Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Марк Блок. Феодальне суспільство. — К., 2001. — С. 291-367.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





Том другий

КЛАСИ ТА УПРАВЛІННЯ ЛЮДЬМИ



ДО ЧИТАЧА

Мережа зв’язків залежності, що виткала свої ниті від верхніх щаблів людського суспільства до нижніх, надала цивілізації європейського феодалізму її найориґінальнішого відбитку. Яким чином, під дією яких обставин і якого ментального середовища, а також за допомогою яких запозичень, узятих із найдавнішого минулого, змогла народитися й розвинутися така своєрідна структура, ось що ми намагалися розглянути й показати в попередньому томі. Проте ніколи в суспільствах, до яких традиційно приклеюють епітет «феодальних», людські долі не регулювалися виключно цими стосунками тісної підлеглості або безпосереднього командування. Люди розподілялися там також по групах, які розміщувалися на різних ярусах і відрізнялися між собою за професійним покликанням, ступенем могутності або престижу. Крім того, понад порошинками незліченних групок різного виду, організованих навколо якогось дрібного вождя, завжди існували сили, що діяли в набагато більшому радіусі й були іншої природи. Починаючи з другої феодальної доби, ми бачимо, як усе більш строго організуються класи і як усе потужніше концентруються сили навколо кількох великих центрів влади та кількох високих устремлінь. Саме до вивчення цього другого аспекту суспільної організації ми й хочемо тепер перейти. Коли це буде зроблено, ми нарешті зможемо спробувати відповісти на запитання, що, як здається, постали перед нами вже на самому початку нашого дослідження: якими своїми фундаментальними характеристиками, властивими чи невластивими загальній лінії західного розвитку, ці кілька сторіч заслужили назву, яка відокремила їх від нашої історії? Що залишилося від їхнього спадку епохам, які мали прийти після них?






Книга перша

КЛАСИ



Розділ 1. АРИСТОКРАТИ ЯК ФАКТИЧНИЙ КЛАС І. ЗНИКНЕННЯ СТАРОДАВНІХ АРИСТОКРАТІЙ КРОВІ




I. ЗНИКНЕННЯ СТАРОДАВНІХ АРИСТОКРАТІЙ КРОВІ


Для тих авторів, які першими назвали феодалізм феодалізмом, для діячів Революції, які поставили собі на меті його зруйнувати, поняття аристократії здавалося невіддільним від нього. А проте не існує асоціації ідей, більш помилкової. Принаймні для того, хто прагне зберегти за історичною термінологією бодай якусь точність. Безперечно, що суспільства феодальної ери не мали в собі нічого егалітарного. Але не всякий панівний клас можна вважати аристократією. Щоб заслужити цю назву, він повинен, як здається, відповідати двом умовам: по-перше, мати власний юридичний статус, який би підтверджував і матеріалізовував ту зверхність, на яку він претендує; по-друге, щоб цей статус передавався з кров’ю — за винятком тих випадків, коли видається можливим відкрити в нього доступ кільком новим родинам, але в обмеженій кількості й за строго усталеними нормами. Одне слово, для цього не досить ані фактичної могутності, ані тієї форми успадкування, на практиці досить ефективної, коли разом із передачею майна батьки передають дитині і всі вигоди свого суспільного становища, якщо їх мають; треба ще, аби передача цих суспільних переваг визнавалася правом. Хіба сьогодні ми не з іронією ставимося до наших великих буржуа капіталістичного нобілітету? Навіть там, де, як у наших демократіях, легальні привілеї зникли, саме спогад про них підживляє усвідомлення класової нерівності. Ми нікого не визнаємо автентичним аристократом, якщо він не підтвердить своїх претензій на вищість посиланням на предків. Так от, у цьому розумінні, яке є єдиним леґітимним, аристократія була, на Заході, явищем досить пізнім. До початку дванадцятого сторіччя перші обриси цієї інституції ще не почали навіть вимальовуватися. Вона остаточно утвердилася лише в сторіччі наступному, коли феод і васальна залежність уже стали хилитися до занепаду. Перша феодальна доба вся цілком разом із попередньою епохою її не знали.

Цим вона кардинально відрізнялася від цивілізацій, від яких одержала свою далеку спадщину. Нижня імперія мала сенаторський стан, до якого, за перших Меровінґів, попри стирання колишніх юридичних привілеїв, головні серед римських підданих франкського короля ще з гордістю прив’язували свою генеалогію. В багатьох германських народів існували певні родини, що офіційно кваліфікувалися як «аристократичні»: простонародною мовою вони називалися edelinge, що /295/ латинські тексти перекладали як nobiles, a y франко-бурґундському діалекті це слово ще довго жило у формі adelenc. Ці родини мали певні точно визначені переваги, зокрема мали право на більш високу ціну за кров; їхні члени, як говориться в англосаксонських документах, «народилися дорожчими», аніж інші люди. Походячи, за всією видимістю, зі стародавніх родин місцевих вождів, — «кантональних володарів», про яких говорить Тацит, — більшість із них там, де держава набула монархічної форми, були позбавлені своєї політичної влади на користь королівської династії, що теж первісно вийшла з їхнього кола. Та все ж їм пощастило зберегти якусь частку свого первісного престижу священних родів.

Але ці відмінності не дожили до епохи варварських королівств. Не доводиться сумніватися в тому, що багато з родин edelinge згасли досить рано. Сама їхня велич перетворювала їх на улюблену мішень актів особистої помсти, проскрипцій та війн. Якщо не брати до уваги Саксонію, вони були, починаючи з періоду, що настав відразу після інвазій, дуже нечисленними. Так, наприклад, у Баварії сьомого сторіччя їх було тільки чотири. Якщо ми припустимо, — бо довести це неможливо, — що у франків така аристократія крові існувала в стародавню епоху, то вона зникла ще до появи наших перших писемних пам’яток. Так само й сенаторський стан являв собою олігархію розпорошену і слабку. Отже, ці касти, які черпали свою гордість зі стародавніх спогадів, не оновлювалися в природний спосіб. У нових королівствах живі мотиви нерівності в середовищі вільних людей були зовсім іншого типу: багатство з його неодмінним наслідком — могутністю; і служба в короля. Обидва ці атрибути на практиці часто передавалися від батька до сина, проте це аж ніяк не оберігало їх від раптових злетів і раптових падінь. Внаслідок вельми значущого звуження смислу в Англії від дев’ятого або десятого сторіччя лише особи, наближені до короля, зберігали право називатися aetheling.

Також історія родин, що панували в першу феодальну добу, не має іншої такої разючої характеристики, як коротка протяжність їхньої генеалогії. Принаймні якщо ми погодимося відкинути, разом із усілякими вигадками, що виникли ще в ті ж таки середні віки, дотепні, але хисткі припущення, які нагромадили в наші дні різні ерудити стосовно надто гіпотетичних правил передачі у спадок імен. Так, наприклад, найдавнішим із відомих предків Вельфів, які зіграли визначну роль у Західній Франції, а потім від 888 по 1032 р. носили корону Бурґундії, був один баварський граф, із чиєю дочкою одружився Людовік Благочестивий. Рід графів Тулузьких теж виник за часів Людовіка Благочестивого; рід маркізів д’Івре, що стали згодом королями Італії, — за Карла Лисого; рід Людольфінґ’єнів, герцоґів Саксонських, потім королів Східної Франції та імператорів, — за Людовіка Германського. Бурбони, які походять від Капетінґів, є, мабуть, сьогодні найстародавнішою династією Європи; але що нам відомо про походження їхнього предка Роберта Сильного, вбитого 866 року і який уже був одним із маґнатів Ґаллії? Лише ім’я його батька і те, що /296/ він, мабуть, мав у своїх жилах саксонську кров 240. Виглядає так, що як тільки ми переступаємо через фатальний поріг 800 року, нас огортає непроглядна темрява. Маємо ще дуже давні династії, які були близько або далеко споріднені з тими родинами, які здебільшого вийшли з Австразії або із зарайнських земель і яким перші Каролінґи довірили головні командні посади в усій імперії. В Північній Італії, в одинадцятому сторіччі, Аттоніди володіли великими територіями, горами та рівнинами; вони походили від такого собі Зіґфріда який володів великими маєтностями у графстві Люк і помер десь до 950 року. Далі немає нічого, за що можна було б ухопитися. Середина десятого сторіччя — це той час, коли несподівано з’являються швабські Церінґи, Бабенберґи — справжні засновники Австрії, сіри Амбуази... А коли ми переходимо до скромніших сеньйоріальних родин, то ниточка рветься в наших руках іще раніше.

І в даному випадку не досить буде послатися на поганий стан наших джерел. Звичайно ж, якби ми мали трохи більше хартій дев’ятого та десятого сторіччя, ми змогли б відкрити ще якісь родоводи. Але як подумати, то чому ми маємо відчувати потребу в цих випадкових документах? Людольфінґ’єни, Аттоніди, сіри Амбуази, та й не тільки вони, мали, у часи своєї величі, власних істориків. Як могло статися, що ці клірики нічого не знали або нічого не захотіли нам розповісти про предків своїх володарів? Правду кажучи, генеалогії ісландських селян, які століттями передавалися суто усною традицією, набагато краще нам відомі, аніж родоводи наших середньовічних баронів. У оточенні цих останніх, за всією видимістю, послідовною зміною поколінь починали цікавитися тільки від того моменту, як правило, не дуже давнього, коли одне з них уперше добувалося до справді високого рангу. Безперечно, що в тих людей були достатньо слушні причини вважати, що далі від цієї обраної дати історія родини не могла їм запропонувати нічого визначного: або тому, що починалася вона десь від дуже низьких щаблів — знаменитий нормандський рід Беллемів мав, як здається, своїм предком одного простого арбалетника Людовіка Заморського 241, або тому що — це бувало частіше — він тривалий час залишався напівсхованим у юрмі тих дрібних власників панських маєтностей, проблему походження яких як суспільної групи ми розглянемо трохи далі. А тим часом головною причиною цієї мовчанки, на перший погляд такої дивної, було те, що ці маґнати не утворювали аристократичного класу в повному значенні цього слова. Якщо ти аристократ, то ти маєш бути аристократом у якомусь коліні. В даному випадку про коліна не йшлося, бо не було аристократії.





II. РІЗНІ ЗНАЧЕННЯ СЛОВА «АРИСТОКРАТ» (NOBLE ) У ПЕРШУ ФЕОДАЛЬНУ ДОБУ


Ми не хочемо, проте, сказати, що від дев’ятого до одинадцятого сторіччя слово «аристократ» (по-фр. noble, латиною — nobilis) не зустрічається — і то досить часто — в документах. Але воно обмежува-/297/лося тим, що позначало, поза будь-яким точним юридичним розумінням, верховенство фактичне або створене опінією, за критеріями, які майже в усіх конкретних випадках були різними. Воно майже щоразу виражало ідею переваги за фактом народження; але також і тієї, яку давало певне багатство. Цікаво відзначити, як, витлумачуючи у восьмому сторіччі один уривок із «Правил» святого Бенедикта, Павло Диякон, чиї думки в інших випадках є набагато прозорішими, вагається між цими двома інтерпретаціями і, зрештою, заплутується в них 242. Надто рухливі, щоб підкоритися точним визначенням, ці застосування, від початку феодальної ери, відповідали принаймні кільком великим орієнтаціям, мінливості яких є досить повчальними.

У ті дні, коли стільком людям доводилося погоджуватися на те, щоб їхні землі залежали від якогось сеньйора, сам факт уникнення такої підлеглості видавався знаком переваги. Тому не слід дивуватися, якщо володіння алодом — хай навіть він був вельми скромним селянським наділом — розглядалося іноді як достатня причина для того, щоб нагородити його власника назвою noble або edel. Варто, проте, відзначити, що в більшості текстів, де фігурують власники дрібних алодів, названі цим словом, вони прикрашають себе ним для того, щоб відразу ж від нього й відмовитися, ставши орендарями або кріпаками якогось маґната. А якщо з кінця одинадцятого сторіччя ми вже майже не зустрічаємо цих «аристократів», які були насправді досить скромними людьми, то кристалізація, яка відбулася тоді по різних лініях у ідеї аристократизму, не була єдиною тому причиною. Сама суспільна категорія, в більшій частині Заходу, майже повністю зникла, вимерла.

Безліч рабів вийшли на волю, в епоху франків. Природно, що ці непрохані гості не були так легко прийняті як рівні родинами, що ніколи не мали на собі рабського тавра. Людині «вільній», яка могла бути або давнім рабом, випущеним на волю, або нащадком, іще досить близьким, випущеного на волю, римляни колись протиставили людину «вільнонароджену»; але в латині епохи занепаду ці два слова стали сприйматися майже як синоніми. Але якщо твій рід не мав на собі жодної плями, чи не було це справжньою ознакою аристократизму в тому туманному розумінні, з яким завжди пов’язували це слово? «Бути аристократом — це не мати серед своїх предків жодного, який перебував би в становищі раба». Так було написано десь на початку одинадцятого сторіччя в одному італійському коментарі, що систематизував слововжиток, який і деінде залишив по собі не один слід 243. Слововжиток, який і в цьому випадку не пережив трансформації суспільних класифікацій; адже у своїй більшості спадкоємці колишніх випущених на волю рабів не забарилися перетворитися просто на кріпаків.

Тим часом можна було знайти, навіть серед людей маленьких, індивідів, які, підкоряючись сеньйорові у тому, що стосувалося їхньої землі, проте, зуміли зберегти за собою свою персональну «свободу». Неминуче якість, що стала такою рідкісною, поєдналася з по-/298/чуттям високої честі, й звичаям того часу аж ніяк не видалося суперечним назвати її «аристократизмом» {noblesse). Справді, деякі тексти то там, то там начебто схиляються до цієї еквівалентності. Але вона не могла бути абсолютною. Як вважати аристократами масу людей, званих вільними, багато з яких, будучи власниками орендних наділів, мусили виконувати тяжку й принизливу роботу? Ця ідея не могла нав’язати себе загальній опінії, бо вона була надто далекою від того образу, який ця остання витворила із суспільних цінностей. Синонімія, мигцем підмічена, між словами «шляхетні» і «вільні» змогла залишити тривалий слід лише в лексиконі спеціальної форми підлеглості — у військовій васальній залежності. На відміну від багатьох підлеглих людей, селян або домашньої прислуги, вірність васалів не передавалася в спадок, і їхня служба у високій мірі була сумісною з найдоскіпливіше сформульованим поняттям свободи: серед усіх людей сеньйора васали були його «вільними людьми» в найпершу чергу; більше ніж будь-які інші феоди, їхні земельні наділи заслуговували, як ми знаємо, називатися «вільними феодами». Й оскільки, в строкатому натовпі, який жив у затінку володаря, їхня роль зброєносців та радників виглядала роллю вельми шляхетною, благородна назва «аристократи» стала застосовуватися, щоб відрізнити їх від цього загалу. Невеличка церква, яку ченці монастиря Сен-Рік’єр десь усередині дев’ятого сторіччя надали для обслуговування релігійних потреб персоналу васалів, що служили при дворі абата, мала назву «каплиця шляхетних» на відміну від каплиці простолюду, де слухали месу ремісники та службовці нижчого стану, що також гуртувалися навколо монастиря. Звільняючи від військової служби тих, котрі орендували свої наділи в ченців Кемптена, Людовік Благочестивий окремо уточнював, що це звільнення аж ніяк не стосується «осіб шляхетнішого стану», наділених «бенефіціями» від абатства 244. З двох значень цього терміна тому, яке мало тенденцію змішувати поняття васальної залежності та шляхетності, судилося набагато довше життя.

І нарешті, на більш високому щаблі це слово-перепустка могло послужити для того, щоб відокремити від маси тих людей, які не були ані підневільними за своїм народженням, ані втягнутими у зв’язки принизливої залежності, родини наймогутніші, найстародавніші, наділені найбільшим престижем. «Хіба немає більше шляхетних людей у королівстві?» — запитали, за свідченням одного літописця, «маґнати» Західної Франції, коли вони побачили, що Карл Простак у всьому керується порадами свого фаворита Аґанона 245. А проте цей вискочень, хоч би яким скромним було його походження у стосунку до великих графських родів, звичайно ж, не був нижчий за своїм ранґом, аніж домашні воїни, для яких монастир Сен-Рік’єр відкрив свою capella nobilium. Але чи позначав тоді цей епітет щось вище, аніж вищість відносну? Вельми значущим уявляється той факт, що його досить часто вживало в порівняльному ступені: nobilior, «шляхетніший», ніж сусід. /299/

Тим часом при дворах першої феодальної доби застосування цього слова до осіб досить скромного становища поступово виходило з ужитку; і ним усе частіше позначали ті групи могутніх людей, яким труднощі, що їх доводилося долати державам, та узагальнення зв’язків протекції дозволяли набувати все більшої й більшої сили в суспільстві. Все це відбувалося ще в не досить чітко визначеному смислі, далекому від будь-якої точності статусу або касти. Але не без сильного відчуття верховенства ранґу, осмислюваного в такий спосіб. Безперечно, що образ ясно усвідомлюваного ієрархічного порядку був присутній в умах тих учасників мирного договору, які в 1023 р. дали врочисту обіцянку не нападати на «шляхетних жінок»; про інших там не було жодної згадки 246. Одне слово, якщо аристократія як юридично визначений клас ще й залишалася невідомою, є цілком законним, від цього моменту, коштом невеличкого спрощення термінології, говорити про суспільний клас аристократів, а ще більше, мабуть, про аристократичний спосіб життя. Бо звичаї цієї спільноти визначалися, головним чином, через рівень багатства та доступ до найвищих керівних посад.





III. КЛАС АРИСТОКРАТІВ, СЕНЬЙОРІАЛЬНИЙ КЛАС


Клас землевласників — чи є підстави говорити про нього як панівний? Якщо під цим розуміється, в основному, що його члени добували собі засоби до життя з володіння землею, то з цим можна погодитися. А з якого іншого джерела, зрештою, могли вони їх добувати? До цього слід додати, що стягування мита, ринкових зборів та податку з ремісничих цехів там, де це було можливо, теж не вважалися тими вигодами, яких не варто було домагатися. Визначальну характеристику слід було шукати у формі експлуатації. Якщо поля або, значно рідше, крамниці чи майстерні годували аристократа, то це завжди було можливим завдяки праці інших людей. Тобто аристократ був, якщо висловитися в інших термінах, насамперед сеньйором. Або принаймні, навіть якщо не всі персонажі, чий спосіб життя міг бути визначений як аристократичний, володіли панськими маєтностями, — тут можна згадати про васалів, які годувалися в домі володаря, або про менших синів, часто приречених на справжній кочовий спосіб життя мандрівних воїнів, — кожен, хто був сеньйором, цим самим уже належав до вищого прошарку суспільства.

Але тут виникає одна проблема, чи не найтемніша серед усіх тих, які порушує генеза нашої цивілізації. Немає сумніву в тому, що певна кількість сеньйоріальних родин походила від авантюристів, які починали з нуля, воїнів, що ставали коштом свого володаря його наділеними феодом васалами. Інші, можливо, мали своїми предками якихось із тих багатих селян, чиє перетворення на рантьє кількох орендних наділів зафіксоване в деяких документах десятого сторіччя. Проте вважати це загальним випадком ніяк не можна. Сеньйорія в більшій частині Заходу була у своїх формах, що первісно мали досить /300/ рудиментарний характер, інституцією дуже давньою. Створений нею клас сеньйорів, хоч і змішуваний та перемішуваний багато разів, виник не менш давно. Скільки серед тих персонажів, яким селяни феодальних часів мусили платити оброк та відбувати панщину, могли б, якби вони про це знали, вписати у своє генеалогічне дерево таємничі епоніми стількох наших сіл — Брено з Берне, Корнеліус із Корнільяно, Ґундольф із Ґундольфсгайма, Ельфред із Ельверсгама — або імена якихось із тих тубільних вождів Германії, що, як повідомляє нам Тацит, збагачувалися подарунками від селян? В реальній дійсності ці ниточки уриваються. Проте аж ніяк не є неможливим, що у фундаментальному протиставленні володарів панських маєтностей (сеньйорів) та незліченної людності власників орендних наділів ми торкаємося однієї з найдавніших ліній розколу в нашому суспільстві.





IV. ВОЇНСЬКЕ ПОКЛИКАННЯ


Якщо володіння панськими маєтностями було знаком справжньої аристократичної гідності й, разом зі скарбами грошей або дорогоцінностей, єдиною формою успіху, який можна було вважати сумісним з високим суспільним рангом, то причина цього полягала в тому, що воно передбачало владу над іншими людьми. Чи існував коли більш надійний мотив престижу, як мати змогу сказати: «Я хочу»? Але разом із тим саме покликання аристократа забороняло йому займатися будь-якою прямою економічною діяльністю. Він мусив віддавати тіло й душу своєму єдиному обов’язкові — обов’язкові воїна. Ця остання характеристика, яка є визначальною, пояснює ту участь, яку брали військові васали в утворенні середньовічної аристократії. Вони не складали її всю цілком. Хіба можна було виключити з неї володарів алодних панських маєтків, які, проте, досить швидко асимілювалися, своїми звичаями, з васалами, які володіли феодами й іноді були могутніші за них? Але групи васалів складали її основу. Тут знову ж таки еволюція англосаксонського словника чудово ілюструє перехід давнього поняття аристократії як священної раси до нового поняття аристократії, що визначається стилем свого життя. Там, де стародавні закони протиставляли eorl і ceorl, — аристократа в германському значенні цього слова й просто вільну людину, — закони пізніші, зберігаючи другий термін антитези, замінювали перший такими словами, як tegn, tegnborn, gesithcund (компаньйон або васал, — передусім васал королівський, — або народжений від васала).

Звичайно ж, васал був не єдиний із тих, хто міг, повинен був чи навіть любив воювати. Хіба ж могло бути так протягом цієї першої феодальної доби, яка була вся забарвлена, з верхів до низів суспільства, любов’ю до насильства або страху стати його жертвою? Закони, які мали на меті обмежити або скасувати право на носіння зброї представниками нижчих класів, з’явилися не раніше другої половини дванадцятого сторіччя; вони збіглися в часі як із прогресом юридичної ієрархізації, та і з відносним утихомиренням колотнечі. Караванщик, /301/ купець їздив у своїх справах так, як це описано в конституції Фрідріха Барбаросси, «з мечем на поясі»; а повернувшись за свій прилавок, він зберігав звички, що їх набув протягом того авантюрного життя, яким була тоді торгівля. Про багатьох буржуа в часи неспокійного міського відродження можна було сказати, як Жильбер де Монс сказав про жителів Сен-Трона, що вони «чудово володіли зброєю». Тією мірою, в якій він не належить до леґенди, традиційний тип крамаря, що боїться ударів, відповідає історичній добі мирної торгівлі, протиставленої стародавньому номадизмові «покритих дорожнім порохом» ніг. Тобто тій, яка почалася з тринадцятого сторіччя, ніяк не раніше. Хоч би якими малочисельними були армії середньовіччя, їхній призов ніколи не обмежувався елементом нобілітету. Сеньйор набирав собі піхотинців серед своїх селян. І якщо, починаючи від дванадцятого сторіччя, мілітарні обов’язки цих останніх стали все більше звужуватися, якщо, зокрема, обмеження тривалості їхньої присутності рамками одного дня мало своїм наслідком те, що сільські контингенти стали застосовувати лише в простих операціях локального поліційного значення, то ці переміни відбувалися водночас із ослабленням тієї служби, яку передбачало володіння феодами. Селянські списники, або лучники, не поступилися тоді місцем васалам. Їхнє застосування втратило сенс, коли стали звертатися до послуг найманців, що водночас дало змогу усунути ті вади, які були пов’язані зі слабкістю феодальної кавалерії. Але чи був він васалом, чи анодним сеньйором, — там, де вони ще існували, — «аристократ» перших феодальних часів, на відміну від випадкових солдатів, яких набирали тоді багато, був воїном краще озброєним і воїном професійним.

Він воював верхи; або принаймні якщо іноді він і йшов у битву пішки, то всі переходи здійснював лише на коні. Крім того, він воював у повному озброєнні. Наступальне: спис і меч, іноді — булава. Оборонне: шолом, який захищав голову; на тілі одяг, який був весь або почасти металевий; і, нарешті, в руці щит, трикутний або круглий. Але не тільки кінь робив, так би мовити, кавалериста. Хіба не мав він при собі також свого скромного бойового побратима, шталмейстера, якому доручалося доглядати за тваринами і вести за собою, в поході, змінних коней? Іноді навіть у війську були, крім важкої рицарської кінноти, кавалеристи, споряджені значно легше, яких звичайно називали «сержантами». Характерною ознакою воїнів найвищого класу було поєднання коня та повного озброєння.

Вдосконалення цього останнього, після франкської епохи, що водночас робило його дорожчим і ускладнювало його застосування, все більше й більше перекривало доступ до цієї манери воювати всім тим, хто був не багатий або не васал багатого, або не професіонал. Одним із вигідних наслідків застосування стремен стало те, що вершник тепер відмовився від колишнього короткого списа, якого тримали у витягнутій руці, й став користуватися довгим і важким новітнім списом, тримаючи його під пахвою в рукопашному бою, а під час відпочинку — упираючи його в стремено. До шолома приладнали на-/302/конечник, який захищав ніс, трохи згодом — забрало. Захисну сорочку зі шкіри або тканини, на яку нашивалися металеві кільця або пластини, замінили кольчугою, яку, певно, запозичили в арабів; уся виткана з металевих кілець, вона була набагато досконалішим засобом захисту тіла навіть у тих випадках, коли її виробляли в себе, а не завозили з-за кордону. Поступово, зрештою, класова монополія, спершу спричинена суто практичними потребами, почала переходити в право. Так, ченці Больє заборонили сеньйоріальним службовцям, яких вони передбачливо намагалися утримувати в стані поміркованої пересічності, носити щит і меч; ченці монастиря Сен-Ґалль приблизно в той самий час дорікали своїм мажордомам за те, що ті мають надто гарне озброєння 247.

