[Дмитро Чижевський. Лекції з історії української літератури. В кн.: В. Петров, Д. Чижевський, М. Глобенко, І. Мірчук. Українська література. Історія української культури. — Мюнхен; Львів, 1994. — С. 87-95.]

Попередня     Головна     Наступна





VI. РЕНЕСАНС І РЕФОРМАЦІЯ


Загальні зауваги


На Заході вже в кінці XIII в. почалася нова доба духового розвитку, що її звуть ренесансом або відродженням, вважаючи її початком новітньої доби. Що нового приніс цей духовий рух?

Назва ренесанс постала через те, що ця доба ніби принесла відновлення забутих за часів середньовіччя духових традицій античного грецького й римського світу. Знання латинської мови, ознайомлення з грецькою і читання античної літератури, т. зв. гуманізм — навряд чи цього вистачає, щоб схарактеризувати великий духовий переворот тих часів. Важливіший новий духовий зміст доби: цей зміст сучасники і теперішні дослідники бачили і бачать у повороті до античного ідеалу гармонійної, врівноваженої краси, у „відкритті“ та „визволенні“ людини, нарешті у „відкритті“ природи як об’єкту мистецтва й науки. Надбання культури ренесансу в деяких галузях були великі: головне, прийшов новий розквіт мистецтва в нових формах. У літературі, поруч із деякою увагою до живих мов, ренесанс поновив правила старої поетики і це, щоправда, призвело до занадто вже вірного наслідування античних літературних взірців. У філософії відійшли від Арістотеля й робили спроби зв’язку з іншими традиціями: Платона, арабської та жидівської філософії (сліди цього, як ми вже говорили, можна помітити на Україні в т. зв. „ожидовілих“). „Відкриття людини“ стало значною мірою „боротьбою за людину“, за її визволення від „вузьких“ церковних і моральних авторитетів. Ідеал „всебічного“ розвитку людини, дійсно, наближався до античности. Але в цілому „нове“ в ренесансі перебільшувати не можна. Дійсне наукове опанування природи було справою пізнішого часу, як і дійсно основоположні спроби нового світогляду, що інакше ставився до авторитетів, ніж середньовіччя.

України ренесанс доторкнувся лише наприкінці свого розвитку в XVI в. Результати ренесансу тоді й на Заході не могли вже нікого задовольнити. „Визволення людини“ вилилося в форми сваволі й егоїзму. „Всебічний розвиток людини“ був у дійсності світським її перевихо- ванням. „Ентузіязм“ і „натхнення“, про які мріяв ренесанс, не можна було викликати штучно, в дійсності ж література й мистецтво могли лише створити новий стиль, у значній мірі реторичний. „Відкриття“ природи прийшло пізніше, а часи ренесансу були часами панування астрології, альхемії, магії. Критикуючи авторитети, ренесанс на місце старих поставив /88/ інші. Головним безсумнівним придбанням була „секуляризація“ культури, себто надання їй головне світського, нецерковного характеру.

В XVI в. на Заході до ренесансу приєдналася реформація, що почасти впливала в тім самім напрямі, почасти підривала самі основи ренесансу. Реформація, себто різні форми протестантизму, знову відродила інтерес до релігійних питань, поставила на місце авторитету католицької церкви нові церковні авторитети, чи були цими авторитетами Лютер, Кальвін, чи хтось інший із провідників протестантського руху. Нове і ще більше, ніж за середньовіччя, значення набула знову Біблія. Світський індивідуалізм ренесансу замінив релігійний індивідуалізм реформації, що хотіла встановити безпосереднє відношення людини до Бога без посередництва церкви. Хоч світська сфера знову відійшла на задній плян, інтерес до живої людини, до природи, до минулого реформація вже не могла витіснити.

На Україні ренесанс і реформація діяли одночасно. Вони сплелися в складний комплекс із релігійним рухом, із процесами релігійної боротьби, що почалася в Польщі в XVI в., коли туди прийшли могутні впливи реформації, а пізніше з власним українським рухом, що створився навколо спроб поєднання, унії католицької і православної церков. Від ренесансу походили нові літературні теми, твори, що їх почали перекладати на Україні, почалося все ширше знайомство з латинською мовою та латинською літературо’ю, виник певний літературний стиль. Але впливи реформації з самого початку затримували „секуляризацію“ культури: релігійна боротьба вимагала літературних праць з релігійною тематикою, дуже зросло значення Біблії, звернули увагу на живу українську мову, бо Слово Боже мусить промовляти до кожного народу його мовою (це одна з основних думок реформації). Але ми навряд чи знайдемо на Україні чистих представників ренесансу або реформації; принаймні вони майже не залишили слідів у літературних пам’ятках. Українська література, за винятком кількох блискучих сторінок, залишилася в цей час „непомітною“, невидатною, а то й незначною. До того ж і часи впливу обох світових духових течій, ренесансу й реформації, тривали на Україні недовго, може, всього півстоліття. На зміну їм прийшло блискуче барокко, що потривало від початку XVII в. аж до другої третини XVIII.




