фортеці, взяв участь у ще одній геологічній експедиції — у Мугоджарські гори. Однак усі спроби передатувати біографічні матеріали цього часу з метою довести, що Шевченка влітку 1852 р. не було в укріпленні, легко спростовуються. Це стосується й згаданих вище постових відомостей, чотири з яких датовані липнем 1852 р., коли Шевченкові належало, за М. Гаском, бути в експедиції у Мугоджарських горах (ці документи зберігаються у фондах Державного музею Т. Г. Шевченка в Києві, А-43). М. Гаско заперечив автентичність Шевченкового почерку на липневих відомостях. Але ще 1900 р. К. Оберучев цілком правильно вказав, яка саме відомість повністю заповнена рукою Шевченка, а яка частково; постові відомості залишаються одним з безперечних матеріальних доказів на користь перебування Шевченка в укріпленні у липні 1852 р.



Друзі з «волі» не забували Тараса Григоровича, розуміючи, що солдатові ніде взяти грошей, так необхідних на книжки, різні дрібні витрати. Час від часу йому надсилає гроші С. Гулак-Артемовський. Так, 1 липня 1852 р. Шевченко одержав від нього 20 крб. й відразу ж відповів вдячним листом. 16 липня поет написав листа А. Лизогубові, намагаючись відновити листування з ним: він не знав, що і Лизогубові, і Рєпніній було офіційно заборонено листуватися із засланцем. 2 серпня Шевченко написав листа в Оренбург Ф. Лазаревському, докоряючи йому за тривалу мовчанку, однією з причин якої, як виявилося пізніше, була поїздка Лазаревського в Петербург, /278/ звідки він привіз вітання від земляків та гроші від свого брата Михайла (можливо, за продаж Шевченкового малюнка, про який згадується в листі; VI, 78). У цьому ж листі Шевченко переказує свою вдячність Бр. Залеському за якусь посилку. Звичайно, листування не могло замінити йому живого спілкування з друзями. Бракувало газет, журналів, нових видань, з великим запізненням доходили у форт чутки про те, що діється в літературі й мистецтві. А чутки були сумні: померли М. Гоголь, К. Брюллов — люди, які були гордістю рідної літератури й мистецтва і на співчуття й допомогу яких дуже сподівався «нижній чин» Тарас Шевченко.

Спостерігаючи за життям Шевченка, М. Савичев підмітив те, чого найбільше він тоді потребував: «Вообще Тарас Григорьевич, живя в крепости, очень нуждался, прежде всего в деньгах, а потом в книгах, которых нельзя было достать и за деньги. Комендантская маленькая библиотека была прочитана; общей офицерской библиотеки не было. Читал он только то, что присылали ему знакомые из Оренбурга, а это было не часто» 59. Усе ж полицю з книжками в казармі над нарами Шевченка Савичев бачив. Проте це були крихти, які не могли задовольнити його духовний голод. І не тільки комендантська бібліотека, а й книжки лікаря Нікольського, деякі журнали, що виписував торговець Зигмунтовський, — усе це було вичерпано дуже швидко, і в листах поета дедалі частіше чути наполегливі прохання надіслати книжок.



59 Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников, с. 234.



Невдовзі по від’їзді М. Савичева Шевченко скаржиться С. Гулаку-Артемовському: «О новостях литературы, музыки и театра я не имею совершенно никакого понятия: кроме «Русского инвалида», ничего у нас не имеется; «Северную пчелу», газету литературную, забыл уже как и зовут. Сначала было для [меня] ужасно тяжело без всякого чтения. Потом стал привыкать и, кажется, совсем привыкну; — когда бы поскорее! а то сидишь, сидишь сложа руки, да и захочется прочитать что-нибудь новенькое, а его нет. Так больно станет, что не знаешь, куда деваться. Но самое мучительное для меня то, что мне рисовать не позволяют. А причины — не знаю почему. Тяжело! больно тяжело! А делать нечего...» (VI, 72 — 73). Якщо поминути дещо гіпертрофовану тональність розпачу і безнадії, характерну для листів поета в Петербург і зумовлену побоюванням перед перлюстрацією та, можливо, сподіванням на те, що ці листи поможуть його друзям у клопотаннях перед «сильними цього світу» щодо пом’якшення долі засланця, то, загалом, лист справді відбиває ту жагу творчої роботи, живої участі в літературпо-мистецькому житті, якої він був так довго позбавлений. Інколи щастило почути свіжі новини, — коли до форту приїздив хтось із «волі».

Величезною радістю стала для Шевченка зустріч з ученим-зоологом, людиною широко освіченою — А. Головачовим, який прибув до укріплення 1 жовтня 1852 р. з науковою метою. Уперше за багато років почув він живу розповідь про найважливіші події тогочасного літературно-мистецького життя. Зберігся захоплений відгук /279/ поета у листі до О. Бодянського, учнем і шанувальником якого був Головачов: «Я с ним провел один только вечер, т. е. несколько часов, самых прекрасных часов, каких я уже давно не знаю. Мы с ним говорили, говорили, и, боже мой, о чем мы с ним не переговорили! Он сообщил мне все, что есть нового и хорошего в литературе, на сцене и вообще в искусстве» (VI, 80).

Шевченко довго пам’ятав цю зустріч. 15 листопада він пише лист до Головачева, згадуючи подробиці їхньої бесіди з таким щирим і радісним захопленням, ніби все це відбулося лише вчора: «Слушая вас в тот достопамятный вечер, я переселялся в Москву и Питер, видел и театры, и мою Академию, и все, что благородит человека. Благодарю вас! Вы прочитали тогда небольшое стихотворение Щербины — «Купанье». До сих пор не могу забыть того сладкого чудного впечатления, какое произвело на меня это прекрасное произведение. Прошу вас, будьте так добры, поклонитесь от меня Щербине как истинному поэту, в наше время явлению редкому. А если увидите Островского, то и ему нижайший поклон за его «Свои люди», а «Бедной невесты» еще не читал» (VI, 81). У листі живо відчутний палкий інтерес до сучасної літератури, нудьга за спілкуванням з літераторами й митцями, за участю в живому літературному і мистецькому процесі, радість і гордість за досягнення товаришів по перу.

У свою чергу, Шевченко прагне віддячити Головачеву, рекомендуючи йому познайомитися зі своїм товаришем по Академії мистецтв, а тоді вже відомим скульптором, професором скульптури при Московському художньому училищі М. Рамазановим. Поет сподівався на нову зустріч з Головачовим наступного літа, але той так і не приїхав (VI, 81). Лише згодом, влітку 1858 р., він надіслав Тарасу Григоровичу книжки, передані йому Бодянським. Це були, можливо, літопис Самовидця, історичні праці А. Рігельмана, П. Симоновського і деякі інші, надруковані Бодянським у редагованих ним «Чтениях общества истории и древностей российских» (усі ці видання залишилися по смерті Шевченка в його бібліотеці).




5

У Новопетровському укріпленні, як і раніше — під час служби в Орську та Оренбурзі, — Шевченко не полишає спроб домогтися офіційного дозволу малювати. Про чергову таку спробу повідомив підпоручик О. Фролов: на прохання Шевченка комендант Маєвський рекомендував його для малювання іконостасу командуючому дивізією генерал-майору Толмачову 60. Звернення до останнього було виправдане й тим фактом, що він свого часу, ще у 1848 р., схвально відповів на запит III відділу про поведінку поета («заслуживает ходатайства о дозволении ему заниматься рисованием»61),



60 Пискунов Ф. Воспоминания поручика Фролова о солдатской службе Шевченко в Новопетровском укреплении.

61 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 163.



а також підтримав клопотання Бутакова про дозвіл взяти його в експедицію /280/ і потім залишити в Оренбурзі «для окончательной обработки живописних видов» 62. Про свої сподівання на дозвіл Шевченко оповідав М. Савичеву й писав 16 липня 1852 р. А. Лизогубові. Він навіть виконав ескіз запрестольного образу святого Петра (X, № 123). Але на цей раз Толмачов відмовив. Як згадує Фролов, відмова Толмачова дуже роздратувала Шевченка. Подвійною образою для талановитого художника було те, що малювання іконостасу довірили недолугому астраханському маляреві. Шевченко намагається домогтися принаймні підвищення в чині — дістати звання унтер-офіцера, що полегшило б одержання дозволу малювати і визволило б з казарми. Проте і наступні численні спроби досягти цього виявилися марними.

Незважаючи на сувору заборону, Шевченко потайки малює. Питання про те, коли він почав малювати на другому засланні, залишається не з’ясованим до кінця. Дослідники ставлять розв’язання його в залежність від датування записки (чи уривка) з листа Шевченка до В. Рєпніної (орієнтовно вересень 1851 р.).

Г. Паламарчук вважає: саме ця записка була долучена до листа Залеського до Венгжиновського з Оренбурга від 10 жовтня 1851 р.63 У ньому Залеський просить Венгжиновського передати Рєпніній додану до листа записку невідомого змісту. У записці поет згадує про те, що у перших числах січня (року не позначено) він надіслав А. Лизогубові «кусок материи», тобто малюнок, але досі не має від нього відповіді (VI, 70). Однак виникає питання, чому Шевченко згодом у листі до А. Лизогуба від 16 липня 1852 р., нарікаючи на тривалу (понад два роки) мовчанку, пише про відправлений йому в листопаді 1850 р. лист і проминає надісланий начебто 1851 р. малюнок.

Залишається також нез’ясованим, як Шевченко міг не знати про те, що Ю. Матвеев, на чию підтримку він сподівався, ще наприкінці 1850 р. дістав нове призначення — в Петербург — і виїхав з Оренбурга 1851 г. (хоча точна дата виїзду невідома), — адже Турно й Залеський не могли не почути про таку помітну зміну в штабі корпусу. Дехто з дослідників схильний датувати лист 1856 р., оскільки Матвеев названий тут полковником (а цей чин він дістав лише у 1856 р.) 64. Щоправда, й дана версія неприйнятна через ясне адресування в Оренбург листування з Матвєєвим. Те, що Матвеев названий Шевченком полковником, має свою аналогію у листі Залеського до Венгжиновського від 10 жовтня 1851 р., в якому останній просить надсилати листи для поета на ім’я «полковника» Маєвського, прекрасно знаючи, що той ще підполковник. Отже, це, очевидно, вияв чемності.



62 Там же, с 167.

63 Паламарчук Г. П. Матеріали до біографії Шевченка за листами Броніслава Залеського. — Питання шевченкознавства, вип. 1, с 120.

64 Большаков Л. П. Літа невольничі, с. 303; Гаско Ш. Е. Шевченко в Астрахані. — Вітчизна, 1977, № 3, с 215 — 217.



Існує й інша думка: саме про цей малюнок йдеться у листі Шевченка до Ф. Лазаревського від 2 серпня 1852 р., де поет запи-/281/тує, чи послав М. Лазаревський (який у 1850 р. був переведений на службу в Петербург) у Чернігівську губернію до Лизогуба те, що Шевченко його просив, «бо я й досі нічогісінько не знаю, а обнищах до зіла» (VI, 78). Отже, роблять висновок дослідники, «первые числа генваря», коли художник послав Лизогубові малюнок, стосуються, на нашу думку, 1852 року» 65. Але ж Михайло виїхав з Оренбурга на початку 1850 р., коли Шевченко був ще там; і якщо він і вивіз з собою якийсь малюнок, то це міг бути тільки малюнок з часу Аральської експедиції або інший, виконаний до виїзду Михайла. У цьому разі записка не свідчить про дату початку малювання в Новопетровському укріпленні. А проти такого передатування говорить той факт, що Шевченко у листі до А. Лизогуба від 16 липня 1852 р. нічого про пересилання йому малюнка не згадує. Доводиться зробити висновок: оскільки переконливих пропозицій щодо датування листа поки що немає, то запропоноване Г. Паламарчук і підтримане В. Шубравським у біографії Т. Шевченка 1964 р. датування записки вереснем 1851 р. залишається в силі.



65 Костенко А., Умірбаєв Е. Оживуть степи..., с 39.



Загалом, безвідносно до того, коли Шевченко намалював перші твори на Мангишлаку, можна з певністю твердити: його активна образотворча праця розпочалася під час Каратауської експедиції 1851 р. і тривала й далі, хоча, очевидно, з неоднаковою інтенсивністю. Художник опрацьовує ескізи, привезені з експедиції, малює околиці укріплення, виконує портрети офіцерів гарнізону — здебільшого заради заробітку. Створюється враження, що йому вже дозволено малювати, — про це твердять Є. Косарев, О. Груновський (писар у форті), підпоручик О. Фролов. М. Савичев бачив у Шевченка в травні 1852 р. уже «целый портфель» малюнків; підпоручик Фролов оповідає про те, що художник намалював портрети поручика Воронцова і самого мемуариста; ротний 6. Косарев згадує про намальований ним портрет коменданта Маєвського і про свій власний. Можна думати, що цим діяльність Шевченка-портретиста у перші роки новопетровського заслання аж ніяк не вичерпується.

Однак Шевченко суворо оберігає таємницю занять малюванням. Малюнки, які він передає в Оренбург Залеському для продажу (на місці чи для пересилки на Україну), не підписані, хоча покупці «вимагають штемпеля». І якщо у листах до друзів в Оренбург, що нерідко передавалися з оказією, а не пересилалися поштою, він висловлюється досить вільно, називаючи, правда, малюнки «кусками материи», то пишучи в Петербург, не тільки не допускає натяку на малювання, а й постійно нарікає на заборону малювати: «...уже шестой год и кисти в руки не беру» (VI, 71). Коли ж виникає необхідність нагадати М. Лазаревському в Петербурзі про його обіцянку надіслати якийсь малюнок А. Лизогубові на Україну, то доручає це зробити його братові Федорові з Оренбурга.

Десь, очевидно, восени 1852 р., доки не промерзла земля, Шевченко знаходить глину й алебастр і починає займатися скульптурою, на що заборони не було. «Нашел я близ укрепления хорошую глину /282/ и алебастр. И теперь, тоски ради, занимаюся скульптурой, — писав поет С. Гулаку-Артемовському 15 червня 1853 р. — Но боже, как жалко я занимаюсь этим новым для меня искусством: в казармах, где помещается целая рота солдат; а про модель и говорить нечего. Бедное занятие!» (VI, 84). Якщо вірити Є. Косареву, то вже наприкінці 1852 р. Маєвський похвалив Тараса Григоровича за різнобічну талановитість — у тому числі як скульптора. І вже на початок літа 1853 р. він мав не тільки виліплений, а й відлитий з гіпсу «первенец-барельєф». Що це був за твір, залишилося нез’ясованим. Але досить скоро, в першій половині жовтня 1853 р., Шевченко передає С. Гулаку-Артемовському з слугою академіка К. Бера свою наступну роботу — відлитий з гіпсу барельєф «Тріо» (VI, 87). Другу відливку «Тріо» він надіслав Бр. Залеському в Оренбург.

За Бр. Залеським, цей барельєф повторює тему малюнка «Тріо» (IX, № 84). Є. Косарев дав опис дещо подібної роботи. Шевченко, згадував він, «сделал две формы и отлил из алебастра две картины: одна — Иисус Христос, сидящий на табурете в терновом венце, мучимый евреями; другая картина: стоит в летнее время раскрытая киргизская кибитка, в которой у задней стены рекишетки лежит киргиз с открытым ртом и довольной физиономией, играя на домбре (род русской балалайки), сам полунагой и на голове надет кошмяной колпак. Снаружи против него у дверей стоит жена с улыбающейся к нему физиономией, толчет в деревянной ступе просо; она, как видно, одета в рубашку и на голове чаблук. Около нее сидят на земле двое играющих нагих маленьких детей — мальчиков; с правой стороны кибитки привязан теленок, а с левой три козы» 66. Описану роботу упорядники дев’ятого тому академічного видання мистецької спадщини Шевченка назвали скульптурною групою (IX, № 213). Однак Косарев говорив про неї як про «картину» з алебастру (таку ж, як і «Христос»). Безперечно, це теж був барельєф-медальйон. Якщо виходити з опису Косарева, то ця робота дуже близька до сепії «Киргизка» («Казашка», IX, № 50), в усякому разі, за центральною групою постатей.



66 Несколько новых материалов для биографии Т. Г. Шевченко. — Киевская старина, 1893, № 2, с. 250.



Восени цього ж року був виліплений барельєф «Бик і киргиз». Упорядники академічного видання (IX, № 210) вважають його належним Шевченкові, але вони замовчують згадку Бр. Залеського, що барельєф був виконаний офіцером Михайловим; з другого боку, текст листа Шевченка (VI, 92) більше вказує на його власне авторство. Отже, повної певності щодо авторства цього барельєфа у пас немає.

Десь у 1853 — 1854 рр. був виконаний і згаданий Косарєвим барельєф «Христос у терновому вінку» (на початку 1855 р. художник говорить про нього як про річ закінчену; VI, 110); у лютому 1855 р. Шевченко почав ліпити Івана-Хрестителя — «у пандан Христу» (VI, 110). Жодна з цих речей — через крихкість матеріалу — не збереглася. Форми барельєфів «Тріо» та «Христос» автор надіслав /283/ Гернові, щоб той із Залеським спробували самі виконати відливки; у листі до останнього він дає їм докладну інструкцію, як проводити відливку (VI, 110).

Захопившись ліпленням, Тарас Григорович гостро відчув брак зразків та посібників; він намагається через С. Гулака-Артемовського відновити знайомство з петербурзьким скульптором та ливарником К. Йохимом (Йоахимом), прохаючи його надіслати одну-дві маленькі статуетки-відливки для зразка (VI, 84 — 85). З цього ж листа (від 15 червня 1853 р.) видно й те, що Шевченко де збирався обмежитися простим копіюванням у глині Йохимових статуеток, а зацікавився методом гальванопластики, яка дозволяла механічно розмножувати дрібні металеві вироби, зокрема й мистецькі — статуетки, медалі, медальйони тощо. Він навіть зробив спробу спорудити примітивний апарат для гальванопластики, але придбати необхідні пристрої не було ніякої змоги. Чекав він від Йохима і поради: «Я еще прошу К[арла] И[вановича], не сообщит ли он мне своих простых практических средств в отношении гальванопластики, потому что я, кроме физики Писаревского 67, ничего не имею, а в ней говорится о сем предмете слишком лаконически» (VI, 85). Очевидно, в зацікавленості Шевченка гальванопластикою відбилося органічне прагнення до того, щоб «прекрасне мистецтво» стало набутком широких мас, як напише він згодом про своє розуміння громадянського призначення мистецтва гравіювання.

Не одержавши відповіді Йохима, Шевченко влітку 1856 р. знову звернувся до нього через С. Гулака-Артемовського з проханням надіслати зразок барельєфа (VI, 135). Однак і на цей раз відповіді не було. Більше до занять гальванопластикою він не повертався.



67 Общепонятная физика, составленная Н. Писаревским, с 863 политипажами. — Спб., 1852.





6

З деяким послабленням нагляду Шевченко, у вільний від муштри й караулів час, дістав змогу виходити за межі укріплення, шукаючи хоч невеликого зеленого куточка, на якому могло б спочити око. Кілометрів за чотири в північному напрямі від укріплення знаходилася балка Шиле, де брали воду для форту. Там А. Костенко й Е. Умірбаєв знайшли джерело й зарості, дуже подібні до зображених на малюнку «Нарціс» (IX, № 52), а також скелі (IX, № 112). Можливо, саме тут малював Шевченко й етюди водяних рослин, жука тощо. А 1857 р. він разом з А. Обеременком відпочивав у цій балці за кілька днів до того, як назавжди залишив укріплення.

