Головна





Ірина Володимирівна ЖИЛЕНКО

ЖИТІЄ ТА ЧУДЕСА
СВЯТОЇ ВЕЛИКОМУЧЕНИЦІ ВАРВАРИ


Дана публікація є витримкою з великої праці, присвяченої історії написання “Житій святих” святителя Димитрія Туптала та їхній джерельній базі, а також покликаної донести до читачів житія святих, так чи інакше пов’язаних із Україною, в адаптованій до сучасної української мови автентичній редакції святителя, оскільки в цій своїй редакції вони востаннє видавалося на початку XVIII ст., а сучасні російськомовні публікації з певних, далеких від Віри причин, не мають із нею нічого спільного.

Свят. Димитрій жив у часи тяжкі й криваві. Безліч політичних негараздів та свідомо створених перепон стояли на заваді його роботі. Та попри все він зумів довести свою працю до кінця, довести, не відволікаючись, по можливості, на негаразди, не занурюючись глибоко в політичні конфлікти. “Житія святих” є вічним спомином того, що і в найтяжчі, і здавалось би, більше пристосовані для мітингування, ніж для культурного будівництва часи, духовність виростає й пробивається, немов зелена парость крізь кам’яні брили. І виростає вона не з горластих політичних осередків, а з тихої келії праведника, який творить свою працю в молитві й молитву в праці, покликаній примножити й донести до наступних поколінь всю глибину Віри, любові до Бога та Його святих угодників. Робота святителя Димитрія над “Житіями святих” є щонайглибшим втіленням чернечого сприйняття праці, як невід’ємної складової молитви. Саме так сприймається ця величезна збірка у своєму первісному автентичному вигляді – передусім не стільки історичним та агіографічним твором, а непрестанною молитвою, вищим злетом і єднанням душі живої людини з душами давно померлих праведників, до сонму яких автор долучився по смерті.

Проте, крім суто релігійного, надзвичайно вагома робота святителя й у джерелознавчому сенсі: в її складі дійшли до нас відголоски самобутньої агіографічної та історіографічної традиції України, яка значною мірою або не дійшла до нашого часу, або була поглинута чи перекручена в часі московського панування.

Безперечно, нині назріла необхідність нового повного, адаптованого до сучасної української мови видання “Житій святих”. Проте приступаючи до написання книги, фрагмент із якої нині пропонується вашій увазі, я була цілком свідома того, що не маючи таланту та Віри свят. Димитрія, одній людині не по силі заново належно підготувати до видання такий величезний матеріал, а тому обмежилася тільки вказаною вибіркою.




* * *


Питання про джерельну базу «Житій святих» свят. Димитрія Туптала є на сьогодні найбільш невивченим питанням, пов’язаним із його творчістю. Причиною цього можуть бути названі величезний об`єм самого тексту і велика кількість та різноплановість його джерел, оскільки, власне, матеріалу для дослідження в публікаціях авторського тексту “Житій Святих” не бракує. Як і більшість пам`яток української історіографії та агіографії XVII — початку XVIII століть, вони мають прекрасно розроблену систему посилань, подібну до сучасної, якої, зокрема, російськомовна історіографія не знала навіть на початку XX століття.

Недостатня вивченість джерельної бази видання нерідко призводиться до певних наукових курйозів, коли головним, ледь за єдине джерело “Житій святих” визнаються то Великі Четії-Мінеї митрополита Макарія, то католицькі агіографічні видання “Vitae sanctorum” Сурія, “Acta sanctorum” болландистів, а також “Zywoty Swietych Петра Скарги [1]. Так, зокрема, в московській літературі, особливо науково-популярній, до сьогодні можна зустріти твердження, що “Житія Святих” свят. Димитрія є ледь не звичайною редакцією Макарівських Четій-Міней [2]. Навіть такий визначний дослідник творчості святителя, як І. Шляпкін, зазначає, що, свого часу по відібранні Міней патріархом Іоакимом, робота свят. Димитрія зупинилася [3].

Насправді, уже з передмови до “Житій святих” архимандрита Києво-Печерського Варлаама Ясинського до першого тому видання ясно, що задум створення української всезбірки житій святих належить ще свят. Петра Могили, який свого часу виписав із Афону житія святих Симеона Метафраста, але не встиг втілити в житті свій задум а рукопис по тому зберігався у Києво-Печерській лаврі, й був переданий свят. Димитрію на початку його роботи. “…извЂстно же ест намъ, и всЂмъ да будетъ, яко списанія Житій сихъ Святыхъ, не от коихъ потоковъ Исторій, но от самыхъ Источниковъ исчерпана суть, трудолюбиемъ Списателя сего, иже самый первЂйшій и въ неложной Исторіи изоболнЂйшій Источникъ имЂ, преждепомянутаго Блаженнаго Симеона Метафраста...” — пише Варлаам Ясинський. І, дійсно, аналіз джерельної бази “Житій Святих” приводить нас до висновку, що, власне, писання Симеона Метафраста і є найголовнішим джерелом свят. Димитрія. Зокрема уже в першому томі всезбірки прямі посилання на нього наведено в 56 житіях.

Що ж стосується джерел вітчизняної історії “Житій святих” свят. Димитрія, то серед них — практично весь доступний тоді європейцям історіографічний і агіографічний матеріал, як український та, загалом, східнослов’янський (хоча багатьох великих московських історіографічних підбірок він не знав), так і західний. Використане ним, зокрема, унікальне літописне Печерське зведення, на жаль нині втрачене, яке пов’язувалося з іменем прп. Нестора літописця, і цитувалося також у інших тогочасних історичних та агіографічних писаннях [4]. Крім них, свят. Димитрій користувався низкою невідомих нині українських агіографічних пам’яток. Так, оригінальні варіанти житій святих та літописних повідомлень однозначно були використані при написанні біографій свят. Єфросинії Суздальської, свят. Варвари великомучениці, литовських мучеників, вірогідно, святителя Петра, прп. Єфрема Новоторзького, свят. Бориса і Гліба, свят. Ольги та Володимира. При написанні житія свят. Кирила і Мефодія свят. Димитрій мав під рукою редакцію житія свят. Кирила Хіландарського монастиря, доповнену певними додатками та правками українського переписувача. Житія свят. Ігоря та Костянтина написані виключно на основі вищезгаданого печерського літописного тексту. Інформація про свят. Іуліанію Ольшанську зібрана в Києво-Печерській лаврі. Однозначно українські першоджерела — як літописні, так і агіографічні — використано при написанні житія свят. володимира. В основі житія свят. Ольги лежить українська редакція поширеного псковського житія святої та, знову ж таки, інформація з українських літописних зведень.

Те, що інформація, наведена в цих житіях, відрізняється від тої, що існує в більш ранніх за часом списках, які походять із Новгородської землі чи Московії, само по собі ще не свідчить про пізнє чи фольклорне її походження. Так, роботами О. Шахматова блискуче доведено, що давність списків далеко не є критерієм первинності наведеної в ньому інформації [5]. Н. Серебрянський же зазначав, що житія, що дійшли до нас у північно-східних списках є переважно не давньоруськими першоджерелами, а продовженням давньоруської агіографічної традиції на терені північно-східних земель [6]. Отже, ми власне не можемо сказати, що є більш давнім — добре відредагований і забазований на давній інформації той чи інший український текст XVII ст. чи наділений всіма характерними рисами давньоруської літератури московський старообрядський XV-XVI ст.

Використовував свят. Димитрій і твори Московської писемності, насамперед, Макарівські Четії-Мінеї, які, як щонайважливіше джерело писань святого зазначені уже в самій передмові. Проте в основі роботи Макарія лежала ідея, відмінна від творчого задуму свят. Димитрія — це була не всезбірка житій святих, алевсезбірка “всех книг четьих”. Таким чином, уже з цієї причини ми не можемо визнавати “Житія святих” за запозичення в Макарія.

Макарівські Четії-Мінеї потрапили в Україну ще за життя печерського архимандрита Інокентія Гизеля (1656 (1672?) — 1684 (1688?)), разом із іншою московською інформацією, зокрема тою, що була пізніше використана при написанні редакції Печерського Синопсиса 1680 року. Як свідчить вступ до першого тому «Житій святих», це було пов’язано з бажанням Гизеля розпочати роботу над аналогічним українським зведенням. Можливо, Інокентій Гизель думав і про безпосереднє, після певного редагування, видання цього зібрання. Проте на заваді цьому став його величезний об’єм і не завжди адекватний текст перекладів. До того ж, прислана 1680 року копія виявилася переписаною малозрозумілим скорописом [7].

20-річну подвижницьку роботу свят. Димитрія було започатковано в Києво-Печерській лаврі весною чи влітку 1684 року. Очевидно тоді він отримав із величезної бібліотеки Лаври й необхідні йому матеріали. І лише значно пізніше, після поставлення московським урядом 1685 року нового київського митрополита Гедеона, до Києва, на прохання митрополита і гетьмана, був доправлений з Москви придатний для читання список Макарівських Четій-Міней [8]. Проте, уже на початку 1688 року патріарх Іоаким відібрав Макарівські Четії-Мінеї назад до Москви. Таким чином, лише перший, невдовзі по тому опублікований том «Житій Святих» і, якоюсь мірою, том другий, могли бути написані на основі макарівського тексту. На разі, навіть тут найбільш часто знаходимо посилання на Симеона Метафраста. Значними джерелом був Пролог (вірогідно відомий свят. Димитрію не в одній редакції) (посилання у 38 житіях), а також історичні писання Георгія Кедріна (10), Єроніма (11), Никифора Каллістова (17). Часто (в 12 житіях) цитується службова Мінея (у вступі до першого тому «Житій Святих» Варлаам Ясинський зазначає, що мова йде про друковане видання). Дещо рідше (менш, ніж у 10 житіях) згадуються в посиланнях Амвросій, єп. Медіоланський, Василій Великий, Єпифаній, єп. Кипрський, Єрмій Созомен, Іоан Золотовустий, Іоан Дамаскін, Іоан Ліствичник, Йосиф Флавій, Сократ, схоластик Костянтинопольський, Феодорит, єп. Кіринейський; а також Трифологіон, Мартиролог, Печерський патерик. Цитування ж Великих Четій Міней у першому томі “Житій святих” знаходимо у 18 житіях, причому в по-більшости вони виступають як джерело не головне, а другорядне, одне з багатьох, як наприклад, в житії прп. Симеона Стовпника, де вони названі серед восьми інших першоджерел, причому на третьому від кінця місці — після них стоять лише Пролог та Трифологіон. В житії муч. Михаїла, князя Чернігівського, Макарівські Четії-Мінеї названі на першому місці, але є не єдиним джерелом — крім них використано ще “літописець Печерський”, а в тексті є посилання на друкований «Синопсис Печерський» (святий користувався виданням «Синопсиса» 1680 року). Крім того, наші студії показують, що в руках свят. Димитрія вірогідно були й інші списки житія. В житії свят. муч. Сергія і Вакха, для написання якого свят. Димитрій скористався текстом Симеона Метафраста, з посиланням на Великі Четії Мінеї подано лише одне чудо, відсутнє у грецькій підбірці. Так само лише один епізод взято з Великих Четій-Міней до житія свят. муч. Артемія. В житіях великомученика Димитрія та Гурія, Самона і Авіва, сповідників, Великі Четії-Мінеї зазначено другим джерелом після Симеона Метафраста; в житіях свят. апостола Філіппа, свят. євангеліста Матфея та прп. Амфілохія Іконейського це джерело назване серед багатьох інших, першим із яких зазначено Симеона Метафраста. В житії св.-муч. Климента, папи Римського, всезбірка Макарія названа головним джерелом, але приблизно в середині житія знаходимо таке посилання: “от сюду начинатся списаніе от Метафраста”. В житії св.-муч. Стефана Нового, де Великі Четії Мінеї названо головним джерелом, воно — не єдине. Використано також “прочіих достовЂрніх историков”. Разом із тим, із Великих Четій-Міней взято житіє свят. Іоанна, єп. Новгородського; прп. Сергія Радонезького; а також житія свят. муч. Євстафія та свят. муч. Іакова Персіянина, які свят. Димитрій очевидно більше ніде не міг дістати (втім, в останньому випадку використано також писання Никифора Калліста). Отже для свят. Димитрія Великі Четії Мінеї служили насамперед джерелом для написання житій святих, що підвизалися на території Московії або додатковим джерелом, використовуваним тоді, коли в інших джерелах певна інформація була відсутня. А тому ідею про безпосереднє походження навіть першого тому Житій Святих свят. Димитрія від тексту Макарівських Четій-Міней слід вважати легендарною, пов’язаною насамперед з політичною обстановкою того часу. В умовах, коли унікальна праця святителя піддавалась малоосвіченим патріархом Іоаким систематичному цькуванню, керівництво Лаври могло бачити у зазначенні Макарівського рукопису, як головного джерела “Житій святих”, можливість змусити Іоакима “визнати” нове видання. Як ми уже говорили, Макарівські Четії-Мінеї навіть на перший погляд дуже сильно відрізняються від Димитрівських «Житій святих», а тому всерйоз сприйняти їх як головне джерело останніх навіть при побіжній звірці неможливо. Тому невелика хитрість Ясинського могла “спрацювати” лише за умови читання передмови людьми абсолютно безграмотними. Розрахунок виявився точним — Іоаким, який свого часу так “потребувáв” Макарівських Міней у Москві, аж відібрав їх у святителя, ніколи не відкривав їх, і, тим паче, не пробував читати чи співставляти з печерським виданням. На жаль, не пробували це зробити й більшість наступних дослідників.