Переклади


Переклади тепер не приходять на Україну готовими; може, лише кілька з Білоруси. Це, головне, повісті релігійного й світського характеру. Тепер не лише перекладають, а й переробляють і сполучують докупи різні твори. Таким сполученням є оповідання про муку Христову. Перекладено повісті про трьох царів, що поклонилися Христу, про св. Олексія, про Сівілу-пророчицю. Матеріял цей — середньовічний. Нове — головне відхід /89/ від візантійської традиції та звернення до західної — латинської, чеської; а також польської.

Характеристичніші світські повісті. Наново перекладено „Олександрію“ з сербського перекладу-переробки; „Троянську історію“ — теж, мабуть, із сербського перекладу; італійські ориґінали мають і славетні повісті, теж передані нам, мабуть, сербами: „Трістан та Ізольда“ (тема ця є у Лесі Українки), „Бова-королевич“. З польської, мабуть, перероблено „Повість про сімох мудреців“, які своїми байками рятують німого царевича, що його оббрехала мачуха перед батьком, а також повість про Атілу.

Уже на православному ґрунті мусіли постати „полемічні“ повісті проти католиків, що їх зустрічаємо з цього часу; одну з них, про мур, що завалився на Афоні й побив прибічників унії, подає принагідно Іван Вишенський.




Релігійна література


Це насамперед — переклади Біблії. Псалтир (і кілька богослужбових книг) видрукував у Кракові вже в 1491 і наступних роках німець Фіоль. І досі не цілком певне, чи походила ініціятива з українських кіл (можливо, з молдавських чи інших православних). 1517 — 9 рр. у Празі і 1525 р. у Вільні друкував Біблію білорус Ф. Скорина. Його оцінка Біблії як енциклопедії всього знання характеристична для протестантів (можливий вплив гуситів), як і його спроба наблизити мову до народної. Безумовне наслідування протестантів становлять інші спроби подати Св. Письмо народною мовою; розуміється, автори таких перекладів зовсім не мусіли завжди бути прихильниками протестантських поглядів. За цих часів постала і славетна Пересопницька Євангелія 1571 р., писана такою, напр., мовою:


Чоловіку єдиному багатому зродило поле вельми, і мовив сам в собі, рекучи: што маю чинити, не маю где бих зобрав жита мої (або пашню). І рекл: так учиню, розмечу житницю мою (клуню або стодолу). І більший побудую.


Волинська Євангелія того самого року писана такою мовою: Чоловік нікоторий бив богатий, которий же то оболоковався в порфіру і вісон (в шармат і в дорогоє одініє) і на каждий день бивав вельми весел. Бив теж нікоторий убогий, котрому то било імя Лазар, которий то лежав у ворот єго, будучи трудоватим.

Так само писана Євангелія 1604 р:


Чоловік нікоторий бі богат і одівався уставичне в порфіру і вісон і веселящійся на всяк день красно. Бисть же там нікий інший іменем Лазар, которий то лежав гноєн пред дверми єго.


Напевне був під протестантськими впливами Валентин Негалевський, що переклав Євангелію (з білоруським забарвленням мови) 1581 р. з польського протестантського перекладу М. Чеховича, і білорус Тяпинський, що навіть видрукував свій переклад (з польської Біблії /90/ С. Будного 1572 р.), або автор перекладу т. зв. Крехівського Апостола, що користався польською Біблією 1563 р. Ось приклад його мови:


О безрозумнії Галати, хто ж вас підманув, іжби єсте правди не били послушні, перед которих очима Христос перед тим бив написан і межи вами роспят...


Поруч із цим православне коло в Острозі 1581 р. видало зразковий церковнослов’янський переклад усієї Біблії, де, щоправда, впливів народної мови майже зовсім немає.


Подаємо тут і далі старі тексти новим правописом. Це не завжди легко. Певні мовні питання при цьому важко вирішити.


Релігійна боротьба на Україні в кінці XVI та початку XVII віку належить, безумовно, до найцікавіших сторінок української духовної історії, хоч її наслідки — розбиття українського народу між різними віроісповідними таборами — можемо вважати й прикрим явищем. Але зв’язана з нею література стоїть на висоті, зокрема щодо форми, лише почасти.