Ще далі, за півтора-два кілометри, знаходився так званий Разуманівський сад, в якому не раз бував поет (IX, № 40). За його порадою М. Савичев у травні 1852 р. відвідав цей сад: «Вместо сада я увидел нечто, поражающее своею дикостью и оригинальностью. Громадные обломки скал, поверженных одна на другую, спускаются в живописном беспорядке с пятидесятисаженной высоты к плоско- /284/му прибрежью моря, которое беспредельной плоскостью уходит вдаль... На одной из маленьких площадок, натурально отгороженной с трех сторон каменного оградой, стояли три большие дикорастущие тутовые дерева: несколько грядок с цветами, молодой виноградник на тычинках, мостик через трещину, несколько скамеек — вот весь сад Разуманова, прозванный по фамилии одного богатого купца, открывшего и облюбовавшего эту местность. В довершение всего мангишлакского пейзажа внизу виднеется скала, похожая на монаха в рясе и клобуке, почему и прозвана «Монахом» 68. А. Костенко й Е. Умірбаєв знайшли й ущелину, де був цей сад, ті його куточки, де Шевченко малював дерева (IX, № 22), а також зробив етюд, за яким Залеський виконав офорт (X, № 127) 69.

1852 р. був для Шевченка надзвичайно плідним. Деяке полегшення в побуті, можливість мати тихий куточок для праці у будинку коменданта Маєвського, трохи вільного часу — все це, безперечно, сприяло творчим роздумам. Десь у цей час він розпочинає працю над прозовими повістями російською мовою (у 1854 р. були готові три речі: «Наймичка», «Варнак» та «Княгиня»).

До дискусійних питань біографії митця належить питання про те, писав чи не писав він поезії у Новопетровському укріпленні, а якщо ні, то чому. Ця пауза, як справедливо зазначив Ю. Івакін, мала не творчий характер, властивий таким паузам на волі, до заслання, пов’язаний з хвилеподібністю динаміки його творчого процесу, а була чисто вимушеною, спричиненою реальною небезпекою нового покарання 70.

Однак часом лунають голоси на заперечення факту такої тривалої паузи 71 (сповненої, втім, активною мистецькою працею й роботою над російськими повістями, що само по собі поглинало увесь вільний час, якого рядовий Шевченко мав не так уже й багато). Ще 1964 р. було висловлено припущення, що поет віз із собою з Новопетровська «Малу книжку» 72.



68 Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников, с. 230 — 231.

69 Не можна, однак, погодитися з тим, що згадані автори називають цей сад просто «садом в ущелині» або «садом Арутюна» (Костенко А., Умірбаєв Е. Оживуть степи..., с 221 — 226), а Разуманівський сад ототожнюють із зовсім іншим місцем, яке не має нічого спільного із малюнками Шевченка і суперечить опису Разуманівського саду, зробленому М. Савичевим. Останній ясно вказав, що нижче саду, понад морем, знаходиться скеля Чернець, над якою, за Костенком і Умірбаєвим, лежить «сад в ущелині»; тобто це і є отой Разуманівський сад.

70 Івакін Ю. О. До вивчення Шевченкової поезії періоду заслання. — В кн.: Збірник праць двадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1973, с 129.

71 Черкашин О. Деякі питання історії невільницької поезії Шевченка. — В кн.: Збірник праць дев’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1972, с 66 — 83; Гаско М. Е. Чи слушно датована «Мала книжка»? — Дніпро, 1980, № 3, с 127-131.

72 Кирилюк Є. П., Шабліовський Є. С. Шубравський В. Є. Т. Г. Шевченко: Біографія, с 322; Бородін В. С. З нових (додаткових) матеріалів про долю літературної та образотворчої спадщини Шевченка на початку XX ст. — В кн.: Збірник праць ювілейної тринадцятої наукової шевченківської конференції, с 314.



А пізніше, виходячи з текстологічного аналізу його автографів періоду заслання і перших місяців /285/ по ньому, В. Бородін переконливо довів: приступаючи до роботи над новим варіантом «Москалевої криниці», Шевченко вже мав у руках «Малу книжку». Одержавши її від Герна в останні роки перебування в укріпленні, він ще там розпочав правку кількох вміщених у ній творів 73. Отже, поки що шевченкознавцям не пощастило знайти жодного вірогідного підтвердження гіпотези про те, що Шевченко писав поезії і в Новопетровському укріпленні — аж до останнього року заслання, коли перспектива визволення стала цілком реальною.




7

Невдовзі помер доброзичливий до Шевченка комендант А. Маєвський 74, і до середини квітня 1853 р. гарнізоном керував командир півбатальйону Є. Косарев. У цитованих вище спогадах Косарев змальовує взаємини з поетом як обопільно приязні. Однак, бувши, за відгуками людей, що його знали, людиною хоч і доброю, але обмеженою, суворим ревнителем правил і вимог військової служби, він міг не помічати усієї глибини того приниження, яке відчував при цьому «нижній чин» Шевченко. «В форте полубатальонным командиром был Косырев, — згадувала пізніше А. Ускова, — он больше всех следил за Ш[евчен]ко; он был фрунтовик, строго требовал исполнения службы, как мне казалось, человек недалекий. Шевченко писал о нем в «Основе», не помню за какой год 75, и выставлял его незавидным» 76. І справді, у щоденнику поет відгукувався про Косарева з відвертою антипатією як про уособлення армійського деспотизму (V, 53, 128, 164). Тому можна не сумніватися, що смерть Маєвського, чия прихильність полегшувала долю засланого митця, відчутно відбилася на його житті: побільшала його самотність; суворішою стала муштра; припинилося листування, бо ніхто не зважувався забирати з пошти листи, адресовані Маєвському; а серед них, очевидно, були й листи для Шевченка, як це сталося вже навіть при новому комендантові з листом від А. Козачковського, що прийшов узимку (VI, 86).



73 Бородін В. С. До історії тексту «Малої книжки» Т. Г. Шевченка. — Радянське літературознавство, 1976, № 2, с 71 — 83.

74 Сучасні дослідники А. Костенко та Е. Умірбаєв висловили вірогідне припущення, що на малюнку № 172 у 9-му томі Повного зібрання творів у десяти томах Шевченко зобразив нічне «бдение» над померлим комендантом; зберігся й пам’ятник на його могилі (Костенко А., Умірбаєв Е. Оживуть степи..., С 207-210).

75 Основа, 1861, № 6, с 5 — 9 (тут опубліковано уривок із щоденника).

76 Возняк М. Спогади Агати Ускової про Тараса Шевченка, — Науковий збірник за рік 1926. Записки Українського наукового товариства в Києві, 1926, т. 21, с 169-170.



У квітні 1853 р. до укріплення прибув новий комендант — майор І. Усков, який до того був ад’ютантом при командирі Окремого оренбурзького корпусу В. Перовському (останній змінив В. Обручова у 1851 р.). Дружина Ускова, Агата Омелянівна, пізніше писала О. Кониському, що коли її чоловік зайшов до Перовського попроща-/286/тися, той перший заговорив про Шевченка і попросив Ускова якось полегшити його становище, що й дало сміливість Ускову діяти в цьому напрямі. Перовський був обізнаний зі справою Шевченка ще раніше, до приїзду в Оренбург. Л. Жемчужников твердив, що Перовський знав про Шевченка від К. Брюллова, В. Жуковського і що його просили за поета брати Лизогуби, родич Лизогубів граф Гудович 77.

Наслідком цих прохань було звернення В. Перовського до Л. Дубельта у лютому 1850 р. із запитанням, чи можна щось зробити для полегшення долі Шевченка. Дубельт доповів про це шефу жандармів О. Орлову, а той відповів, що віддача Шевченка в солдати була ще виявом монаршого милосердя, оскільки його злочин вимагав тяжчого покарання, і рано просити царя про помилування. Відтоді Перовський відмовляв усім прохачам за Шевченка; але не виключено, що про невеличке і неофіційне полегшення засланому поетові він міг подбати, тим більше, що із своїм недавнім ад’ютантом І. Усковим мав змогу бути відвертим.

Однак, прибувши до форту, Усков не відразу наблизив до себе Шевченка. Певне, він мусив розібратися в людях, обстановці та якось убезпечитися від можливих доносів. Шевченко спочатку теж тримався осторонь нового, суворого на вигляд коменданта, вважаючи його деспотом. Через три-чотири тижні, в середині травня 78, до укріплення приїхала дружина Ускова з трирічним сином Дмитриком. Шевченко, який завжди дуже любив малих дітей, не встояв і потягся до цієї родини. А. Ускова, яку ще в Оренбурзі просили Шевченкові друзі помогти засланому поетові 79, всіляко намагалася зблизити його із своїм чоловіком, зробити своєю людиною у родині. Вона постійно запрошувала Тараса Григоровича до столу, де завжди був наготовлений столовий прибор, наполегливо переконувала його, що під зовнішньою суворістю Іраклія Олександровича ховається добра й чула людина. Помалу Шевченко почав бувати у цій гостинній родині.



77 ІЛ, ф. 77, № 127, арк. 160-163.

78 Там же, лист А. Ускової до Марії Балтазарівни [?], без дати.

79 Пронін І. В гостях у друга Т. Г. Шевченка. — Життя й революція, 1928, № 3, с 119.



Очевидно, ненав’язливе, співчутливе ставлення й делікатність А. Ускової та її такий любий поетовому серцю ореол святого материнства (Ускова невдовзі чекала народження дитини) викликали в змученому самотністю й «безлюддям» Шевченкові високе почуття обожнювання молодої, фізично й духовно довершеної (як йому здавалося) жінки. Нею він захоплювався «аж до поезії», як писав пізніше своєму близькому другові Бр. Залеському. Свідченням цього є портрет Агати Ускової, намальований Шевченком (IX, № 35). Агата Омелянівна зображена в сяйві молодості, материнства, ніжної краси й поезії, — це ті прекрасні риси, які вбачали в ній закохані очі поета й художника. Її портрет Шевченко зберігав усе своє життя. 4 червня 1853 р. народилася Наталя Ускова; а дуже скоро Ускових спіткало велике горе: захворів і 18 червня помер їх маленький /287/син — Дмитро. Це горе поділив з ними й Шевченко. Пізніше він писав А. Козачковському: «Недавно прибывший комендант привез с собою жену и одно дитя, по третьому году... Я полюбил это прекрасное дитя, а оно, бедное, так привязалося ко мне, что бывало и во сне звало к себе лысого дядю... И что же? Оно, бедное, захворало, долго томилося и умерло, мне жаль моего маленького друга, я тоскую, я иногда приношу цветы на его очень раннюю могилу и плачу. Я чужой ему, а что делает отец его и особенно мать? Бедная, горестная мать, утратившая своего первенца! 80» (VI, 86) 81. Шевченко спроектував пам’ятник маленькому Миті Ускову і сам наглядав за його спорудженням (пам’ятник зберігся донині).



80 Шевченко не знав, що перша дитина Ускових — десятимісячний Олександр — померла 1850 р. в Оренбурзі.

81 Не раз висловлювалася дуже вірогідна думка, що саме Ускову над ліжечком хворого сина зобразив Шевченко на малюнку «Молитва матері» (IX, № 31).



Новий комендант доклав чимало зусиль, щоб упорядкувати територію форту і його околиць. Шевченко з запалом допомагав садити дерева в закладеному ще Маєвським саду біля укріплення (IX, № 33 — 39, 153), для якого Усков виписав чимало дерев з Астрахані й перевіз декілька старих шовковиць з урочища Ханга-Баба. Очевидно, дещо пізніше за наказом Ускова в саду збудовано літній будиночок на дві кімнати для родини коменданта, альтанку, де звичайно влітку обідали, землянку для коменданта і поставлено «джуламійку» для Шевченка; тут він міг спокійно малювати або писати. Своє малярське приладдя поет зберігав у землянці Ускова, забравши його у Чаганова з батареї № 2. Улюблене місце відпочинку у вільні від служби години було під вербою у гарнізонному саду. Цю вербу Шевченко викохав сам з малої гілки, яку підібрав на вулиці Гур’єва, перед тим як сісти у поштовий човен, що мав відвезти його через море в нову незамкнену тюрму — Новопетровське укріплення.

Однак Усков, як раніше Маєвський, не зважувався дозволити Шевченкові жити поза казармою. І коли наступали осінні холоди, поет був змушений не тільки ночувати, а й працювати в казармі — серед «смороду й зику». «Благодатное лето прошло, — писав він Бр. Залеському восени 1853 р., — и унесло с собою и тень чего-то похожего на свободу; до сих пор еще боятся позволить приютиться мне где-нибудь, кроме казарм. Эгоизм и эгоизм! больше ничего» (VI, 88).




8

Усе ж вересень 1853 р. приніс рядовому Шевченкові й приємне: 21 числа в укріплення прибула наукова експедиція по вивченню Каспійського риболовства, очолювана академіком К. Бером. До складу експедиції входили статистик М. Данилевський, технік О. Шульц та знайомий поета по Академії мистецтв художник К. Нікітін.

Керівник експедиції К. Бер, з яким Шевченка познайомив /288/ І. Усков, міг чути про нього і від К. Нікітіна, і від М. Лазаревського. Останній у 1851 — 1852 рр. працював з Бером у комісії по вивченню стану риболовства на Чудському й Псковському озерах, і його працею Бер залишився задоволений 82. Бер був людиною демократичних поглядів, простим і товариським, цікавився літературою та мистецтвом, що й зблизило шановного академіка із Шевченком. Він прийняв близько до серця долю засланого поета й художника і згодом доклав неабияких зусиль, щоб домогтися звільнення його із заслання.

13 серпня 1854 р. експедиція Бера вдруге прибула до Новопетровського укріплення і залишилась тут до 24 вересня. У цей час Шевченко найближче зійшовся з М. Данилевським — природознавцем, публіцистом, колишнім петрашевцем, який у 1849 р. відбував ув’язнення в Петропавловській фортеці, потім був висланий з Петербурга до Вологди, а відтоді й до кінця 1856 р. перебував під негласним наглядом поліції. Данилевський сам мав поетичну «жилку», прекрасно орієнтувався в новинах тогочасного літературно-мистецького життя, і це дало поживу нескінченним бесідам. Саме від нього Шевченко дізнався, наприклад, що комедія О. Островського «Свои люди — сочтемся» заборонена цензурою. У листі до Бр. Залеського від 9 жовтня 1854 р., передаючи йому вітання від Данилевського, з яким Залеський був знайомий, поет захоплено писав: «...такое явление, как Д[анилевский], в нашей пустыне может скружить и не мою голову. В продолжении его пребывания здесь я почти с ним не разлучался. Он своим присутствием оживил во мне, одиноком, давно прожитые прекрасные дни... Он во всех отношениях прекрасный человек; жаль только, что он ученый, а то был бы настоящий поэт» (VI, 103) 83.

Познайомився Шевченко на цей раз і з товаришем Данилевського, випускником фізико-математичного факультету Московського університету М. Семеновим; від’їжджаючи до Москви, Семенов повіз із собою його лист до О. Бодянського (від 3 листопада 1854 р.) 84. Протягом 1852 — 1854 рр. у Новопетровському укріпленні не раз бував відомий мандрівник-природознавець Г. Карелів. І хоча, окрім неясної згадки в листі Шевченка про «відомого Кареліна», товаришем якого був Головачев, прямих доказів їх безпосереднього знайомства немає, те, що Карелін приятелював з Усковими й лікарем Нікольським, вказує на можливість його знайомства з Шевченком.



82 Жур П. Зустрічі на Мангишлаку: (Із нових матеріалів до біографії Шевченка) . — В кн.: Збірник праць п’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1968, с 52.

83 Після повернення в Петербург дружні взаємини між ними не відновилися, очевидно, як вважає П. Жур, через те, що Данилевський увесь час перебував у далеких експедиціях (Жур П. Зустрічі на Мангишлаку, с 53). Значно пізніше він ідейно віддалився від Шевченка, перейшовши на позиції реакційного панславізму.

84 П. Жур не без підстав вважає, що дата на листі помилкова — вона суперечить документованій даті виїзду Семенова із Астрахані — 4 листопада; тобто насправді лист Шевченка написаний не пізніше 1 листопада (там же, с 56).



Так чи інакше, але і в глухому закутку прикаспійських степів поетові /289/ траплялися люди, які приносили такі необхідні йому свіжі новини тогочасного політичного й культурного життя.

А подій було багато. Дедалі розгоралася Кримська війна. 18 листопада 1853 р. адмірал П. Нахімов повністю розбив і потопив під Синопом турецький флот. У малому світі Оренбурзького краю головною подією був переможний похід під командуванням В. Перовського, коли взято фортецю Ак-Мечеть (липень 1853 р.), перейменовану згодом у Форт Перовський (тепер — м. Кзил-Орда). У цьому поході взяв участь і дехто з друзів Шевченка — Бр. Залеський, 3. Сераковський, О. Плещеев. Листування з ними, їх дружня допомога значили для поета надзвичайно багато. Вони підтримували його добрим словом і матеріально, допомагали у продажу малюнків, надсилали книжки й приладдя для малювання і, що найважливіше, докладали всіх зусиль, щоб домогтися полегшення його долі.

Особливо широко й регулярно обмінювався Тарас Григорович листами з Бр. Залеським (збереглося 16 листів поета). Листи друга були свого роду вікном у життя всієї «оренбурзької сатрапії», як називав Шевченко цю губернію, де відбували заслання кращі сини польського, російського, українського народів. Через Залеського він діставав звістки про оренбурзьку колонію польських революціонерів, серед якої були його щирі друзі 3. Сераковський, М. Цейзик. Шевченко передає вітання ще багатьом — Б. Колесинському, М. Зельонці та іншим; близько до цього гуртка стояв і К. Герн. Дату, коли розпочалося активне листування з Бр. Залеським, важко назвати. Відомо, що після повернення з Каратау у вересні 1851 р. Бр. Залеський узяв на себе продаж Шевченкових малюнків. Допомогав йому в цьому А. Венгжиновський, який перебував у ті роки в Одесі. 10 жовтня Залеський надіслав Венгжиновському Шевченків малюнок «Циган», а 12 грудня листовно запитав його про одержання малюнка. Очевидно, наприкінці 1851 й на початку 1852 р. Залеський писав Шевченкові. Принаймні 20 квітня 1852 р. він скаржився Венгжиновському, що не одержав відповіді на свої листи до Тараса. Г. Паламарчук слушно пояснює мовчанку Шевченка тим, що у зв’язку зі смертю коменданта Маєвського він на деякий час втратив змогу листуватися, доки не наблизився до нового коменданта, І. Ускова, настільки, що той погодився взяти обов’язки посередника у його листуванні 85.



85 Паламарчук Г. П. Матеріали до біографії Шевченка за листами Броніслава Залеського, с 121.



Щоправда, невідомо, чи Шевченко взагалі одержав ці листи Залеського. Листуванню заважали також тривалі від’їзди Залеського з Оренбурга: літо 1852 р. він провів у експедиції в Мугоджарські гори, а влітку 1853 р. взяв участь в осаді Ак-Мечеті. Перший безсумнівно датований лист Шевченка до Залеського (що має авторську дату) належить до січня 1854 р.; він є відповіддю на невідомий нам лист Бр. Залеського. Крім того, як слушно звернув увагу Л. Владич, з листа Бр. Залеського до А. Венгжиновського від 17 листопада 1853 р. випливає, що Шевченко незадовго до цього писав Залеському. У цьому листі поет передавав вітання /290/ А. Венгжиновському і прохав його надіслати звістку про В. Рєпніну 86.

Той же лист Шевченка до Бр. Залеського, що в академічному виданні 1964 р. датується вереснем — листопадом 1853 р., а Л. Большаковим віднесений до лютого 1854 р., слід, як переконливо довів Л. Владич у згаданій праці й підтримали упорядники одного з останніх видань творів Шевченка В. Бородін та В. Судак 87, віднести до кінця 1855 — початку 1856 рр. і вмістити у виданні його листів між листами до Бр. Залеського від 25 вересня 1855 р. і 21 квітня 1856 р. Листування з Бр. Залеським велося жваво, обидва кореспонденти постійно тримали один одного в курсі власних справ і життя спільних знайомих.