А тепер спробуймо уявити собі, в його істотній дуальності, тогочасне військо. З одного боку, піхота, погано озброєна як для атаки, так і для захисту, піхота, яка надто повільно йшла в наступ і була надто забарною, коли треба було втікати, піхота, яка швидко виснажувалася довгими переходами по поганих дорогах або просто через поля. З другого, дивлячись із висоти своїх бойових скакунів на бідолах, котрі «селюкувато», як говориться в одному куртуазному романі, місять багно і топчуть дорожню пилюку, їдуть верхи на конях добрі солдати, горді тим, що можуть битися та маневрувати швидко, розумно, ефективно: по суті, єдина сила, з якою, як говорить нам біограф Сіда, варто рахуватися, коли оцінюють силу армії 248. В лоні цивілізації, де війна була повсякденною справою, не було більш живого контрасту, аніж цей. Ставши майже синонімом васала, «рицар» (вершник) став також еквівалентом аристократа. І навпаки, не один текст підіймає на рівень майже юридичного терміна, застосовуючи його до малих людей, зневажливу назву піших (pedones), «піхотинців» (fantassins) — «тих, які топчуть землю» (pousse-cailloux), якщо нам буде дозволено так висловитися. «У франків, — каже арабський емір Усама, — уся перевага належить кавалеристам. Це в них єдині люди, які чогось варті. Лише вони спроможні дати слушну пораду або відправити правосуддя» 249.

Отже, з погляду опінії, що мала слушні причини високо цінувати силу в її найелементарніших аспектах, як міг воїн за самою своєю суттю не вселяти людям страх, любов і пошану? Одна дуже широко розповсюджена тоді теорія репрезентувала людську спільноту як поділену на три «категорії»: ті, що моляться, ті, що воюють, ті, що працюють. Тоді ж таки панувала одностайна думка, що другі стоять набагато вище від третіх. Але свідчення епопеї йде навіть далі: солдат ані хвилини не сумнівався в тому, що його місія є набагато вищою, аніж покликання фахівця з молитов. Гордість — це одна з найістотніших складових усякої самосвідомості класу. Гордістю «аристократів» феодальної ери була передусім гордість воїна.

Таким чином, війна для них не була лише тимчасовим обов’язком у стосунку до свого сеньйора, свого короля, своєї родини. Вона важила для них набагато більше — була самим резоном їхнього життя. /303/













Розділ 2. ЖИТТЯ АРИСТОКРАТА




I. ВІЙНА


* * *


Як мені до вподоби радісний час Великодня,

коли розпускаються листячко й квіти;

і як люблю я слухати

веселий пташиний спів,

що відлунює в лісі.

Але люблю я також дивитись,

як прапори майоріють і височіють шатра на луках;

і втішається моє серце,

коли я бачу, як шикуються в полі

рицарі й коні в бойових обладунках;

і люблю я бачити, як гінці

змушують утікати людей і худобу;

і любо мені дивитися, як за ними

суне військо людей озброєних;

і радіє моє серце, коли перед моїм зором

військо бере в облогу фортецю,

коли падають частоколи й мури,

коли армія на березі річки

обкопується глибоким ровом

за лінією глибоко вбитих у землю паль...

Зброя, мечі, блискучі шоломи,

щити, потрощені на шматки,

кипіння битви,

і купи вбитих васалів,

і мчать назустріч новим пригодам

коні поранених і загиблих.

І коли починається битва,

кожен воїн із доброго роду

думає лиш про те, як трощити голови й руки,

бо ліпше померти, ніж бути живим переможеним.

Повірте, мені не хочеться

ані їсти, ані пити, ані спати,

коли я чую крики: «Бийте їх, бийте!»,

що лунають із двох сторін,

іржання коней без вершників у сутіні присмерку

і крики: «Рятуйте! Рятуйте!»;

коли дивлюся, як падають за ровами

малі й великі на зелену траву;

коли бачу мертвих, у чиїх тілах

стримлять уламки списів із прапорцями, —


так співав у другій половині дванадцятого сторіччя один трубадур, якого, мабуть, можна ідентифікувати з дрібним периґорським поміщи-/304/ком Бертраном де Борном 250. Візуальна точність і високий порив, які, звичайно, контрастують із прісною безбарвністю поезії більш конвенційної, є неодмінною частиною таланту, який вивищується над сірою пересічністю. Проте його почуття, безперечно, не мали в собі нічого виняткового: про це свідчать багато інших творів, які вийшли з того самого середовища, де вони теж виражені, з меншим запалом, можливо, але з не меншою безпосередністю. У війні, «бадьорій і веселій», як сказав би в наші дні хтось із тих, кому не судилося бачити її надто близько, аристократ любив передусім можливість застосування фізичної сили, притаманної досконалій тварині, сили, яку він розвивав постійними вправами, починаючи від дитинства. Повторюючи давнє прислів’я каролінзької доби, один німецький поет сказав так: «Той, хто до дванадцяти років навчається в школі, жодного разу не сівши в сідло, годиться лише в священики» 251. Нескінченні розповіді про незвичайні битви, якими переповнені епічні пісні, є красномовними психологічними документами. Сьогоднішньому читачеві, якого їхня монотонність вкидає в смертельну нудьгу, важко повірити в те, що давній слухач одержував від них велику втіху; це типова реакція кабінетної людини на розповідь про спортивні змагання! У творах, продиктованих художньою уявою, як і в літописах, портрет доброго рицаря підкреслює насамперед його якості атлета: він «худий», «кремезний», «добре збудований» і вкритий благородними шрамами, з широкими плечима, а також із широко поставленими — як і годиться людині, що рідко вилізає з сідла, — ногами. А що цю силу треба підживляти, то добрий апетит вважається однією з неодмінних якостей героя. Послухайте, як у стародавній «Пісні про Ґійома», де так сильно звучать варварські ноти, дама Ґібур, накривши великий стіл у замку юного Жирара, племінника свого чоловіка, звертається до цього останнього з такими словами:


Клянуся Богом, сір! Той буде гідний вашої родини,

Хто одним махом з’їсть свинячого окоста

І вип’є двома залпами сетьє вина;

Тоді сусідові з ним тяжко буде воювати 252.


Зайвим буде говорити, що гнучкого й мускулистого тіла не досить для того, щоб зробити ідеального рицаря. Треба, аби до цього додалася й хоробрість. І саме тому, що війна надає нагоду цій чесноті проявитися, вселяє вона стільки радості в серця людей, для яких відчайдушна сміливість і зневажливе ставлення до смерті є, якоюсь мірою, професійними якостями. Безперечно, що ця доблесть не виключає ані моментів панічної розгубленості, — як не раз бувало, коли нападали вікінги, — ані, особливо, необхідності іноді вдаватися до примітивних хитрощів. Але в тому, що рицарський клас умів воювати, історія погоджується з леґендою. Його незаперечний героїзм живився багатьма розмаїтими елементами, що знаходили свій вияв по черзі або водночас: звичайною розрядкою фізичних сил здорової людини; розпачливим гнівом — сам «мудрий» Олів’є, коли його опановує «смуток /305/ смертельний», завдає своїх жахливих ударів лише для того, щоб «розвіяти свій хміль»; відданість володареві або, коли йдеться про Священну війну, благородній справі; жага слави, персональної або колективної; те фаталістичне смирення перед лицем невідворотної долі, найзворушливіший приклад якого ми знаходимо в кількох рядках, якими завершується «Пісня про Нібелунґів»; і, нарешті, надія знайти винагороду в іншому світі, яка дається не тільки тому, хто помирає за свого Бога, а й тому, хто складає голову за свого володаря.

Звикши не боятися смерті, рицар знаходив у війні ще й інший чар — вона допомагала йому рятуватися від нудьги. Тому що для цих людей, чия культура довгий час залишалася рудиментарною і які — коли не брати до уваги кількох високих баронів та їхнє оточення — аж ніяк не були перевантажені тяжкими турботами управління, повсякденне життя легко скочувалося до нестерпної сірої одноманітності. З цього народжувався потяг до розваг, яких, коли рідна земля не могла їх постачити в необхідній кількості, часто вирушали шукати в далекі краї. Схильний вимагати від васалів ретельного виконання своїх службових обов’язків, Ґійом Завойовник так висловився про одного з них, у якого він збирався конфіскувати феоди, аби покарати його за те, що він, без дозволу, подався у хрестовий похід на Іспанію: «Я не думаю, що можна знайти у війську кращого рицаря; але він непостійний, марнотратний і бавить свій час, блукаючи світом» 253. А скільки було інших, про яких можна було б сказати те саме? Цей потяг до кочового життя був, безперечно, найбільш поширений серед французів. Причина цього була в тому, що їхня батьківщина не пропонувала їм, як напівмусульманська Іспанія або, меншою мірою, Германія, з її слов’янським кордоном, близьких теренів для завоювань та грабунку; ані, як знову ж таки Германія, злигоднів та втіх великих імперських походів. Мабуть, також рицарський клас там був більш численним, аніж деінде. У самій Франції не раз звертали увагу на те, що Нормандія, з усіх її провінцій, найбагатша на відважних авантюристів. Уже німець Оттон де Фрайзінґ говорив про «вельми неспокійний народ нормандців». Спадщина крові вікінгів? Можливо. Але передусім це було наслідком відносного миру, який у цьому досконало централізованому князівстві дюки зуміли запровадити дуже давно; а тому доводилося шукати десь зовні нагоди завдати бажаних ударів мечем. Фландрія, де політичні умови не дуже відрізнялися, надавала в розпорядження таких воєнних паломництв контингент, який майже не поступався нормандському.

Ці мандрівні рицарі — так їх називали уже тоді 254 — допомогли в Іспанії тубільним християнам відвоювати в ісламу Північ півострова; створили, в Південній Італії, норманські держави; ще до перших хрестових походів воювали на Сході як найманці на службі у Візантії; і нарешті, знайшли в завоюванні та захисті Гробу Господнього улюблене поле для своєї діяльності. Чи то вона відбувалася в Іспанії, чи то в Сирії, Священна війна приваблювала тим, що була не тільки ареною хвилюючих пригод, а й надавала рідкісну можливість догодити Бо-/306/гові. «Більше немає потреби віддавати себе тяжкій покуті в найсуворішому з орденів... — співав один трубадур. — Що може бути ліпшим, аніж діяння, які покриють тебе честю й водночас допоможуть уникнути пекла?» 255 Ці рицарські мандри давали змогу підтримувати зв’язки між світами, що їх розділяли такі великі відстані й такі разючі контрасти; вони розповсюджували за межами національних територій західну, і передусім французьку, культуру. Хіба не видається гідною захвату, наприклад, доля такого собі Ерве Франкопуля, захопленого в полон одним еміром у той час, як він командував військом на берегах озера Ван? Разом із тим кровопускання, які практикувалися в такий спосіб у стосунку до найнеспокійніших угруповань Заходу, дали змогу його цивілізації не загинути в кривавих внутрішніх війнах. Автори історичних хронік добре знали перед початком кожного з хрестових походів, що тепер старі країни матимуть змогу віднайти трохи спокою й відітхнути з полегкістю 256.

Отже, війна була для рицаря іноді юридичним обов’язком, іноді просто розвагою, а бувало й так, що вона нав’язувалася йому кодексом честі. Хіба в дванадцятому сторіччі не був весь Периґор залитий кров’ю лише тому, що один із його сеньйорів добачив у поведінці одного зі своїх шляхетних сусідів манери коваля й мав несмак сказати йому про це навпростець? 257 Але насамперед вона все ж таки була джерелом прибутку. Таким собі головним ремеслом аристократичної людності.

Вище ми процитували ліричні звіряння Бертрана де Борна. Але він сам не робив ніякої таємниці з того, що причини набагато менш славні спонукали його «не знаходити радості в мирі». «Чому, — говорить він десь-інде, — я прагну, щоб багаті люди ненавиділи один одного?» — «А тому, що багатий буває набагато благороднішим, великодушнішим і щедрішим під час війни, аніж у часи миру». А особливо, під час її оголошення: «Сміх, та й годі. Адже барони так нас любитимуть...І якщо вони хочуть, щоб ми залишилися з ними, вони дадуть нам барбаренів (так називалися лімозькі гроші)». Але ця велика любов до воєнних дій мала ще й іншу причину:


Сурми, барабани, списи і знамена,

прапори розмаяні, коні чорні й білі —

ось що ми побачим за короткий час,

час, який для нас щасливим буде,

бо усе ми заберемо в лихварів,

і не йтимуть більше в’ючні коні

вільно по дорогах, прямо вдень,

і не йтиме там і буржуа безстрашний,

і не мандруватиме до Франції купець;

і забагатіє той, у кого серце мужнє.


Поет належав до того класу дрібних власників феодів, — «вавасалів», як він сам себе називає, — чиє життя в предківському маєтку було не тільки невеселим; воно ще й не завжди було легким. Війна прикрашала його дарами щедрих володарів і доброю здобиччю. /307/

Турбота про свій престиж та й про свій інтерес, само собою зрозуміло, спонукала барона не бути скупим у стосунку до своїх васалів, які несли біля нього точно визначені обов’язки служби. А якщо він хотів утримати біля себе людей, які сиділи на його феодах, довше передбаченого часу, повести їх далі або скликати їх частіше, аніж це передбачав звичай, що ставав усе більше й більше строгим? У таких випадках треба було подвоїти свою щедрість. І нарешті, з огляду на все більшу нестачу васальних контингентів, незабаром не залишилося такої армії, що могла б обійтися без допомоги тієї мандрівної юрби воїнів, яких так сильно приваблював дух авантюрних пригод, а надто в тих випадках, коли до надії знайти добру роботу своєму мечу додавалася ще й надія на велику здобич. Так, наш Бертран цинічно запропонував графові Пуатьє: «Я можу вам допомогти. Я вже тримаю щит біля сідла і вже надів на голову шолом... Але без грошей як я можу йти на битву?» 258

Та серед усіх дарунків володаря найбільш привабливим, безперечно, був дозвіл брати здобич. Таким був також головний прибуток, що його рицар мав із маленьких локальних воєн, у яких він бився сам за себе. Ця здобич, проте, складалася з двох частин: людей і речей. Звичайно ж, християнський закон не дозволяв перетворювати полонених на рабів: щонайбільше, іноді переселяли силоміць кількох селян або ремісників. Натомість викуп був річчю звичайною. Добре було такому рішучому й розважливому суверенові, як Ґійом Завойовник, не відпускати своїх ворогів до їхньої смерті, якщо вже вони потрапляли йому до рук. Пересічні воїни не дивилися так далеко. Широко розповсюдившись, практика викупу іноді призводила до жорстокіших наслідків, аніж античне рабство. Увечері після битви, розповідає поет, який, безперечно, надихався побаченим, Жирар із Русильйона та його люди влаштували справжню різанину, повбивавши всіх полонених та поранених і пощадивши лише «тих, хто володів замком», бо тільки вони були спроможні викласти їм за себе дзвінку монету 259. Що ж до грабунку, то традиційно він був таким усталеним джерелом прибутку, що в епохи, знайомі з письмом, юридичні тексти спокійно називають його, перелічуючи ці джерела: варварські закони та контракти військових призовів тринадцятого сторіччя говорять про це в унісон, мовби перегукуючись із кінця в кінець середніх віків. Важкі вози, призначені для перевезення захопленої здобичі, їхали за арміями. Найбільш прикрим було те, що ціла низка етапів, майже невідчутних для пересічних душ, вела від майже легітимних форм такого насильства — реквізицій, необхідних для армій, які не мали інтендантської служби, репресій, здійснюваних проти ворога або його підданих — до відвертого розбою, брутального і дріб’язкового: грабували купців, яких перехоплювали на дорогах; хапали овець, сир, курей просто на селянських подвір’ях, як це робив на початку тринадцятого сторіччя один дрібний каталонський поміщик, що вперто заповзявся допікати своїм сусідам із абатства Каніґу. Навіть найкращі люди набували чудернацькі звички. Ґійом ле Марешаль, безперечно, був мужнім рица-/308/рем. Проте, коли, ще будучи молодим і безземельним, він мандрував по Франції, від турніру до турніру, й зустрів одного разу на дорозі ченця, який утікав із шляхетною дівчиною і, до всього, ще й щиро признався, що має намір віддати свої гроші під лихварський процент, він без найменших докорів сумління заволодів грішми бідолахи під приводом покарання за такі чорні задуми. А один із його товаришів ще й дорікнув йому за те, що він не забрав і коня 260.

Подібні звичаї передбачали, само собою зрозуміло, велику зневагу до життя та до людських страждань. Війна феодальної ери аж ніяк не була війною в білих рукавичках. Вона супроводжувалася звичаями, які сьогодні здалися б нам дуже далекими від куртуазних: такими, наприклад, як винищення або калічення гарнізонів, що чинили опір «надто довго». Причому це іноді робилося всупереч даній клятві. Війна включала в себе як цілком природний додаток спустошення ворожих земель. То там, то там якийсь поет, наприклад, автор «Юона з Бордо», а трохи згодом і такий благочестивий король, як Людовік Святий, марно намагалися підняти свій голос проти цієї «чистки» сільської місцевості, що приносила жахливі страждання невинним. Вірна правдивому зображенню дійсності, епопея, як німецька, так і французька, сповнена картинами сіл, над якими клубочиться чорний дим пожеж. «Не буває справжньої війни без вогню й крові», — казав щирий Бертран де Борy 261.

В двох уривках, паралелізм яких хапає за душу, автор поеми «Жирар із Русильйона» та анонімний біограф імператора Генріха Четвертого показують нам, що означало повернення миру для «бідних рицарів»: страх перед зневагою, з якою тепер ставитимуться до них маґнати, що більше не відчуватимуть у них потреби; вимоги лихварів; вайлуватий робочий кінь замість вкритого піною скакуна, залізні остроги замість острог золотих — одне слово, криза економічна й криза престижу 262. Натомість для торговця й селянина це була нагода повернутися до праці, до можливості заробити собі на хліб, одне слово, знову почати жити. Дамо слово ще раз розумному труверові Жирарові з Русильйона. Розкаяним вигнанцем Жирар зі своєю дружиною блукає по країні. Герцоґиня вважає за ліпше переконувати купців, яких вони зустрічають, що вигнанця, чиї риси вони нібито впізнають, уже немає на світі. «Жирар помер; я на власні очі бачила, як його закопали в землю». «Хвала Богові! — відповідають купці. — Бо він завжди творив війну, й через нього нам довелося пережити багато лиха». На ці слова Жирар спохмурнів; якби він мав при собі меча, «він би вдарив одного з них». Цей реально пережитий епізод ілюструє антитезу, яка визначала класи. Вона була вельми гострою на обох кінцях. Бо рицар, із висоти своєї мужності та своєї військової вправності, зневажливо дивився на простолюд, незвичний до зброї: на селян, що перед наступом армій розбігалися, «як олені»; згодом на буржуа, чия економічна потуга видавалася йому тим більш ненависною, що добувалася вона засобами водночас таємничими й суперечними його власній діяльності. Якщо любов до кривавих подвигів була поширена всюди, /309/ — не один навіть абат став жертвою ненависті, що народилася в його ж таки монастирі, — то уявлення про необхідність війни як джерела честі та способу заробляти собі на прожиток було тим, що відрізняло невеличке суспільство людей «шляхетних».





II. АРИСТОКРАТ У СЕБЕ ВДОМА


Проте ця війна, така улюблена, мала свої мертві сезони. Але й тоді рицарський клас відрізнявся від сусідів своїм стилем життя, властиво аристократичним.

Проте не уявляймо собі, що це життя минало лише на селі. В Італії, в Провансі, в Ланґедоці існував тисячолітній слід середземноморських цивілізацій, структура яких була систематизована Римом. Традиційно там було так, що кожен маленький народ гуртувався навколо міста або бурґа, що були водночас столицею, ринком і святилищем, а отже, маґнати жили саме там. Тобто ці останні ніколи не покидали старих урбаністичних центрів; вони брали участь у всіх їхніх революціях. У тринадцятому сторіччі цей міський характер був однією з визначальних характеристик південних аристократій. На відміну від Італії, повідомляє нам францисканець Салімбен, який, народившись у Пармі, відвідав королівство Людовіка Святого, в містах Франції живуть лише буржуа; рицарство там мешкає на своїх землях. Але ця антитеза хоч приблизно й відповідала дійсності в ті часи, коли писав добрий брат, але вже далеко не тією мірою, як у першу феодальну добу. Безперечно, що за мурами суто купецьких міст, які, передусім у Нідерландах та в зарайнській Германії, повиростали, як гриби, в десятому або в одинадцятому сторіччях — Ґент, Брюґґе, Соест, Любек та багато інших — жили як панівна каста лише люди, котрі забагатіли на торгівлі. Хоча присутність королівського або князівського кастеляна іноді приваблювала туди й невеличкий персонал не наділених землею васалів або тих людей, які мали нести там регулярну службу. Натомість у колишніх римських містах — таких як Реймс або Турне — групи рицарів жили, мабуть, із давніх-давен, гуртуючись навколо єпископських або абатських дворів. Але поступово і внаслідок усе більшої диференціації між класами рицарські кола, поза межами Італії та Південної Франції, майже повністю відійшли від життя власне міського населення. І хоча аристократ, звичайно ж, іноді навідувався в місто, він бував там лише від випадку до випадку, приваблюваний туди можливістю розважитись або необхідністю виконувати певні обов’язки.

А втім, усе схиляло його до життя на селі: звичай, який знаходив усе більше й більше розповсюдження, винагороджувати васалів феодами, які, у величезній більшості випадків, складалися з маєтностей, розташованих у сільській місцевості; ослаблення феодальних обов’язків, яке спонукало збройних побратимів, віднині наділених землею, жити кожен у себе вдома далеко від королів, високих баронів та єпископів, що були сеньйорами міст; та й бажання дихати свіжим /310/ повітрям теж було цілком природним для цих любителів атлетичних вправ. Хіба не видається зворушливою історія, що її розповів один германський чернець про сина одного графа, якого родичі віддали в ченці і який, коли його вперше примусили виконувати суворі правила монастирського затворництва, того ж таки дня заліз на найвищу вежу своєї обителі для того, щоб «принаймні втішити свою мандрівну душу видовищем гір та полів, по яких віднині йому не дозволено подорожувати?» 263 Тиск буржуазії, яка не вельми прагнула допускати у свої спільноти людей, байдужих до її інтересів, сприяв прискоренню цього процесу.

Проте, хоча ми й зробили кілька поправок, малюючи картину аристократії, що за своїм походженням була виключно сільською, залишається, проте, очевидним, що відколи існували рицарі, більшість — і ця більшість дедалі зростала — тих, які жили на Півночі, й багато навіть із тих, що жили в країнах Середземноморського узбережжя, мешкали переважно у своїх сільських маєтках. Панський дім стояв здебільшого в населеному пункті або поблизу від нього. Іноді їх навіть було по кілька в одному селі. Він дуже відрізнявся від навколишніх хатин — як, до речі, й у містах від бідняцьких осель — і не тільки тим, що він був краще збудований, а й передусім тим, що майже завжди був організований для оборони.

Стурбованість багатих людей тим, щоб убезпечити свої оселі від нападу, виникла, природно, так само давно, як і та смута в суспільстві, що її спричиняла. Про це свідчать, наприклад, укріплені villae, поява яких десь у четвертому сторіччі в сільських місцевостях Ґаллії засвідчує занепад римського миру. Ця традиція зберігалася в багатьох місцях і у франкську епоху. Проте більшість «дворів», що належали багатим власникам, і навіть ті ж таки королівські палаци тривалий час залишалися позбавленими засобів постійного захисту. І тільки після норманських та мадярських вторгнень від Адріатики до рівнин Північної Англії стали повсюди виростати разом із міськими мурами, що лагодилися або відбудовувалися, сільські «фортеці», які відтоді досі не перестали відкидати свою тінь на поля Європи. Внутрішні війни не забарилися примножити їхню кількість. Про роль великих держав, королівств або князівств, у спорудженні таких замків, про їхні зусилля контролювати це будівництво ми розповімо далі. Поки що в нас немає жодних підстав зупиняти на них свою увагу. Бо, розкидані по горах і долинах, ці фортеці малих сеньйорів майже завжди будувалися без нічийого дозволу згори. Вони відповідали елементарним потребам, які спонтанно відчувалися й спонтанно задовольнялися. Один аґіограф дав про них дуже точний звіт, хоч ніякої симпатії в його словах не відчувалося: «Такі укріплені оселі були вкрай потрібні для цих людей, постійно втягнутих у суперечки та в різанину, постійно заклопотаних тим, щоб заховатись від своїх ворогів, узяти тріумф над собі рівними, пригнобити нижчих» 264. Одне слово, захистити себе й панувати над іншими.

Ті будівлі були здебільшого дуже простого типу. Найпоширенішою, принаймні в країнах Середземноморського узбережжя, про-/311/тягом тривалого часу була дерев’яна башта. Цікавий уривок із «Чудес святого Бенедикта» описує, наприкінці одинадцятого сторіччя, надзвичайно простий інтер’єр однієї з таких башт: на другому поверсі зала, де «маґнат... разом зі своїми нахлібниками мешкав, розмовляв, їв, спав»; на першому — комора для провізії 265. Як правило, башту оточував рів. Іноді на деякій відстані ставили частокіл, оточений іще одним ровом. Він дозволяв створити умови певної безпеки для різних господарчих будівель і для кухні, яку можливість пожежі вимагала ставити осторонь від головної оселі; тут, у разі потреби, могли знайти собі притулок підлеглі; до того ж такий частокіл перешкоджав імовірним нападникам здійснити негайний штурм башти і ускладнював для них, з огляду на наявність цієї перешкоди, застосування найефективнішого засобу атаки, яким був вогонь. Але щоб забезпечити оборону таких укріплень, треба було мати у своєму розпорядженні більшу кількість озброєних підданих, аніж звичайний рицарський почет. І нарешті, башта й частокіл часто споруджувалися на пагорбі, іноді природному, іноді — принаймні почасти — насипаному штучно. Хіба ж не важливо було створити для атаки незручність дертися вгору крутосхилом, а для себе — можливість ліпше бачити околиці? Маґнати першими почали застосовувати камінь для будівництва своїх фортець: ідеться про тих «багатих будівників, котрі, як повідомляє нам Бертран де Бори, знаходили втіху в спорудженні «з вапна, піску та обтесаних кам’яних брил... брам і башточок, великих башт, склепінь і кручених сходів». І лише дуже повільно, протягом усього дванадцятого, навіть тринадцятого сторіччя, камінь у спорудженні своїх осель стали застосовувати також рицарі середнього та нижнього прошарку. Поки не завершилося велике розорювання цілинних земель, ліс було добувати значно легше й дешевше, аніж каміння з кар’єрів; і тоді як мулярство потребувало певної спеціалізованої майстерності, орендарі, що були постійно напохваті й мусили відбувати панщину, завжди були водночас і трохи теслями, і трохи лісорубами.