Серед джерел “Житій святих” свят. Димитрія деякі дослідники виділяють і західноєвропейські агіографічні зібрання. В передмові та посиланнях вони по-більшості не відмічені, що, втім, не заважає взятій із них інформації посідати певне, доволі вагоме місце у писаннях святого. Серед агіографічних католицьких джерел святитель використував насамперед “Vitae sanctorum” Сурія, а з 1693 року — Acta sanctorum боллендистів [9]. З них найвагомішим були, безперечно, — “Acta sanctorum” — найфундаментальніше католицьке агіографічне джерело, якість та інформативність якого може бути порівняна лише з роботою самого свят. Димитрія (Макарівські Четiї-Мінеї, завдяки своїй не завжди якісній критиці першоджерел, стоять на ступені дещо нижчому). Про вагомість цього джерела для святителя свідчить те, що їх набуття навіть згадане в його автобіографії. Проте, наскільки сильно воно вплинуло на “Житія святих”, сказати тяжко — адже і в цьому виданні також широко використовувалися відомі свят. Димитрію в першоджерелі писання Симеона Метафраста.




* * *


Що ж стосується безпосередньо наведеного нижче житія св. Варвари, то найбільш ранні відомі нам оповіді про неї походять із VII ст. Місцем її життя та страждань різні варіанти оповіді називають то єгипетське місто Геліополь (див. прим. 16 до тексту житія), то міста Нікомедію чи Тускану. Оповіді про її житіє були дуже популярними в середньовіччі як серед православних, так і серед католиків.

Оповідь про мучеництво свят. Варвари прийшла в Україну серед інших грецьких пам’яток, і слов’янські списки його відомі починаючи з XIV-XV ст. Подібний же короткий текст знаходиться також в тексті католицькому зібранні житій болландистів [10].

Знаходимо житіє св. Варвари і у Великих Четіях Мінеях митр. Макарія під 4 грудня [11]. Проте, поміщений тут текст є, власне, проложною, надзвичайно короткою редакцією, яка ні за своєю інформативністю, ні, тим більше, за красою викладу просто не може рівнятися з текстом свят. Димитрія. Останнє, як відзначав у посиланнях сам святитель, було “із Метафраста і Дамаскіна, і Четії зібране”.

В Україні, завдяки існуванню тут мощей святої, її вшанування було особливо розвинутим — настільки, що особа святої породжувала численні апокрифічні оповідання (одне таке коротке житіє свят. Варвари було, зокрема, опубліковане І. Франком [12], а її ікони образі красивої української дівчини донедавна можна було зустріти ледь не в кожній сільській хаті.

Велика роль в агіографічній українській традиції свят. Варвари належить настоятелю Київського Золотоверхого Михайлівського монастиря, відомому письменнику, історику та літургісту XVII ст. Феодосію Софоновичу. Софонович народився на початку XVII ст. у Києві у міщанській родині — його брат Іван пізніше був Київським бурмістром. Навчався майбутній письменник у Києво-Могилянському колегіумі. Він добре володів польською, грецькою, церковнослов’янською мовами та латиною. По закінченні колегіуму Феодосій залишився при ньому викладачем. 1649 року він брав участь у роботі місії Арсенія Сатановського та Дамаскина Птицького до Москви, де вони допомагали в перекладі з грецької мови Біблії. Повернувшись звідти, Феодосій продовжив викладацьку діяльність, і протягом 1653-1655 рр. обіймав у Києво-Могилянському колегіумі посаду намісника, тобто виконував функції ректора. 1655 року його було обрано ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря. На цьому посту Феодосій відомий, зокрема, як один із діяльних членів антимосковської церковної опозиції. Помер він бл. 1677 року.

Перу Софоновича належить декілька творів, серед яких богословсько-літургічна праця “Виклад про церкву” (видана 1667 року Печерською типографією); редакція житія свят. володимира [13]. Проте, найбільш відомим нині його творів є “Хроніка з літописців стародавніх” — короткий виклад історії України та Литви.

Бл. 1669-1670 рр. вищезгаданим автором було написано “Мучение святой великомученицы Варвари” та “Повість о преславних чудах”. Цей твір був введений до новітньої історіографії Н. Петровим тільки в кінці XIX ст., після того, як його список був 10 липня 1894 року подарований бібліотеці Києво-Михайлівського монастиря дворянкою К.І. Розумовською [14]. “Мучение” є, власне, лише списком давнього житія, зате “Повість” — оригінальний і дуже цікавий твір, що описує історію появи мощей свят. Варвари в Україні (згідно монастирських переказів, не завше вірогідних) та її чудеса, що сталися переважно у XVII ст. Інформація з цього твору була використана свят. Димитрієм для написання короткого викладу про чудеса святої у його Житіях Святих. Втім, користування текстом Ф.Софоновича не означало сліпого наслідування. В “Житіях святих” використано не всі чудеса, приведені в “Повісті”: одне чудо (з Лазарем Барановичем) наведене з посиланням на твір самого зціленого, а також одне чудо та оповідь про часточку мощей свят. Варвари додано від автора. Відсутня у Софоновича й історія лівої руки свят. Варвари, наведена свят. Димитрієм.
















Житіє і страдництво святої великомучениці Варвари

З Метафраста і Дамаскіна, і Четії зібране


В царство Максиміана, нечестивого царя римського [15] був на сході один чоловік знатний і багатий і славний, на ім’я Діоскор, родом і зловірством — еллін, котрий жив в Іліополі [16]. Мав він доньку на ім’я Варвара, котру беріг як зіницю ока, бо не мав більше дітей, а лиш її одну. Коли почала підростати, стала з лиця вельми крáсна, і не було рівною їй за красою дівчини в усій тій країні. Тому отець її збудував для неї високий стовп вигадливої будови, а на стовпі влаштував помешкання прекрасні, і в них зачинив доньку свою Варвару, приставивши до неї добрих виховательок і рабинь, бо мати її вже померла. Зробив це, аби не бачили такої її краси прості та низькородні люди, бо вважав їхні очі недостойними бачити прекрасне обличчя доньки його. Живучи в тій палаті на високому стовпі, отроковиця втішалася, дивлячись з висоти на верхнє і нижнє творіння Боже — на світлість небесну і на красу земну.

Одного разу, як дивилася на небо і споглядала сонячне світло, сяйво місячне і окрасу зоряну, каже до виховательок і рабинь, котрі жили з нею: “Хто це сотворив?” Також поглянувши на красу земну: на родючі поля, і сади, і виноградники, на гори ж і води, запитала: “Чия рука створила все це?” Присутні ж кажуть їй: “Все те сотворили боги”. Запитала дівчина: “Які боги?” Відповіли їй рабині: “Боги, що їх батько твій вшановує і тримає їх у палатах своїх — золотих і срібних, і дерев’яних, — і поклоняється їм. Ті боги сотворили все, що бачиш очима”. Дівчина ж, почувши ту мову їхню, і засумнівалася, і сама до себе каже: “Боги, яким поклоняється батько мій, створені руками людськими: золотих і срібних зробив золотар, кам’яних зробив каменесічець, дерев’яних зробив деревороб. Як ті рукотворні боги змогли зробити таку пресвітлу висоту небесну, і таку красу земну, не мігши самі ні ходити ногами, ні працювати руками?” Так про себе думаючи, дивилася часто на Небеса вдень і вночі, надіючись із сотвореного Творця взнати. Одного разу ж, як вона довго на Небо дивилась, і бувши охоплена великим бажанням знати, хто сотворив благоліпну ту висоту, і простір, і світлість небесну. Раптом возсіяло в серці її Світло Божественної Благодаті, і відкрив [Господь] очі її розуму на пізнання Єдиного невидимого, невідомого і непостежимого Бога, Котрий премудро сотворив Небо й Землю, і сказала про себе: “Єдин має бути такий Бог, якого не зробила рука людська, але він сам живий по собі, і все рукою Своєю створює, заснував потугу земну, і просвітлює звище весь Всесвіт променями сонячними, сяйвом місячним і зоряним світлом; внизу ж прикрашає землю деревами і квітами різноманітними, і напоює її ріками й джерелами водними. Єдин має бути такий Бог, котрий все підтримує, все влаштовує, все оживляє і все промислює. Так отроковиця Варвара з сотвореного Творця пізнавати вчилася, оскільки збувалися на ній слова Давидові: “Повчився з усіх справ Твоїх, з творінь рук Твоїх навчався”. В тому навчанні її розгорівся в серці її вогонь любові Божественної, і розпалив її душу полум’ям жадання Бога, що на мала вона спокою ні вдень ні вночі, думаючи про Того Єдиного, Того Одного бажаючи пізнати напевно Бога і Творця всього.

Не могла мати ніякого вчителя з-поміж людей, який би відкрив їй Таїни Святої Віри, і на шлях Спасіння наставив — не міг бо ніхто приходити до неї, крім приставлених рабинь, оскільки батько її Діоскор пильно стеріг її. Проте сам Щонайпримудріший Учитель і Наставник Дух Святий, таємним вдиханням Своєї Благодаті в неї повчав її невидимо. І діяло в розумі її пізнання Правди. Була бо дівчина на стовпі тому немов птаха, що усамітнилася на [версі] споруди, про горнє думаючи, а не про низьке. Не лежала бо душа її ні до чого земного: не любила золота ні багатоцінних перл та каміння коштовного, ні прикрас різних, ні якихось дівочих нарядів, ні про шлюб ніколи не думала, але тільки до Єдиного Бога всією думкою линула, бувши полонена любов’ю до Нього.