Полемічна література в чималій мірі зв’язана з діяльністю Острозького осередку. Вже те, що ці твори друкувались, було великим кроком уперед. Що друкували Біблію, богослужбові книги, отців церкви, це було само собою зрозуміло. Друкування прина“гідних творів актуального значення проклало літературі цілком новий шлях.

Полемічні твори мають різний характер. Деякі з них, як твір Василя Суразького („Книжиця“) 1588 р., як „Апокризис“ 1598 р., що є працею протестанта Бронського або Броневського, — це твори наукового типу і стилю. Літературно живіший найстаріший полемічний трактат — „Ключ царства небесного“ Герасима Смотрицького (1587 р.), що має принаймні патетичну передмову з закликами й ритмізованою мовою: Повстаньте, почуйтеся і поднесіте очи душ ваших, а обачте з пильністю, як спротивник ваш, диявол, не спить, і не тілько як лев рикаючи шукаєть, кого пожерти, але явне в пащеки єму многіє... впадають...

Так само почасти ліричні, почасти іронічні писання Клірика

Острозького. І вони реторичні, повні закликів і ритмізовані:


Преступили єсте отеческіє границі,

нарушили єсте старожитную віру!..

Порозкопали єсте гроби предків,

порушили кості отець!..

Затоптали єсте їх стежки,

затмили єсте їх пресвітлую славу!..


Простіше, але більше слов’янщиною пише передмови до острозьких видань Дем’ян Наливайко. Простіші проповіді св. Іова Заліза Почаівського (видані пізніше).

Найбільше слідів ренесансу (реторика) та реформації (чекання кінця світу) можна бачити в пізнішому полемічному творі „Пересторозі“ /91/ (1605 р.). Твір цей — філософічно-історичний: історію автор розуміє як боротьбу церкви- з дияволом. В уста різним особам (напр., кн. Острозькому) автор вкладає влучні промови.

Українські твори Адама-Іпатія Потія, що виступає з боку уніятів (1596 — 1608 рр.), літературно, здається, найбільше викінчені з усіх творів цієї доби (деякі з них втрачені). Його стилістичні засоби наближаються до бароккових, як, напр., накопичення слів: піянство, лакомство, святокупецтво, неправда, ненависть, потвари... пиха і надутість... панують там весьма...

Інде він накопичує коротші речення або будує гарні антитези; при спілці православних із протестантами, мовляв, сполучаються:


старожитноє з новотою утвержденіє, і камень недвижимий з легкомисльностью і тростиною, широта з тіснотою, плідність з неплодієм, святобливість з проклятієм, добрий порядок з помішанієм,... миро благоуханноє з грязью, світлість з темністью, Христос з Веліаром...


Залишилось і багато дрібниць, напр., полемічних листів. У цілому стиль полемічної літератури поєднує, говорячи словами Потія, „старожитноє з новотою“.




Іван Вишенський


Серед полемістів окреме місце займає як письменник і з ідеологічного погляду геніяльний Іван Вишенський. Він зовсім не є, як часто вважають, простим явищем, „реакційним“ представником православ’я та принагідним борцем проти „зловживань“, „підупаду“ церковного життя, „ненаситства“ тощо. В дійсності його писання побудовані на певних принципових поглядах великої ваги, і його принагідні напади (до речі, скеровані проти представників різних віроісповідань, також і проти православних) є лише висновком з його основних ідеологічних позицій.

Стиль Вишенського нагадує чуттєвий, патетичний стиль сучасних йому полемістів. Навряд чи він походить від традицій „ціцеронівського“ стилю ренесансу, але в усякому разі його неможливо з’ясовувати лише з візантійської чи святоотцівської традиції.

Ідеологічно Вишенський відрізняється від своїх сучасників у різних таборах тим, що він негативно ставиться до всіх течій сучасносте: і ренесанс, і реформація для нього — явища антихристового „соблазну“. Цим він нагадує такого сучасника ренесансу як Савонароля. Свій позитивний ідеал він не розвинув, але в ясному викладі подав основні його точки. Тоді як його сучасники готують здійснену в часи барокко синтезу західної та східної культур, Вишенський відкидає все, що приходить із Заходу; тоді як сучасники хотіли оборонити православну церкву, Вишенський мріяв про перемогу справжнього християнства, що має стояти над „усіма сектами і вірами“; на Україні намагалися створити /92/ такі політичні умови, в яких українська церква могла б існувати у межах польсько-литовської держави, Вишенський розвинув таку негативну критику сучасносте, що її протилежністю могло б бути лише „царство Боже на землі“. Отже він ніби співпрацював із своїми православними сучасниками, бажаючи зовсім іншого, вищого й ширшого, і, якби в нього знайшлись активні прихильники, він міг стати для своїх сучасників людиною небезпечною. Сучасники помилково вважали його за свого союзника. Тому його твори — а написав він їх 20 — переписували, хоч, за єдиним винятком, не друкували, тому вони дійшли до нас.