Немає жодного сумніву в тому, що селянин завжди міг знайти у фортеці свого сеньйора і захист, і притулок. Проте опінія сучасників мала всі підстави бачити в ній передусім лігво небезпечного хижака. Всілякі спілки, що ставили на меті обстоювати мир, міста, для яких було важливо забезпечити свободу комунікацій, королі чи князі, мабуть, не мали більш нагального клопоту, як руйнувати незліченні башти, що їх місцеві «тиранчики» набудували на безкраїх просторах рівнин. І хоч би що там про це говорили, але не тільки в романах Енн Редкліф замки, як великі, так і малі, мали свої підземні в’язниці. Ламберт із Ардра, описуючи башту Турнем, збудовану в дванадцятому сторіччі, не забуває згадати про глибокі ями, де в’язні в темряві, черві та нечистотах їдять свій гіркий хліб».

Як видно з особливостей його оселі, рицар жив у стані постійної тривоги. Вартовий, персонаж, добре відомий як епічній пісні, так і ліричній поезії, щоночі пильно чатує на башті. Нижче, в двох або трьох кімнатах тісної фортеці, ми бачимо невеличкий гурт постійних /312/ мешканців, перемішаний із гостями, що випадково завітали сюди проїздом, усі ці люди — в стані постійної скупченості: до цього призводив брак місця, але також і звичаї, бо в таких умовах жили тоді всі володарі, навіть із наймогутніших. Барон буквально не міг дихати, якщо не був оточений наближеними до нього людьми — збройними охоронцями, лакеями, васалами, не наділеними землею, молодими аристократами, відданими під його опіку як «годованці», — які охороняли його, розважали бесідою, а коли надходив час лягати спати, то супроводжували до самого подружнього ліжка. Не годиться, щоб сеньйор їв сам-один, так досі вважали в Англії тринадцятого сторіччя 266 У великій залі столи були довгі з довгими лавами обабіч. Під сходами тулилися вбогі. Там померли двоє знаменитих розкаяних, святий Олексій — із леґенди та граф Симон де Крепі, особа історична. Ці звичаї, суперечні будь-якому уявленню про перебування людини на самоті з собою, були на той час загальними; навіть ченці жили тоді в дортуарах, а не в келіях. Цим, очевидно, пояснюється схильність деяких людей утікати до таких форм життя, які дозволяли б їм утішатися самотою — в ролі пустельника, затворника, мандрівного ченця. У середовищі аристократів такі звичаї сприяли виникненню культури, в якій знання значно меншою мірою передавалися через книжку та навчання, аніж через читання вголос, ритмічну декламацію та людські контакти.





III. ЗАНЯТТЯ Й РОЗВАГИ


Хоча аристократ і був сільським жителем, але землю він ніколи не обробляв. Покласти руки на чепіги сохи або плуга він вважав би для себе ганьбою, як це сталося з бідним рицарем, про якого нам розповідає один збірник анекдотів. І якщо іноді ми й бачимо, що він милується селянами, які працюють у полі, або врожаєм злаків, що достигають на його землях, немає жодних підстав припускати, що він мав звичай керувати обробітком своїх земель 267. Посібники з ефективного господарювання в маєтку, коли їх напишуть, будуть призначені не для самого пана, а для його управителів, а тип хазяйновитого сільського поміщика належить уже іншому часові, що прийшов після революції статків у шістнадцятому сторіччі. Хоча право чинити суд над своїми орендарями, яким був наділений володар села, були одним із істотних джерел його влади, він, як правило, здійснював її не особисто, а через своїх «сержантів», що самі були селянського походження. Проте практика судочинства була, поза всяким сумнівом, одним із рідкісних мирних занять, що були знайомі рицарю. Але він робив це, найчастіше, лише в рамках свого класу: або в тих випадках, коли йому доводилося судити своїх власних васалів, або тоді, коли він засідав як суддя серед рівних собі при дворі, куди його покликав сеньйор його феоду; а бувало, що там, де існували, як у Англії або Германії, публічні суди, він займав належне йому місце в трибуналі графства або «сотні». Всього цього було досить, щоб дух права став /313/ однією з тих форм культури, які найраніше розповсюдилися в рицарських колах.

Аристократичні розваги здебільшого несли на собі печать духу військових тренувань.

Передусім, полювання. Ми вже говорили про те, що воно було не тільки грою. Бо людина в нашому кліматі тоді ще не жила, як ми, на лоні природи, остаточно пацифікованої винищенням диких звірів. З другого боку, дичина в часи, коли свійська худоба, не досить годована й погано селекційована, давала зовсім мало м’яса, займала в м’ясному раціоні, а надто в людей багатих, панівне становище. А що полювання було майже необхідним видом діяльності, то на нього, строго кажучи, не поширювалася класова монополія. Випадок Біґорри, де на початку дванадцятого сторіччя його заборонили для селян, можна вважати винятком 268. Проте повсюди королі, князі та сеньйори, кожен у межах своєї влади, прагнули привласнити собі виключне право полювати на дичину на певних зарезервованих територіях: на великих звірів у «лісах» (цей термін спочатку означав будь-яку територію, що охоронялася в такий спосіб, була чи не була вона покрита лісом), на кролів і зайців — у «кролячих заповідниках». Юридичні підстави для цих претензій були темними; судячи з усього, найчастіше вони опиралися лише на закон сильного, й цілком природно, що насамперед у країні завойованій — наприклад, Англії нормандських королів — кодекси законів щодо королівських лісів, часто коштом орної землі, та щодо їхнього захисту часто легалізували найдивовижніші надмірності. Подібні зловживання свідчать про живучість смаку, який був однією з найтиповіших характеристик цього класу. Сюди входили й ті повинності, які накладалися на орендарів: вони мали за обов’язок тримати в себе та годувати панських хортів; ставити в лісі «курені» в сезон, коли передбачалися великі наїзди шляхетних мисливців. Хіба ж ченці монастиря Сен-Ґалль не докоряли своїм володарям за те, що ті пнуться в аристократи, маючи передусім на увазі, що вони розводили хортів для полювання на зайців і, гірше того, собак, навчених нападати на вовків, ведмедів і диких вепрів? Зрештою, для того щоб практикувати цей спорт у його найпривабливіших формах — полювання з хортами й, передусім, соколині лови, що їх принесли на Захід, разом з усім іншим, кінні цивілізації азіатських степів, — треба було мати добрий статок, дозвілля, підлеглих людей. Більш як про одного рицаря можна було б сказати, як сказав про графа де Ґінеса літописець його роду, що «шурхотіння крил його мисливського яструба хвилювало його більше, аніж молитва священика» або повторити наївні й зворушливі слова, що їх один менестрель уклав в уста одного зі своїх персонажів, який стоїть біля вбитого героя і слухає виття його мисливських собак: «Шляхетна він був людина, і дуже любили його хорти» 269. Наближаючи цих воїнів до природи, полювання додавало до їхньої ментальної структури елемент, який без цього, безперечно, був би в них відсутній. Якби їх, за традицією їхнього стану, не привчали з дитинства «знати ліс і річку», чи поети-рицарі, які зробили такий ве-/314/ликий внесок у французьку лірику та в німецький Minnesang, змогли б знайти такі слушні ноти, якими вони оспівували світанок або радощі місяця травня?

Потім — рицарські турніри. В середні віки були схильні вірити, що це інституція зовсім недавня і навіть називали ім’я чоловіка, який нібито її винайшов, такого собі Жофруа де Преї, що помер, як казали, 1066 року. Насправді звичай влаштовувати ці несправжні поєдинки виник, безперечно, десь у далекій глибині віків: про це, наприклад, свідчать і «поганські ігри», що іноді закінчувалися смертю одного з поєдинщиків, про які згадує у 895 р. Трибюрський собор. У цьому плані можна також згадати про деякі народні святкування, радше християнізовані, ніж християнські: скажімо, ті інші «поганські ігри» — повторення цього виразу уявляється значущим — під час яких, у 1077 p., було смертельно поранено сина одного вандомського шевця, коли він брав у них участь разом з іншими молодими людьми 270. Битви юності — хіба вони не позначені майже однією універсальною фольклорною характеристикою? Та й у війську імітація війни в усі часи застосовувалась як для навчання, так і для розваги: під час своєї славнозвісної зустрічі, яку ілюструють «Страсбурзькі присяги», Карл Лисий і Людовік Германський дозволили собі повтішатися видовищем такого жанру й не погордували взяти в ньому персональну участь. Оригінальним внеском феодальної ери було те, що вона взяла від цих військових або народних змагань ідею фіктивної битви з досить чітко визначеними правилами, з призом за перемогу та з умовою, що поєдинщики б’ються верхи на конях і в повному рицарському обладунку: таким чином, рицарські турніри стали справжньою класовою розвагою, що набула неймовірної популярності в аристократичному середовищі.

Оскільки ці видовища, організація яких вимагала досить високих витрат, влаштовувались, як правило, з нагоди великих «дворів», що скликалися час від часу королями або баронами, аматори мали звичай мандрувати світом, від турніру до турніру. Й серед них були не тільки рицарі без майна, що іноді гуртувалися в «товариства», а й дуже високі сеньйори; такі, наприклад, як граф провінції Ено Бодуен Четвертий, або, серед англійських князів, «юний король» Генріх, який, щоправда, особливими подвигами не відзначився. Як і в наших сьогоднішніх спортивних змаганнях, рицарі здебільшого гуртувалися по регіонах: великий скандал вибухнув у той день, коли Еннієри на турнірі в Ґурне приєдналися до людей із Франції, замість виступити разом із фламандцями або жителями Вермандуа, які були, принаймні на цьому терені, їхніми природними союзниками. Немає жодного сумніву, що такі угруповання, організовувані для гри, допомагали зміцнювати зв’язки провінційної солідарності. Тим більше, що далеко не завжди йшлося про битву, яка мала тільки насмішити людей: рани і навіть — коли, як висловився поет Рауль із Камбре, «справи на турнірі оберталися погано» — смертельні удари не були такою вже рідкістю. Ось чому найрозважливіші серед суверенів аж ніяк не схва-/315/лювали ці забави, де проливалася кров їхніх васалів. Генріх II Плантаґенет формально заборонив їх у Англії. З тих самих мотивів — а також через їхній тісний зв’язок із народними розвагами та святами, де процвітало поганство — їх суворо засуджувала Церква, й доходило до того, що вона відмовляла в християнському похованні рицареві, який знайшов там свою смерть, навіть у тому випадку, коли його гріхи були перед цим відпущені. А що попри як політичні, так і релігійні перешкоди викоренити цей звичай так і не вдалося, то, значить, він і справді відповідав глибоким внутрішнім уподобанням тогочасного суспільства.

Правду кажучи, як і у випадку справдешньої війни, ця пристрасть не завжди була некорисливою. Позаяк переможець часто здобував собі у винагороду бойове спорядження та коней переможеного, а іноді навіть і його самого, щоб потім випустити його на волю лише за викуп, вправність і сила давали певний прибуток. Не один рицар, «фахівець турнірної справи», перетворив своє вміння битися на професію, і дуже прибуткову. Так, любов аристократа до зброї нерозривно поєднувала «прагнення до розваг» і потребу в прибутках 271.





IV. ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ


Було природно, що суспільний клас, так чітко виокремлений своїм стилем життя та соціальною зверхністю, в кінцевому підсумку опрацював свій кодекс поведінки, властивий лише йому. Але ці норми були уточнені, щоб разом із тим набути витонченості, лише впродовж другої феодальної доби, яка була, в усіх відношеннях, добою самоосмислення.

Термін, який десь від року 1100 звичайно застосовується для визначення набору аристократичних якостей, видається вельми характерним — «куртуазність» (слово, утворене від французького cour («двір»), яке тоді писалося й вимовлялося з кінцевим «t»). Бо й справді ці правила сформувалися під час сходин, тимчасових або постійних, коли люди шляхетного стану збиралися навкруг великих баронів чи королів. Самітне життя рицаря в його башті не було йому дозволене. Він повинен був жити в атмосфері суперництва та людських обмінів. Ось чому цей поступ у сфері моральної чутливості був пов’язаний водночас із консолідацією великих князівств або монархій і з поверненням до життя значно інтенсивніших зв’язків. Казали також і, мірою того як, відповідно до свого походження, «куртуазний» набувало суто світського значення, казали все частіше й частіше, надаючи цьому слову більш високого смислу, «доблесний» (prudhomme). Слово таке велике й благородне, що його просто не можна не вимовити, коли воно «бринить на твоїх губах», стверджував Людовік Святий, який, говорячи про чесноти ченця, прагнув перенести їх на масштаби всього сторіччя й цим його звеличити. Тут семантичний розвиток теж уявляється надзвичайно повчальним. Бо prudhomme — це насправді те саме слово, що й preux (хоробрий) яке, відійшовши від свого /316/первісного значення, досить туманного, «корисний» або «чудовий» у кінцевому підсумку стало означати тільки воїнську доблесть. Два терміни розійшлися — причому preux зберегло своє традиційне значення, — коли стали думати, що сили й мужності не досить, щоб зробити досконалого рицаря. «Існує велика різниця між людиною хороброю (homme preux) і людиною доблесною (prudhomme)», — сказав одного дня Філіп-Авґуст, вважаючи другу якість набагато вищою 272. Тут маємо очевидну витонченість понять; щоб проникнути вглиб речей, варто звернути якнайпильнішу увагу на цю еволюцію, яку відбув рицарський ідеал.

Чи то йшлося про звичайні правила пристойності, чи про суто моральні приписи, про «куртуазність» у вузькому значенні чи про доблесть (prudhommie), новий кодекс мав своєю безперечною батьківщиною двори Франції та Мааського краю, причому цей останній був цілком французьким як своєю мовою, так і своїми звичаями. Починаючи з одинадцятого сторіччя, звичаї, які прийшли від нас, були запозичені в Італії 273. Протягом двох наступних сторіч ці впливи позначилися ще з більшою силою: про це свідчить хоча б німецький рицарський лексикон, у який проникло безліч французьких (welches) слів — назви зброї, одягу, характеристик звичаїв, що приходили, як правило, з Ено, Брабанту або Фландрії. Навіть німецьке слово höflich (чемний) є лише калькою з французького courtois (куртуазний). Ці запозичення передавалися лише через літературу. Не один молодий «тіойський» аристократ вивчав при дворах французьких князів мову, а з мовою й правила доброго тону. Хіба ж поет Вольфрам фон Ешенбах не називає Францію «землею шляхетного рицарства»? Правду кажучи, це випромінювання однієї з форм аристократичної культури було лише одним із аспектів того впливу, який здійснювала тоді на всю Європу — і, само собою зрозуміло, що, передусім, на її вищі класи — французька культура у своїй сукупності: розповсюдження стилів мистецтва й літератури; високий престиж шкіл Шартра, потім паризьких; майже міжнародне вживання французької мови. І не так важко, зрештою, знайти цьому кілька причин: далекі мандри, що їх здійснювало по землях Заходу найавантюрніше з усіх рицарство; відносне процвітання країни, в якій значно раніше, ніж у Германії (але не раніше насправді, ніж у Італії), став розвиватися обмін; рано акцентована відмінність між рицарським класом і юрбою людей, неспроможних носити зброю; попри безліч локальних воєн, жодного розколу, схожого на той, який спричинив у імперії велику сварку між імператорами й папами. Але сказавши це, ми маємо всі підстави запитати себе, чи не марнуємо ми зусилля, намагаючись пояснити те, що на нинішньому етапі наших знань про людину, як здається, належить до сфери непоясненного: тонус тієї чи тієї цивілізації і її маґнетичні спроможності.

«Про цей день, — сказав граф де Суассон на полі битви під Мансурагом, — ми потім розповідатимемо в салоні дам» 274. Цим словам важко знайти відповідник у героїчних піснях, але їх міг би промови-/317/ти не один герой роману, починаючи від дванадцятого сторіччя, і вони сигналізують про виникнення суспільства, в якому стала відігравати неабияку роль світська атмосфера, а з нею і вплив жінок. Жінка з аристократичних кіл ніколи не була замкнена в гінекеї. Якщо вона керувала домом, оточена цілим натовпом слуг, то бувало, що вона керувала й феодом, виявляючи при цьому неабияку твердість. Проте на долю дванадцятого сторіччя випало створити тип жінки освіченої, яка тримає салон. Це була справді глибока зміна, коли ми згадаємо про незвичайну брутальність поведінки, якою стародавні епічні поети охоче наділяли своїх героїв у їхніх взаєминах із жінками, нехай навіть ті були королевами: доходило навіть до прямих образ, на які мегера відповідала ударами. Можна уявити собі, як реготала тодішня публіка. Публіка куртуазна не стала нечутливою до цих грубих жартів. Але тепер вона дозволяла відпускати їх лише в фабліо, на адресу селянок та буржуазок. Бо куртуазність мала яскраво виражений класовий характер. «Салон шляхетних дам», а в більш загальному розумінні двір стали віднині тим місцем, де рицар намагається показати себе в найвигіднішому світлі й затьмарити своїх суперників: своєю репутацією високих подвигів; своєю вірністю добрим звичаям; а також і своїм літературним талантом.

Ми вже знаємо, що аристократичні кола ніколи не були ані цілком неосвіченими, ані, ще менше, непроникними для впливу літератури, яку частіше слухали, ніж читали. Але сталася велика подія того дня, коли рицарі самі стали літераторами. Вельми значущим уявляється той факт, що жанр, якому вони віддавалися аж до тринадцятого сторіччя, майже виключаючи будь-які інші, це лірична поезія. Найдавніший із відомих нам трубадурів — хоча слід додати, що він, безперечно ж, не був найперший — належав до наймогутніших князів Французького королівства: це був Ґійом IX Аквітанський (помер 1127 р.). У списку провансальських співців, які прийшли після нього, так само як і трохи згодом серед ліричних поетів Півночі, що змагалися з поетами Півдня, середовище високого, середнього і малого рицарства було великою мірою репрезентоване. Поруч із, само собою зрозуміло, професійними менестрелями, які годувалися подачками маґнатів. Короткі й загалом майстерно скомпоновані п’єси — іноді умисне герметичні, знамениті trobar clus — чудово надавалися до постановки на аристократичних сходинах. Усвідомлення того, що вони втішаються радощами, витонченість яких робила їх недоступними для простолюду, допомагало аристократичному класові гостріше смакувати свою зверхність, і це відчуття було для них тим приємнішим, що пережита втіха справді була живою й цілком щирою. Тісно прив’язана до приваби слова — бо читання поетичних рядків, як правило, супроводжувалося співом або акомпанементом — чутливість до музики мала не меншу силу. Вже лежачи на своєму смертному ложі й не наважившись, хоч як йому цього хотілося, заспівати сам, Ґійом ле Марешаль, який був таким суворим воїном, сказав останнє «прощай» своїм донькам лише після того, як вони, на /318/ його прохання, востаннє втішили його «солодкими звуками» кількох ротруенж. А бурґундські герої з «Пісні про Нібелунґів» засинають своїм останнім сном, насолоду якого їм судилося спізнати на цій землі, під звуки віоли Фолькера.

Що ж до радощів плоті, то загальне ставлення до них рицарського класу було, на практиці, відверто реалістичним. Як, зрештою, і ставлення епохи, в усій її сукупності. Церква вимагала від своїх вірних аскетичного ставлення до життя й наказувала обмежувати статеві зносини шлюбом та продовженням роду. Але вона сама досить погано дотримувалася власних настанов, а надто в середовищі секулярних кліриків, бо навіть григоріанська реформа реально зачепила тільки єпископат. Хіба ж не розповідали з великим захватом про благочестивих персонажів, парафіяльних священиків і навіть про абатів, котрі, «як кажуть», померли дівичами? Приклад духівництва показує, як вимога дотримуватися цноти суперечила людській природі; тож вона була не з тих ідей, якими можна було надихати вірних. Правду кажучи, — якщо обминути увагою такий відверто розважальний епізод, як вихваляння Олів’є своїми чоловічими подвигами в «Паломництві Карла Великого», — епічна пісня є досить цнотливою. Річ у тім, що вона просто не надавала великої ваги забавам, що не мали в собі, по суті, нічого епічного. Навіть у менш здержливих оповідках куртуазної доби чуттєвість часто зображується як властивість радше жінки, аніж героя. Проте то там, то там ми бачимо, як підіймається куточок завіси: так у дуже давній поемі «Жирар із Русильйона» розповідається про васала, якому було доручено гостинно прийняти одного гінця й надати йому на ніч вродливу дівчину. І не все, звичайно ж, було чистою вигадкою в розповідях про ті «перелюбні» зустрічі, для яких, якщо вірити романам, середньовічні замки були вельми сприятливим місцем 275. Свідчення історії дають щодо цього ще більш очевидні відомості. Одруження аристократа часто було, як ми знаємо, вельми простою й суто практичною справою. Панські будинки кишіли байстрюками. Прихід куртуазної епохи, як здається, привніс у ці звичаї дуже мало змін. Деякі пісні Ґійома Аквітанського оспівують плотську жагу в стилі гауптвахти, й цей струмінь став темою наслідування не для одного з тих поетів, які прийшли за ним. Проте, уже в Ґійома, що, мабуть, успадкував традицію, початки якої від нас вислизають, з’явилася й інша концепція кохання: кохання «куртуазного», яке було, безперечно, одним із найхимерніших витворів рицарського кодексу моралі. Хіба змогли б ми відокремити Дульсинею від Дон Кіхота?

Визначальні характеристики куртуазного кохання можна підсумувати досить просто. Воно не має нічого спільного зі шлюбом або, якщо висловитися точніше, воно прямо суперечить його законам, бо якщо кохана є в загальному випадку жінка одружена, то її коханий ніколи не є її чоловіком. Об’єктом такого кохання часто є дама високого суспільного становища; в усіх випадках чоловік ставиться до своєї коханої з глибокою відданістю. Йдеться про пристрасть, яка поглинає людину всю цілком, пристрасть, змушену долати безперервні пере-/319/шкоди, пристрасть, сповнену ревнощів і тривог, без яких вона уявляється неможливою, проте це також пристрасть, що від самого свого початку несе в собі ознаки якогось ритуального дійства. Вона не дуже зважає на докори моралі. Й нарешті, як висловився трубадур Жофруа Рудель у одній зі своїх поезій, яка, витлумачена навпаки, сприяла народженню леґенди про принцесу Далечінь, це кохання завжди воліє залишатися коханням «на відстані». Звичайно ж, воно не відмовляється, в принципі, від тілесних утіх, а якщо волею обставин йому доводиться — згідно з висловом Андре ле Шаплена, який побудував на цьому теорію — відмовитись від «радощів найвищого блаженства», воно ніколи не перестане шукати бодай маленької розради у щасті випадкових і швидкоплинних доторків шкіри. Але розлука чи перешкоди не тільки не руйнують його, а й, навпаки, надають йому чару поетичної меланхолії. Володіння, до якого воно завжди прагне, залишається чимось абсолютно неможливим? Почуття, проте, не вмирає, і далі хвилюючи серце та переповнюючи його терпкою й гіркою «радістю».

Таким є образ, який малюють нам поети. Бо ж ми знаємо куртуазне кохання лише з літератури, й тому нам так важко збагнути, що в ньому є від моди або від художньої вигадки. Не випадає сумніватися в тому, що, прагнучи відокремити, певною мірою, почуття від плоті, куртуазне кохання аж ніяк не намагалося перешкодити, радше навпаки, щоб ця остання задовольняла себе, зі свого боку, й досить-таки брутально. А втім, ми знаємо, що в більшості людей афективна щирість розташовується на кількох рівнях. У всякому разі видається незаперечним, що те середньовічне уявлення про любовні стосунки, в якому ми сьогодні впізнаємо стільки елементів, що ввійшли нам у звичку, являло собою, коли воно тільки сформувалося, досить оригінальне поєднання. Воно запозичило дуже мало від античного мистецтва кохати й навіть від тих трактатів — хоча вони й були значно ближчі до нього, — завжди дещо двозначних, що їх греко-римська цивілізація присвятила аналізу чоловічої дружби. Готовність коханця в усьому підкорятися своїй коханій була чимось цілком новим. Ми вже бачили, що вона була схильна виражати себе в термінах, запозичених зі словника васальної клятви на вірність. Причому це запозичення було не тільки вербальним. Змішування коханого створіння зі своїм володарем відповідало головній орієнтації колективної моралі, що була дуже характерною для феодального суспільства.

Ще меншою мірою, хоч би що там іноді про це говорили, був той любовний кодекс залежним від особливостей тодішньої релігійної думки 276. Якщо ми будемо готові знехтувати кілька поверхових суто формальних аналогій, які були, щонайбільше, лише відбитком середовища, то нам навіть доведеться визнати, що він прямо їй суперечив, хоча вельми сумнівно, щоб ті, хто ним користувався, ясно усвідомлювали цю антитезу. Хіба він не перетворював земне кохання на одну з найвищих чеснот і, безперечно, на ні з чим не зрівняну радість? Бо, зрештою, навіть тоді, коли він не закликав віддаватися /320/ плотським утіхам, хіба не звеличував він настільки, що заповнював ним майже все існування, сердечний порив, народжений, у своїй основі, від тих плотських апетитів, леґітимність яких християнство визнавало лише в тісних рамках шлюбу, — що його куртуазне кохання глибоко зневажало, — і схвалювала їх лише як засіб, необхідний для продовження роду, — про що куртуазне кохання зовсім не думало, — щоб, у кінцевому підсумку, занести їх у другорядний реєстр варіантів морального досвіду. Автентичне відлуння тогочасного християнського ставлення до сексуального життя ми знаходимо не в рицарській ліриці, де можна було б сподіватися її знайти. Воно звучить, чисте від будь-яких компромісів, у тексті глибоко побожного й клерикального твору «Пошуки святого Ґрааля», де ми бачимо, як Адам і Єва, перш ніж поєднатися під Деревом і зачати «Авеля Праведного», благають Господа, щоб Він наслав на них темну ніч, аби їм легше було «пережити» свій сором.

