[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 220-221; 682-683.]

Попередня     Головна     Наступна

Мені здається, я не знаю,

А люде справді не вмирають,

А перелізе ще живе

В свиню абощо, та й живе,

Купається собі в калюжі,

Мов перш купалося в гріхах.

І справді так. Мені байдуже

За простих сірих сіромах,

Вони і Господом забуті.

Так що ж мені тут гріти-дути!

А де оті?? Невже в сажах

Годує хам собі на сало?

А може, й так? Добра чимало

Вони творили на землі,

Ріками сльози розлили,

А кров морями. Люде знають,

Кого годують, доглядають.

І що ж ви скажете: за славу

Лили вони моря кроваві

Або за себе? Ні, за нас!

За нас, сердешних, мир палили!

Поки їх в саж не засадили.

Якби не те, то, певне, б пас

Свинар в толоці. Кляті! кляті!

Де ж слава ваша?? На словах!

Де ваше золото, палати?

Де власть великая? В склепах,

В склепах, поваплених ката[ми],

Такими ж самими, як ви

Жили ви лютими звірми,

А в свині перейшли!..

Де ж ти?

Великомучениче святий? /221/

Пророче Божий? Ти меж нами,

Ти, Присносущий, всюди з нами

Витаєш ангелом святим.

Ти, любий друже, заговориш

Тихенько-тихо... про любов

Про безталанную, про горе,

Або про Бога, та про море,

Або про марне литу кров

З людей великими катами.

Заплачеш тяжко перед нами,

І ми заплачемо... Жива

Душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах,

І ми, читая, оживаєм

І чуєм Бога в небесах.

Спасибі, друже мій убогий!

Ти, знаю, лепту розділив

Свою єдину... Перед Богом

Багато, брате, заробив!

Ти переслав мені в неволю

Поета нашого... На волю

Мені ти двері одчинив!

Спасибі, друже! Прочитаю

Собі хоть мало... оживу...

Надію в серці привітаю,

Тихенько-тихо заспіваю

І Бога Богом назову.

«МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, Я НЕ ЗНАЮ...»

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 388 — 390).

Подається за «Малою книжкою».

Автограф не датований.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1850 р. (під № 5 у другому зшитку за 1850 рік) та часом перебування Шевченка в Оренбурзі взимку — навесні 1850 р., орієнтовно: січень — квітень 1850 р., Оренбург.

Єдиний відомий текст — автограф у «Малій книжці». /683/

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 560 — 561 (подано за «Малою книжкою»).

Філософська основа проблематики твору — притаманне багатьом давнім культурам уявлення про метемпсихоз — переселення душ в інше тіло; Шевченкові виявився близьким морально-етичний варіант вчень (давньоіндійського кармічного, піфагорійського платонізму) про залежність переселення душі від морального обличчя померлого. Перша частина твору (рядки 1 — 31) становить сатиричну медитацію, предметом якої є інститут самодержавства. Друга частина (рядки 32 — 48) — ліричне звернення до М. Ю. Лермонтова; третя (рядки 49 — 60) — вдячне послання другові поета М. М. Лазаревському, який надіслав Шевченкові твори Лермонтова.

Саж — хлівець для відгодівлі свиней.

Толока — тут: громадський випас за селом.

В склепах, поваплених катами... — Очевидно, це біблійний образ: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів побілених [поваплених — Ред.], які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистоти. Так і ви, — назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!» (Матвія. Гл. 23. В. 27 — 28).

Де ж ти? Великомученице святий? — Йдеться про М. Лермонтова.

І ми, читая, оживаєм, І чуєм Бога в небесах. — Це ремінісценція з вірша М. Лермонтова «Когда волнуется желтеющая нива»: «И в небесах я вижу Бога». Цей же рядок Шевченко згадує пізніше в щоденнику (запис 17 червня 1857 р.).

Ти, знаю, лепту розділив Свою єдину... — Ремінісценція євангельської притчі: «І сів Він навпроти скарбниці, і дививсь, як народ мідяки до скарбниці вкидає. І багато заможних укидали багато. І підійшла одна вбога вдовиця, і поклала дві лепти, цебто гріш. І покликав Він учнів своїх та й промовив до них: „По правді кажу вам, що ця вбога вдовиця поклала найбільше за всіх, хто клав у скарбницю. Бо всі клали від лишка свого, а вона поклала з убозства свого все, що мала, — свій прожиток увесь...“» (Марка. Гл. 12. В. 41 — 44).

Ти переслав мені в неволю Поета нашого... — Друг Шевченка М. М. Лазаревський, з яким поет познайомився в Оренбурзі 1847 р., на його прохання, висловлене в листі від 20 грудня 1847 р., надісланому Лазаревському в Петербург, переслав Шевченкові твори М. Лермонтова (див. лист М. М. Лазаревського до Т. Г. Шевченка від 12 лютого 1848 р. // Листи до Тараса Шевченка. — С. 54 — 55). Однак через те, що пересилка відбувалася через проміжних адресатів, Шевченко не встиг одержати книжку до відправлення в Аральську експедицію і одержав її, очевидно, вже після повернення в Оренбург — наприкінці 1849 року.

Попередня     Головна     Наступна