Вже назва і початок його найхарактеристичнішого твору виразні. Він звертається не лише до одного віроісповідання: Писаніє до всіх в Лядській землі.


— Тобі, в землі, зовемой Польськой, мешкаючому люду всякого возраста, стану і преложенства, народу Руському, Литовському і Лядському в розділених сектах і вірах розмаїтих, сей глас в слух да достиже.

Ознамую вам, яко земля, по которой ногами вашими ходите і в нейже в жизнь сію рожденієм проізведені єсте і нині обітаєте, на вас перед Господом Богом плачеть, стогнеть і вопієть, просячи створителя, яко да пошлет серп смертний,... которий би вас вигубити і скоренити... міг“.


Це нагадує проповіді Серапіона Володимирського. І так саме він перелічує, лише барвисто, соковито, яскравою мовою, в наочних образах, явища підупаду духовного й світського життя. Характеристичні повторення коротких речень, де він нападає на духовних, що

сами... з слуговинами своїми і приятелями ся... тілесне і скотськи переховують... На містах святих лежачи, гроші збирають... Сини одівають. Жени украшають. Слуги умножають. Барви справують. Приятелі обогачують. Карити зиждуть. Візники ситиї і єдинообразниї спрягають. Розкош свою паганськи ісполняють.

Такі і загальні формули Вишенського:


Ність міста цілого од гріховного недуга — все струп, все рана, все пухлина, все гнильство, все огнь пекельний, все болізнь, все гріх, все неправда, все лукавство, все хитрість, все коварство, все кознь, все лжа, все мечтаніє, все сінь, все пара, все дим, все суєта, все тщета, все привідініє...


Як сказано, Вишенський бачить єство підупаду у впливі західної культури. Він вимагає духовної, насамперед біблійної та церковної, освіти замість „Платона і Арістотеля“, „часословець“, „псалтир“ і „осмогласник“ — замість філософії, логіки та реторики. Розуміється, ще більше він, афонський чернець, проти впливів Заходу в сфері світської культури. Для нього „царство небесне“, „вічний живот“ мусять бути основними темами думання й стремлінь кожної людини. І він із характеристичною для нього в’їдливою іронією обороняє ченців, що не вміють вести світських розмов: чернець не розуміється в тих многих мисах, півмисках, приставках чорних і шарих, червоних і білих юхах, і многих скляницях і келішках, і винах мушкателях, малмазіях, аляконтах, ревулах, медах і пивах розмаїтих,... він

 — в статутах, конституціях, правах, практиках, сварах... помисла о животі /93/ вічнім підняти і вмістити не можеть,... в сміхах, руганнях, прожномовствах, многомовствах, кунштах, блазенствах, шидерствах... помисла о животі вічнім видіти ніколи ся не сподобить...

У зв’язку з таким ставленням до світського життя у Вишенського виникають і ті „соціяльні“ мотиви, що їх так часто невірно ставили в основу всіх його міркувань:


Тіє хлопи з одноє мисочки поливку альбо борщик хлебчють, а ми предся по кількодесять півмисків розмаїтими смаками уфарбованих пожираєм.

...Подвигом і вірою дільною можеть бить кожемяка од вас ліпший і цнотлівіший...

Далеко хлоп од шляхтича розність маєть. Хто ж єсть хлоп і невільник? Тілько той, котрий миру сему яко мужик, яко хлоп, яко найманець, як невільник служить... Хто ж єсть шляхтич? Той, которий з неволі мирськой к Богу вернеть і свише ся од Духа Святого породить...


В чудовому діялозі „Обліченіє діявола миродержца“ Вишенський подає розмову „пільгрима“ з дияволом, що обіцяє йому всі блага цього „мира“, всі „стани і преложенства“, багатство і міць, розум і славу, — „тілько поїщи, попрагни і мні ся поклони, вся сія аз тобі дам“. Подвійник автора, „голяк і странник“, відкидає це все:


што ж за пожиток з того даровання, коли од тебе диявола, за гордість з небесе на діл зверженого, тоє достоїнство прийму, а не од небесного Бога?... Што ж ми за пожиток з тоє малої розкоши, коли я во віки в огні печися і смажитися буду?... Што ж ми за пожиток з того твоєго мирського титулу, коли я царства небесного титул погублю?... Што ж ми за пожиток з слави і чести сусідської, коли я в лику... добре Богу угодивших не буду?... Прето да знаєш, дияволе, ... тобі поклонитися не хочу. Господу Богу... поклонюся і тому єдиному послужу.