Протиставлення в цьому пункті двох моралей дає нам, можливо, ключ до загадки, яку ставить перед соціальною географією генеза цієї любовної філософії. Як і лірична поезія, що донесла її до нас, вона виникла, десь у кінці одинадцятого сторіччя, в куртуазних колах Півдня Франції. Те, що ми знаходимо від неї трохи згодом на Півночі ще у формі лірики чи вже у вигляді роману, те, що перейде потім у німецький Minnesang, буде лише її віддзеркаленням. Звичайно ж, було б цілковитим абсурдом вважати на цій підставі, що цивілізація провансальської мови має якісь переваги над іншими. І в тому випадку, якщо ми звернемо головну увагу на явища мистецького, інтелектуального або економічного плану, ця претензія буде так само необгрунтованою. Це означало б одним махом принизити епопею суто французького походження, Готичне мистецтво, перші здобутки філософії у школах між Луарою та Маасом, ярмарки в Шампані й урбаністичні вулики Фландрії. Разом з тим, немає жодних підстав заперечувати, що на Півдні Церква, а надто протягом першої феодальної доби, була менш багатою, менш освіченою, менш дієвою, аніж у північних провінціях. Жоден із великих творів церковної літератури, жоден із великих рухів монастирської реформи не вийшли звідти. Лише ця відносна слабкість релігійних центрів може пояснити виняткові успіхи, яких, від Провансу до Тулузи, досягли єресі, інтернаціональні самі по собі. Результатом цього було також, безперечно, те, що вплив кліриків на вищі світські класи був там меншим, а отже, ці останні мали змогу вільніше розвивати суто світську мораль. До речі, той факт, що ці приписи рицарського кохання змогли розповсюджуватися так легко, свідчить про те, наскільки вони відповідали новим потребам цілого суспільного класу. Вони допомогли йому усвідомити себе. Не кохати так, як кохає простолюд, хіба не означає відчути себе іншим?

Те, що рицар чинив грабунок і брав викуп за полонених на війні, а повернувшись додому, накладав на своїх селян тяжкий оброк, нікого не шокувало або майже не шокувало. Його воєнна здобич і побори /321/ вважалися чимось цілком законним. Правда, за однієї умови: що він швидко й щедро розлучатиметься зі своїми набутками. «Запевняю вас, — сказав один трубадур, якому дорікнули за його розбій, — якщо я й брав, то лише для того, щоб віддати, а не для того, щоб накопичувати» 277. Звичайно, є всі підстави вважати дещо підозрілою ту наполегливість, із якою менестрелі, професійні нахлібники, співали хвалу щедроті, цій дамі й королеві, осяяній усіма чеснотами, підносячи її понад усі інші обов’язки. Безперечно також, що серед малих і середніх сеньйорів, а більше навіть, можливо, серед високих баронів ніколи не бракувало скнар або просто людей обачливих, більше схильних складати в скрині рідкісні монети та коштовності, аніж роздавати їх. Проте не менш істинним залишається і той факт, що, пускаючи отак поміж пальцями свої статки, які швидко набувалися, але швидко і втрачалися, аристократ вважав, що цим він стверджує свою перевагу над класами, менш упевненими у своєму майбутньому або більше схильними турбуватися про нього. Щедрість та розкіш не завжди були єдиними формами, якими обмежувалося це гідне найвищої похвали марнотратство. Один літописець зберіг нам спогад про незвичайне змагання в розкиданні грошей, сценою якого став одного дня великий «двір», що зібрався в Лімузені. Один рицар звелів засіяти срібними монетами землю, перед тим розорану; другий розпорядився зготувати собі обід на полум’ї свічок; третій, «з хвастощів», наказав спалити живцем тридцятеро своїх коней 278. Що подумав би купець про це престижне змагання в умінні розлучатися зі своїм добром? Тут також природа уявлень про честь позначала лінію поділу між двома людськими групами.

Відрізняючись у такий спосіб своєю могутністю, особливостями свого багатства та свого життя, навіть своїми уявленнями про мораль, суспільний клас аристократів на середину дванадцятого сторіччя був цілком готовий консолідуватися в юридичний і спадковий суспільний клас. Відтоді все частіше й частіше для позначення людей, які до нього входили, стало застосовуватися у французькій мові слово noble («благородна, шляхетна людина») — тобто людина шляхетного походження, а це свідчило про те, що суспільство стало надавати все більшої і більшої ваги якостям крові. Кристалізація цього аристократичного класу відбувалася навколо одного обряду — врочистого висвячення в рицарі. /322/













Розділ 3. РИЦАРСТВО




I. УРОЧИСТЕ ВИСВЯЧЕННЯ В РИЦАРІ


Починаючи з другої половини одинадцятого сторіччя, в різних текстах, яких стає все більше й більше, з’являються відомості про те, що там або там відбулася церемонія, метою якої було «прийняти когось у рицарі». Цей ритуал складався з кількох актів. Претендентові, що, як правило, тільки-но вийшов із підліткового віку, якийсь старший рицар спочатку вручав зброю, що мала символізувати його майбутній стан. Зокрема, він оперізував його мечем. Потім, майже завжди, цей хрещений батько сильно ляскав хлопця розкритою долонею по карку або щоці (у французьких документах ця частина ритуалу називалася paumée або colée). Випробування силою? Чи, як вважали ще в середні віки деякі дещо пізні інтерпретатори, спосіб зафіксувати спогад, який би протягом усього його подальшого життя нагадував молодикові про його, як висловився Реймон Лулль, «обіцянку». І справді, поеми полюбляють описувати, як герой мужньо приймає цього брутального ляпаса, єдиного, зауважує літописець, що його рицар повинен прийняти у своєму житті, не давши за нього здачі 279. З другого боку, ми також знаємо, що, згідно з юридичними звичаями того часу, ляпас був однією з тих процедур, які були спрямовані на те, щоб свідок на суді добре затямив те, що говорилося в його присутності — власне, ця процедура застосовувалася саме до свідків, набагато частіше, аніж до безпосередніх учасників процесу. Але первісний смисл цього жесту, який спочатку мислився настільки важливим для всієї церемонії, що вся вона цілком стала називатися (по-французькому) adoubement (від стародавнього германського дієслова, що означало «вдарити»), був, як здається, зовсім іншим і набагато менш раціонально обміркованим. Контакт, що в такий спосіб виникав між долонею старшого рицаря й тілом претендента в рицарі, передавав від першого до другого ніби певний флюїд — як і отой інший ляпас, що його єпископ давав клірикові, коли переводив його в ранг священнослужителя. Нерідко це свято потім завершувалося спортивною виставою. Новий рицар сідав на коня й ударом списа протикав наскрізь або збивав на землю опудало, прив’язане до стовпа — по-французькому quintaine.

За своїм походженням і своєю природою висвячення в рицарі явно належало до тих церемоній посвяти, стільки прикладів яких ми знаходимо й у первісних суспільствах, і в суспільствах античних; церемоній, які у своїх розмаїтих формах мають за спільну мету перевести /323/ молодого хлопця в ранг досконалого члена групи, з якої досі він був виключений, з огляду на свій вік. У германців вони виражали саму суть їхньої войовничої цивілізації. Часто включаючи в себе іноді й інші характеристики — як, наприклад, постриження волосся, що згодом увійшло в звичай у Англії й було поєднане з висвяченням у рицарі, — вони мали своєю найістотнішою ознакою передачу зброї, яку описав Тацит і яка ще існувала й у епоху інвазій, про що ми знаходимо згадку в деяких текстах. Між германським ритуалом і ритуалом висвячення в рицарі існує незаперечна єдність традиції. Але, змінивши середовище, цей акт також змінив і свій людський смисл.

У германців усі вільні люди були воїнами. Тому не було жодного чоловіка, який би не міг претендувати на право носити зброю; принаймні там, де народна традиція підтримувала цю практику, про яку ми не знаємо, чи всюди вона була поширена. Натомість, однією з характерних ознак феодального суспільства було, як ми вже знаємо, утворення групи професійних войовників, що складалася, передусім, із військових васалів та їхніх володарів. Природно, що застосування стародавньої церемонії мало обмежитися колом саме цих людей. Під час цього переходу вона могла втратити свою суспільну основу, яка не була твердо фіксована. Вона служила ритуалом висвячення у воїни для всього народу. Тепер же народ, у стародавньому розумінні — невелика громада вільних людей — більше не існував. Вона стала служити ритуалом висвячення для одного класу. Але цей клас ще не мав чітко визначених контурів. І сталося так, що подекуди застосування цієї практики вийшло з ужитку — так, здається, сталося в англосаксів. Проте в країнах, позначених печаттю звичаю франків, воно, навпаки, збереглося. Але протягом тривалого часу воно не було ані загальним, ані, аж ніяк, не обов’язковим.

Потім, мірою того як рицарське середовище все більш виразно усвідомлювало, що саме відокремлює їх від «неозброєної» маси і підносить їх над нею, стала все більш владно відчуватися потреба санкціонувати засобами якогось формального акту вступ до спільноти, визначеної в такий спосіб: чи то претендент був молодим хлопцем, який, народившись у середовищі людей «шляхетних», тепер мав бути прийнятий у суспільство дорослих; чи то йшлося — цей випадок був набагато рідшим — про якогось щасливого вискочня, чия недавно набута могутність, виняткова сила або військова вправність, у якомусь розумінні, зрівняли його з тими, хто вийшов зі стародавніх родів. З кінця одинадцятого сторіччя, в Нормандії, сказати про сина великого васала: «Він — не рицар» означало те саме, що назвати його ще дитиною або підлітком 280. Безперечно, що прагнення позначити в такий спосіб, якимсь видимим для очей актом, будь-яку зміну юридичного стану або того чи того договору відповідало характерним тенденціям середньовічного суспільства: про це свідчить і ритуал, який часто бував вельми мальовничим, прийняття людей до ремісничого цеху. Але для того щоб успішно застосувати такий формальний акт, треба було, щоби зміна стану була чітко осмислена як така. Ось /324/ чому широке розповсюдження ритуалу висвячення в рицарі стало водночас і симптомом глибокої модифікації в понятті рицарства.

За часів першої феодальної доби, коли казали «рицар», то розуміли іноді фактичну ситуацію, іноді правові взаємини, але на суто персональному рівні. Людину називали рицарем (по-французькому chevalier — «вершник»), коли вона воювала верхи на коні, в повному озброєнні. Рицарем називали також людину, від якої мали феод, що зобов’язував служити їй озброєним у такий спосіб. Але суспільство розвивалося так, що зрештою й володіння феодом, і критерій, неминуче надто плинний, способу життя, стали недостатніми аргументами, щоб заслуговувати на цю назву. Виникла потреба в певній посвяті. Ця трансформація завершилася десь на середину дванадцятого сторіччя. Один мовний зворот, який почав застосовуватися ще до 1100 p., допоможе нам збагнути її суть. Віднині з людини вже не «роблять рицаря», а «приймають її до ордену». Так висловлюється, наприклад, у 1098 p., граф де Понтьє, перед тим як урочисто вручити зброю майбутньому Людовікові Шостому 281. Сукупність висвячених рицарів становить «орден»: ordo. Це слова вчені, слова, які належать Церкві, але які ми чуємо від самого початку зі світських уст. Вони аж ніяк не претендували на те, принаймні у своєму першому застосуванні, щоб уподібнити рицарський орден до орденів священних. У тому лексиконі, який християнські автори запозичили від римської античності, ordo означало певну суспільну групу, світську так само, як і церковну. Але то мала бути група, утворена в цілком законний спосіб, чітко означена, група, яка відповідала б божественному промислові. Тобто, це, по суті, мала бути інституція, а не лише цілком гола реальність.

Та хіба в суспільстві, яке звикло жити під знаком надприродного, ритуал вручення зброї, спочатку суто світський, міг не одержати відбиток священнодійства? Два звичаї, обидва дуже давні, послужили відправним пунктом для втручання Церкви.

Першим із них було благословення меча. Спочатку ця дія не мала якогось особливого стосунку до ритуалу висвячення в рицарі. Все, що служило тоді людині, здавалося гідним того, щоб убезпечити його від підступів Диявола. Селянин просив благословити своє поле, худобу, колодязь; щойно одружений — подружнє ліжко; прочанин — свою паломницьку палицю. Природно, що й воїн діяв так само в тому, що стосувалося знарядь його професії. Хіба давнє ломбардське право не знало вже присяги «на посвяченій зброї»? 282 Але та зброя, яку молодий воїн приймав уперше, здавалося, особливо потребувала такої посвяти. Ритуал контакту був її неодмінною характеристикою. Майбутній рицар на якийсь момент клав свого меча на олтар. Під час цього жесту або після нього проказувалися молитви. Хоча вони й надихалися загальною схемою ритуалу благословляння, проте досить рано набули особливої форми, спеціально пристосованої до першого висвячення. Такими вони виглядають уже незабаром після 950 р. в єпископському служебнику, укладеному в абатстві Сент-Альбан, у Майн-/325/ці. Побудований, безперечно, в більшій своїй частині на запозиченнях із набагато давніших джерел, цей збірник швидко розповсюдився по всій Германії, на Півночі Франції, в Англії і навіть дійшов до самого Рима, де теж знайшов своє застосування, оскільки був підтриманий впливом оттонівського двору. Він поширив у всі кінці модель благословення «щойно оперезаного меча». Проте ми повинні пам’ятати, що це освячення було не більш як передмовою до самої врочистої церемонії. Ритуал посвяти в рицарі відбувався за властивою йому схемою.

Але й там Церква змогла зіграти свою роль. Честь вручити зброю юному претендентові спочатку могла належати тільки рицареві, який уже носив цей титул — наприклад, його батькові або його сеньйорові. Але траплялося також що цю справу доручали священнослужителеві. У 846 р. Папа Сергій оперезав мечем Людовіка II Каролінґа. Так само Ґійом Завойовник доручив, пізніше, висвятити в рицарі одного зі своїх синів архиєпископові Кентерберійському. Звичайно ж, така честь надавалася не так священнослужителеві, як князеві Церкви, володареві численних васалів. Проте Папа чи єпископ, чи могли вони відмовитися від того, щоб оточити себе релігійною помпезністю? В такий спосіб літургія мовби запрошувалася приєднати до своїх ритуалів церемонію в усій її сукупності.

В дев’ятому сторіччі це вже було зроблено. Безансонський служебник, укладений тоді ж таки, правда, містить у собі лише дві релігійні церемонії благословляння меча, обидві дуже прості. Але друга з усією очевидністю показує, що священнослужитель мав особисто вручати зброю. Проте, щоб знайти справжній релігійний ритуал висвячення в рицарі, треба піти далі на північ, до тих країн між Сеною та Маасом, які були автентичною колискою більшості інституцій, властиво феодальних. Нашим найдавнішим документом тут буде служебник із провінції Реймс, укладений десь на початку сторіччя одним кліриком, який, у.всьому надихаючись майнцьким збірником, проте багато чого запозичив і з місцевих звичаїв. Його літургія включає в себе, разом із благословлянням меча, що відтворює райнський оригінал, молитви такого самого змісту, застосовні до інших видів зброї або військових відзнак: прапора, списа, щита, за єдиним винятком шпор, вручення яких до самого кінця доручалося тільки особам світським. Потім передбачалося благословити й самого майбутнього рицаря. Нарешті, ми знаходимо там пряму згадку про те, що мечем нововисвяченого має оперезати єпископ. Потім, через прогалину відстанню майже в два століття, ми знову зустрічаємося з цим церемоніалом, уже повністю відпрацьованим, знову ж таки у Франції, в «Служебнику» єпископа Мендського Ґійома Дюрана, укладеному близько 1295 p., але істотні елементи якого датуються ймовірно правлінням Людовіка Святого. Тут роль священнослужителя доведена до своїх крайніх меж. Він не лише оперізує нововисвяченого мечем; він дає також ритуального ляпаса; він позначає, говориться в тому тексті, претендента «рицарськими якостями». Перенесена в чотирнадцятому /326/ сторіччі в «Римський служебник», ця схема, французька за своїм походженням, мала стати офіційним ритуалом усього християнського світу. Що ж до всіляких додаткових дій — очищувальна купель, запозичена з обряду хрещення, безсонна ніч перед висвяченням, — то вони навряд чи були запроваджені раніше дванадцятого сторіччя й, певно, застосовувалися лише у виняткових випадках. До того ж і безсонна ніч далеко не завжди присвячувалася благочестивим роздумам. Якщо вірити одній із поем Бомануара, то бувало, що її нечестиво відбували під музику віол 283.

Проте не обманюймося: жоден із цих релігійних актів не вважався обов’язковим для церемонії. До того ж і обставини часто ставали на перешкоді їхньому здійсненню. Хіба в усі часи в рицарі не висвячували на полі битви, до або після неї? Як приклад, можна згадати про ритуальний удар, — власне, то вже був удар мечем, як увійшло у звичай наприкінці середніх віків, — якого після битви під Мариньяном Баярд завдав своєму королеві. В 1213 р. Симон де Монфор створив надзвичайно благочестиву атмосферу, гідну героя-хрестоносця, навколо висвячення свого сина, якому двоє єпископів під спів Veni Creator вручили зброю, благословивши його на рицарське служіння Христові. В ченця П’єра з монастиря Во-де-Серне, який був присутній на цій урочистій церемонії, вихопився характерний крик: «О нова мода висвячення в рицарі! Де це чувано, де це бачено!» Але за свідченням Іоанна із Салісбері 284, досить скромний ритуал благословляння самого меча не був загальним близько середини дванадцятого сторіччя. Проте, як здається, він був тоді досить-таки поширений. Одне слово, Церква прагнула перетворити стародавній ритуал передачі зброї на релігійне «таїнство» — це слово, яке не раз виходило з-під пера кліриків, не могло шокувати нікого в ту епоху, коли теологія, будучи ще дуже далекою від схоластичної закляклості, охоче об’єднувала під цим словом усі різновиди актів посвяти. Вона не домоглася в цих своїх зусиллях повного успіху. Але принаймні вона відтинала собі з кожного якусь частину, тут більшу, там — меншу. Ці її зусилля, свідчачи про ту важливість, якої вона надавала обрядові вступу до ордену, великою мірою сприяли пробудженню відчуття, що рицарство було товариством утаємничених. А що всякій християнській інституції була потрібна санкція леґендарних анналів, то агіографія прийшла тут на допомогу. «Коли під час меси читають послання святого Павла, — писав один літургіст, — рицарі повинні слухати їх навстоячки, бо апостол Павло був рицарем» 285.





II. РИЦАРСЬКИЙ КОДЕКС


Проте, вийшовши на сцену подій, релігійний елемент не обмежив свої наслідки тим, що зміцнив у світі рицарства корпоративний дух. Він справив також потужний вплив на мораль цієї суспільної групи. Перед тим як майбутній рицар мав узяти свого меча, покладеного на олтар, від нього, як правило, вимагали дати присягу, яка уточнила б /327/ його обов’язки 286. Таку присягу давали не всі висвячені, бо не всі вони відбували ритуал благословляння своєї зброї. Але, починаючи від Іоанна із Салісбері, церковні автори стали вважати за очевидне, що внаслідок укладення такого собі квазіконтракту, навіть ті, хто не промовляв присягу устами, давали її «мовчки» одним тим фактом, що приймали рицарство. Поступово правила, сформульовані в такий спосіб, проникли й у інші тексти: спочатку в молитви, іноді дуже гарні, які читалися під час церемонії; згодом, із неминучими варіаціями, в різні твори, написані світською мовою. Таким був знаменитий уривок із «Персеваля» Кретьєна де Труа, створеного десь після 1180 р. Потім, уже в наступному сторіччі, кілька сторінок із роману в прозі «Ланселот»; в німецькому Minnesang шматок тексту з «Майснера»; і нарешті, й передусім, невеличка французька поема дидактичного змісту, що мала назву «Орден рицарства». Цей невеличкий твір мав бучний успіх. Дуже скоро перефразований у «вінок» італійських сонетів, наслідуваний у Каталонії Реймоном Луллем, він відкрив шлях для багатої літератури, яка протягом останніх сторіч середніх віків мала вичерпати до самого дна символічну екзегезу ритуалу посвяти в рицарі і своїми крайнощами засвідчити, мірою того як занепадала сама інституція, переходячи зі сфери права у сферу етикету, ослаблення того самого ідеалу, що оспівувався на таких високих нотах.

Проте цей ідеал залишився в чомусь свіжим і не зовсім утратив життя. Він наклався на правила поведінки, раніше встановлені самосвідомістю класу, на васальний кодекс вірності, — цей перехід з усією очевидністю проступає на поверхню наприкінці одинадцятого сторіччя в «Книжці християнського життя» єпископа Бонізона де Сутрі, для якого рицар це, певно, передусім, васал, наділений феодом, — а надто на класовий кодекс людей шляхетних і «куртуазних». У цих варіантів світської моралі нові «Десять заповідей» запозичили принципи, найприйнятніші для релігійної думки: великодушність, прагнення до слави, зневагу до відпочинку, до страждання й до смерті — «той бути рицарем не захоче, — сказав германський поет Томасін, — хто прагне спокою у житті» 287. Але для цього треба було ще зафарбувати ці норми християнськими відтінками кольорів; а ще більшою мірою очистити традиційний багаж елементів надто світської природи, які займали там раніше і, по суті, займали й далі таке велике місце: те сміття, яке, затавроване стількома ригористами, від святого Ансельма до святого Бернара, спричинило виникнення афористичного виразу, в якому відбилася вся зневага клірика до свого сторіччя: non militia, sed malitia  288*. «Рицарство дорівнює злобі» — після того як церква остаточно приєднала до своєї ідеології рицарські чесноти, який би автор наважився згадати про це рівняння? І нарешті, до стародавніх приписів, очищених у такий спосіб, були додані інші, які несли на собі відбиток виключно духовних зацікавлень.



* Не військо, а лукавство (лат.). /328/



Отже, і клірики, й люди світські погодилися на тому, щоб вимагати від рицаря тієї побожності, без якої Філіп-Авґуст не мислив себе самого людиною честі й доблесті (prudhomme). Треба було ходити на месу «щодня» або принаймні «охоче»; треба було постувати в п’ятницю. Проте й християнський герой залишається, за своєю природою, воїном. Хіба, благословляючи свою зброю, рицар не прагнув зробити її більш ефективною? Молитви прямим текстом виражають цю віру. Але освяченого в такий спосіб меча — хоча ніхто б і не подумав забороняти застосовувати його, в разі потреби, проти власних ворогів або ворогів свого володаря — рицар одержував передусім для того, щоб поставити його на службу добрим діянням. Уже давні благословення кінця десятого сторіччя наголошують на цій темі, яку широко розвивають літургії пізнішого часу. Таким чином, відмінність, що становить надзвичайний інтерес, проникла в давній ідеал війни задля самої війни або задля здобичі. Цим мечем нововисвячений захищатиме Святу Церкву, а надто у війнах проти поган. Він захищатиме вдів, сиріт, бідняків. Він каратиме зловмисників. До цих загальних приписів світські тексти часто додають більш спеціальні рекомендації, які стосуються поведінки в битві: не годиться вбивати переможеного, який неспроможний захищатися; практики судів та громадського життя: не можна давати неправдиві свідчення або вчинити зраду — якщо ти неспроможний цьому перешкодити, скромно додає «Орден рицарства», покинь те місце; і, нарешті, випадків із повсякденного життя: не слід давати погані поради дамі, треба, «якщо є змога», виручати ближнього зі скрути.

Та чи варто дивуватися, що реальна дійсність, зіткана з хитрощів та насильства, була далека від того, щоби завжди відповідати цим прагненням? Чи, може, з другого боку, ми звернемо увагу на те, що з погляду як моралі, що надихається «суспільними» ідеалами, так і з погляду суто християнського кодексу, цей список цінностей видається надто коротким? Це означало б намагатись дати оцінку тим фактам, про які об’єктивно може судити лише історик. Набагато важливіше відзначити, що, переходячи від церковних теоретиків або літургістів до світських вульгаризаторів, список рицарських чеснот нерідко досить-таки тривожно скорочувався. «Найвищий суспільний орден, який Бог створив і яким Він командує, — це орден рицарський», — сказав зі своєю звичною пишномовністю Кретьєн де Труа. Але треба признатися, що після цієї звучної преамбули ті настанови, які його доблесний рицар дає молодому хлопцеві, якого він оперезав мечем, вражають своєю надзвичайною вбогістю. Можливо, правда, що Кретьєн репрезентує радше «куртуазність» великих князівських дворів дванадцятого сторіччя, аніж «доблесть», просякнуту релігійним духом, як її розуміли в сторіччі наступному в придворних колах Людовіка Дев’ятого. І, звичайно, аж ніяк не можна вважати випадковістю, що саме в ту епоху й у тому середовищі, в яких жив цей святий, висвячений у рицарі, виникла благородна молитва, яка, будучи записана в «Служебнику» Ґійома Дюрана,пропонує нам ніби /329/ літургічний коментар до тих рицарів, яких вирізьбили в камені середньовічні скульптори на порталі соборів, Шартрського або на зворотному боці фасаду Реймського: «Господи Пресвятий, Отче Всемогутній... Ти, який дозволив тут, на землі, оголяти меч, щоб придушувати злобу нечестивих і боронити правду; Ти, який, щоб захистити свій народ, захотів запровадити орден рицарства... зроби так, настроївши своє серце на добро, щоб твій слуга, який тут стоїть, ніколи не застосував цього меча або іншого, щоб завдати кривди нехай там кому; щоб він користувався ним, лише захищаючи Справедливість і Право».

Ось так Церква, поставивши перед ним ідеальне завдання, в кінцевому підсумку легітимізувала існування цього «ордену» воїнів, який, будучи задуманим як один зі станів, необхідних для добре організованого суспільства, все більше й більше ототожнювався зі спільнотою висвячених рицарів: «О Боже, який після гріхопадіння запровадив у всій природі три стани серед людей», — читаємо ми в одній з молитов безансонської літургії. В такий спосіб цей клас одержав також виправдання своєї суспільної зверхності, що тривалий час відчувалася фактично. А хіба вельми ортодоксальний «Орден рицарства» не говорить про те, що рицарів слід шанувати понад усіх інших людей, окрім священнослужителів? А роман «Ланселот», після того як розповідає про те, що їх було створено для того, «аби вони боронили слабких і мирних», хіба не розвиває цю думку, згідно з любов’ю до символіки, що була властива всій тій літературі, вбачаючи в конях, на яких вони їздять верхи, символ народу, що його вони тримають «у законній покорі»? «Бо над народом має сидіти рицар. І так, як ото підострожують коня і той, хто сидить на ньому верхи, веде його, куди йому заманеться, так рицар повинен вести народ у тому напрямку, який сам обере». Пізніше Реймон Лулль заявить, — вихваляючи досконалий суспільний порядок і не вважаючи, що цим він ображає християнське почуття, — що рицар «забезпечує свій добробут» завдяки тому, що має вигоду з «тяжкої праці» своїх людей 289. Такими тоді були настрої в середовищі аристократії, які вважали добрим усе, що сприяло її найповнішому розквіту.












