Попередня     Головна     Наступна





СЛАВИНЕЦЬКИЙ Єпіфаній (кін. 16 — поч. 17 ст., Волинь або Поділля — 19.XI 1675, Москва; похов. у Чудовому монастирі) — укр. філолог, перекладач, письменник, осв. та церк. діяч. Навч. у Київ. брат. школі та за кордоном. Прибл. у 1639 — 49 викладав лат., грец. і, можливо, церковнослов’янську мови у Києвобратській колегії. Створив для неї «Лексикон латинський». У 1649 приїхав до Москви, де викладав у школі при Чудовому монастирі. Запрошений для здійснення нового перекладу Біблії, займався виправленням конфесійних книг, перекладами з грец. мови на церковнослов’янську. Встиг перекласти тільки Новий Завіт і П’ятикнижжя. Співпрацював з патріархом Никоном у справі церк. реформ. Залишив по собі майже 150 перекладних та ориг. праць (у т. ч. бл. 60 слів-проповідей). Своїми перекладами С. сприяв розвиткові освіти й формуванню наук. термінології. У Москві створив дві філол. праці, що залишилися в рукописах, — «Філологічний словник» (зведення пояснень термінів Святого Письма та богослужбової літератури) і «Лексикон греко-слов’яно-латинський». Разом з Арсенієм Корецьким-Сатановським ще в Києві уклав «Лексикон словено-латинський».

Гол. праця С. — «Лексикон латинський», що дійшов до нас у рукопису в багатьох списках (найдавніший датований 1642). Це найбільший староукр. словник (бл. 27 000 вокабул), скарбниця церковнослов’ян. та укр. лексики 17 ст., посібник для навчання лат. мови. Реєстр «Лексикона...» взято з лат. словника італ. вченого доби Відродження А. Калепіно (1502), а також з «Лексикона...» Памва Беринди. Для перекладної частини С. вибрав церковнослов’ян. мову (східнослов’янської редакції), чим наочно довів її лекс. адекватність латинській. Праця С. — багатюще джерело вивчення лексики і словотвору церковнослов ян. та укр. мов 17 ст. Вона відіграла величезну роль в історії укр. та рос. лексикографії.


Те.: «Лексикон латинський» Є. Славинецького. «Лексикон словено-латинський» Є. Славинецького та А. КорецькогоСатановського. К., 1973.

Літ.: Німчук В. В. Староукр. лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською К., 1980.


В. В. Німчук.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.