Надходив же час, коли належало отроковиці бути обручною з чоловіком, і численні багаті високородні й славні юнаки, про предивну красу її чувши, просили Діоскора, аби той зволив дати їм доньку свою за дружину. Піднявся Діоскор на стовп до Варвари, і почав говорити з нею про шлюб, оповідаючи їй про різних вродливих женихів, котрі бажають мати її за наречену — з котрим із них зволила б обручитися? Цнотлива ж дівчина Варвара, почувши від отця свого такі слова, зашарілася, соромлячись не лише чути, але й думати про шлюб. І всіляко того цуралася, не бажаючи [виконати] волю отчу, вважала бо для себе втратою, аби зів’яв цвіт чистоти її, і сплюндровані були безцінні перла дівства. Неодноразово батько напучував її скоритися волі його. [Проте вона] багато слів супроти того казала, а під кінець промовила: “Якщо й далі про те, отче мій, говоритимеш, і змушуватимеш до обручення, то зроблю так, що надалі не зватимешся батьком. Я бо сама себе уб’ю, і втратиш дитину свою єдину”. Вжахнувся, почувши те, Діоскор, і пішов від неї, не сміючи більш силувати її. До того ж думав, що краще буде, коли доброю радою, а не примусом обручить її із кимось. І надіявся, що з часом сама [все] обдумає, і наступного року захоче вийти заміж. По тому задумав піти в у якійсь справі в дорогу далеку, вважаючи, що без нього Варвара буде тужити; і коли повернеться, легше дасть себе вмовити послухатися його веління та ради. Йдучи в дорогу, Діоскор велів своєму будівничому збудувати при купальні своїй у саду лазню, коштом значним і майстерністю премудрою. В лазні ж наказав зробити два вікна в південній стіні. А приставленим до доньки своєї наказав, аби вільно і безборонно коли захоче, зі стовпа сходила, і що їй завгодно буде — те та творить. Думав бо Діоскор, що його донька, з чисельнішими людьми спілкуючись, й сама захоче вийти заміж.

Коли ж пішов Діоскор в путь далеку, діва Варвара, маючи вільний вхід і вихід із дому свого, і маючи можливість безборонно розмовляти з ким захоче, здружилася з якимись дівчатами-християнками, і почула від них Ім’я Ісуса Христа, і негайно від Імені того зраділа духом, і бажала від них дізнатися про Того більше. Вони ж оповідали їй все про християнство: про невимовну Його Божественність, про Втілення від Пречистої Діви Марії, про вільне страждання його і Воскресіння, про майбутній Суд і вічну муку для ідолопоклонників, та безкінечну радість в Небесному Царстві для вірних християн. Варвара, все те послухавши, насолодилася серцем, і палала до Христа любов’ю й жадала Хрещення. Привелося ж у той час одному пресвітеру з Олександрії прийти туди під виглядом купця. Дізнавшись про нього, Варвара, покликала його до себе, аби таємно навчитися від нього пізнанню єдиного Творця всіх і Вседержителя Бога, і Віри в Господа нашого Ісуса Христа, чого віддавна бажанням великим жадала. Пресвітер, оповівши їй всі Таїни святої Віри, хрестив її в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. І належно наставивши її, пішов своєю дорогою. А свята Варвара, просвітлена Хрещенням, ще більше розпалилися на любов Божу, і підвизалася в пості й молитвах день і ніч, бувши рабою Господеві свого, Якому уневістилася, вирішивши дівство своє зберегти неоскверненим.

Тим часом вимурувана була лазня, яку повелів збудувати батько її, вирушаючи в дорогу. Зійшла одного разу свята діва Варвара зі стовпа свого, аби побачити будівництво тої лазні. І побачивши два вікна в лазні, каже до робітників: “Чому тільки два вікна зробили? Чи не краще бути трьом, аби і стіна красивішою, і лазня — світлішою були?” Відповіли будівничі: “Так батько твій велів нам, аби зробили лише два вікна на південь.” Варвара ж настійно веліла, аби й третє вікно влаштували — в образ святої Трійці. І коли не хотіли будівничі того робити, боячись батька її, вона говорила їм: “Я вас перед батьком заступлю, і відповідаю за вас. Ви ж робіть, як велю вам”. І зробили третє вікно в лазні за велінням її. Була там (як [уже] говорилося) купель, при якій лазня будувалася. Та купель була облямована тесаним камінням мармуровим. Одного разу свята Варвара, до тої купелі прийшовши, і на Схід поглянувши, намалювала пальцем на мармурі зображення святого Хреста , яке від святого перста чистої діви так на камені відобразилося, ніби залізом вибите [було]. Ще ж при тій же лазні і ступня чесної дівочої її ноги відбилася, також на камені, і вода зі сліду того потекла, і численні по тому там були зцілення [тим], хто з вірою приходив. Все бо те: і лазня з трьома вікнами в образ святої Трійці збудованими, і мармуровий камінь при купелі з зображенням хресним, і слід ноги святої Варвари — ціле було аж до літ блаженного Симеона Метафраста, який писав про страдництво Варвари по Іоанні Дамаскіні. І каже в оповіді своїй таке: “аж до сьогодні та купель збереглася, зціляючи всіх хворих людей христолюбивих. Якби хто хотів порівняти [цю святиню] з водами Йорданськими, чи з джерелом Силуамським [17], чи з Купеллю овечою [18], не погрішив би перед істиною. Бо і тою подібні численні чудеса робить сила Христова”.

Гуляючи якось батьківською палатою, свята Варвара побачила богів батька свого — бездушних ідолів, що стояли на місці чесному, і зітхнула тяжко за душі людські, що служать ідолам. По тому поплювала в лиця ідольські, говорячи: “Подібне до вас та станеться з усіма, хто поклоняється, і всіма, хто хоче допомоги від вас, бездушних”. Те сказавши, піднялася на стовп свій, і підвизалася у звичайній своїй молитві та пості, весь розум свій заглибивши в Богодумання.

По тому батько її Діоскор повернувся з від’їзду, і оглядаючи будівництво в домі, підійшов до новоствореної лазні, і побачивши три вікна в стіні, почав із гнівом сварити слуг і будівельників: чому не послухалися веління його, і не два, а три вікна збудували? Вони ж відповіли: “Не наша [то] була воля, але доньки твоєї Варвари, яка попри наше бажання веліла, аби три вікна влаштовані були”. Діоскор, негайно покликавши Варвару, запитав її, для чого наказала влаштувати у лазні третє вікно. Вона ж відповідає: “Краще три, ніж два. Ти бо, батьку мій, велів влаштувати два вікна в образ, як думаю, двох світил Небесних — Сонця й Місяця, аби освітлювали лазню. Я ж наказала й третє влаштувати в образ Троїчного Світла, які є трьома Вікнами Неприступного, Невимовного і Немеркнучого Світла, що просвітлюють кожну людину, яка йде в світ”. Батько ж здивувався новизні слів доньки своєї, воїстину дивовижних, а йому незрозумілих. А тому, усамітнився з нею в лазні при купелі, де був хрест, перстом святої Варвари на камені зображений, якого Діоскор іще не бачив. Там запитав святу: “Яким чином світло трьох вікон просвітлює, як ти казала, людину?” Говорить свята: “Слухай, батьку мій, і зрозумій, що кажу: Три іпостасі Єдиного в Трійці Бога, що живе в Світлі Неприступному, просвітлюють і оживляють всяке творіння — Отець і Син і Святий Дух. Тому веліла трьом вікнам у лазні бути, аби одне це (показуючи пальцем говорила) зображало Отця, інше — Сина, третє — Духа Святого, аби й стіни Ім’я Пресвятої Трійці прославляли”. Також показала пальцем на зображений на мармурі хрест, і каже: “Намалювала ж і знамення Сина Божого, Котрий благоволінням Отця і дією Святого Духа, задля Спасіння людського й від Чистої Діви Воплотився, і волею постраждав на такому хресті, якого зображення бачиш. Для того тут зобразила знамення хресне, аби сила Хресна прогнала звідсіль всю бісівську силу”. Те і більше того про Святу Трійцю, про Втілення ж і страждання Христове, про силу Хресну, й про інші Таїни Святої Віри премудра діва до жорстокосердого батька свого говорила, подвигнувши його на лють велику.

Діоскор, сказившись від злості та гніву, і забувши про природну любов до доньки, і витягши меча свого, хотів доньку власну вдарити. Вона ж кинулася тікати, і Діоскор, як вовк вівцю, ганяв її, тримаючи в руці своїй оголеного меча. І як уже настигав бездоганну агницю Христову, стрілася [на дорозі] кам’яна гора, що немов стіна стояла, і свята, не маючи куди втекти від руки й меча батька, а вірніш — мучителя свого [19] , один лише мала прихисток — Бога, до Якого душевні разом із тілесними звела очі, допомоги й захисту просячи. І не забарився Вишній почути рабу свою, але поспішив із допомогою Своєю: зробив [так], аби розчахнулася надвоє перед нею кам’яна гора, як колись перед святою першомученицею Феклою, котра від рук безсоромних тікала. Розчахнувся, отже, камінь, свята діва Варвара втекла в ту розколину, і негайно розступився спереду камінь, давши в собі святій шлях вільний зійти на вершечок гори, куди свята, зійшовши, заховалась у якійсь кам’яній печері. А Діоскор, щонайтвердіший камінь цей, не побачивши перед собою доньки-втікачки, здивувався, як зникла з очей його, і шукав її терпляче довгий час. Коли ж обходив гору ту, шукаючи Варвару — побачив на горі двох вівчарів, що пасли свої вівці. Ті бачили святу Варвару, що втекла на гору, і в печері заховалася. Піднявшись на гору, запитав їх, чи не бачили там його доньки-втікачки. Один же з-поміж вівчарів, бувши милосердним, [і] бачачи Діоскора, гнівом виповненого, хотів заховати невинну дівчину, і каже: “Не бачив її!” Але другий мовчки показав пальцем на місце, де свята ховалася. І попрямував туди швидко Діоскор, а вівчаря того, який показав на святу пальцем, настигла кара Божа на тому ж місці, бо сам пастух, що показував, перетворився на кам’яний стовп, а вівці його на сарану перетворилися.

Діоскор же знайшовши у печері доньку свою, вхопив її, і почав немилосердно бити. Ударивши ж нею об землю, ногами копав; і за волосся вхопивши, потяг додому шляхом жорстоким. По тому зачинив її в кімнаті малій і темній, і закривши двері й вікна, і запечатавши печаткою, приставив сторожу. І морив її голодом та спрагою.

По цьому пішов до ігемона землі тої, на ім’я Мартіан, і розповів йому все про доньку свою: що відкидає богів їхніх, і вірує [в] Розіп’ятого. І просив ігемона, аби загрозою різних мук прихилив її до батьківської віри. По тому вивів її з ув’язнення, привів і віддав у руки ігемону, кажучи: “Відрікаюся я від неї, оскільки вона відреклася від богів моїх. І якщо не навернешся знову до них, і не поклониться їм зі мною, то не буде вона мені донькою, я ж не буду її батьком. Ти ж, державний ігемоне, муч її, як зволить влада твоя.”