Завдяки посередництву Бр. Залеського налагодилися дружні взаємини Шевченка з польським поетом-засланцем Е. В. Желіговським (псевдонім — Антоній Сова), автором добре відомої українському поетові сатиричної антикріпосницької поеми «Йордан» (перше видання вийшло 1846 р.). Цей твір став однією з причин його заслання у 1851 р. до Петрозаводська. З листа Шевченка до Залеського за січень 1854 р. (висланого, можливо, 5 лютого) видно, що Залеський уже повідомив його про виїзд Желіговського з Петрозаводська в Оренбург. «Иордана» и Сову я знаю, как твое сердце», — відповідав йому Шевченко (VI, 92).

Желіговський, зі свого боку, вже раніше чув про Шевченка, читав його вірші, а у Петрозаводську міг багато дізнатися від В. Білозерського, який залишив місто дещо пізніше від нього. Можливо, уже в Оренбурзі Желіговський оповідав Залеському про ці розмови з Білозерським. Останній, очевидно, багато й захоплено говорив йому про Шевченкову «Катерину». В свою чергу, оповіді Желіговського викликали інтерес до поеми у Залеського, і він написав про це Шевченкові. А Шевченко у січневому листі відповів: «Ты говоришь мне о Белозерском и о моей бедной «Катерине», как будто ты их лично знаешь; а коли знаешь, то напиши мне о Белозерском и о «Катерине». Мы с тобою поговорим, когда увидимся, и тогда я тебя с ею познакомлю...» (VI, 92). Через посередництво Залеського, який не раз бував у службових відрядженнях в Уфі, де з січня 1854 р. відбував заслання Желіговський, між обома поетами зав’язалися дружні стосунки (хоча про листування нічого невідомо). Влітку 1854 р. Залеський переслав Шевченкові два вірші А. Сови — «Два слова» та «Експромт» і зроблений О. Плещеєвим переклад першого, який сподобався Тарасу Григоровичу менше, ніж оригінал (VI, 104). Йшлося і про намір Желіговського перекласти «Катерину»; очевидно, як здогадується Л. Большаков, йому якимось чином вдалося передати свою поему через Залеського Желіговському 88.



86 Владич Л. В. Про малюнки «Байгуші» і «Т. Г. Шевченко і байгуші» та їх датування. — В кн.: Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1966.

87 Шевченко Т. Г. Твори: В 5-ти т. К., 1979, т. 5, с 540.

88 Большаков Л. Н. Літа невольничі, с 98 — 102.



Однак залишається невідомим, чи був здійснений цей переклад; найпевніше, не був, /291/ тому що пізніше, у 1858 р. в Петербурзі, коли Шевченко уперше особисто зустрівся з Желіговським, мала б зайти мова і про цей переклад, а не тільки про присвячений Шевченкові вірш Желіговського «До брата Тараса Шевченка», який автор власноручно вписав у поетів щоденник під 13-м травня 1858 р.89

Дуже можливо, що між обома поетами відбувся, за допомогою Залеського, й обмін портретами. 25 вересня 1855 р. Шевченко дякує Залеському за «драгоценный подарок» — портрет Сови: «Что-то близкое, родное я вижу в этом добром, задумчивом лице; мне так любо, так отрадно смотреть на это изображение, что я нахожу в нем самого искреннего, самого задушевного собеседника! О, с каким бы наслаждением я прочитал бы теперь его «Иордана»! Но это желание несбыточное. Благодарю тебя, тысячу раз благодарю за этот сердечный подарок. Ты пишешь, что желал бы сблизить меня с ним покороче. Дай бог, чтобы все люди были так коротко близки между собою, как мы с ним; тогда бы на земле было счастье! Пиши ему и целуй его за меня, как моего родного брата» (VI, 121). Л. Большаков висуває здогад про те, що копія відомого портрета Шевченка (IX, № 16), яка належала пізніше оренбурзькому цивільному губернатору Є. Барановському (у нього в канцелярії в Уфі служив Желіговський), потрапила до нього саме через Желіговського і, можливо, Л. Турпо, який теж тоді жив в Уфі й був знайомий з Желіговським 90.

Пряме листування зав’язалося у Шевченка і з полум’яним революціонером З. Сераковським (який пізніше став другом і соратником М. Чернишевського та М. Добролюбова). 6 квітня 1855 р. він дякував Сераковському за «ласковое, сердечное, украинское слово», за надіслані книжки і закінчував: «Не забывай любящего тебя Ш[евченко]» (VI, 113). Зберігся лише один лист Шевченка та один лист З. Сераковського і його приписка до листа Бр. Залеського, написані невдовзі до виїзду з Оренбурга на волю — в Москву й Петербург; польський революціонер обіцяв домагатися визволення Шевченка 91. Уже в Оренбурзі він дуже наполегливо клопотався про це перед місцевою владою. Через місяць, напередодні виїзду разом із Залеським, Сераковський дописує до його листа: «Батьку! Великие люди великие перенесли страдания. Одно из величайших — степь безвыходная, дикая пустыня. — На пустыне жил певец Апокалипса — на пустыне ты теперь живешь, наш лебедю! — Твои киргизята прекрасны! Ты олицетворяешь идеи. Прощай. Целую тебя. До свидания. Твой Сигизмунд» 92. Вони зустрінуться й особисто познайомляться також у Петербурзі.



89 Там же, с. 105. Дослідник припускає, що вірш був написаний ще 1855 р. і надісланий Шевченкові та що саме за ці «прекрасные, сердечные стихи» передає Шевченко щиру вдячність авторові (VI, 111). Усе ж, оскільки немає прямих доказів, доводиться віднести ці слова до згаданих двох віршів Желіговською.

90 Там же, с 94 — 96.

91 Листи до Т. Г. Шевченка, с 86 — 87.

92 Там же, с 88. /292/



Дружні стосунки склалися у Шевченка з поетом-петрашевцем О. Плещеєвим, близьким до кола польських революціонерів в Оренбурзькому краї. У 1852 р. Плещеева перевели з Уральська в Оренбург. У травні — липні 1853 р. він брав участь у штурмі Ак-Мечеті; і хоча й відзначився там, але офіцерського чину не дістав. Приїхавши до Оренбурга після падіння Ак-Мечеті, він навесні 1854 р. знову виїздить туди на три роки. До Оренбурга повернувся у 1856 р.

Невідомо, коли обидва поети познайомилися. Можливо, ще в Петербурзі, а може, в Уральську в 1850 р., коли Шевченка везли на нове заслання; можливо також, що вони були знайомі лише заочно — завдяки листам Залеського. Принаймні у листуванні Шевченка з Бр. Залеським та З. Сераковським «Алексей» згадується дуже часто і як близька їм людина.

1 січня 1854 р. Шевченко через Залеського прохає у Плещеева вибачення за те, що не встигає написати йому з цією поштою, а влітку, в листі до Залеського від 6 червня 1854 р., повідомляє, що у Плещеева не виявилося німецьких книг, ані грошей, щоб їх придбати, і це не дивно, оскільки він — перед походом (мався на увазі виїзд до Ак-Мечеті). Такі відомості Шевченко дістав з листа до нього Плещеева, написаного навесні 1854 р.

На цей лист Тарас Григорович не відповів. Десь у грудні 1854 р. О. Плещеев написав йому вдруге, поздоровляючи з Новим роком і запитуючи, чи не написав він у попередньому листі чогось такого, що не припало Шевченкові до серця, бо відповіді не було. 6 квітня 1855 р., відразу по одержанні листа, поет відповів: «Каждую строчку, каждое слово вашего письма я принимал как слово брата, как слово искреннего друга» (VI, 112). Саме у цей час він тяжко переживав відмову в підвищенні його в чині. Оповідаючи про це Плещееву, гірко скаржиться: «Вот мои радости! вот мои новости! Не пеняйте же мне, что я не отвечал вам на ваши письма. Я ждал и мне хотелось хоть малой радостью порадовать вашу сострадательную душу; а рассказывать вам о своих страданиях — значит заставлять вас самих страдать. А у вас и своего горя не мало, а делить горе между страдальцем — значит увеличивать общую скорбь» (VI, 112). Невідомо, чи й далі тривало між ними листування. Зустрілися вони вже в Петербурзі у 1859 р. й відтоді активно працювали разом у літературі.




9

На початку 1854 р. І. Усков, як свого часу А. Маєвський, зробив спробу домогтися для Шевченка дозволу намалювати запрестольний образ. З цією метою він 5 січня 1854 р. офіційно звернувся до ротного командира Є. Косарева з вимогою доповісти про поведінку рядового Шевченка 93. Одержавши позитивну відповідь, Усков 7 січня 1854 р. надіслав рапорт начальникові штабу корпусу М. Фантон-де-Веррайону з проханням дати дозвіл Шевченкові намалювати запрестольний образ — «заради прикрашення храму».



93 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 262. /293/



Усю весну Шевченко жив надією на цей дозвіл. Добрий настрій поета відбився у жартівливому листі, який він писав з 1 по 16 квітня 1854 р. своєму давньому другові, письменникові й наказному атаманові Чорноморського козачого війська, «кошовому» Я. Кухаренкові (VI, 93 — 97). З іронії долі саме 16 квітня начальник штабу корпусу повідомив Ускова про відмову Перовського 94. Шевченко тяжко пережив це, і, напевне, відгук його настрою чути у листі до Бр. Залеського від 6 червня 1854 р.: «Самая горькая отрава нашего морального бытия — это безнадежность, и эту жестокую отраву я вполне чувствую» (VI, 101).

Восени 1854 р. укріплення інспектував генерал-майор Г. Фрейман. Очевидно, завдяки коменданту Ускову він звернув увагу на Шевченка, бачив його малюнки й скульптурні роботи. Перейнявшись до художника повагою і співчуттям, Фрейман пообіцяв особисто поклопотатися перед Перовським про підвищення Шевченка в чин унтер-офіцера, що звільнило б його від казарми й муштри. І 28 жовтня Фрейман справді звернувся з офіційним поданням до командира корпусу. Це подання «по начальству» — через начальника дивізії — було передане батальйонному командиру майорові Г. Львову із запитом: як поводиться рядовий Шевченко і чи заслуговує він на таке підвищення. 18 листопада 1854 р. майор Львов відповів, що «хотя рядовой Тарас Шевченко в поведении и оказывает себя хорошим, по по фронтовому образованию слаб, в чем я [майор Львов] лично убедился в бытность мою в сем году в Новопетровском укреплении... а потому и не признаю его заслуживающим ходатайства о производстве в унтер-офицеры» 95. Цього виявилося достатньо, щоб подання генерала Фреймана було залишене без наслідків.

Шевченко дізнався про чергову невдачу лише наприкінці березня наступного року, з відновленням поштового зв’язку. Він був глибоко вражений, близький до відчаю. Удар був тим тяжчий, що поет покладав великі надії на заступництво такого високого чину, як генерал Г. Фрейман. Його розпач звучить у листі до О. Плещеева від 6 квітня 1855 р.: «Вот что случилось со мною. В прошлом году генерал Фреймаи представил меня в унтер-офицеры. Я существовал этой надеждою до конца марта текущего года; а перед самой пасхой почта привезла приказ майора Львова, чтобы взять меня в руки и к его приезду непременно сделать меня образцовым фрунтовиком, а не то — я никогда не должен надеяться на облегчение моей участи. Хорошо я встретил праздник пасхи! Праздник прошел, и из меня, теперь пятидесятилетнего старика, тянут жилы по осьми часов в сутки!» (VI, 112).

Тяжкий настрій побільшувала ще одна прикрість: на надіслане І. Усковим кураторові Київського учбового округу прохання повернути атестат Шевченка на звання вільного художника канцелярія куратора відповіла зневажливою відмовою 96.



94 Там же, с. 264 — 265.

95 Там же, с 265.

96 Там же, с 266. /294/



Грізний майор Г. Львов прибув до укріплення влітку. На цей раз, очевидно завдяки клопотанню коменданта І. Ускова, а з ним і капітана Є. Косарева, які твердили про «зразкову поведінку» Шевченка і його «усердие но службе» (хоча Львов, безперечно, не міг не помітити, що Шевченко як був, так і є «по фронтовому образованию слаб»), він 7 липня 1855 р. надіслав командиру 1-ї бригади Л. Федяєву подання щодо підвищення поета-засланця в чин унтерофіцера 97. Але й дане подання невідомо з яких причин — можливо, з обережності В. Перовського — залишилося без наслідків. Не виключено, що цей документ міг прислужитися Шевченкові через рік — для включення його в список тих «політичних злочинців», хто заслуговував на полегшення своєї долі на підставі коронаційного маніфесту нового царя, опублікованого 26 серпня 1856 р.

Відірваний від найближчих друзів, почуваючи себе самотнім у далекому форті, Шевченко хапається за будь-яку можливість вирватися з нього. Десь, очевидно, взимку 1853 — 1854 рр. він дізнався від Бр. Залеського, що його давши добрий друг К. Герн навесні 1854 р. «вибирався тоді, — як пізніше згадував Бр. Залеський, — на коменданта до котроїсь з новозакладених кріпостів над Сирдар’єю» 98. Не виключено, що Герн переказав Шевченкові через Бр. Залеського про свій намір узяти його з собою. Принаймні у січні 1854 р. Шевченко пише Залеському, який служив незмінним зв’язковим між поетом та його оренбурзькими друзями: «Поцелуй Карла за меня и скажи ему, что ежели он решился побывать на Сыре, то я пойду за ним на Куань и на Аму, в Тибет и всюду, куда только он пойдет» (VI, 92). Велику зацікавленість у новому призначенні виявляє і наступне речення: «С следующею почтою напиши мне о делах Карла, или, как ты говоришь, при первом добром известии».

Однак Шевченків лист не застав Бр. Залеського в Оренбурзі: він виїхав на Богословський завод, куди друзі й передали цього листа. Звідти у листі до 3. Сераковського в Оренбург він попросив його передати Герну бажання Шевченка приєднатися до нього. Але було запізно: Герн виїхав з Оренбурга на місце призначення (VI, 101). Хоч як уперто не переслідували Шевченка невдачі, все ж доводилося йому переживати й щасливі хвилини та години, їх він знаходив і в творчості, і в спілкуванні з друзями, у спостереженні за життям місцевих аулів. Літо 1853 р., увесь 1854 і половина 1855 рр. були прикрашені шанобливим захопленням дружиною коменданта А. Усковою. «Какое чудное, дивное создание непорочная женщина! — писав поет Бр. Залеському. — Это самый блестящий перл в венце созданий. Если бы не это одно-единственное, родственное моему сердцу, я не знал бы, что с собою делать. Я полюбил ее возвышенно, чисто, всем сердцем и всей благородной моею душою. Не допускай, друже мой, и тени чего-либо порочного в непорочной любви моей» (VI, 109 — 110).



97 Там же.

98 Листочки до вінка на могилу Шевченка в XXIX роковини його смерті, с. 38.



Сама ж Агата Омелянівна була далекою /295/ від подібних почуттів. «Первое впечатление не помню, — згадувала вона через багато років, — Шевченко не был светским человеком — он не мог сразу овладеть вами... При ближайшем знакомстве с ним я нашла в нем честного, правдивого, нравственного человека... Шевченко часто гулял со мною; я была рада такому собеседнику... Так как Шевченко был очень развитой человек, с прекрасной памятью, то темы для разговоров во время прогулок были очень разнообразны: они вызывались каждым предметом или явлением, на который почему-либо обращалось внимание во время прогулки. Благодаря этому разговоры с ним всегда были далеки от местных сплетен и доставляли большое удовольствие» 99.



99 Возняк М. Спогади Агати Ускової про Тараса Шевченка, с 168. Див. також: Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников, с. 255, 258.



Однак поступово, приглядаючись до Ускової, поет почав помічати й такі її риси, які змусили поглянути на неї тверезо. Почалося охолодження, чому сприяло й те, що Агата Омелянівна, якій лікар Нікольський оповів про помічене всіма захоплення Тараса, різко припинила спільні прогулянки, щоб одразу покласти край пліткам. Шевченкові вона не пояснила нічого, і природно, що він почував себе ображеним без будь-якої провини, тим більше, що саме в цей час особливо потребував дружньої підтримки, теплого слова, оскільки глибоко переживав нову відмову керівництва корпусом — підвищити його в чин унтер-офіцера на клопотання генерала Фреймана. З цією відмовою зникали й надії на визволення з солдатської неволі. «Настоящее горе так страшно потрясло меня, — звірявся він Бр. Залеському 10 квітня 1855 р. — что я едва владел собою. Я до сих пор еще не могу прийти в себя; в таких случаях нужен сердцу самый искренний, самый бескорыстный друг... А[гата], моя нравственная, моя единственная опора, и та в настоящее время пошатнулась и вдруг сделалась пустой и безжизненной: картежница, ничего больше! или ото мне кажется так, или оно в самом деле так есть. Я так ошеломлен этою неудачею, что едва различаю черное от белого» (VI, 114).

І коли у вересні 1855 р. Бр. Залеський запропонував переїзд у Ак-Мечеть (Форт Перовський), Шевченко з запалом відповів: «Хочу, куда угодно хочу! потому что я начинаю одуревать в этом безотрадно-однообразном прозябании. Прошу тебя, Карла и всех добрых людей, кто может помочь мне хотя единым словом. В Ак-Мечети хотя я не предвижу для себя слишком отрадной перспективы, но по крайней мере не буду видеть этих голых серых скал, которые мне до того опротивели, что я рад спрятаться от них, но, увы! куда спрятаться?» (VI, 120). Певне, не останню роль у цьому пориві відіграло розчарування поета в А. Усковій. З другого боку, не забував він і того, що в Ак-Мечеті знайшов би близьких йому поета О. Плещеева й поета в душі — З. Сераковського.

Усе ж добрі взаємини між поетом і А. Усковою відновилися й зберігалися надалі, хоча він не міг не помічати прикрої до нього зверхності, не приховуваної Усковими, які вважали своїм правом /296/ зауважувати й докоряти йому за хибні, на їх досить-таки обивательські погляди, вчинки. На це Шевченко, як згадує сама Ускова, незмінно відповідав: «mersi, madam». Наступного літа стався інцидент, що змусив його на якийсь час відійти від них. Він так писав про це Бр. Залеському: «А знаешь ли, что у нас вышла маленькая контра? А[гата] имела неосторожность попрекнуть меня своми благодеяниями, и я отряхнул прах от ног моих и повторяю слова великого флорентинского изгнанника:


Горек хлеб подаяния

И жестки ступени чужого крыльца.


Происшествие неприятное, но я теперь себя чувствую гораздо спокойнее и свободнее, нежели под покровительством этих, в сущности добрых, людей» (VI, 137). Однак розрив тривав, очевидно, недовго; серйозних причин для розходження не було. Та й Агата Омелянівна знаходилася в такому стані, коли жінці все прощається, — вона мала ось-ось народити. У листопаді 1856 р. народилася маленька Надійка.

Діти Ускових — Наталочка й Надійка — були, здається, найсильнішим магнітом, що владно притягував поета в коло цієї родини. Обох він виносив на руках, «тютюшкав», з Наталочкою проводив у саду цілі дні — грався, плів кошички, робив вудочки, оповідав казки, співав рідних — то сумних, то веселих — пісень, вкладав її спати і не йшов, доки маля не засне. Тепле почуття проглядає у намальованому ним портреті Ускової з Наталочкою на руках (IX, № 41). Обидві доньки Ускових пізніше залишили спогади про Шевченка (Надія — з оповідань матері й сестри). «И несказанно любила Наталенька своего дядю — Горича, как она его называла, — переказує спомини Наталі Ускової її чоловік М. Зарянко. — «Истый Тарас Горич, мое серденько, моя ясочка!» — приговаривал поэт, цалуя ее» 100. Родина Ускових і надалі залишалася для Тараса Григоровича надійним притулком, де він спочивав душею. Про дружні взаємини з І. Усковим свідчить і лист поета до М. Лазаревського від 30 червня 1857 г., в якому він передає другові доручення Ускова, мотивуючи це тим, що Іраклій Олександрович — «великий мені приятель» (VI, 167). Сам Усков чимало зробив пізніше для звільнення Шевченка; його доброзичливість сприяла творчій праці письменника й художника Шевченка.