Розділ 4. ПЕРЕТВОРЕННЯ АРИСТОКРАТІЇ ДЕ-ФАКТО НА АРИСТОКРАТІЮ ДЕ-ЮРЕ




I. СПАДКОВЕ ПРАВО НА ВИСВЯЧЕННЯ В РИЦАРІ ТА НА ВСТУП ДО СТАНУ АРИСТОКРАТІЇ


Заснований близько 1119 р. для захисту колоній Святої Землі орден Тамплієрів (орден Храму) об’єднав у собі дві категорії воїнів, що відрізнялися звичаєм, зброєю і рангом: вгорі були рицарі; внизу — прості «сержанти», білі мантії проти мантій коричневих. Немає жодного сумніву, що від самого початку це протиставлення відповідало різниці в суспільному походженні між завербованими до війська. Проте найдавніші «Правила», укладені в 1130 p., не формулюють у цьому плані жодних точних умов. Фактичний стан, що визначався здебільшого громадською опінією, очевидно, брався до уваги, коли вирішували, до якого ступеню зарахувати того чи того новобранця. Проте трохи більше як через століття укладаються другі «Правила», де це питання розв’язується з усією юридичною строгістю. Щоб одержати право вдягти білу мантію, треба було передусім, щоб новобранець перед своїм вступом до ордену був висвячений у рицарі. Але цього було не досить. Він мусив, крім того, бути «сином рицаря або походити від рицарів по батьківській лінії»; одне слово, як говориться в іншому уривку, він мусив бути «дворянином» (gentilhomme). Бо, уточнює далі цей текст, лише за цієї умови людина «повинна й може» одержати звання рицаря. Більше того. Якщо станеться, наприклад, що новобранець приховає своє рицарське походження й буде зарахований до сержантів? Після того як буде встановлено істину, його закують у кайдани 290. Навіть у цих ченців-воїнів, у тій середині тринадцятого сторіччя, кастова гордість, що вважає за злочин будь-яке добровільне відступництво, говорила гучнішим голосом, аніж християнське смирення. Отже, що відбулося між цими двома датами: 1130 роком і роком 1250 або близько того? Не більше й не менше як перехід права на висвячення в рицарі в спадковий привілей.

У тих країнах, де законодавча традиція ніколи не була втрачена або повернулася до життя, нормативні тексти визначили точні контури нового права. В 1152 р. одна мирна конституція Фрідріха Барбаросси водночас заборонила «селюкам» носити списа й меча — тобто рицарську зброю — й визнала за «леґітимного рицаря» лише такого, чиї предки були рицарями до нього; друга, в 1187 p., прямим текстом заборонила селянським синам висвячуватися в рицарі. В 1140 р. сицилійський король Роджер Другий, у 1234-му араґонський король /331/ Яків Перший, а в 1294 р. граф Провансу Карл Другий розпорядилися приймати в рицарський орден лише нащадків рицарів. У Франції тоді майже не було законів. Але юриспруденція королівського двору за правління Людовіка Святого була формальною. Те саме можна сказати й про збірники звичаєвого права. Окрім тих випадків, коли король давав на це свій ласкавий дозвіл, жодне висвячення в рицарі не вважалося дійсним, якщо батько висвяченого або його дід по чоловічій лінії вже не були рицарями (можливо, від того самого часу або трохи пізніше провінційний звичай принаймні частини Шампані став дозволяти, щоб ця «шляхетність» могла передаватись і через «лоно» матері). Ця ж таки концепція, як здається, була покладена також у основу одного уривка — правду кажучи, менш прозорого — з великого трактату кастильського права під назвою Siete Partidas («Сім частин»), написаного близько 1260 р. за наказом короля Альфонса Мудрого. Не можна не відзначити майже цілковитого збігу в часі й майже досконалої узгодженості цих різних текстів як між собою, так і правилами міжнародного ордену Тамплієрів. Принаймні на континенті — бо в Англії, як побачимо, події розвивалися трохи інакше — еволюція вищих класів підкорялася фундаментально однаковому ритмові 291.

Немає сумніву в тому, що коли суверени та суди прямим текстом ставили цей бар’єр, у них навряд чи було відчуття, що вони запроваджують якесь нове правило. Адже завжди переважна більшість висвячуваних добиралися серед нащадків рицарів. З погляду опінії групи, яка ставала все більш і більш виключною, лише народження — «ґарант продовження стародавньої честі», — як висловився Реймон Лулль, — могло забезпечити дотримання життєвого кодексу, до якого зобов’язувала претендента вручена йому зброя. «О Боже! Як погано буде винагороджений добрий воїн, що висвятить у рицарі селюкового сина!» — вигукнув близько 1160 р. поет — автор «Жирара з Русильйона» 292. Разом із тим самі звинувачення, об’єктом яких були ці випадки обурливого вторгнення, свідчать про те, що вони не були такою вже рідкістю. Жоден закон, жоден звичай не могли їх викоренити. До того ж іноді вони здавалися майже необхідними для набору рекрутів до війська; бо, з огляду на той самий класовий забобон, ніхто не хотів визнавати, що право битися верхи на коні та озброєному з голови до п’ят можна було відокремити від висвячення в рицарі. Тож чи не було так, що в 1302 p., напередодні битви під Куртре, фламандські князі, прагнучи організувати добру кавалерію, дали ритуального ляпаса кільком багатим буржуа, яким їхнє багатство дозволяло придбати собі бойового коня та необхідне спорядження? 293 Отже, той день, коли те, що протягом тривалого часу фактично було тільки спадковим покликанням, яке знало чимало винятків, перетворилося на законний і точно визначений привілей, став великою датою, навіть якщо сучасники не дуже виразно це усвідомлювали. Глибокі суспільні зміни, які відбувалися тоді на кордонах рицарського світу, звичайно ж, значною мірою сприяли запровадженню таких драконівських заходів. /332/

У дванадцятому сторіччі народилася нова сила — сила міського патриціату. В цих багатих купців, які охоче купували панські маєтності й чимало з яких були зовсім не проти, щоб їх або їхніх синів оперезали рицарським мечем, воїни за своїм соціальним походженням не могли не помітити елементів, набагато більш чужих їхній ментальності та їхньому способу життя, — і до того ж їхня кількість тривожила набагато більше, — аніж у тих солдатів фортуни або панських прислужників, серед яких доти майже виключно рекрутувалися, поза колом високонароджених осіб, кандидати у висвячення мечем та ритуальним ляпасом чи потиличником. Ми також добре знаємо, завдяки єпископові Оттонові фон Фрайзінґові, як реагували німецькі барони на те, що в Північній Італії дуже легко, як на них, роздавалися рицарські титули «випадковим людям»; і Бомануар, у Франції, цілком зрозуміло пояснив, як тиск нових суспільних прошарків, що прагнули помістити свої капітали в землі, примусив королів ужити необхідних заходів остороги для того, щоб купівля феоду не давала змоги кожному скоробагатькові зрівнятися з нащадком рицарів. Коли якийсь суспільний клас відчуває загрозу самому своєму існуванню, він завжди прагне замкнутися в собі.

Проте остережімося від того, щоб уявити собі перешкоду, неподоланну в принципі. Клас можновладців не зміг би перетворитися на абсолютну спадкову касту, не прирікши себе на те, щоб виключити зі своїх рядів нові сили, неминуче виникнення яких є самим законом життя; а це фатально призвело б до його ослаблення як суспільної потуги. Еволюція юридичної опінії в кінці феодальної ери загалом мала значно меншу тенденцію суворо забороняти прийом нових людей, аніж узяти її під дуже суворий контроль. Кожен рицар колись міг висвятити нового рицаря. Так думали ще ті три персонажі, яких Бомануар вивів на сцену наприкінці тринадцятого сторіччя. Самі вони походили з рицарства, але в них не було четвертого товариша одного з ними рангу, присутність якого звичай вимагав для здійснення одного процедурного акту. Ет, немає проблем! Вони перестріли на дорозі якогось селянина й нагородили його ритуальним потиличником: «Будь рицарем!» Проте о тій порі цей вчинок уже далеко відстав від актуального права, й великий штраф вважали справедливим покаранням за такий анахронізм. Бо на той час спроможність висвяченого в рицарі висвячувати когось іншого вважалася дієвою лише в тому випадку, коли претендент уже належав до рицарського роду. Реально висвячення було можливим і тоді, коли ця умова не виконувалася. Але за умови, що на нього буде одержано дозвіл від єдиної влади, яку широко розповсюджені тоді уявлення наділяли необмеженою спроможністю скасовувати застосування звичаєвих правил — влади короля, єдиної особи, що, як висловився Бомануар, могла запроваджувати «новинки».

Ми вже бачили, що саме такою була від часів Людовіка Святого юриспруденція французького королівського двору. Незабаром усталився звичай, при дворі Капетінґів, надавати кожному такому дозво-/333/лу форми грамот королівської канцелярії, що від самого початку були відомі під назвою «дарчі грамоти шляхетного стану», бо бути прийнятим у рицарі хіба не означало зрівнятися з людьми «шляхетними» за своїм походженням? Перші відомі нам приклади документів цього жанру, яким судилося таке велике майбутнє, датуються часом Філіпа Третього або Філіпа Четвертого. Іноді король користувався своїм правом, щоб винагородити на полі битви, згідно з прадавнім звичаєм, той чи той подвиг: так учинив Філіп Красивий, винагородивши за хоробрість одного різника надвечір після битви під Монс-ан-Певель 294. Найчастіше, проте, цим винагороджували людей за тривалу службу або підтверджували в цей спосіб їхнє фактичне високе становище. Цей акт призводив не лише до створення нового рицаря; позаяк спроможність висвячуватися в рицарі, природно, передавалася від покоління до покоління, то водночас виникав новий рицарський рід. Сицилійські законодавство та практика надихалися схожими принципами. Те саме діялося в Іспанії. В імперії конституції Барбаросси, сказати правду, не передбачали чогось подібного. Проте нам відомо, з другого боку, що імператор визнавав за собою право нагороджувати званням рицаря простих солдатів 295; отже, виходило, що він не вважав себе зв’язаним, персонально, здавалося б, абсолютними заборонами своїх власних законів. А починаючи від наступного правління, сицилійський приклад не міг не вплинути на суверенів, котрі, на період протягом більш як півстоліття об’єднали свої корони. Після Конрада Четвертого, який почав незалежно правити в 1250 p., ми бачимо, що германські суверени не раз своїми грамотами дозволяли персонажам, які не мали цього права за фактом свого народження, оперізувати себе «рицарським мечем».

Безперечно, що монархіям було не так легко домогтися цієї монополії. Сам Роджер Другий, король Сицилії, зробив виняток на користь абата Кавського монастиря. У Франції аристократи та священнослужителі сенешальства Бокер в 1298 р.ще претендували на право — з яким успіхом? Ми цього не знаємо — приймати в рицарі всіх буржуа, яких їм заманеться 296. Особливо сильний опір відчувався з боку великих феодалів. За Філіпа Третього королівський двір мусив розпочати процес проти графів Фландрії та Невера, винних у тому, що їм заманулося самохіть висвятити в рицарі «селюків» — які насправді були людьми дуже багатими. Трохи пізніше, під час безладу, що панував у часи Валуа, великим удільним князям було вже не так важко привласнити собі цей привілей. Але цілком природно, що саме в імперії право відкривати в такий спосіб доступ новим людям до рицарства, в кінцевому підсумку, розподілилося серед найбільшої кількості осіб: насамперед, територіальних князів — так у 1281 р. воно було надане Страсбурзькому єпископові 297, а в Італії його одержали навіть деякі міські комуни, такі як, у 1260 p., Флоренція. Але чи йшлося тут про щось інше, як про перерозподіл монарших регалій? Принцип, який надавав право переступати через бар’єр лише суверенові, залишався в силі. Більш серйозною залишалася проблема само-/334/званців, які, в досить-таки значних кількостях, обертали собі на вигоду фактичну ситуацію, щоб незаконно прослизнути в ряди рицарів. Позаяк аристократія значною мірою залишалася класом, який виділявся своєю могутністю і своїм власним стилем життя, загальна опінія, всупереч закону, ніколи не відмовляла власникові військового феоду, володареві сільської маєтності, воїнові, який постарів під ратним обладунком, хоч би яким було їхнє походження, в праві називатися аристократом, а отже, й у праві висвятитися в рицарі. А коли цей титул привласнювався, як то бувало звичайно, то після того як минав певний час і кілька поколінь уже практично його мали, ніхто більше не думав про те, щоб поставити під сумнів право даної родини ним володіти; і єдина надія, яка, в кінцевому підсумку, залишалася правителям, була, санкціонувавши так чи так ці зловживання, стягнути з тих, хто здобув із них вигоду, бодай трохи грошей. Проте сказане вище аж ніяк не суперечить тому фактові, що перетворення практичної спадковості на спадковість юридичну, підготовлене в процесі тривалого спонтанного розвитку, стало можливим лише внаслідок зміцнення монаршої або князівської влади, що тільки й були спроможні запровадити правила більш суворої соціальної політики та впорядкувати, санкціонувавши їх, неминучі й корисні переходи з одного суспільного стану в інший. Якби не існувало паризького Парламенту (Вищого Суду) або якби він не мав достатньої сили для здійснення своїх вироків, то не було б у королівстві жодного, нехай навіть самого дрібного, володаря, який би й далі не роздавав ритуальні потиличники, як йому заманеться.

Тоді майже не було такої інституції, яка, на службі в правителів, котрих вічно діймали нагальні потреби, не перетворювалася б помалу на машину для добування грошей. Система надання дозволу на висвячення в рицарі не уникла цієї спільної долі. Як і всі інші документи, що виготовлялися в канцеляріях, королівські грамоти, за рідкісними винятками, не видавалися безкоштовно. Іноді доводилося платити навіть за право не доводити своє шляхетне походження . Але Філіп Красивий, здається, був першим сувереном, який відверто перетворив виготовлення нових рицарів на прибуткову комерцію. В 1302 p., після поразки під Куртре, у провінції вирушили королівські емісари, яким було доручено шукати покупців на шляхетні титули й водночас продавати волю королівським кріпакам. Правда, немає доказів, що ця практика відтоді стала в Європі, чи навіть у самій Франції, надто розповсюдженою чи навіть що вона давала високі прибутки. «Відмивання селюків» королі згодом, звичайно ж, зуміли перетворити на одне з регулярних джерел поповнення своєї скарбниці, а люди багаті — на засіб уникнути, сплативши один раз певну суму, податків, від яких звільняла приналежність до шляхетного стану. Але аж до середини чотирнадцятого сторіччя фіскальні привілеї аристократів залишалися так само погано визначеними, як і сам державний податок; а корпоративний дух, дуже сильний у рицарських колах, — відчуття власної приналежності до яких мали й /335/ самі правителі, — не дозволяв, безперечно, надто щедро роздавати привілей, наділення яким людей випадкових переживалося як образа чистоті крові. Якщо група рицарів, наділених спадковими правами, й не була закритою, двері до неї завжди залишалися тільки ледь-ледь прочиненими — й увійти в них було тоді, звичайно ж, набагато важче, аніж у давніший або пізніший періоди. Саме цим пояснюється бурхливий спалах ненависті до аристократії, який, принаймні у Франції, вибухнув у чотирнадцятому сторіччі. А хіба інує промовистіший симптом міцності суспільного класу та його винятковості, аніж шал тих атак, яких він стає об’єктом? «Бунт людей нешляхетних проти шляхетних» — ця майже офіційно застосовувана в часи Жакерії формула багато про що говорить. Не менш говорить про це й той факт, представники яких суспільних верств брали участь у повстанні. Багатий буржуа, перша посадова особа одного з найбільших міст Етьєн Марсель, відверто виступив як ворог аристократів. За правління Людовіка Одинадцятого або Людовіка Чотирнадцятого він сам був би одним із них. Справді-бо, період, який тривав від 1250 по 1400 рік, був на континенті часом найбільш строгої ієрархізації суспільних прошарків.





II. КОНСТИТУЮВАННЯ НАЩАДКІВ РИЦАРІВ У ПРИВІЛЕЙОВАНИЙ КЛАС


Проте саме по собі обмеження права на висвячення в рицарі лише представниками родин, які могли підтвердити свою приналежність до цього стану, або тими, хто ставав об’єктом виняткової монаршої ласки, було недостатнім фактором для того, щоб конституювати справжню аристократію. Бо це означало, що привілеї, уявлення людей шляхетного стану про які вимагало, щоб вони видавалися лише за правом народження, залежали ще й від ритуалу, який міг бути або не міг бути здійснений. Тут ішлося тільки про престиж. Усе більшою й більшою мірою типова ситуація, коли рицарями визнавали тих, хто водночас був «прийнятим до ордену» воїном і васалом, наділеним найвищими військовими й дорадчими обов’язками, мала тенденцію конкретизуватися в точний юридичний кодекс. І починаючи з кінця одинадцятого сторіччя й до перших років сторіччя тринадцятого, одні й ті самі правила відлунюють по всій феодальній Європі. Щоб здобути право на ці переваги, насамперед вимагалося, щоб людина ефективно виконувала свої обов’язки васала, щоб «вона мала необхідну зброю та коней, щоб, окрім тих випадків, коли її примушує залишатися вдома старість, вона брала участь у військових походах і в кавалькадах, була присутня в судах і при дворі», — так говориться в каталонських «Звичаях». Необхідно було також, щоб вона відбула ритуал посвяти в рицарі. Загальне ослаблення васальних обов’язків мало своїм наслідком те, що поступово на першій умові перестали наполягати; пізніші тексти обходять її мовчанкою. Друга, натомість, залишалася чинною досить тривалий час. Ще в 1238 р. в одному при-/336/ватному сімейному статуті, в провінції Жеводан, де йшлося про спільне володіння замком Ґард-Ґерен, говорилося про те, що перевага має бути віддана молодшому братові, якщо цей був висвячений у рицарі, а той — ні. А що передбачалося в тому випадку, коли якийсь син рицаря так і не відбув цієї церемонії? Якщо він надто довго залишався простим «щитоносцем», згідно з терміном, який, зважаючи на традиційну роль молодого аристократа у стосунку до тих, хто випередив його в цій кар’єрі, звикли застосовувати до тих, хто перебував у цьому становищі очікування? Як тільки він проминав вік, починаючи з якого подібна недбалість вважалася недозволеною, — двадцять п’ять років у Фландрії та Ено, тридцять у Каталонії, — його брутально виштовхували в стан «селюків» 299.

Але відчуття гідності свого роду стало надто владним, щоб ці вимоги змогли існувати вічно. Відхід він них відбувався поетапно. У Провансі в 1235 p., в Нормандії, приблизно в той самий час, переваги батьківського становища ще визнавалися тільки за сином. А якщо він, у свою чергу, матиме сина? Тоді цей останній, уточнює провансальський текст, повинен, якщо він хоче, щоб до нього перейшли ці привілеї, персонально одержати рицарство. Ще промовистішою була серія королівських хартій, дарованих людям Оппенгайма: однакові права надавалися в 1226 р. рицарям, з 1269 р. — «рицарям і синам рицарів», в 1275 р. — «рицарям, їхнім синам і їхнім онукам» 300. Але чому все-таки вважали за потрібне перелічувати в цих документах конкретні покоління? Безперечно, що врочисте одержання зброї й далі вважали за обов’язок людей, які належали до вищого рангу, обов’язок, що від нього молодий аристократ не міг ухилитися, не понизивши цим свій статус. Можна тільки подивуватися з чудернацького забобону, який існував у династії графів Провансу, що належали до Барселонського дому, внаслідок чого вони прагнули відсунути цю церемонію на якнайпізніший термін, оскільки вона нібито була передвісником близької смерті 301. Виходячи з тих міркувань, що вона мовбито ґарантувала придбання повного військового спорядження, необхідного для доброї служби, королі Франції, від Філіпа-Авґуста й аж до Філіпа Красивого, намагалися присилувати до неї своїх підданих із рицарських родин. Проте вони не домоглися в цьому успіху; їхня невдача була такою очевидною, що, не змігши навіть одержати добрі прибутки з накладання штрафів або продажу звільнень від цього обов’язку, вони, в кінцевому підсумку, мусили задовольнитися тим, що, коли на обрії починала маячити війна, просто наказували своїм підданим озброюватися.

В останні роки тринадцятого сторіччя ця еволюція майже скрізь завершилася. Віднині аристократа створює вже не колишній ритуал висвячення в рицарі, зведений до стану формальної благопристойності, якої дотримувалися тим менш охоче, принаймні в масі, що вона, як правило, вимагала великих витрат; віднині його створює спадкова спроможність претендувати на одержання вигод від застосування цього ритуалу. Шляхетною людиною називають, писав Бомануар, /337/ кожного, хто походить «із роду рицарів». А трохи згодом, у 1284 p., найдавніший дозвіл, який видала канцелярія королів Франції, на висвячення в рицарі персонажа не народженого в одній із цих родин, одним махом надав, не ставлячи найменших додаткових умов, усім нащадкам облагодіяного, «привілеї, права та вольності, на які мають право люди шляхетні по двох лініях свого родоводу» 302.





III. ПРАВО АРИСТОКРАТІВ


Спільний, тією мірою, якою це дозволяли відмінності в статі, і для «шляхетних дам», і для «шляхетних чоловіків», аристократичний кодекс, конституйований у такий спосіб, помітно відрізнявся, у своїх деталях, залежно від країни. З другого боку, він опрацьовувався дуже повільно й час від часу зазнавав важливих модифікацій. Ми обмежимося тим, що вкажемо на його найуніверсальніші характеристики, такі, якими їх можна виділити впродовж тринадцятого сторіччя.

Традиційно, васальні зв’язки були формою залежності, притаманною вищим класам. Але тут, як і скрізь, на зміну фактичному становищу прийшла монополія права. Раніше людину вважали аристократом, тому що вона була васалом. Але відтепер порядок термінів, можна сказати, змінився на протилежний, і стало в принципі неможливо бути васалом, — інакше кажучи, володіти військовим або «вільним» феодом, — тому, хто вже не був включений до класу аристократів самим фактом свого народження. Цей погляд був загальноприйнятим майже скрізь десь на середину тринадцятого сторіччя. Тим часом зростання статків буржуазії, як і збільшення потреби в коштах, що так часто тиснула на стародавні родини, не дозволяли дотримуватися цього правила в усій його строгості. Й не тільки воно було вельми далеке від того, щоби здійснюватися на практиці, — що відчиняло двері до стану аристократії перед багатьма самозванцями, — треба було передбачити деякі винятки й у формулюваннях права. Деякі з них були досить загальними: ті, наприклад, що висловлювалися на користь осіб, народжених від шляхетної матері й нешляхетного батька 303. Проте більшість були цілком конкретними. Ці останні знову ж таки обертали собі на вигоду монархії, які, будучи єдино спроможними узаконити подібні порушення усталеного суспільного порядку, ніколи не мали звичаю дарувати свою ласку безкоштовно. А що феод у більшості випадків був панською маєтністю, спроможність командувати малими людьми мала тенденцію, внаслідок цих відхилень, відокремлюватися від аристократичної якості. А чи включала вона в себе підпорядкування своїй волі васалів нижчої категорії? Якщо ці останні були людьми шляхетними, то, як правило, за нешляхетним новим власником феоду не визнавали права вимагати, щоб ті відбували перед ним ритуал присяги на вірність; він мусив задовольнитися тим, що вони платили йому оброк та відбували службу. Звичай навіть відмовлявся визнавати можливість того, що він як феодал має відбувати цей ритуал у стосунку до сеньйора ви-/338/щого рангу. В таких випадках церемонію присяги зводили тільки до промовляння слів або, щонайменше, нешляхетному васалові та шляхетному сеньйорові забороняли обмінюватися поцілунком, який здавався надто егалітарним. Навіть у манері виявляти свій послух або скріплювати його договором існували форми, заборонені низьконародженому.

Військові васали з давніх-давен були підпорядковані праву, яке відрізнялося від звичайних правил. Вони не підлягали тим судам, які судили інших залежних людей. Їхні феоди не переходили в спадок, як інше майно. Навіть їхній сімейний статус носив на собі відбиток їхнього становища. Коли з власників військових феодів утворилася аристократія, те, що раніше було звичаєм, прив’язаним до виконання певної функції, стало перетворюватися на звичай групи родин. Навіть сама зміна назви видається в цьому випадку повчальною: там, де раніше говорили про «феодальну оренду» (bail féodal) — інституцію, яка була визначена на початку цього тому 3, — тепер стали казати у Франції «шляхетний нагляд» (garde noble). Як і було природним для класу, що запозичив свою оригінальність від віблиску дуже давніх інституцій, приватне право аристократів зберегло вельми архаїчну спрямованість.

Ціла низка інших властивостей позначили ще яскравіше суспільне верховенство цього класу, водночас як і його характер військового ордену. Йшлося про те, щоб забезпечити чистоту крові? Для цього, певне, не було ефективнішого засобу, як заборонити будь-які змішані шлюби. Проте до цього дійшло тільки в одному імпортованому феодалізмі — на Кіпрі — та в ієрархічній Германії. Та навіть у цій останній країні, що характеризувалася, як ми побачимо, досить значним розшаруванням усередині самої аристократії, лише її найвищий прошарок, куди не входило дрібне рицарство, що складалося з нащадків тих людей, які колись були на службі в сеньйорів, закрився в такий спосіб. У інших місцях пам’ять про стародавню рівність між вільними людьми й далі здійснювала свій вплив у плані матримоніальних стосунків, якщо не на практиці, то принаймні у сфері права. Натомість повсюди певні великі релігійні спільноти, які доти виявляли свої аристократичні вподобання лише в тому, що не хотіли висвячувати претендентів у священнослужителі, які походили з рабів або кріпаків, тепер вирішили допускати в цей клан тільки людей аристократичного походження 305. Можна також констатувати, що повсюди, там раніше, там пізніше, аристократ здобував право на багато ефективніший захист своєї особи, аніж людина нешляхетна; він підлягав окремому карному праву, яке звичайно передбачало стягування набагато більших штрафів, аніж у випадку простолюдина; існувала також тенденція зберегти за ним право на приватну помсту, яке вважали невіддільним від права носити зброю; закони, що обмежували розкіш, також відводили йому окреме місце. Важливість, що її надавали родині як носієві привілеїв, виразилася в трансформації, що перетворила стародавні індивідуальні знаки «розпізнавання», які малю-/339/валися на щиті рицаря або карбувалися на його печатці, на герб, що іноді передавався разом із феодом, але частіше переходив у спадок від покоління до покоління, навіть не будучи пов’язаний із майном. Виникнувши спочатку в королівських та князівських династіях, де родова гордість була особливо сильною, потім запозичений багатьма скромнішими домами, звичай користуватися цими символами безперервності в часі віднині став монополією родин, що класифікувались як аристократичні. Й нарешті, хоча звільнення від податків ще було строго визначене, військова повинність, перетворившись зі стародавнього васального обов’язку на обов’язок переважно аристократичний, мала віднині своїм наслідком той факт, що звільнила людину шляхетного стану від звичайних грошових стягнень, на зміну яким прийшла, у стосунку до неї, військова служба.