Ігемон же, бачачи дівчину вроди незвичайної, дивувався красі її, й почав милостиво говорити до неї словами ласкавими, хвалячи красу її та високорідність. І умовляв її не відсупати від давніх отецьких законів, і не противилася волі батька свого, але поклонилася богам і слухалася в усьому батька, майно якого може успадкувати. Свята ж діва Варвара, премудрими й довгими словами марнотність богів бездушних викривши, сповідувала й славила Ім’я Ісуса Христа, відкидаючи всю суєту земного — багатств та втіх мирських; [сама — ?] бажаючи Небесного. Ігемон же знову [й знову] напучував її, аби не безчестила роду свого, і прекрасного цвіту юності своєї не губила. Наостанку [же] каже: “Милосердною сама до себе будь, діво красна, й разом із нами старанно принеси богам жертву, бо я милосердний до тебе, і пощадити тебе хочу, жаліючи віддати таку красу на муки й рани. Якщо ж не послухаєш мене, і не будеш нам покірною, то змусиш мене й попри моє бажання мучити тебе люто”. Свята ж діва Варвара відповідає: “Я приношу жертву хвали Богу моєму, і сама хочу бути йому жертвою. Той бо єдиний є Богом Істинним, Котрий сотворив небо й землю, і все, що в них. А твої боги — ніщо є, і нічого не сотворили, бездушними бувши й ні до чого не вдатними. Навпаки — їх самих сотворила рука людська, як Пророк Божий говорить: “Ідоли поган срібні та золоті — творіння рук людських, і всі боги поган — біси, Господь же Небеса сотворив” [20]. Тих Пророчих словес я слухаюсь, і вірую в Єдиного Бога Творця всього, а про ваших богів сповідую [лиш] те, що марнотними є, і марнотною є надія ваша на них”. Коли говорила свята ці слова, розгнівався ігемон, і негайно наказав роздягти її. І була цнотливій, чистій, святій дівчині перша та мука, не менша від найтяжчих ран — нагою стояти перед очима чоловіків численних, котрі безсоромно та не відвертаючись дивилися на оголене чесне дівоче тіло. По тому велів катувати, на землі її простягши, жилами волячими бити сильно протягом довгого часу, аж земля обагрилася кров’ю її. Переставши [ж] бити, мучителі, за велінням ігемоновим, волосяним шматтям і гострими черепками терли рани її, біль до болю додаючи. Проте всі ті муки, що гірше від бурі і вітру на храмину молодої і немощної плоті дівочої находили, не сколихнули кріпкої у Вірі мучениці Варвари. Заснована бо була на камені — Христі Господі своєму, в честь Якого і задля Якого той гіркий біль радісно терпіла.

По тому ігемон повелів кинути її до темниці, доки придумає, яками лютішими має катувати її тортурами. Варвара, ледве жива від ран, перебуваючи в темниці, молилася зі сльозами любимому Жениху — Христу Господу, аби не лишав від лютого болю страждати, і говорила з Давидом: “Не лиши мене, Господи Боже мій, і не відступи від мене, навернися на допомогу мені” [21]. Як вона так молилася, у північ, осяяло її світло велике. Жах і радість відчула в серці своєму свята: наближався Жених її нетлінний, бажаючи наречену свою відвідати! По тому Сам явився [їй] Цар Слави в Славі невимовній. О, як зраділа духом свята, побачивши Його. Господь, дивлячись на неї люблячими очима, пресолодкими Своїми вустами каже: “Дерзай, наречено Моя, і не бійся. Я єсмо буду з тобою, оберігаючи тебе, і дивлячись на подвиг твій, і полегшуючи біль твій, і за це Воздання тобі вічне готую в палаці Моєму Небесному. Перетерпи, отже, до кінця, і невдовзі насолодишся вічними благами в Царствії Моєму”. Варвара, коли говорив до неї таке Христос Господь, вся танула, як віск від вогню, від Божественного бажання, і немов ріка любов’ю до Нього розливалася. Так втішив і любов’ю своєю насолодив Ісус Найсолодший любиму Свою Наречену Варвару, і від ран зцілив її, аж і сліду не лишилося від болячок на тілі її. По тому пішов з очей її, залишивши їй в невимовній радості духовній. І була свята Варвара в темниці, немов на Небесах, серафимовою любов’ю до Бога палаючи, і славословлячи Його серцем та вустами, воздаючи подяку Господу, Котрий не зневажив рабу свою, що страждає задля Імені його, але відвідав [її].

Була там одна жона віруюча й богобоязнена, на ім’я Іуліанія, котра відколи свята Варвара арештована була, спостерігала за нею здалеку й на страдництво її дивилася. І [коли] кинута була свята в темницю — присіла до віконця темничного, дивуючись, як та юна дівчина, в самому цвіті молодості й краси, зневажила батька свого й весь рід, і багатство, і все благе та красне світу цього, ще ж і душі своєї не щадить за Христа, але радо її за Нього віддає. Побачивши ж, як зцілив Христос Варвару святу від ран, забажала й сама за Нього страждати, і готувалася до подвигу, молячи Подвигоположника Христа Ісуса, аби подав їй терпіння в муках.

Коли настав день, виведена була Варвара свята з темниці, і ведена до нечестивого судилища на друге випробування. А Іуліанія йшла за нею здалека. Коли стала свята Варвара перед ігемоном, — побачив Ігумен та всі, що з ним були, дівчину здоровою, з обличчям світлим і красивішу ніж перше; а на тілі — ні сліду від ран завданих не мала. І здивувалися. Каже ж до неї ігемон: “Бачиш, о дівчино, наскільки тобою боги наші піклуються? Тебе, вчора люто зранену, до сьогодні повністю зцілили, і знеможену від болю — здоровою зробили. Вдячною будь за таке їх благодіяння, і поклонися їм, принеси жертви”. Свята ж відповіла: “Чому кажеш, ігемоне, ніби боги твої мене зцілили? Самі бувши сліпими, німими і ніяких не маючи чуттів, не можуть подати [ні] сліпим прозріння, ні німим мови, ні глухим слуху, ні кульгавим ходи; ні хворих зціляти, і мертвих воскрешати. То як мене могли зцілити? І за що їм кланятися? Зцілив мене Ісус Христос Господь Бог мій, Котрий всілякі лікує хвороби, і мертвим дає життя. Тому, Якого ти нечестивими твоїми очима, осліплений своїми думками [нечестивими], бачити не можеш — не достойний бо [того] — я з вдячністю поклоняються, і саму себе в жертву приношу Йому”. Ці слова святої мучениці розгнівали ігемона, і повелів мученицю повісити на дереві й стругати тіло її кігтями залізними, по тому свічами палаючими обпалювати ребра її. Все те доблесно терпіла Варвара свята. Ще ж і молотом по голові бита була. І неможливо було не лише юній тій отроковиці, але навіть найсильнішому мужеві після таких мук живим лишитися, якби не укріпляла невидимо агницю Христову Сила Божа.

Між народом, що дивився на муки Варвари святої, стояла недалеко вищезгадана Іуліянія. Та, дивлячись на кріпке святої Варвари страдництво, яке в такому юному тілі мужньо терпить, плакала дуже, і не могла від сліз себе утримати. По тому, ревності виповнившись, підвищила голос свій із натовпу, й почала викривати немилосердного ігумена за нелюдське мучительство, і богів їхніх поганських ганити. І негайно схоплена була. І про віру запитана, християнкою себе назвала. Задля того повелів ігемон мучити її, як і Варвару. Повішена була разом із Варварою, і стругана залізними гребенями. І свята великомучениця Варвара, висячи в муках, звела горі очі свої до Бога, і говорить: “Боже, Котрий випробовує серця людські! Ти знаєш, як Тебе бажаючи і Твої Святі Заповіді люблячи, всю себе Тобі принесла, і Твоїй всесильній вручилася Десниці. Ти, Господи, не лиши мене, але милостиво потурбуйся про мене та про співстрадницю мою Іуліанію. Обох нас укріпи, і утверди нинішній подвиг добре звершити, “дух бо сильний, плоть же — немічна” [22]. Коли свята так молилася, звище допомога невидимо їй для мужнього терпіння подавалася.

По тому повелів мучитель обом відрізати груди, і відрізані були, і біль тяжкий примножився. [І] знову Варвара свята до Лікаря і Зцілителя свого очі звівши, говорить: “Не відверни Лиця Твого від нас, Христе, і Духа Твого Святого не відніми у нас! Подай нам, Господи, радість Спасіння, і Духом Владичним утверди нас у любові Твоїй!”

По таких тортурах велів ігемон святу Іуліанію до темниці відвести, а святу Варвару, для більшого її осоромлення, голу по всьому місту водити з наругою, штовхаючи і б’ючи. Свята ж діва Варвара лише соромом, немов одягом, покриваючись, заволала до Возлюбленого Жениха свого, Христа Господа, говорячи: “Ти, о Царю, що одягаєш небо хмарами, і землю туманами, немов пеленами повиваєш, покрий наготу мою, і зроби, аби невидимі були частини тіла мої для очей нечестивих, аби не до кінця осміяна була раба твоя!” І негайно Христос Господь, Котрий з усіма своїми янголами звище на подвиг раби своєї дивився, поспішив на допомогу їй, і янгола світлого до неї послав з світловидними шатами, аби прикрив наготу її. Як прикрита була свята Варвара, уже більше не могли очі нечестивих дивитися на її оголені члени, і повернута була до мучителя. По ній свята Іуліанія, також нага, воджена була містом, на спогляд янголам і людям.

По тому мучитель, побачивши, що не може їх від любові Христової відвернути і до ідолопоклонства прихилити, обох засудив на посічення мечем.

Діоскор же, каменносердий батько святої Варвари, не лише не зжалився серцем, бачачи великі муки доньки своєї (таким жорстоким зробив його біс), але й сам не посоромився її катом бути, бо одною рукою вхопив доньку, а другою взяв оголений меч, і вів її на місце страти, яке було призначене на певній горі за містом. Ведена ж була одним воїном і свята Іуліанія. І коли вони йшли, Варвара свята молилася Богу, кажучи: “Безначальний Боже, Котрий простер Небо, немов покров, і землю на водах заснував, [Котрий] осяює Сонцем своїм благих і поганих, і дощить [на] праведних й на неправедних! Ти й нині почуй мене, рабу твою, що зараз молиться до тебе: Почуй, о Царю, і дай Благодать Твою кожній людині, котра мене й мої страждання поминати буде. Хай не наблизитися до нього хвороба раптова, і смерть негадана його та не спідка. Знаєш бо, Господи, що плоттю і кров’ю творіннями Пречистої Руки Твоєї єсмо.” Коли так молилася свята — почула голос із Небес, що закликав її з Іуліанією в Гірнє, і обіцяв їй прошене послати. І йшли обидві мучениці — Варвара та Іуліанія — на смерть з радістю великою, бажаючи швидше звільнитися від тіла і зійти до Господа. Досягши ж нареченого місця, агниця Христова Варвара схилила під меч святу свою главу, і зарубана була руками немилосердного батька свого. І збулося писане: “передасть на смерть батько дитину” [23]. А святу Іуліанію там же інший воїн зарубав. І так закінчивши подвиг свій, святі їхні душі в голосі радості зійшли до Самого Владики, Котрий з любов’ю їх прийняв.

Діоскора ж і Мартіана-ігемона спіткала раптова кара Божа, бо того, як з гори сходив, а іншого, [як] сидів удома, грім та блискавка, з Неба вдаривши, побила, і попалило їх настільки, що навіть попелу їхнього не знайдено.

Був же в граді тому один благочестивий чоловік, на ім’я Галентіан. Той, взявши чесні святих мучениць мощі, поніс до міста й поховав з належною честю, і церкву над ними збудував, в якій численні зцілення бувають від мощей святих, молитвами їхніми [24],

Благодаттю Отця і Сина і Святого Духа, Єдиного в Трійці Бога, Йому ж слава у віки. Амінь.



















Про чесні мощі святої Великомучениці Варвари


Чесні мощі великомучениці Варвари з землі Грецької в землю Руську в град Київ принесені були в ті часи, коли по просвітленні землі Руської святим Хрещенням, благочестиві князі Руські з благовірними царями Грецькими в любові та єдинодумстві перебували, і брали собі з [роду] царів грецьких сестер і доньок в супружництво, як і святий рівноапостольний великий князь Володимир взяв собі за жону царівну Анну, сестру царів грецьких Василія та Костянтина. І великий князь Всеволод, син Ярославів, внук Володимирів, котрий по старшому браті своєму Ізяславі Ярославичі княжив у Києві, взяв собі доньку грецького царя Костянтина Мономаха, і родив з нею сина Володимира Мономаха. Як жили князі руські з царями грецькими в такій приязні, і чисельні дарунки від них приймали, дарований був Києву вказаного [нижче] року й цей безцінний дарунок — цілющі мощі святої великомучениці Варвари, за тих обставин, які описуються раніше в Повісті, написаній достовірним мужем пречесним ієромонахом Феодосієм, ігуменом обителі Святомихайлівської Золотоверхої Київської, повісті [25].