10

Протягом 1852 — 1858 рр. Шевченко працював над прозовими повістями російською мовою. Дата початку праці над першими прозовими творами — «Наймичкою» і «Варнаком» — невідома 101.



100 Зарянко Н. Воспоминания Н. И. Усковой о Шевченке. — Киевская старина, 1889, № 2, с. 303.

101 Авторські дати відповідно — 1844 і 1845 рр., «Киев» — справедливо визнані фіктивними, проставленими з конспіративною метою, оскільки це було кричуще порушення царської заборони писати; згадки про киргизькі степи вже у «Наймичці» незаперечно підтверджують, що повість написана на засланні.



Раніше /297/ вони датувалися дуже приблизно — періодом між 1850 і 1854 рр. Автори біографії 1964 р. справедливо, на наш погляд, відносять початок роботи над повістями до 1852 р.102; з ними погоджується і автор спеціальної монографії про шевченківську прозу Л. Кодацька. Усунення дріб’язкового нагляду ротного Потапова сприяло не лише мистецькій, а й літературній творчості. Між 1852 і початком 1854 р. було написано три повісті (крім двох згаданих, ще «Княгиня»). Спільною рисою творів є те, що в їх основу покладено сюжети, вже використані в поемах «Наймичка», «Варнак», «Княжна», з тогочасного селянського життя на Україні.

У 1858 р. Шевченко писав Кулішу, що у нього є близько двадцяти повістей. Це, очевидно, перебільшення. Збереглося лише дев’ять: «Наймичка» (1852 — 1853), «Варнак» (1853 — 1854), «Княгиня» (1853), «Музыкант» («28 ноября 1854 — 15 января 1855»), «Несчастный» («24 генваря 1855 — 20 февраля 1855»), «Капитанша» («15 марта 1855» — початок квітня 1855), «Близнецы» («10 июня 1855 — 20 июля 1855»), «Художник» (25 січня 1856 — 4 жовтня 1856), «Прогулка с удовольствием и не без морали» (30 листопада 1856 — 16 лютого 1858). Десята повість — «О безродном Петрусе» — та драматичний уривок з невідомого твору загубилися невдовзі після смерті Шевченка.



102 Кирилюк Є. П., Шабліовський Є. С., Шубравський В. в. Т. Г. Шевченко: Біографія, с 307.



Чому поет звернувся до прози? Причин було декілька, і важко сказати, яка з них важлива найбільше. Це і заборона писати поетичні твори, і взагалі небезпека писати рідною мовою, навіть листи, так, принаймні, вважав Шевченко (VI, 113). Це і необхідність висловитися, передати іншим свій життєвий досвід, виразити своє ставлення до пекучих суспільних проблем, і найболючішої з них — кріпацтва, проблеми, яка перебувала в епіцентрі тогочасного суспільного життя. Проте не тільки ця найважливіша, а й ціле коло пов’язаних з нею і більш віддалених від неї проблем з багатьох областей суспільного й мистецького життя стали предметом авторських роздумів. Шевченко сподівався на опублікування повістей — спочатку трьох, пізніше, можливо, й інших. Це створило б реальну можливість знову ввійти в суспільно-літературний процес, з якого поет був насильно вирваний на довгі роки і поза яким не мислив собі життя. Це значило взяти участь у боротьбі за людські й мистецькі цінності, показати дійсне становище закріпаченого народу й армійські порядки, живим словом вести пропаганду високих громадянських ідеалів і в такий спосіб полемізувати з реакційними виступами в літературі й критиці. Природно, що в підцензурних творах доводилося пом’якшувати гостроту соціальної критики, уникати прямих інвектив: читач самостійно мав зробити висновки із прочитаного.

Майже в усіх Шевченкових повістях, за винятком «Прогулки...» й «Художника», автобіографічний матеріал вводиться асоціативно — поза фабулою твору і підкорений її розвиткові. Щоправда, в «Художнику» юнацькі роки автора, його життя в Петербурзі та /298/ навчання в Академії мистецтв покладені в основу фабули твору, але розв’язка не має нічого спільного з авторською біографією, вона типова для тогочасного становища різночинної інтелігенції. Недаремно герой не названий (просто художник), це підкреслює його типовість. Не названий і оповідач, в якому читач, обізнаний з біографією Шевченка, легко пізнає художника І. Сошенка; цей образ психологічно близький і самому авторові.

У повістях автобіографічні моменти включені у розвиток подій як мотивація зв’язку епізодів. В одних творах («Варнак», «Прогулка...») автобіографічний елемент служить вмотивуванню зустрічі автора-розповідача з оповідачем-персонажем, якому далі надається слово; в інших інколи особисті враження Шевченка виступають тлом дії («Близнецы») тощо. В останній повісті події з життя автора переживає персонаж (похід Саватія Сокири на Аральське море). Життя самого письменника великою мірою позначене рисами соціальної типовості, так що окремі його епізоди, переказані в повістях, нерідко становили паралель до історії життя його героїв та відображення становища народу взагалі.

Не менше важила й та обставина, що праця над повістями була засобом задовольнити творчий голод, дати роботу мозкові й, не меншою мірою, почуттям: згадуючи побачене й пережите, Шевченко ніби знову думкою линув у ті часи й ті місця, наново переживав і оцінював «колишнії случаї», на цілі години забуваючи своє безрадісне існування. Робота над повістями допомогла йому не тільки вижити, а й зберегти своє духовне обличчя і, пізнавши багато гіркого, повернутися незламним і збагаченим тяжким досвідом.

За матеріал для прози правили багаті життєві враження самого автора, те, що він бачив на власні очі, і, меншою мірою, те, що він чув. Автобіографізм, мемуарність, фактографічність — характерні риси повістей Шевченка; вони пов’язані з традиціями російської та української прози 30 — 40-х років. Про деякі епізоди з життя письменника дізнаємося лише з повістей — це особливо стосується дитинства, навчання в Академії мистецтв та подорожей по Україні. Потрапило у повісті й чимало вражень із заслання. У той же час Шевченків автобіографізм — не абсолютний: автобіографічні епізоди включені в тканину розповіді, вони «працюють» на сюжет. Тому зустрічаємо домисел, неточності в деталях, хронологічні зміщення й перестановки тощо; для біографа це означає необхідність шукати документальні підтвердження або перехресні свідчення описаним у повістях подіям.

Повісті були опубліковані наприкінці 80-х років, і тогочасна критика (О. Пиши, М. Петров, О. Кониський), а пізніше — деякі радянські критики перебільшували вагу в них автобіографічного елемента. І лише починаючи від І. Айзенштока 103 радянські дослідники стали розглядати автобіографічний, мемуарний,



103 Айзеншток І. Я. Переднє слово. — В кн.: Шевченко Т. Художник: (Автобіографічна повість). [X.], 1928, с 3 — 9; Айзеншток І. Я. Як працював Шевченко. — К., 1940.



фактографічний /299/ елемент повістей з погляду його художньої функції у тканині всього твору.

У повістях діє широке коло сучасників або близьких попередників Шевченка, відомих діячів літератури і мистецтва: В. Жуковський, К. Брюллов, О. Венеціанов, І. Котляревський, В. Забіла, В. Штернберг, І. Сошенко, Г. Михайлов та ін. Вони зображені тут не тільки в історично відомі моменти, а й у домислених автором епізодах; завдяки історичній правдивості психологічного портрета цих діячів нові епізоди природно вписуються в їх образи, а їхні, знані з історії, вчинки сприяють вірогідності художньої авторської вигадки (пор., наприклад, епізод зустрічі Степана Мартиновича Левицького з І. Котляревським в «Прогулке...», характеристику Віктора Олександровича з «Капитанши», прототипом якого був В. Забіла, образ Брюллова з «Художника»). Повісті «населені» відомими Шевченкові людьми, часом прихованими під дещо зміненими (Арновський — Г. Тарновський) або вигаданими прізвищами. Нещодавно В. Яцеок документально довів, що образ мічмана Оболонського з «Художника» теж реальний — мічман Олександр Оболонський, приятель художника Михайлова, існував насправді 104.

Можна відшукати прототипи і для «кузини» та «кузена» з «Прогулки...», — це подружжя Ускових; хуторяни Прехтелі з «Прогулки...» і Антон Адамович з Мар’яною Якимівною в «Музыканте» наділені рисами подружжя Зигмунтовських; в епізодичному образі гравця Івана Івановича Бергофа з «Прогулки...» Л. Большаков бачить підпоручика І. Шліттера 105 (останнє, поки що не виходить за рамки гіпотези). Гіпотетичними є документально не підтверджені здогади Ф. Прийми про реальність польського студента Леонгарда Демського («Художник») 106; про те, що у взаєминах героя повісті «Варнак» з панною Магдаленою відображено взаємини юнака Тараса зі своєю панею, Софією Григорівною Енгельгардт, — людиною освіченою і прекрасною піаністкою 107.



104 Яцюк В. М. Загадковий мічман: (Роздуми над Шевченковими «Художником» і «Катериною»). — Україна, 1983, № 14, с 16 — 17.

105 Большаков Л. //. Добро найкращеє на світі... — К., 1981, с 211 — 230.

106 Прийми Ф. Я. Шевченко и русская литература XIX века. — М.; Л., 1961, с. 34.

107 Прийма Ф. Я. Шевченко і російський визвольний рух. — К., 1966, с. 19.



Очевидно, не один конкретний лікар, а декілька відомих Шевченкові лікарів були прототипами образу Саватія Сокири; чимало поміщиків та офіцерів панського походження — прототипами образу поміщика Курнатовського («Прогулка...»); багато близьких митцеві селян стали прототипами Варнака або Омелька Тумана («Капитанша»), а гидкий «нещасний» на зразок Порцієнка — прототипом героя однойменної повісті. У той же час слід враховувати, що образи людей, прототипи яких відомі, не є вульгарними копіями, це так само художньо узагальнені типи, з яскраво вираженими рисами характеру й поведінки, властивими своєму соціальному середовищу, з різко вираженою авторською оцінкою — позитивною для людей з кріпацького й дрібнохуторянського середовища і гранично негативною для поміщиків (очевидно, /300/ тут слід говорити про прямий зв’язок методу Шевченка з просвітительським реалізмом).

Якщо автобіографізм та мемуарний елемент у повістях вимагають від біографа документальної перевірки, то набагато точніший Шевченко в описах місцевості, шляху своїх мандрівок, історичних пам’яток, побачених ним. Інколи текст твору набуває характеру подорожніх нотаток — настільки живо й точно зберегла пам’ять письменника подробиці його подорожей, що нерідко носили науковий характер пошуків археолога, який кваліфіковано виконував завдання Археографічної комісії. Особливо приваблювали увагу Шевченка місця, пов’язані з важливими подіями рідної історії; можна твердити, що українська земля для нього була одушевлена голосами людей, які колись жили й боролися на пій, — і про це він не забуває згадати, описуючи ту чи іншу місцевість або споруду. Ці описи дають значний матеріал не лише для життєпису, а й для розуміння його психології творчості.

Творча індивідуальність Шевченка, його світогляд, темперамент і характер виявлені в цих повістях надто виразно — завдяки особливостям творчого методу, в якому поєднане реалістичне відбиття соціальних конфліктів з заданістю певної ідеологічної установки, що її повістяр обгрунтовує розвитком сюжету і соціально контрастною характеристикою персонажів — не стільки індивідуальностей, як соціальних типів і «рупорів» ідей автора. Все зображене — незалежно від того, сам автор чи персонаж веде розповідь, — пропущене в творі через авторське сприйняття й оцінку, все виступає суб’єктивно освітленим або оціненим прямим авторським словом у ліричних відступах; оця лірична манера розповіді дуже активно творить образ самого письменника, розкриваючи його світосприймання й світовідчуття, високу освіченість, багатющі асоціативні зв’язки, глибини його філософської та морально-етичної позицій.

Бажаючи опублікувати повість «Княгиня», Шевченко наприкінці 1854 або на початку 1855 р. листовно звернувся до редактора-видавця журналу «Отечественные записки» А. Краєвського: «Милостивый государь Андрей Александрович! Для дебюта посылаю вам мой рассказ «Княгиня» и прошу вас, если он не будет противоречить духу вашего журнала, напечатать его. Если же окажется он неудобопечатаемым, то прошу переслать рукопись в г. Оренбург, на имя Бронислава Францевича Залецкого, в баталиоп № 2. Если же я увижу напечатанный мой рассказ в вашем журнале, то мне приятно будет сообщать вам и будущие мои произведения. Имею честь быть К. Дармограй» (VI, 108). Кобзар Дармограй — за цим красномовним псевдонімом сховався Шевченко, добре знаючи, що публікація нового твору призведе до неприємностей не тільки авторові, а й видавцеві. Як слушно припускає Л. Кодацька, М. Осипов, передаючи до редакції лист і рукопис, не приховав, очевидно, хто є автором повісті, і треба було мати неабияку громадянську мужність, щоб у це останнє «похмуре семиліття» царювання «неудобозабываемого Тормоза» (як називав царя Шевченко) зважитися на публікацію виразно тенденційної речі, яка різко розходилася з офіційною точкою /301/ зору на становите селянства. А. Краєвський такою людиною не був і за межі лібералізму не виходив. Та й журнал ледь тримався, оскільки після опублікування повісті М. Салтикова-Щедріна «Запутанное дело» редактор-видавець дістав грізне попередження III відділу. І не тільки журнал Краєвського, а й більшість інших, таких, як «Москвитянин», «Библиотека для чтения», «Русская беседа» тощо, навряд чи зважилися б опублікувати повісті Шевченка. Єдиний «Современник» мужньо відстоював прогресивну, демократичну, а з приходом у журнал Чернишевського (1854) і Добролюбова (1856) — революційно-демократичну спрямованість у літературі.

Переславши повість «Княгиня» А. Краєвському, Шевченко з надією очікує на її публікацію, та оскільки піхто в укріпленні журналу не одержував, 6 квітня 1855 р. листовно прохає О. Плещеева, щоб він простежив за травневим і червневим номерами видання; а якщо повість не з’явиться, то слід переадресувати її в журнал «Современник» (VI, 112). Не діставши, очевидно, відповіді від О. Плещеева, Шевченко двічі звертається з цим же проханням до Бр. Залеського. Відповіді останнього не збереглися. У квітні 1856 р. поет удруге посилає йому «Княгиню», а з нею і повість «Варнак» для пересилання тому ж художнику М. Осипову в Петербург або комусь іншому: «...если имеешь там доброго и надежного человека, то пошли на его имя для известного употребления» (VI, с. 123). Залеський високо оцінив обидві повісті й узявся домогтися їх публікації.

У травні 1856 р. Шевченко одержав листа від художника М. Осипова з дороги у Крим, на фронт, в якому повідомлялося, що в редакції «Отечественных записок» повість після тривалих пошуків ледве знайшли і що на ній була позначка «возвратить»; та, що найважливіше, за цю справу узялася графиня А. Толстая, вона через знайомих літераторів спробує передати твір до редакції «Современника». Сам Осипов прочитав його з приємністю, але помітив «много недостатков, проистекающих от недостатка отделки, подробностей, отрывочности развития» 108.



108 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 83.



Як сприйняв Шевченко першу критику повісті, свідчить його лист Осипову від 20 травня 1856 р.: «Кстати о Дармограе: вы сделали замечание на его «Княгиню», совершенно согласное с моим замечанием: недостаток отделки в подробностях, и то большой недостаток. Но этот рассказ — один из первых его ученических эпизодов. Попишет еще годок-другой, даст бог, этот недостаток уничтожится. Покойный Карл Павлович говорил: чем малосложнее картина, тем тщательнее должна быть окончена, и это глубоко верно, а все-таки просите графиню Н[астасию] И[вановну] о напечатании этого незрелого творения: это польстит самолюбию творца и, может быть, из этой шутки выйдут результаты серьезные. Ведь и столпы всемирной литературы, я думаю, так же начинали, как и мой бедный protegé, а это действительно так. Кроме меня, у него совершенно никого нет, к кому бы он мог обратиться. Он, что называется, круглый сирота. Прислал он мне еще один рассказ, под названием «Варнак». Этот уже кажется немного круглее, по все- /302/таки заметен тот же недостаток. Он, кажется, вовсе не читает великого Шотландца. Да и где его взять в этом богом забытом краю?» (VI, 129 — 130). Однак поет прекрасно знав романи В. Скотта і використовував його художній досвід, створюючи свої повісті. Особливо це стосується «Варнака», герой якого, як відзначила Л. Кодацька, наділений рисами шляхетних розбійників на зразок Роб Роя і Робін Гуда 109. Вплив класичної англійської романістики виявляється і в філософській концепції, і в сюжетиці та стилі повістей Шевченка.

Одержавши листа від Осипова з повідомленням про те, що долею «Княгини» клопочеться А. Толстая, Шевченко цілком заспокоївся щодо її надрукування й відразу написав Залеському, щоб той не відсилав повість у Петербург, оскільки вона «уже приютилась», а переслав би туди тільки «Варнака». Останній викликав у сентиментально настроєного Залеського щире захоплення, поділене й Желіговським, якому Шевченко подарував список повісті. Желіговський мав намір допомогти йому в опублікуванні твору через свого доброго знайомого, відомого письменника й критика, співробітника «Отечественных записок» та «Современника» М. І. Михайлова. Ще навесні 1856 р. Михайлов, вивчаючи побут місцевих жителів Оренбурщини, приїхав до Уфи, звідки здійснив ряд подорожей по краю. Залеський, приїхавши у відрядження до міста, не застав його там, а тому лишив переписаний для друку примірник «Варнака» у Желіговського. Це було бажання самого Желіговського, який хотів просити Михайлова про влаштування повісті, а якщо не вдасться, то переслати її з Сераковським. Однак Шевченко спробував спинити пересилання повісті: в листі від 8 червня 1856 р. Залеський, висловлюючи своє захоплення твором, жалкував з приводу помилок і пропусків у тексті, зроблених переписувачем прапорщиком Нагаєвим. Письменник мав намір виправити текст. Він писав Залеському наприкінці літа 1856 р.: «Я весьма опрометчиво поступил с моим «Варнаком», и тем более, что черновую рукопись уничтожил. И теперь не знаю, что мне и делать. Если он у тебя переписан, то пришли его мне: там нужно многое поправить. Слог вообще довольно шершавый. Во всяком случае не посылай его Осипову. Я содержание помню и напишу его вновь» (VI, 137). Дальша доля обох рукописів, що були у Желіговського, невідома; однак автограф «Варнака» зберігся. Дуже можливо, що Шевченко справді наново переписав свою повість.

Тим часом справа із «Княгинею» ускладнилася: А. Толстая виїхала за кордон, а повернувшись, у листі від 8 жовтня 1856 р. подала Шевченкові обнадійливу звістку: «Повесть Дармограя («Княгиня». — Ред.) хотят напечатать, только с некоторыми изменениями, но где, в каком журнале, еще не знаю» 110. Цей лист заспокоїв поета відносно долі його твору і, без сумніву, заохотив до роботи.



109 Кодацька Л. Ф. Художня проза Т. Г. Шевченка. — К., 1972, с. 20.

110 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 92.