Та хоч би якою була сила прав, набутих від народження, вона була недостатньою для того, щоб зберегти їх у тому разі, якщо їхній власник займався діяльністю, що вважалася несумісною з величчю його рангу. Безперечно, що поняття позбавлення привілеїв шляхетного стану було ще далеко не повністю опрацьоване. Заборона торгувати, як здається, накидалася тоді аристократам передусім певними міськими статутами, які значно більше дбали про те, щоб захистити квазімонополію купецької буржуазії, аніж, щоб зберегти гордість супротивної касти. Але цілком одностайною була думка про те, що сільськогосподарська праця була несумісна з честю носити зброю. Навіть у тому випадку, коли рицар на це погоджується, сказано в постанові Паризького парламентського суду, він не повинен, коли одержить феод у сільській місцевості, виконувати селянську працю. «Орати землю, довбати її мотикою, перевозити на спині віслюка дрова або гній» — ось види праці, які, згідно з одним провансальським ордонансом, автоматично ведуть за собою втрату рицарських привілеїв. А хіба в Провансі також не характеризували шляхетну жінку як таку, котра «не пере, не пече й не меле»? 306. Аристократія перестала визначатися через здійснення певної функції — а саме функції вірної військової служби. Не була вона вже й класом висвячених. Натомість вона залишилася і назавжди залишиться класом, що виокремлювався за стилем свого життя.





IV. АНГЛІЙСЬКИЙ ВИНЯТОК


В Англії, де васальні та рицарські інституції були всі імпортовані, еволюція фактичної аристократії відбувалася майже по тих самих лініях, що й на материку. Але для того, щоб у тринадцятому сторіччі відхилитися в зовсім іншому напрямку.

Будучи всемогутніми володарями острівного королівства, що на нього вони дивилися передусім як на державу, яка наділить їх спроможністю здійснити свої справді імперські амбіції, нормандські, а потім і анжуйські королі робили все від них залежне, щоб видобути максимум зі своїх військових ресурсів. Для цієї мети вони викорис-/340/товували два конкурентні принципи, породжені різними епохами: масовий призов до війська вільних людей і спеціалізовану службу, яка вимагалася від васалів. Від 1180 та 1181 років Генріх Другий почав вимагати від своїх підданих, спочатку у своїх континентальних володіннях, а потім і в Англії, щоб кожен із них озброювався відповідно до свого суспільного становища. Англійська постанова (assise) специфікує, разом із іншими, зброю, яку мусив мати напоготові той, хто сидів на рицарському феоді. В тій постанові не згадується про висвячення в рицарі. Проте ми вже знаємо, що цей ритуал розглядався як певна ґарантія належного спорядження. Також у 1224 та 1234 роках Генріх Третій визнав за доцільне, цього разу, зобов’язати кожного, хто володів таким феодом, негайно відбути цю церемонію. Принаймні — це обмеження було введене в другому ордонансі — в тих випадках, коли присягу треба було давати самому королю.

Досі, правда, в цих заходах не було нічого такого, що істотно відрізняло б їх від одночасного їм законодавства Капетінґів. І все ж таки англійський уряд, із його сильними адміністративними традиціями, не міг не зрозуміти, що віднині давня система служби, оперта на роздавання феодів, приречена на неминучий крах. Багато феодів були вже надто подрібнені. Інші прослизали крізь вічка переписів, що знай повторювались і були щоразу недосконалими. І нарешті, їхня сукупна кількість теж була неминуче обмеженою. Тож чи не було доцільніше рішуче оперти обов’язок служити, а отже, й озброюватися на реальність, набагато відчутнішу — на земельну власність, незалежно від того, якої вона була природи? Цей принцип, до речі, в 1180 р. Генріх Другий уже мусив запровадити в життя у своїх володіннях на континенті, де феодальна організація була далеко менш досконалою, аніж у Англії або в Нормандському герцоґстві. Те саме було зроблено й на острові, починаючи з 1254 p., із застосуванням різних економічних критеріїв, детальний опис яких тут мало важить. Але там, де Генріх Другий говорив лише про обов’язок озброюватися, згідно з міцно вкоріненим звичаєм, тепер стали вимагати, щоб кожен вільний власник певної ділянки вільної землі неодмінно висвячувався в рицарі. Уряд пристав на це тим більш охоче з тієї, мабуть, очевидної причини, що передбачуваний непослух обіцяв для королівської скарбниці приємні прибутки з чималих штрафів.

Проте, навіть у Англії державна машинерія не була так добре налагоджена, щоб забезпечити неодмінне виконання подібних розпоряджень. Певно, десь від кінця сторіччя і протягом сторіччя наступного вони ставали все менш і менш дієвими. Треба було від них відмовитися; і практикована все рідше й рідше, рицарська церемонія, як і на континенті, була зрештою відкинута до інших аксесуарів архаїчного етикету. Але королівська політика — до якої ще й додався неминучий наслідок відсутності будь-яких спроб перешкодити торгівлі феодами — призвела до одного дуже серйозного результату. В Англії висвячення в рицарі, трансформувавшись у цензову інсти-/341/туцію, не змогло стати центром для утворення класу, опертого на спадковість.

От і вийшло так, що цей клас просто не зміг там виникнути. У французькому або німецькому значенні цього слова, середньовічна Англія не мала аристократії. Тобто йдеться про те, що в середовищі вільних людей не конституювалася жодна група вищого рангу, наділена особливим правом, яке передавалося б із кров’ю. Структура, на перший погляд, дивовижно егалітарна! Проте якщо заглянути в суть речей, вона все ж таки опиралася на існування надзвичайно чітко визначеної ієрархічної межі, тільки що вона була проведена нижче. В той самий час, коли повсюди в інших країнах каста людей шляхетних вивищувалася над загальною масою, досить-таки значною за своєю кількістю, так званого «вільного» населення, в Англії, натомість, поняття кріпосної залежності так розширилося, що позначило цим тавром більшу частину селян. На англійському грунті простий freeman («вільна людина»), згідно з тамтешнім правом, майже не відрізнявся від дворянина. Але в тім-то й річ, що самі ж таки freemen («вільні люди») уже були олігархією.

А втім, це аж ніяк не означає, що за Ла-Маншем не існувало аристократії,такої самої могутньої, як і в решті Європи, а може, навіть могутнішої, бо селянська земля була там у більшому її розпорядженні. Це був клас, що складався з власників панських маєтностей, воїнів або воєначальників, королівських службовців та постійних представників, що обстоювали перед монархом інтереси графських дворів; тобто тих, чий спосіб життя дуже й цілком усвідомлено відрізнявся від того, яким жили вільні люди пересічного загалу. А на його верхівці було ще й вузьке коло графів і «баронів». Власне, на користь цієї найвищої групи протягом тринадцятого сторіччя були запроваджені привілеї, досить конкретні за своїм характером. Але вони були майже виключно політичної природи або пов’язані з наданням почестей. Прив’язані до володіння так званим «почесним» феодом, вони передавалися у спадок лише найстаршому синові. Одне слово, клас аристократів, у своїй сукупності, залишався в Англії більш «соціальним», аніж «юридичним»; і хоча, природно, могутність і прибутки в більшості випадків передавалися в спадок, хоча, як і на континенті, престиж крові відчувався з великою силою, ця спільнота була надто погано визначена, щоб не залишитися широко відкритою. У тринадцятому сторіччі досить було володіти земельною маєтністю, щоб мати право, а то й бути зобов’язаним, висвятитися в рицарі. Через півтора століття або близько того володіння такою маєтністю — яка неодмінно мала бути, згідно з характерним правилом, «вільним» наділом — вже наділяло людину цілком офіційним правом обирати, у графствах, депутатів до Палати Громад. І хоча від цих депутатів, які були відомі під значущою назвою «рицарі графств» і спочатку справді мали обиратися з кола висвячених рицарів і далі, в принципі, вимагалося, аж до кінця середніх віків, щоб вони довели своє право на володіння спадковим гербом, немає жодних підстав не вірити, що прак-/342/тично кожна родина, міцно укріплена у своєму багатстві та суспільному становищі, навряд чи наштовхувалася на якісь труднощі у своєму бажанні довести свою причетність до застосування таких емблем 3. Ми не знаємо ніяких грамот про надання дворянства в тогочасній Англії (створення баронетів монархією Стюартів, що вічно бідувала, було лише пізнім наслідуванням французьких звичаїв). У цьому просто не було потреби. Вистачало одного факту — аристократом міг бути кожен, хто ним був.

І завжди перебуваючи отак близько до реальностей, які здійснюють найпотужніший вплив на людей, уникнувши закляклості й негнучкості, що завжди чатують на суспільні класи, надто чітко визначені й надто залежні від умов народження людини, англійська аристократія, безперечно, здобула з цих обставин велику силу, яку їй судилося зберегти не одне сторіччя.













Розділ 5. КЛАСОВІ ВІДМІННОСТІ В СЕРЕДОВИЩІ АРИСТОКРАТІЇ




І. ІЄРАРХІЯ ВЛАДИ Й РАНГУ


Попри спільні характеристики військового покликання та стилю життя, спільнота аристократів спочатку фактично, а потім і у сфері права була дуже далека від того, щоб утворювати суспільство рівних. Глибокі відмінності у статках, могутності, а отже, й престижі вибудували в їхньому середовищі справжню ієрархію, яка спершу знаходила своє досить приблизне віддзеркалення в опінії, а згодом і у звичаї або в законі.

У ті часи, коли васальні обов’язки ще зберігали всю свою силу, принцип цієї класифікації ґрунтувався переважно на ієрархії ритуалів васальної присяги на вірність. На найнижчому з щаблів ми бачимо «вавасала», який, будучи васалом багатьох васалів (vassus vassorum), не був сеньйором для жодного іншого воїна. Принаймні в тих випадках, коли це слово, спільне для всієї сфери римського впливу, розумілося в його точному значенні. Не командувати ніким або командувати лише селюками: це означало претендувати хіба що на вельми стримані вияви шани. На практиці ця юридична ситуація майже завжди збігалася також із вельми скромними статками, нужденним життям дрібного сільського дворянчика, приреченого шукати собі щастя в різних авантюрах. Погляньте, наприклад, у «Ереку» Кретьєна де Труа, на портрет батька головної героїні — «вельми вбогим був його двір» — або, в поемі «Ґедон», на вавасала з великим серцем та примітивним обладунком; поза художньою літературою ми бачимо нужденний дім, із якого втікає на пошуки пригод та воєнної здобичі такий собі Роберт Ґіскар; жебрацьке життя вже відомого нам Бертрана де Борна; або, наприклад, тих рицарів, про яких згадується в кількох хартіях провансальського картулярію, що володіють феодами, які точніше можна було б назвати «мансами», тобто чимось подібним до звичайних селянських орендних наділів. Іноді про таких рицарів казали також «башляр», що означало буквально «молодик». Бо таким було, природно, нормальне становище багатьох молодих людей, які ще не були наділені землею й мало що одержали в дар. Але бувало, що таке становище тривало дуже довго 308.

Після того як аристократ ставав володарем інших аристократів, його престиж відразу зростав. Перелічивши всілякі відшкодування, на які може претендувати рицар, поранений, захоплений у полон або скривджений у якийсь інший спосіб, «Звичаї Барселони» далі /344/стверджують: «Але якщо він має під своєю опікою двох інших рицарів, що сидять на його землях і склали йому присягу на вірність, і утримує ще одного у себе вдома, то він повинен одержати вдвічі більше» 309. А якщо наш персонаж скликає під свій штандарт ціле військо своїх озброєних підданих? У такому разі, він уже «баннерет». А в тому випадку, коли, глянувши вгору й переконавшись, що жоден інший щабель не відокремлює його від короля або від територіального князя, якому він безпоседньо дав присягу, ми можемо назвати його також «головним тенантом» (tenant en chef), «капталем» або бароном.

Запозичене з германських мов, це останнє слово змінило своє первісне значення «людина» на значення «васал»: адже хіба дати присягу на вірність сеньйорові не означало визнати себе його «людиною»? Потім узяли за звичку застосовувати це слово, більш конкретно, до головних васалів великих володарів. У цьому своєму смислі воно виражало верховенство лише відносне, верховенство щодо інших підданих цієї ж таки групи. Єпископ Честерський або сір Беллемський мали своїх баронів, як і королі. Але зрештою в повсякденній мові «баронами» стали називати наймогутніших серед могутніх, найвпливовіших феодалів монархії.

Будучи майже синонімом «барона», — а в деяких текстах застосовуваний як його точний еквівалент, — проте, наділений від самого початку точнішим юридичним змістом, термін «пер» цілком належав словникові юридичних інституцій. Одним із найдорожчих для васала привілеїв було те, що його могли судити при дворі його сеньйора лише інші васали цього останнього. Оскільки їхня рівність випливала з однакового зв’язку підлеглості, то виходило, що «рівний» (pair) вирішував долю «рівного». Але серед тих персонажів, які одержували свої феоди безпосередньо від того самого сеньйора, були люди дуже різні за своєю могутністю та впливом. Чи ж можна було допустити, щоб, посилаючись на нібито однаковий характер залежності, найдрібніший дворянчик міг ухвалити вирок багатому баннеретові й домогтися, щоб той слухняно його прийняв? Знову ж таки наслідки правового стану вступали в конфлікт із відчуттям найконкретніших реальностей. Отже, дуже рано в багатьох місцях усталився звичай залишати тільки для найперших серед вірних можливість брати участь у процесах, які мали стосунок до справді рівних їм за рангом; їм же таки надавалося право давати свої поради в найважливіших справах. Це коло «рівних» («перів») таким чином обмежували досить малим числом, часто обираючи для цього якусь традиційну або містичну цифру: або семеро, тобто стільки, скільки було ешевенів у публічних судах каролінзької доби; або дванадцятеро — як апостолів. Подібна практика існувала й у панських маєтностях (сеньйоріях) середнього розміру, — таких, наприклад, як монастирська громада Мон-Сен-Мішель, — й у великих князівствах, таких як Фландрія; а в епічних піснях Франції розповідалося, як така дорадча група збиралася, в апостольській кількості, навколо Карла Великого. /345/Але автори історичних хронік та поети часто вживали й інші назви, роблячи наголос на могутності та багатстві, коли їм випадало згадувати постаті великих аристократів. «Маґнати», «поестаци» (poestatz), «демени» (demeines), як їм здавалося, дуже високо підносилися над рицарською юрбою. Бо антагонізми рангу були в реальній дійсності надто крутими, навіть у самому середовищі аристократії. Коли якийсь рицар завдав кривди іншому рицареві, говориться в каталонських «Звичаях», в тому разі, коли винний належить до «вищого» рангу, аніж його жертва, то він не зобов’язаний давати спокутну присягу вірності 310. В «Поемі про Сіда» зяті героя, що походили з одного графського роду, вважають нерівним шлюбом своє одруження з дочками простого васала: «Нам не слід брати їх навіть у наложниці, якби вони цього й попросили. Вони нам не рівня, щоб спати в наших обіймах». З другого боку, спогади «бідного пікардійського рицаря» Роберта де Кларі, який брав участь у четвертому хрестовому поході, донесли до нас гірке відлуння злості, яка накопичувалася в серцях «простих воїнів» супроти «високих людей», «багатих людей», «баронів».

У тринадцятому сторіччі, в добу ясності та ієрархій, стали шукати способу об’єднати ці відмінності, доти радше інтуїтивно усвідомлювані, аніж точно визначені, в одну строго організовану систему. Не без того, щоб юристи не внесли сюди надмір геометричного духу, який погано пристосовувався до реалій, що залишалися набагато гнучкішими. Та й залежно від національних обставин еволюція відбувалася часом дуже по-різному. Ми обмежимося тут, як звичайно, найхарактернішими прикладами.

В Англії, де аристократія зуміла використати давній феодальний «двірцевий» обов’язок як інструмент державного управління, слово «барон» і далі позначало найбільших феодалів короля, що скликалися на його «Велику Раду» відповідно до фактичної монополії, яка поступово перетворилася на суто спадковий привілей. Ці персонажі також полюбляли називати себе «перами країни» й, у кінцевому підсумку, домоглися, щоб ця назва стала офіційно прийнятою 311.

У Франції, навпаки, ці два терміни дуже розійшлися. Там так і не перестали говорити про вавасалів та про баронів. Але цим виражали тільки просту різницю в багатстві та впливі. Занепад зв’язку васальної залежності позбавив будь-якої значущості критерії співвідношення між ритуалами різних присяг на вірність. Але щоб усе-таки провести між цими двома категоріями більш-менш чітку межу, прихильники технічних розв’язань вирішили шукати її принцип у градації судових повноважень: здійснення вищого судочинства було визначальною характеристикою баронату; феод вавасала давав йому право робити те саме, тільки на нижчому або середньому рівні. В цьому розумінні — до якого повсякденна мова, проте, зверталася не часто, — баронів у країні було дуже багато. Натомість, перів Франції — дуже мало. Бо, позаяк вплив епічної леґенди надавав перевагу цифрі дванадцять, шість наймогутніших васалів династії Капетінґів спромог-/346/лися, разом із шістьма найвпливовішими єпископами або архиєпископами, чиї церкви залежали безпосередньо від короля, здобути собі виключне право на цей титул. Хоча при цьому вони домоглися значно меншого успіху у своїх зусиллях мати якісь практичні вигоди з цього привілейованого становища: навіть їхнє право судити себе лише в своєму колі було обмежене неодмінною присутністю в такому суді службовців корони. Їх було надто мало, їхні інтереси великих територіальних князів були надто чужі представникам високої аристократії в усій їхній сукупності й надто зовнішніми у стосунку до самого королівства, для того, аби їм вдалося перевести у сферу політичних реальностей свою перевагу, приречену так і залишитися в царині етикету. А що протягом сторіччя три роди первісних перів світського походження згасли й феоди, які послужили основою для їхнього піднесення, знову стали королівською власністю, то монархи, від 1297 p., стали створювати, своєю владою, перів нових 312. На зміну добі спонтанних аристократичних утворень прийшли часи, коли від верхніх до нижніх щаблів соціальної драбини держава привласнила собі право на свій розсуд підтверджувати або змінювати порядок у суспільній ієрархії.

Ось чого навчає нас, у Франції, історія титулів. За всіх часів графи — разом із дюками або маркізами, кожен із яких владарював над кількома графствами, — належали до найвищого рангу маґнатів. Недалеко від них розташувалися ті, хто входив до їхніх родин, люди, що їх називали на Півдні «комторами» (comptors). Але, походячи з лексикону франків, усі ці терміни первісно позначали чітко визначені командні посади. Вони застосовувалися виключно до нащадків тих людей, що мали великі «почесті» в каролінзьку добу; колись це були високі державні посади, тепер — феоди. Якщо з ранніх часів тут і було кілька випадків узурпації, вони насамперед стосувалися природи самої влади; слово завжди йшло слідом за фактом. Проте з плином часу, як ми побачимо, сукупність прав, якими були наділені графи, подрібнювалася на все менші й менші фрагменти, аж поки вони втратили будь-який специфічний зміст. Люди, що стояли на чолі різних графств, звичайно ж, і далі володіли численними правами, які фактично перейшли до них у спадок від їхніх предків-чиновників; та оскільки перелік цих прав мав великі відмінності, від одного графства до іншого, а до того ж графи рідко мали абсолютну монополію на них, то тепер поняттю графської влади більш не надавали того універсального характеру, як колись. Слово «граф» залишилося в мові лише як знак, у кожному конкретному випадку специфічний, великої могутності та престижу. Отже, більше не було аргументованих причин, щоб обмежувати його застосування нащадками провінційних управителів із дуже далеких часів. Щонайпізніше від 1338 р. королі заходилися виготовляти графів 313. Так почала утворюватися суто етикетна класифікація, яка, будучи архаїчною за своєю мовою й новою за своїм духом, після того все розгалужувалася й розгалужувалася, дедалі більше ускладнюючись. /347/

Проте ми повинні добре собі усвідомити, що ці щаблі в почестях, а іноді й у привілеях, анітрохи не сприяли виникненню в умах французької аристократії усвідомлення глибинної єдності свого класу. Хоча, на відміну від Англії, де зовсім не існувало право аристократії, чимось відмінне від права всіх вільних людей, Франція тринадцятого сторіччя змогла набути вигляду суспільства ієрархічного, принаймні там існувало те специфічне право, однакове у своїх головних характеристиках для всіх осіб, спроможних претендувати на вступ до рицарського ордену. Що ж до Германії, то там розвиток подій відбувався в дещо іншому напрямку.

Від самого початку в германській феодальній системі усталилося одне специфічне правило. З давніх часів, як здається, там вважали, що, під загрозою бути пониженим у своєму ранзі, жоден персонаж, який перебував на певному достатньо високому суспільному рівні, не повинен був одержувати феод від особи, що стояла, як вважалося, нижче за нього в цій ієрархії. Інакше кажучи, тоді як у інших місцях градація почестей визначала ранги, тут піраміда класів споруджувалася на основі відмінностей між ними, які були наперед визначені. Попри те що це строге розподілення «рицарських щитів» не завжди належно шанувалося на практиці, воно виражало з великою силою дух суспільства, яке, прийнявши не без певного спротиву узи васальної залежності, проте так і не дозволило, щоб вони утворювалися всупереч глибоко закоріненому в ньому відчуттю ієрархії. Залишалося встановити ступені. На самій вершині світської аристократії погодилися помістити тих, кого називали «першими», Fürsten. Латинські тексти перекладали це слово як principes, отож і у французькій мові утвердився звичай казати в цьому випадку princes («князі»). Тут також можна відзначити той характерний факт, що первісний критерій виділення цієї категорії людей не опирався на суто феодальні відносини. Бо на самому початку під цим найменуванням розуміли всіх тих, хто мав якісь повноваження графської влади, навіть у тих випадках, коли вони одержали свої інвеститури від якогось дюка або єпископа й не були прямими васалами короля. В цій імперії, де каролінзький відбиток залишився таким чітким, граф незалежно від того, кому був підпорядкований його феод, завжди виконував свої службові обов’язки в ім’я монархії. Всі князі, визначені в такий спосіб, засідали у великих двірцевих асамблеях, де обиралися королі.

Проте, десь на середину дванадцятого сторіччя водночас зростання могутності великих територіальних володарів і все більш і більш відчутне просякнення германських інституцій справді феодальним духом призвели до дуже помітного зміщення межі між рангами. Внаслідок подвійно значущого звуження віднині призвичаїлися наділяти князівським титулом лише прямих феодальних васалів короля; але навіть їхню кількість обмежили тими, влада яких поширювалася на кілька графств. Також тільки цим маґнатам першого порядку разом із їхніми колеґами-священнослужителями було дозволено обирати суверена. Принаймні так було до того дня, коли, дуже скоро, се-/348/ред цих людей було виокремлено ще вужчу групу, а саме князів-виборців, чиє право передавалося в спадок. Цей новий клас світських князів, куди входили й князі-виборці, утворив, у кінцевому підсумку, після короля та князів Церкви — тобто єпископів та великих абатів, що залежали безпосередньо від короля — третій ступінь «гербових щитів» («boucliers»). Правда, в цьому випадку нерівність теж не заходила так далеко, щоб, зокрема через змішані шлюби, тривалий час у середовищі аристократії не зберігалося певної внутрішньої єдності. Із тим застереженням, проте, що сюди не входив найнижчий ступінь рицарства, котрий як юридично означена група, коли не як суспільний прошарок, був вельми характерною ознакою структури суспільних рангів, притаманних на той час германському суспільству: йдеться про службове або кріпосне рицарство.





II. СЕРЖАНТИ Й РИЦАРІ-КРІПАКИ


Маґнат не може жити без слуг, не може командувати без підлеглих помічників. Навіть у пересічній сільській панській маєтності потрібен був представник хазяїна, який би управляв господарством маєтку, зганяв селян на примусову працю й контролював її виконання, збирав оброк, наглядав за порядком серед підданих. Нерідко такий управитель {maire, bayle (фр.), Bauermeister (нім.), reeve (англ.)) також мав під своєю орудою підлеглих помічників. Власне, ми маємо всі підстави припустити, що ці досить прості обов’язки могли б цілком успішно по черзі виконувати самі ж таки орендарі, обираючи з-посеред себе тимчасових керівників. Так часто й бувало в Англії. Натомість на континенті ці завдання, що й тут виконувалися, цілком природно, селянами, тим не менш передбачали, майже завжди, створення спеціальних посад, на яких люди працювали за певну винагороду протягом тривалого часу й призначалися на них лише за наказом самого сеньйора. Але й у своєму домі, з іншого боку, як дрібний поміщик, так і барон, збирали, само собою зрозуміло, в кількості, яка дуже залежала від їхнього багатства або їхнього рангу, цілу малу спільноту лакеїв, ремісників, що обслуговували різні майстерні «двору», службовців, які допомагали управляти людьми або господарством. Поміж усіма цими видами служби, принаймні від того моменту, коли вони вже не підводилися під почесну рубрику рицарських обов’язків, мова не дуже робила якусь різницю. Для ремісників, для всіх членів невеличкої громади слуг, для гінців, для управителів земель і тих, хто керував персоналом, тобто для всіх людей, які перебували в безпосередньому оточенні пана, вживалися одні й ті самі слова. Міжнародна мова, латина хартій, користувалася тут звичайно терміном «міністеріали» (ministerialles); французька — «сержанти» (sergentes), німецька — Dienstmänner 314.