Михаїл Святополк князь Київський, син Ізяславів, внук Ярославів, а правнук Володимира святого мав першу жону грекиню, Олексія Комнина царя грецького доньку, на ім’я Варвара [26]. Та, йдучи з Цариграду в руську землю, вмолила батька свого, аби дав їй чесні мощі свят. великомучениці Варвари, і взявши їх, до граду Києва з собою принесла [27]. Чоловік же її, великий князь Михаїл, побудувавши року від сотворіння світу 6616 (1108) р. [28] церкву кам’яну в ім’я заступника свого святого архистратига Михаїла, поклав у ній з честю ті святі мощі; які, коли йшов на руську землю війною цар татарський Батий, заховані були хранителями церковними під спудом тої ж церкви в місці таємному: під сходинками стовпа кам’яного, що веде наверх церкви. Коли ж пройшла війна, через значний час, промислом Божим знайдені [мощі свят. Варвари], вийняті були з криївки тої і знову на виду в тій же церкві благоліпно покладені [29]. Воїстину ж, без усякого сумніву, не інші є ті чесні мощі, лиш святої великомучениці Варвари. Про них же, якщо й був до війни опис складений докладніший, то в тім часі, коли безбожний той цар татарський Батий вогнем і мечем землю Руську повоювавши, преславний і прекрасний град Київ розорив, і порожнім його зробив, тоді й книги літописів попалені були, і мало що останнім поколінням залишилося відоме про те, що було в попередні часи за великих князів Київських [30]. Проте істинність чесних цих святої великомучениці Варвари тут сущих мощей утвердилася достовірно [також] і в недавні часи, коли за блаженної пам’яті великого ревнителя Православ’я преосвященного митрополита Київського Петра Могили літа від Різдва Христового 1644 був у Києві королівства Польського сенатор, преславний канцлер, Георгій Осолинський. І поклоняючись із вірою чесним тим мощам святої великомучениці Варвари в церкві Золотоверхій Святомихайлівського монастиря, оповідав: “Коли був, — каже, — в Римі, оскільки мав велику віру в допомогу тої святої великомучениці Варвари, згідно численних переказів, що коли хто вручає себе заступництву її, той без покаяння, сповіді і Причастя Божественних Таїн не помре; питав скрізь на Заході, чи є там десь мощі святої великомучениці Варвари чи що б про них де почуто на сході. Оскільки на заході мощі святої великомучениці Варвари не знаходяться, [а] також і ті, хто бував на сході, кажуть, що там їх нема, то можуть бути лише в тутешніх землях. І я єсмо, — каже той канцлер, — вірую, що це тут у Києві істинні є мощі святої великомучениці Варвари”. І молитвенно поклонивсь їм і, приклавшись благоговійно, просив, аби дана йому була часточка певна руки святої великомучениці Варвари. Дана [вона] йому, вельми за те вдячному [31].




* * *


Потім же, року від Різдва Христового 1650, за блаженної пам’яті преосвященного митрополита Київського Сильвестра Косова гетьман великий Литовський, князь Януш Радивіл, коли штурмом взяв був богоспасаємий град Київ [32], то за бажанням його, дано було йому дві часточки немалі від перс та від ребра святих тих мощей святої великомучениці Варвари [33], з яких одну частину більшу, яка від перс, зберіг для жони своєї княгині Марії, благочестивої доньки Господаря Молдовлахського Іо Василія. По її ж приставленні та часточка лишилася була преосвященному митрополиту Київському Йосифу Тукальському, яку він до українського города Канева з собою приніс. І потім взята до Батурина — града малоросійського, — і нині в монастирі святого чудотворця Миколая Батуринському чудодійно знаходиться, достохвально вшановується [34]. Другу часточку меншу, що від її ребра, той же князь Радзивіл послав у дарунок біскупу Віленському Георгію Тишкевичу, згідно бажання його, про що прохав його, пишучи з граду Вільни. Прийнявши дарунок той, біскуп зберігав його з честю в палаті своїй, в ковчезі ебеновому. Прилучилося потім загорітися палаті біскупській та геть згоріти. По пожежі тій знайдений був цілим і неушкодженим тільки ковчежець той ебеновий з часточкою мощей святої великомучениці Варвари, за що всі, здивувавшись, прославили Бога й святу великомученицю Варвару. Чудо ж це повідане було чесним та віри достойним чоловіком в монастирі Святомихайлівському Золотоверхому Київському року від Різдва Христового 1657. Попереднього ж року 1656 святіший патріарх Макарій, перебуваючи в Києві, поклонявся з великою вірою та любов’ю, і зі сльозами чесним святої великомучениці Варвари мощам в Святомихайлівському Золотоверхому монастирі, і говорив: “Іліополь-град, де свята великомучениця Варвара постраждала, знаходиться в моїй патріархії, недалеко від Антіохії. І як питався про мощі її святі, — відповідь отримав, що ні там їх нема віддавна, ні ніде на сході, але мають бути у землі Варварській, як називають деякі цю землю Руську. Вірую єсмо безсумнівно, що знаходяться тут істинні мощі святої великомучениці Варвари”. І просив, аби дана була йому часточка від тих святих мощей, яка за згодою тодішнього преосвященного митрополита Київського Сильвестра Косова і дана була. Ту він з великою радістю і вдячністю прийняв [35].

Але чи треба свідоцтва більшого, ніж самі чудеса та зцілення від чесних цих святої Великомучениці мощей, що стаються в СвятоМихайлівському Золотоверхому Київському монастирі, [і] які більше від сурм велегласних на весь світ волають, і всіх упевнюють, що то є воїстину мощі святої великомучениці Варвари. З тих чудес належить тут пом’янути дещо, для впевнення маловірних.




* * *


Преосвященний архієпископ Чернігівський Лазар [36] задовго до архієрейства свого від року 1650 Втілення Бога Слова трудячись в повчанні і проповіданні душеспасительних словес, між іншими й на святі святої великомучениці Варвари проповідуючи Слово Боже, прославляв вельми вдячно чудо, і своє від тих святих мощей по тяжкій хворобі отримане зцілення, і повсякчас прославляти не переставав; також і в своїй книзі Труб празничних надрукувати благоволив у літо Господнє 1664 [37]: “і я сам, — каже, — в недузі моїй, великою одержимий неміччю, не волів іншого лікаря, коли припав до мощей святої великомучениці Варвари, із вірою пив воду, в яку була вмочена рука великомучениці — чаша цієї води була мені спасінням” [38].




* * *


Пречесний згаданий ігумен монастиря Святомихайлівського Золотоверхого Київського ієромонах Феодосій повідав, що [коли] по благословенню преосвященного митрополита Київського Сильвестра Косова літа Господнього 1655, прийняв він те ігуменство — прийшов до нього того ж року один чесний громадянин Слуцький, принісши руку зі срібла зроблену, і дав повісити її при чудотворних святої великомучениці Варвари мощах. Запитаний був сей: “Що знаменує зроблене тобою?” Оповідав під присягою: “сильна найшла хвороба на руку мою, і скорчила була так, аж навіть розігнути не міг. На ту незцілиму хворобу страждаючи, згадав святу великомученицю Варвару, котра тут чудотворить: що при мощах її святих подаються зцілення. Молився, отже, до святої великомучениці про зцілення руки моєї, і обітницю сотворив — піти на прощу до чесних її мощей. І так з допомогою святої великомучениці Варвари рука моя скорчена зцілилась. Я ж обітницю свій виконуючи, сюди прийшов мощам її святим із вдячністю поклонитися, і руку цю срібну в ознаменування моєї, зціленої допомогою святої великомучениці Варвари, до мощей її святих приніс” [39].




* * *


Той же пречесний Святомихайлівський ігумен Феодосій оповідає, що літа 1660, під час міжусобної війни, засмутився він через бідність свого монастиря, і збідніння [необхідного] для здоров’я та життя. [І] коли заснув — привиділося йому, що знаходиться біля чесних мощей святої великомучениці Варвари. І бачить святу великомученицю Варвару, котра лежить в єлеї масляному, яким наповнена її рака. І що говорить свята Варвара до нього: “Не смутися. Я з вами єсмо”. По тому видінні, вставши, почав він тлумачити про себе, що в Святому Письмі єлей знаменує милість. «І таке виповнення єлеєм, в якому, — каже, — бачив, як лежала свята великомучениця Варвара, знаменням є, що молитвами її святими в монастирі тому не буде нестатків і бідності, але помилування достатком без ніяких нестач, як насправді і сталося [40].




* * *


Потім, літа 1666 у святий піст перед святом Різдва Христового, в який і пам’ять святої великомучениці Варвари святкується, двоє людей — Андрій і Федір, служиві люди, побачивши на мощах святої великомучениці Варвари дорогоцінні прикраси, вирішили їх вкрасти. І, прийшовши вночі, відчинили злодійським знаряддям південні церкви Святомихайлівської двері, і увійшовши досередини, попрямували до мощей святої великомучениці Варвари. Коли ж до чесної її раки [41] наблизилися — раптово вдарив грім страшний, і іскри вогненні від раки святої на лиця їхні посипалися. Вони ж від страху того впали на землю, немов мертві, і один із них оглух, а другий став біснуватим, і втратив розум Потім той, котрий оглух, прийшовши трохи до тями, зрозумів, що покарав його Бог і свята великомучениця Варвара. Вивів друга свого божевільного із церкви, і знову її зачинив. І нічого не взявши, пішли по домівках. Про це чудо сам той оглухлий по семи днях оповідав духовному своєму батькові ієромонаху Симеону, прийшовши знову з покаянням до церкви Святомихайлівської та привівши друга свого божевільного. Той же [Симеон] по можливості наставивши їх, аби істинно покаялися з надією на допомогу святої великомучениці Варвари, відомої зціленнями, відпустив [42]. І по тому ігумену своєму СвятоМихайлівському ієромонаху Феодосію оповів те під присягою перед Вівтарем Святим, ідучи на служіння Божественної Літургії [43].




* * *


Потім, року 1668, місяцясерпня 12 дня воїн один, прийшовши в церкву до чесних мощей святої великомучениці Варвари, і з великим благоговінням поклоняючись, зітхнув, і оповів пономарю й іншим багатьом людям, котрі були тоді біля тих святих мощей, [таке]: «Великого, — каже, — сподобився заступництва чудесного святої великомучениці Варвари: одного бо разу, як у полку перебував, поїхали були з чисельними друзями нашими по траву. І ось напали на нас татари, і всіх друзів моїх у полон побрали, я ж лише один рук їхніх уникнув. І коли дякував Богу, жаліючи друзів моїх, явилася мені свята діва Варвара в такому ж одязі і в такому ж вінці, як тут лежить. І говорить до мене: «Знай, чоловіче, що я є мучениця Варвара, яка від варварів тебе порятувала». Тому прийшов, — каже воїн той, — сюди до мощей її святих, аби вдячно поклонитися за чудесне те заступництво. І вам, хто чує, це чудо оповідаю» [44].