Уже в листопаді 1856 р. він доручає влаштування першої частини «Матроса» М. Лазаревському та С. Гулаку-Артемовському: «Други мои искренние! Посвящаю вам сей не дуже хитрый этюд мой и первую полови-/303/ну теперь посылаю, а другую пришлю с будущею почтою. Прошу вас, други мои, прочитайте его вкупі і поправте, що можно поправить, і оддайте доброму писареві переписать. І коли єсть у вас знакомий чоловік в редакции «Современника» або «О[течественных] з[аписках]», то оддайте йому, нехай надрюкує под именем К. Дармограй. А як не маєте такої персони, то прочитавши і переписавши, адресуйте в контору «О[течественных] записок» его высокоблагородию Алексею Феофилактовичу Писемскому» (VI, 140). Через місяць Шевченко надсилає М. Лазаревському п’ять розділів першої частини твору, повідомляє деякі поправки до раніше надісланого і просить через О. Писемського дізнатися про долю «Княгини».

З цього листа видно, як гостро потребував Тарас Григорович не тільки допомоги в опублікуванні повістей, а й хорошого редактора, порадника, який допоміг би в роботі над твором. Однак сподівання знайти такого серед друзів-земляків у Петербурзі виявилися марними. М. Лазаревський дуже неохоче прийняв доручення поета щодо влаштування повістей. У листі від 17 січня 1857 р. він висловив думку багатьох з них: «...многие жалеют, что не на малороссийском языке пишет Дармограй»; і далі, повідомляючи, що вже є царський дозвіл на «відставку» Шевченка, продовжував: «Теперь, слава богу, не до «Матроса»; теперь нужно думать да гадать, как выбраться відтіля... Просьб его (Дармограя. — Ред.) и твоих о разузнании о разных лицах не справлю. Об Осипове я говорил Семену и сам спрашивал, да не чуть такого тут. Писемский в «Отеч[ественных] Записках» не участвует, да его и в П[етер]б[урге] нет теперь. «Княгиня», кажется, теперь у Н. Д. Бел[озерского], с которым буду видеться и возьму. Отдал ее Кулиш ему, а Кулиш теперь в Москве...» 111

Після звістки А. Толстої про можливість надрукування «Княгини» Шевченко, безперечно, сподівався на її появу в якомусь журналі, а з цитованого листа М. Лазаревського виявилося, що справа стоїть на місці, повість мандрує по руках і її не взято до друку. І хоч як не радів поет з повідомлення про близьку волю, все ж у його відповіді М. Лазаревському проглядає гірке розчарування й розгубленість: «Лихий його знає, де той Осипов дівся. І Писемського, кажеш, немає в Петербурзі. А «Княгиня», пишеш, у якогось Н. Д. Не знаю, хто се Н. Д.112 Якби «Княгиню» взяв на свої руки Куліш, чи не лучше б було? Та й «Матроса» прибгав би до «Княгини», та причепурив би їх гарненько, та й пустив би в люде. Дармограй написав уже и вторую часть «Матроса», в которой уже резче обозначилась общая идея рассказа. А в третій він дума уже выставить наголо свою нехитрую фантазию» (VI, 156). Через два тижні він повторює М. Лазаревському своє прохання передати «Княгиню» Кулішу — «нехай він його прочитає гарненько та де що побачить, нехай і поправить...» (VI, 164).



111 Там же, о. 95 — 96.

112 Шевченко не здогадався, що йдеться про М. Д. Білозерського, чернігівського поміщика, родича Ганни Барвінок; згодом, через півроку, він почує оповідь Я. Лазаревського про те, як його сусіда М. Білозерський знущається зі своїх кріпаків (V, 189). /304/



 Шевченко не знав, що Куліш, який так захоплювався його поезією, є найзапеклішим супротивником його російської прози. Після того як поет двічі — через М. Лазаревського — звернувся по допомогу до Куліша, той написав йому два листи, нічого пе згадуючи про повісті; дальше листування з приводу цих повістей провадилося вже тоді, коли Тарас Григорович перебував у Нижньому Новгороді.




11

Звістка про відмову у підвищенні в чині тяжко пригнітила Шевченка, але ненадовго. Уже в середині квітня 1855 р. він поновлює спроби домогтися полегшення своєї долі: пише листи секретарю Академії мистецтв В. Григоровичу та віце-президенту Академії Ф. Толстому, прохаючи останнього поклопотатися за нього перед президентом Академії, сестрою царя, великою княгинею Марією Миколаївною. Лейтмотивом обох листів було прохання написати «несколько слов о моем существовании его высокопревосходительству Василию Алексеевичу Перовскому, судьба моя в его руках, и только его представление может быть действительно» (VI, 116).

І справді, всі офіційні та неофіційні спроби умовити командира Окремого оренбурзького корпусу, військового генерал-губернатора краю В. Перовського полегшити долю Шевченка не мали успіху. К. Герн у своїх спогадах пояснював це тим, що Перовський ще 1850 р. переконався у неможливості просити царя про помилування поета 113. Шевченко знаходився під владою Перовського майже до кінця заслання і справедливо вважав саме його відповідальним за свої невдалі клопоти з приводу чину унтер-офіцера й дозволу малювати. Він не раз шукав шляхів якось усунути його особисте упередження до себе.



113 Герн К. И. Письмо к М. М. Лазаревскому о Шевченко (от 12 апреля 1861 г.). — Киевская старина, 1899, № 2, с. 67 — 75. Див. також у кн.: Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников, с. 202 — 205.



Про Перовського збереглися відгуки різного — часом прямо протилежного — характеру: як про людину пайчеснішу і найблагороднішу і як про деспота, що переслідував політичних засланців, наказав засікти на смерть польського засланця Левандовського, допустив, щоб Ф. Достоєвський був двічі підданий тілесній карі. Перовський і справді був досить неординарним: у ньому поєдналися риси людини освіченої, навіть близької замолоду до декабристів і літераторів пушкінського кола, хороброго бойового офіцера і досвідченого царедворця, вольового й часто жорстокого адміністратора. У другій половині свого життя він усе більше еволюціонував у бік реакційності.

Шевченко чув чимало про його зловживання — як в адміністративній діяльності, так і в особистому житті — і ненавидів його як провідника нелюдського миколаївського режиму в підлеглому йому оренбурзькому краї. Щоденник поета містить декілька гнівних філіпік на адресу Перовського. Ось одна з них: «Бездушному сатрапу и наперснику царя пригрезилось, что я освобожден от крепостного состояния и воспитан на счет царя, и в знак благодарности нарисовал /305/ карикатуру своего благодетеля. Так пускай, дескать, казнится неблагодарный. Откуда эта нелепая басня — не знаю. Знаю только, что она мне не дешево обошлась. Надо думать, что басня эта сплелась на конфирмации, где в заключении приговора сказано: «Строжайше запретить писать и рисовать». Писать запрещено за возмутительные стихи на малороссийском языке. А рисовать — и сам верховный судия не знает, за что запрещено. А просвещенный блюститель царских повелений непоясненное в приговоре сам пояснил, да и прихлопнул меня своим бездушным всемогуществом. Холодное, развращенное сердце. И этот гнилой старый развратник пользуется здесь славою щедрого и великодушного благодетеля края» (V, 23).

«Всемогущий Тормоз» і кат Шевченка Микола I помер 18 лютого 1855 р. в неславі через поразку в Східній війні. 19 лютого оголошено маніфест нового царя, Олександра II, у зв’язку зі вступом на престол. Значно пізніше К. Юнге, дочка Ф. Толстого, переказувала чутки, що новий цар власноручно викреслив прізвище Шевченка зі списків амністованих, мотивуючи це так: «Этого я не могу простить, потому что он оскорбил мою мать» 114. Даний епізод є, найпевніше, пізнішою легендою, оскільки в маніфесті не могло бути й не було ніяких списків амністованих. Не було таких списків і в маніфесті, опублікованому 27 березня 1855 р. Але ще протягом року Шевченко мучився відсутністю звістки, чи вплинуть маніфести на його долю, чи ні (VI, 122). І тільки 14 квітня 1856 р. він дізнався, що для нього нічого не змінилося: «Я близок был к отчаянию, так меня ошеломило это безнадежное известие» (VI, 125). Поет провів невимовно тяжку добу — на межі відчаю. Врятував його, знову ожививши надію, лист нового кореспондента, А. Толстої, якого він одержав наступного дня.

Історія цього листа така. Лист Шевченка до Ф. Толстого від 12 квітня 1855 р. з благанням про допомогу глибоко зворушив усю родину. Особливо близько до серця прийняв долю поета добрий приятель цієї сім’ї художник М. Осипов. За спогадами дочки Толстих К. Юнге (чернетки спогадів опубліковано вперше 1960 р.) 115, саме Осипов гаряче агітував їх на користь Тараса Григоровича.

Лист Шевченка не залишив байдужою і дружину Толстого, Анастасію Іванівну. «...С тех пор вы мне уже не чужой, — писала вона поетові 20 лютого 1856 р. — Веруйте же в лучшее будущее, Вам говорит это женщина с сознанием всего прекрасного, мать семейства, жена художника, всеми любимого и уважаемого» 116.



114 Юнге Е. Ф. Воспоминания (1843 — 1860 гг.). — М., 1914, с. 127.

115 Паламарчук Г. П. Новое о Шевченко. — Советская Украина, 1960, № 3, с. 171.

116 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 81.



Оскільки Осипов вступив до армії і виїхав на фронт, А. Толстая взяла на себе листування з Тарасом Григоровичем і виконання його прохань; про Це вона повідомляла йому в листі, який був відповіддю разом з тим і на невідомий нам лист митця до Осипова від 10 січня 1956 р. Майже тиждень потрібен був Шевченкові, щоб хоч трохи заспокоїтися і /306/зібратися з думками. 22 квітня він відповідає «великодушному анониму»: «Награди вас господи, и близких вам бесконечной радостию и невозмутимым счастием и спокойствием! Я ожил, я воскрес! и остальные дни праздника я провожу как бы в родном семействе, между вас и Николая Осиповича, мои милые, мои добрые, мои великодушные друзья!» (VI, 126). У цьому листі звучить благання просити за нього президента Академії мистецтв, тобто зробити для нього те, що мала б зробити сестра чи мати, чи єдиний випробуваний друг.

І справді, відома своїм людинолюбством родина Толстих, глава якої, Федір Петрович, був колись активним членом «Союза благоденствия», після повстання декабристів ув’язнений, а потім звільнений за відсутністю доказів, доклала всіх зусиль, щоб визволити Шевченка з неволі. Багато говорить і переказана М. Лазаревським у травні 1857 р. чутка, що поет одержує звільнення «согласно просьбе гр. Толстого и засвидетельствованию гр. Перовского» 117.

Тоді ж, у квітні 1856 р., Шевченко шукає всіх можливих шляхів, намагається залучити знайомих йому впливових осіб. Він просить Бр. Залеського звернутися до О. Бутакова, який на той час мав бути в Оренбурзі, а також до генерала К. Бюрно, щоб вони обстали за нього перед Перовським. Про це ж прохає і В. Рєпніну — через А. Венгжиновського. Слід сказати, що без прохання Шевченка його друг Бр. Залеський уже кілька разів просив за нього Перовського, але безуспішно; тоді він звернувся через Венгжиновського до В. Рєпніної з цим же проханням. «У мене до тебе, — писав Залеський Венгжиновському 9 квітня 1956 р., — ще прохання. Уяви собі, що для нашого митця нічого тут зробити не можна. Кілька разів поновлювані старання розбивалися об неприхильне ставлення графа (Перовського. — Ред.) до нього. Треба прохати нашого найяснішого монарха. Поговори про це з Варварою (Рєпніною. — Ред.) — або напиши до неї. Доручаю цю справу твоєму серцю — треба, щоб це зробилося швидко — в серпні коронація» 118.

Завдяки Бр. Залеському та О. Плещееву долею Шевченка зацікавилися й такі впливові військові адміністратори, як Л. Екельп та К. Бюрно. Майор Л. Екельн був черговим штаб-офіцером при командирові Окремого оренбурзького корпусу, з ним підтримували дружні стосунки О. Плещеев, Е. Желіговський, З. Сераковський та Бр. Залеський. Останній пізніше писав про нього: «Лев Филипович Екельп, діжурний штабовий офіцер при Перовськім, добрий чоловік, великий приятель Сераковського, Желіговського і др. Його становище позволяло ему впливати на долю Ш., і ми поклали в ньому надію» 119.



"7 Там же, с. 98.

118 Гаско М. Шевченко в Астрахані. — Вітчизна, 1977, № 3, с. 216.

119 Листочки до вінка на могилу Шевченка в XXIX роковини його смерті, с. 37.



Мабуть, про це ж повідомляв Залеський і Шевченка, тому що поет відповів йому в січні 1854 р.: «Еще раз благодарю тебя за копию «Монаха» и — я тебе как богу верю — ежели Лев Филиппович такой человек, как ты говоришь, то и ты, и он скоро увидите и/307/ Актау, и Каратау, ежели не красками, то по крайней мере сепию» (VI, 91). Очевидно, саме від Плещеева, особливо близького до Екельна, Шевченко довідався, що «добрый Л[ев] Ф[илиппович] просил В[асилия] А[лексеевича], чтобы позволил мне написать образ для здешней церкви, и мне отказано!». «Грустно! невыносимо грустно! — у відчаї вигукує він, — при таких неудачах, я думаю, и величайший поэт откажется от всякой надежды на лучшую долю, а мне, бесталанному, и давно можно закрыть глаза для будущего лучшего» (VI, 102, лист від 6 червня 1854 р.).

Генерал-майор К. Бюрно свого часу відзначився при будівництві батарей у Севастополі. З 1854 р. він плідно працює при спорудженні укріплень на Сирдар’їнській лінії. Оренбурзькі друзі Шевченка відразу відчули у ньому «свого». О. Плещеев писав в одному з листів: «Старик этот пришелся мне очень по сердцу. Благородный и умный человек. Общество его чрезвычайно приятно; и скажу более — из него всегда извлечешь что-нибудь; он много видел, много читал и смотрит на вещи не с казенной точки зрения, как большая часть наших генералов. Во всех суждениях его виден образованный (человек. — Ред.), стоящий в уровень с веком» 120. І далі: «...предоброе и преблагородное сердце у этого старика» 121.

Близько заприятелював з К. Бюрно Бр. Залеський — можливо, на грунті спільної любові до мистецтва. 8 червня Залеський повідомив Шевченка, що Бюрно має приїхати до Новопетровського укріплення, і, даючи йому найзахопленішу характеристику, наполягав, щоб поет «непременно» зайшов до нього 122.

Шевченко познайомився з Бюрно й відразу заприятелював з «этим благороднейшим человеком»; Бюрно обіцяв йому сприяння (VI, 141). У наступному листі до Залеського Тарас Григорович пише про Бюрно з таким захопленням і ніжністю, яких, здається, не знайти в його листах цього часу: «А теперь, как и тогда, прошу тебя, мой сердечный друже, пиши ему, целуй его седую-молодую голову, целуй его чистое живое сердце, целуй его божественную христианскую душу. Целуй его, как артиста, как брата, как человека. Я ничего теперь не могу больше сказать. Сердце мое переполняется любовью и изнемогает при воспоминании о нем» (VI, 152). Дуже можливо, що й Бюрно сказав Перовському добре слово про поета.

2 березня 1857 р. Залеський писав Шевченкові: «Бюрно болен, как мне пишут из Оренб[урга], но он об тебе помнит, — а я писал, напоминая еще об тебе, друже мой» 123. Зустрілися вони вже значно пізніше, 1858 р., у Павловську під Петербургом (VI, 218). А у другій половині 1859 — на початку 1860 р., коли Залеський приїздив до Петербурга, він запискою покликав Шевченка відвідати Бюрно, який увесь час цікавився долею митця 124.



120 М. Н. А. Н. Плещеев в форте Перовском. — Минувшие годы, 1908, № 10, с. 126.

121 Там же, с. 127.

122 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 85 — 86.

123 Там же, с. 97.

124 Там же, с. 174-175. /308/



Згаданими іменами не вичерпується коло людей, які в той чи інший спосіб сприяли визволенню Шевченка. Л. Жемчужников вказує на ще одну таку постать. У листі до О. Кониського від 18 жовтня 1897 р. він писав: «По смерти импер[атора] Николая граф А. К. Толстой, высоко ценивший талант Шевченка, был неизвестным, но пе бессильным, участником прощения Тараса Григорьевича. Любимец императора Александра II и императрицы, с которыми виделся ежедневно, он пользовался случаем и действовал в пользу Шевченка; так он действовал некогда и в пользу И. С. Тургенева, когда тот был арестован» 125. В іншому листі, від 17 жовтня 1898 р., додав: «Прощению много способствовала в[еликая] к[нягиня] Мария Николаевна, находившаяся в дружеских почти отношениях с гр. А. Толстым, кот[орый] высоко ценил талант Шевченка. Без содействия вел[икой] княгини, как сестры императора и как всесильного президента Академии, никакие просьбы и никакие хлопоты доброго и почтенного вице-президента гр. Ф. П. Толстого не помогли бы изменить участи поэта. Мне хотелось несколько осветить затемненное обстоятельство» 126. Мабуть, певну роль відіграла й та обставина, що В. Перовський доводився О. Толстому братом у перших.

Наприкінці весни Шевченкові написав М. Осипов. Листа було розпочато у госпіталі в Курську, а закінчено на бойових позиціях у Криму, на річці Бельбек. Мова йшла про враження від повісті «Княгиня». Тут же Осипов рекомендував поету прочитати в «Современнике» повісті Л. Толстого «Детство» и «Отрочество». Повідомив він і новини в житті Академії мистецтв. Це були ті відомості, які прагнув знати Шевченко. Відповів він відразу ж великим листом (VI, 127 — 133). Між обома художниками легко постало взаєморозуміння. Про це говорить і докладність викладу, і спокійний, довірчий тон неспішної дружньої бесіди. Нарешті знайшлася людина, з якою можна було хоч листовно побесідувати і на літературні, й на мистецькі теми. Відповідаючи на запитання про своє життя, Шевченко описує вербу і принагідно оповідає легенду про розкаяного грішника, гірко закінчуючи: «Верба моя также выросла и укрывает меня в знойный день своею густою тенью, а отпущения грехов моих нет, как нет! Но тот был разбойник, а я, увы, сочинитель» (VI, 132).

27 — 31 травня 1856 р. в укріпленні втретє перебувала експедиція, очолена академіком К. Бером. На цей раз у ній взяв участь письменник О. Писемський. 29 травня в щоденнику К. Бер записав: «Шевченко выглядит хорошо. Я познакомил с ним Писемского» 127.




125 ІЛ, ф. 77, № 127, арк. 161. Насправді О. Толстой не був улюбленцем царя і не користувався його довірою; він здійснював у палаці роль «бесстрашного сказателя правды», о которой писал Александру II, прося освободить его от флигель-адъютантства. В частности, Толстой неоднократно защищал от репрессий и преследований писателей. Еще в середине 50-х годов Толстой активно участвовал в хлопотах о возвращении из ссылки Тараса Шевченко. В 1863 году Толстой вступился за Тургенева, привлеченного к делу о лицах, обвиняемых в сношениях с «лондонскими пропагандистами», т. е. с Герценом и Огаревым, а в 1864 году сделал даже попытку смягчить судьбу Чернышевского» (История русской литературы. М.; Л., 1956, т. 8, ч. 2, с. 323).

126 ІЛ, ф. 77, арк. 239.

127 Жур П. Зустрічі на Мангишлаку, с. 59. /309/



Вони заприятелювали. О. Писемський, тоді співробітник журналу «Отечественные записки», пообіцяв Шевченкові допомогти у публікації повісті «Княгиня» і звернутися з цим до О. Бодянського й М. Костомарова, а також розшукати в Петербурзі М. Осипова і попросити підтримки у А. Толстої. Однак Писемський захворів і затримався в Астрахані. Звідти 6 липня він повідомив поета про те, що написав до А. Толстої (через О. Краєвського), а також побачився з К. Бером, і той узявся якнайшвидше написати Ф. Толстому в цій же справі. Писемський оповів Шевченкові про один літературний вечір, що відбувся до його відрядження, очевидно, ще в Петербурзі: «...я видел на одном вечере человек двадцать Ваших земляков, которые, читая Ваши стихотворения, плакали от восторга и произносили Ваше имя с благоговением: я сам писатель и больше этой заочной чести не желал бы другой славы и известности и да послужит все это Вам утешением в Вашей безотрадной жизни» 128.