Як і звичайно, людей винагороджували за виконання цих різних обов’язків двома способами: або пан утримував їх за свій кошт, або надавав у їхнє користування земельні ділянки, які в таких випадках, /349/ будучи пов’язані з професійною службою, називалися феодами. Правда, коли йшлося про сержантів сільських, то питання їхньої винагороди майже не виникало. Селяни, яким, з огляду на особливості їхньої праці, часто доводилося перебувати досить далеко від свого сеньйора, що жив набагато більш кочовим життям, були, за своїм визначенням, орендарями; їхні «феоди», принаймні спочатку, якщо чимось і відрізнялися від навколишніх цензив, то лише тим, що були вільні від деяких податків та повинностей, що було природним наслідком тих специфічних обов’язків, які мав виконувати цей чоловік. Тобто зменшення накладеного на них оброку на якийсь певний відсоток і було платнею за їхню додаткову службу. Режим «прогодування», безперечно, був набагато більш пристосованим до умов життя як домашніх ремісників, так і службовців маєтку. Тим часом еволюція, яка привела за собою наділення землею великої кількості васалів, певною мірою відбувалася й на нижньому рівні служби. Певна кількість міністеріалів цього типу теж були досить рано наділені феодами; що, проте, аж ніяк не заважало їм вимагати, аби досить значну частину їхнього заробітку їм видавали, як і раніше, продукцією та одягом.

Серед сержантів усіх категорій багато мали кріпосний статус. Ця традиція була започаткована в далекому минулому: за всіх часів рабам доручали важливі обов’язки в домі їхнього пана; іноді це були доручення надзвичайно довірчі, й ми знаємо, що в епоху франків не одному з них пощастило в цей спосіб прослизнути в ряди первісної спільноти васалів. Але мірою того як усе більше розвивалися стосунки персональної та спадкової підлеглості, що віднині кваліфікувалася як кріпосна залежність, то видається цілком природним, що саме своїм підлеглим цієї природи сеньйори воліли доручати ті види служби, що не були цілковитою монополією їхніх васалів. Бо хіба не було підстав сподіватися, що, з огляду на приниженість їхнього становища, на міцність того зв’язку, який прив’язував їх до пана, на неможливість скинути з себе ярмо, яке вони носили від народження, вони зможуть Гарантувати ефективніший і суворіший послух? Якщо тодішні міністеріали-кріпаки й не були всіма міністеріалами, що обслуговували найрозмаїтіші потреби сеньйора — ще раз констатуємо, що те суспільство не було теоремою, — то постійне зростання їхньої значущості протягом першої феодальної доби не викликає найменших сумнівів.

Про одного персонажа, який спочатку працював кушніром на ченців монастиря Сен-Пер у Шартрі, а потім був призначений сторожем до їхнього погреба, в одному з тодішніх документів говориться: він хотів «піднятися вище». Цей вираз є надзвичайно симптоматичним у своїй наївності! Об’єднані поняттям спільної служби, що виражалося спільною назвою, до того ж позначені здебільшого тим самим рабським «тавром» кріпосної залежності, сержанти, проте, утворювали спільноту, не тільки дуже строкату, а й також — усе більше й більше — ієрархізовану. Їхні обов’язки були надто різними, щоб не /350/ призводити до великої нерівності в стилі їхнього життя та в їхній значущості. Що стосується тих, хто виконував майже однакову роботу, то досягнутий ними рівень дуже залежав, у кожному випадку, від звичаїв, які панували в цій групі, від сприятливих чи несприятливих випадковостей, а також і від майстерності чи вправності людини. Проте, в загальному випадку можна сказати, що три головні переваги піднесли дуже велику кількість сільських мерів, з одного боку, та головних службовців двору, з другого, на значну височінь над дрібною людністю пересічних сільських сержантів, слуг у властивому значенні цього слова та домашніх ремісників: більші статки, залучення до керівної діяльності та право носити зброю.

Селянина призначали мером? Атож, так часто бувало, принаймні на початку, а іноді він залишався на цій службі й до кінця. Але щоразу йшлося про селянина багатого, а призначений на цю посаду, він збагачувався все більше. Бо й цілком законні його прибутки на той час були вже значними, а ще більшу вигоду він мав, безперечно, від розмаїтих зловживань своїм привілейованим становищем. У ті часи, коли єдиною ефективною владою була влада близька, хіба могло бути так, що узурпація прав своїх суверенів, до якої вдавалися стільки високих королівських чиновників, не повторювалася б і на найнижчих щаблях суспільної драбини, у вузьких рамках малого села? Уже Карл Великий ставився до мерів своїх villae з цілком слушною недовірою: хіба ж не радив він остерігатися обирати їх із людей надто могутніх? Правду кажучи, якщо кільком «хижакам», то там, то там, і вдавалося повністю замінити своєю владою владу свого сеньйора, такі крайні надуживання були завжди винятком. Але, натомість, скільки було привласнено добра на збиток панським коморам та скриням? Маєток, доручений сержантам, — це маєток пропащий, навчає мудрий Сюже. До якого великого оброку, до якої тяжкої праці лише на свою власну вигоду примушує селян цей дрібний сільський деспот; скільки курей він тягне собі з їхніх пташників, скільки сетьє вина з їхніх погребів, скільки шматків сала — з їхніх комор, скільки ткацької роботи накидає він їхнім дружинам! Спочатку всі ці побори вважалися просто дарунками; але дарунками, відмовити в яких було не можна і які звичай дуже скоро, як то завжди бувало, заходився перетворювати на обов’язки. Більше того: цей, за своїм походженням, селюк був, у сфері своєї діяльності, паном. Звичайно ж, він віддавав накази в принципі ім’ям когось сильнішого, аніж він. Але через це вони не переставали бути наказами. Крім усього, він був ще й суддею. Він сам-один головував на селянських судах. На серйозніших процесах він нерідко сидів поруч із абатом або бароном. Серед доручених йому обов’язків було й право розв’язувати суперечки, які виникали між селянами за те, де проводити межу між їхніми наділами. А чи може бути для селянської душі якась почесніша функція, аніж ця? А коли приходив день небезпеки, ми бачимо його верхи на коні, на чолі селянського загону. Поет не знайшов відданішого слуги, аби помістити його біля смертельно пораненого дюка Ґарена, як вірний йому сільський мер. /351/

Звичайно ж, було дуже багато й дуже різних суспільних щаблів, на які можна було піднятися. Проте чи можна брати під сумнів повідомлення стількох хартій, стількох монастирських літописів, чиї ламентації, такі схожі, повторюються відлунням від Германії до Лімузена, а з ними й ті свідчення, які ми знаходимо в самих фабліо? На їхньому тлі чітко вирізняється один портрет, яскраві барви якого, може, й не завжди відповідали дійсності, але часто відповідали. Це був, якщо хочете, портрет щасливого мера. Він не лише володів великими статками. Власне, його багатство вже не було майном селянина. Він мав право збирати десятину, володів млинами. Він оселяв на своїх власних землях орендарів, а бувало, й васалів. Його оселя була фортецею. Він одягався «як аристократ». Він держав у своїх стайнях бойових коней, а на своїх псарнях — мисливських хортів. Він носив меча, щит і спис.

Збагачуючись також від своїх феодів та завдяки подарункам, що їх вони постійно одержували, головні сержанти, які утворювали навколо баронів ніби виконавчий штаб, підносилися ще вище в ієрархії почестей внаслідок того, що перебували дуже близько до володаря, який часто давав їм дуже важливі доручення, що виконували військовий обов’язок кавалеристів ескорту й навіть командували невеликими підрозділами. Вони були — біля сіра Тальмона, наприклад, — тими «нешляхетними рицарями», про яких в одній хартії одинадцятого сторіччя говориться, що вони були поруч із «рицарями шляхетними». Вони засідали в судах та в радах; вони були свідками в найсерйозніших юридичних актах. Усе це іноді стосувалося навіть тих персонажів, яким характер виконуваних ними обов’язків відводив скромну роль лакеїв або слуг. Хіба не бачимо ми, як «кухонні сержанти» арраських ченців беруть участь у засіданнях суду? Як ключник ченців монастиря Сен-Трон, який був водночас їхнім склярем і їхнім хірургом, намагався перетворити свій орендний наділ на «вільний рицарський феод»? А ще більшою мірою й у більш загальному випадку все це стосувалося тих, кого можна назвати начальниками над прислугою: сенешаля, який завідував постачанням, марешаля, що наглядав за стайнями, завідувача винним погребом, камергера.

Спочатку більшість цих домашніх обов’язків виконувалася васалами, переважно тими, які не були наділені землею. До самого кінця межа між тими обов’язками, які виконували васали, і тими, від яких їх відтрутили, залишалася дуже плинною. Проте мірою того як васалітет, чия почесна роль зростала, відходив усе далі від своїх первісних характеристик, мірою того як практика роздавання феодів, узагальнившись, розсіяла колишню домашню спільноту побратимів по зброї, сеньйори всякого рангу призвичаїлися переважно доручати обов’язки свого домашнього обслуговування підлеглим, які були нижчими за своїм походженням, ближче до них перебували й здавалися більш слухняними. Так, грамота імператора Лотара приписує в 1135 році абатові монастиря Сен-Мішель де Люнебурґ, щоб він віднині перестав роздавати «бенефіції» вільним людям і обдаровував /351/ ними лише міністеріалів церкви. В цьому суспільстві, яке, роблячи свої перші кроки, так багато сподівалося від васальної вірності, усе частіше звернення до двірцевих послуг міністеріалів стало симптомом розвіяних ілюзій. Таким чином між двома видами послуг і двома категоріями слуг розпочалося справжнє змагання, відлуння якого донесла до нас епічна або куртуазна література. Цікаво послухати, в яких виразах поет Вейс вихваляє одного зі своїх героїв за те, що той завжди віддавав лише «людям шляхетним усі посади у своєму домі». Але тут-таки, в іншій поемі, він подає ще один портрет, малюючи його вочевидь теж для того, щоб потішити публіку замків, бо цей чоловік потім стане зрадником, запозичивши його, безперечно, з якоїсь домашньої реальності: «Був там один барон, якого Жирар вважав найвідданішим зі своїх слуг. Він був його кріпаком і його сенешалем над багатьма замками» 315.

Усе сприяло тому, щоб із цих найперших людей серед сержантів утворилася окрема суспільна група, окреслена, принаймні знизу, чіткими й стабільними контурами. Насамперед вона мала ознаки спадковості: бо, попри супротивні зусилля, яких докладали, зокрема, церкви, більшість феодів, які роздавалися сержантам, дуже скоро стали — часто згідно з правом і майже завжди на практиці — переходити від покоління до покоління; син водночас одержував у спадок і землю, і обов’язки. Потім усталився звичай укладати шлюби тільки в межах своєї спільноти, що, десь починаючи з дванадцятого сторіччя, став можливим через процес обміну кріпаками між двома різними сеньйорами: син або дочка мера, не знаходячи в своєму селі пару, рівну собі за рангом, мусили шукали її десь у сусідньому маєтку. Прагнення брати шлюб лише «у своєму світі» — хіба існує красномовніший вияв свідомості класу?

Проте ця група, начебто так міцно конституйована, була ослаблена внаслідок досить дивної внутрішньої суперечності. Чимало характеристик наближали її до «аристократії» васалів: владні повноваження, побут, тип маєтності, військове покликання. Ця остання ознака часто призводила до природних наслідків у сфері юридичної практики. По-перше, застосування ритуалу присяги, зміцненої доторком «уст і рук»: хоча далеко не всі феоди міністеріалів передбачали його застосування, багато, серед найважливіших, як здається, не оминали звернення до цього обряду збройної вірності. По-друге, висвячення в рицарі: посеред мерів та службовців двору можна було зустріти не одного рицаря, який відбув цю церемонію. Але ці рицарі, ці могутні люди, ці адепти шляхетного життя, причому в дуже великій кількості, були водночас і кріпаками: тобто як такі вони підлягали «правилу мертвої руки» та забороні брати нерівний шлюб (можна було, звичайно, домогтися, щоб для тебе зробили виняток, але такі послаблення дорого коштували); їм заборонялося, крім тих випадків, коли вони одержували волю, висвячуватися в священнослужителі; вони були позбавлені права свідчити в суді проти вільних людей; а головне, вони мусили терпіти принизливу залежність, що виключала можливість /353/ будь-якого вибору. Одне слово, приписи права брутально суперечили фактичним умовам їхнього існування. Щодо того, в який спосіб, розв’язувався, в кінцевому підсумку, цей конфлікт, національні еволюції досить глибоко розійшлися.

Англійське суспільство було таким, де навіть як просте суспільне середовище система міністеріалів відіграла найменшу роль. Ми вже бачили, що сільські сержанти не були, як загальне правило, фахівцями. Люди, що мали обслуговувати потреби двору, звичайно, не набиралися серед найприниженіших і досить небагатьох кріпаків (bondтеп); згодом, оскільки вони звільнялися, за визначенням, від селянської панщини, то не могло бути й мови про те, щоб розглядати їх як віланів. Унаслідок цього вони здебільшого уникали як давньої форми кріпосної залежності, так і нової. Будучи людьми вільними, вони просто підлягали спільному праву вільних людей; а якщо висвячувалися в рицарі — а вони, бувало, висвячувалися — то користувалися там особливою пошаною. Юридична доктрина задовольнилася тим, що опрацювала окремі правила для сержантських феодів, які відрізнялися від тих, що реґулювали володіння феодами виключно військовими, й особливо пильну увагу приділила тому, щоб насамперед установити демаркаційну лінію, яка ставала все чіткішою і чіткішою, між «найбільшими» та найпочеснішими з них, котрі, з огляду на це, зобов’язували їхнього власника відбувати ритуал присяги на вірність, і «малими», які майже уподібнювалися до «вільних» селянських орендних наділів.

У Франції відбувся певний розкол. Найменш могутні серед мерів або ті з них, яким найменше пощастило, залишилися просто багатими селянами, іноді вони перетворювалися на простих фермерів, які орендували землю в маєтку сеньйора, іноді також поступово відходили від будь-яких адміністративних функцій. Бо коли економічні умови знову зробили можливим застосування платні, багато сеньйорів викупили свої віддані в оренду землі, щоб доручити догляд за ними професійним оплачуваним управителям. Серед службовців, які обслуговували баронські двори, певна кількість, що здавна брали участь в управлінні міськими маєтностями, в кінцевому підсумку, посіли своє місце в буржуазному патриціаті. Натомість багато інших разом із тими сільськими сержантами, яким пощастило найбільше, проникли в аристократію в той самий момент, коли вона конституювалася в юридичний клас. Перші ознаки такого злиття проявилися дуже рано, зокрема у формі шлюбів, які все частіше й частіше поєднували родини міністеріалів та васального рицарства. Лихі пригоди рицаря, який, походячи з кріпаків, намагається позбутися цього тавра, щоб кінець кінцем знову опинитися під важкою десницею свого пана, були в дванадцятому сторіччі улюбленою темою як авторів хронік, так і тих, хто полюбляв розповідати анекдоти.

Кріпосна залежність справді становила єдину перешкоду, яку можна було ефективно поставити на шляху асиміляції, підготовленої стількома спільними характеристиками. В якомусь розумінні, ця пе-/354/решкода могла здатися, після тринадцятого сторіччя, неподоланнішою, ніж будь-коли. Бо, внаслідок значущого розриву з майже прадавнім звичаєм, юриспруденція, починаючи з того часу, вирішила розглядати висвячення в рицарі як несумісне з кріпосною залежністю — такої гостроти набуло тоді відчуття ієрархії. Але тоді ж таки прийшла епоха великого руху за надання кріпакам волі. Маючи більше грошей, аніж загал кріпаків, сержанти повсюди були першими серед тих, хто купував собі волю. Отже, відтоді вже ніщо не перешкоджало тому, щоб, оскільки право швидко пристосовувалося до фактів, ті з них, які були найближчими до рицарського життя і часто навіть мали висвячених у рицарі предків, без жодних труднощів увійшли в коло тих осіб, які від народження мали право на вступ до рицарського ордену. А що вони входили туди, спочатку звільнившись від будь-якого тавра, то жодна характерна ознака вже не виокремлювала їх із цих рядів. Їм судилося утворити стовбур, з якого виросло чимало гілок дрібного провінційного дворянства, що не завжди замикало їх у своєму вузькому колі. Дюки де Соль-Тавани, які фігурували в останні дні Старого Режиму серед найвищої аристократії шпаги, походили від одного прево сіра де Соля, якому той дав волю в 1284 р. 316.

У Німеччині група двірцевих Dienstmänner (слуг) із деякими сільськими сержантами дуже рано набула виняткової значущості. Васальний зв’язок ніколи, безперечно, не набув такої ваги, в германському суспільстві, як на Півночі Франції та в Лотарингії. Про це свідчить і той факт, що ослаблення зв’язку там відбулося дуже швидко, й ніхто не клопотався тим, аби найти йому якусь заміну, спробувати відновити його, як це робилося в інших місцях там, де було винайдено абсолютний васальний зв’язок. Тому там більше, ніж у будь-якій іншій країні, виникла потреба в тому, щоб довірити невільним підлеглим обов’язки з обслуговування панських господ. Від початку одинадцятого сторіччя ці «кріпаки, що жили по-рицарському», як говориться в одному германському тексті, були, навколо головних маґнатів, такими численними, дух солідарності, що живив їхні неспокійні малі спільноти, був таким сильним, що внаслідок реєстрації та утвердження їхніх привілеїв виникла ціла низка спільнотних звичаїв, які незабаром були записані й цілком готові злитися в один звичаєвий кодекс класу. Їхня доля видавалася такою завидною, що в наступному сторіччі не одна вільна людина почесного рангу самохіть переходила в кріпацтво, аби пробитися в ряди міністеріалів. Вони відігравали провідну роль у військових походах. Вони заповнили всілякі судові інстанції, й за рішенням законодавчих зборів імперії їм було дозволено формувати князівські суди за умови, якщо поруч із ними сиділи бодай двоє «аристократів». Вони посідали у великих радах таке помітне місце, що єдиною умовою, яку імперський указ 1216 р. визначив для надання імператорові дозволу відчужувати віддані у феодальну васальну оренду князівства, було домогтися, крім згоди самого князя, також і згоди його міністеріалів. Іноді вони також брали участь в управлінні маєтностями церкви, у виборах єпи-/355/скопа або абата, а за відсутності цього останнього здійснювали деспотичну владу над ченцями.

На найвищому щаблі поміщалися Dienstmänner суверена. Так, великі двірцеві посади, що їх Капетінґи надавали представникам васальних родин, їхні сусіди з Германії нерідко віддавали простим сержантам, народженим у кріпацтві. Правда, й Філіп Перший, король Франції, настановив своїм камергером кріпака 317, в цьому немає сумніву. Але посада була відносно скромною, і той випадок залишився, як здається, винятком. Свого сенешаля французький король не раз обирав із високих баронів; марешалями регулярно настановляв малих аристократів, що жили між Луарою й Соммою. В Германії — де, правду кажучи, зміни династій і, як ми ще побачимо, певні особливості в структурі держави ніколи не дозволили королям створити свій Іль-де-Франс, резервуар відданого й надійного дворянства — за нормальних обставин і сенешалів, і маршалів імперії обирали з людей, які перебували в кріпацькій залежності. Безперечно, що аристократія намагалася чинити цьому опір, що, як звичайно віддзеркалений у двірцевій літературі, либонь, був головною рушійною силою деяких повстань. Та незважаючи на все це, міністеріали до самого кінця утворювали звичне оточення Салійців та Штауфенів. Їм доручали виховання молодих принців, охорону найважливіших замків, а іноді, принаймні в Італії, й командування великими арміями; саме з ними також ми пов’язуємо найчистішу традицію імперської політики. В історії Фрідріха Барбаросси та його перших наступників мало постатей підносяться так високо, як чітко визначений силует сенешаля Маркварда фон Анвайлера, який помер регентом Сицилії: він здобув волю лише в 1197 p., y той день, коли його володар подарував йому герцоґство Равенни та маркізат Анкони.

Само собою зрозуміло, що ніде могутність та стиль життя не поміщали цих вискочнів так близько до світу васалів. Проте тут не було так, щоб вони майже невідчутно проникали в стан аристократії васального походження. Для цього вони були надто численними; особливості їхнього класу були чітко підкреслені власними звичаями, що сформувалися з давніх-давен; в Германії досі надавалося дуже мало ваги стародавньому поняттю свободи публічного права; і нарешті, германська юридична опінія мала надто велику схильність до ієрархічних структур. Кріпакам не заборонялося висвячуватись у рицарі. Але рицарі-кріпаки — іноді, з надмірної любові до витонченості, самі поділені на два прошарки, що накладались один на один, — утворювали в загальному класі аристократів окрему категорію, найнижчу. Й жодна проблема не завдавала як теоретикам, так і юриспруденції більшої мороки, аніж з’ясування, який ранг надати цим персонажам, таким могутнім і водночас позначеним таким незмивним тавром, у стосунку до загалу вільних людей. Бо ж, позбавлені тих переваг, які утворювали престиж міністеріалів, буржуа та прості селяни, в кінцевому підсумку, були все ж таки вищими за них, з огляду на чистоту свого народження. Зокрема, ця трудність здавалася особ-/356/ливо тяжкою, коли йшлося про формування судів. «Ніколи жодна людина кріпацького походження вас не судитиме, ані тепер, ані в майбутньому», — таку обіцянку читаємо в привілеях, що їх Рудольф із династії Габсбурґів надав селянам первісної Швейцарії 318.

Проте настав день, коли тут, як і у Франції, але — відповідно до звичного зміщення в часі, що завжди спостерігалося між двома еволюціями — із запізненням на сто або півтораста років відбулося неминуче. Ті родини Dienstmänner, яким пощастило найменше, залишилися серед багатого селянства або просочилися в стан міської буржуазії. А ті, котрі доступилися до рицарських почестей, віднині не мали на собі ніякої прикметної печаті, хіба що печать високої аристократії, — бо німецьке аристократичне право до самого кінця залишилося вірне духу касти, — що відокремлювала б їх від рицарів вільного походження. Тут знову ж таки — і це, безперечно, найважливіший урок, який дає нам історія міністеріалів, юридична традиція, кінець кінцем, схилила свій прапор перед реальностями.













Розділ 6. ДУХІВНИЦТВО І ПРОФЕСІЙНІ КЛАСИ




І. ЦЕРКОВНЕ СУСПІЛЬСТВО ЗА ФЕОДАЛІЗМУ


Межа, що відокремлювала кліриків від мирян у феодальну еру, не була такою чіткою лінією, яку намагалася провести католицька реформа за часів церковного собору в Тренте. Якщо ми візьмемо весь загал «людей із тонзурами», характеристики якого були визначені досить туманно, то він утворював між цими двома категоріями суспільства таку собі маргінальну смугу невизначеного кольору. Проте це не завадило духівництву утворити чітко визначений у юридичному плані клас. Бо, у своїй сукупності, він підлягав окремому праву й мав юридичні привілеї, які ревно обстоював. Натомість він не мав у собі нічого такого, що характеризувало б його як клас суспільний. У його рядах співіснували людські типи, безконечно розмаїті за своїм стилем життя, могутністю та престижем.

Скиньмо спочатку оком на загал ченців. Усі вони вважалися «синами святого Бенедикта», але в реальній дійсності жили за все більш і більш розмаїтими формами первісного бенедиктинського закону: то був світ неоднорідний і неспокійний, світ людей, що безперервно металися від аскези в її чистому вигляді до суто земних турбот, що накидалися їм як потребою управляти великими маєтностями, так і скромними пошуками хліба щоденного. А втім, не думаймо, що ці люди були відокремлені від мирян якимись неподоланними бар’єрами. Навіть ті правила, які надихалися найнезламнішим духом прагнення до цілковитого усамітнення, в кінцевому підсумку, мусили відступати перед необхідністю виявляти певну життєву активність. Ченці лікували людські душі, на парафіях. Монастирі відкривали двері своїх шкіл для учнів, які ніколи не збиралися вдягати чернечу рясу. А після григоріанської реформи монастирі стали також розплідниками єпископів або пап.

На найнижчому щаблі секулярного духівництва малоосвічені сільські парохи, зі своїми вбогими прибутками, жили життям, яке загалом мало відрізнялося від життя їхньої пастви. До появи на Папському престолі Григорія Сьомого вони були майже всі одружені. Навіть після того як промчав ураганний вітер аскетизму, випущений на волю цим «навчителем неможливих речей», — як говориться в одному монастирському тексті 319, — «пані парохова», фактична, а іноді й узаконена подруга панотця, мабуть, іще тривалий час була одним із найприкметніших персонажів сільського фольклору. І то настільки, що /358/слово «клас» можна було вживати в цьому випадку в його найточнішому значенні: династії парохів у Англії Томаса Беккета навряд чи були більш рідкісним явищем, аніж у наші дні генеалогічні лінії попівських родин у країнах православної віри, не були вони, як загальне правило, й менш шанованими 320. Далі, на вищих щаблях, розташовувалося більш заможне й більш рафіноване середовище міських кюре, каноніків, що гуртувалися в затінку собору, кліриків або високих осіб, які жили при єпископських дворах.

І нарешті, на самій вершині ми бачимо прелатів, що в якомусь розумінні були ніби сполучною ланкою між двома церковними ієрархіями, чорного та секулярного духівництва: абатів, єпископів, архиєпископів. За своїм багатством, своєю владою, своїм покликанням командувати ці великі сеньйори церкви були на рівні найвищих баронів шпаги.

Проте єдина проблема, яка тут має нас цікавити, це проблема, яка стосується суспільного устрою. Ця спільнота служителів Бога, чия місія, успадкована від традиції, що вже була стародавньою, в принципі залишалася чужою будь-яким зацікавленням земного характеру, мусила, проте, шукати своє місце в характеристичній структурі феодального суспільства. До якої міри, впливаючи на навколишні інституції, у свою чергу зазнавала вона на собі їхнього впливу? Іншими словами, позаяк історики звикли говорити про «феодалізацію» церкви, який конкретний смисл маємо ми приписати цій формулі?