* * *


Потім, літа наступного 1670 громадянин чесний, а пізніше і бурмистер Богобереженого міста Києва Іван райця [45] охоплений тяжкою хворобою вогневицею, прохворівши немало, згадав про себе святу великомученицю Варвару, котра подає від мощей своїх чудесні зцілення, [і] не маючи сил до них самому дійти через тяжку хворобу, яка не давала йому й з постелі встати, послав, до монастиря Святомихайлівського, просячи води, политої на руку святої великомучениці Варвари, вірячи, що від того зцілиться. В той час таким вогнем палений був, що аж язик його зсохся. Радили йому ближні, аби чого випив для охолодження вогню того. Він же відповідав: «Навіть, якщо помиратиму — не питиму нічого, доки не буде принесена вода з руки святої великомучениці Варвари» — таку мав віру в святу. По тому, коли принесена була від руки тих мощей святих вода, прийняв її Іоанн, радіючи, і, помолившись, із вірою напився. Тоді негайно заснув міцно — не міг [бо] раніше спати зовсім. І ось у сні тому явилася йому прекрасна дівчина, що стояла в церкві святого архистратига Михаїла. І каже: «Чоловіче, чи знаєш, хто я є?» І відповів він: «Не знаю!» По тому [дівчина] мовить: «То знай, що я є мучениця Варвара. Багато хто не вірить, що мощі мої в монастирі цьому Святомихайлівському істинними були. І сам знай, що ті мощі мої — істинні, і всім проповідуй, аби тому вірили. На знамення того — ти уже здоровим є!» Це сказавши, лягла сама в раку свою, що стояла на прикрашеному місці. А Іоанн, в той час пробуджений від сну, відчув себе таким здоровим, ніби нітрохи не хворів. І дякуючи Богу та святій великомучениці Варварі, повідав [про те] під присягою не лише ігумену Святомихайлівському Феодосію, по плоті брату своєму старшому, але й усім, те чудесне своє з допомогою святої великомучениці Варвари зцілення, і достовірне звіщення про істинність її мощей святих, що тут знаходяться.

Численні непрестанно при тих чесних святої великомучениці Варвари мощах в Святомихайлівському Золотоверхому Київському монастирі бувають чудеса та зцілення різноманітні, що множаться від цілющої святої води, що зливається на святу руку її праву [46], [47].

Проте про другу святої великомучениці Варвари руку святу — ліву [48], та не буде невідомим, що при нетлінному тілі її святому тут у церкві Святомихайлівській здавна не знаходиться, але залишена була в грецькій землі. По довгім часі, коли постав православний митрополит Київський, блаженної пам’яті, Петро Могила, перенесена була до польської держави одним чесним греком, котрий переселився до неї, котрий, як вважають, походить із роду царського Кантакузинського, премудрим вчення Геленова лікарського майстром, котрий називався Мозеля [49], і покладена в збудованій ним у Луцьку кам’яній церкві Братській Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Коли ж по багатьох літах, за єпископа Луцького православного преосвященного Гедеона [50], князя Четвертинського, який по цьому був митрополитом Київським, безбожні жиди обікрали церкву Братську Луцьку, тоді й руку ту святу в кіотці срібному серед іншого начиння церковного викрали, і кинули її в піч палаючу винокурну, де, весь день і всю ніч вогнем палена, рука та свята перебувала неушкодженою. Побачивши це безбожні ті крадії вийняли з печі ту святу руку непошкоджену, і нищили її таємно вночі молотами залізними. Ледве ж розбивши на маленькі шматочки, кинули знову в ту палаючу піч. По цьому невдовзі завдяки належному слідству в тій крадіжці, і почутому вночі там сусідами биттю молотів, що кості розбивали, виявлений був дивним промислом Божим злочин безбожних тих жидів, котрі, коли [їх] під час тортур про руку ту святу допитували, не хотіли зовсім відповідати. Тоді спало на думку благочесним вигребти попіл із печі тої і просіяти через решето, в якому після просіяння знайдено малі частинки розбитих мощей руки тої святої. Там же знайдено її знамення — прикрасу з коралу, що на ній була, яка не перетворилася на попіл, а лише побіліла. А по тій знахідці руки тої святої, на малі часточки розбитої, оповіли про те уже й самі ті безбожні жиди, вдруге катовані [51]. І по тому з благословення тодішнього єпископа Луцького, блаженної пам’яті Гедеона, князя Четвертинського, рука та свята розбита, вкладена була з усіма знайденими її частинами і з тими ж коралами, що на неї вказали, вогнем побіленими, в кіотець чесний, для того зроблений, і внесена була з честю в супроводі освященного собору і народу численного зі святими хрестами й свічами, і всякими святоліпними прикрасами, і з проповіддю Слова Божого до престольної православної єпископії Луцької — святого Іоанна Богослова церкви.

По декількох літах преосвященний вище пом’янутий пастир Гедеон, задля гонінь на православ’я переселяючись із єпископії Луцької в малу Рóссію, привіз із собою той кіотець із чесною святої великомучениці Варвари рукою розбитою, і коли зведений був на престол митрополії Київської, тоді й ту святу руку в тому ж кіотці поклав чесно у Вівтарі церкви першопрестольної митрополітанської київської святої Софії Премудрості Божої, де [вона] благоговійно вшановується [52], [53].














ПРИМІТКИ

[1] Пачовський Теоктист. Відгуки “Zywotow Swetych” Петра Скарги в “Четьїх-Мінеях” Дмитра Тупталенка // Записки наукового товариства ім. Т.Шевченка. — 1937. — Т. CLV. – С. 191-202; Адрианова В.П. Житие Алексея человека Божия, в древней русской литературе и народной словесности. — Петроград, 1917. – С. 115-121.

[2] Див. напр.: Жития русских святых. — Коломна, 1993. — Кн. 1. – С. 10; Православная богословская энциклопедия. — Петроград, 1903. — Т. IV. – Столб. 1041.

[3] Шляпкин И.А. Свят. Димитрий Ростовский и его время (1651-1709 г.) — Спб., 1891. – С. 181.

[4] Про нього див.: Жиленко I. В. Літописні джерела до історії Києво-Печерської лаври. — К., 1995; Патерик Києво-Печерський. – К., 1998.

[5] Докладніше про це див.: Шахматов А.А. Нестор летописец // Записки наукового товариства ім. Тараса Шевченка. — Львів, 1914. — Т. CXVII-CXVIII; Шахматов А. А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах // Летопись занятий археографической комиссии за 1907 г.— Спб., 1908.— Вып. 20.

[6] Серебрянский Н. Древне-русские княжеские жития (Обзор редакций и тексты) // Чтения в отделении истории и древностей Российских Академии Наук. — М., 1915. — Кн. 3. – С. 1.

[7] Шляпкин И.А. Свят. Димитрий Ростовський... – С. 38.

[8] Там само. – С. 46.

[9] Там само. – С. 247.

[10] Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. — Л., 1910. — Т. V. — Ч. 1. — С. 189-190.

[11] Великие Четьи-Минеи. — Вып. 10. — М., 1901. — Стовб. 92

[12] Франко І. Апокрифи... — С. 186-190.

[13] Софонович Феодосій. Хроніка з літописців стародавніх. — К., 1992. — С. 9-15.

[14] П[етров] Н. Мучение свят. великомученицы Варвары и повесть о преславных чудесах ее Феодосия Софоновича // Труды Киевской Духовной Академии. — 1894. — № 12. — С.598-614.

[15] Максиміан (Марк-Аврелій-Валерій) — римський імператор (185-310 рр. н.е.), відомий своїми гоніннями на християн.

[16] Насправді — Геліополь чи Баальбек. Мова йде про давнє місто в Лівані, вперше згадане у т.зв. Тель-ель-Амарнському листуванні (XIV ст. до н.е.), яке, очевидно, існувало з ще більш раннього часу. За імператора Августа (27 р. до н.е. — 14 р. н.е.) перетворене на римську колонію. Протягом I — III ст. тут побудовано ряд величезних римських поганських храмів, руїни яких збереглися до нашого часу. В XIII ст. і Баальбеці засновано фортецю.

[17] Мова йде про джерело чи водойму на південному сході Єрусалима при горах Сіон та Морія. Неодноразово згадане в Святому Письмі.

[18] Мова йде про купальню (євр. Віфезда), що знаходилась біля Овечих воріт Єрусалима. Тут був зцілений Господом 38-літній розслаблений.

[19] В оригіналі гра слів: “родителя , пачеже мучителя”.

[20] Псал. XCV, 5.

[21] Псал. XXXVII, 22-23.

[22] Матф. XXVI, 41.

[23] Матф. X, 21.

[24] Тіло свят. Варвари було поховано в Геліополі. Потім, у IV чи VI ст. перенесене до Костянтинополя, де в її честь було побудовано прекрасний храм, який дав назву цілому кварталу — en te Barbara (тобто, частина міста, де знаходиться храм свят. Варвари).

[25] На полях видання посилання: “†Софоновича в лЂто Господня 1660”.

[26] У творі Феодосія Софоновича зв’язок між шлюбом та набуттям мощей взагалі не зазначений \Софонович Феодосій. Хроніка з літописців стародавніх... — С.260\. Тому, можливо, що цю оповідь свят. Димитрій вставив на основі іншої легенди, відомої у Києві, але не використаної Ф.Софоновичем, оскільки доньки на ім’я Варвара у грецького царя Олексія Комнина не було \Сементовский Н. Галерея киевских достопримечательных видов и древностей. — 1857. — Тетрадь 4. — С.28\. Не дивлячись на це, з легкої руки автора “Житій Святих” легенда про княгиню Варвару і принесення нею мощей вкорінилося в агіографічній та історичній літературі. Так, на думку Н. Сементовського цей шлюб відбувся бл. 1065-1075 рр., оскільки 1094 року Святополк Ізяславович женився другий раз на доньці половецького хана Тугоркана, від якої мав сина Ярослава (Ярославця) і двох доньок — Збиславу (вийшла заміж за польського короля Болеслава Кривоустого 16 листопада 1102 р.) і Предславу (1104 стала дружиною угорського королевича) \Сементовский Н. Галерея... — С.27\. Ю.Махновець вважає Варвару третьою жоною цього князя \Літопис Руський. За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. — К., 1989. — С. 171. — Прим. 4.\

[27] Згідно з Ф. Софоновичем, літописні повідомлення про принесення до Києва мощей св. Варвари відсутні, а тому дану оповідь він записав “ от старых людеи” \Софонович Феодосій. Хроніка... — С.260\. Дійсно, літописних повідомлень про цю подію не знаходимо в жодному з опублікованих нині літописних зведень. А отже, виглядає на те, що цього повідомлення не було і в “Повісті минулих літ” . Не знаходимо її і в пізніх українських історіографічних пам’ятках — Густинському літописі та Синопсисі (усіх редакцій). Відсутня вона і в Никонівському літописі та інших московських літописних зведеннях, які використовували українські першоджерела. З іншого боку, в Никонівському літописі під 6617 (1109) знаходимо таке цікаве повідомлення: “Явилася в Києві на церкві свят. архангела Михаїла Золотоверхого птиця незнана, величиною з вівцю, і сіяла великими квітами, і пісні вельми солодкі чулися від неї. І сиділа на церкві тій 6 днів. І ніколи по тому не бачено її” \Никоновская летопись // Полное собрание русских летописей. — М., 1965. — Т. 10. — С. 141\. Це повідомлення могло б бути визнане за початок чи якусь частину повідомлення про появу у Михайлівському монастирі мощей свят. Варвари. Проте, чому зберігся лише цей фрагмент? Отже, ми услід за Софоновичем, робимо висновок про відсутність літописного повідомлення про принесення мощей свят. Варвари до Києва за князювання Святополка Ізяславовича у Києві. З іншого боку, на нашу думку, жоден печерські літописці не могли не внести таке повідомлення до свого літопису. Можна було б припустити, що це могло статися в часі, вказаному Н. Сементовським, тобто в кінці 60х — на початку 70х років. Оскільки прп. Никон Великий, який вів тоді печерське літописання, не жив у Києві постійно, він міг, звичайно пропустити опис цієї події. Втім, зразу зазначимо, що це також є дуже маловірогідним, оскільки така визначна церковна подія не могла пройти мимо уваги літописця навіть post factum. Отже, найвірогідніше інформація про обставини та час принесення мощей свят. Варвари до Києва є невірною. Не ясно також, де було покладено мощі. Адже Михайлівський собор засновано лише 1108 року. Ідея Н. Сементовського про існування старої дерев’яної Михайлівського церкви \Сементовский Н. Галерея... — С. 28\, підтримане останнім часом окремими дослідниками \Никитенко Н.М. «Перші руські митрополити — будівничі Київської православної держави // Людина і світ. — 1996. — № 9. — С. 19-20\ не витримує критики: якщо церква з такою назвою й була збудована за часів свят. володимира та слугувала резиденцією київського митрополита (про що ми, проте не маємо жодних відомостей), то продовження існування її на території заснованого на початку 60-х років XI ст. Димитрівського монастиря є невірогідним.

