[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 79; 598-599.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





1838


ДУМКА


Тече вода в синє море,

Та не витікає,

Шука козак свою долю,

А долі немає.

Пішов козак світ за очі;

Грає синє море,

Грає серце козацькеє,

А думка говорить:

«Куди ти йдеш, не спитавшись?

На кого покинув

Батька, неньку старенькую,

Молоду дівчину?

На чужині не ті люде —

Тяжко з ними жити!

Ні з ким буде поплакати,

Ні поговорити».


Сидить козак на тім боці,

Грає синє море.

Думав, доля зустрінеться —

Спіткалося горе.

А журавлі летять собі

Додому ключами.

Плаче козак — шляхи биті

Заросли тернами.











ДУМКА («Тече вода в синє море...»)


Джерела тексту:

першодрук в альманасі «Ластівка» (с. 312 — 313);

список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 5 — 5 звор.);

«Кобзар» 1860 (с. 34 — 35).

Подається за «Кобзарем» 1860.

Датується орієнтовно на підставі повідомлення Є. П. Гребінки в листі до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 18 листопада 1838 р. про передачу Шевченком творів для публікації в альманасі «Ластівка»: 1838 р., С.-Петербург.

Автограф не відомий. У кінці 1838 року Шевченко передав Є. П. Гребінці текст вірша разом з кількома іншими творами для публікації в альманасі «Ластівка». Про Шевченкову участь в альманасі Є. П. Гребінка написав у листі до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 18 листопада 1838 р.: «Він мені дав гарних стихів на збірник» (Гребінка Є. П. Твори: В 3 т. — Т. 3. — С. 595). За описом П. О. Картавова, складальний рукопис «Ластівки» міс/599/тив писарську копію вірша (РНБ, ф. 341, № 443, арк. 8). У першодруці вірш помилково приєднано до поезії «На вічну пам’ять Котляревському». У складальному рукопису «Ластівки» ці вірші містились як окремі твори: під поезією «На вічну пам’ять Котляревському» рукою переписувача було написано «Т. Шевченко», вірш «Тече вода в синє море...» поет підписав власноручно: «Т. Шевченко» (Там само). В кінці 50-х років XIX ст. вірш «Тече вода в синє море...» переписав з «Ластівки» І. М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 5 — 5 звор.). Вірш переписано безпосередньо після вірша «На вічну пам’ять Котляревському» як його частину. Переглядаючи рукопис після повернення із заслання, Шевченко олівцем відокремив ці поезії й виправив рядок 22. У 1860 р. вірш надруковано в «Кобзарі», де його подано за «Ластівкою» як окремий твір під назвою «Думка». Назвою «Думка» тут об’єднано чотири вірші: «Тече вода в синє море...», «Вітре буйний, вітре буйний!..», «Тяжко-важко в світі жити...» і «Нащо мені чорні брови...». Виправлення в тексті вірша у списку І. М. Лазаревського Шевченко в «Кобзарі» 1860 не врахував. Між рядками 16 і 17 зроблено відступ.

Вірш поширювався в рукописних списках. Від публікації в «Ластівці» походять списки у збірці творів Шевченка середини XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 57, арк. 21 звор. — 22 звор.), «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченку (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 127 — 128), збірнику без дати (НМТШ, А-546). У рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 «Думку» («Тече вода в синє море...») переписано двічі — за текстом «Ластівки» та за текстом «Кобзаря» 1860 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 211 — 212, 446 — 447). «Кобзар» 1860 є джерелом списку в рукописному «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 104 — 105) тощо.

Тему вірша — шукання долі молодим козаком — запозичено з народної пісні, його мотиви й образи мають численні паралелі в народних піснях («Ой не шуми, луже, зелений байраче...», «Ой не шуми, луже, дубровою дуже...», «Ой зелений дубе, чого нахилився...», «Нещасливий козаченько без долі вродився...» та ін.), як-от:


Та пішов козак понад морем,

Синє море грає;

Ой рад козак утопиться —

Море не приймає.

«Та прийми ж мене, синє море,

Жить у світі горе,

Горе жити на чужині

Бідній сиротині.

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 1019).










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.