Через місяць Шевченко одержав лист від М. Лазаревського. Останній повідомляв, що про поета клопочуться, окрім Ф. Толстого, «добрые люди», і не без успіху. Мабуть, до них належав близький родині Толстих поет М. Щербина, якому ще 1852 р. Шевченко передав уклін через А. Головачова і просив збірку його поезій. Писав, очевидно, до А. Толстої і К. Бер, принаймні він обіцяв це Писемському. Можливо, він говорив з нею по поверненні в Петербург. І. Усков, у всякому разі, був переконаний, як зазначав він у листі до Бера, що Шевченка звільнено «благодаря ходатайству Вашего превосходительства» 129. У листі-відповіді Ускову (очевидно, восени 1857 р.) Бер розповів про свої клопотання у справі Тараса Григоровича в Петербурзі: «На жаль, я повинен сказати, що тут взагалі не вважають Шевченка таким невинним, як це здавалося в Новопетровську. Генерал Дубельт взагалі не хотів нічого чути про те, щоб Шевченко був коли-небудь звільнений. Я спробую розшукати близьких друзів генерал-ад’ютанта Катеніна і, якщо пощастить, то буду діяти через них» 130. Коментуючи лист, П. Жур пише: «В цьому листі цікава вказівка на те, що Бер збирався діяти на користь Ускова, а отже, і Шевченка, через близьких друзів генерал-ад’ютанта Катеніна, який замінив на той час Перовського на посту Оренбурзького генерал-губернатора. Ми знаємо, що жінка В. М. Білозерського була родичкою Катеніна, і це використали друзі Шевченка при клопотанні за нього. Можливо, в цьому брав участь Бер, який міг зв’язатись з Білозерським через М. Лазаревського і Толстих. Лист розкриває ту зловісну долю, яку готувало Шевченкові самодержавство — довічну солдатську каторгу, ту страшну роль, яку грав у долі Шевченка Дубельт, який люто ненавидів поета-бунтівника і робив усе, щоб затримати його звільнення. Очевидно, Бер звертався до Дубельта особисто» 131.



128 Листи до Т. Г. Шевченка, с 88.

129 Жур П. Зустрічі на Мангишлаку, с 62.

130 Цит. за першою публікацією: Жур П. Зустрічі на Мангишлаку, с. 63.

131 Там же, с 64.



За винятком останнього (адже Бер міг просто говорити з тими, хто був близький до Дубельта, якого на той /310/ час уже не було в III відділі), слід погодитися з міркуванням П. Жура. Справді, заслання Шевченка могло стати довічним; і тільки загальне піднесення суспільно-політичного життя в країні, крах кріпосницької системи, необхідність прогресивних реформ у всіх галузях суспільного життя зробили можливим успіх клопотань численних друзів та доброзичливців у справі визволення як поета, так і інших політичних засланців.




12

Весна 1856 р. минала для Шевченка в тривозі невідомості. У серпні мала відбутися коронація Олександра II і з нею — оголошення нового маніфесту з амністією, а про справу поета звісток усе ще не було.

Проте у червні озвався Бр. Залеський — незадовго до виїзду на батьківщину. Він повідомив Шевченкові обнадійливі новини: по-перше, В. Рєпніна узялася клопотатися, а по-друге, він бачився з гостею Перовського, фрейліною княгині Марії Миколаївни, президента Академії мистецтв, княгинею О. Толстою, яка співчутливо розпитувала його про долю Шевченка. За її словами, вона має з Петербурга доручення прохати за нього Перовського; останній уже пообіцяв. Клопотатиметься вона також і в Петербурзі 132. Але для Тараса Григоровича ці добрі новини відступили на другий план перед звісткою про те, що Залеський та Сераковський назавжди залишають Оренбург. «Прости мне, мой единый друже! я чуть не заплакал, — сумовито писав поет Залеському; — разумеется, расстояние не может изменить тебя, моего истинного, испытанного друга, но без тебя все-таки я сирота круглый в Оренбургском безлюдном краю. К кому я в этой пустыне прильну полным сердцем без тебя? К кому я так братски откровенно адресуюсь с моими нуждами, и кто так искренно, как ты, возьмет на себя тяжелый труд сбывать мою материю? Никто!» (VI, 135 — 136).

Тим часом, у липні 1856 р., йшло таємне листування шефа жандармів В. Долгорукова з міністром внутрішніх справ та військовим міністром з приводу можливості амністії політичних засланців у зв’язку з близькою коронацією, де згадувалися імена Ф. Достоєвського, Т. Шевченка, О. Плещеева, О. Ханикова, А. Ахшарумова та ін. З цього листування виявляється, що клопотання перед Перовським досягли мети і що президент Академії мистецтв Марія Миколаївна особисто зверталася до начальника III відділу В. Долгорукова з приводу Шевченка 133.



132 Листи до Т. Г. Шевченка, с 87.

133 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 271.



26 серпня 1856 р. оголошено коронаційний маніфест, за яким мала бути полегшена доля «політичних злочинців», відданих на військову службу. Маніфест набере чинності тільки після того, як командири корпусів надішлють до військового міністерства списки цих осіб разом з відгуками про їх поведінку. На підготовку списка /311/ політичних засланців Окремого оренбурзького корпусу, який включав 91 ім’я, знадобилося півроку.

А Шевченко тяжко тривожився через мовчанку людей, на допомогу яких сподівався найбільше, — А. Толстої та М. Осипова. Він не міг знати, що влітку А. Толстая лікувалася за кордоном і його сповнений тривоги лист від 22 квітня 1856 р. одержала лише 1 жовтня. Тиждень пішов на з’ясування стану справ, а 8 жовтня вона написала поетові обнадійливого листа, який він одержав лише перед новим, 1857 р., вже втративши надію на відповідь, переживаючи очікування результатів коронаційного маніфесту як «шестимесячную пытку». У його відповіді А. Толстій вчувається безмежна вдячність: «Пока я мог взяться за перо, чтобы написать вам хоть что-нибудь, не похожее на настоящую чепуху, я бродил несколько дней вокруг укрепления, и не с одним письмом вашим неоцененным, а с вами самими, сестро моя, богу милая! И о чем я не говорил с вами, чего не рассказал, чего не поверил я душе вашей восприимчивой! Все. И мрачное минувшее, и светлое будущее, все с самомалейшими подробностями» (VI, 148). Про те, що родина Толстих і близьке до неї коло людей клопоталися про Шевченка, непрямо свідчить і такий факт: саме восени 1856 р. М. Щербина виконав вільний переклад Шевченкового «Перебенді» й опублікував його в альманасі «Новый поэтический свет» (цензурний дозвіл видано 10 грудня 1856 р.) |34. Одночасно зі звісткою від А. Толстої надійшов щасливий лист від Бр. Залеського, написаний з його рідного села Рачкевичі на Віленщині, з кола великої сім’ї з чотирьох поколінь, куди він запрошував і Шевченка по звільненні. Ці радісні для поета листи сповнили його надією на близьке визволення, надією настільки певною, що він став потроху лаштуватися в дорогу, продумуючи шляхи повернення і навіть збираючи потрібні в дорозі речі. Такі докладні плани він і сам назвав «повітряними замками»: то збирався з Москви заїхати за Броніславом і разом вирушити в Петербург, де обидва мали навчатися в Академії мистецтв, то Броніслав мав приїхати до нього в Петербург в Академію (VI, 150 — 152). Однак наступна пошта не привезла нічого втішного; відтоді розпочалося нове, вкрай виснажливе чекання офіційної звістки.

Єдиною підтримкою були листи друзів. Наприкінці квітня, на свято великодня, яке Шевченко особливо вирізняв з-поміж усіх інших щорічних свят, прийшли дружні листи від Я. Кухаренка, А. Маркевича, написані ще минулого року, а також лист від М. Лазаревського від 17 січня 1857 р., де останній писав, адресуючись Дармограю: «Нехай молиться богу і дякує царю і добрим людям: о увольнении его в отставку уже последовало разрешение царя и сообщено об этом воен[ному] министру для исполнения; но відтіля чутки ще нема» 135. Щоправда, Лазаревський, не бувши, як видно, достатньо поінформований, надто поспішив порадувати друга: це були лише чутки.



134 Жур П. Зустрічі на Мангишлаку, с 58 — 59.

135 Листи до Т. Г. Шевченка, с 95.



Тільки на початку січня В. Перовський передав спи-/312/сок кандидатів на амністію до військового міністерства. З приводу Шевченка він пропонував: «Рядового Тараса Шевченку уволить от службы» 136.

Як дивився на справу поета III відділ, видно із складеної канцелярією цього відділу довідки, адресованої новому шефу жандармів В. Долгорукову, який у 1856 р. змінив запеклого Шевченкового ворога О. Орлова: «Не принадлежа к Украйно-Славянскому обществу, заводившемуся в Киеве и открытому в 1847 году, он находился в дружеских связях с членами этого общества, сочинял дерзкие и пасквильные стихи на малороссийском языке и рисовал неблагопристойные картинки. За это, впрочем без суда и без лишения прав состояния, он отдан был в Оренбургские линейные батальоны с правом выслуги, под строжайший надзор, с воспрещением писать и рисовать. В 1848 и 1849 годах он участвовал и был весьма полезен в экспедиции, снаряженной для описания Аральского моря. Бывший Оренбургский военный губернатор Обручев и преемник его граф Перовский ходатайствовали о дозволении ему рисовать и о производстве его в унтер-офицеры; но разрешения не последовало по тому случаю, что в 1850 году открылось, что он продолжал писать (листи? — Ред.) и рисовать, хотя при этом не было обнаружено ничего преступного. В 1856 году ее императорское высочество великая княгиня Мария Николаевна и вице-президент Академии художеств граф Толстой ходатайствовали о помиловании Шевченки... На этом основании следует: ...Рядового Тараса Шевченку, по уважению ходатайства о нем ее императорского высочества президента Академии художеств, уволить от службы, с разрешением пользоваться правами художника, которых он не был лишен при отдаче в военную службу, и с дозволением ему писать и рисовать, но под строгим наблюдением местных начальств и цензуры» 137. 25 січня 1857 р. III відділ повідомив свою пропозицію щодо Шевченка військовому міністру, але справа ще тяглася по інстанціях до травня; а поет тривожно чекав прибуття кожної нової пошти, гублячись у здогадках, чому немає офіційного повідомлення.




13

Однак Шевченко уже відчував подих волі. Ласкавий лист Я. Кухаренка від 18 грудня 1856 р.138, дружня підтримка А. Маркевича і близького йому гуртка людей, усвідомлення того, що його пам’ятають, що збирають і цінують його поезії,



136 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 277.

137 Там же, с 277 — 278.

138 Український письменник Я. Кухаренко пізніше, у листі від 7 серпня 1857 р., розповідаючи про свою подорож в Одесу, зазначив, як при зустрічах із знайомими тільки й мови було про Шевченка. «Та й люблять же тебе на Україні, брате!» — писав він. І далі, виявляючи прагнення земляків, закликав: «Не кидайся діла, сіреч, не оставляй писати [...]: погасило кляте лихо огнище твого талану, але добрий вітерок повіяв, позносив золу, найшов іскорку, що не погасла, та й почав роздувати огонь, отже і гляди, як покотить пожаром» (Листи до Т. Г. Шевченка, с 102 — 103).



жадають почути нове його /313/ слово, — все це дало могутній поштовх для творчості. У травні 1857 р. він пише нову редакцію «Москалевої криниці», переробивши її настільки грунтовно — як сюжетно, так і композиційно, — що обидві редакції поеми дістали самостійне існування. Без сумніву, набуті на засланні враження позначилися на тому, що оповідачем став не сторонній свідок, а варнак, покараний довічним засланням і муками сумління за великий злочин. Усунуто мотиви людської заздрості, не вмотивовані соціально, і показана духовна єдність москаля Максима з громадою. Образ Максима став уособленням кращих рис селянина-кріпака, втіливши народний ідеал життя «по правді».

Досліджуючи автограф другої редакції, В. Бородін встановив: «...значну частину рядків перенесено до нового автографа, особливо на початку, без жодних відмін від тексту «Малої книжки». Ця обставина не лишає сумніву, що, розпочавши переробку поеми, створюючи початок нової її редакції на згаданому листі М. Лазаревського до І. Ускова, Шевченко користувався текстом «Москалевої криниці» «Малої книжки» 139. Це ще один доказ у ряду інших, наведених дослідником, що Шевченко одержав свою «Малу книжку» в останні роки перебування в Новопетровському укріпленні, у той час як донедавна вважалося, ніби це сталося лише під час його перебування в Нижньому Новгороді. Найімовірніше, її переслав поету К. Герн — невдовзі після того, як Шевченко листовно доручив Бр. Залеському дізнатися у К. Герна, чи вціліли його папери (VI, 119).



139 Бородін В. С. До історії тексту «Малої книжки» Т. Г. Шевченка, с 81.



5 червня 1857 р., надсилаючи поему Кухаренкові, Шевченко пише йому вдячного листа, сповненого тихого торжества від усвідомлення себе творцем, поетом: «Я писав тобі, друже мій єдиний, що вже не втну нічого віршами. Отже і збрехав. Збрехав і не схаменувся. Правда, я сам думав, що я вже зледащів, захолонув в неволі, аж бачу — ні. Нікому тілько було огню положить під моє горем недобите старе серце. А ти, друже мій, догадався, взяв та й підкинув того святого огню. Спасибі тобі, друже мій єдиний. Довго я читав твій лист, разів з десять, чи не більше, та дочитався до того, що в мене не тільки очі, серце заплакало, мов та голодна дитина. А серце, сказано, не дитина, його галушкою не нагодуєш. Що тут на світі робить? — думаю собі, та вставши раненько, помолився богу, закачав рукава та й заходився коло оції «Москалевої криниці». Бог поміг, то сяк, то так кончив. Мені і полегшало трохи. Не знаю тілько, чи подобається вона тобі, мій друже єдиний... Чи помолодшав я через 10 літ в неволі, чи постарішав серцем, скажи мені, мій брате рідний» (VI, 164 — 165).

Тим часом з Петербурга надходили нові звістки: 11 квітня М. Лазаревський повідомив, що наказ ще не підписаний царем, а лише на Великдень, 17 квітня, буде поданий йому на підпис. Це дещо заспокоїло Шевченка, який тяжко тривожився, боячись відмови в амністії (VI, 163). Були й інші новини, які «пахли» волею: 17 березня у газеті «Русский инвалид» надруковано Шевченкову «Пустку» («Заворожи мені, волхве...»); у лютому вийшли Кулішеві /314/ «Записки о Южной Руси», де анонімно вміщено поему «Наймичка», нібито знайдену в альбомі якоїсь хуторянської панночки (а насправді скопійовану А. Лизогубом для Л. Жемчужникова, котрий, переписавши поему, передав її Кулішу) 140. О. Пипін у журналі «Современник» схвально відгукнувся про цей твір 141.

13 квітня 1857 р. друзі поета влаштували виставу в Академії мистецтв, збір від якої призначався йому на допомогу. У підготовці вистави взяли участь А. Толстая, М. Осипов, П. Каратигін, В. Самойлов, А. Контський, І. Сосницький. Спектакль склали три комедії, з них особливим успіхом користувалася п’єса І. Тургенєва «Завтрак у предводителя».

Нарешті, 2 травня М. Лазаревський переказав чутку, нібито щойно командиру Окремого оренбурзького корпусу надіслано папір з повідомленням, що «ты согласно просьбе гр. Толстого и засвидетельствованию гр. Перовского получаешь отставку, с предоставлением избрать род и место жизни» 142. Однак він тут же застерігає: цього паперу не бачив на власні очі й не певен щодо подробиць. І справді, йому не було відомо, що цар наклав на свою «милість» суттєве обмеження: «уволить от службы, с учреждением за ним там, где он будет жить, надзора, впредь до совершенного удостоверения в его благонадежности, с воспрещением ему въезда в обе столицы и жительства в них» 143. 28 травня 1857 р. В. Перовський наказав звільнити зі служби усіх амністованих нижніх чинів з тим, щоб вони оселилися в Оренбурзі аж до кінцевого їх звільнення на батьківщину. Отже, утискалася і без того «куца» воля із забороною жити в обох столицях; царське «помилування» перетворилося на нове покарання — заслання на поселення в Оренбург під суворий нагляд поліції 144.

Шевченко одержав лист від М. Лазаревського зі звісткою про волю 3 червня і вирішив добиратися в Петербург найкоротшим шляхом: через Астрахань — Нижній Новгород — Москву. Він відразу почав збиратися в дорогу: впакував речі й книжки, купив полог для захисту від волзьких комарів, зшив зошит для подорожнього журналу й «сів над морем ждать погоди та й досі жду, мій друже єдиний, — писав він М. Лазаревському 1 липня. — І бог його святий знає, коли я дождуся тієї доброї погоди. Полог вже у мене вкрали, тетрадь, що приготовив для дороги, всю до листочка списав местными впечатлениями, а из Оренбурга ни слуху ни духу» (VI, 167-168).



140 «Першодрук являв собою контамінований текст двох рукописних списків поеми — Л. Тарновської і Л. Жемчужникова, перший з яких відбивав найраніший відомий нам текст твору, а другий — через список-посередник А. Лизогуба — текст альбома «Три літа», але без поправок олівцем» (Бородін В. С. Збірка Шевченка «Три літа». — Радянське літературознавство, 1975, № 4, с 76-77).

141 А. П-н [Пыпин А. Н.] Записки о Южной Руси. Изд. П. Кулиш. Два тома. Спб., 1856 — 1857. — Современник, 1857, № 5, с. 1 — 24.

142 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 98 — 99.

143 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 279.

144 Там же, с. 282. /315/



І справді, у наготовленому для запису подорожніх вражень зошиті Шевченко, намагаючись якось скоротити нескінченно довгі тижні очікування офіційного звільнення, почав записувати все, що вважав вартим уваги. А оскільки одноманітні будні глухого форту давали замало подібного матеріалу (та й той поет назвав «отвратительными правдивыми сказаниями»), то значну частину щоденника посіли роздуми й міркування з приводу найрізноманітніших питань. Уже через якісь два тижні він зазначає, що цей журнал «в томительные дни ожиданий сделался для меня необходим, как страждущему врач» (V, 44 — 45).

Закінчувалося тяжке й сумне десятиліття у житті поета і художника; настав час підбити підсумки. Раз у раз на сторінках щоденника розмірковує Шевченко над пережитим: «Странно еще вот что. Все это неисповедимое горе, все роды унижения и поругания прошли, как будто не касаясь меня. Малейшего следа не оставили по себе. Опыт, говорят, есть лучший наш учитель. Но горький опыт прошел мимо меня невидимкою. Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет тому назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо» (V, 25).




14

Коли надійшла звістка про близьке звільнення, Косарев дозволив Шевченкові у вільні від муштри й караулу години перебувати поза казармою. Поет увесь свій вільний час проводив то на городі, в саду, пишучи й малюючи, то на березі моря, виглядаючи поштовий човен; або гуляв навколо укріплення, заходячи то в туркменський аул, то в рибальську станицю Ніколаєвську, де скрізь у нього були знайомі. Влітку родина коменданта перебиралася в будиночок у саду; там, серед цієї гостинної сім’ї, Шевченкові дихалося легше. Там було «двоє миленьких детей, Наташенька и Наденька, и это единственный мой отдых и рассеяние в этом отвратительном захолустье» (V, 19).