Завантажені своїми обов’язками правити службу Божу або відбувати аскезу, просвіщати або спасати душі своїх парафіян, клірики були позбавлені можливості добувати собі засоби до життя, виконуючи якусь безпосередньо продуктивну працю. Люди, що закликали до оновлення ідей монастирського життя, намагалися — і не раз — переконати ченців у тому, що їм слід споживати лише плоди з полів, оброблених їхніми власними руками. Але ці експерименти завжди наштовхувалися на одну фундаментальну трудність: час, відданий цим занадто матеріальним турботам, був тим часом, який викрадався в молитовних медитацій або в служби Божої. Що ж до режиму грошової оплати, то про це, як ми вже знаємо, було годі навіть думати. Отже, як тому рицареві, про якого нам оповідає Реймон Лулль 321, ченцеві й священнослужителеві неминуче доводилося жити з «тяжкої праці» інших людей. Той-таки сільський кюре, хоч іноді, безперечно, й не гордував братися за чепіги плуга або за лопату, а проте, звичайно ж, добував свої вбогі засоби до життя переважно з тієї продукції, що її парафіяни давали йому в оплату за його релігійні послуги, та з церковної десятини, крихти від якої дозволяв йому підбирати сеньйор села. Зібрана з милостині, що її давали вірні, побільшена купівлями, в яких, до речі, обіцянка молитися за душу продавця часто фігурувала як одна з найістотніших складових ціни, маєтність великих церков або радше, — бо таким тоді було загальне розуміння, дуже далеке від того, щоб являти собою лише юридичну фікцію, — маєтність «святих людей» була, за своєю природою, маєтністю панською (сеньйоріаль-/359/ною). Величезні статки нагромаджувалися в такий спосіб у руках релігійних громад або прелатів, і часто ці нагромадження земель та розмаїтих прав досягали майже князівських масштабів — далі ми розглянемо їхню роль у запровадженні територіального самоврядування. А де йшлося про панську маєтність, там ішлося не тільки про прибутки від сплачуваного оброку, а й про можливість командувати людьми. Таким чином, високі церковнослужителі мали під своєю орудою численних світських підлеглих усякого рангу: від військових васалів, чиї послуги були незамінними в охороні такого великого багатства, до селян та «комендів» нижчого рангу .

Ці останні, зокрема, в масовій кількості віддавалися під опіку церков. Чи справді жити «під захистом патериці» вважали тоді долею більш завидною, аніж жити «під захистом меча»? Ця полеміка розпочалася давно. Ще в дванадцятому сторіччі аргументам абата Клюнійського монастиря, що палко вихваляв солодкі переваги монастирського панування, вона протиставила заперечення критика Абеляра 322. Тією мірою, якою можливо абстрагуватися від індивідуального фактору, вона зводилася до того, що запитувала, чи володар, схильний до порядку, — а саме такими були здебільшого клірики, — вартий більшого, аніж володар, схильний до безладу, що уявляється проблемою вочевидь нерозв’язною. Але дві речі є очевидними. Зв’язок із вічністю, притаманний церковним установам, та пошана, якою вони були оточені, перетворювали їх, у очах людей скромних і вбогих, на особливо жаданих заступників. З другого боку, той, хто віддавався під опіку святого, не лише знаходив у нього захист від небезпек своєї епохи; він здобував собі не менш дорогоцінні вигоди благочестивого діяння. Це було подвійною перевагою, яку всіляко пропагували хартії, що писалися в монастирях, запевняючи, що потрапити в кріпосну залежність від церкви означало насправді здобути справжню свободу. Тобто малося на увазі, хоча між цими двома поняттями й не робили чіткої різниці, що така людина прилучиться, на цьому світі, до вольностей привілейованої корпорації й водночас забезпечить собі «вічну свободу, яка перебуває в Христі» 323. Хіба ж не було, що вдячні паломники просили у свого першого сеньйора дозволу віддатися разом зі своїми нащадками під опіку представників могутнього заступника, який їх зцілив? 324 Таким чином, в утворенні мережі персональних залежностей, що була таким характерним явищем для тієї епохи, молитовні оселі були серед найпотужніших центрів притягування.

Проте, трансформуючись у цей спосіб у велику людську потугу, Церква феодальної доби наражала себе на дві небезпеки, що їх сучасники усвідомлювали дуже ясно. По-перше, це була небезпека забути про власне покликання. «Як то гарно було би бути архиєпископом Реймським, якби не треба було правити месу», — чутка приписувала ці слова архиєпископові Манассії, якого змістили в 1180 р. папські легати. Правдивий чи неправдивий, цей анекдот віддзеркалює в історії французького єпископату епоху найгіршого добору кадрів. Після григоріанської реформи його цинізм видався б неправдо-/360/ подібним. Але тип прелата-воїна — з тих «добрих рицарів духівництва», про яких говорив один германський єпископ, — пройшов крізь усі віки. По-друге, видовище стількох багатств, нагромаджених кліриками, злість, яку розбуджували в серцях безлічі зубожілих спадкоємців спогади про стільки добрих, нагрітих сонцем земель, колись відданих їхніми предками ченцям, що вміли лякати страхіттями пекла, такими були ті чинники, — до яких долучалася також зневага воїна до життя, як на нього, надто безпечного, — що живили своєрідний елементарний антиклерикалізм світської аристократії, який знайшов собі такий брутальний вираз у багатьох уривках із епічних пісень 325. І хоча ці почуття цілком узгоджувалися з новими нападами милосердної великодушності в години каяття або перед лицем близької смерті, вони, проте, лягли в основу не однієї політичної доктрини й не одного суто релігійного руху.

У світі, схильному розглядати всі зв’язки людини з людиною під кутом найміцнішого серед них, було майже фатальною неминучістю, що всередині самого клерикального суспільства звички васальної залежності проникнуть у набагато давніші й, за своєю природою, зовсім інші стосунки підлеглості. Бувало, що єпископ приймав присягу на вірність від священнослужителів, які входили до його капітулу, або від абатів своєї діоцези, а каноніки, що мали найбільші прибутки,

 — від своїх набагато гірше забезпечених колег; а бувало, що й кюре мусили давати таку присягу володареві релігійної спільноти, до якої входили їхні парафії 326. Запровадження в духовних громадах звичаїв, так очевидно запозичених зі світу мирян, не могло не викликати протестів із боку ригористів. Але зло ставало набагато серйознішим, коли в ритуалі покори у світські руки вкладалися руки священнослужителя, освячені миропомазанням та контактом із євхаристією. Ця проблема була також нерозривно пов’язана з проблемою значно ширшою

 — безперечно, однією з найпекучіших, які будь-коли поставали перед церквою: проблемою призначень на всілякі посади церковної ієрархії.

Не феодальна ера додумалася до того, щоб передати право світським властям обирати пастирів людських душ. Щодо сільських парохів, якими сеньйори попихали майже як їм заманеться, то ця звичка вкоренилася ще десь на самому початку парафіяльної системи. А що було в тому випадку, коли йшлося про єпископів або абатів? Єдиною процедурою, яка відповідала канонічним правилам, були, безперечно, вибори: духівництвом і всіма, хто входив до релігійної громади — у випадку перших; ченцями — у випадку других. Але уже в останні часи римського панування імператори не боялися накидати свою волю виборцям, у кожній з громад, іноді навіть прямим текстом називали майбутніх єпископів. Суверени варварських монархій наслідували ці два приклади, а надто, в набагато більших масштабах, аніж раніше, другий. Щодо монастирів, то ті з них, які не залежали безпосередньо від короля, часто одержували своїх абатів від засновника обителі або його нащадків. Правда полягала в тому, що жоден відповідальний уряд не міг залишити поза своїм контролем розподіл /361/ обов’язків, які, окрім великої релігійної відповідальності, — що її жоден володар, який дбав про благо своїх народів, не міг нехтувати, — включали в себе таку велику частку права розпоряджатися власне людьми. Підтверджена каролінзькою практикою, ідея про те, що королям належало «називати» єпископів, у кінцевому підсумку, стала незаперечною максимою. В десятому сторіччі та на початку одинадцятого папи й прелати погоджувалися висловлювати її вголос 327.

Проте тут, як і деінде, інституції та звичаї, успадковані від минулого, не могли не зазнати на собі впливу нової суспільної атмосфери.

Всяка традиція, право або обов’язок задіювалися у феодальну еру через передачу якогось матеріального об’єкта, що, переходячи з рук у руки, як вважали, репрезентував приписувану йому цінність. Таким чином, клірик, що йому якийсь мирянин доручав правити парафією, єпархією або монастирем, одержував від цього «роздавача бенефіцій» «інвеституру» в узвичаєній формі. Зокрема, для єпископа за символ природно обирали, ще від епохи перших Каролінґів, патерицю 328, до якої згодом стали додавати пастирського персня. Само собою зрозуміло, що така передача символів світським володарем аж ніяк не звільняла претендента від обов’язку літургічного висвячення. В цьому розумінні, вона не мала сили створити єпископа. Але глибоко помиляється той, хто думає, що її роль обмежувалася позначенням передачі прелатові майна, приєднаного до його нового сану. В такий спосіб йому водночас передавалося право на здійснення його функцій і право на одержання ним платні — причому ніхто ніколи не відчував потреби проводити якусь різницю між цими двома нероздільними елементами. Крім того, ця церемонія якщо й підкреслювала, досить-таки брутально, провідну роль, яку відігравала в призначеннях на церковні посади світська влада, не додавала майже ніякого істотного елементу до факту, й так очевидного. Але була тут іще одна дія, наповнена набагато глибшим людським резонансом.

Від клірика, якому він надавав важливу церковну посаду, місцевий маґнат або суверен чекав у відповідь вірності, на яку він міг би покластися. Проте, згідно з установленнями каролінзької васальної залежності, жодне зобов’язання цієї природи, принаймні в середовищі вищих класів, не вважалося по-справжньому надійним, якщо воно не укладалося згідно з опрацьованими формами франкського взяття під опіку. Отож королі та князі взяли собі за звичку вимагати від єпископів та абатів, яких вони призначили на посаду, васальної присяги на вірність; а сільські пани часто вимагали того самого від своїх парохів. Але васальна присяга на вірність була, за самою своєю суттю, ритуалом вираження покори. До того ж ритуалом дуже шанованим. Через цей ритуал залежність представників духовної влади від носіїв влади земної не лише помпезно підкреслювалася. Завдяки йому вона також зміцнювалася. І то настільки, що поєднання двох формальних актів — ритуалу присяги на вірність та інвеститури — сприяло небезпечному уподібненню посади священнослужителя і феоду васала. /362/

Будучи істотно королівським атрибутом, право називати єпископів та великих абатів ніяк не могло уникнути загального подрібнення монархічних прав, що було однією з характеристик феодальних суспільств. Але ця фрагментація не скрізь відбувалася однаково. Тому дуже різними були й наслідки, які випливали з добору церковного персоналу. Там, де, як у Франції, а надто на Півдні та в Центрі, багато єпархій опинялися під владою високих і навіть середніх баронів, щонайгірші зловживання знаходили дуже зручний для себе терен: від переходу церковних посад у спадок від батька до сина до відвертої торгівлі ними. Погляньмо, для контрасту, на Германію, де королі зуміли залишитися господарями майже всіх єпископських кафедр. Безперечно, що в своєму виборі вони надихалися не лише суто духовними мотивами. Чи не були їм потрібні передусім священнослужителі, спроможні правити або й воювати? Брюно де Туль, який під ім’ям Лева Дев’ятого мав стати дуже святим папою, завдячував свою єпископську кафедру передусім якостям, що їх він виявив як добрий воєначальник. Бідним церквам суверен мав звичай давати багатих єпископів. Він не гребував подарунками, що їх звичай мав тенденцію вимагати від нових претендентів на інвеститури, чи то йшлося про військовий феод, чи про духовний сан. І не випадає сумніватися, що, у своїй сукупності, імперський єпископат за Саксонської династії та перших королів династії Салійської не переважав особливо ані своєю освітою, ані моральною поведінкою єпископат сусідніх країн. Та оскільки так чи так доводилося підкорятися світській владі, то для Церкви було, очевидно, ліпше залежати від влади, яка була вищою, а отже, й спроможною дивитися далі. Настав час григоріанського духовного злету. Ми не будемо описувати тут усі перипетії тієї натхненної спроби допомогти надприродним силам визволитися з-під гніту світської марноти і звести людську владу до скромної допоміжної ролі у великих трудах Спасіння. Що ж до загальних підсумків цього руху, то, абстрагувавшись від багатьох національних нюансів, їх можна підбити в кількох словах.

Головні зусилля реформаторів були спрямовані не на парафіяльну систему. Тож у юридичному статусі парафій по суті дуже мало чого змінилося. Тільки що брутальне слово «власність» було остаточно замінене більш делікатним терміном «патронат», а єпископська влада здобула трохи більший контроль за призначеннями парохів, але ці скромні нововведення важили небагато, позаяк сеньйори на практиці зберегли за собою право на ці призначення. Єдина нова характеристика, що мала деяке значення, належала до сфери фактів, а не сфери права: як дарунки або за викуп чимало сільських церков перейшли зі світських рук у руки церковних установ і, зокрема, монастирів. Панування сеньйорів збереглося. Але принаймні воно змінилося на користь тих володарів, яких можна було зарахувати до великої армії кліриків. Тут іще раз підтвердилася та істина, що в соціальній структурі феодалізму сільська система сеньйорії, давніша, аніж усі інші суспільні механізми, була одним із тих елементів, які чинили найзатятіший опір новаціям будь-якого виду. /363/

У тому, що стосувалося високих сановників церкви, то найбрутальніші форми підпорядкованості світській владі були усунуті. Більше не було монастирів, відверто «приватизованих» місцевими династіями. Більше не було баронів меча, які власною волею призначали себе абатами або «архіабатами» стількох благочестивих домів. Більше не було суто світських інвеститур духовної влади: скипетр замінив патерицю й перстень, і знавці канонічного права висунули принцип, що церемонія, здійснювана в такий спосіб, мала за єдину мету символізувати надання матеріальних прав, приєднаних до виконання релігійних функцій, незалежно дарованих. Вибори були універсально визнані за правило, й миряни, навіть у ролі простих виборців, були остаточно усунені від будь-якої регулярної участі у виборах єпископа, що віднині призначався — внаслідок еволюції, яка тривала протягом усього дванадцятого сторіччя, — колегією, що складалася лише з каноніків кафедрального собору: це було чимось абсолютно новим і абсолютно суперечним первісному законові, чимось таким, що більш, аніж будь-який інший процес, свідчило про дедалі глибший розкол між священнослужителями та загалом мирян.

Проте виборчий принцип функціонував погано, тому що простий підрахунок голосів мало кого вдовольняв. Рішення мало ухвалюватися, як вважали, не просто більшістю, а, згідно з традиційною формулою, «найчисленнішою і найрозважливішою» частиною виборців. Тож яка меншість могла опертися спокусі відмовити в слушності своїм супротивникам, що перемогли, згідно із законом кількості, проте, на їхню думку, не відповідали другій, набагато важливішій якості? Звідси безліч опротестованих виборів. Такі ситуації сприяли втручанню високопоставлених осіб — причому не тільки пап, а й королів. Додайте до цього, що ніхто не плекав ілюзій щодо спроможності колегіумів, вельми обмежених у своїй кількості, робити вільний вибір, адже ці люди часто перебували під впливом місцевих інтересів, про які ніхто не хотів говорити вголос. Найрозумніші серед знавців канонічного права ніколи не заперечували, що контроль, який здійснювася на дуже великій відстані, не міг бути благодійним. До того ж верховний володар Церкви та володарі земних держав нерідко суперничали між собою. В реальній дійсності події розвивалися так, що на більшості територій Заходу всіляка баронська дрібнота була поступово усунута з гри на користь королів та особливо могутніх князів. А коли суверени залишилися, таким чином, єдиними господарями теренів, то це дало їм значно більшу можливість ефективно застосовувати різні доступні їм засоби тиску на церковні корпорації. Хіба один із таких методів залякування — присутність на виборах — не був визнаний як законний у 1122 р. в тесті Конкордату, укладеного між папою й імператором? Монархи, які були найбільше впевнені у своїх силах, не вагалися навіть іноді робити прямі призначення. Історія другої феодальної доби, як і наступних сторіч, повнилася розмовами про незліченні суперечки, які відлунювали з кінця в кінець католицького світу, спричинені призначеннями тих або тих єпископів чи /364/ абатів. Отже, уважно розглянувши цю проблему, можна дійти незаперечного висновку, що григоріанська реформа показала свою цілковиту неспроможність видерти з рук великих світських володарів цей командний важіль, без якого вони навряд чи змогли б існувати, — тобто право обирати головних сановників Церкви або принаймні контролювати їхнє обрання.

Наділений великими маєтностями, які накладали на їхнього власника ті узвичаєні повинності щодо короля або князя, що їх мав виконувати кожен високий барон, обов’язки, які навіть — бо церковні маєтки, як ми побачимо, мислилися прив’язаними до маєтностей короля особливо міцними узами — передбачали надання послуг, важливіших за будь-які інші, єпископ або абат нових часів залишався прив’язаний до свого суверена обов’язком вірності, легітимну силу якого не міг заперечувати ніхто. Реформатори обмежилися тим, що наполягли на зовнішньому оформленні, яке відповідало б високій гідності церковнослужителя. Нехай прелат дає клятву вірності — кращого годі й бажати. Але сам ритуал присяги на вірність — не для нього. Такою була теорія, дуже логічна й дуже ясна, яку з кінця одинадцятого сторіччя опрацьовували, випереджаючи одне одного, церковні собори, папи й теологи. Звичай довгий час тримався осторонь від цієї теорії. Але поступово вона завойовувала собі право на існування на все більших територіях. Десь на середину тринадцятого сторіччя вона здобула тріумф майже скрізь. Хіба що за одним, але вельми істотним винятком. Країна, де васальна залежність набула свого найбільшого розвитку, Франція, в цьому питанні й далі вперто дотримувалася традиційної практики. Якщо не брати до уваги кількох окремих привілеїв, то вона залишалася прив’язаною до неї аж до шістнадцятого сторіччя. Якщо Людовік Святий, закликаючи до порядку одного зі своїх єпископів, не побоявся йому сказати: «Ви моя людина — через ваші руки», то ці слова можна вважати найпромовистішим свідченням того, якими надзвичайно чіпкими були найхарактерніші уявлення феодальної доби, що поширилися навіть на суспільство, яке було духовним за самою своєю природою 329.





II. ВІЛАНИ І БУРЖУА


Нижче від аристократа й клірика література, що надихалася рицарським світобаченням, бачила лише однорідну масу простолюду, який складався з «селюків», або «віланів». У реальній дійсності ця величезна людність була перетнута безліччю чітко означених ліній глибокого суспільного розколу. Це стосувалося й самих-таки селян, у найточнішому й найвужчому значеннях цього слова. І не тільки різні ступені залежності від сеньйора утворювали в їхніх рядах межі, які постійно змінювалися й у кінцевому підсумку привели до антитези між «кріпацтвом» і «волею». Поруч із цими відмінностями в статусі й не зливаючись із ними, існувала також значна економічна нерівність, що розколювала невеликі сільські спільноти. Згадаймо лише про най-/365/простіше протиставлення, що виникло дуже давно: який «орач», гордий своєю тягловою худобою, признав би собі за рівню «копачів» зі свого села, які для обробітку своїх убогих клаптів землі могли покластися лише на власні м’язи?

Але на певній відстані від сільського населення, як і від тих груп, чиїм покликанням були почесні обов’язки командування, завжди існували ізольовані осередки торговців та ремісників. Із цих зародків, завдяки економічній революції другої феодальної доби, виросли незліченні нові вруна, могутня й добре диференційована маса міських класів. Вивчення суспільств такого чітко вираженого професійного характеру не може бути здійснене поза глибоким дослідженням їхньої економіки. Але тут, певно, вистачить і одного швидкого погляду, щоб визначити, яке місце зайняли вони на тлі загальної картини феодального суспільства.

Жодна з народних мов феодальної Європи не мала у своєму розпорядженні термінів, які дали б змогу провести чітку різницю між такими населеними пунктами, як місто та село. Такі слова, як ville, town, Stadt, без різниці між ними застосовувалися до двох видів поселень. Burg позначав будь-який укріплений простір. Cité вживали, коли йшлося про столиці діоцез або, за аналогією, про будь-які інші центри виняткової важливості. Натомість від одинадцятого сторіччя словам «рицар», «клірик», «селянин» (вілан) без ніякої двозначності протиставляється «буржуа», слово, яке було за своїм походженням французьке, але швидко набуло міжнародного розповсюдження. Тоді як поселення, саме по собі залишалося анонімним, люди, які там жили, або принаймні найактивніші елементи цього населення, залучені до торговельної або ремісницької діяльності, що були специфічно міськими, здобули віднині в соціальній номенклатурі своє чітко визначене місце. Непомильний інстинкт підказував, що місто характеризувалося передусім як місце проживання специфічної людності.

Звичайно ж, було дуже легко підсилити цю антитезу. Буржуа первісної урбаністичної доби поділяв із рицарем схильність до войовничості і, як правило, носив зброю. Довгий час, як і селянин, він то віддавав свій час вирощуванню врожаю на полях, окремі клапті яких іноді лежали всередині міських мурів, то, вже поза мурами, випасав свої череди на громадських луках, попри те що вони пильно охоронялися. Забагатівши, він став, у свою чергу, скупляти панські маєтності. Як ми вже знаємо, було б великою помилкою уявляти собі рицарський клас як прошарок людей, цілковито байдужих до будь-яких турбот матеріального характеру. Але для буржуа всі ті види діяльності, які начебто наближали його до інших класів, були працею суто допоміжною, таким собі нагадуванням про давній спосіб життя, який поступово розхитувався.

По суті, він жив з обміну. Тобто добував собі засоби до існування з різниці між ціною купівельною і ціною продажною, тобто між позиченим капіталом і вартістю погашення боргу. А що леґітимність такого проміжного прибутку в тих випадках, коли не йшлося про /366/ просту платню робітника або плату за перевезення, заперечувалася теологами, а в рицарських колах дуже погано розуміли його природу, то кодекс поведінки буржуа увійшов у відвертий антагонізм із панівною мораллю суспільства, в якому він жив. Позаяк йому необхідно спекулювати на торгівлі землею, ті пута, якими сеньйори обплутали своє нерухоме майно, для нього нестерпні. Позаяк він мусить облагоджувати свої справи швидко і вони в процесі свого розвитку не перестають висувати нові й нові юридичні проблеми, то повільність, складність і архаїчність традиційного права доводить його до нестями. На той факт, що навіть те ж таки місто поділене між багатьма окремими власниками, він дивиться як на перешкоду, що гальмує ефективну політику торговельного обміну і як на прямий виклик солідарності його класу. Всілякі імунітети, якими користуються його сусіди сутани або меча, він сприймає як зазіхання на свободу його прибутків. Мандруючи без перепочинку дорогами, він з однаковою ненавистю ставиться до здирства митників і до замків, звідки нападають на торговельні каравани сеньйори-грабіжники. Одне слово, в інституціях, які створені світом, де він досі посідає лише дуже маленьке місце, майже все йому шкодить або стає на заваді. Наділене вольностями, завойованими силою зброї або купленими за дзвінку монету, добре організоване й добре озброєне як для економічної експансії, так і для необхідного захисту або актів помсти, місто, яке він мріє побудувати, буде у феодальному суспільстві таким собі чужорідним тілом.

Щоправда, досить рідко колективна незалежність, яка була ідеалом стількох волелюбних спільнот, мала означати щось більше, аніж адміністративну автономію більшого або меншого ступеня, досить таки скромну за своїми масштабами. Але для того щоб уникнути тупого насильства місцевих тираній, був іще один шлях, який, хоч і здавався таким собі крайнім засобом, проте на практиці виявився набагато надійнішим: звернення до сильних монархічних або територіальних урядів, що були охоронцями порядку на великих просторах і чиї безпосередні фінансові інтереси — як вони розуміли все краще й краще — залежали від процвітання їхніх багатих підданих. У цей спосіб і, можливо, ще з більшою ефективністю прихід буржуазної сили знаменував виникнення деструктивного елементу, що розхитував феодальну структуру в одній із її найістотніших характеристик — подрібненні владних функцій.

Один вельми значущий акт також позначив вихід на сцену нової міської спільноти, вельми корисний як для бунту, так і для організаційної згуртованості — взаємна присяга буржуа. Доти існували лише ізольовані індивіди. Відтепер народилося колективне утворення. Цю спілку, скріплену в такий спосіб клятвою, у Франції називали звичайно «комуною». Жодне слово не було заряджене стількома пристрастями. То був наче крик, який скликав буржуа в день повстання або подавав їм сигнал небезпеки, він розбуджував справжні спалахи ненависті в душах представників тих класів, які раніше неподільно правили суспільством. Чому вони з такою ворожістю ставилися до /367/ цього «нового й бридкого», як висловився Ґібер де Ножан, слова? Цьому сприяло, безперечно, чимало почуттів: тривога маґнатів, чия влада, прибутки та престиж опинилися перед безпосередньою загрозою; той страх, який небезпідставно вселяли володарям Церкви амбіції груп, що вельми непоштиво ставилися до «церковних вольностей», коли вони ставали їм на заваді; зневага або ненависть рицаря до купця; цнотливе обурення, яке розбуджувала в серці клірика зухвалість «цих лихварів», «цих хапуг», чиї прибутки, як здавалося, походили з нечистих джерел 330. Проте були й значно глибші причини.

У феодальному суспільстві клятва допомоги й «дружби» від самого початку виступала як один із головних елементів системи. Але підданого до його володаря прив’язувала вертикальна залежність, знизу вгору. Своєрідність комунальної присяги була в тому, що вона поєднувала рівних. Звичайно ж, така подія не була чимось абсолютно нечуваним. Такими були, як ми ще побачимо, присяги, якими обмінювалися «одні з одними» співучасники народних «гільдій», заборонених Карлом Великим; а ще пізніше — люди, які входили до спілок миру, чиїми спадкоємцями не в одному відношенні стали міські комуни. Такі ж присяги поєднували й ті невеликі товариства, що в них гуртувалися купці, теж іноді називаючи їх «гільдіями», товариства, які будучи утвореними лише для потреб комерції та для боротьби з неминучим комерційним ризиком, стали, проте, одним із найперших виявів буржуазної солідарності ще тоді, коли міста навіть не починали домагатися автономії. Проте ніколи, до комунального руху, практика цих взаємних зобов’язань не набувала ані такої повноти, ані такої сили. «Змови», що виникали тоді повсюди, були справді, як висловився один проповідник, «мережею переплутаних нитей зла» 331. Саме там, у комуні, шумував фермент справді революційних пристрастей, визрівала глибока антипатія до ієрархізованого світу. Звичайно ж, ці первісні міські групи не мали в собі нічого демократичного. «Високі буржуа», які були їхніми справдешніми засновниками і за якими дрібні досить-таки часто йшли вельми неохоче, здебільшого були для людей бідних невблаганними господарями і безжальними кредиторами. Але, замінивши обіцянку послуху, винагороджувану захистом та опікою, обіцянкою взаємодопомоги, вони принесли в Європу новий елемент суспільного життя, глибоко чужий тому духові, який можна назвати феодальним.










Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.