Шлях до Бога, до правдивого „шляхетства“, що його єство в „породженії від Духа Святого“ — це шлях, що його Вишенський, як пізніше Сковорода, бачить у містичному переживанні. Ступені його: очищення і просвітлення: містик


своє начиння душеносноє очистив... і тот сосуд душевний сльозами помив, постом, молитвою, скорбми, бідами, трудом і подвигом вижег, випік і виполеровав, і новоє чистоє насіння богословія посіяв...


За цим іде „освіщеніє ума, от которого і тіло ся світить,... за которим ідеть... неізреченная радість, утіха, мир, слава, ликованіє і торжество рівно з ангели...“

Стиль цих коротких цитат подає достатнє уявлення і про українізацію мови Вишенського, і про його реторичне вміння, і про надзвичайно рясний, пишний скарб його мови. В тому самому напрямі йшов розвиток літературної мови в часи барокко. /94/




Віршова поезія


Ще досить бліді перші спроби штучного вірша. Форма його, безумовно, запозичена від поляків. Десь із останньої третини XVI віку кількість віршів, спочатку принагідних, зростає все більше. Деякі досить вдалі. П’ятдесят перекладених протестантських пісень XVI в. (мова дещо забарвлена білорущиною) почасти, може, наслідують формою народні пісні:


Хвалити начинаєм.

Бога прославляєм,

за дари што ми брали,

от руки єго дістали...


Такий самий характер мають і довгі (1000 рядків) вірші проти протестантів (аріян), написані десь бл. 1590 р.:


Розбійнику за віру рая отверзаєш,

блудниць і митарей з гріхів очищаєш!

Тому всі вірні величіє дайте,

славу й похвалу весело співайте.


Але в цей самий час настає широкий розвиток нового віршованого епосу, так званих дум. Це велике досягнення словесного вміння. Хоч їх позаписували лише в XIX в., до того ж не завжди добре, але ми можемо в цьому випадку вже більше покладатися на наші записи й вважати, що ту форму, яку мають сучасні записи, думи мали приблизно і в XVI — XVII вв. Складені вони нерівними рядками з римами.

Збереглося бл. 30 окремих пісень, що їх минулого століття в різних варіянтах позаписували на Україні. Думи розпадаються на дві групи — з анонімними героями і з героями, названими певними іменами. Датування дум — справа нелегка: вони описують здебільша події, що відбувалися або могли відбуватися кілька разів. Імена також важко нав’язати до певних історичних осіб.

Дума про Марусю Попівну Богуславку подає переказ про невільницю, що, „потурчившись, побусурманившись“ у турецькій неволі, на Великдень звільняє „козаків, бідних невольників“ з полону. Велика розміром дума про перемогу Самійла Кішки під Козловом: хоч Кішка відомий з рр. 1575 — 1602, але дума нагадує частково друковане оповідання про втечу полонених 1643 р., так що й тут датування сумнівне. Дума про Івана Коновиченка-Удовиченка оповідає про загибель героя в бою з татарами. Але чи цей герой — дійсний Удовиченко з 70-х рр. XVII в., чи — опоетизований Хвилоненко, сучасник Остряниці, встановити важко. Відомі думи про анонімних героїв: про втечу трьох братів з Озова та їх загибель, про смерть трьох братів під Самарою, невільницький плач, дума про бурю на Чорнім морі — всі вони не мають даних для датування. Можливо, що Олексій Попович з останньої із згаданих дум потрапив до неї ще з старого епосу. Бо старий епос київської доби зник десь у XVI в., мабуть, витіснений новим, козацьким.

Характеристичний для дум їх психологічний зміст, перед яким /95/ відступають часто й оповідання про героїчні вчинки, що про них чуємо в старих билінах (нам відомих) або в сербському епосі. Опис психологічних переживань (напр., Марусі Богуславки, трьох братів при втечі з Озова) вкладений найчастіше в промови дійових осіб. Поруч із цим — картини природи: степу, моря. Це надає думам індивідуального характеру, відрізняючи їх від інших типів Слов’янського епосу. Поетична мова дум майже цілком збігається з сучасною пісенною: подвійні слова — долом-долиною, плаче-ридає , грає-виграває і т. д., улюблені епітети — буйний вітер, сірий вовк, ясний сокіл і т. д. Зустрічаються окремі церковні слова, але навряд чи можна думати, що вони свідчать про книжне походження дум.













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.