А будні самотнього форту й справді були огидними — своїм безглуздям, одноманітністю. Зрідка, щоправда, виникала потреба послати загін на боротьбу з войовничими бандами хівинців, які грабували мирні казахські аули, — збереглися рапорти Ускова про ці походи; якось навіть довелося відбивати озброєний напад на саме укріплення, коли було взято в полон п’ятнадцять нападників 145. Але все це трапилося у попередні роки і до щоденника не потрапило.



145 Большаков Л. Н. Добро найкращеє на світі..., с 199 — 200.



Життя «пожвавлювалося», коли пароплав привозив платню. Тоді не лише солдати, яким Шевченко вибачав пиятику — єдиний засіб для цих справді нещасних людей хоч на кілька годин забути свої злигодні, а й цілком начебто благополучні офіцери, часто аристократичного походження, вихованці кадетських корпусів, пропивали все аж до власної амуніції і влаштовували гидотні скандали. Одну таку історію Шевченко з відразою записав у щоденнику, зазначивши, що з /316/ неї міг би «викроїтися» «премиленький и назидательный водевильчик» під назвою «Свадебный подарок, или недошитая кофта» (V, 18 — 19), призначений, звичайно, тільки для звичної до всього місцевої публіки. У такому оточенні навіть чиста, освічена й сповнена високих ідеалів молодь — така, як польський засланець Ф. Фіалковський, з яким приятелював Шевченко, — помалу починала морально деградувати. Потрапляли до казарм і поміщицькі синки — зовсім аморальні істоти, що втратили людську подобу, так звані «нещасні», — такі, як Порцієнко, яким місце у в’язниці й на каторзі, а не серед колишніх селян-кріпаків.

Замість сподіваного офіційного наказу про звільнення прийшло розпорядження готуватися до огляду батальйонного командира. Пияки, які пропили своє спорядження, кинулися шукати притулку в лазареті. Сам Шевченко ніколи не намагався прикритися хворобою від цього принизливого випробування: «С трепетным замиранием сердца я всегда фабрил усы, облачался в бронь и являлся пред хмельнобагровое лицо отца-командира сдать экзамен в пунктах, ружейных приемах и в заключение выслушать глупейшее и длиннейшее наставление о том, как должен вести себя бравый солдат и за что он обязан любить бога, царя и своих ближайших начальников, начиная с дядьки и капрального ефрейтора. Смешно. Потому смешно, что я освоился с этим отвратительным спектаклем. Но каково было прежде, когда я не умел, а должен был похоронить в самом себе всякое человеческое чувство, сделаться бездушным автоматом и слушать молча, не краснея и не бледнея, слушать нравственное назидание от грабителя и кровопийцы. Нет, тогда это не было смешно. Гнусно! Отвратительно!» (V, 24 — 25). Так писав Шевченко з височини свого становища напіввільної людини; однак ця бездушна і вкрай принизлива процедура не могла не пригнітити його. П’яному начальникові дуже легко було зруйнувати кількарічні зусилля багатьох людей заради визволення поета. І Шевченко як за соломинку хапався за лист М. Лазаревського від 2 травня зі звісткою про «царську милість».

Не минуло й трьох днів після виїзду з укріплення грізного майора Г. Львова, як Тарас Григорович зазнав ще одного приниження, яке так само могло стати непереборною перешкодою на шляху до визволення. Увечері, коли він проминав офіцерський флігель, з будинку вибіг на площу інженерний офіцер Компіоні і потяг його за рукав до кімнати, з вікон якої лунали п’яні співи. Шевченко вирвався з його рук. Компіоні кинувся за ним, гукнув чергового унтер-офіцера й наказав йому відвести Шевченка на гауптвахту за «лично нанесенную дерзость офицеру». На ранок комендант його звільнив. Але справа цим не скінчилася: Компіоні написав рапорт коменданту, обвинувативши Шевченка в тому, що він «в нетрезвом виде наделал ему дерзостей нетрезвыми словами». «Я остолбенел, — оповідає поет, — прочитавши эту неожиданную мерзость. «Посоветуйте, что мне делать с этой гадиной?» — спросил я коменданта, придя в себя. «Одно средство, — сказал он, — просите прощения, или, по смыслу дисциплины, вы арестант. Вы имеете свидетелей, что вы были трез-/317/вы, а он имеет свидетелей, что вы его ругали». «Я приму присягу, что это неправда», — сказал я. «А он примет присягу, что правда. Он офицер, а вы все еще солдат». У, как страшно отозвалось во мне это, почти забытое, слово» (V, 36). І довелося рядовому Шевченкові простояти у прихожій битих дві години, витерпіти всілякі приниження, доки негідник не «пробачив» йому.

У цьому ж ряду стоїть і епізод з призначенням Шевченка в почесну варту, з приводу чого капітан Косарев висловився так: «Что, брат, отставка? Нет, мы еще из тебя сделаем отличного правофлангового, а потом и с богом». И тут же отдал приказание капральному ефрейтору заняться со мной маршировкой и ружейными приемами часика четыре в день» (V, 53). На щастя, про це дізнався комендант Усков і припинив чергове знущання.

Після нових знегод, відчувши, на якій тоненькій ниточці висить його звільнення, Шевченко, замучений чеканням, почав втрачати сон. Якщо на початку щоденника він не раз оповідає свої напрочуд яскраві й «реальні» сни-спогади про минуле, то потім чимдалі частіше починає нарікати на безсоння. Траплялося й дві доби підряд не змикати очей. А часом знову з’являлися записи про сни. Якось наснився напівфантастичний сюжет з реальними героями — ненависними поплічниками Миколи I, повновладними господарями «Малоросії» генерал-губернатором Д. Бібіковим, його безчесним правителем канцелярії М. Писарєвим та розпусною дружиною останнього, — й усе це в східному антуражі. Шевченко чув, що пізніше Писарєв був вологодським 146 губернатором і там поводився ще більїн свавільно — як у власній вотчині. 1 був покараний за це: якийсь чиновник дав йому прилюдно ляпаса; після цього Писарєва перевели в інше місце, а чиновника заслали на каторгу.



146 Насправді Писарєв був олонецьким губернатором з резиденцією в Петрозаводську (1843 — 1851 рр.). 22 липня 1850 р. на церковній відправі в чергову річницю коронації Миколи І дрібний чиновник Матвеев дав йому ляпаса, за що був довічно засланий на каторгу.



На цьому фундаменті Шевченко побудував сюжет поеми російською мовою «вроде «Анджело» Пушкина» і навіть придумав назву — «Сатрап и Дервиш» (V, 77). Такий твір нам не відомий. Ю. Івакін, виходячи із задуму поета, зробив цікаву спробу реконструювати сюжет поеми: «...можна припустити, що в «Сатрапе и Дервише» була б змальована картина деспотичного правління розпутного і лицемірного сатрапа. Очевидно, як і в «Анджело», сюжет поеми був би пов’язаний із хтивістю сатрапа до однієї з героїнь, з епізодами неправого суду і т. п. Можливо, кульмінацією сюжетного розвитку поеми була б сцена з ляпасом, якого дістав би сатрап від позитивного героя (Дервіша?). В усьому іншому ідейно-художній задум поеми Шевченка має мало спільного з «Анджело». Поема Пушкіна не належить до сатиричного жанру. А Шевченко задумав «Сатрапа и Дервиша» як політичну сатиру на миколаївських генерал-губернаторів і намісників, що безкарно чинили суд і розправу в підлеглих їм губерніях. Сатира була задумана в алегоричній формі — дія мала відбутись у якійсь умовній східній сатрапії. Можна /318/ догадуватись, що пій сатрапії Шевченко надав би замаскованих рис своєї рідної України, а точніше — ознак сатрапії Бібікова (Київське, Подільське і Волинське генерал-губернаторство)» 147. Дослідник вказує, що задум поета використати східний реквізит засновується па традиції російської підцензурної сатиричної літератури і свідчить про намір опублікувати твір. Він виношував цей задум, видозмінюючи його, — про це свідчать його записи у щоденнику вже під час перебування в Нижньому Новгороді.

Шевченкові, який весь поринув у чекання, не писалося, не працювалося. «Семь тяжелых лет в этом безвыходном заточении, — записав він 13 липня, — мне не казались так длинными и страшными, как эти последние дни испытания» (V, 65). Трохи рятували книжки: біографія Гоголя, укладена Кулішем, надіслані ним же «Записки о Южной Руси». Останні настільки сподобалися Тарасу Григоровичу, що він став подумувати з часом написати на них рецензію. Приятель поета С. Пшевлоцький передав йому з Уральська працю польського вченого К. Лібельта «Естетика, або Наука про прекрасне» («Estetyka czyli umnictwo piękne», Познань, 1849). У полеміці з цим автором на сторінках щоденника яскраво виявилося рішуче неприйняття Шевченком ідеалістичного погляду на мистецтво, утвердження ним визначальної ролі незалежної від художника реальності, перетвореної та очищеної від натуралістичної фіксації випадкових її моментів: «Мне кажется, что свободный художник настолько же ограничен окружающею его природою, насколько природа ограничена своими вечными, неизменными законами. А попробуй этот свободный творец на волос отступить от вечной красавицы природы, он делается богоотступником, нравственным уродом, подобным Корнелиусу и Бруни. Я не говорю о дагерротипном подражании природе. Тогда бы не было искусства, не было бы творчества, не было бы истинных художников, а были бы только портретисты вроде Зарянка» (V, 64).

Але й Лібельт не був спроможний відігнати тривожні думи, і Шевченко шукав розради в бесідах з людьми. Це були й молоді солдати, і старий друг А. Обеременко, і артилерійський офіцер із засланих за участь у польському повстанні 1830 р. М. Мостовський, який колись служив у Орській фортеці (але не разом з Шевченком), потім — в Оренбурзі, а з 1853 р. — в Новопетровському укріпленні 148.



147 Івакін Ю. О. Сатира Шевченка. — К., 1959, с. 264.

148 Большаков Л. Н. Літа невольничі, с. 313.



У своєму щоденнику Шевченко не раз згадує його з великою приязню, вирізняючи з-поміж усіх інших: «Мостовский один-единственный человек во всем гарнизоне, которого я люблю и уважаю. Человек не сплетня, не верхогляд, человек аккуратный, положительный и в высокой степени благородный. Говорит плохо по-русски, но русский язык знает лучше воспитанников Неплюевского корпуса... Я много от него слышал чрезвычайно интересных подробностей о революции 1830 года. Достойно замечания то, что поляк рассказывает о собственных подвигах и неудачах без малейших украшений, редкая черта в военном человеке... Одним словом, Мостовский — /319/ человек, с которым можно жить, несмотря на сухость и прозаичность его характера» (V, 17 — 18). Коли у 1855 р. Мостовський запропонував Шевченкові оселитися разом, останній відмовився, знаючи, що панібратство офіцера з солдатом може дорого обійтися самому офіцерові. А через два роки, напередодні виїзду поета з укріплення, підлеглий Мостовського цейхвахтер Мєшков таки написав на нього донос, причепившися до якоїсь дрібниці. І Мостовський опинився на гауптвахті, де його не раз навідував Шевченко. Аж тоді він зрозумів, що якби Тарас Григорович погодився на його дружню пропозицію, Мєшков би не проминув нагоди скористатися з військових карних законів; і він щиро дякував Шевченкові за передбачливість.

У колі знайомих Шевченка, з якими він підтримував приятельські стосунки в останні місяці й дні заслання, були і гостинний, але обмежений сотник Ф. Чеганов, і старі Зигмунтовські, і наглядач госпіталю підпоручик М. Бажанов з дружиною. Поет намалював портрет цього подружжя (IX, № 42), самого Баженова (не зберігся), а також його дружини (IX, № 43). Адресу Бажанова він використовував для листування з деякими кореспондентами (VI, 166). Не раз відвідував Шевченко і подружжя Зигмунтовських, яких називав Телемоном і Бавкідою. К. Зигмунтовський офіційно постачав гарнізону «винні порції», за що солдати прозвали його «спиртомором», а крім того, продавав їм спиртні напої з власного погрібця. Дуже можливо, що саме обох цих старих — шинкаря і шинкарку — зобразив художник на другому плані своїх малюнків — «Програвся в карти» (IX, № 62) та «У шинку» (IX, № 63) з серії «Блудний син» 149. Це були добрі й гостинні люди, особливо привітні до гостей, охочих терпляче вислуховувати довгі оповіді господаря про неймовірні пригоди, які з ним колись начебто траплялися. Тому вони радо вітали й делікатного Шевченка, який заходив до них почитати «Петербургские ведомости» (газету вони передплачували спільно з лікарем Нікольським).

Тим часом наказ Перовського з царською милістю, мандруючи «по начальству», досяг, нарешті, батальйонного штабу в Уральську. 26 червня завідуючий 1-м батальйоном підполковник О. Михальський (за відсутністю майора Г. Львова, який саме тоді інспектував Новопетровське укріплення) надіслав відповідне розпорядження ротному Косареву. Від служби звільнялися унтер-офіцери О. Храбчинський, Е. Ольшевський, Ф. Фіалковський, рядові С. Домарацький і Т. Шевченко. Їх належало відправити до батальйонного штабу в Уральськ 150. В укріплення наказ надійшов 21 липня.



149 Большаков Л. Н. Добро найкращее на світі..., с. 216.

150 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 283.



Шевченко дізнався про наказ від М. Бажанова. «...Он первый поздравил меня с свободой. 21 июля 1857 года в И часов утра», — зробив поет у щоденнику урочисто-стислий запис (V, 80). Кілька днів він намагався заспокоїтися; ніяк не виходив до ладу вдячний лист до Ф. Толстого: «Это, вероятно, оттого оно (лист. — Ред.) /320/ у меня не клеится, что я еще не пришел в себя от радости» (V, 84). «Я теперь так счастлив, — писав він Ф. Толстому, — так невыразимо счастлив, что не нахожу слов достойно выразить вам мою сердечную, мою бесконечную благодарность. Без вашего человеколюбивого, христианского участия в моей безотрадной судьбе меня задушили бы в этой широкой тюрьме, в этой бесконечной безлюдной пустыне. А теперь я свободен, теперь независимо ни от чией воли я строю свое радужное будущее, свое безмятежное грядущее» (V, 85).

Поет ще не знав, що зарано радіти звільненню: царизм чіпко тримав його у своїх хижих кігтях, анітрохи не шкодуючи таланту митця. Не знав він того, що йому належало жити під суворим наглядом поліції в Оренбурзі невизначений строк, причому вже не солдатом, а людиною без певних занять, навіть без злиденної солдатської пайки, без засобів до життя й безнадійно далеко від любої його серцю Академії мистецтв та рідної України.

Радіючи, як дитина, Шевченко виливає Ф. Толстому свої надії та плани на майбутнє: «Живописцем-творцом я не могу быть, об этом счастии неразумно было бы и помышлять. Но я, по приезде в Академию, с божию помощию и с помощию добрых и просвещенных людей, буду гравером à la aquatinta и, уповая на милость и помощь божию и на ваши советы и покровительство, надеюсь сделать что-нибудь достойное возлюбленного искусства. Распространять посредством гравюры славу славных художников, распространять в обществе вкус и любовь к доброму и прекрасному — это чистейшая, угоднейшая молитва человеколюбцу богу. И посильно бескорыстная услуга человеку. Это мое единственное, непреложное стремление» (V, 86).

Наступного дня по одержанні звільнення Тарас Григорович зазначив у щоденнику, що комендант Усков відмовив йому в перепустці до Петербурга, оскільки ще не дістав наказу по корпусу про його звільнення. Минуло дев’ять днів, а наказу все не було. І Усков, після довгих вагань, зважився видати Шевченкові квиток на проїзд до Петербурга, датований 1 серпня. Цього ж дня він надіслав командирові батальйону Г. Львову рапорт, в якому доповів, що коли рядовий Шевченко звернувся до нього з проханням видати йому квиток на проїзд до Петербурга — так, як це було зроблено для раніше звільненого Л. Балінського, — то він, Усков, урахувавши, що відправка до Уральська означає для Шевченка зайвих тисячу верст (а від прогонних та кормових грошей він відмовляється), вирішив видати йому такого квитка. У документі стояло: «Предъявитель сего, служивший в Новопетровском укреплении линейного Оренбургского батальона № 1-го, рядовой из бывших художников С.-Петербургской Академии художеств Тарас Григорьев Шевченко, согласно предписания командира означенного батальона от 26 июня за № 1651-м, последовавшего к заведывающему здесь двумя ротами того же батальона, а мне сообщенного в его рапорте от 29-го июля за № 535-м, по высочайшему повелению уволен от службы и ныне по желанию его отправлен на местожительство в г. С.-Петербург. Вследствие чего прошу покорнейше г.г. начальствующих по тракту чинить Шевчен-/321/ко свободный пропуск, а также и на месте в С.-Петербурге впредь до высылки ему откуда следует надлежащего паспорта на свободное проживание, в удостоверение чего дан сей билет за надлежащим подписом с приложением казенной печати» 151. 2 серпня, увечері, розпрощавшися нашвидку з усіма й подарувавши Наталочці Усковій її портрет (не знайдений), Шевченко відплив рибальським човном до Астрахані.




15

За роки перебування на Мангишлаку Шевченко виконав понад сто сімдесят малюнків сепією, аквареллю, олівцем — переважно на мангишлацьку тематику. У пейзажних творах художник відобразив природу Мангишлаку, в суворості й одноманітності якої зумів віднайти красу, своєрідність, тонко відчути настрій, передати мінливість освітлення, погоди, пір року, відтворити велич гірських панорам та скромну привабливість якоїсь невеличкої рослинки. У серії малюнків старезних покручених дерев між брилами каміння йому вдалося виразити трагізм нерівної боротьби за життя у ворожій життю пустелі. Завдяки цим малюнкам наочно уявляємо тяжкі маршрути Каратауської експедиції, непривітні околиці Новопетровського укріплення, його вигляд і зсередини й зовні, його гавань та узбережжя, оживлене лише грою сонячного чи місячного світла й тіней від хмар.

В укріпленні він намалював і чимало портретів, що давало вихід його прагненню творити і разом з тим було єдиним джерелом заробітку. Збереглося їх небагато, менше, ніж було виконано. «В форте он много рисовал портретов сепиею, лицо и руки отделывал пунктиром, что ужасно мелкая работа, и он боялся, что потеряет зрение», — згадувала А. Ускова 152. Збереглися, зокрема, портрети: М. Савичева (IX, № 29), А. Ускової (три - IX, № 34, 35, 41), I. Ускова (IX, № 36), подружжя Бажанових (IX, № 42) та самої Бажанової (IX, № 43), невідомого офіцера (IX, № 44), вихованки Ускових Каті в казахському костюмі (IX, № 61), підпоручика Воронцова 153. Тут створено портрети капітана Косарева, підпоручика Фролова, проте їх не розшукано.

Відомі й два автопортрети Шевченка (IX, № 16, 37), що засвідчили руйнівний вплив умов заслання на здоров’я митця. Декілька автопортретів бачимо у композиційному груповому портреті «Т. Г. Шевченко серед товаришів» (IX, № 15) та жанрових картинах «Байгуші» (IX, № 32), «Т. Г. Шевченко і казахський хлопчик, що грається з кішкою» (IX, № 56). Дехто з дослідників вбачає автопортрет поета на малюнку «Циган», але, на наш погляд, тут маємо тип обличчя, характерний взагалі для манери Шевченка-художника, так само, як і на малюнку «Діоген» (IX, № 55) чи на раніших, зокрема на «Портреті невідомого» (VIII, № 87).



151 Там же, с 284.

152 Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников, с. 257.