Втім, відсутність у Києві другої половини XI ст. Михайлівської церкви само по собі не є, звичайно, серйозним доказом відсутності тут мощей свят. Варвари — вони могли зберігатися в любому іншому соборі Києва. Ось тільки... чому про це нема інформації?

Коли б ми мали однозначне підтвердження дійсності зв’язку між мощами свят. Варвари та іменем князя Святополка чи Михаїла, ми могли б пошукати в історії Києва іншого князя на ім’я Михаїл. Проте, цілком вірогідно, що цей зв’язок також легендарний — пов’язаний із засновником Золотоверхо-Михайлівського монастиря. Тому зазначимо лише, що найбільш вірогідним часом принесення мощей був час по Батиєвому нашесті. Як ми знаємо, Київ по тому деякий час зберігав князівську форму правління, а Візантійська імперія, агонізуючи, могла бути на той час більш схильна (особливо в часі нашестя хрестоносців) розстатися з такою великою святинею, якою були для Костянтинополя мощі свят. Варвари. Що ж стосується оповіді Софоновича про заховання мощей під спудом Михайлівського собору, то ця подія дійсно могла статися — тільки не 1240 року, але під час наступних татарських нападів на Київ, які, як відомо, були не менш жахливими та спустошливими, ніж перше.

Відмітимо також, що в записах секретаря Антіохійського патріарха Павла Аллєпського викладено ще одну версію про час появи у Києві мощей свят. Варвари. За його даними, що очевидно походять із розповідей киян, мощі свят. Варвари були подаровані імператором Василієм Македонянином свят. володимиру (див. цей текст нижче у прим. 35). Це повідомлення невірне уже хоча б тому, що Василій Македонянин жив набагато раніше від св. Володимира і подарунок міг надіслати лише київського князю Аскольду! Таким чином отримуємо уже не одну, а дві версії:

1.                Про дарування мощей Василієм Македонянином Аскольду.

2.                Про дарування мощей свят. володимиру.

Обидві ці версії дають великий простір для різноманітних теорій та думок, але ми, наразі, від них утримаємося — занадто бо непевним джерелом є писання Павла Аллєпського. Відзначаючись доброю пам’яттю на архітектуру, деталі богослужіння, та навіть страви, він безбожно плутає отриману історичну інформацію (чому, можливо, сприяв не завше якісний перекладач) \Дива печер Лаврських. — К., 1997. — С. 43-44\.

[28] Повідомлення про будівництво Михайлівського Золотоверхого собору дійсно знаходимо в нині існуючому тексті “Повісті минулих літ” під 1108 р.: “Закладена була церква святого Михаїла Золотоверха Святополком-князем місяця серпня в 11” \Шахматов А.А. Повесть временных лет. Том 1. // Летопись занятий археографической комиссии за 1916 год. — Пгр., 1917. — Вып. 29. — С. 330\. Подібне повідомлення знаходимо також у Густинському літописі \Густинская летопись // Полное собрание русских летописей. — Спб., 1843. — Т.2. — С. 288\ та Синопсисі \Синопсис, или краткое описание о начале славянского народа и первоначальных князей града Киева... — К., 1674. — С. 87\. Як уже говорилося у прим. 27, жодної інформації про перенесення мощей свят. Варвари до Києва в цьому повідомленні нема.

[29] Згідно з повідомленням Феодосія Софоновича мощі було заховано під сходинками кам’яного стовпа, що підтримує сходи \Сементовский Н. Галерея... — С.28\.

[30] Посилання на загибель літописів під час татарського нашестя взята свят. Димитрієм у тексті Ф. Софоновича \Софонович Феодосій. Хроніка... — С.260\.

[31] Згідно з повідомленням Ф.Софоновича Оссолинський отримав частину пальця руки \Софонович Феодосій. Хроніка... — С.260\

[32] Ця подія сталася в рік народження свят. Димитрія (див. у його автобіографії-“Діаруші” “Во грісі родила мене мати моя 1651 року, місяця грудня, і наречено було мені ім’я Данииїл: на той час була війна Радзивілова; і хрещенням святим просвітлений [був]”).

[33] В творі Ф. Софоновича (чудо 3) \Софонович Феодосій. Хроніка... — С.261-262\ описано лише, що Радзивілу “мусіли дати” часточки мощей “от ребра”. Відповідно описано й історію лише одної часточки, тої, яка потрапила до віленського біскупа (ім’я не назване). Можливо, монастир дійсно подарував Радзивілу одну часточку, і вона була поділена пізніше. Історія другої часточки, очевидно, була дописана самим свят. Димитрієм на основі власних спогадів.

[34] Про перенесення цієї часточки мощей до вищезазначеного монастиря, здійснене свят. Димитрієм див. у Діаруші: “Січня 13 дня, у вівторок, перенесена була славно до монастиря Батуринського частка мощей святої великомучениці Варвари, саме персо, вкладене до срібного образа. Ця частина, що лежала в Батурині, в Казенній палаті, сюди покладена по блаженної пам’яті Йосифові Тукальському, митрополитові Київському, котрий в Чигирині приставився, і була ніби під спудом захована, і ледве кому відома аж до цього року. За моїм проханням і немалим старанням, ясновельможний Іван Мазепа, гетьман їх царської пресвітлої величності віддав її в монастир наш. Я переніс із Батурина в монастир з прекрасним хресним ходом, при безлічі народу; і запровадив кожного вівторка співати молебень святій великомучениці Варварі”

[35] Дане повідомлення майже дослівно взяте свят. Димитрієм із твору Феодосія Софоновича \Софонович Феодосій. Хроніка... — С.260-261\.

Як відомо, подорож антіохійського патріарха Макарія була описана його секретарем архидияконом Павлом із м. Алєппо. Нині цей опис — найбільший та найцікавіший опис нашої Батьківщини прибульцем у XVII столітті. Патріарх перебував у Києві двічі — по дорозі до Москви та назад. В першому описі Михайлівського Золотоверхого собору мощі свят. Варвари не згадані \Путешествие антиохийського патриарха Макария в Украину в середине 17 века, описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским. — К., 1997. — С. 96-98\. Про причину такої неуваги дізнаємося в описі другого відвідання: “У вівторок уранці ми попрощалися з митрополитом, і на запрошення архимандрита, пішли до монастиря свят. Михаїла, відомого своїм золотим куполом. Тут ми були присутні на обідні в преділі св. Варвари Баальбекської (Іліопольської), бо вони святкують її [пам’ять] у цей день, 9 (8) липня, в честь перенесення її мощей із Константинополя до цього місця, коли цар Василій Македонянин прислав їх із своєю сестрою в подарунок Володимиру, царю Києва і русинів. Коли перший раз ми прикладалися до мощей цієї святої то думали, що вона — одна з нових московських святих, але тепер, почувши читання її синаксаря і познайомившись із її житієм, ми ясно зрозуміли, що вона тут — саме свят. Варвара мучениця Баальбекська. Ми знову прикладалися до її тіла, котре є тілом молодої дівчини з маленькими ніжками і ручками. Недавно влаштували для неї прекрасну раку із чорного дерева, обкладену сріблом. На прохання нашого владики патріарха архимандрит дав йому частину від ребра її, і ми зберегли її у себе” \ Там само. – С. 131-132\.

[36] На полях приписка: “Баранович”.

[37] Див.: Трубы на дни народчитыя праздников Господских, Богородичных, Аггельских, Пророческих, Апостольских, Мученических, Святительских, Чудотворцев, Безсеребренников, Благочествых Царя и Князей, и проч... — К., 1674. — Л. 88.

[38] У Феодосія Софоновича це чудо описане зі слів самого Лазаря Барановича, і дещо іншими словами: “Преосвященний архієпископ Чернігівський отець Лазар Баранович до сьогодні оповідає чудо, здійснене з ним святою Варварою, коли він, вельми хворуючи, вдався до святої Варвари. В той час швидке від мощей святої Варвари отримав зцілення. І з тих пір ще більшу віру став мати до святої Варвари, і, оздоровлений, проповідь на свято святої Варвари при мощах її виголошуючи, оповів у тому казанні про своє чудесне зцілення від святої” \Софонович Феодосій. Хроніка... — С.262\.

[39] Дане чудо майже дослівно взяте з тексту Ф.Софоновича \Софонович Феодосій. Хроніка... — С.261\.

[40] Дане чудо майже дослівно взяте з тексту Ф.Софоновича \Софонович Феодосій. Хроніка... — С.264\.

[41] Ця кипарисова рака, оббита матерією і доволі старовинна, ще в XIX ст. зберігалася в ризниці Михайлівського собору. Н. Сементовський відзначає, що верхня і нижня дошки у неї соснові, що вказує на пізніші ремонти. Пізніше рака була оббита сріблом.

Гетьманом Іваном Мазепою фундовано срібну позолочену раку для мощей. Для неї було зроблено спеціальне підвищення, дещо перероблене 1740 р. Сама рака ремонтувалася 1797 р.

Пізніше і ця рака була замінена на іншу, поміщену під масивною і дуже багатою сінню, зробленою на замовлення графині Анни Олександрівни Орлової-Чесменської петербургським майстром Андрієвим. Цей фундуш обійшовся у 43 тис. крб. сріблом, і на нього було витрачено більше 24 пудів срібла. В раці ж, зробленій за Івана Мазепи, по встановленні цієї раки було поміщено часточки мощей різних святих \Сементовский Н. Галерея... — С.31\.

[42] Останнє речення в тексті Ф. Софоновича відсутнє.

[43] Інформація для опису даного чуда взята свят. Димитрієм у Ф. Софоновича, хоча текст і подано в дещо видозміненому вигляді.

[44] Дане чудо у відомому нині тексті Ф.Софоновича відсутнє. Отже, або воно містилося в тому списку, який тримав у руках свят. Димитрій, або було записане колись у молодості ним самим — адже 1668 року свят. Димитрій жив ще у Кирилівському Київському монастирі.

[45] Тобто бургомістр. Згідно писань Ф. Софоновича, звідки взято опис цього чуда, це був Іван Софонович, брат автора \Софонович Феодосій. Хроніка... — С.261\.

[46] В публікації Н.Сементовського, присвяченій історії мощей свят. Варвари, наведено повідомлення про те, що, молитвами свят. Варвари Михайлівський монастир зовсім не торкнулися епідемії 1710, 1770, 1830, 1853 і 1855 \Сементовский Н. Галерея... — С.30\.

[47] На поч. XVIII ст. київський митрополит Іоасаф Кроковський (1708-1718) написав акафіст свят. Варварі, який читався щовівторка перед Літургією \Сементовский Н. Галерея... — С.30-31\. Він був опублікований в Києво-Печерській типографії в 1716 р. з додатком житія, взятого з тексту свят. Димитрія \Акафист и житие святой великомученицы Варвары... К., 1716\.

Щорічно 4 грудня мощі свят. Варвари за участі православних і католиків обносилися навколо Михайлівського собору \Сементовский Н. Галерея... — С.30\. В XIX ст. до мощей свят. Варвари щорічно приходило до 100 тисяч прочан, серед них і багато католиків \ Там само. – С.32\. При мощах святої знаходилась також її ікона в дорогоцінній шаті. Шата зроблена 1832 року монастирським коштом \ Там само. – С.32\. Н.Сементовський про цю ікону пише: “Під час співу акафіста великомучениці Варварі кожного разу ця коштовна ікона ставиться в гробницю во главу; в інші дні зберігається в монастирській ризниці. Раніше цей образ висів над Царськими Вратами, в преділі святої великомучениці”. Після знищення Михайлівського Золотоверхого собору мощі свят. Варвари вірогідно потрапили до Києво-Печерського заповідника, і певний час зберігалися в печерах. В усякому разі, під час археологічних досліджень у Ближніх печерах, в одній із келій (згідно звіту – об’єкт № 127, розташоване праворуч у стіні по ходу екскурсійного маршруту наприкінці сходів напроти вулиці, що веде на «Батиєву вулицю» було знайдено цікавий запис часів Великої Вітчизняної війни, коли, нагадаємо, поновилося функціонування монастиря в Нижній Лаврі. Згідно звіту “приміщення має форму неправильного трикутника. Розміри приміщення: ширина – 2, 70 м., довжина – 3, 20 м; висота – 2, 45 м. Вхід приміщення закладений жовтою цеглою на глиняному розчині… У приміщенні знаходяться дві гробниці: одна – колода, одна – дощата. Розміри гробниці (колоди): довжина 1, 68 м; ширина – 0, 60 м; висота – 0, 50 м. Дерев’яна колода в поганій цілості, кришка поламана. Частина колоди з однієї сторони завалена склепіннями, що обрушилися під час обвалу. У колоді знаходяться кісткові останки (можливо належать митрополиту Р. Заборовському). Поховання частково муміфіковане. На похованому були виявлені фрагменти покривал і одягу: шовкова тканина коричневого кольору, щільна тканина темно-коричневого кольору, тканина типу «полотно», щільна тканина типу «замші», шовкова тканина, мішковина. На ногах – залишки взуття: шкіра і замша. Дощата гробниця погано збереглася, кришка гробниці поламана. У гробниці знаходяться кісткові останки. У гробниці на похованому минулому виявлені фрагменти тканини: шовк і типу «полотно», залишки взуття. Інвентар: 1. Колода: 2. Скляна пляшечка з-під одеколону з запискою, датованою 4.04.1942 р. У записці говориться: «Православная братия Лавры по возвращении своем в обитель (в январе 1942 года) обрела сии останки в ризнице Дальних пещер вместе со св. мощами великомученицы Варвары и священномученика Макария. Никаких указаний у этих останков не имеется. Быть может это МитрополитРафаил Заборовский, почивавший в св. Софии. Наместник Лавры Архимандрит Валерий. Правитель дел Иеромонах Димитрий» \Любашенко В.М., Кусок Т.М., Чередниченко Е.Ф., Бойко Т.Д. Отчет об археологических раскопках в Ближних пещерах на территории Киево-Печерского государственного историко-культурного заповедника 1977-1978 гг. – К., 1979 г. — Рукопись. – С. 93-94\

[48] Наступна оповідь відсутня у тексті Ф. Софоновича.

[49] Цей Олександр Мозеля (вірніше – Музеля) дійсно був відомим в Україні та й в Речі Посполитій лікарем. Є згадка про нього, зокрема, у особистих записках свят. Петра Могили. Музеля був, очевидно, православним за походженням. Проте його особлива ревність у релігії, доволі дивна для людини його професії того часу, походить, очевидно, з чуда, яке сталося з ним у печерах, і описане свят. Петром: “Дехто Олександр Музеля, родом грек, за професією лікар, відомий у київському, а, особливо, волинському воєводствах, відвідав у Городку, маєтку Печерського монастиря, мене, архимандрита Петра Могилу, року 1630, місяця листопада 24 дня, оповідав мені, кажучи: “Довгий час чув я од багатьох про численні тіла святих нетлінні, що є печерах, [i] сумнівався, не вірячи, що істинно це є. Особливо, коли про сухі кістки, тобто про голови святих, від яких миро чудесно витікає, оповідали — ніяк цьому вірити не хотів, але більше вірив брехунам, що казали: на облуду для тих, хто приходить якийсь єлей якоюсь хитрістю вливають, чи голови ті мажуть, і показують, ніби з костей витікає. Бажав сам очима своїми бачити це, чи правду оповідають, чи хитрістю для обману роблять. Божим же Промислом літа 1621, в святу Велику Чотиридесятницю, прийшов я до Печерського монастиря, і, за благословенням тодішнього архимандрита Єлисея Плетенецького, увійшов до печери святого отця нашого Антонія, і послухавши там у церкві Введення Пресвятої Богородиці Божественну Службу, яка там здійснювалась, з великими здивуванням оглядав всі святі тіла. Попросив же тодішнього печероначальника ієромонаха Ісайю, котрий нині архієпископом Смоленським (мається на увазі Ісайя Копінський, майбутній митрополит Київський був смоленським єпископом з 1628 по 1631 р. — І.Ж.), аби показав мені глави, з яких витікає миро. Показав же мені в одному місця дві голови сухі, що стояли на скляних тарелях. Сказав же йому (були там і iнші отці): “Чи ці є мироточивими?” Він же каже: “Ці є... (далі — дефект документу — І.Ж.)

...рукою моєю з тарелі голову, бажаючи побачити, чи нема в ній якоїсь хитрості, і в усі боки повертав. Коли ж тримав в руках голову і оглядав — о предивне чудо! — негайно від сухої кості на верху голови, де не було жодного отвору, як від джерела, що б’є високо, почало витікати святе миро, не помалу, але сильно, так, що не лише тільки я, але й усі, хто стояв там, вжахнулися і розгубилися. Не минуло ж і півчверті години, [як] наповнилась таріль миром, і перестало вельми текти, але подібно до роси помалу з верха витікало. Дякував же [я] Богу, що так преславно мій сумнів і невір’я в це у певність привів, і наповнив три немалі посудини святим миром, взяв я їх собі, славлячи Бога, який так примирно кістки преподобних Своїх зберігає, і створює з них джерело благодаті. Запитав же: “Чи часто так витікає святе миро з глав тих?” Печероначальний же і отці, що стояли там, сказали: “Ніколи так багато не витікає, але лиш як роса, і то не завжди виходить. Нині ж незвично це є на здивування всім нам. Вважаємо, що заради тебе Бог це сотворив і показав тобі це предивне чудо”. Я ж сказав: “Пробачте мене, отці святі, я доки це чудо не бачив, не вірив, що по правді є це, чого сьогодні свідком став, а думав: хитрістю вашою робиться це, як обмовляють вас противники вашої церкви. Але нині бачу і сповідую, що істинно є [це] не людська хитрість, але надприродний дарунок Бога, який прославляє Своїх святих. І славлю Того, що мене запевнив і викрив тих, хто неправедне каже на Його святих”.

Три ж посудинки, повні мира, взяв і пішов із печери, славлячи і дякуючи Богу. Пробувши декілька днів у монастирі, пішов собі.

Того ж року 1621, на четвертий тиждень по Воскресінні Христовому, був я у пана Київського Гавриїла Хойського, в граді його Хотищі, [i] розхворівся вельми, так, що й до смерті близький був. Хвороба бо була в мене вогневиця, яку “одрною” називають, і внутрішня, яку звуть дезинтерією. Не надіявся вже я видужати, і бачачи себе близьким до смерті, покликав ієрея і попросив, аби освятив мене єлеєм, за звичаєм. Замість же єлею дав йому мира, що од святих глав витікає. Коли ж, згідно звичаю, замість єлею миром тим помазали мене — о велике милосердя Боже і святим його дарована [сила] зцілення од Його дарунка! — негайно в той же час припинилась хвороба, і зовсім здоровий та цілий став і негайно піднявся, і донині, благодаттю Божою та молитвами святих Його печерських, здоровий. Це ж моє зцілення, благодаттю Божою, від мира святого, що з глав святих печерських, багато благородних волинського воєводства бачили, і сам вище означений пан київський є свідком великого благодаріння Божого на мене, Йому ж належить всяка слава, честь і поклоніння у віки віків. Амінь.” \Дива печер Лаврських... — С. 96-97\.

Впевнившись у чудотворних лікувальних властивостях лаврського мира Музеля надалі, використовував його в своїй практиці.

Цей Олександр Музеля заповів Луцькому православному братству чи не найбільший в його історії фундуш. Так 1645 року він заснував при ньому шпиталь \Памятники, изданные Киевскою комиссиею для разбора древних актов. — К., 1898. — Т. 1. — С. 80-81\. 1647 року Музеля він же свій заповіт, в якому залишив йому все своє майно \ Там само. – С. 88-90; 95\.

[50] Гедеон Четвертинський був Луцьким єпископом протягом 1660-1685 рр.

[51] Дана подія не підтверджена збереженими до сьогодні документами Луцького братства. Це тим більш дивно, що актові книги луцьких судів за цей час були вповні віднайдені ще співробітниками київської археографічної комісії на початку XIX ст. \Левицкий О. Луцкая старина // Чтения в обществе Нестора Летописца. — К., 1891. — Кн. 5. — С. 66-67\. Втім, потрібно зазначити, що православні писемні пам’ятки Волині взагалі збережені дуже погано, оскільки були винищувані впродовж довгого часу як уніатами, так і, пізніше, безграмотними православними, які не могли відрізнити їх від уніатських \Там само. – С. 68-71\. Проте, у нас нема ніяких підстав не вірити у правдивість оповіді, оскільки свят. Димитрій міг чути про неї від очевидців, зокрема, навіть від самого Гедеона Четвертинського.

[52] Євгеній Болховітінов повідомляв, що ця святиня знаходилась в соборі з лівого боку, біля північної стіни, поряд із влаштованим 1824 року великим ковчегом для часточок мощей, але в окремому ковчезі, де крім цих мощей знаходилися також часточки мощей свят. Костянтина Великого, свят. володимира, священномученика Харлампія, священномученика Фоки; хрест свят. Єфрема Сирина з вставленими в нього часточками Животворчого Древа і різними мощами; а також “левая рука неизвестного святого”. “Над всеми сими мощами по обряду московского Успенского и новгородского Софийского собора в великий пяток совершается омовение для благочестивых богомольцев, усердствующих иметь от них святую воду” \Болховітінов Євгеній. Вибрані праці з історії Києва. — К., 1995. — С. 69-70\. Див. також у писаннях Н.Сементовського \Сементовский Н. Галерея... — С.30; Сементовский Н. Киев, его святыни и древности, достопамятности и сведения, необходимые для его почитателей и путешественников. — К., 1876. — С. 66-68\.

[53] Див. у “Діаруші” свят. Димитрія під 1678 р.: “Отець ігумен Дзик прислав декілька часток мощей свят. великомучениці Варвари, із яких одну віддав я до церкви братства Слуцького, котра покладена у золотий хрест і до Спасителевого привішена образу”.





Ірина Володимирівна ЖИЛЕНКО, заступник завідувача відділу історії Києво-Печерської Лаври Національного Києво-Печерського Історико-культурного заповідника, канд. богосолов’я








Див. також:

Патерик Києво-Печерський (1462 р.).

Синопсис. Київ, 1674. (Переклад та додатки Ірини Жиленко)

Ірина Жиленко. Святий Серапіон Печерський — маловідомий український письменник XIII ст.

Ірина Жиленко. Вшанування святих Бориса і Гліба та Києво-Печерська писемна традиція.

Ірина Жиленко. Печерські тексти про свв. мучеників Бориса і Гліба.

Ірина Жиленко. До списку архимандритів Києво-Печерських XVI ст.











Головна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.