153 Портрет нещодавно знайдений і зберігається у фондах Державного музею Т. Г. Шевченка (А-592, 593, 594, 595, 596). /322/



Важливе місце у творчих інтересах Шевченка від самого приїзду сюди посідав побут місцевого казахського населення. Художник уважно приглядався до життя, звичаїв невідомого йому народу. Він використовував кожну нагоду, щоб малювати людей, злиденне й рабське існування яких викликало у нього щире співчуття. Ряд малюнків з життя казахів створено в Аральській експедиції та Оренбурзі. Очевидно, саме в експедиції 1851 р., коли була повна змога малювати, виконано прекрасний малюнок «Тріо», що відбив характерну для життя казахської сім’ї сценку в юрті (IX, № 5). Насолоду від власного співу вдало передано на малюнку «Пісня молодого казаха» (IX, № 18) 154.

У передостаннє літо перебування на засланні Шевченко виконав малюнок «Киргизка» («Казашка»; IX, № 50), де зобразив стомлену працею молоду жінку над ступою, а її чоловіка (він саме повернувся з полювання) — на відпочинку, за чаєм (біля нього глек та піала). На землю кинуто спорожнілу баклагу з-під води, що її господар брав із собою. Домашній песик гавкотом зустрічає беркута, якого господар посадив на грядку, прип’явши ланцюжком; стомлений птах лиш клекоче 155. Ці малюнки свідчать також про те, що Шевченко став у казахських та туркменських юртах своєю людиною: його радо вітали, невимушено позували.

Цікавився він і пам’ятками старовини казахів та туркменів — кладовищами, мечетями, пам’ятниками святим (аульє) та народним героям — батирам, народними звичаями. Досі не знайдено дві сепії «Молитва по вмерлих», виконані навесні 1857 р. і надіслані для продажу Бр. Залеському. Художник так пояснює їх зміст: «Это религиозное поверье киргизов. Они по ночам жгут бараний жир над покойпиками, а днем наливают воду в ту самую плошку, где ночью жир горел, для того, чтобы птичка напилася и помолилась богу за душу любимого покойника. Не правда ли, поэтическое поверье?» (VI, 163).

У сім’ї Ускових зберігся подарований їм Шевченком портрет дівчини в казахському костюмі з світильником у руках біля надгробка з казахським національним орнаментом (умовна назва — «Казашка Катя»; IX, № 61). Ця ж дівчина стала моделлю для малюнків «Казашка» (IX, № 50), «Самаритянка» (IX, № 49) та «Благословіння дітей» (IX, № 48).



154 А. Костенко і Е. Умірбаєв вважають, що на малюнку зображені не казахи, а туркменська родина бахші (співця) з усіма характерними для неї етнографічними атрибутами (Костенко А., Умірбаєв Е. Оживуть степи..., с 174).

155 Г. Паламарчук розглядає сюжет у статиці, не помітивши послідовності подій, можливо, тому, що вважає молодого казаха лише підлітком, хоч він подібний до персонажів малюнків «Тріо» та «Пісня молодого казаха» (Паламарчук Г. П. Нескорений Прометеи: Творчість Шевченка-художника 1850 — 1857 років. — К., 1968, с. 58). Це неприйнятне тлумачення йде від загалом дуже докладної та цікавої ораці Я. Галайчука, який вбачає в персонажах малюнка молоду вдову та її сина (Галайчук Я. Ф. Сюїта самотності: (До питання про серію рисунків Т. Г. Шевченка «Телемак» — «Діоген»), — В кн.: Питання шевченкознавства, вип. 2, с. 83).



У шевченкознавстві давно ведеться полеміка з приводу того, хто ж вона. Довгий час її вважали казашкою Катею, нянею Наталі, доньки Ускових; була вигадана навіть легенда про двох врятованих Усковими сестер-казашок, яким вони /323/ дали притулок. Звідки пішла ця легенда? А. Костенко і Е. Умірбаєв, полемізуючи з нею, пишуть, що «у шевченкознавстві немає жодного джерела, яке б засвідчувало належність Каті до казахів» 156. Однак таке джерело, і досить авторитетне, існує: це спогади Н. Ускової-Смоляк, записані І. Проніним. 71-річна Надія Іракліївна згадує: «У Наталі була нянька киргизка. Їй і посилає Шевченко свій поцілунок у цім листі, що ви прочитали» 157. Йдеться про лист Шевченка до І. Ускова від 17 лютого 1858 р., де поет передає вітання і поцілунки до близького великодня усім членам родини, у тому числі і няні, і Каті (слід сказати, що Пронін, цитуючи лист, пропустив слова «і Катю»). Далі в спогадах говорилося: «У родині, крім няньки, жила її сестра Катя, гарна дівчина. (Ви побачите далі її портрет, що намалював Тарас Григорович не зовсім звичайним способом.) Катя була в родині на правах вихованки. Поет обох сестер-киргизок любив як брат, і він, і вони, і всі Ускови по суті була одна родина...» Очевидно, саме зі слів Надії Іракліївни Пронін говорить про цей малюнок: «А ось киргизка Катя. Це вже справжня картина. Дівчина трима свічника...» 158

Однак доводиться мати на увазі й те, що у спогадах Надії Смоляк є неточності, породжені або незнанням, або забутливістю. Значно раніше за ці спогади були опубліковані спогади старшої доньки Ускових — Наталі, яка згадує про малюнок як про портрет «Кати — няни Наташиной, в киргизском костюме» 159. Дана згадка швидше може бути витлумачена як те, що Катя не була казашкою, а лише позувала в національному костюмі. До такої думки схиляються і А. Костенко та Е. Умірбаєв у згаданій праці, і В. Яцюк 160. Не була Катя і нянею Наталі, тому що у щоденнику від 11 липня 1857 р. Шевченко говорить про «няньку Авдотью, уральскую казачку». 2 серпня він залишив укріплення, а наступного року в згаданому листі від 17 лютого передає вітання і Каті, і няні — отже, саме цій уральській козачці Авдотьї. У такий спосіб версія Н. Смоляк про двох сестер-казашок, безперечно, спростовується. Залишається, проте, нез’ясованим, чи не були вони сестрами-козачками, і чи були вони взагалі сестрами, а чи Катя була просто годованкою Ускових невідомого походження й національності (у всякому разі, зовні вона дуже нагадує казахську дівчину). У сім’ї Ускових були ще й служниця та куховарка. Може, Катя і є однією з них?



156 Костенко А., Умірбаєв Е. Оживуть степи..., с. 248.

157 Пронін І. В гостях у друга Т. Г. Шевченка, с. 120.

158 Там же, с. 123.

159 Ускова Н. И. Воспоминания о Т. Г. Шевченко, с. 304.

160 Яцюк В. М. «Казашка Катя» чи «Молитва за небіжчиків»? — В кн.: Збірник праць двадцять п’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1983, с 215 — 221.



Особливо вдячну натуру для художника становили діти. Їх він любив ніжно й співчутливо. Ось характерний запис у щоденнику від 11 липня 1857 р., напередодні звільнення: «Возвращаясь на огород, набрел я на тропинку, на уже засохшей грязи которой видны были отпечатки миниатюрных детских ножек. Я любовался и следил этот крошечный детский след, пока он не исчез в степной полыни вместе /324/ с тропинкою» (V, 61). З ласкавою усмішкою митець зображує «Щасливого ловця» — невеличкого хлопчика, який заснув біля незав’язаної торбини, куди склав свій багатий улов, а тим часом уся здобич потихеньку розповзається навсібіч (IX, № 57). Тремтлива ніжність відчутна у тому, як зображено хлопчика, що грається з кішкою (IX, № 56); художник, очевидно, був і сам задоволений своєю роботою, оскільки передав її в дарунок А. Толстій — своїй «святій заступниці», людині, яка багато зробила для звільнення його із «смердючої казарми». Не зберігся малюнок «Спритний продавець» (IX, № 219), надісланий для продажу Бр. Залеському (VI, 163). Малював він і казарму, здолавши передати не лише її внутрішній вигляд, а й характерний для неї задушливий запах, а також галас, лемент і поряд — самотню глуху мовчанку. В казармі він зобразив себе за лагодженням солдатської форми та мале киргизеня біля себе, яке пригостив бубликом (IX, № 70).

Діти приходили до казарми, випрохуючи солдатські недоїдки. Це нерідко був єдиний харч цілих родин, які під час епідемій джуту 1847 та 1852 рр. втратили худобу і залишилися без засобів до існування. Широко відомі два його малюнки, що зображують дітей-байгушів (бідолах. — Ред.) за жебранням. На одному з них двоє дітей, стоячи на порозі казарми, просять хліба. За ними, докірливо дивлячись на глядача, підтримуючи й захищаючи цих знедолених, стоїть сам художник. Твір адресований не лише мешканцям казарми, зрештою, не лише до неї приходили голодні діти; зміст твору ширший — це докір, обвинувачення і заклик допомогти, звернений до всього суспільства. Так само символічним є і другий, теж соціальний за змістом, малюнок, де зображено двох дітей під вікном офіцерського флігеля всередині укріплення; але у відповідь на їх прохання лунають погрози й лайка: їм замість хліба — лютий кулак. Побачивши один з цих малюнків, З. Сераковський писав Шевченкові: «Батьку!.. Твои киргизята прекрасны! Ты олицетворяешь идеи» 161.

У багатьох роботах Шевченка часу заслання відбито життя казахського народу. Недаремно нащадки тих, кого він малював, паші сучасники, вважають його одним з перших казахських художників, а картинна галерея в Алма-Аті носить ім’я Т. Г. Шевченка.

У передостаннє літо перебування на Мангишлаку Шевченко виконав ряд малюнків на теми з історії та міфології. Очевидно, саме про них він писав Залеському 8 листопада 1856 р.: «Посоветуй, что мне делать с лоскутьями шерстяной материи? У меня их накопилось кусков около десятка. Прошедшее лето благоприятствовало моей мануфактуре» (VI, 143) 162.



161 Листи до Т. Г. Шевченка, с 88.

162 Про датування та історію цих десяти робіт див.: т. IX, с 29 — 30 «Описів та коментарів», де переконливо доводиться той факт, що Шевченко підписав та пронумерував їх уже в Нижньому Новгороді, передаючи М. Щепкіну для влаштування лотереї.



Серед цих малюнків є один, згаданий вище, — «Киргизка» («Казашка»; IX, № 50); малюнки за літературними сюжетами: «Робінзон Крузо» (IX, № 47), «Умираючий гладіатор» (IX, № 54); за християнськими й міфологічними сюжетами: /325/ «Благословіння дітей», де художник звеличує жінку-матір (IX, № 48), «Самаритянка» (IX, № 49), «Св. Себастіан» (IX, № 53); за грецькими міфами: «Нарціс та німфа Ехо» (IX, № 52), «Мілон Кротонський» (IX, № 51) або за цими ж міфами, трансформованими в літературних творах: «Телемак на острові Каліпсо» (IX, № 46) — це розвинуті Фенелоном епізоди «Одіссеї» (роман Фенелона Шевченко міг знати завдяки написаній на основі його сюжету поемі В. Тредіаковського «Телемахіда»). За історичним сюжетом виконаний малюнок «Діоген» (IX, № 55).

Я. Галайчук вважає, що ці десять робіт становлять цілісну серію, об’єднану єдиним задумом. З ним не погоджується Г. Паламарчук, і не безпідставно: тематика робіт така різноманітна, що, на наш погляд, не підпадає об’єднанню під єдину, запропоновану Я. Галайчуком тему: «сюїта самотності». Явно випадають з цієї теми малюнки із зображенням жінок. Але і до чоловічих образів не в усіх випадках стосовне міркування Я. Галайчука про те, що «у названих рисунках показані образи людей самотніх, одиноких, скривджених долею» 163. Не самотні й не скривджені долею Телемак і Нарціс (принаймні у зображений момент), хоча їх етико-моральні цінності піддані випробовуванню; самотні, але зовсім не нещасні Робінзон та Діоген. І лише Мілон Кротонський, святий Себастіан та ще Гладіатор справді гинуть самотні. Тобто в чоловічих образах можна знайти якщо не весь комплекс, то окремі риси життєвої та духовної ситуації самого художника: відірваність від широкого світу й прив’язаність до одного «острова» (як у Телемака і Робінзона), пошуки «людини», духовну самотність (як у Діогена), людську байдужість до страждань та загибелі людини ( подібно Гладіатору, святому Себастіану), необхідність, як вони, бути мужнім і терплячим, осуд егоїзму та самовпевненості (Нарціс та Мілон). Для багатьох образів моделлю був один і той же натурщик, можливо Л. Алексеев, як згадує його брат, а може, як повідомляла О. Кониського А. Ускова, — один молодий солдат. Загалом кажучи, зміст усіх цих малюнків виражає світогляд, світосприйняття, етико-моральну позицію їх автора. Словом, це втілена у яскравих символічних образах поетова філософія.



163 Галайчук Я. Ф. Сюїта самотності, с. 72.



Паралельно з такого типу творами Шевченко продовжував працювати над глибоко реалістичними працями, що носять виразний соціальний, а то й соціально-політичний характер. Серед них — намальований 1851 р. «Циган», а також пройняті могутнім почуттям протесту проти соціальної несправедливості й болем за знедолених «Байгуші» (IX, № 32) та «Байгуші під вікном» («Державний кулак»; IX, № 45); це і відома «Казарма» (IX, № 70). 8 листопада 1856 р. художник пише Залеському: «Недавно мне пришла мысль представить в лицах евангельскую притчу о блудном сыне, в нравах и обычаях современного русского сословия. Идея сама по себе глубоко поучительна, но какие душу раздирающие картины составил я в моем воображении на эту истинно нравственную тему. /326/Картины с мельчайшими подробностями готовы (разумеется, в воображении), и дай мне теперь самые бедные средства, я окоченел бы над работой» (VI, 142). І вже 10 травня 1857 р. він повідомляє Залеського, що вісім малюнків готові, а перших чотири він і не починав через відсутність потрібного йому типу старого купця, але сподівається викінчити їх у Москві або в Петербурзі. Мабуть, одночасно з початком праці у художника виник намір пізніше, по поверненню в Петербург, «выпустить в свет в гравюре акватинта и собственное чадо — «Притчу о блудном сыне», приноровленную к современным нравам купеческого сословия. Я разделил эту поучительную притчу на двенадцать рисунков, они уже почти все сделаны на бумаге... Мне кажется, — розмірковував він у щоденнику 26 червня 1857 р., — что для нашего времени и для нашего среднего полуграмотного сословия необходима сатира, только сатира умная, благородная. Такая, например, как «Жених» Федотова или «Свои люди — сочтемся» Островского и «Ревизор» Гоголя... На пороки и недостатки нашего высшего общества не стоит обращать внимания. Во-первых, по малочисленности этого общества, а во-вторых, по застарелости нравственных недугов, а застарелые болезни если и излечиваются, то только героическими средствами. Кроткий способ сатиры тут недействителен... А средний класс — это огромная и, к несчастию, полуграмотная масса, это половина народа, это сердце нашей национальности, ему-то и необходима теперь не суздальская лубошная притча о блудном сыне, а благородная, изящная и меткая сатира. Я считал бы себя счастливейшим в мире человеком, если бы удался мне так искренно, чистосердечно задуманный мой бессознательный негодяй, мой блудный сын» (V, 32 — 33).

«Блудних синів» митець бачив багато: і гультяїв та п’яниць офіцерів, які пропивали платню, а часом — амуніцію (V, 29 — 30); і поміщицьких синків, до такої міри розбещених, аморальних, що навіть власні батьки змушені були позбавлятися їх, віддаючи у солдати. Їх зобразив письменник у повістях «Несчастный», «Близнецы». Однак у графічній серії цей образ набув іншого, справді трагічного звучання. Використавши основний фабульний стрижень відомої біблійної притчі про блудного сина та, можливо, «Повести о Горе-злосчастьи», яку Шевченко міг прочитати в журналі «Современник» (1856, № 3), де її опублікував М. Костомаров, він наповнив стару притчу новим змістом, зобразивши сцени так добре відомого йому армійського побуту та «дисциплінарних заходів».

Ці вісім малюнків не пронумеровані автором, їх послідовність невідома, тому дослідникам довелося подавати своє тлумачення сюжету. Жодна з відомих версій не дає повного й песуперечливого пояснення авторського задуму, змісту окремих сцен. Але як би не пояснювати послідовність сцен, залишається безсумнівним намір художника викрити нелюдську суть суспільного ладу та його породження — царської армії, яка калічила людину духовно й знищувала фізично. Відомий біблійний сюжет мав виступати свого роду прикриттям для гостровикривальних сцен покарання, що були звичайним засобом підтримання дисципліни в армії, служба в якій для /327/ простого солдата мало чим різнилася від каторги («У в’язниці», «Кара колодкою», «Кара шпіцрутенами»; IX, № 69, 67, 68). Сцена, зображена на сепії «Кара колодкою», відбувається у казармі, де на другому плані змальований сам Шевченко (тут художник використав свій малюнок «Казарма»), а на малюнку «Кара шпіцрутенами» шеренги солдат вишикувалися на плацу попід фортецею; і церква святого Петра, яка втілює боже милосердя, байдуже бовваніє над місцем страшного знущання з людей. Мистецтвознавці Е. Зінгер, Г. Паламарчук, П. Білецький 164 відзначають драматизм, реалістичність цих творів, їх класовий і політико-викривальний характер, що зробило серію видатним явищем у тогочасному мистецтві.

5 серпня о п’ятій годині вечора, після триденної подорожі морем і рукавами волзької дельти, Шевченко прибув до Астрахані. Скінчилося невимовно тяжке для поета й художника десятиліття, сповнене образ, принижень, муштри, дальніх походів з небезпечними ситуаціями (як це видно з щоденника начальника Аральської експедиції О. Бутакова). Він постарів, посивів, втратив здоров’я. Проте були не лише втрати, а й надбання: щирі, випробувані у спільних знегодах друзі, нові твори — російські повісті й багатющий врожай поезій, серед яких — нова редакція поеми «Москалева криниця», що повернула йому радість поетичного творення; з’явилися й нові мистецькі твори — вони відобразили події та людей, яких зустрів художник, шляхи, якими він пройшов у ці сумні, але незабутні літа.

А 23 серпня в укріплення прийшов наказ по батальйону, де повідомлялося, що Шевченкові заборонено в’їзд в обидві столиці й призначено жити в Оренбурзі. Ускову загрожувало покарання, яке могло б звести нанівець усе, чого він досяг багаторічною нелегкою службою. І він відразу ж надсилає повідомлення в поліцейські відділення Астрахані, Нижнього Новгорода, Москви, Петербурга, а також в Академію мистецтв, прохаючи зупинити Шевченка й повернути його в Оренбург. Докладніше про все, що сталося, він пише М. Лазаревському.

Шукаючи захисту, Усков звернувся з листом до такої впливової людини, як приязний йому К. Бер, де прохав поклопотатися перед новим начальником корпусу генерал-ад’ютантом О. Катеніним. На щастя для Ускова, а можливо й завдяки зусиллям впливових людей у Петербурзі |65 й Оренбурзі, Катенін тільки «в уважение долговременной, усердной и полезной службы» Ускова обмежився оголошенням йому суворого зауваження, «предписывая на будущее время быть осмотрительнее в подобных случаях» 166.



164 Зингер Е. «Притча о блудном сыне» Т. Г. Шевченко. — Искусство, 1956, № 2, с. 55 — 60; Паламарчук Г. П. Нескорений Прометей, с. 90 — 104; Білецький П. О. Скарби нетлінні: Українське мистецтво в світовому художньому процесі. — К., 1974, с 99 — 101.

165 12 жовтня 1857 р. М. Лазаревський писав Шевченкові з Петербурга: «Около м[еся]ца назад я получил письмо от Ирак[лия] Ал[ександровича] о вышедшем там недоразумении и был в сильном недоумении насчет тебя, дорогой друг... По письму Ир[аклия] Ал[ександровича] отсюда писали о тебе к Катенину...» (Листи до Т. Г. Шевченка, с. 106).

166 Тарас Шевченко : Документи та матеріали до біографії, с. 289. /328/













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.